Текст книги "Прорив блокади"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

III. В ОКЕАНІ

«Дельфін» мав добру команду. То були не військові моряки, не абордажні матроси, а люди, які вправно виконували обов'язки, необхідні під. час маневрів. А це все, що було треба «Дельфінові». Ті хлопці були народ відчайдушний, але кожен більш або менш мав у собі жилку купця. Вони прагнули не слави, а багатства і не збиралися воювати за прапор, який майорів над їхнім кораблем. Не мали вони й вимпелів, що їх гордо підіймають під гарматні постріли. А втім, уся артилерія «Дельфіна» складалася з двох маленьких мортир, що годилися лише подавати сигнали.

Зате «Дельфін» мав дуже швидкий хід. Він цілком виправдовував надії, що їх покладали на нього конструктори й капітан. Незабаром британські територіальні води залишилися далеко позаду. Поки що їм не зустрівся жоден корабель: великий океанський шлях був вільний. Правда, кораблі північноамериканського військового флоту не мали права напасти на судно під англійським прапором. Але вони могли стежити за ним, щоб перешкодити йому прорвати лінію блокади. Тому Джеймс Плейфер усім пожертвував заради швидкості ходу свого корабля; він хотів мати певність, що зможе відірватись від будь-якого переслідування.

Хай там як, а спостереження на «Дельфіні» було організоване досконало. Незважаючи на холод, на щоглі завжди сидів матрос, видивляючись, чи не з'явиться на обрії бодай маленьке вітрило. Надвечір капітан Джеймс дав містерові Метью найточніші розпорядження:

– Не залишайте ваших вахтових надовго на реях,– сказав він. – Вони можуть закоцюбнути від холоду, а з людини, яка мерзне, спостерігач поганий. Змінюйте їх частіше.

– Слухаюсь, капітане,– відповів містер Метью.

– Раджу вам використати для цієї служби Крокстона. Хлоп'яга похвалявся, ніби має чудовий зір – от і випробуйте його. Поставте його на вахту вдосвіта – хай веде спостереження у вранішньому тумані. І негайно мене попередьте, коли він що-небудь помітить.

Сказавши це, Джеймс Плейфер пішов у свою каюту. Містер Метью звелів покликати Крокстона і передав йому наказ капітана.

– Завтра о шостій ранку займеш свій пост спостереження на реях фок-щогли.

Замість відповіді Крокстон щось буркнув на знак того, що йому все ясно. Та не встиг містер Метью обернутись до нього спиною, як матрос пробурмотів цілу низку нерозбірливих слів, а наприкінці вигукнув:

– І де вони в біса є – оті реї фок-щогли?

Поки Крокстон стояв у задумі на баку, до нього підійшов його племінник Джон Стіггс.

– То як тобі ведеться, мій славний Крокстоне? – спитав він.

– Усе нормально! – відповів матрос із силуваною усмішкою.– Одне тільки мені дошкуляє. Цей чортів корабель тремтить, як ото собака, коли він щойно переплив річку або струшує з себе бліх. У мене аж серце холоне від цього двигтіння.

– Бідолашний друже! – сказав юнга, дивлячись на Крокстона з виразом найщирішої вдячності.

– І подумати тільки, що в моєму віці я дозволяю собі мучитися морською хворобою! – мовив матрос.– Яка ж я баба! Та якось воно обійдеться, якось буде. А тут іще одна халепа – треба буде лізти на фок-щоглу, а я уявлення не маю, де її шукати...

– І все заради мене, дорогий Крокстоне...

– Заради вас і заради нього,– відповів Крокстон.– Але ні слова більше, Джоне.-Звірмося на бога, він нас не покине.

З цими словами Джон Стіггс і Крокстон спустилися до матроського кубрика. Матрос не склепив очей, доки не переконався, що юнга спокійно вклався спати у крихітній каютці, яку йому надали.

Наступного ранку, о шостій, Крокстон підвівся, щоб заступити на вахту. Він вийшов на палубу, і помічник капітана звелів йому піднятись на фок-щоглу й пильно стежити за морем.

Вислухавши наказ, матрос пом'явся, наче в нерішучості. Потім, прийнявши рішення, попрямував до корми «Дельфіна».

– Отакої! Ти куди йдеш? – крикнув йому навздогін містер Метью.

– Туди, куди ви мене послали,– відказав Крокстон.

– Я наказав тобі піднятись на фок-щоглу.

– Так я ж туди й іду,– незворушно заявив матрос, прямуючи на ют.

– Та ти глузуєш із мене? – сердито крикнув містер Метью.– Фок-щоглу ти збираєшся шукати на бізані? Ти як той кокні, що не вміє ні ліня сплести, ні зростити линви. На якій же калоші ти досі плавав, хлопче? Ану марш на фок-щоглу, йолопе, на фок-щоглу, кажу тобі!

Почувши лайку помічника капітана, на палубу вибігла вся команда, і матроси аж животи надривали зо сміху, дивлячись на розгубленого Крокстона, що повертався на бак.

– Ого! – пробурмотів він, задерши голову й дивлячись на щоглу, вершок якої ховався у вранішньому тумані.– То мені дертись туди нагору?

– Так! – відрубав містер Метью.– І поквапся! Присягаюся святим Патріком, будь-який американський корабель устигне встромитися бушпритом у наш такелаж, поки цей ледар добереться до свого поста. Та ти полізеш нарешті чи ні?

Крокстон, не кажучи й слова, незграбно виліз на бортові поручні; потім, іще незграбніше, почав дертись угору по вантових щаблях, і було таке враження, ніби він нездатний дати раду ні своїм ногам, ні своїм рукам. Долізши до марса, він, замість ступити на нього, завмер, учепившись за такелаж із розпачем людини, в якої пішла обертом голова.

Містер Метью, приголомшений і обурений такою невправністю свого матроса, був сам не свій від люті й звелів йому негайно спуститися на палубу.

– Цей хлоп'яга,– сказав він боцманові,– ніколи в своєму житті не був матросом. Джонстоне, ану піди глянь, що там у його речовому мішку.

Боцман швидко подався в матроський кубрик. .

А тим часом Крокстон з великими муками спускався вниз; кінець кінцем він оступився, вхопився рукою за незакріплену снасть, яка ковзнула вниз, і впав на палубу, досить сильно вдарившись.

– Незграба, йолоп, тобі в калюжах бабратись, а не в морі плавати! – вигукнув містер Метью, замість слів утішання.– Чого ти прителющився на «Дельфін»? Удавав із себе морського вовка, а не вмієш відрізнити фока від бізані! Ну, гаразд, ми з тобою ще поговоримо.

Крокстон не відповів нічого і тільки похилив голову, як людина, готова до найгіршого. В цю мить із кубрика повернувся боцман.

– Ось,– сказав він помічникові капітана.– Ось те, що я знайшов у мішку цього селюка,– якась підозріла тека з листами.

– Дай-но,– сказав містер Метью.– Листи з маркою Сполучених Штатів Півночі! «Містер Хеліберт, Бостон»! Та це ж аболіціоніст, федерат! А, паршивцю, то ти шпигун! Прокрався на «Дельфін», щоб нас продати! Ну, будь спокійний! Тепер ми тебе розкусили, і ти довідаєшся, чи гострі пазурі в дев'ятихвостого кота![3]3
  Так у англійському флоті називають канчук, сплетений з дев'яти ремінців


[Закрыть] Боцмане, поклич капітана. А ви в'яжіть цього пройдисвіта!

Крокстон, слухаючи ці компліменти, тільки корчив гримаси, як старий чорт, але рота не розтуляв. Його прив'язали до кабестана, і він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою.

Через кілька хвилин Джеймс Плейфер вийшов із своєї каюти й попрямував на бак. Містер Метью коротко пояснив капітанові, в чому річ.

– Що ти можеш на це відповісти? – спитав Джеймс Плейфер, насилу стримуючи гнів.

– Нічого,– відповів Крокстон.

– Чого тобі було треба на борту мого корабля?

– Нічого.

– І чого ти сподіваєшся від мене тепер?

– Нічого.

– І хто ти такий? Американець? Адже ці листи із Сполучених Штатів.

Крокстон змовчав.

– Боцмане, всипте йому півсотні гарячих, щоб у нього язик розв'язався,– звелів Джеймс Плейфер.– Цього тобі вистачить, Крокстоне?

– Побачимо,– не моргнувши оком, відповів дядько Джона Стіггса.

– Починайте! – скомандував боцман.

Почувши цей наказ, два здоровенні матроси стягли з Крокстона його вовняну блузу. Жахливий канчук уже завис над спиною винуватця, коли на палубу вибіг юнга Джон Стіггс, блідий і переляканий.

– Капітане! – вигукнув він.

– А! Племінничок! – кинув Джеймс Плейфер.

– Капітане,– провадив юнга, роблячи над собою болісне зусилля,– я скажу вам те, чого Крокстон не захотів сказати! Я нічого не стану від вас приховувати. Так, він американець, і я теж. Ми обидва – вороги прихильників рабства, але ми не шпиги і прийшли на «Дельфін» не для того, щоб допомогти військовим кораблям Північних штатів захопити ваш пароплав.

– Чого ж тоді ви сюди прийшли? – суворо» запитав капітан, пильно роздивляючись хлопця.

Той помовчав кілька хвилин, потім сказав досить твердим голосом:

– Капітане, я хочу побалакати з вами віч-на-віч. Поки Джон Стіггс вагався, перш ніж заговорити, Джеймс

Плейфер не переставав уважно його роздивлятись. Юна й тендітна постать хлопця, його мелодійний, приємний голос, витончені білі руки, досить грубо наквацяні для маскування бурою фарбою, великі очі, лагідний вираз яких не затьмарився від хвилювання,– все це, разом узяте, заронило в душу капітана одну підозру. Коли Джон Стіггс висловив своє прохання, Плейфер пильно подивився на Крокстона, але той лише плечима стенув. Потім капітан перевів запитальний погляд на юнгу, і той, не витримавши, відвів очі.

– Ходімо,– тільки й сказав Джеймс Плейфер. Джон Стіггс пішов за капітаном. Відчинивши двері своєї каюти, Джеймс Плейфер сказав юнзі, чиї щоки побіліли від пережитого потрясіння:

– Прошу вас, міс, заходьте.

Почувши таке звертання, Джон почервонів, і дві великі сльозини мимоволі скотилися по його щоках.

– Заспокойтеся, міс,– сказав Джеймс Плейфер уже лагіднішим голосом,– і поясніть, яким обставинам завдячую я честь мати вас на борту свого корабля?

Якусь мить дівчина мовчала в нерішучості; потім, заспокоєна поглядом капітана, зважилася заговорити:

– Мій батько в Чарлстоні, капітане, і я хочу бути з ним. Місто обложене з суходолу, блоковане з моря. Отож я не знала, як туди проникнути, і тут довідалась, що «Дельфін» збирається прорвати блокаду. Тоді я влаштувалася на ваш корабель і благаю простити мені, що я не спитала вашого дозволу. Ви його мені не дали б.

– Звичайно, не дав би,– відповів Джеймс Плейфер.

– Отже, я вчинила правильно, не звернувшись до вас із таким проханням,– відповіла дівчина вже твердішим голосом.

Капітан схрестив руки на грудях і пройшовся по каюті.

– Як вас звати? – запитав він, знову обернувшись до дівчини.

– Дженні Хеліберт.

– Листи, які знайшли в Крокстона, адресовані вашому батькові, так? То він з Бостона?

– Так, капітане.

– І чоловік із Північних штатів перебуває на Півдні в самому розпалі громадянської війни?

– Мій батько в полоні, капітане. Він саме був у Чарлстоні, коли пролунали перші постріли війни_ і конфедерати вибили з форту Самтер гарнізон війська Північних штатів. Погляди мого батька здобули йому ненависть партії рабовласників, і, зневаживши всі закони, його кинули до в'язниці за наказом генерала Борегара. Я на той час була в Англії в однієї нашої родички. Та жінка недавно померла, і я, за допомогою лише Крокстона, найвідданішого слуги нашої родини, вирішила добратися до свого батька й розділити його долю.

– А що робив містер Хеліберт? – запитав Джеймс Плейфер.

– Він був журналістом, відважним і чесним,– з гордістю відповіла Дженні.– Як один з найдостойніших редакторів «Трібюн», він твердо й рішуче захищав справу чорних американців.

– Аболіціоніст! – гнівно вигукнув капітан.– Один із тих людей, які під приводом скасування рабства залили свою країну кров'ю і вкрили її руїнами!

– Добродію, ви ображаєте мого батька! – відповіла Дженні Хеліберт, збліднувши.– Ви не повинні забувати, що, крім мене, тут нема кому виступити на його захист.

Молодий капітан густо зашарівся; гнів і водночас сором опанували його. Він мало не сказав у відповідь щось різке, але стримався.

– Боцмане! – гукнув він, відчинивши двері каюти. Боцман негайно з'явився на оклик.

– Ця каюта віднині Залежатиме міс Хеліберт,– сказав Джеймс Плейфер.– Хай мені поставлять койку в глибині рубки. Я цим обійдуся.

Боцман розгублено втупився в юнгу, якого капітан назвав жіночим ім'ям. Але по знаку Джеймса Плейфера він вийшов.

– Віднині, міс, ви тут у себе вдома,– сказав молодий капітан «Дельфіна». І зачинив за собою двері.

IV. ХИТРОЩІ КРОКСТОНА

Незабаром уся команда знала про історію Дженні Хеліберт. її розповів матросам Крокстон, анітрохи не бентежачись. За наказом капітана його відв'язали від кабестана, і дев'ятихвостий кіт повернувся до своєї криївки.

– Приємний звірюга,– сказав Крокстон.– Але краще, коли він ховає свої пазурі в лапи.

Діставши волю, він спустився до матроського кубрика, взяв там невеличку валізу й відніс її Дженні. Дівчина перевдяглась у своє жіноче вбрання, але залишилася в каюті й на палубу не виходила.

Тим часом «Дельфін» швидко перетинав Атлантичний океан, збурюючи його своїми двома гвинтами, і вахтові день і ніч пильно стежили за навколишніми водами. Наступного дня після подій, що розкрили інкогніто Дженні Хеліберт, Джеймс Плейфер швидкою ходою прогулювався на юті. Він не робив ніякої спроби зустрітися з дівчиною і продовжити з нею вчорашню розмову.

Тут-таки ходив і Крокстон, раз у раз розминаючись із Джеймсом та поглядаючи на нього із вдоволеною гримасою. Було очевидно, що американець хоче заговорити до капітана, і він вкладав у свій погляд таку наполегливість, яка зрештою увірвала Джеймсові терпець.

– Ну чого тобі від мене ще треба? – сердито озвався він.– Ти крутишся біля мене, як поплавець навкруг буя. Коли вже цьому настане кінець?

– Пробачте, капітане,– відповів Крокстон, підморгнувши Джеймсові,– але я хотів сказати вам дещо.

– Кажи – і дай мені спокій!

– О, все дуже просто. Я просто хочу сказати вам від усього серця, що в глибині душі ви – чоловік славний.

– Чому в глибині душі?

– їв глибині, й на поверхні теж.

– Я не потребую твоїх похвал.

– Річ не в тому, що я хочу вас похвалити. Я почав цю розмову, щоб сказати: тепер ви повинні піти до кінця,

– До якого кінця?

– До кінця виконати свій обов'язок.

– Ого! То в мене є обов'язок?

– Звичайно. Ви взяли нас до себе на борт, дівчину і мене. Добре. Ви віддали міс Хеліберт свою каюту. Добре. Ви не дали канчукові погуляв по моїй спині. Кращого я й сподіватися не міг. Ви Доставите нас прямо в Чарлстон. Чудово. Але це ще не все.

– Як не все? – вигукнув Джеймс Плейфер, приголомшений зухвалістю Крокстона.

– Звичайно, не все,– відповів той з лукавою усмішкою.– Адже батько Дженні сидить там у в'язниці.

– Ну то й що?

– Ну й треба визволити його звідти.

– Визволити батька міс Хеліберт?

– Безперечно. То чудова людина і мужній громадянин! Заради такої людини варто чимось і ризикнути.

– Мій любий Крокстоне – вихователю юнг,– сказав Джеймс Плейфер, насупивши брови.– Ти як ніхто вмієш пожартувати. Але затям собі добре: я не маю настрою до жартів.

– Ви мене неправильно зрозуміли, капітане,– відповів американець.– Я й не думаю жартувати. Я говорю з вами цілком серйозно. Те, що я пропоную, здається вам безглуздим, але то тільки з першого погляду. А коли ви добре поміркуєте, то вам стане ясно: вчинити інакше ви просто не зможете!

– Та ти з глузду з'їхав! Себто я повинен визволити містера Хеліберта з полону?

– Звичайно, ви. Попросіть генерала Борегара, щоб він дав йому волю, і генерал не зможе відмовити вам.

– А якщо відмовить?

– Тоді,– незворушно відповів Крокстон,– ми вдамося до крайніх заходів і викрадемо в'язня з-під самого носа в конфедератів.

– Отже,– вигукнув Джеймс Плейфер, якого почала розбирати лють,– отже, мало того, що я прорву кільце кораблів північноамериканського флоту, які тримають блокаду Чарлстона,– я ще й повинен буду виходити в море під гарматним обстрілом з форту? І все це заради звільнення з тюрми чоловіка, котрого я не знаю і знати не хочу, одного з тих аболіціоністів, яких я ненавиджу, одного з тих писак, що ллють чорнило, замість проливати свою кров!

– Ет, одним гарматним пострілом більше, одним менше! – відказав Крокстон.

– Вислухай мене уважно, Крокстоне – вихователю юнг,– мовив Джеймс Плейфер.– Якщо, на своє лихо, ти знову заговориш зі мною про цю справу, я засаджу тебе в трюм до кінця рейсу, щоб ти там навчився тримати язик за зубами.

Сказавши це, каштан звелів американцеві забиратися геть, і той пішов, бурмочучи:

– І все ж я задоволений з цієї розмови! Зерня кинуто в ґрунті Справа посунулася! Авжеж, посунулася!

Коли Джеймс Плейфер сказав: «Аболіціоніст, яких я ненавиджу»,– він, звичайно, трохи перебільшив. Він аж ніяк не був прихильником рабства, але він не хотів визнавати, що визволення чорних рабів стало головною причиною громадянської війни в Сполучених Штатах Америки, хоча президент Лінкольн неодноразово заявляв про це у своїх офіційних промовах. То може, він схилявся до тієї думки, що Південні штати – вісім з тридцяти шести – мали цілковите право утворити окрему державу, оскільки об'єдналися вони з Північними штатами добровільно? Навіть цього сказати було не можна. Джеймс Плейфер просто ненавидів північних американців – ото й усе. Він ненавидів їх, як ненавидять братів, що самохіть відокремилися від своєї родини, як колишніх англійців, що визнали за слушне робити те, чого Джеймс Плейфер не схвалював. Хоча до американців, які жили у Південних штатах, він чомусь таких претензій не висував. Ось такі були політичні переконання капітана «Дельфіна», та головне, що громадянська війна в Америці відбивалась на його особистих інтересах, і він почував відразу до тих, хто роздував цю війну. Тепер зрозуміло, як він мав поставитися до пропозиції Крокстона – звільнити з тюрми борця проти рабства і підставити спину під гарматний обстріл конфедератів, з якими він збирався торгувати.

Тим часом слова й натяки Крокстона не йшли йому з думки. Він відкидав їх, але вони знову й знову терзали його свідомість, і коли наступного дня Дженні на хвилину піднялась на палубу, він не посмів глянути їй у вічі.

І дуже шкода, бо ця дівчина з білявим волоссям, з розумними й лагідними очима заслуговувала, щоб на неї подивився чоловік, якому було тільки тридцять років. Але Джеймс ніяковів, коли бачив Дженні. Він відчував – ця чарівна дівчина має добру і сильну вдачу, яка загартувалася в тяжких випробуваннях, що випали їй на долю. Він розумів, що мовчить у її присутності, бо не бажає признатися собі в почуттях, які були йому дуже дорогі.

А втім, міс Дженні не шукала зустрічі з Джеймсом Плейфером, хоч і не намагалась уникати його, і в перші дні обоє або зовсім не озивались одне до одного, або обмінювалися кількома незначущими словами. Міс Хеліберт майже не виходила зі своєї каюти, і, звичайно, вона ніколи не заговорила б до капітана, якби Крокстон не здійснив хитрість, завдяки якій він звів обидві сторони віч-на-віч.

Цей достойний американець був вірним слугою родини Хелібертів. Він виріс у домі свого хазяїна, і його відданість не мала меж. Його розважливість не поступалася його мужності й силі. Він також умів, як ми вже переконалися, більш або менш впливати на хід подій. На всі випадки життя він виробив свою філософію. Він ніколи не падав духом і вмів чудово виплутатися з найнеприємніших халеп.

Так-от, цей славний чоловік забрав собі в голову визволити містера Хеліберта з полону; для його, порятунку він хотів використати не тільки корабель капітана Джеймса Плейфера, а й капітана власною особою. Тоді як дівчина хотіла лише зустрітися з батьком і розділити його долю в'язня, Крокстон прагнув куди більшого: щоб вони усі втрьох повернулись до Англії. А для цього йому треба було підкорити своїй волі Джеймса Плейфера. Як ми бачили, він випустив по ньому цілий залп, але противник не капітулював. Навпаки.

«Так, так,– міркував Крокстон.– Конче треба, щоб Дженні й капітан порозумілися між собою. Якщо вони отак дутимуться одне на одного протягом усього рейсу, ми нічого не досягнемо. Треба, щоб вони розмовляли, сперечалися, хай навіть посваряться, та коли вони розмовлятимуть одне з одним, то хай мене чорти візьмуть, якщо кінець кінцем Джеймс Плейфер сам не запропонує Дженні те, в чому так рішуче відмовив мені».

Отож коли Крокстон побачив, що дівчина й молодий капітан уникають одне одного, це неабияк його стривожило.

«Треба втрутитися»,– сказав собі він.

І на четвертий день уранці Крокстон увійшов до каюти міс Хеліберт, потираючи собі руки з виразом глибокої втіхи.

– А в мене чудова звістка! – вигукнув він.– Ви ніколи не здогадаєтеся, що запропонував мені капітан. О, який це благородний молодик, слово честі, благородний!

– Ой! – скрикнула Дженні, чиє серце шалено закалатало.– І що ж він тобі запропонував?

– Визволити містера Хеліберта з полону. Ми викрадемо його в конфедератів і привеземо до Англії.

– Це правда? – зойкнула Дженні.

– Щира правда, міс. Яке серце в цього Джеймса Плейфера! Такі вони і є, англійці: або наскрізь погані, або безмежно добрі. О, він може розраховувати на мою вдячність, і я дав би порубати себе на шматки, якщо це буде йому приємно!

Яка глибока радість опанувала Дженні, коли вона почула слова Крокстона! Визволити батька з полону! Та про таке вона і не мріяла! Отже, заради неї капітан «Дельфіна» готовий наразити на небезпеку і свій корабель, і його команду!

– Ось він який,– додав Крокстон наприкінці.– І таке благородство, міс Дженні, цілком заслуговує на вашу вдячність.

– Більше, аніж на вдячність! – вигукнула дівчина.– На вічну дружбу!

І вибігла з каюти, щоб висловити Джеймсові Плейферу всі почуття, які переповнювали їй серце.

– Наша справа посувається,– пробурмотів американець.– І навіть не посувається, а мчить до мети. Усе буде як треба.

Джеймс Плейфер прогулювався на юті і, звичайно ж, був страшенно здивований, щоб не сказати приголомшений, коли побачив дівчину, яка підійшла до нього із слізьми вдячності на очах, подала йому руку й сказала:

– Дякую, добродію, дякую за вашу самопожертву, що її я ніяк не могла сподіватися від людини нам незнайомої!

– Міс, я не розумію...– почав капітан з виглядом людини, яка й справді нічогісінько не розуміє.

– Адже заради мене ви, добродію, ладні самохіть наразитись на чимало небезпек, а може, й зрадити-свої інтереси. Ви вже й так стільки зробили для мене, виявивши на борту вашого корабля гостинність, на яку я не маю найменшого права...

– Даруйте мені, міс Дженні,– відповів Джеймс Плейфер,– але я справді не розумію, про що ви говорите. Я повівся з вами, як повинен повестися з жінкою кожен добре вихований чоловік, і мої дії не заслуговують на якусь особливу вдячність, тим більше я не збагну, чому ви висловлюєте її так бурхливо...

– Містере Джеймсе, вам немає сенсу більше прикидатись. Крокстон усе мені розповів!

– А! – сказав капітан.– То вам розповів про все Крокстон. Тепер я починаю розуміти, чому ви раптом вибігли із своєї каюти й прийшли сказати мені саме ті слова, яких я...

Говорячи так, молодий капітан почував себе досить ніяково. Він пригадав, як грубо урвав Крокстона, коли той підійшов до нього із своєю пропозицією. Та, на його щастя, Дженні не дала йому часу для пояснень.

– Містере Джеймсе,– урвала вона капітана,– я прийшла на борт вашого корабля, не маючи іншої думки, як дістатися до Чарлстона і там розділити з батьком його полон. Хоч які вони жорстокі, ті оборонці рабства, вони не відмовили б нещасній дівчині в її проханні. Оце й усе, і я ніколи не сподівалася на неможливе. Та оскільки ваше благородне серце вселило вам бажання визволити мого батька з полону, оскільки ви хочете спробувати всі засоби, щоб урятувати його, будьте певні моєї найпалкішої вдячності й дозвольте потиснути вашу руку!

Джеймс не знав, ні що йому сказати, ні як повестися. Він кусав собі губи й не смів узяти руку, яку простягла йому дівчина. Він чудово зрозумів, що Крокстон налаштував на нього пастку, щоб відрізати йому шлях до відступу. І водночас капітан не міг погодитись устряти в халепу з визволенням містера Хеліберта і накликати на себе біду. Але як зруйнувати надію, що ожила в серці цієї бідолашної дівчини? Як відкинути руку, що її вона простягла йому в пориві такої палкої дружби? Невже він допустить, щоб сльози вдячності, які струмують з її очей, перетворилися на сльози невтішного горя?

Отож молодий капітан став підшукувати ухильну відповідь, щоб зберегти за собою свободу дій і не зв'язати себе обіцянкою на майбутнє.

– Міс Дженні,– почав Джеймс Плейфер,– повірте, я зроблю усе від мене залежне... І

І він узяв у свої долоні маленьку руку дівчини, та від цього ніжного потиску його серце розм'якло, а голова пішла обертом; йому забракло слів, щоб висловити свої думки, і він лише пробурмотів, хвилюючись і затинаючись:

– Міс... міс Дженні... заради вас...

Крокстон, що не відривав від них обох погляду, потирав руки, корчив лукаві гримаси й повторював:

– Наша справа посувається. І добре посувається. Ох, і добре ж!

Чи зумів би Джеймс Плейфер якось виплутатися з цієї халепи?

Хтозна. Але на його щастя – і на біду «Дельфіна» – згори почувся крик вахтового матроса:

– Гей, хто там внизу на вахті?

– В чому річ? – крикнув з палуби містер Метью.

– Бачу вітрило!

Джеймс Плейфер, покинувши дівчину, негайно кинувся на ванти бізані.