Текст книги "Помаранчева дівчинка"
Автор книги: Юстейн Ґордер
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
Досі я ніби нічого й не пам’ятав, та зоряна ніч ніколи й не згадалась, якби не татів лист, але тепер яскраво спливла в пам’яті. МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!
Повністю стерся спомин про нього на Ф’єльстьолені. Хоч як напружував пам’ять, так і не зміг згадати наших з татом прогулянок навколо озера Соґнсванн. Але пригадую зачаровану ніч на терасі. Тобто пригадую її по-своєму. Немов казку або кольоровий сон.
Я прокинувся. Із заскленої веранди вийшов тато і підняв мене високо. Він сказав, що ми літатимемо. Подивимося на зорі. Здіймемося і полетимо в космос. А тому слід тепло одягнутися, бо ж у космосі нестерпна холоднеча. Тато хотів показати мені зорі на небі. Йому потрібно було їх мені показати… Бо то був єдиний наш шанс, і ми мусили ним скористатися.
А ще я знав, що тато хворий! Однак він не знав, що я знаю. Таємницю мені довірила мама. Вона сказала, що татові, напевно, доведеться лягти до лікарні, і тому він такий сумний. Здається, я навіть пригадую, що розповіла вона мені про це того ж пообіддя. Можливо, тому я й прокинувся і не міг більше заснути.
Тепер я дуже яскраво пригадую ту довгу ніч на терасі, коли ми з татом збиралися летіти в космічну подорож. Гадаю, я вже тоді розумів, що тато, мабуть, невдовзі покине нас. Але тоді він квапився показати мені, куди відлетить.
Ми подорожували просторами Всесвіту – я пишу, а самого лихоманить, – і раптом тато заплакав. Я знав, чому він плаче, але він не знав, що я знаю. Тому я мовчав, не міг нічого сказати. Мусив сидіти тихо, як мишка. Надто небезпечно було говорити вголос про те, що мало статися.
І ще. Від тієї ночі я завжди знав, що на зорі не варто покладатися. Принаймні вони ні від чого не можуть нас порятувати. Колись і їх доведеться покинути.
Тоді, як ми з татом витали в космосі, і тато раптом заридав, я збагнув – покладатися не можна ні на що у світі!
Прочитавши останні аркуші листа, я нарешті спостиг, звідки в мене оте захоплення космосом. Це тато відкрив мені очі на космічні перспективи. Це він навчив мене відривати погляд від приземленої метушні. Я став астрономом-аматором задовго до того, як усвідомив, чому я ним став.
Отож не дивно, що ми обоє з татом так цікавилися телескопом Габбла. Це в мене від тата! Я продовжив його починання, ніби успадкував татове захоплення Всесвітом. Хіба не так було в усі часи? Перші приготування до появи телескопа Габбла вели ще за кам’яного віку. Хоча ні! Най-найперші підготовчі роботи розпочалися за кілька мікросекунд після Великого Вибуху, коли постали Час та Простір.
Кажуть, «посіяти зерно»! Мій тато встиг посіяти зерно перед сконом. Саме він підказав мені тему для позакласного реферату. Не думаю, що тато надто захоплювався англійським футболом. Йому пощастило, він ніколи не чув Spice Girls. Не знаю, як він ставився до Роальда Даля.
Я дочитав татове послання. Сидів у задумі, коли у двері знову постукала мама.
– Ґеорґу? – покликала вона.
Я сказав, що закінчив читання.
– То ти скоро вийдеш до нас?
Натомість я запросив її увійти.
Відчинив двері й впустив маму до кімнати. На щастя, вона одразу причинила за собою двері. Я нітрохи не приховував своїх сліз. Під час перших зустрічей з татом сльози застилали мамині очі. Тепер і я з ним зустрівся.
Я обійняв за шию Помаранчеву дівчинку і сказав:
– Тато залишив нас.
Мама пригорнула мене до себе. Вона також плакала.
Якийсь час ми сиділи на краю ліжка, потім мама розпитувала, про що написав тато.
– Ти ж розумієш, як мені цікаво, – сказала вона. – І навіть трохи лячно. Я майже боюся читати його послання.
Я сказав, що тато, по суті, написав великого любовного листа, а мама, ясна річ, зрозуміла, ніби йшлося в ньому про любов до мене. Чогось іншого вона собі й уявити не могла… Я пояснив мамі, що тато написав любовного листа їй, Помаранчевій дівчинці.
– Я був татовим найліпшим другом. А ти – коханою. Це цілком різні речі.
Мама довго мовчки сиділа на ліжку. Вона ще була молодою. Прочитавши татову розповідь про Помаранчеву дівчинку, я побачив, яка вона гарна. Мама й справді трохи скидалася на вивірку. Але тепер вона більше нагадувала пташеня-підлітка з тремким дзьобиком.
– Хто мій тато? – запитав я.
Мама здригнулася. Вона ж не знала до пуття, що я за багато годин вичитав із татового листа.
– Ян Улав, звичайно.
– Але хто він? Яким він був?
– О…
На її устах з’явилася ледь помітна усмішка Мони Лізи. Вона глянула на мене майже затуманеним поглядом. Тепер і я помітив те, що не раз згадував мій тато. Побачив, яка вона зосереджена, як немов у танку тріпочуть зіниці її карих очей.
– Він був дуже, дуже добрим… направду, надзвичайною людиною, – озвалася мама. – Великим мрійником, я б навіть сказала, фантазером… раз у раз повторював, що життя – це казка, і я гадаю, що він справді мав оте… майже магічне відчуття життя. А ще тато був невиправним романтиком… але ми обоє такими були. Потім він несподівано занедужав. Не буду приховувати – свою смерть він зустрів із безмежним туском. На це боляче було дивитись, страшенно боляче. Він любив мене… і тебе, звичайно. О, тебе він просто обожнював! Він розпачав, що мусить нас покинути. Та вже не мав сили опиратися хворобі, яка жорстоко, брутально забирала його в нас. Тато ніколи не змирився зі своєю долею, ніколи… до останнього подиху. Тому й порожнеча після його відходу була такою страхітливою… Не можу дібрати слова…
– Я не кваплюся.
– Він, як то кажуть, витав понад хмарами… Ось, що я хотіла сказати.
Тепер вже я усміхнувся.
– А ще тато був щирим. До того ж, достатньо самокритичним. Не бракувало йому й самоіронії. Не всім людям властиві такі риси.
Мама звела на мене розгублений погляд.
– Можливо… А тобі звідки про це знати?
Я показав на стос аркушів.
– Тобі доведеться прочитати ось це. Тоді й зрозумієш, що я маю на увазі.
Помаранчевій дівчинці знову набігли на очі сльози. Однак ми не могли сидіти в моїй кімнаті й хлипати. Що подумає Йорґен? Я йому не заздрив.
– Нам час повертатись до всіх, – мовив я.
На порозі вітальні я відчув себе на багато років старшим, ніж ще кілька годин тому, коли зачинився у своїй кімнаті й узявся до читання татового послання. Я наче подорослішав і анітрохи не знітився під уважними зацікавленими поглядами родини.
Великий обідній стіл накрили для холодної вечері: курча, шинка, вальдорфський салат із селери, яблук, ананасів та горіхів з помаранчевими дольками, а ще велика миска зеленої салати. Усі п’ятеро сіли до столу, я – на чільному місці.
Часто, як у нас бувають гості, мама каже: «А тепер хтось має взяти справу в свої руки». У мене було відчуття, що головну роль за столом нині відведено мені – бабуся, дідусь, Йорґен та мама не зводили з мене очей. І я «взяв справу в свої руки».
Коли усі порозсідалися, я обвів свою родину поглядом і сказав:
– Я прочитав листа, якого тато написав до мене перед самою своєю смертю. Розумію, як вам кортить дізнатись, про що мовиться в тому листі…
У кімнаті запала глибока тиша. Що я скажу? Як поведу розмову далі?
– Отже, цей лист адресований мені. Але ж ми всі любили мого тата. І ось я маю для вас дві новини: погану і гарну. Почну з гарної. Дозволяю усім присутнім прочитати татове послання. Йорґенові – теж. Погана новина – це станеться не нині.
Бабуся сиділа в схвильованому напруженні, схилившись над столом. Її обличчям промайнула тінь розчарування. Ця тінь послужила мені доказом, що вона не читала листа свого сина ні тепер, ані одинадцять років тому. Лист справді пролежав усі ці роки в старому автомобілику.
– Я хочу, щоб татове послання відстоялось, перш ніж усі почнуть обговорювати його. А ще мені потрібен час, щоб визначитись з відповіддю на одне його дуже важливе запитання, і знайти спосіб, як це зробити.
Усі беззаперечно погодилися на мої умови. Ніхто й не намагався випитувати, про що ж писав мій тато. Йорґен навіть підвівся з-за столу, підійшов і, дружньо поплескавши мене по плечі, мовив:
– Розумне рішення, Ґеорґу. Й справді потрібний час, щоб все відстоялося.
– Скоро північ, – озвався я. – Гадаю, настав час вкладатися до сну.
Я сам відчув, як урочисто і по-дорослому прозвучали мої слова. Я враз подорослішав.
Але тієї ночі очей не зімкнув. Ще довго по тому, як у будинку все стихло, я лежав без сну і дивився через вікно в білу зиму. Сніжениця давно ущухла.
Посеред ночі я встав, одягнув пухову куртку, шапку, шалик і рукавиці й через засклену веранду вийшов на терасу. Згорнув із залізної лавки сніг і сів. Вимкнув зовнішнє освітлення.
Я дивився на мерехтливе зоряне небо й намагався повернутися у той стан душі, коли сидів на колінах у свого тата. Я начебто пригадував його міцні обійми. Здавалося, він притискає мене до себе, боячись, щоб я не випав із космічного корабля. І раптом цей високий чоловік з басовитим голосом заплакав.
Я спробував замислитися над важливим татовим запитанням, але ніяк не міг визначитися з відповіддю. Уперше в житті я по-справжньому усвідомив, що колись і для мене настане час покинути цей світ. Думка про це була жахкою. Нестерпною. Мій тато змусив мене замислитися. І добре зробив. Людина мусить володіти реальністю. Це те ж саме, що володіти інформацією, скільки в тебе грошей на рахунку в банку. А ще тішила думка, що мені лише п’ятнадцять років.
Та, може, попри все, ліпше було би ніколи не народжуватись, бо мені вже тепер ставало до запаморочення страшно, що колись доведеться назавжди попрощатись зі світом. Однак я постановив собі послухатись татової поради і не квапитись з відповіддю на таке непросте запитання.
Я задер голову й задивився на небесні світила – зорі та планети. Спробував уявити себе на борту космічного корабля. Кілька разів перед моїми очима пролітала, падаючи, зірка. Я довго так сидів.
За якийсь час почув, як скрипнули двері, на терасу вийшла мама. Надворі світало.
– То ти? – запитала вона. Ніби й так не видно, що то я.
– Не міг заснути, – тільки й відказав я.
– Я також.
Я глянув на маму:
– Одягнися тепліше і посидь зі мною.
Мама зникла в будинку і скоренько повернулася. На ній було чорне зимове пальто, яке я пам’ятаю, відколи живу. Але певності, що це те саме пальто, у якому вона колись приходила на Службу Божу до Катедри, я не мав. Коли мама сіла на лавку поруч зі мною, я сказав:
– Бракує лишень великої срібної шпильки у волоссі…
Мама мимоволі затулила долонею уста.
– Він писав про шпильку?
Замість відповіді я показав на велику зорю-планету, яка саме сходила на східному прузі неба. Це однозначно була планета, бо не мерехтіла, як інші зірки, і я на дев’ятдесят відсотків був певний, що то Венера.
– Бачиш он ту планету вгорі? – мовив я. – Це – Венера, а ще її називають Ранішньою зорею. Щоразу дивлячись на неї, тато думав про тебе.
Коли людина потрапляє в полон щемких споминів, їй хочеться поговорити або ж навпаки – помовчати. Мама обрала мовчанку.
За якийсь час я озвався знову:
– На цій лавочці я просидів з татом усю ніч перед тим, як його поклали до лікарні. Про це та інше довідаєшся з його листа. А тепер тут сидимо ми з тобою.
– Ґеорґу, – озвалася мама. – Я дуже прагну прочитати листа та водночас дуже цього боюся. Мені хотілось би, щоб на той час ти був удома. Обіцяєш?
Я пообіцяв. Вважав, що для мами й справді важливо, аби я був десь поряд, коли вона візьме до рук татове послання. Не годиться Йорґенові утішати Помаранчеву дівчинку, коли вона читатиме листа від Яна Улава. Але йому теж буде дозволено прочитати, чом би й ні. Так легко не відбудеться…
– Отієї ночі тато розповів мені, що змушений покинути нас, – вів я далі.
Мама різко обернулася до мене.
– Ґеорґу!.. Я не знаю, чи знайду в собі сили розмовляти про тата тепер. І ти мусиш зважати на це. Розумієш, що ятриш давню рану? Чи не розумієш?
Вона мало не сердилася. Та ні, вона таки розсердилась.
– Чому ж, – відповів я. – Розумію…
Ми довго сиділи, не зронивши і слова. Може, й годину. Я був вражений – мама завжди скаржилася, що мерзне.
Час до часу я показував їй якісь нові з’яви на небі, та зорі поступово втрачали свій полиск, доки зрештою зовсім зникли нарозвидні.
Перш ніж повернутися до денних справ, я тицьнув рукою в небо і сказав:
– Там, високо вгорі, витає велике око. Важить воно понад одинадцять тонн, завбільшки, як локомотив, і рухається за допомогою двох широко розпростертих крил.
Я помітив, як мама здригнулася – про що це я торочу?
Я не мав наміру лякати маму розповідями про примар, а тому поквапився її заспокоїти:
– Мова йде про телескоп Габбла – Космічне Око.
Вона усміхнулася типовою материнською усмішкою, простягнула до мене руку, намагаючись погладити мене по голові. Та я зумів вивернутися. Мама ще вважала мене малою дитиною. А може, подумала, що мені не йде з голови шкільний реферат.
– Коли-небудь ми таки довідаємося, що усе це таке, – сказав я.
Того дня мені дозволили прогуляти школу. На думку бабусі, треба лише повідомити вчителя і пояснити йому все, як є. Тобто розповісти, що я одержав листа від тата, який помер одинадцять років тому. У таких ситуаціях треба взяти тайм-аут, додала бабуся.
«У таких ситуаціях…» – подумав я собі. Не думаю, що одержувати листи від своїх покійних батьків така вже й буденна справа.
Обставини змушували бабусю і дідуся повернутись до Тьонсберґа, так і не прочитавши татового послання. Я пообіцяв їм дати рукопис щонайпізніше наступного тижня. Бабуся трохи нахнюпилася, що доведеться чекати так довго. То ж вона знайшла листа і вона наполягла на приїзді до Осло. Однак дідусь нагадав їй слова Йорґена.
Йорґенові того дня треба було від самого ранку бути на роботі – я бачив його лише мигцем, а ми з мамою залишились вдома. Перед обідом я заснув на нашій жовтій канапі, бо ж усю ніч не склепив очей. А коли прокинувся, влаштував невеличкий «переворот» на горищі.
Попросив маму розшукати усі свої картини «севільського» періоду. На щастя, вона їх не повикидала, хоча знову зауважила, що «вони – вчорашній день». Сказала це, переставляючи давній портрет тата, мальований з пам’яті. Ніхто з нас і словом не прокоментував картини, але побачивши татове зображення, я мимоволі здригнувся. Такого іскристого погляду блакитних очей мені ще не доводилось бачити на жодній картині. Подумалось, що до блакитної фарби додано багато кобальту. А ще я подумав, що ці очі бачили таке, чого не бачила жодна людина у світі.
– Але ж тато не є вчорашнім днем, – мої слова прозвучали не запитанням, а радше як ствердження.
Я змусив маму повісити стару картину з помаранчевими деревами в передпокої, де вона висіла раніше. Ми удвох зняли зі стіни теперішню картину, а замість неї повісили «Помаранчеві дерева» – на те саме місце, де вона висіла в ті часи, коли тато сидів за комп’ютером, пишучи мені листа, і змушений був пильнувати кожний свій крок, аби не поруйнувати розкладеної на підлозі іграшкової залізниці. То відбувалося в іншому часовому вимірі, ніж нинішній.
Як на мене, картина з помаранчевими деревами ідеально вписувалася в інтер’єр і милувала око. Йорґенові доведеться змиритись з таким незначним поверненням до минулого. Я так і сказав.
На горищі ми знайшли іграшкову залізницю у великій картонній пачці. І старий комп’ютер. Я переніс його до передпокою, приєднав монітор, увімкнув у мережу і спробував доступитись до текстових програм. То була стала програма dos з редактором Word Perfect. Батько одного хлопця з мого класу ще й понині користується таким музейним експонатом, і я не раз працював з ним.
Однак, щоб відкрити доступ до документів, програма на татовому комп’ютері вимагала введення пароля з дев’яти літер. Власне, цей пароль нікому не вдалось розгадати одинадцять років тому.
Доки я вовтузився з комп’ютером, мама стояла в мене за спиною. Мама розповіла, що вони намарно перепробували все можливе: різні слова та числа, скажімо, дати народжень, автомобільні номери та номери особистих ідентифікаційних кодів.
Я ж мав підозру, що моїм родичам забракло елементарної фантазії, і набрав слово з дев’яти літер: ПОМАРАНЧА. Комп’ютер клікнув і відкрив таблицю зі списком так званих директорій на твердому дискові.
Сказати, що мама була вражена, то не сказати нічого. Вона схопилася за чоло і мало не зомліла.
Те, що мені пощастило доступитися до татових записів у комп’ютері, просто геніально! Коли я вирішив писати ось цю книжку разом з ним, то уявляв собі редакторську роботу в парі з ножицями та клеєм. Тепер мій задум буде набагато простіше здійснити, ніж здавалося спершу: достатньо знайти відповідне місце в татовому листі й вставити свої слова в його текст. Отак у мене з’явилося реальне відчуття, що цю книжку пишемо ми з татом удвох.
Трохи поморочившись, я зумів відродити до життя і старий принтер, таку неймовірно допотопну друкарку, що аж боюся, аби її не викрали в мене якісь таємні аґенти Технічного Музею. Принтер торохтить, як старий віз, і чотири хвилини видруковує одну сторінку.
Маленький молоточок вистукує кожнісіньку літеру: б’є по фарбованій смужці й залишає відбиток на папері. Коли ще жив мій тато, одинадцять років тому, цей принтер був найсучаснішим досягненням техніки!
Отож тепер, цієї миті, я сиджу і пишу на старому комп’ютері. Останній мій запис: Отож тепер, цієї миті, я сиджу і пишу на старому комп’ютері.
У мами є запис пісні, що називається «Unforgettable».[16]16
Незабутній (англ.) (Прим. перекл.).
[Закрыть] Унікальний запис, бо пісню виконує Наталі Коул у дуеті зі своїм батьком, легендарним Натом «Кінґом» Коулом.[17]17
Американський джазовий музикант та композитор (1919–1965), Наталі Коул – популярна американська співачка (нар. 1950 р.) (Прим, перекл.).
[Закрыть] Може, б нічого надзвичайного в цьому й не було, якби не те, що Наталі Коул співає дуетом зі своїм батьком майже за тридцять років після його смерті. З технічного погляду, це не надто важке завдання. Наталі Коул достатньо лише було «наспівати» свою партію на давній запис Ната «Кінґа» Коула, зроблений сорок літ тому. Можна навіть сказати, що вона піднесла батьків голос на нові висоти.
Отож в технічному сенсі нічого надзвичайного в тому, щоб заспівати удвох з людиною, яка вже понад тридцять років не топче рясту, немає. Більше йдеться про душевні зусилля. Але дует чудовий. «Незабутній».
Я не маю наміру розтягувати цю історію до безмежності. Залишилося зробити лише дві речі. Відповісти на непросте татове запитання. І ще одна… Почну з отієї другої, бо я постановив собі закінчити нашу з татом книжку відповіддю на його запитання.
Після того, як ми прилаштували старі картини та антикварний комп’ютер, мама подалася на кухню пекти булочки, посипані кокосовою стружкою. Вона знала, що я люблю їх понад усе, і з наміром пекла їх саме того дня. Але не лише я, Міріам також за них готова душу віддати.
Коли запах свіжоспечених булочок почав просочуватися до передпокою, я поквапився на кухню. Я сподівався, що може мені пощастить виклянчити в мами хоча б одненьку, ще гарячу. А ще я хотів у неї про дещо запитати. Йшлося, власне, про обірвану нить у розповіді про Помаранчеву дівчинку. Мама ж листа ще не читала.
Вона саме заходилася намащувати мелісову помадку на перші булочки. На кухонному столі лежав пакетик із кокосовою стружкою, якою слід посипати ще теплу помадку.
– Хто був отой чоловік у білій тойоті? – запитав я.
Я запитав просто так, знічев’я. Хіба, може, щоб трохи її подразнити. Бо ж уже знав, що йшлося про колишнього коханого. Принаймні, так мама сказала моєму татові.
Однак мама помітно розгубилася. Спершу вона обернулася до мене, бліда, мов полотно, як то кажуть, а тоді важко сіла за кухонний стіл.
– І про це він також написав! – зітхнула вона.
– Гадаю, тато трохи ревнував, – сказав я.
Мама промовчала, тому я знову напосівся із запитаннями:
– Хіба так важко розказати, хто ж був у білій тойо-ті?
Мама довго замислено дивилася на мене. Здавалося, ніби вона набиралася відваги проламати своїм тілом залізну стіну.
– Йорґен… – ледь чутним голосом озвалася вона.
Мені ледь голова не пішла обертом.
– Йорґен???
Мама кивнула. Мені ще більше запаморочилося. Я схопив зі столу пакетик з кокосом і почав розсипати його по підлозі, потім перевернув догори денцем і витрусив увесь.
– Падає сніг, – мовив я.
Мама непорушно сиділа біля столу. Не було сенсу хапати мене за руку. Вона лише запитала:
– Навіщо ти це зробив?
– Бо ти здуріла! – скрикнув я на повний голос. – Ти мала двох коханих нараз!
– Це не так, – твердо заперечила мама. – Відколи я зустріла Яна Улава, для мене не існувало нікого іншого.
Мені усе ще здавалося, що тут пахне смаженим. Хоча йшлося зовсім не про булочки.
– Не встиг Ян Улав розпрощатися зі світом, а Йорґен вже тут як тут?
– Ні, – спокійно відказала мама. – Усе було зовсім не так. Минуло кілька років, перш ніж я зустріла Йорґена. А до того часу ми були тільки з тобою удвох. Ти й сам про це знаєш. Та, побачивши Йорґена, я знову в нього закохалася. Ми довго, дуже довго не наважувалися почати спільне життя.
Тієї миті мені майже шкода стало цього пташеняти, усе ще блідого й безпорадного. Та я був впертий, як пень:
– Чи можна в такому разі поцікавитися, кого ж Помаранчева дівчинка кохала більше?
– Ні, – відповіла вона рішуче. – Про таке не запитують.
Мама не сердилася, лише була категоричною. І раптом вона розплакалася.
Я вже пошкодував про свою поведінку, бо все ж таки чогось навчився від свого тата: я не мав права втручатися в те, що мене не стосувалося. Не смів підходити надто близько до казки, правила якої були призначені не для мене.
Однак я мав право на власну думку.
І мені не сподобалося почуте. Отже, чоловік у білій тойоті здобув таки перемогу. Не його вина. Нічиєї вини в цьому, мабуть, немає. Та все ж я радий, що тато ніколи про це не довідається.
Урешті-решт, він, може, й сам винен у тому, що сталося. Тато знехтував правилами казки. Не зумів зачекати півроку на Помаранчеву дівчинку. А тому заледве кілька годин після побачення з нею йому на очі потрапив мертвий голуб у стічній канаві, до того ж, білий голуб.
Я завжди асоціюватиму свого тата з білим голубом. Однак я не певний, чи вірю в наперед визначену долю. Гадаю, що й тато в це не вірив. Бо інакше навряд чи його аж так зацікавив би телескоп Габбла.
Згодом, по обіді, ми разом з Йорґеном та Міріам ласували булочками із шоколадною помадкою. У нас було ще дві булочки з мелісою. Їх ми віддали Йорґенові та Міріам. Я вважав, що ми перед ними в боргу.
Упродовж кількох днів після «булочного бенкету» я ще сидів за старим комп’ютером. Слід було визначитися з відповіддю на складне татове запитання. Я встановив собі так званий deadline на завтрашній день. Поки що ніхто не одержав ще дозволу прочитати татового листа. Але завтра прийдуть на недільний обід дідусь з бабусею. Отоді й вичерпається час.
Останніми днями я тільки й думав про нелегкий вибір, який стояв переді мною. Татового листа я перечитав чотири рази, щоразу думаючи: «Бідолашний, бідолашний мій татко!» Мені було до болю шкода, що його немає більше з нами. Але те, що він написав, стосувалося не лише його. Воно стосується людей в усьому світі: тих, що жили до нас; тих, що живуть тепер, і тих, що прийдуть після нас.
«Ми живемо на світі лише цей один-єдиний раз», – писав мій тато. Він часто повторював на сторінках свого послання, що ми прийшли у світ лише на коротку мить. Не можу з певністю сказати, що сприймаю життя у такий самий спосіб, як він. Я прожив п’ятнадцять років, але ці роки аж ніяк не видалися мені «короткою миттю».
Та все ж гадаю, я збагнув, що тато мав на увазі. Життя коротке для тих, хто насправді зумів усвідомити, що увесь світ коли-небудь перестане існувати. Не всім людям таке до снаги. Не кожен спроможний усвідомити, що означає умерти, зникнути навіки. Надто багато чинників стримує таке усвідомлення – година за годиною, хвилина за хвилиною…
Уяви, що стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибирати, чи захочеш коли-небудь у майбутньому народитися й жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін відведено невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, коли прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його.
Я ніяк не можу зважитися на вибір. Але потроху погоджуюсь з татом. Можливо, я би й відмовився від появи на світ. Мить мого перебування на світі нікчемно крихітна порівняно з вічністю до мого народження і після моєї смерті.
Якби мені запропонували скуштувати щось неймовірно смачне, я, можливо, й не захотів би того спробувати, знаючи, що запропоновані ласощі важать заледве міліграм.
Я успадкував по татові глибоку скорботу, скорботу за тим, що колись настане день, коли мені доведеться розпрощатися із життям. Я навчився думати про «вечори, як оцей, коли мене позбавлено права на життя». Та я успадкував й інше: відчуття кожної миті життя в його фантастичній багатогранності. Улітку проведу ґрунтовне дослідження про джмелів. (Я маю секундоміра. За його допомогою можна точно виміряти швидкість польоту джмеля. І треба зважити його…) Нічого не мав би проти й сафарі в африканській пустелі. А ще я навчився дивитися на небо і захоплюватися зорями, які мерехтять у Всесвіті на відстані мільярдів світлових років від нас. Це я спостиг, коли мені й чотирьох років не виповнилося.
Та я не зумію почати звідси. Доведеться знайти інший підхід і, можливо, зробити власний вибір.
Якби за історією про Помаранчеву дівчинку було знято фільм, а я сидячи в глибині глядацької зали, дивився той фільм і добре знав, що ніколи не народжуся для життя на цій планеті, бо Ян Улав та Помаранчева дівчинка ніколи не знайдуть одне одного, то захотів би спинити їх окликом, усією душею сподіваючись, що вони не розминуться. Серце, напевно, вискакувало б мені з грудей. Я потерпав би від страху, що хтось з них може виявитися фанатичним атеїстом і не піти на Службу Божу до Катедри. Хтозна, чи не заридав би я гірко, побачивши, як на Плаза де ла Альянза з’являється Помаранчева дівчинка в супроводі данця! А коли б Вероніка та Ян Улав стали врешті закоханою парою, я понад усе на світі боявся би найменшого вияву непорозуміння між ними. Бо, як на мене, звичайна сварка, дуже швидко може розростися до космічних розмірів.
Світе! Я міг би ніколи не з’явитися тут! Не стати свідком Великої Містерії.
Всесвіте! Я міг би ніколи не побачити мерехтливого зоряного неба!
Сонце! Я міг би ніколи не ступити ногою на теплі скелі біля Тьонсберґа. Не зазнати розкішного відчуття, коли пірнаєш зі скелі в море.
Тепер я це розумію. Враз осягнув послідовність усього. Щойно тепер я збагнув душею і тілом, що означає – не бути. У ямці неприємно засмоктало. Мені стає млосно. А ще я серджуся.
Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане – я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.
Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…
Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.
Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.
Гоп – і нема мене!
Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.
Я знаю, що існує Зло, бо чув третю частину Місячної сонати Бетговена. І вірю в існування Добра. Я знаю, що чудова квітка росте поміж двома проваллями, а з цієї квітки невдовзі злетить життєрадісний джміль.
Ха! Ось я й відповів! На щастя, у цій задачі є ще бадьоре allegretto. В антракті між двома трагедіями виступає потішний ляльковий театр, я не хочу пропустити його вистави. Я хочу всю свою снагу вкласти в другу частину! Бо є таке поняття, як жадоба до життя, а оті провалля я все ж омину, ніби їх нема, провалля не для мене. Єдине, що має сенс – життєствердне allegretto.
Мушу визнати, цікаві думки витають у моїй голові. «Квіткою поміж двома проваллями» назвав другу частину Місячної сонати Ференц Ліст. Я раптом збагнув, що вирішив велику дилему з допомогою Ліста та завдяки гнучкості власного розуму.
Я знову спробував повернутися думкою на кілька мільярдів років у минуле. Бо саме там, на порозі Всесвіту, я мушу прийняти рішення: зважитися мені на життя на Землі через кілька сотень мільйонів років чи відмовитися від нього через неприйнятні умови. Але тепер я принаймні знаю, хто стане моїм батьком та матір’ю. Тепер я знаю, як почалася ота історія. Я знаю, кого я любитиму.
Я маю відповідь. І урочисто роблю свій вибір. Я пишу:
Любий татку! Дякую тобі за листа! Для мене він став несподіванкою, втішив і засмутив водночас. Нарешті я визначився і своєї позиції не зміню: я вибрав би життя на Землі, хай навіть на одну «коротку мить». І хай не мучать тебе більше сумніви. Спочивай у мирі, як кажуть. Спасибі за те, що ти таки віднайшов Помаранчеву дівчинку!
Мама готує вечерю. Каже, щось із французької кухні. Йорґен повернеться з хвилини на хвилину зі своєї «суботньої пробіжки», як він це називає, а Міріам спить. Сьогодні 17 листопада, до Різдва залишилося тільки п’ять тижнів.
Ти поставив мені кілька цікавих запитань про телескоп Габбла. Уявляєш, я недавно написав про нього серйозний шкільний реферат!!!
А тепер довірю тобі велику таємницю: я знаю, що мені подарують на Різдво! Йорґен уже натякнув. У кожному разі показав кілька чудових фотографій у часописі, коротко кинувши: «Маю невеличку підозру, що невдовзі у нас з’явиться телескоп!» Неймовірно, але Йорґен читав мій реферат, навіть двічі, хоч він і не є моїм справжнім батьком. Прочитавши, сказав, що пишається мною. Мені здається, він турбується про мене навіть більше, ніж про Міріам, принаймні не менше, а більшого вимагати, чесно кажучи, я й не хочу. Я поважаю його, як поважав би рідного батька.
Якщо мені подарують на Різдво телескоп, візьму його із собою на Ф’єльстьолен, бо тут, у низині, заважає, як кажуть астрономи, «оптичне забруднення». Я вже придумав, як назву телескоп. Він називатиметься ЯН УЛАВ! Таке рішення здивує, ясна річ, Йорґена, але якщо нам судилося залишитися добрими друзями, то йому доведеться з цим змиритися.
У безмісячну ніч небо над Ф’єльстьоленом так густо всіяне зорями, що мимоволі запитуєш себе, навіщо здався телескоп у космосі. Ні-ні, тату, насправді не такий я вже й дурненький, як ти собі, може, гадаєш. Знаю, що зорі в космосі не миготять! Але інколи буває так цікаво полежати кілька секунд на дні басейну й поспостерігати, що робиться на його краю. Щось таки видно крізь товщу води, і, звичайно, можна вгадати, що відбувається над поверхнею. У кожному разі я зумію достатньо виразно побачити кратери на Місяці, супутники Юпітера та кільця навколо Сатурна. А коли-небудь, може, мені пощастить полетіти в космос на справжньому космічному кораблі!
Щиро Твій Ґеорґ, який недремним оком пильнує родинний бастіон на Джмелиній вулиці й має з кого брати приклад.
P.S. Прочитавши твого листа, я вирішив, що настав час заговорити до дівчинки зі скрипкою. Можливо, навіть наступного понеділка. Принаймні тепер я можу розповісти їй багато цікавого. А тоді вона, можливо, покаже мені свою скрипку.
Я кличу маму. Ось вона йде. Додруковуючи це речення, подаю їй листа. Татовий екземпляр рукопису.
