Текст книги "Помаранчева дівчинка"

Автор книги: Юстейн Ґордер

Жанр:

Современная проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Звичайно, мені шкода його. Але я зовсім не певний, чи справедливо з його боку перекладати свій жаль на мої плечі. Я ж нічим не міг йому зарадити. Він жив у інший час, я змушений жити своїм життям. Якщо всіх затопить хвиля листів від своїх покійних татів чи предків, ми не зможемо порадити собі з власним життям.

Я відчув, як очі набігли слізьми. То не були солодкі сльози – якщо такі бувають на світі. То були скупі гіркі сльози, вони не скочувалися по щоках, а пекли в кутах очей.

Я згадав, як ми не раз ходили з мамою на цвинтар доглядати могилу тата. Останні прочитані рядки спонукали мене до рішення більше цього не робити. У кожному разі я ніколи й ногою не ступлю на цвинтар сам. Ніколи.

Не завжди важко зростати без тата. Та ось, коли тато заговорить до тебе з могили, стає по-справжньому страшно. Було би, мабуть, ліпше, якби він залишив свого сина у спокої. Бо ж і сам натякнув, що повернувся до мене примарою.

У мене спітніли долоні. Та я неодмінно дочитаю татового листа до останнього рядка. Може, й добре, що він послав листа в майбутнє, а можливо, й зле. Ще надто рано судити про це.

Напевно він таки був диваком у свої дев’ятнадцять років тієї осени наприкінці сімдесятих років. Як на мене, тато надто перейнявся отим дівчиськом у фройнерському трамваї з величезним пакунком помаранч у в обіймах. Що такого незвичайного в тому, що дівчата й хлопці кидають поглядом один на одного? Так повелося ще від часів Адама і Єви.

Чому було б не написати просто, що він закохався у неї? Дівчина, мабуть, збагнула це ще задовго до того, як він кинувся рятувати її помаранчі. Та й за стан він її обіймав. Може, тоді, у трамваї, у ньому зринуло неусвідомлене бажання закружляти з нею в помаранчевому вальсі.

Коли закохуються діти, вони чубляться або смикають одне одного за волосся. Або кидаються сніжками. Як на мене, дев’ятнадцятирічні мали би бути трохи мудрішими.

Але ж я прочитав лише початок. Може, справді в Помаранчевій дівчинці таїлась якась загадковість. Тато ще й не почав до пуття розповідати про неї. Він був уже хворий і знав, що, мабуть, невдовзі помре, тож для нього мало бути надзвичайно важливо написати оту історію. І для мене, можливо, також.

Я допив колу і знову взявся до читання.

Чи зустріну я ще коли-небудь Помаранчеву дівчинку? Може, й ні, може, вона мешкає десь зовсім у іншому закутку Норвегії, а до Осло приїхала тільки на короткі відвідини.

У мене стало звичкою, коли я бував у центрі, і на очі потрапляв трамвай фройнерської лінії, зазирати по усіх вікнах, чи немає поміж пасажирів Помаранчевої дівчинки. Таке траплялося вже не раз, але дівчинки там не було. Я приохотився до вечірніх прогулянок по Фройнері й щоразу, забачивши серед перехожих щось оранжеве чи жовте, думав, що ось нарешті це вона. Однак великі сподівання приносили й гіркі розчарування.

Минали дні, тижні. Якогось понеділка уранці я зайшов до однієї з кав’ярень на Карла Югана,[3]3
Центральна вулиця Осло (Прим. перекл.).

[Закрыть] то було улюблене наше з друзями місце зустрічей. Не встиг переступити порога, як спинився, наче громом вражений, і навіть відсахнувся крок назад. Там сиділа Помаранчева дівчинка! Вона раніше тут не бувала, принаймні ніколи одночасно зі мною, а тепер сиділа за столиком з горнятком чаю і гортала яскраво ілюстровану книжку. Немов чиясь невидима рука завела її туди в очікуванні, що я загляну і складу їй візит. На ній був той самий старенький анорак і – ти не повіриш, Ґеорґу! – в оберемку перед собою вона тримала велетенський пакунок, по вінця наповнений стиглими помаранчами.

Я здригнувся. Помаранчева дівчинка в тому самому оранжевому анораку, з таким самим пакетом помаранч у руках видавалася такою ж нереальною, як міраж. З цієї миті я почав дошукуватися джерел її загадковості саме в помаранчах. Що ж то за помаранчі такі були? Оранжеві сонечка так свіжо вилискували, аж мені захотілося протерти очі. Навіть оранжевість їхня була інакшою, не схожою на інші помаранчі. Я відчував, які вони соковиті під шкуринкою. Ні, то були незвичайні помаранчі!

Я вужем просковзнув до кав’ярні й сів за чотири-п’ять метрів від неї. Перш ніж зважитися, що робити далі, я хотів трохи посидіти, насолоджуючись незбагненним видивом.

Не думаю, що Помаранчева дівчинка помітила мене, та враз вона зиркнула з-понад книжки і глянула мені просто у вічі. Спіймала на гарячому, відразу зрозуміла, що я давно за нею спостерігаю. Вона тепло усміхнулася, і та усмішка, Ґеорґу, могла б розтопити цілий світ, тій усмішці було би під силу спинити ворожнечу й війни на усій земній кулі, ну, щонайменше укласти тривалі перемир’я.

Відступати вже не було куди – я встав, поволі здолав відстань між нами і сів на вільний стілець за її столиком. Вона анітрохи не здивувалася, мені навіть здалось, що вона мене, можливо, й не впізнала.

Кілька секунд ми просто сиділи, дивлячись одне на одного і не кажучи ні слова. Їй наче не хотілося відразу починати розмову. Вона довго вдивлялася мені у вічі, певно, хвилину – не менше, і цього разу я не відвів погляду. Я помітив, як у неї тріпотіли зіниці. Ніби запитувала очима: Пригадуєш мене? Або: Не пригадуєш мене?

Комусь таки доведеться сказати перше слово, але я був такий розгублений, що німо сидів, думаючи про ті часи, коли ми були парою вивірок і жили лише удвох у невеличкому гаю. Ми полюбляли ховатися одне від одного, я гасав без упину вгору і вниз стовбурами дерев, силкуючись знайти її, та досить було мені її побачити, як вона перестрибувала з гілки, на якій сиділа, на інше дерево. Отак витанцьовуючи по гіллі, я ганяв за нею лісом, аж доки одного дня сам вирішив сховатися. Тоді вже вона метушилася у пошуках. Я міг собі сидіти десь на самій верхівці дерева або принишкнути в моху за старим пеньком і насолоджуватися видовищем, як нетерпляче вона мене шукає, можливо, навіть потерпаючи від страху, що ніколи більше не знайде…

Раптом сталося щось фантастичне – не в ліщиновому гаю в давні незнані часи, а посеред білого дня в кав’ярні на Карла Югана.

Я поклав ліву руку на столик, а вона зненацька уклала свою праву долоню в мою. Книжку примостила поверх помаранч, лівою рукою усе ще обіймала велетенський пакунок, немов боялася, що я його в неї відберу чи скину на підлогу.

Куди й поділася моя ніяковість. Я відчував, як прохолодна сила струмує з її пальців у мої. Я подумав, що вона володіє, мабуть, якимсь надприродним даром, що якось пов’язаний з помаранчами.

Загадка, думав я, дивовижна загадка!

Зрештою мені стало вже несила сидіти мовчки, хоч я й боявся порушити рівновагу, може, й поламати правила, встановлені Помаранчевою дівчинкою. Ми далі не зводили очей одне з одного, а я бовкнув: «Ти – вивірка!»

Вона розквітла усмішкою і ніжно потиснула мою долоню. А потім відпустила мою руку, велично підвелася з-за столу і вийшла надвір з помаранчами в оберемку. Я помітив сльози в її очах.

Мене скувало. Я онімів. Лише кілька секунд тому Помаранчева дівчинка сиділа навпроти і тримала мою долоню – мені й досі вчувається духмян помаранч – і раптом зникла. Якби не вщерть наповнений пакунок з помаранчами, вона б напевно, помахала на прощання, але їй доводилося обома руками тримати пакет, і помахати не було як. Однак вона плакала.

Я не пішов за нею, Ґеорґу. Це теж було би порушенням правил. Я був просто приголомшений, я був знесилений, я був сповнений млості. Загадкова розкіш, якої я щойно зазнав, живитиме мене ще багато місяців поспіль. Я не мав ні крихти сумніву, що зустрінуся з нею знову. Тут вже втрутилися могутні, хоч і незбагненні сили.

Вона була чужинкою. Прийшла до нас з іншої казки, гарнішої за нашу. Однак зуміла пристосуватися до нашої дійсності, у якій їй, можливо, випало на долю виконати якусь важливу місію, а може, її покликано врятувати нас від «сірих буднів». Донині мені нічого не було відомо про такі місії. Я вірив в існування єдиного буття і єдиної дійсності. А виявилося, що людей можна поділити на два типи: Помаранчева дівчинка і ми – решта.

Але чому сльози виступили в неї на очах? Чому вона плакала?

Пригадую, подумав тоді: А що, як вона провидиця? Бо чого б їй ронити сльозу, побачивши абсолютно незнайомого чоловіка. То, може, вона «побачила», що одного дня мене наздожене невблаганна доля?

Дивно, що я тоді міг собі таке навигадувати. Хоча я легко піддаюся спокусам фантазії, я завжди був і є раціональною людиною.

На цьому етапі розповіді відчуваю потребу зробити короткий підсумок. Обіцяю не зловживати цим надто часто.

Юнак і юнка мимохідь перетнулися поглядом у трамваї, що прямував до Фройнера. Вони вже давно не діти, але й не цілком дорослі, і ніколи не бачилися раніше. Минає кілька хвилин – юнакові враз здається, що велетенський пакунок соковитих помаранч ось-ось вихопиться їй з рук. Зрештою, його спроба врятувати помаранчі закінчується жалюгідним результатом – вони розсипаються трамваєм. Дівчина обзиває його розтелепою, виходить з трамвая на наступній зупинці, запитуючи, чи не можна залишити собі хоч одну помаранчу, а хлопець знічено киває головою. Минає кілька тижнів, і вони знову зустрічаються, цього разу в кав’ярні. Дівчина знову тримає в оберемку величезний пакунок розкішних помаранч. Юнак підсідає до її столика, вони цілу хвилину сидять, не зводячи одне з одного погляду. Може, комусь видасться нісенітницею, але вони, справді, упродовж шістдесяти секунд зазирають одне одному глибоко у вічі, до самого дна душі: він – її, а вона – його. Вона вкладає свою долоню в його, а він називає її вивіркою. Та ось вона граціозно підводиться і виходить з кав’ярні, тримаючи поперед себе пакунок помаранч. Юнак помічає сльози в її очах.

За увесь час вони обмінялися лише чотирма фразами.

Вона: «Розтелепа!» Вона: «Чи можна мені взяти хоч одну помаранчу?»

Він: «Вибачте, вибачте!» І ще: «Ти – вивірка!»

Решта – німе кіно. Решта – загадка.

Чи зумієш її розгадати, Ґеорґу? Я не зміг. Може, тому, що сам був її частинкою.

Тепер уже оповідь по-справжньому захопила мене. Двічі поспіль з’явилася моєму татові Помаранчева дівчинка з величезним пакунком помаранч у руках. Містика та й годі… Потім, не кажучи ні слова, вона взяла його за руку, зазирнула йому глибоко в очі, та раптом підвелася й з плачем вибігла з кав’ярні. Дивна поведінка. Промовиста… Якщо тільки моєму татові не почало ввижатися!

Можливо, Помаранчева дівчинка була тим, що називають «витвором уяви»… Є багато людей, які, скажімо, стверджують, ніби бачили чудовисько озера Лох Несс чи таке ж чудовисько озера Сельюрсваннет, і вони зовсім необов’язково брешуть, однак побачене, цілком може бути витвором їхньої уяви. Якби мій тато раптом почав оповідати, що Помаранчева дівчинка промчала вулицею Карла Югана в собачій упряжці, я б ні хвилі не сумнівався, що розповідь про Помаранчеву дівчинку насправді свідчить про те, що тато в якийсь короткий період свого життя звихнувся з розуму. Може, то й було би на ліпше, бо психічні відхилення виліковують.

Була Помаранчева дівчинка витвором фантазії, а чи людиною з крові та плоті, зрозуміло одне – мій тато шаленів за нею. Та коли він нарешті одержав шанс заговорити з нею, фраза «Ти – вивірка!» – як на мене – була цілком жалюгідною спробою розмови. Зрештою, він і сам не приховував здивування зі своєї безпорадності. Ну навіщо він ляпнув саме це? Ні, татку, твою загадку мені розгадати не під силу.

Не хочу видатися мудрагеликом. Я перший готовий визнати, що, справді, не завжди легко віднайти влучні слова для знайомства з дівчиною, яка, як то кажуть, впала в око.

Я вже згадував, що вчуся грати на фортепіано. Звичайно, до віртуоза мені далеко, однак можу без помилок зіграти першу частину «Місячної сонати» Бетговена. Іноді, граючи першу частину Сонати, мені здається, ніби я сиджу на Місяці за величезним роялем, а Місяць, рояль та я кружляємо навколо Земної кулі. Я уявляю собі, що звуки, які линуть з-під моїх пальців, чутно по всій Сонячній системі, і якщо навіть не сягають Плутона, то Сатурна напевно.

Я вже почав розучувати другу частину «Місячної сонати» (Allegretto). Вона дається трохи важче, але як приємно слухати її у виконанні моєї вчительки музики. Мелодія змушує мене малювати в уяві маленькі механічні ляльки, які то вгору, то вниз стрибають сходами супермаркету!

Від розучування третьої частини я вирішив відмовитися, і не лише тому, що вона важка для виконання – її навіть слухати моторошно. Перша частина (Adagio sostenuto) гарна, хіба трішки сумовита, остання (Presto agitato) – неприховано погрозлива. Якби подорожуючи космічним кораблем, я приземлився на планеті, де якийсь нещасний інопланетянин гатив би по клавішах третю частину «Місячної сонати», то одразу б, не вагаючись, повернув назад. А ось якби інопланетна істота зустріла мене грою першої частини Сонати, я б, напевно, затримався на кілька днів; принаймні, наважився б підійти до музиканта і вивідати в нього про умови життя на тій музичній планеті.

Одного разу я сказав учительці, що в музиці Бетговена поєдналися рай та пекло. Вона аж рота роззявила від несподіванки. І сказала, що я влучив у самісіньку ціль! А потім розповіла цікаву історію. «Місячною» назвав сонату не Бетговен. У нього вона називалася Соната ciss moll, opus 21, № 2, з підзаголовком «Sonata quasi una Fantasia», що означає «соната-фантазія». Учителька музики вважала, що ця соната надто зловісна, аби називати її «місячною». А ще вона сказала, що угорський композитор Ференц Ліст охрестив другу частину твору «квіткою поміж двома безоднями». Сам би я, напевно, назвав сонату «потішною ляльковою виставою поміж двома трагедіями».

Але я писав, що мені зовсім нескладно зрозуміти, як важко підступитися з розмовою до дівчини, яка впала в око. Щиро зізнаюся у певному власному досвіді, адже й у мене є своя «курочка в курнику», чи, радше, в музичній школі.

Щопонеділка, від шостої до сьомої вечора, я маю уроки музики. Водночас урок гри на скрипці має одна дівчинка, може, на рік чи два молодша за мене. Ось вона й упала мені в око. Нам часто трапляється по п’ять-десять хвилин сидіти удвох у фойє школи, чекаючи початку занять. Ми майже не розмовляємо, але кілька тижнів тому вона мене запитала, котра година, а наступного тижня – знову. Я зауважив, що надворі ллє як з відра, і футляр її скрипки намок. Мушу визнати, далі в розмові ми не просунулися. Дівчинка відмовчувалася, то й я не смів нав’язувати їй бесіди. Можливо, вона гордувала мною, дивлячись, мов на якусь блоху. Хоча, можна було й припустити, що я їй подобаюся, просто вона соромлива не менш, ніж я. Уявлення не маю, де вона мешкає, зате знаю, як її звуть – Ісабелле. Довідався зі списку учнів-скрипалів.

Ми взяли собі за звичку чим раз раніше приходити на заняття. Минулого понеділка просиділи у фойє майже чверть години. Просто сидимо удвох. Німі, мов устриці. А потім розходимося по класах на свій урок. Іноді я собі уявляю, як дівчинка нишком прокрадається до мого класу, де я сиджу за фортепіано й виконую «Місячну сонату», і, вражена моєю грою, сама починає акомпанувати мені на скрипці. Такого ніколи не трапиться, це вже мій витвір фантазії. А спричинилося до його появи, мабуть, те, що я ніколи в очі не бачив її скрипки. І ніколи не чув її гри.

Хтозна, може в неї у футлярі не скрипка, а флейта! (І звуть її зовсім не Ісабелле, а просто Карі).

Усе це пишу для того, щоб сказати: я не знаю, як би я повівся, якби дівчинка зненацька взяла мене за руку і зазирнула глибоко у вічі. Чи якби розплакалася. Мене враз діткнула думка, що я лише на чотири роки молодший за тата в той час, коли він зустрів Помаранчеву дівчинку. Зрозуміле його очманіння. «Ти – вивірка!», – сказав він.

Мені здається, я чудово тебе розумію, таточку. Розповідай, будь ласка, далі.

Після короткої зустрічі в кав’ярні розпочалася систематична і логічна фаза моїх пошуків Помаранчевої дівчинки. Знову минуло чимало довгих днів, а я ніде й натяку на неї не побачив.

Нема потреби посвячувати тебе в усі мої шукання й прорахунки, Ґеорґу. Їх перелік буде надто довгим. Але я скрупульозно зважував факти, аналізував їх і одного чудового дня прийшов до висновку: обидві зустрічі з Помаранчевою дівчинкою трапилися в понеділок. Як я раніше цього не помітив! Отож помаранчі – єдиний реальний слід у пошуку. Звідки вони взялися? Звичайно, у бакалійних крамницях на Фройнері їх не бракує, але чи такі вже вони соковиті, смачні та й дешеві зрештою. Якщо людина дуже перебірлива в їжі, а до того ж споживає по кілька кілограмів помаранч на день, то вона подасться на великий яриновий базар, скажімо, на Юнґсторґет – у мої часи це був найбільший базар городини у Осло. Неподалік базару, на вулиці Стурґата можна сісти в трамвай і добратися додому на Фройнер, якби грошей на таксівку забракло. Була в цій історії ще одна деталь: коричневий паперовий пакет! У звичайних крамницях товари, зазвичай, запаковують у пластикові торбинки. По-моєму, саме на Юнґсторґет покупки складають до отаких велетенських коричневих паперових пакетів, які мала Помаранчева дівчинка.

Це, ясна річ, була одна з багатьох теорій, однак я три понеділки поспіль купував потрохи фруктів та ярини на Юнґсторґет. Студентові корисно поліпшити якість свого харчування, бо останнім часом я спостеріг за собою тенденцію віддавати перевагу смаженим ковбаскам з креветковим салатом.

Немає сенсу, Ґеорґу, описувати тобі людську метушню на базарі. Просто зроби, як я. Спробуй видивися в юрбі загадкову дівчинку в оранжевому анораку, яка стоїть перед яткою і торгується за ціну десяти кілограмів помаранч або на виході з базару спробуй не загубити з очей тієї самої юнки з важким пакунком у руках. На все інше, тобто на всіх інших просто не звертай уваги.

Але чи бачиш ти її, Ґеорґу?

Перші й другі відвідини базару принесли мені лише розчарування, але третього понеділка я помітив ген далеко, на протилежному краю базару, оранжеву постать. Так-так, це була та сама дівчина в старому оранжевому анораку, вона стояла біля ятки, вибираючи помаранчі та складаючи їх до паперової торби.

Я, скрадаючись, прошмигнув торговою площею й опинився за кілька метрів від неї. То ось, де вона купувала свої помаранчі! Я ніби спіймав її на гарячому. Коліна мені підгиналися, я боявся, що сповзу на землю.

Помаранчева дівчинка ще не напакувала торби помаранчами, а все тому, що вибирала їх дуже своєрідно, не так, як інші покупці. Ось слухай: я довго стояв неподалік, приглядаючись, як вона бере помаранчі одну по одній, ретельно оцінює кожну зокрема, а тоді кладе або до торби, або ж відкладає назад до скрині на ятці. Тепер я збагнув, чому вона не вдовольнялася купівлею помаранч у будь-якій крамниці по сусідству на Фройнері. Такого вибору, як тут, не було ніде!

З подібними вимогами до вибору помаранч я ще ніколи не стикався! Побачене зміцнило моє переконання, що дівчина купує їх не для того, аби приготувати сік. Але навіщо, в такому разі? А ти що скажеш, Ґеорґу? Можеш збагнути, чому вона по півхвилини витрачала на роздуми, взяти помаранчу чи ні?

Я мав одне пояснення: Помаранчева дівчинка завідувала кухнею у великому дитсадку, де кожна дитина до сніданку отримувала помаранчу. Відомо, що діти мають дуже розвинене відчуття справедливості. Отож завданням Помаранчевої дівчинки було подбати про те, щоб помаранчі були однакові, тобто одного розміру, однаково круглі та лискучо-оранжеві. А ще вона мусила їх рахувати.

Таке вмотивування видалося переконливим, мене навіть ушпигнув ревнивий здогад, що в тому садку можуть працювати браві хлопці-цивілісти. Але, Ґеорґу, уже за два кроки від дівчати я зміг добачити, що йдеться зовсім про інше. Неважко було помітити, як Помаранчева дівчинка докладає чималих зусиль, аби вибрати анітрішки не схожі між собою плоди, ні за розміром, ані за формою чи барвою. Запам’ятай маленьку деталь: деякі помаранчі були з листочками!

З якою полегкістю я відкинув думку про набридливих парубків, які відбували цивільну службу в дитячому садку. Та тільки тої радості й було, бо Помаранчева дівчинка надалі зоставалася для мене загадкою.

Ось торбина наповнилася, Помаранчева дівчинка заплатила торговцеві й рушила убік вулиці Стурґата. Я йшов за нею віддалік – не хотів зраджувати своєї присутності, доки не опинимося в трамваї фройнерської лінії. Проте саме в цей вирішальний момент я припустився помилки у своїх передбаченнях. Того пообіддя дівчина не дійшла до зупинки трамвая на Стурґата, а сіла в біле авто – то була тойота, за кермом якої сидів чоловік.

Мені не випадало кинутися їй услід. Я не мав жодного бажання опинятися віч-на-віч із незнайомим чоловіком. Авто тим часом рушило, завернуло за ріг вулиці й зникло.

І ще один важливий штрих на додаток: сідаючи до авта з важким пакунком у руках, Помаранчева дівчинка враз обернулася й глянула на мене. Устигла вона мене впізнати чи ні, я не впевнений. Певен тільки того, що вона сіла до білої тойоти разом з чоловіком і, сідаючи, глянула на мене.

Хто ж той щасливець? Я не мав змоги роздивитися, якого він віку. Може, її батько, а може… звідки мені було знати! Можливо, цивіліст? Навряд, біла тойота йому не по кишені! А якщо це був яблуковощокий паяц, батько чотиримісячної донечки на ймення Ранвейґ? Не конче, принаймні ніщо однозначно про таке не свідчило. З такою самою часткою ймовірності чоловік з тойоти міг бути її супутником у лижній експедиції Ґренландією. Враження про нього я собі склав уже давно. Перед моїм зором каскадом мерехтіли кадри: запаковані помаранчі, льодоруби, скальпель, запасні лижні палиці, спальні мішки, примус, сухий бульйон… Перед своїм внутрішнім зором я бачив намет – жовтий – в якому вони обоє ночуватимуть, та упряжку із восьми собак.

Звичайно, я чудово все собі уявляв! Хай не думають, що можуть заховатися від мене. У моїй голові немов прокручувався цілий фільм: загадкова пара пробивається крізь безмежжя ґренландських крижаних просторів. Вона така вродлива і незаймана, немов Снігова богиня. Чого не скажеш про нього —

кривий ніс, зло заломлені уста, а в погляді, немов у глибокій тріщині льодовика під ногами, у якій вона може пропасти щомиті, затаїлися лихі наміри. (Чи допоможе він їй вибратися з провалля? Чи поквапиться геть, наминаючи її помаранчі й добре усвідомлюючи, що більше ніколи її не побачить?) Він наділений незагнузданою чоловічою силою, примітивною і відразливою. Для нього застрелити білого ведмедя однаково, що прибити комара. Якщо вже про це зайшла мова, не варто випускати з уваги, що нічого не завадить йому зґвалтувати її посеред крижаних торосів удалині від так званої правоохоронної системи. Бо хто їх там бачитиме? Хто за ними, відірваними від світу, стежитиме пильним оком? Скажу тобі, Ґеорґу, хто! Тільки я. Я витворював у своїй уяві щораз виразніші картини перебігу всієї експедиції. Я достеменно знав їхнє спорядження. За дня дав імена кожній з восьми собак, а до вечора склав список усього, що може знадобитися в мандрівці. Загалом вантаж експедиції сягнув ста сорока кілограмів, разом з пляшкою шампанського та квартою горілки, які вони вип’ють, діставшись Сіорапалука або Кваанааґа…

Та вже наступного ранку моє нервове збудження уляглося. Ніхто не вибирається в лижну експедицію до Ґренландії у грудні. У грудні такі експедиції споряджаються до Антарктики, та й для них не вибирають помаранчів на базарі в Осло, необхідні харчові запаси закуповують в Чилі або Південній Африці. І зовсім невідомо, чи входить до списку продуктів хоч би одна помаранча. Лижникові в мандрівці до Південного полюса треба за день спожити стільки калорій, що про натуральні вітаміни вже ніхто й не думає. До того ж, помаранчі важкі. І ще чи не найважливіша заувага: як у рукавицях обчистити замерзлу помаранчу? Як засіб поповнення рідини в організмі вони можуть відіграти таку ж фатальну роль, як коні в експедиції Скотта.[4]4
Роберт Фалкон Скотт (1868–1912) – дослідник Антарктиди (Прим. перекл.).

[Закрыть] Для видобування рідини достатньо мати з собою кілька крапель бензину та добрий примус, бо снігу і криги – тобто води – там аж ніяк не бракує, а помаранча на 80 відсотків складається з води.

Люба, маленька Помаранчева дівчинко, думав я. Хто ти? Звідки ти взялася? Де ти тепер?

Мама знову підійшла до дверей.

– Як там у тебе, Ґеорґу? – запитала вона.

– Добре. Будь ласка, не смикай мене!

Кілька секунд мама мовчала.

– Мені не подобається, що ти замкнувся, – нарешті мовила вона.

– Навіщо здався ключ, якщо не користуватися ним хоч би час до часу? – запитав я. – Я маю право на недоторканність приватного життя.

У маминому голосі почулося ледь помітне роздратування. Чи радше, образа:

– Ти поводишся по-дитячому, Ґеорґу. Не маєш жодних підстав замикатися від нас.

– Мені п’ятнадцять, мамо. По-дитячому поводжуся не я…

Мама важко, щоб не сказати, сердито, зітхнула. За дверима стихло.

Звичайно, я і словом не обмовився про Помаранчеву дівчинку. Я мав відчуття, що тато ніколи не розповідав мамі того, що довірив мені. Якби було інакше, я почув би цю розповідь з її уст, а татові не довелось би у свої останні дні на білому світі писати мені довгого листа. Може, замолоду тато зазнав чогось такого, від чого тепер намагався мене застерегти у своєрідній розмові двох дорослих чоловіків? У кожному разі він хотів запитати мене про щось дуже важливе.

Поки що тато запитав мене лише про те, що відбувається з телескопом Габбла. Якби тато лишень знав, як багато я можу розповісти на цю тему!

Найбільше мене приголомшила вимога вчителя прочитати реферат перед усім класом. І продемонструвати світлини. Звичайно, вчитель бажав мені добра, та вже наступної перерви дівчата не давали мені проходу, обзиваючи юним Айнштайном. Ті самі, до речі, дівчата, які відчайдушно кидаються експериментувати з тушами, тінями та губними помадами. Гадаю, їхні експерименти тільки косметикою не обмежуються…

Не маю нічого проти косметики. Але ми живемо на одній з планет Всесвіту, і від усвідомлення цього голова йде обертом. Не кожному під силу осягнути саме існування Всесвіту! А дівчиськам туші та тіні заслоняють увесь світ навколо. Немало й хлопчаків, не здатних зазирнути за небокрай, бо їм у голові – лише футбол. У кожному разі віддаль між дзеркальцем косметички та дзеркалом телескопа таки чималенька! По-моєму, це називається «зсувом перспективи». А ще можна назвати «гоп-ефектом», ефектом приголомшення. Ніколи не пізно зазнати гоп-ефекту. Однак більшість людей можуть усе життя прожити й ні разу не усвідомити свого витання в порожнечі. Надто багато суєти на грішній землі. Хіба до Всесвіту, коли думки зайняті тим, як вирватися із замкненого кола проблем.

Ми – земляни. І я нічого не хочу в цьому міняти. Ми – невід’ємна частка природи нашої планети. Від мавп та плазунів довідалися про шляхи своєї еволюції, і мені нічого додати – ні «за», ні «проти». В іншому природному світі усе було б, напевно, інакше, але ж ми тут, а не деінде. Тому повторюся: іншого й не хочу. Лише вважаю, що визнання своєї належності до планети Земля не має перешкоджати прагненню бачити трохи далі від власного носа.

«Телескоп» означає «дивитися на те, що далеко». Невже розповідь про Помаранчеву дівчинку може мати щось спільне з космічним телескопом?

Ясна річ, телескоп перенесли в космос не з метою наблизитися до зірок та планет, за якими можна спостерігати за допомогою цього приладу. Це таке ж безглуздя, як ставати на кінчики пальців, аби ліпше роздивитися кратери на Місяці. Єдиним завданням телескопа на орбіті є вивчення Всесвіту з-поза меж земної атмосфери.

Багато хто думає, що зорі на небі мерехтять, насправді ж нічого схожого не відбувається. Таке враження створюють атмосферні коливання Землі. Дуже подібний ефект дає дрижання поверхні води, від якого здається, ніби камінці на дні озера гойдаються й перекочуються. Або навпаки: з дна басейну не завжди вдається розгледіти, що відбувається на його краю.

На Землі не існує жодного телескопа, потужність якого дала б змогу зробити по-справжньому якісну зйомку Всесвіту. Таке під силу тільки телескопу Габбла. Він може розповісти нам незрівнянно більше, ніж усі телескопи Землі разом.

Деяким людям через короткозорість важко відрізнити коня від корови, чи, скажімо, бегемота від зебри. Щоб ліпше бачити, їм потрібні окуляри.

Я вже писав, що після запуску телескопа Габбла на поверхні його головного дзеркала виявили суттєві пошкодження, екіпаж шатла Індевер полагодив несправність у грудні 1993 року. Але самого дзеркала вони не чіпали. Лише почепили на нього «окуляри». Ці окуляри складаються з десяти маленьких дзеркалець і називаються COSTAR, або ж Corrective Optics Space Telescope Axial Replacement.[5]5
Оптичний коректор осьового зміщення для космічного телескопа (Прим. перекл.).

[Закрыть]

Та все ж я ніяк не міг збагнути, який стосунок має телескоп до Помаранчевої дівчинки. Розумію це тепер, тобто у «момент писання», бо уже давно прочитав татового листа, написаного мені за кілька тижнів до його смерті. Я, правду кажучи, перечитав його чотири рази, але, звісно, не забігатиму наперед – хай читач сам про все дізнається.

Отож, розповідай, таточку! Розповідай усім, хто читає цю книжку.

Наступного разу я побачив Помаранчеву дівчинку на Святвечір, так, на самісінький Святвечір. І цього разу порозмовляв з нею уже до пуття. Хоча ми, радше, обмінялися кількома словами…

На той час я мешкав удвох з Ґюннаром – однокурсником – у маленькій квартирі на Адамстюен. Однак Святвечір збирався святкувати на Джмелиній вулиці у вузькому родинному колі – з мамою, татом та братом, тобто дядьком Ейнаром. Ейнар на чотири роки молодший за мене, тієї зими він ходив до останнього класу середньої школи. Це було задовго до того, як дідусь з бабусею, мої батьки, переселилися до Тьонсберґа.

Я вже майже втратив надію знову побачити Помаранчеву дівчинку, до того ж, мене страшенно збивала з пантелику присутність у білій тойоті незнайомого чоловіка. Та перш ніж їхати додому на Джмелину вулицю, мені раптом забаглося про всяк випадок піти на різдвяну Службу Божу. Мої помисли були ще настільки заполонені образом загадкової жінки, що я мимоволі сподівався, ану ж і вона прийде до церкви, перед тим, як сідати до святвечірнього столу зі своїми близькими. (Хто вони? Так, хто вони такі?) Я вирішив, що найімовірніше застати її в Катедральному соборі, чи радше, що це не так уже й неймовірно…

Про всяк випадок мушу зазначити, що історія про Помаранчеву дівчинку не вигадка, а справжня. Примари з того світу не брешуть, Ґеорґу, бо в цьому немає сенсу. Та з іншого боку, я розповідаю не геть усе. Яка користь з надмірної балаканини?

Немає потреби розповідати про мої невдалі спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Я витратив дні і тижні на прочісування Фройнера, але про це не пишу, бо інакше мій лист перетвориться на надто довгу і надто переобтяжену подробицями оповідь. Щонайменше чотири дні на тиждень я вибирався на довгі променади Фройнерпарком, не раз здавалося, наче її постать промайнула на великому мосту, перед кав’ярнею чи під Монолітом, але потім виявлялося, що то не вона. Я навіть почав ходити в кіно, плекаючи надію десь там випадково з нею зіткнутися. Та ніколи не додивлявся фільму до кінця. Як тільки закінчувалася реклама перед показом стрічки, а Помаранчевої дівчинки серед глядачів не було, я виходив із зали; інколи, бувало, купував квиток на інший фільм. Я приноровився вибирати фільми, які, на мою думку, могли її зацікавити. Один з них називався «Поворотний момент», а інший, швейцарський, – «Мереживниця». Утім до докладних описів, як я вже казав, не вдаватимуся.

У цій розповіді, Ґеорґу, головне – мої реальні зустрічі з Помаранчевою дівчинкою. Немає жодного сенсу розлого описувати ті випадки, коли я її не зустрів. Це однаково, що писати про лотерейні білети, за якими ніхто не виграв. Хіба тобі доводилося чути про таке? Коли востаннє читав у газеті чи журналі про людину, якій не пощастило виграти в лото мільйон? Отак і з моєю оповіддю. Історія Помаранчевої дівчинки – це розповідь про гігантську лотерею, у якій на очі публіки потрапляють лише виграші. Візьми до прикладу тисячі й тисячі купонів лото, що їх заповнюють упродовж одного тижня. Щоб зібрати їх докупи, знадобилась би велика кімната або й гімнастична зала. І ось, ніби за помахом елегантної чарівної палички штукаря, усі купони з виграшем меншим, ніж мільйон, зникають, а на підлозі спортзали зостаються лише кілька папірців. Саме про них ми й прочитаємо в газетах, Ґеорґу!

Отож йдемо по сліду Помаранчевої дівчинки, вона – наша мета, і тільки про неї мовиться у цій оповіді. Про все інше можна забути. Винести за межу долі інших людей у цьому місті. Велетенськими дужками виокремити решту всіх жінок. Отак просто…

Я не одразу помічаю її в соборі, вона потрапляє мені на очі несподівано, саме тієї миті, як органіст починає грати прелюдію Баха. Мене сковує крижаний холод, потім враз заливає гаряча хвиля.

Помаранчева дівчинка сидить по інший бік центрального проходу. Я не міг помилитися, то таки вона. Лише раз за всю відправу вона озирнулася на хори, де хористи співали різдвяні псалми. Нині на ній не було поношеного оранжевого анорака, і помаранчі в подолі вона не тримала. Бо ж Різдво… Вона сиділа в чорному пальті, волосся туго зібрала на потилиці шпилькою, начебто срібною, так-так, з чистісінького срібла, може, її навіть викував один із семи гномів, які не раз рятували життя Білосніжці.

З ким же вона прийшла до церкви? Праворуч від неї сидить якийсь чоловік, однак за всю службу Божу вони жодного разу не схилилися одне до одного. Навпаки, перед самим закінченням відправи я бачу, як чоловік, який сидить праворуч від Помаранчевої дівчинки, нахиляться до жінки, що сидить по його праву руку, і щось шепоче їй на вухо. Пригадую, мені тоді це видалося дуже гарним порухом. Бо ж людина може собі нахилятися, куди заманеться – чи вліво, чи вправо, і цей чоловік теж не виняток, але він схилився праворуч. Ти, можливо, сказав би, що він схилився у правильному напрямку. Мені навіть примарилось, ніби це я визначаю, в який бік йому повертатись.

Поруч з Помаранчевою дівчинкою з лівого боку сидить повна дама літнього віку, однак ніщо не свідчить про їхнє знайомство. Звичайно, вони могли зустрічатись на Юнґторґет, бо стара жінка дуже нагадує мені одну продавчиню з базару – хтозна, можливо, у них склалася гарна традиція ходити на Різдвяні відправи удвох… А чом би й ні, Ґеорґу? Справді, чом би їм не ходити удвох на відправи! Припустімо, Помаранчева дівчинка – найліпший покупець у тієї торговки, у кожному разі, найліпший покупець помаранч. Звісно, їй дають знижку як постійній клієнтці. Марокканські помаранчі коштують сім крон за кілограм – не така вже й позахмарна ціна, – а Помаранчевій дівчинці віддають їх за 6,50. Попри те, що їй дозволено по півгодини витрачати на перебирання плодів!

Я не чую, що каже священик, та вочевидь він читає проповідь про Діву Марію, Йосипа й маленького Ісусика, бо про кого ж іще. Він промовляє до дітей, і це мені подобається – це їхній день. Я нетерпляче чекаю на закінчення відправи. Нарешті лунають прикінцеві акорди меси, парохіяни підводяться зі своїх місць, а я намагаюся не пропустити, як дівчина виходитиме з церкви. Помаранчева дівчинка проходить повз мою лаву. Ледь змахує головою, і я не певен, помітила вона мене чи ні. Вона сама. Ще гарніша, ніж малювалася в моїх споминах. Немов усе різдвяне сяєво сконцентрувалося в одній жінці!

Ха! Лише мені одному було відомо, що оця юна дама – справжня Помаранчева дівчинка, сповнена звабливої таємничості. Я знав, що вона прийшла з іншої казки, в якій дійство відбувається за іншими правилами, ніж у нашій дійсності. Я знав, що вона шпигує в нашому світі. Але вона одна із нас, стояла н соборі й раділа народженню нашого Спасителя. У цьому не було нічого поганого, навпаки, я вважаю її поведінку виявом великодушності.

Я рушив за нею. Перед церквою люди спинялися й бажали одне одному гарного Різдва, а я прикипів поглядом до магічної срібної шпильки у волоссі Помаранчевої дівчинки. У цілому світі існує лише одна-єдина Помаранчева дівчинка, і саме вона зуміла проникнути в нашу дійсність з іншого виміру. Вона простувала в напрямку Ґренсена, а я плівся за кілька метрів позаду. Засніжило, холодні сніжинки витанцьовували в повітрі. Я помітив сніговицю тільки тому, що вогкі білі клапті лягали на темне волосся Помаранчевої дівчинки. Тепер у неї намокне волосся, подумав я. Шкода, я не мав парасолі або хоч газети, щоб прикрити їй голову.

Це шаленство, я свідомий цього, бо ще не втратив притомності духу. Але то був Святвечір. Навіть якщо часи дива минули, ми таки мали один день, коли все могло трапитися. Усе на світі. Коли ангели спускаються на землю, а вулицями, немовби так і має бути, пурхають зграйками помаранчеві дівчатка.

Я наздогнав її аж перед Верхньою Замковою вулицею, пройшов повз неї, обернувся і весело привітався: «Гарного Різдва!»

Вона була помітно приголомшена або вдала свою розгубленість, хто його знає. Ледь усміхнулася. Нітрохи не схожа на шпигунку з іншого виміру.

Скоріш на дівчинку, за знайомство з якою я віддав би все на світі.

– Гарного Різдва! – відповіла вона.

І знову усміхнулася, уже невимушено. Ми йдемо разом. Вона ніби не має нічого проти мого товариства. Я, звичайно, не певен, але так мені принаймні здалося. Під чорним пальтом вимальовувалися обриси двох помаранч, однаково великих й округлих. Вони мене хвилювали. Змушували паленіти від сорому. Я став надто чутливим до округлих форм.

Я відчував, якщо зараз не заговорю, доведеться покинути свою супутницю, покликавшись на те, що нібито кваплюся. Але ж я нікуди не кваплюся. Опинившись біля першоджерела часу, я став безпорадним, немов потерпілий після катастрофи. Пригадався рядок вірша данського поета Піета Гейна: «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» Я жив миттю, то була найвища пора жити, бо до того ніколи й не жив. У мені все шаленіло від радості. Я й отямитися не встиг як бовкнув:

– То ти не їдеш до Ґренландії?

Але ж дурницю впоров. Вона примружено глипнула на мене.

– Я не живу в Ґренландії.

Раптом мені зблиснув у голові здогад, що схоже називається міський квартал Осло. Я зніяковів, але твердо вирішив триматися свого.

– Я мав на увазі льодовики Ґренландії, експедицію на санях, запряжених вісьмома собаками, та десять кілограмів помаранч.

Усміхнулася вона чи тільки так здалося?

Щойно тепер до мене дійшло, що вона, ймовірно, не пам’ятає мене з тієї поїздки трамваєм фройнерської лінії. Мене охопило гірке розчарування – я ніби втратив земну твердь під ногами – та водночас прийшла полегкість. Бо ж минуло зо два місяці відтоді, як я вибив у неї з рук торбину з помаранчами; раніше ми ніколи не зустрічалися, та й вся пригода тривала заледве кілька секунд.

Але вона мала запам’ятати мене в кав’ярні на Карла Югана. Чи, може, вона має таку звичку – ходити по кав’ярнях й тримати чужих чоловіків за руку? Думка неприємно шкрябнула. Викликала підозру… Навіть справжня помаранчева дівчинка з іншого виміру не повинна розтринькувати свого шарму та прихильності на кожного стрічного.

– Помаранч? – перепитала вона, усміхнувшись майже з тропічною теплотою, немов вітер сірокко дмухнув із Сахари.

– Саме так, – підтвердив я. – Десяти кілограмів помаранч мало би вистарчити на двох для лижного переходу Ґренландією.

Дівчина спинилася. Не знаю, хотіла підтримати розмову чи подумала, що я хочу запросити її в сповнену небезпек лижну експедицію до Ґренландії. Але вона знову звела на мене погляд, і він зиґзаґом-блискавицею протяв мої очі.

– Це ти, правда ж? – запитала вона.

Я кивнув, але не зовсім був певний, про що вона запитує, бо навряд, чи я єдиний перестрівав її з торбою, вщерть наповненою помаранчами.

Ніби пригадавши щось, дівчина додала:

– Це ж ти штурхнув мене у фройнерському трамваї?

Я знову кивнув.

– Ото розтелепа!

– А тепер отой розтелепа залюбки попідбирав би всі помаранчі, що ти розгубила, – сказав я.

Вона щиро розсміялася, ніби хотіла сказати, що про таке й не думала. Схилила голову набік і сказала:

– Дурниці. Забудь. То було так зворушливо…

Вибач, що уриваю сам себе, Ґеорґу, але мушу запитати тебе, чи допоможеш мені розгадати одну загадку? Бо ж сам бачиш, тут щось не грає… Помаранчева дівчинка дивилася на мене надто виклично, майже вимогливо, ще під час тої злощасної поїздки трамваєм. Наче виокремила мене з-поміж усіх пасажирів переповненого трамвая, ба, навіть з-поміж усіх людей на Землі. Минуло кілька тижнів, і вона дозволила мені сісти за її столик у кав’ярні. Цілу хвилину сиділа мовчки, вдивляючись мені у вічі, перш ніж покласти свою долоню в мою. Її долонька в моїй руці заварила справжнісіньку відьомську кашу розкішних почувань. І ось ми зустрілися знову за кілька хвилин до того, як мали задзвонити різдвяні дзвони. Хіба могла вона мене не впізнати?

Не забуваймо, однак, Помаранчева дівчинка прийшла до нас з іншої казки, де діють інші закони. Бо існує два паралельні світи, один – із сонцем та місяцем, а інший – незбагненний і зачарований, до якого Помаранчева дівчинка несподівано почала прочиняти мені двері. І все ж, Ґеорґу, є лише дві можливості. Звичайно, вона чудово запам’ятала мене після двох зустрічей, може, навіть на Юнсторґет помітила, а тепер лише вдає, що забула. Це – перший варіант. Другий викликає занепокоєння. Послухай лишень: бідолашна дівчина не зовсім здорова, як то кажуть, трохи не в собі. У кожному разі, у неї поважні розлади пам’яті. Можливо, вона неспроможна фіксувати події, що відбулися хоч би й кілька хвилин тому – проблема, до речі, вивірок. Вивірка просто існує у світі – стриб туди, стриб сюди. Бо ж «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» У суєтній життєвій грі не залишається місця на роздуми та спогади; вивірок не цікавить ніхто, окрім них самих. Такими є правила в казці, звідки прийшла Помаранчева дівчинка. Я, до речі, збагнув, як називається казка: Прийди-у-світ-моїх-снів.

З іншого боку, Ґеорґу, я відчув спонуку замислитися: а як вона мене сприймає? Я ж теж тримав її за руку і заглядав глибоко у вічі. І що я роблю, зустрівши її знову після різдвяної меси в Катедральному соборі? Бажаю, за звичаєм, гарного Різдва, але не дякую за минулу зустріч та ще й питаю, чи не збирається вона до Ґренландії! На ґренландські льодовики, звісно. З восьмериком собак в упряжці та десятьма кілограмами помаранч. Що мала б подумати про мене Помаранчева дівчинка? Що в мене негаразди з головою…

У кожному разі ми розмовляли, не чуючи одне одного. Ми грали в якийсь дуже заплутаний пінґ-понґ. Подавали м’ячики, але жодний не досягав цілі.

І ось зненацька знизу, з вулиці Акерсґата завернуло вільне таксі. Помаранчева дівчинка змахнула рукою, машина зупинилася, і вона кинулась до неї…

Мені згадалася Попелюшка з казки, яка мала встигнути ще до опівночі – доки тривали чари – повернутися додому з королівського балу. І принц на балконі палацу – самотній, покинутий…

Я мав би здогадатися, що так і трапиться. Помаранчевій дівчинці слід було, ясна річ, поквапитися, аби встигнути на саме Різдво бути вдома. Бо такими були правила гри. Помаранчеві дівчатка не волочаться вулицями, коли дзвони вже сповістили про настання Різдва. Бо інакше, який сенс у дзвонах… Хіба дзвони дзвонять не для того, щоб перешкодити Помаранчевій дівчинці замакітрити голову юнакові? Годинник показував за чверть п’яту. Ще трохи, і я стовбичитиму самотою на забутих Богом задвірках Верхньої Замкової вулиці.

Думка гарячково працювала. Я мав тільки секунду на те, щоб зробити чи сказати щось влучне, щоб вона вже ніколи мене не забула.

Можна було б запитати, де вона мешкає. Поцікавитися, чи нам по дорозі. Я міг би похапцем відрахувати їй сто крон за ті втрачені десять кілограмів помаранч плюс тридцять крон за завдані моральні збитки – бо ж міг і не знати, що помаранчі вона купує за пільговими цінами. Або ж принаймні запитати заради вдоволення власної цікавості, навіщо їй щоразу купувати стільки помаранч. У скуповуванні продуктів нічого дивного, звичайно, немає. Але чому саме помаранчі? Чому не яблука чи банани?

За секунду я встиг знову прогнати в голові думки про лижну мандрівку льодовиками Ґренландії, про велику родину на Фройнері, про свято з нагоди закінчення семестру з величезними порціями помаранчевого фромажу, а ще про крихітку-немовля, маленьку Ранвейг, яка, можливо, саме цієї миті лежала в обіймах чоловіка мужньої постави, тобто свого таточка, якого – свіжоспеченого випускника Інституту бізнесу – місяць тому обрали головою юнацького клубу «Мужній та спритний». Галасливий дитячий садок не увійшов того разу до спонтанного потоку моїх думок-фантазій. Діти вселяли неспокій.

Та я ніяк не міг спромогтися на правильні слова, Ґеорґу. Їх вирувало в мені так багато, а вибір, то така важка штука. Тож останньої секунди, коли вона вже сідала до авта, я крикнув:

– Мені здається, я тебе покохав!

Я сказав правду, але не встигли слова зірватися з язика, як я вже пожалів про них.

Таксі від’їхало. Але без Помаранчевої дівчинки. Вона передумала. Поволі повернулася до мене, граціозно і впевнено ступаючи, взяла мене за руку – це був такий невимушений порух, немов останні п’ять років ми тільки те й робили, що трималися за руки – і кивнула головою, ніби запрошуючи супроводити її. А тоді звела на мене погляд і сказала:

– Наступного таксі я вже не зможу пропустити. Мене чекають…

Ага, подумав я, моя картина з кремезняком у ролі чоловіка та солодкою крихіткою не зовсім безпідставна. Проте цілком можливо, її чекають удома мама з татом – батько, до речі, священик, можливо, саме він і відправив нині Службу в соборі – четверо сестер і двоє братів. А ще в їхньому помешканні живе маленьке собача, його виканючив собі найменший братик, отой, якого звати Петтером. Ні, таки, мабуть, йдеться про жилавого підкорювача ґренландських льодовиків, якому бракує почуття гумору. Він уже поскладав під ялинкою гарно загорнені в подарунковий папір рукавиці, снігоступи, змазку до лиж і ескімосько-данський-дансько-ескімоський словник. Помаранчева дівчинка квапиться нині, звичайно, не на свято з нагоди закінчення семестру. І на сьогоднішній вечір вона вихідна в дитячому садочку.

– Ось-ось задзвонять дзвони, чи не так? – кажу я. – Тебе ж не буде в місті на Різдво?

Вона мовчить, лише міцно і ніжно водночас стискає мою долоню – мені здається, ніби ми, невагомі, витаємо в космосі, обпившись донесхочу міжгалактичного молока, і увесь Всесвіт належить нам.

Ми проминули Історичний музей і вийшли до Замкового парку. Я усвідомлюю, що ось-ось може знову вигулькнути таксі. Я знаю, що невдовзі зателенькають дзвони, сповіщаючи про початок свята.

Я зупинився, став наперед неї. Обережно погладив вогке волосся, затримавшись долонею на срібній шпильці. Шпилька холодна, мов крига, та все ж зігріває усе моє тіло. Уявляєш, я торкнувся її!

– Коли ми зможемо побачитися? – запитав я.

Вона потупила погляд, перш ніж глянути на мене.

Її зіниці полохливо витанцьовували, уста, здавалося, тремтіли. А тоді вона загадала мені загадку, над якою я потім довго ламав собі голову:

– Як довго ти зможеш чекати?

Що мені було відповісти на таке запитання, Ґеорґу? А якщо це пастка? Відповім: «два-три дні», і видамся їй надто нетерплячим, а скажу: «усе життя», вона подумає, що я не по-справжньому закоханий у неї або просто нещирий. Треба було вибрати щось посередині.

Я сказав:

– Чекатиму, доки серце спливе кров’ю від туги.

Вона невпевнено усміхнулася. Провела пальцем по моїх устах.

– Скільки це часу?

Я скрушно похитав головою і вирішив не кривити душею:

– Можливо, тільки п’ять хвилин…

Мої слова її, видно, втішили, однак вона прошепотіла:

– Якби ж то ти міг зачекати трохи довше…

Тепер уже настала моя черга запитувати:

– Скільки?

– Півроку, – відповіла Помаранчева дівчинка. – Якщо зумієш витримати півроку, ми побачимося знову.

Здається, я важко зітхнув:

– Чому аж так довго?

Личко Помаранчевої дівчинки спохмурніло, вона немов змушена була напустити на себе суворості.

– Бо саме стільки тобі доведеться чекати.

Повз її увагу не пройшло, яке важке моє розчарування. Тому додала:

– Якщо витримаєш випробування, наступних півроку ми зможемо проводити удвох щодня.

Задзвонили церковні дзвони, і лиш тоді я забрав свою руку від вологого волосся та срібної шпильки.

Тієї ж миті на вулицю Верґеланна завернуло вільне таксі. Фатум…

Помаранчева дівчинка глянула мені в очі, ніби благала про щось, просила розуміння, просила бути мудрим і терплячим. У її очах знову зблисли сльози.

– Гарного Різдва… Яне Улаве! – пробурмотіла вона.

Вистрибнула на дорогу, спиняючи таксі, сіла в авто й підбадьорливо помахала мені рукою на прощання. А в повітрі витав дух невідворотності, долі. Авто рушило, набрало швидкості й невдовзі зникло з очей. Дівчина більше не озирнулася. Напевно, плакала.

Я був ошелешений, Ґеорґу. Приголомшений. Я виграв мільйон у лото, але щастя тривало заледве кілька хвилин, бо з’ясувалося, що в мій лотерейний білет закралася помилка, і виграш мені не можуть виплатити, а якщо й виплатять, то ще не скоро.

Хто ця нетутешня в нашому світі Помаранчева дівчинка? Це запитання я задавав собі не раз і раніше. Тепер виринуло ще одне: Звідки вона знала моє ім’я?

По місту – у соборі та інших церквах центру – дзвонили дзвони, сповіщаючи про початок свята. На вулицях ані живої душі, напевно, тому я й вигукував раз по раз на повний голос у студене грудневе повітря, немов виспівував: Звідки вона знає моє ім’я? Третє запитання також не давало спокою: Чому до нашого побачення треба чекати аж півроку?

Було над чим поламати голову! Спливали дні, а відповіді на жодне із запитань я не знаходив, я просто не знав, яка з них може бути правильною. Я мав у своєму розпорядження лише окремі ниточки, але я не був мастаком тлумачити ознаки чи то ставити діагноз. Ось тільки, мабуть, понад міру захопився і вибудував надто багато паралельних теорій.

Ймовірно Помаранчева дівчинка страждає серйозним захворюванням, і їй приписали сувору помаранчеву дієту. Можливо, їй доведеться наступних півроку лікуватися в Америці чи Швейцарії, бо вдома, в Норвегії, лікарі вже безсилі. У кожному разі вона постійно ледь не плаче, полишаючи мене. Та водночас вона натякнула, що наступних півроку, тобто від липня до грудня, ми зможемо зустрічатися день у день. Спершу треба зачекати на Помаранчеву дівчинку, а потім з’явиться шанс бачитися з нею щодня… Думка про це переповнювала мене радістю. Не така вже й погана угода. Якщо дивитися з такого кута зору, то нема підстав скаржитися. Інакше кажучи, у новому році ми будемо бачитися, по суті, через день. Було би гірше зустрічатися щодня на початку року, а потім ніколи більше.

Я саме почав вивчати медицину, а відомо, що у студентів-медиків часто розвивається своєрідна іпохондрія, яка виявляється у надмірній, майже детективній запопадливості у вишукуванні симптомів, намаганні поставити діагноз собі та іншим. Тому нічого дивного, що студенти-теологи починають сумніватися у своїй вірі до Бога, а, скажімо, студенти-юристи виявляють критичне ставлення до законодавства своєї країни. Тож я спробував взяти себе в руки і відкинути всілякі здогади про серйозну хворобу Помаранчевої дівчинки, яку їй довелось би долати, піддаючи себе фізичним мукам у чужій країні. До того ж, у мене не бракувало й інших версій.

Навіть якби Помаранчева дівчинка була справді хвора чи трохи не в собі, це ніяк не пояснює, звідки їй відоме моє ім’я. Турбувало ще й інше: чому щоразу після нашої зустрічі в неї з’являлися сльози на очах? Що в мені завдавало їй такого невимовного смутку?

Тепер я міг би нестримно оповідати тобі про все, що наснував в уяві за довгі різдвяні дні. Наприклад, докладно викласти свої фантазії про велику родину, що мешкає на Фройнері. Або написати цілий список відповідей на запитання, чому не зможу бачитися з Помаранчевою дівчинкою найближчі півроку. Одна з них, мабуть, типова для цього випадку: Помаранчева дівчинка занадто добра для цього світу. Тому й подалася потайки до Африки з харчами та медикаментами для найбіднішого населення великого континенту, насамперед у тих районах, де лютує малярія та інші жахливі хвороби. Щоправда така відповідь не дає розв’язку до загадки про помаранчі. Зрештою, чому ні? Може, вона має намір повезти їх до Африки? Як це я про таке не подумав? Цілком можливо, вона вклала всі свої заощадження у якийсь чартерний рейс…

Але ж, Ґеорґу, ми вже пообіцяли один одному відстежувати лише реальні сліди Помаранчевої дівчинки. Якщо б заповзятися посвятити тебе в усі свої думки, довелось би просидіти за комп’ютером цілий рік, а в мене надто мало часу. Ось так просто, хоча думка про це завдає мені болю.

Але навіщо нам піддаватися уявним химерам? Окрім того, що Помаранчева дівчинка кілька разів зазирнула мені у вічі, двічі потримала за руку, раз провела по моїх устах пальчиком та ще окрім кількох скупих слів поміж нами, більше нічого не прив’язувало нас до дійсності. Отже, всю увагу важливо зосередити на мовлених одне одному словах. Я скоренько записав усі фрази, якими ми обмінялися. Голова мені мало не репалася від спроб витлумачити їх.

А в тебе, Ґеорґу, не репається голова? Чи можеш пояснити: 1) навіщо їй так багато помаранч? 2) чому у кав’ярні заглядала мені глибоко у вічі, тримаючи за руку і не мовлячи ні слова? 3) чому ретельно вивчала кожнісіньку помаранчу на Юнґсторґет, добираючи їх так, щоб жодна не була схожа на іншу? 4) чому нам не слід зустрічатися аж півроку? І найбільша загадка з усіх загадок: 5) звідки вона знала моє ім’я?

Якщо зумієш розв’язати цей ребус, то, мабуть, знайдеш правильний шлях для відповіді на найважливіше запитання: Хто така Помаранчева дівчинка? Одна із нас? Чи прибула з іншої реальності, може, навіть з іншого виміру? Зараз їй потрібно відвідати домівку, а за півроку вона повернеться й назавжди оселиться поміж нас.

Я не зумів, Ґеорґу, витлумачити прикмет. Не зумів поставити діагнозу…

Невдовзі, як таксі з Помаранчевою дівчинкою зникло з очей у напрямку Верґеланнсвеєн, над’їхало інше, я його спинив і поїхав додому на Джмелину вулицю святкувати Різдво зі своєю родиною.

В Ейнара цієї зими була лише одна пристрасть – слалом на Трюваннсклейві. Я купив для нього суперові лижні рукавиці й уже наперед тішився, уявляючи, як він буде розпаковувати мій подарунок після святвечірньої трапези. А ще я купив бляшанку вишуканої консерви для його кота. Для мами придбав збірку поезій дуже популярної фінляндсько-шведської поетеси Мерти Тікканен. Збірка називалася «Любовна саґа Тисячоліття». Татові був роман норвезького автора-дебютанта Ерлінґа Єльсвіка «Мертвий біг». Я сам недавно прочитав ту книжку і вирішив, що татові вона сподобається. Хоча не тільки це вплинуло на мій вибір: у той час мене заполонила мрія стати письменником. Можливо, саме тому мені хотілося подарувати татові книжку юного дебютанта.

У ті роки я зазвичай ночував у маленькій кімнаті поряд з вітальнею. Тепер, принаймні у момент написання, це – твоя кімната. Чи вона ще твоя на момент читання, знати мені не судилося.

Про святкування тогорічного Різдва я не розповідатиму, дотримуючись обраної з тобою лінії оповіді. Лише зізнаюся, що тієї ночі я й на мить не стулив очей.