Текст книги "Помаранчева дівчинка"

Автор книги: Юстейн Ґордер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Юстейн Ґордер
ПОМАРАНЧЕВА ДІВЧИНКА

Мій тато помер одинадцять років тому. Мені тоді сповнилося лише чотири роки. Я не сподівався на нову з ним зустріч, але ось тепер ми удвох пишемо книжку.

Це найперші рядки нашої книжки, їх пишу я, а тато приєднається трохи згодом. Він більше має що розповісти.

Я не певний, наскільки добре пригадую свого тата. Очевидно, мені тільки здається, ніби я його пам’ятаю, насправді ж його образ закарбувався в моїй пам’яті з фотографій, які я бачив не раз.

Хоча твердо знаю, що один-єдиний спогад таки справжній: ми сиділи на терасі й дивилися на зорі.

На одній зі світлин ми сидимо з татом на жовтій шкіряній канапі у вітальні. Схоже, він розповідає мені щось дуже гарне. Канапа й далі стоїть у вітальні, але тато на ній більше не сидить.

На іншій світлині ми сидимо, втиснувшись удвох у зелене крісло-гойдалку, на заскленому ґанку. Ця фотографія висить на стіні ґанку від самого дня татової смерті. Ось тепер я сиджу в зеленому кріслі-гойдалці. Намагаюся не гойдатися, бо пишу у великому зшитку. Потім всі записи наберу на старому татовому комп’ютері.

Цей комп’ютер заслуговує на окрему розповідь, але про це далі.

Старі світлини завжди викликають дивні відчуття. Вони належать іншому, не нинішньому, часові.

У моїй кімнаті лежить величезний альбом з татовими знимками. Наче аж моторошно мати стільки фотографій людини, якої вже немає. У нас є чимало й відеозаписів… Мені навіть стає трохи ніяково, коли я чую татів голос – він мав розкішний бас.

Слід би заборонити перегляд відеофільмів з тими людьми, які вже не живуть на світі, чи, як каже моя бабуся, яких вже немає серед нас. Негоже підглядати за померлими.

В одному з відеозаписів чутно й мій голосок, тоненький, писклявий. Нагадує писк пташеняти.

Ось і того разу: тато розмовляв басом, а я – дискантом.

На відео я сиджу в тата на плечах і намагаюся досягнути зірку з різдвяної ялинки. Мені не більше року, я можу тільки ледь хитнути деревцем.

Коли мама переглядає відеозаписи, де ми удвох з татом, вона, буває, відхиляється в кріслі й заходиться сміхом, хоча сама ж усе те знімала на камеру. Не варто їй, як на мене, сміятися, дивлячись на тата. Хтозна, чи йому б це сподобалось. Тато, напевно, сказав би, що вона порушує правила.

На іншій відеокасеті ми сидимо з татом під променями лагідного великоднього сонця перед нашою літньою хатиною на Ф’єльстьолені, тримаючи в руках по половинці помаранчі. Я намагаюся висмоктати сік із неочищеного плоду. Тато тієї миті, мабуть, думає про зовсім інші помаранчі. Я майже певний того.

Тато захворів одразу після Великодня. Він нездужав понад півроку і дуже боявся смерті. Гадаю, він знав, що помирає.

Мама часто розповідала мені, як страшенно гірко було татові, що він помре і, можливо, не встигне по-справжньому запізнатися зі мною. Бабуся теж оповідала щось схоже, але якось так загадково.

У бабусі незвично змінюється голос, коли вона розмовляє зі мною про тата. Та воно й не дивно. Бабуся з дідусем втратили дорослого сина. Важко навіть уявити горе від такої втрати. На щастя, у них залишився ще один син. Бабуся ніколи не усміхається, дивлячись на татові фотографії. Вона розглядає їх побожно. Це її слова.

Тато вважав, що з хлопчиком, якому виповнилося три з половиною роки, вести дорослі розмови не час. Нині я розумію, що він мав на увазі, і ти, читачу, теж невдовзі збагнеш, прочитавши цю книжку.

Я маю світлину, на якій тато лежить в лікарняному ліжку. Його обличчя там дуже вихудле. Я сиджу в тата на колінах, а він притримує мене за руки, щоб я, бува, не впав на нього. Він намагається усміхатися мені. Світлину було зроблено за кілька тижнів до татової смерті. Ліпше б я її не мав. Але вона є, і викинути я її не можу. І не дивитися на неї теж не можу.

Нині мені п’ятнадцять чи, радше, п’ятнадцять років і три тижні – якщо уже бути точним. Називаюся Ґеорґ Рьоед, мешкаю на Джмелиній вулиці в Осло разом з мамою, Йорґеном та Міріам. Йорґен – мій новий тато, але я його називаю просто Йорґеном. Міріам – моя молодша сестричка. Їй лише півтора рочку, вона ще така мала, що з нею по-людськи й не порозмовляєш.

Ясна річ, жодних старих світлин чи відео з татом та Міріам не існує, Міріам Йорґенова доня. Я був у тата єдиною дитиною.

Наприкінці цієї книжки виявиться сенсаційна таємниця Йорґена, але тепер і словом її не зраджу. Хто читатиме, про все довідається.

Після татової смерті до нас прийшли дідусь з бабусею, щоб допомогти мамі впорядкувати татові речі. Та однієї важливої речі вони не знайшли – записів, які тато закінчив перед тим, як його забрали до лікарні.

Тоді, власне кажучи, ніхто не знав, що тато написав якусь оповідь. Історія про Помаранчеву дівчинку виринула на світ щойно минулого понеділка. Бабуся надумала навести лад у майстерні й за обшивкою червоного дитячого спортивного автомобільчика, на якому я возився в дитинстві, знайшла рукопис.

Чому він там опинився – загадка. Випадковістю це бути не могло, бо оповідь, яку тато написав, коли мені було три з половиною роки, дещо пов’язана з автомобільчиком. Не маю на увазі, що в записах розповідається звичайна історія про спортивну машинку – зовсім ні. Він написав розповідь про Помаранчеву дівчинку мені, щоб я прочитав її, коли стану достатньо дорослим, аби зрозуміти її. Він написав листа в майбуття.

Якщо це справді мій тато запхав численні списані аркуші під обшивку старого дитячого спортивного автомобіля, то він мусив мати абсолютну певність, що листи завжди доходять до адресата. Мене враз пронизала думка: про всяк випадок потрібно ретельно перевіряти усі старі домашні речі, перш ніж відносити їх на блошиний базар чи викидати в сміттєвий контейнер. Я навіть уявити боюся, скільки усього можна довідатися зі старих листів та іншого мотлоху на сміттєзвалищах…

Останніми днями одна думка не давала мені спокою. Мені здається, що мали б існувати простіші способи надсилати листи в майбутнє, аніж запихати їх до старого дитячого автомобіля.

Іноді нам хотілось би, щоб нашого листа хтось прочитав не відразу, а, скажімо, за чотири години, чотирнадцять днів чи сорок років. Розповідь про Помаранчеву дівчинку саме й була таким листом. Листом, написаним Ґеорґові, хлопчині дванадцяти чи чотирнадцяти років, тобто синові, якого тато ще не знав і, можливо, ніколи й не пізнає.

Уже час розповісти й вам про все.

Десь менше, ніж тиждень тому, я повернувся з музичної школи і несподівано застав удома дідуся з бабусею. Вони, не попередивши заздалегідь, приїхали з Тьонсберґа і мали намір у нас переночувати.

Усі четверо – мама з Йорґеном теж були присутні – з нетерпінням чекали, доки я зайду до передпокою і почну скидати черевики, брудні й промоклі, але тієї миті це нікого не хвилювало. Їхні думки були деінде. Я відчував, що в повітрі повисала якась тривога.

Мама сказала, що Міріам уже спить, ніби відсутність сестрички щонайліпше пасувала до відвідин дідуся з бабусею. Зрештою, Міріам не їхня внучка. Вона має своїх дідуся і бабусю, які теж приємні люди і, буває, приїжджають на гостину, але, як то кажуть, кров густіша за воду.

Я увійшов до вітальні й сів посеред кімнати на килимі – в усіх був урочистий вираз облич, тож я відразу запідозрив щось серйозне. Ніяких збитків останнім часом я у школі начебто не наробив; із музичної школи, де вчився грати на фортепіано, повертався вчасно, а востаннє поцупив з кухонного столу десять крон ще багато місяців тому. Тому запитав: «Щось трапилося?»

І бабуся почала розповідати, що вони знайшли листа, якого мій тато написав мені напередодні своєї смерті. У грудях стислося від тих слів. Від татової смерті спливло одинадцять років. Я навіть не певний, чи пам'ятаю його. Лист від мого тата – це прозвучало майже з такою ж страхітливою урочистістю, як заповіт.

Нарешті я звернув увагу на великий конверт у бабусі на колінах. Вона простягнула його мені. Конверт був заклеєний, угорі написано лише одне слово: «Ґеорґові». То не був бабусин почерк, ні мамин, ані Йорґеновий тим паче. Я розірвав конверта і витягнув добрячу пачку аркушів. Аж здригнувся, прочитавши на першій сторінці:

Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію…

Мені враз запаморочилося в голові. Що це таке? Лист від мого тата. Але чи справжній?

«Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу?» Я враз ніби почув його басовитий голос, і то не з відеозаписів, а реальний, немовби тато знову ожив і сидів разом з нами ось тут, у кімнаті.

І хоча конверт був заклеєний, я все ж запитав, чи хтось уже читав рукопис. Усі заперечно похитали головами й запевнили, що ніхто записів в очі не бачив.

– Ані слова не читали, – сказав Йорґен трохи знічено, що йому назагал зовсім не властиво.

Але, може, їм буде дозволено прочитати листа мого батька, після того, як я сам його прочитаю, сказав він.

Гадаю, його аж розпирало від цікавості, що ж написано в тому листі. Мені здалося, ніби він відчуває докори нечистого сумління.

Бабуся пояснила, чому вони з дідусем саме нинішнього пообіддя сіли в машину і приїхали до Осло. Їй здалося, ніби вона розгадала давню загадку. Це розказане звучало дещо містично, так воно й було насправді.

Коли мій тато занедужав, він розповів своїй мамі, що пише мені листа, якого я маю прочитати, коли підросту. Минав час, мені вже виповнилося п’ятнадцять, а лист так і не знайшовся.

Новим штрихом до цієї історії стала розмова із сином, яку раптом пригадала бабуся. Тоді тато наполіг, щоб ніхто й ніколи не смів викидати червоного дитячого спортивного автомобіля. Бабусі здавалося, що вона майже дослівно пам’ятає ту розмову в лікарні.

– Нізащо не викидайте спортивного автомобільчика, – сказав тато. – Дуже вас прошу не робити цього. Він багато важив для нас із Ґеорґом в останні місяці. Я хочу, щоб Ґеорґ зберіг його. Розкажи йому коли-небудь про моє побажання. Розкажи, коли він підросте і помудріє, щоб зрозуміти, чому я так прагнув зберегти цю машинку для нього.

Тому-то старий спортивний автомобіль не опинився на смітнику чи блошиному базарі. Навіть Йорґена з цього приводу суворо попередили. Від тієї миті, як він перебрався на Джмелину вулицю, Йорґен твердо знав, що не має права торкатися лише однієї речі – червоного спортивного автомобіля. Він ставився до нього з таким нечуваним респектом, що навіть наполіг купити Міріам нову машинку. Можливо, йому була неприємною думка возити свою доню в машинці, в якій колись, багато років тому, возив мене мій тато. Хоча, можливо, що йому просто хотілося мати для дитини цілком нову сучасну модель. Він завжди йшов у ногу з модою, щоб не сказати – гнався за нею.

Отже, лист і дитячий спортивний автомобіль. Однак бабусі знадобилося одинадцять років, щоб розгадати цей ребус. Щойно тепер їй спало на гадку витягнути з майстерні автомобіля та ретельно його оглянути. І бабуся не помилилася у своїх здогадах. Автомобіль був не просто автомобілем. Він був поштовою скринькою…

Я й сам не знав, вірити тій історії чи ні. Ніколи не можеш бути певним, чи правду кажуть батьки й дідусі з бабусями, надто коли йдеться про «делікатні питання», як це називає моя бабуся.

Для мене ж найбільша загадка в тому, чому ніхто ще тоді, одинадцять років тому, не зумів додуматися, як увімкнути татів старий комп’ютер. Він же на ньому писав мені листа! Звичайно, вони спробували його запустити, але їм забракло фантазії, щоб розгадати пароль. У комп’ютерів того покоління пароль складався з певної кількості літер. Навіть мамі виявилося не під силу його зламати! Неймовірно! Отож комп’ютер просто винесли на горище…

До татового комп’ютера я ще згодом повернуся.

Тепер настав час надати слово татові. Однак я буду перемережувати його розповідь своїми коментарями. А потім напишу ще й післямову. Чуюся зобов’язаним до цього, бо у своєму довгому листі тато ставить мені дуже серйозне запитання. Татові дуже залежало на моїй відповіді.

Прихопивши пляшку коли та стос аркушів, я подався до своєї кімнати. Коли я, про всяк випадок, зачинив за собою зісередини двері, мама запротестувала, хоча й розуміла марність своїх протестів.

Те, що я читатиму листа від людини, якої вже нема серед нас, сповнювало мене таким урочистим хвилюванням, що я навіть думки не міг допустити, аби родичі сновигали мені перед очима. До того ж, лист був від мого тата, який помер одинадцять років тому. Мені були потрібні спокій і тиша.

То було дивне відчуття – тримати в руках важкий рукопис. Немов розгортаєш фотоальбом з новими, ще небаченими світлинами, на яких зображено тата і мене.

За вікном густо сипав сніг. Сніжниця почалася ще як я повертався з музичної школи. Навряд чи сніг лежатиме. Бо ж надворі лише початок листопада.

Я сів на ліжку і почав читати.

Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію… А може, ти навіть уже вигідно улігся на жовтій шкіряній канапі. Якщо ви не замінили її іншою, а цього знати мені не судилося. Зрештою, я залюбки можу уявити собі тебе в зимовому саду в старому кріслі-гойдалці, в якому ти так завжди полюбляв сидіти. А може, ти сидиш на терасі? Я ж не знаю, яка тепер пора року. Хтозна, чи мешкаєте ви ще на Джмелиній вулиці.

Хтозна…

Мені нічогісінько невідомо. Хто тепер прем’єр-міністр Норвегії? Як зветься Генеральний секретар ООН? До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?

Я не раз намагався собі уявити, яким буде світ за кілька років, але жодного разу навіть близько не зміг уявити в ньому тебе. Я тільки знаю, хто ти. Та не знаю, скільки років виповнилося тобі цієї миті, коли ти читаєш мої рядки. Може, дванадцять або чотирнадцять, а мені, твоєму татові, час уже давно перестав бути мірилом віку.

Правду кажучи, я вже й тепер відчуваю себе чимось на кшталт примари, і від тієї думки мені щоразу перехоплює подих. Починаю розуміти, чому привиди виють та стогнуть, неначе буревії. Не для того, щоб налякати нащадків. Насправді їм страшенно боляче дихати в іншому часовому вимірі, ніж той, у якому вони жили.

Нам не тільки визначено місце в бутті. Нам відміряно і час.

Отак воно є, і єдиною точкою відліку для себе я можу обрати лише ту мить, у яку існую: серпень 1990 року.

Сьогодні – коли ти читаєш мого листа – ти напевно забув майже все з того, що ми пережили з тобою удвох за ті теплі літні місяці, коли тобі сповнилося три з половиною роки. Але мій час ще не вичерпано, ми ще проведемо разом чимало чудових годин.

Довірю тобі свої потаємні думки, які останнім часом не дають мені спокою: з кожним днем, що минає, з кожною новою нашою з тобою вигадкою збільшуються шанси, що ти запам’ятаєш мене. Я рахую тепер тижні та дні. У вівторок ми стояли на оглядовому майданчику вежі Трюваннсторнет, а перед нами розпростерлося півкоролівства, аж до кордонів Швеції. Ми були утрьох – з мамою. Пригадуєш?

Принаймні спробуй пригадати, Ґеорґу. Зроби зусилля, спробуй – спогад живе десь у тобі.

Пам’ятаєш велику іграшкову залізницю фірми BRIO? Ти подовгу бавишся нею кожнісінького дня. Ось тепер, пишучи, я кидаю на неї поглядом. На підлозі передпокою безладно лежать рейки, вагончики та кораблики, так, як ти їх щойно покинув. Мені довелося відірвати тебе від забави, щоб не спізнитися в дитсадок. Однак мене не покидає відчуття, що твої ручки ще й досі торкаються конструктора. Я не наважився зрушити з місця жодної рейки.

А пригадуєш комп’ютер, на якому ми у вихідні дні грали в комп’ютерні ігри? Коли він був ще зовсім новий, то стояв у моєму кабінеті на другому поверсі, але минулого тижня я зніс його до передпокою. Тепер я понад усе волію бути в оточенні твоїх речей. Та й ви з мамою проводите вечори здебільшого в цій кімнаті. До того ж, бабуся з дідусем провідують нас тепер частіше. Це добре.

А зеленого триколісного велосипеда не забув? Он він новенький, ніби щойно з конвеєра, стоїть на посипаній жорствою стежці. Якщо ти його не забув, то, напевно, лише тому, що стоїть той велосипедик досі десь у гаражі або майстерні, старий і понищений – я так собі гадаю. Чи може, він закінчив свої дні на блошиному базарі?

А яка доля червоного спортивного автомобіля, Ґеорґу? Так, до речі, що з ним?

Чи залишилися в тебе хоч якісь спомини про наші прогулянки навколо озера Соґнсванн? Чи про відвідини літньої хатини. Ми були на Ф’єльстьолені три неділі поспіль. Більше не смію тебе ні про що запитувати, направду не смію, бо хтозна – можливо, ти зовсім неспроможний згадати той час малюка-Ґеорґа, який був і моїм часом. Хай буде так, як є…

Як я вже казав, хочу тобі розповісти одну історію, але ж не так легко віднайти потрібну тональність у такому листі, як цей. На команду «раз-два-три» це не робиться… Я вже зробив помилку, звернувшись до маленької крихітки, яку я, на мій погляд, так добре знаю. Однак ці рядки читає не маленьке хлопченя. Ти давно вже виріс з віку дитинчати із золотавими кучерями.

Я мимоволі ловлю себе на тому, що сам збиваюся на тон, яким літні тітки цокотять до малих дітей. А це нікуди не годиться, бо ж пишу я дорослому Ґеорґові, якого ніколи не бачив і з яким ніколи не зможу щиро порозмовляти.

Я дивлюся на годинника. Минула лише година, відколи я відпровадив тебе до дитячого садочка. Коли ми переходимо струмок, ти завжди вилазиш з автомобільчика, щоб кинути у воду дерев’яну скіпку чи камінець. Одного разу тобі потрапила до рук пляшка з-під солодкої води і теж полетіла у воду. Я навіть не зробив спроби зупинити тебе. Тепер тобі дозволено трохи більше, аніж звичайно. А в садочку ти сторчголов кидаєшся до своєї групи, навіть не попрощавшись зі мною до пуття. Ніби це в тебе, а не в мене обмаль часу. Дивно… Іноді здається, що у старих людей більше часу, аніж у дітей, в яких усе життя попереду.

Сам я не такий старий, щоб похвалятися поважним віком, навіть більше – вважаю себе цілком молодим чоловіком, принаймні молодим татом. Та як би мені хотілось зупинити час! Я б не мав нічого проти, якби один із цих днів тривав вічність. Звичайно, наставатимуть вечір та ніч, бо ж доба йде своїм колом, але наступний день хай би починався точнісінько там, де вступив у права день попередній.

Не треба мені більше ні нових знань, ані вражень, лиш би якнайдовше утримати те, що маю. Та злодії вже на порозі, Ґеорґу. Непрошені гості почали висмоктувати з мене життєві сили. Як їм не сором!

Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.

Це невинні болячки одразу вкладають хворого до ліжка. Грізні недуги, зазвичай, неквапно поглинають здоров’я, щоб потім остаточно звалити з ніг і вже ніколи не дати підвестися. Ти, напевно, не пам’ятаєш – хіба знаєш від мами, – що я був лікарем. Мама, без сумніву, розповіла тобі про це. У клінічному центрі, де я працював, мені дали відпустку, але я знаю, що кажу. Я ж не перший-ліпший легковірний пацієнт.

Отож, у цій арифметичній задачі, тобто під час останньої нашої зустрічі, ми перебуваємо у двох часових вимірах. Неначе стоїмо кожен на своїй імлистій гірській вершині й намагаємося розгледіти один одного. Між нами пролягла уже віддана забуттю долина – ти щойно перейшов її на своєму життєвому шляху, перейшов без мене. Та все ж я намагатимусь дотримуватися теперішнього часу, отих ранкових годин писання, доки ти в садку, увесь час пам’ятаючи про час майбутній – лише твій час, коли ти читатимеш мого листа.

Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові – пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю. Але ти вже майже дорослий чоловік. Якщо я зумів знайти в собі сили написати ці рядки, то й тобі не має забракнути снаги їх прочитати.

Розумієш, я мушу дивитися правді у вічі, я знаю, що невдовзі покину цей світ і сонце, і місяць, та насамперед тебе і маму. Така правда, і вона обпікає, немов вогнем.

Я хочу запитати тебе про одну дуже важливу річ, Ґеорґу. Задля цього, власне, й пишу. Та перш ніж поставити тобі запитання, розповім обіцяну хвилюючу історію.

Від самого дня твого народження я мріяв дочекатися миті, коли зможу розповісти тобі історію про Помаранчеву дівчинку. Сьогодні – тобто, на момент писання – ти ще надто малий, аби її збагнути. Тому я передаю тобі її у спадок. Вона лежатиме у сховку і чекатиме слушного дня у твоєму житті.

І ось цей день настав.

Дочитавши до цього місця, я змушений зробити перерву. Чимало разів намагався викликати в пам’яті образ свого батька і ось тепер спробував знову. Він просив мене про це. Та все, що, мені здавалося, я пам’ятав, відклалося з переглядів відео– та фотоальбомів.

Пригадую, мав у дитинстві велику іграшкову залізницю, але це не допомогло мені згадати тата. Зелений триколісний велосипед ще донині стоїть в гаражі. Його я теж міг пам’ятати з дитинства, навіть сумнівів у цьому не маю. А дитячий червоний спортивний автомобіль завжди тулився у найдальшому кутку майстерні. Однак, попри всі мої зусилля, ніяк не можу згадати прогулянки з татом навколо озера Соґнсванн чи відвідини оглядового майданчика Трюваннсторнет. На вежі я бував часто, з мамою та Йорґеном. А одного разу лише удвох з Йорґеном. Саме тоді мама лежала в лікарні після народження Міріам.

Звичайно, у мене збереглося чимало споминів про нашу літню хатину в горах на Ф’єльстьолені. Але й серед них не було місця для тата. З хатиною пов’язуються лише мама, Йорґен та крихітка Міріам. Там зберігається старий грубий зшиток, щось на кшталт бортового журналу, я не раз читав у ньому татові записи перед його смертю. Проблема лише в однім: чи можу я пам’ятати щось із того, що він описав? Тут спрацьовував приблизно той самий ефект, що й з фотографіями та відео. «Увечері на Великдень ми з Ґеорґом побудували величезну снігову хатину з крижаними світильниками при вході…» Ясна річ, я читав усі ці оповіді, а деякі навіть знав напам’ять. Але ніколи неспроможний був згадати свою участь в описаних подіях. На той час, коли ми з татом будували «величезну снігову хатину з крижаними світильниками», мені могло виповнитися ніяк не більше двох з половиною років. У фотоальбомі є навіть світлина тієї снігової халупки, але вона така темна, що видно тільки мерехтіння свічок.

Отож, напевно, у тому довгому листі до мене, який я щойно почав читати, тато запитував мене про щось зовсім інше:

До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?

Від цих рядків мені аж мороз пішов поза шкірою. Річ у тому, що я щойно закінчив чималеньке за обсягом позакласне завдання про космічний телескоп, Hubble Space Telescope – так він називається англійською. Інші мої однокласники навперебій писали про англійський футбол, Space Girls або Роальда Даля.[1]1
  Відомий англійський письменник норвезького походження (Прим. перекл.).


[Закрыть] Я ж розшукав у бібліотеці усе, що стосувалося телескопа Габбла, і свій реферат присвятив йому. Кілька тижнів тому віддав свою працю на суд учителя. Учитель написав у зошиті, що він неймовірно вражений «зрілим, виваженим та компетентним підходом до такого важкого матеріалу». Я, мабуть, ще ніколи так не пишався собою, як тоді, коли прочитав учителів коментар. Угорі, над текстом рецензії вчитель написав: «Квіти астроному-аматорові!» і намалював гарненького букета.

Може, мій тато був провидцем? Чи, може, це проста випадковість, що він поцікавився в мене долею телескопа Габбла лише кілька тижнів після того, як я закінчив свою розвідку про нього?

А якщо лист від тата несправжній? Або він усе ще десь живе? Мене знову зморозило від такої думки.

Я сидів у ліжку, глибоко замислившись. Космічний шатл Дискавері вивів телескоп Габбла на навколоземну орбіту 25 квітня 1990 року. Саме тоді тато захворів, хвороба виявилася одразу після великодніх вакацій 1990 року. Я завжди це знав, ось тільки ніколи не замислювався, що десь у той час було виведено на орбіту телескоп Габбла. Цілком імовірно, тато довідався про свою недугу того ж дня, як Дискавері злетів у космос з мису Канаверал із телескопом на борту, а може, тієї ж години чи навіть хвилини.

Тоді я чудово розумію, чому його так хвилювала доля космічного телескопа. Одразу ж після запуску виявилися серйозні пошкодження головного дзеркала. Тато не міг знати, що ваду ліквідували астронавти з космічного шатла Індевер у грудні 1993 року, бо на той час саме минуло три роки, як він помер. Очевидно, він не міг знати й про новітнє додаткове обладнання телескопа, вмонтоване в лютому 1997 року.

Мій тато так і не встиг довідатися, що за допомогою Габбла було зроблено найвиразніші та найдосконаліші за всю історію астрономічних досліджень зйомки Всесвіту. Багато фотографій я знайшов в інтернеті, видрукував, і проілюстрував ними шкільний реферат. Найулюбленіші світлини повісив на стінах своєї кімнати, як-от неймовірно чітке зображення мегазірки Ета Каріна, що на віддалі 8 000 світлових років від нашої Сонячної системи. Ета Каріна – одна з найбільших зірок Чумацького Шляху – невдовзі спалахне як супернова, перш ніж стиснутися в нейтронну зорю або стати чорною дірою. Іншим улюбленцем є зображення велетенських газових та пилових стовпів у туманності Орла (відомій ще як МІ6). Там народжуються нові зірки!

Нині завдяки телескопові Габбла нам відомо про Всесвіт набагато більше, ніж 1990 року. За його допомогою було зроблено тисячі фотографій галактик та зоряних туманностей, віддалених від Чумацького Шляху на мільйони світлових років. До того ж, телескоп зафіксував неймовірні свідчення минулого Всесвіту, хоча це дещо й нагадує містику. Проте вдивлятися у Всесвіт однаково, що зазирати в минуле. Світло рухається зі швидкістю 300 000 км на секунду, отож, щоб досягнути Землі, сяйво зір далеких галактик йтиме мільярди років, бо ж Всесвіт безмежний. Телескоп Габбла зробив фотознімки галактик, які віддалені від нас на понад дванадцять мільярдів світлових років, тобто він спроможний заглянути в історію Всесвіту на дванадцять мільярдів світлових років углиб, коли сам Всесвіт був ще зовсім молодим, мав не більше мільярда років від роду. Від таких думок паморочиться в голові. Телескоп Габбла зумів зазирнути в той час, коли в космосі стався Великий Вибух, який започаткував часовий і просторовий вимір. Я трохи знаюся на цьому, тому й пишу. Головне вчасно зупинитися, щоб не написати геть про все, що знаю. Бо ж реферат, відданий на суд учителеві, мав 47 сторінок!

Те, що тато писав мені саме про телескоп Габбла, у мене аж моторош викликало. Я завжди цікавився дослідженнями космосу, готовий навіть допустити, що інтерес до всього, що відбувається на поверхні нашої планети, я таки успадкував. Але я так само міг би обрати темою своєї розвідки програму польоту космічного корабля «Аполон» та перебування перших людей на Місяці або галактики і чорні діри чи про галактики з чорними дірами, бо багато вже знаю про них. Я міг би написати про Сонячну систему з її дев’ятьма планетами і великим астероїдним поясом між Юпітером та Марсом. Однак я вибрав телескоп Габбла. Як тато міг передбачити це?

Легше збагнути його запитання про Генерального секретаря ООН. Я ж бо народився 24 жовтня, у День ООН. У кожному разі Генеральним секретарем ООН зараз є Кофі Аннан. А прем’єр-міністром Норвегії – Х’єль Маґне Бунневік. Він щойно змінив на цій посаді Єнса Столтенберґа.

Доки я отак сидів і розмірковував, у двері моєї кімнати постукала мама і запитала, як у мене справи.

– Не заважай! – тільки й відбуркнув я.

Я прочитав лише чотири сторінки.

Я думав:

«Розповідай, таточку! Розповідай про Помаранчеву дівчинку. Я тут, і день настав. Настав час читання.»

Історія про Помаранчеву дівчинку почалася одного пообіддя, коли я стояв перед Національним театром, чекаючи на трамвай. Це було пізньої осені, десь наприкінці сімдесятих років.

Пригадую, стояв на зупинці, розмірковуючи про свої медичні студії, які щойно розпочав. Так дивно було уявляти собі, як я одного чудового дня стану вивченим лікарем, прийматиму справжніх пацієнтів, які приходитимуть до мене, аби віддати в мої руки свою долю. Я сидітиму в білому халаті за великим письмовим столом і казатиму: «Зробимо кілька аналізів крові, пані Йонсон» або ж «І давно ви вже на це скаржитесь?»

Нарешті з’явився трамвай, я побачив його здалеку: спершу він покотився униз повз будівлю Стортингу,[2]2
  Парламент (Прим. перекл.).


[Закрыть] а тоді почав поволі спинатися догори вулицею Стортинґсґатан. Найбільше мені відтоді дошкуляє, що я ніяк не можу згадати, куди прямував. У кожному разі, я увійшов до яскраво-синього, ущерть переповненого трамвая фройнерської лінії.

Мій погляд одразу ж прикипів до симпатичного дівчати, яке стояло з важенним паперовим пакетом, по вінця наповненим стиглими помаранчами. Дівчина була одягнена в старий оранжевий пуховий анорак, а я, пригадую, подумав тієї миті, що пакет, який вона притискає до себе, такий великий і важкий, що ось-ось може вихопитися з рук. Однак звернув насамперед увагу не на помаранчі, а на юну даму. Я умить збагнув, що вона незвичайна, не схожа ні на кого іншого, було в ній щось чарівне й заворожливе.

До того ж, я зауважив, що й вона розглядає мене, виокремивши з-поміж інших пасажирів, які увіпхнулися до трамвая. Усе відбулося за одну-єдину секунду, але здавалося, наче ми вже віддавна перебуваємо в якомусь таємничому альянсі. Не встиг я увійти досередини, як вона пронизала мене своїм поглядом. Напевно, я першим відвів очі, ймовірно, так і було, бо на той час я був неймовірно сором’язливим. Та все ж пригадую: за час короткої поїздки трамваєм я чітко збагнув, що ніколи в житті не забуду цього дівчати. Я не знав, хто вона, ані як її звуть, та від першої миті нашої зустрічі відчув її майже страхітливу владу над собою.

Вона була на півголови нижчою за мене, мала довге чорне волосся, карі очі. На перший погляд їй можна було дати дев’ятнадцять років, як і мені. Звівши на мене погляд й немов кивнувши, не зробивши, однак, ані найменшого поруху головою, вона усміхнулася виклично й лукаво водночас, так, ніби ми зналися раніше. Ні, – не побоюся навіть сказати – так, ніби ми колись дуже давно прожили наше життя удвох – тільки вона і я. Я наче відчитав це в погляді її карих очей.

Від усмішки на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. Вона нагадала мені – зовсім не ямочками – білочку, принаймні була такою ж гарненькою і милою. Якщо б ми й справді прожили якесь із життів разом, то, певно, білками на дереві, подумалось тоді мені. Думка про грайливе біляче життя удвох із загадковою Помаранчевою дівчинкою видалась мені дуже навіть приємною.

Але чому вона усміхалася так хитрувато і виклично? Чи усмішка справді призначалась мені? А може, вона усміхалася якійсь своїй приємній думці, що промайнула тієї миті в її голові й не мала нічого спільного зі мною? Або сміялася з мене? Таку можливість теж слід мати на увазі. Однак нічого смішного в мені не було; як на мене, я мав цілком звичайний вигляд. Це, без сумніву, вона, а не я, справляла комічне враження з велетенським пакетом помаранч поперед себе. Мабуть, тому й усміхалася, кепкувала сама із себе. Можливо, у неї схильність до самоіронії. Не кожна людина може похвалитися такою рисою.

Я не наважувався знову зазирнути їй у вічі. Лише тупо витріщався на пакет з помаранчами. Зараз вона його випустить з рук, думав я. Лиш би він не впав. Але вона таки неодмінно впустить його долі.

У пакунку було щонайменше п’ять кілограмів помаранч, а може, вісім чи навіть десять…

Трамвай їхав угору по Драмменсвеєн. Спробуй собі його уявити. Ним смикає і шарпає на всі боки. Трамвай зупиняється біля американського посольства, потім на площі Соллі, і перед самим закрутом на Фройнервеєн стається те, чого я боявся увесь час. Зненацька трамвай загрозливо – принаймні, так мені тоді здалося – перекособочився, Помаранчева дівчинка ледь хитнулася, а я за якусь мить розумію, що маю врятувати пакунок з помаранчами. Вже… цієї миті!

Ось тоді я, напевно, неточно оцінив ситуацію. У кожному разі, вдався до фатального маневру. Послухай лишень: я рішуче випростовую обидві руки, однією підхоплюю попід низ брунатний паперовий пакет, а іншою хапаю за стан юну даму. Як гадаєш, що відбувається далі? Дівчинка в оранжевому анораку, звісно, випускає з рук пакунок з помаранчами, а може, я вибиваю їй його з міцних обіймів, ніби в нападі ревнощів до того пакунка хочу змести його геть зі свого шляху. Але результат гідний жалю: тридцять чи сорок помаранч враз висипаються пасажирам на коліна, розкочуються по всьому трамваєві. Мені не раз траплялося робити дурниці, але цей вчинок перевершив усі попередні. Такого сорому я ще ніколи не зазнавав.

Розповідь про помаранчі на цьому поки що й закінчимо, хай ще кілька секунд котяться собі куди хочуть, бо в цій трамвайній історії йдеться зовсім не про них. Дівчинка раптом повертається до мене, і на її устах вже не виграє усмішка. Спершу вона ледь засмучена, на її личко набігає тінь. Я не можу знати, про що вона думає, – звичайно, звідки мені знати, – але вона ось-ось заплаче. Так, ніби кожнісінька помаранча має особливе значення для неї. Справді, Ґеорґу, мені здалося, що кожна помаранча унікальна, абсолютно незамінна. Та німа сцена триває недовго, бо вже наступної миті вона нищівним поглядом зиркає на мене, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що я і тільки я відповідальний за те, що трапилося. У мене було відчуття, ніби я зруйнував її життя, не кажучи вже про своє. Ніби я власними руками перекреслив своє майбутнє.

Якби ти був там, то порятував би ситуацію, розсмішив би і зняв напругу. Але тоді – за багато років до твого народження – не було ще твоєї маленької ручки в моїй долоні.

Паленіючи від сорому, я став навпочіпки і з-поміж десятків пар заквацяних чобіт та черевиків заходився визбирувати помаранчі, та врятувати зумів лише невелику частку, бо дуже швидко помітив, що пакет, в якому вони лежали, розірвався і ні на що більше не годився.

З гірким гумором усвідомив, що дослівно лежу ниць біля ніг юної дами. Один чи двоє пасажирів підбадьорливо мені усміхалися, але то були, напевно, найдоброзичливіші, бо у тлумі людей не бракувало роздратованих облич – трамвай переповнений, тиснява майже нестерпна. Я зауважив, що більшість пасажирів, які стали свідками пригоди, вважають мене винуватцем, хоча мій мимовільний порух був лише спробою галантного вчинку.

Останнє, що я пригадую з тієї безталанної трамвайної поїздки, зафіксувалось, наче кадр: я стою на повний зріст – пригорщі помаранч у руках, дві в кишенях – перед дівчиною в оранжевому анораку, а вона пронизує мене поглядом і уїдливо каже: «Розтелепа!»

То була, без жодного сумніву, її помста, реванш за те, що сталося, однак її обличчя відразу трохи розпогодилося, і вона додала примирливо-насмішкуватим тоном:

– Можна мені взяти хоч одну помаранчу?

– Вибачте, – тільки й спромігся сказати я. – Вибачте!

Трамвай зупинився біля цукерні Мьольгаусена на Фройнері, двері відчинилися.

Я знічено кивнув на знак згоди цій майже неземній у моїх очах Помаранчевій дівчинці. Не встиг я й оком змигнути, як вона вихопила в мене з рук одну помаранчу, вистрибнула з трамвая і зникла, грайливо-легка, мов фея з казки.

Трамваєм знову смикнуло, і він покотився уздовж Фройнервеєн.

«Можна мені взяти хоч одну помаранчу?» Ґеорґу! Це ж були її помаранчі! Кілька я тримав у руках, дві запхав до кишень, а решта перекочувалися туди й сюди долівкою трамвая.

Тепер уже я стояв, притискаючи до себе чужі помаранчі. Я почував себе звичайнісіньким помаранчевим злодієм, дехто з пасажирів добродушно підшпигував мене з цього приводу. Не пригадую, про що я тоді думав, але вистрибнув з трамвая уже на наступній зупинці – на площі Фройнерплясс.

Коли я вийшов з трамвая, у моїй голові була лише одна думка: як би позбутися отих помаранч. Мені довелося балансувати, немов канатоходцеві, щоб не розгубити їх. Одна все ж гепнулася на бруківку, а я, звісно, не мав жодної змоги нахилитися, щоб підняти її.

Невдовзі я зауважив жінку з дитячим візочком неподалік старої рибної крамниці – ти знаєш ту крамницю, на Фройнерплясс. (Хоча, хтозна, чи вона ще існує). Я поволі порівнявся з жінкою і, минаючи возика, спритно висипав помаранчі на рожеву дитячу ковдрочку. Ті, що в кишенях, теж. Усе тривало секунду або дві.

Бачив би ти вираз обличчя тієї жінки, Ґеорґу! Я відчував, що мушу щось сказати, а тому попросив її ласкаво прийняти мій скромний подарунок для дитяти, бо тепер, пізно восени, дітям дуже важливо одержувати достатньо вітаміну С. Я знаю, про що кажу, додав я, бо сам вивчаю медицину.

Напевно, я видався їй зухвальцем, а може, вона подумала, що я п’яний, але аж ніяк не сприйняла мене за студента-медика, та мені й було то байдуже, бо я вже сторчголов чесав униз по Фройнервеєн. І знову в голові стугоніла лише одна-єдина думка: треба неодмінно знайти Помаранчеву дівчинку, якнайскоріше розшукати її і попросити вибачення.

Не знаю, наскільки добре ти знаєш ту частину міста, але я, засапавшись, вмить добрався до рогу вулиць Фройнервеєн, Фредріка Станґа, Елісенберґвеєн та Льовеншульдсґате, де вийшла з трамвая загадкова дівчинка з єдиною помаранчею-сиріткою в долоні. Я спинився на роздоріжжі. З успіхом це могла би бути й Площа Зорі французької столиці – навсібіч розбігалися численні вулички, вибирай, яку хочеш, а Помаранчева дівчинка безслідно зникла.

Багато годин проблукав я того пообіддя Фройнером, побував біля пожежного депо на Бріскебю, зійшов аж до самого низу до клініки Червоного Хреста, і щоразу, як у натовпі змигувало щось схоже на оранжевий анорак, серце шалено гупало в моїх грудях, однак та, якої я шукав, немов крізь землю запропастилася.

Після кількох годин блукань, мені раптом сяйнуло, що, цілком можливо, оте молоде дівча, з яким я так неґречно повівся, сидить собі в затишку свого помешкання біля вікна, скажімо, десь на Елісенберґвеєн, і потайки спостерігає, як молодий студент розпачливо тикається туди й сюди, схожий на розчімхраного героя пригодницького фільму, який ніяк не може розшукати своєї принцеси. Йому не бракує завзяття, та віднайти її слід не під силу. Відчуття таке, ніби фільм завис на одному кадрі…

Аж ось мені впало в око помаранчеве лушпиння в сміттєвій урні. Я вийняв його і принюхався. Якщо його справді викинула Помаранчева дівчинка, то це був її найостанніший слід.

Увесь вечір мені не йшла з голови дівчина в оранжевому анораку. Я прожив в Осло все своє життя, але жодного разу, без сумніву, не зустрічав її. Я щораз більше упевнювався, що мушу зробити все, щоб зустрітися з нею знову. Ніби за велінням чарів, вона вже стала поміж мною та рештою світу.

Раз у раз я повертався думкою до її помаранч. Що вона збиралася з ними робити? Обчищати одну по одній і з’їдати, скажімо, до сніданку чи до обіду? Я вжахнувся. А може, вона хвора і дотримується спеціальної дієти? Думка гостро діткнула мене і змусила занепокоїтися.

Можливостей могло бути чимало. До прикладу, їй треба було приготувати помаранчевий фромаж – сирковий десерт – для сотні гостей. Від такого припущення мене одразу шпигнули ревнощі, бо чого ж тоді мене не запрошено на свято? Водночас я подумав про вочевидь нерівномірний добір гостей на вечірці: понад дев’яносто юнаків і тільки восьмеро дівчат. Я навіть знав, звідки така ідея в мене з’явилась. Помаранчевим фромажем частували під час свята з нагоди закінчення семестру в Інституті економіки та бізнесу, а тому, що основний фах там – бізнес, то серед студентів майже не було дівчат.

Я намагався притлумити в собі ту думку, вона була нестерпною, та водночас обурювала, чому це Інститут економіки та бізнесу не запровадив у себе рівноцінної квоти прийому юнаків та дівчат? Гм, не варто покладатися на власну уяву. Може, Помаранчева дівчинка просто несла їх додому, до своєї тісної кімнатки, щоб натиснути з них багато літрів соку і поставити його до холодильника, бо вона не терпить соків, виготовлених з дешевих каліфорнійських концентратів, або ж страждає від алергії на них.

Жоден з варіантів не видавався достатньо ймовірним – ні з соком, ані з фромажем. Та невдовзі мені спало на думку переконливіше припущення. Помаранчева дівчинка мала на собі старого анорака. Такого самого ґатунку пухову куртку носив під час своїх знаменитих виправ до Північного полюса Руальд Амундсен. Я завжди непогано вмів тлумачити ознаки – у медицині це називається діагностикою. Ніхто просто так не ходить вулицями Осло в старому анораку та ще й обтяжений велетенським пакетом із соковитими помаранчами.

Я міркував: Помаранчева дівчинка планувала собі, ясна річ, лижний перехід Ґренландією, чи принаймні через плато Гарданґервідда, тому логічно запаслася вісьмома або й десятьма кілограмами помаранч, запакувавши їх до собачої упряжки, щоб не померти в крижаній пустелі від цинги.

Знову я дав себе звабити власній фантазії. Чи не ескімоське слово «анорак»? Звичайно, вона вибиралася до Ґренландії. Що ж тепер буде з ґренландською експедицією? Зовсім не відомо, чи загадкова дівчина має достатньо грошей, щоб закупити нову партію помаранч, бо ж он ледь не розплакалася від такої втрати. І я уже встиг вирішити для себе, що вона дуже незаможна.

Та, як мовилося, можливостей тут багато. Слід враховувати й інші варіанти. Може, Помаранчева дівчинка живе у великій родині. Чом би й ні… Хтозна, чи не працює вона доглядальницею і не мешкає десь самотньо в тісній комірчині навпроти клініки Червоного Хреста, а її велика родина шаленіє за помаранчами. Мені дуже закортіло відвідати ту сім'ю, Ґеорґу. Я легко уявляю собі цих людей за великим обіднім столом в одному з чудових помешкань на Фройнері з високими просторими кімнатами та гіпсовою ліпниною на стелях. Окрім батька й матері, у родині ще семеро дітей – чотири сестри, двоє братів та ще сама Помаранчева дівчинка. Вона найстарша серед дітей, ніжна й дбайлива сестра. Ці якості їй знадобляться в майбутньому, бо тепер хтозна, коли молодші братики та сестрички зможуть узяти до школи помаранчу на перекуску.

А якщо – мені аж морозом сипнуло поза шкіру – вона сама мама крихітної родини, у неї є чоловік із здоровим, мов яблука, рум’янцем на щоках, який щойно закінчив навчання в Інституті економіки та бізнесу, і маленька чотири– або п’ятимісячна донечка? Чомусь мені уявлялося, що називається крихітка Ранвейґ.

Таке також треба було враховувати, я просто змушений був це зробити. Цілком ймовірно, що жінка з немовлям під рожевою ковдрочкою у візочку, яку я перехопив перед крамницею «Риба та дичина», зовсім не була мамою маляті, а нянькою в Помаранчевої дівчинки. Від тієї думки аж шпигнуло болем. Та в такому разі хоч кілька помаранч повернулися до юнки з очима білочки. Світ раптом видався таким тісним, а все навколо набуло сенсу.

Я завжди чудово вмів складати докупи 2 плюс 2, розпізнавати щонайменші ознаки, тобто мав обдарування до того, що називається діагностикою. До того ж, хочу додати, що саме я поставив собі діагноз, коли збагнув, що захворів. Навіть дещо пишаюся цим. Я просто пішов до колеги з фаху і розповів, що мене тривожить, а вже далі до справи взявся він. І тоді…

Отак, Ґеорґу. Тут мені доведеться зробити невеличку перерву в писанні.

Напевно, ти дивуєшся, що я здатний так жваво описувати подію того далекого пообіддя багато років тому. Але я пам’ятаю її як потішну історію, немов кадри німого кіно, і хочу, щоб і ти саме так її теж сприймав. Це зовсім не означає, що я людина легковажна, принаймні у момент написання цього листа. Насправді я почуваю себе немов у глухому куті чи радше в розпачі, щоб бути вже до кінця щирим. І не приховую цього… Але тобі ліпше про це не думати. Я постановив собі, що ти ніколи не побачиш моїх сліз, мені вдасться тримати себе в руках.

Мама ось-ось повернеться з роботи, ми самі вдома. І цієї миті ти, сидячи на підлозі й малюючи щось кольоровими олівцями, не можеш мене розрадити. А може, якраз і можеш… Десь за багато років ти читатимеш листа від того, хто колись був твоїм татом, і, можливо, пошлеш навздогін йому слова розради. Думка про це зігріває мою душу вже тепер.

Час, Ґеорґу… Що таке час?

Я підвів погляд на фотографію зірки Супернова 1987А. Її зробив телескоп Габбла десь приблизно в той самий час, коли мій тато зрозумів, що хворий.