Текст книги "Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру."
Автор книги: Юрій Горліс-Горський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
VI
Під вечір ми, зв'язані телефонним дротом, були вже в Ново-Миргороді, з якого вдосвіта виступили переможцями. Коло ревкому лежало до ста трупів червоних, вбитих нами у місті і в степу.
Командир полку, з яким ми мали бій, зустрів нас «привітливо».
– Молодці хлопці! Добре билися! Як би мені такий полк – за місяць всіх бандитів виглушивби на Україні. Будем своїх ховати – сам вас над могилою постріляю.
Попід вози, на яких ми лежали, бігав з револьвером в руці наш старий знайомий – начміл, життя якому я обстоював у Розуміївському лісі.
Заслинившися від злості, він лаявся і бив револьвером раненого в груди Онищенка.
– У-у – бандіти! Сам всєх постреляю! Його осадив командир.
– Слишишь, начміл! Брось храбріться с св'язанимі! Нєбось, когда у ніх в руках бил – штани в руках дєржал...
Побачивши мене, начміл «зрадів».
– Вот! Вот етот тоже за старшого бил – меня разстрєлять хотел... Попался – сволочь!
Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою.
Виявилося, що відпущений нами увечері начміл добрався до села, взяв підводу й, поспішивши до волості, викликав по телефону з Єлисаветграду цей полк кінноти.
З розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Н.-Миргород. Ця кіннота і баталіон піхоти на підводах були вислані на виручку Н.– Миргородові.
Знявши з підвід, завели нас до будинку, у якому примістився штаб кінноти. Онищенко був на лісничівці ранений кулею в груди навильот і, стративши без перев'язки багато крови, ледве йшов.
Через пів години взяли нас на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок з жирними червоними губами і гнилими зубами, верещав, як божевільний і скакав до нас з револьвером.
Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир сміючись показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, яку знайдено в портфелі Зінкевича. І у мене, і у Зінкевича забрали документи, які виявили, що ми були старшинами в українській армії. Не добившися від нас чогось для нього цікавого, командир десь поїхав, залишивши нас під «опікою» воєнкома.
Завели нас до приміщення, у якому був очевидно колись склеп. В кімнаті повно червоноармійців. На декому із них завважую одяг, знятий з наших вбитих, що залишилися в степу. На пальці одного – перстень, що його так беріг Йосип Оробко, як дарунок нареченої-галичанки. На одному моя біла кавказька шапка, яку я кинув під час відступу до лісу, бо була за доброю ціллю для ворожих куль.
Вибравши кілька найбільше обдертих червоноармійців, воєнком підвів їх до нас і наказав, щоб ми роздягалися. Нам розв'язали руки. До мене підійшов веснянкуватий кацапчук у подраних штанах із шинельного грубого сукна та дамського крою «матроській» блюзці. Стягнувши чоботи і забравши в обремок мою верхню одежу, він якийсь час задумливо колупав пальцем у носі.
– Здіймай, товариш, білизну теж.
Серце стиснулося. Кажу йому, щоби не брав у мене сорочки, бо це дарунок від дівчини, і я хочу в ній померти. Хвилину надумався.
– Ну – добре... Але кальсони скинь, бо у мене нема ніяких. Скидаю, і з тихою радістю, що Галіна сорочка залишається на мені, одягаю на голе тіло його подрані штани. У цей мент підійшов воєнком.
– О, у тебе сорочка «хохлацька» гарна! – скинь но мені її!
– Я вже скинув все. А сорочки не дам – хочу в ній померти.
Заверещавши, він підскочив і шарпнув застіжку коло ковніра сорочки.
Гаряча хвиля підкотилася мені під серце й вдарила хмелем у голову. Несподівано для самого себе відводжу руку і з усієї сили б'ю кулаком по жирних губах воєнкома.
Ойкнувши, він полетів на підлогу, задерши ноги. Червоноармійці вхопили мої руки і скрутили їх назад. По хвилині воєнком піднявся, виплюнув з кров'ю із рота пару зубів і, знову підскочивши, вдарив мене ручкою револьвера під праве око. Це було сигналом, і з усіх боків посипалися вдари люфами та кольбами рушниць. Хтось вдарив збоку кольбою плашма по губах. Хтось на відмаш вдарив кулаком по лівому боці. Ребра і груди вгиналися під ударами. Кров, бризнувши із уст і носа, вмить залила весь перед сорочки. Коли бити перестали, воєнком із злістю глянув на мої скривавлені груди і плюнув на сорочку ще й своєю кров'ю. Потім, приклавши до уст хусточку, показав на мігах, щоби звязали мені руки і ноги. Виконавши наказ, червоноармійці поклали мене в куті на підлогу.
Боліло звихнуте ребро. Нили потовчені груди. Одно око, після вдару воєнкома, відразу запливло і запухло. Друге слізило і запухло. Хлюпала в розбитому носі кров, яку що хвилини треба було спльовувати губами, що не хотіли слухатися. Мимо того, як це не смішно, я почував себе щасливим, що полотно, якого торкалися руки Галі, торкається мого тіла. Що ніхто вже тепер не схоче здіймати з мене скривавленої сорочки.
Другого дня полк вирушив до Єлисаветграду, забираючи нас з собою. Везли із пов'язаними руками й ногами. За одним селом зустрічаємо бричку, на якій їхав відпущений нами в Розуміївському лісі молдаван – візник начміла, та ще хтось із текою та револьвером через плече. Спостерігаю, що той другий – подібний з лиця до розстріляного мною Пірка. Скочивши з брички, він зхвильовано звернувся до командира.
– Товариш командир! Може везеш того, що брата мого розстріляв? – Дай я його сам застрілю та хоч очі йому перед тим виколю...
Командир, усміхнувшися, оглянув нас.
– Дивись, упізнавай. Як що тут-то можу тобі, товариш Пірко, таку приємність зробити.
Пірко-брат наблизився з молдаваном до двох возів, на яких ми лежали пов'язані. Молдаван став уважно оглядати нас.
– А де той, що у білій шапці кудлатій був, з срібною шаблею і кинжалом?
Рудий необережно глянув на мене і в туж мить похапцем відвів погляд.
Пірко це зауважив.
– Може цей? – показав він молдаванові на мене.
– Ні! Той був гарненький такий.
Мимо «грізної ситуації» в моїй душі пробігла усмішка. З запухлими й підбитими кров'ю очима, з носом, що займав тепер півобличчя, з розквашеними губами навряд чи хтось міг признати мене «гарненьким».
Побачивши на одному із кіннотчиків мою білу папаху, молдаван зрадів:
– О-о! Це його шапка! Де він?
Кіннотчик чванькувато свиснув.
– Цього, брат, я на полі власноручно закатрупив!..
Коли Пірко з молдаваном від'їхали в напрямку Ново-Миргорода, а ми рушили далі, потерпаю, щоби вони, довідавшися від начміла, що я таки є між живими, не захотіли нас доганяти. І так, і так – смерть була неминуча, та не велика приємність, коли тобі перед смертю хтось буде виколювати очі чи вирізувати язика. Пригадую собі, що Чорнота «радив» зробити це молдаванові, коли я настоював, щоби його відпустити живим.
Погоджуюся в душі, що Андрій мав слушність, коли наполягав, щоб розстріляти всіх трьох. Вони були і зосталися ворогами. (Пізніше я довідався, що селянина, коло хати якого ми їх зустріли, та батька козака із Розумівки, що був тоді зо мною, розстріляли по вказівкам того молдавана).
Проїхавши ще пару кілометрів, полк став у балці. Командир під'їхав до наших підвід і наказав розв'язати нам усім ноги. Потім, тикаючи нагайкою, наказав Андрієнкові, Рудому й Онищенкові злазити з возів і відійти набік. Онищенко сам злізти вже не міг. Було дивно, як він ще жив з простріленими грудьми, бо другу добу рана не була перев'язана. Його зсадили і попід руки повели до товаришів, що стояли вже на полі. Став як камінний, з високо піднесеною головою, не ворухнувши ні одним м'язом на лиці. Кілька кіннотчиків, заїхавши їм з плечей, зняли рушниці.
Почувши стук затворів, Андрієнко і Рудий глянули в наш бік:
– Прощавайте, товариші! Хай живе Україна! – Сухий тріск стрілів у плечі, і хлопці впали, підкосившись в колінах. Лише Онищенко ще хвилинку стояв, хоч я бачив, як закурилося порохом з брудного кафтана місце на спині, куди попали кулі. Потім впав рівно, не зігнувшись. Один кіннотчик зіскочив з коня і почав винятою шаблею проколювати по кілька разів трупи – для певности. Командир повернув конем і махнув нагайкою.
– Злізай тепер ти.
Спускаю з воза ноги, та він сміючись затримує.
– Сиди-сиди! Це я жартую. Ви ще удвох поживете, щось цікавого оповісте нам, виж – офіцери...
Старшинські документи, що їх знайшли при нас, відтягували на якийсь час смерть. Командир сподівався, що ми дамо цінні відомості.
Щось тваринне в грудях раділо, що життя ще не обірветься зараз. Щось інше жалкувало, що кінець відволікається, що нас чекають ще фізичні й душевні тортури. Все рівно мушу померти – так кращеб отут... з хлопцями. Ноги знову скрутили телефонним проводом. Кругом підводи їхали кіннотчики. Про втечу не було що й мріяти.
Ще було далеко до вечора, коли полк шкодуючи перемучених маршем на виручку Ново-Миргорода коней, став на ночівку в селі Володимирці.
В цьому селі стояв наш полк під час зимового походу. Було це тоді добре зорганізоване й озброєне, національне свідоме село, та... велика кількість спалених хат свідчила, що воно вже «умиротворене».
Знявши з підвід, вкинули нас пов'язаними до «холодної» при сільській управі. За дверима стало кілька вартових червоноармійців. За стінами на дворі теж чути було кроки вартових. Лежачи із Зінкевичем на вогкій долівці, шепотом обмірковуємо положення, та надаремне шукаємо якогось пляну утечі.
Пізно увечері зайшов до нас начальник місцевої совітської міліції, до «компетенції» якого, очевидно, належала наша «в'язниця». Оглянувши нас при світлі принесеної лямпи, заговорив голосом, в якому відчувалось чомусь співчуття.
– Ви їсти не хочете, хлопці?
Їсти не хотілося, хоч другий день не було нічого в роті, але страшно хотілося пити. На прохання Зінкевича перед тим дати нам води червоноармійці відповіли лайкою і сміхом. Кажемо начмілові, що хочемо пити. Червоноармійці заявили, що відро в управі порожне, а ходити по воду для бандитів вони не мають заміру.
Полаявшися трохи з ними, начміл пішов. Через кілька хвилин повернувся з гладущиком холодного квасного молока. Коли він сказав, щоби розв'язати нам руки поки хоч нап'ємося молока, червоноармійці категорично відмовили і стали нападати на начміла, що він «бандітскій батько». Тикнувши начальникові караулу свій білет члена комуністичної партії, начміл поміг нам сісти і, ставши на коліна, напоїв по-черзі молоком. Коли я спрагненими устами жадібно пив з його рук, то ані йому, ані мені не могло, звичайно, прийти в голову, що кілька місяців пізніше ми ще зустрінемося. Раненько полк вирушив. Разом з нами їхав заступник голови єлисаветградського ревкому, який приїздив чогось до Володимирки. Коло полудня ми були вже в Єлисаветграді.
Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні, оратор – картавий жидок – надриваючися, «підбадьорує настрої» у маси в зв'язку з наступом поляків і української армії з заходу. «Ревкомщик», переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під'їхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що «непереможна» червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка... «грабувала у селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д.». Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волжським «говорком», що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кров'ю за кров не тільки нам, а й всім «бандитам» на Україні [7][7]
Пізніше на тій площі большевики поставили Піркові пам’ятник.
[Закрыть].
Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб нас зараз же розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові більшовиків значить слово «бандит».
Коли ми від'їхали з площі, «ревкомщик» сказав червоноармійцям, щоб везли нас просто до чека, а він із ревкому зараз зателефонує туди в чому справа.
Під'їжджаємо до великого поверхового будинку з написом: «Єлісавєтградская Уєздная Чрезвичайная Комісія».
На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: «Чека – глаза і уші совєтской власті. Она всьо відіт і всьо слишіт!»
На брамі варта з кулеметом.
На подвір'ї зустріли нас кілька чекістів і, розв'язавши, запровадили до камери у підвальній часті будинку.
Інтелігентний молодий жидок з червоною зорею на грудях і з револьвером через плече «співчуваюче» оглядає моє обличчя.
– Вас били? Сволочі! Скажете мені хто вас бив – вони будуть покарані. При совітській власті арештованих бити не можна. Зараз, товариші, вам принесуть обід і папіроси. Може чого бажаєте собі ще? – скажіть.
Кажемо що «ніяких бажань не маєм». Коли чекісти пішли, лягаємо на прічі. У камері було майже темно. Лише під стелею була маленька заґратована діра, через яку колись сипали до цього льоху картоплю чи вугіль. Зінкевич присувається до мене і обнявши шепоче на ухо:
– Юрко, ти бував на нарадах штабу... Знаєш прізвища людей, які працюють для нас у містах... Бійся Бога – не видай їх. Ми вже все рівно пропали, а то люди дорогі для національної справи.
Було боляче і смішно, що він мені це каже, але в душі ворушився жаль – що я знаю ті прізвища. А нуж чекісти придумають якісь тортури, яких я не витримаю і видам їх!
Якийсь китаєць, з тим самим жидком, приніс досить добрий обід і цигарки.
Не хотілося нічого. Нило на голих дошках потовчене тіло. Трусила гарячка.
Жидок, що «відрекомендувався» нам як наш будучий слідчий, зауважив це.
– Зараз я пришлю вам щось накритися.
Через декілька хвилин китаєць приніс і накинув на мене зелений жіночий сачок – півпальто. Одна пола замочена в кров. Ясно, що з якоїсь розстріляної жінки.
Вночі забрали мене на гору на допит до самого голови чека. У кабінеті за столом немолодий вже мужчина з грубими рисами, з жорстокими баранячими очима.
Коло нього, на цв'яшку забитому в кант шафи, висить п'ятихвостна нагайка із сирового ременя, з олов'яними кульками на кінцях. По боках стояло чотири чекісти. Голова уважно оглянув моє обличчя.
– Тебе вже били, щоб признався?!
– Так.
– Ну і що – не помогло?
– Я не маю чого більше говорити. Що знав, сказав на допиті командирові.
– У нас, брате, скажеш все. Ми по дурному не б'єм, а так щоби відчувалося. Це тобі не кулак і не кольба...– кивнув у бік своєї нагайки. На думку, що прийдеться скоштувати щей «пьятихвостки» – по за шкірою забігали мурашки.
З усієї сили напихаючи до голосу «щирості», починаю переконувати його, що таки направду більше нічого не знаю.
– Хто має зв'язок з вами в Єлисаветграді? Хто в Олександрії? Хто в Чигирині, в Ново-Миргороді, Златополі, Олександрівні, Кам'янці? – кажи!
– Як що і має хто зв'язок, то я не знаю. Я тільки кілька днів тому попав до Холодного Яру.
– Хто у вас там верховодить в селах? Яку зброю маєте? Скільки?
– Я ще ж добре і не роздивився там. В селах так зовсім не був і нікого не знаю. Я до цього загону, що розбили, у лісі пристав.
– Маєте зв'язок з Петлюрою?
– Не знаю.
– Підожди – все будеш знати...
Слідчий завів мене назад до камери і взяв на допит Зінкевича.
Коли Гнат через годину повернувся, бачу, що голова сумлінно попрацював над ним «п'ятихвосткою». Уроджений в околицях Холодного Яру, Зінкевич не міг казати, що нікого там не знав. Заявив просто, що нічого не скаже і точка.
* * *
Потягнулися день за днем. Ще два-три дні слідчий мучив себе і мене безконечними безглуздими допитами, які звичайно закінчувалися «сваркою». Зінкевича перевели десь до іншої камери, і я залишився сам. Удень в підземеллях чека панувала мертва тиша. По ночах чулися кроки, шамотіння, крики, плач. Що другу ніч на подвір'ї пускали голосний мотор вантажного авта, який тріскотів до світу. Тоді, неначе з під землі, доносилися звідкись до камери глухі вибухи пострілів і крики розстрілюваних. Мотор пускали для того, щоби їх не було чути на вулицю.
Спав уривками і то більше у день. Окрім не розположуючого до сну психічного стану, спати не давало численне населення червоноармійських суконних штанів та й «подарованого» слідчим жіночого сака. Найголосніше відчувалися укушення на потовчених місцях, та власне ці, підпливші кров'ю плями на тілі, здається, найбільше паразитам смакували.
Без жадної медичної допомоги молодий організм сам помалу приводив себе до порядку. Став вже добре бачити і на одно і на друге око. Ребро боліло вже лише притиснуте до дошки на прічах. Ніс помалу зменшувався але ще, похрустуючи роздробленим хрящем, скривлювався на оба боки. Мимо того, що було мало надії на те, що до смерти він ще вспіє як слід зростися – старанно надаю йому пальцями правильну форму.
Коли обличчя приняло більш-менш людський вигляд, мене зфотографували.
Через декілька днів слідчий викликав на допит і освідчив мені, що моє твердження про те, що в Холодному Яру я був дуже короткий час, відпадає. Він ствердив, що я і «старший міліціонер» кам'янської міліції Валентин Сім'янців – це одна і та сама особа. Він одержав матеріяли, що та «міліція» була зорганізована штабом Холодного Яру. Отже... Маємо нову тему для розмов...
Не маючи нічого до втрати, категорично тверджу, що то непорозуміння, помилка. Ніколи я в Кам'янці не був.
Третьої чи четвертої ночі після того, коли на дворі вже тріскотів мотор авта, до моєї камери зайшов голова чека з кількома чекістами.
– Ну, будеш признаватися чи ні?
– Не маю чого.
– Ну – то досить з тобою цяцькатися. Зв'яжіть його!
Чекісти підскочили і скрутили руки. Виходимо із камери і йдемо темними коридорами, якимись заулками.
Якесь дивне почуття стискає холодом серце і розбігається дріжжю по плечах. Чи то був страх перед смертю? Інакше того чуття не можна назвати. Всі атоми тіла обгорнув тваринний страх перед тією таємничою зміною, що мала зараз статися. Мозок безпорадно чіплявся за якесь павутиння надії, що я ще буду жити, буду бачити сонце, Галю, дихати вільним повітрям. Підійшли до дверей, коло яких стояли два стійкових червоноармійці, і голова тричі стукнув в них револьвером.
Двері відчинилися і відкрили ясно освітлений великий льох. В приміщенні був зойк. Чекісти з заляпаними кров'ю ногами, одежою, обличчями роздягали до гола коло десятка мужчин і жінок, знову зв'язуючи їм після того руки. Якась жінка, з розпущеним волоссям, у розірваній сорочці, впавши на землю з благанням не вбивати її, цілувала, під сміх і глузування, чоботи одного із катів. Під стіною лежало купою коло двох десятків голих трупів. В льоху стояв важкий сопух гнилої крови і виділень людських тіл. Переступаю поріг і організм обгортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут – царство смерти. Межа переступлена. Повороту нема. Бунтівничі атоми живого тіла покірно погодилися з цим, і замість страху – в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по долі. Роздягнені стояли в черзі під стіною. Голий вже старий священик, з розкуйовдженим сивим волоссям, знісши голову до стелі, голосно читає псалом «Помилуй мя Боже». Якийсь молодий хлопець з розгубленим обличчям дріжачим голосом звертався до не звертаючих на нього уваги чекістів, щоби його вислухали, що він нічого не винен.
Роздягали якраз другого священика, сильної будови, не старого ще брунета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і лаяв їх антихристами, звірями, людожерами. Грозив, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іди – іди – не лякай! Твій бог у Москві в Чека, арештований вже сидить!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста маслилися, оглядаючи її стрункий стан. Вона щось тихо заговорила до голови чека, але той грубо пхнув її до черги.
– Досить тобі контрреволюційні пісеньки по театрах виспівувати!
Артистка, яку розстрілювали за співання «контреволюційних» пісень, стала в чергу.
Роздягнувши і знову скрутивши мені шнурком руки, мене поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте – хочу жити! – почувся її болісний півшепіт.
Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь з глибини душі виринув образ Галі і на хвилинку невдержно потягнув до життя? Один погляд на трупи під стіною вернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію. Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили до місця під стіною, де камінна обкладка льоху була розвалена, відкриваючи глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни і горбатий, заслинений жидок стріляв їй в потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів взяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла послушно як дитина. Коли, після пострілу, впала, простягнувшися під стіною, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одно око її вибите кулею наверх. Брова над ним скоренько рухається, неначе підморгуючи. Одна нога похапцем потирає другу, неначе та їй свербіла. Дивлюся на неї і чомусь стає смішно. Чому? – Хтож може відповісти на це питання! Може то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...
Голова чека повернув до себе за ухо мою голову.
– Будеш признаватися?
Усміхаюся до нього, певно страшно ідіотською посмішкою і повертаю голову назад до стіни.
– Бий!
Голову мені обпалив горячий подих пострілу. Мозок наївно працює над «проблемою» – чому я не падаю, як я вже вбитий?.. Голова знову повернув мене до себе.
– Скажеш все, що знаєш?!
Мовчки дивлюся на нього. Який він наївний, той чекіст. Невже тепер, вже мертвий, я буду йому видавати на смерть товаришів!
Взяв мене за карк і відвівши набік посадовив на купу трупів.
Маєш годину часу надумуватися.
Поворушую головою і здогадуюся, що стріляли «сліпим» набоєм. Привели другу партію смертників. Знову крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.
Молодий поставний хлопець, з якого стягли старшинське убрання без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув в лице горбатому жидові.
Коли цей кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.
Привели третю, четверту партію... Переважали селяни. Трупи перешкоджали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. «Робота» йшла скоро, не перериваючися. Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали...
Після шостої чи сьомої партії голова знову наблизився.
– Ну – надумався? Видаш – кого знаєш? Чую його голос, як би я був добре п'яний. Як би він говорив десь за стіною.
– Я не знаю нікого.
– Ставай! Досить! Знову пекучий вдар у потилицю...
За хвилину голова зайшовши від стіни вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
– Видаш?!
Хочу сказати: не знаю нікого, та замість того випалюю: Ні!
Розмахнувшися, вдарив мене ногою в живіт.
Послизнувшися на кривавому болоті заточуюся, та по дорозі зустрічає мене кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних трупів.
Як у тумані бачу, що голова витягнув із за пояса п'ятихвостку і свиснув нею в повітрі.
Олов'яні кульки до крови впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
Після того, як перед очима забігали зелені круги, на якийсь час все зникає із свідомости.
Одягнувши, завели мене назад до камери.
В дірку під стелею пробивався вже світанок.
Перша думка – покінчити з собою. Визволити себе від дальших страждань.
Постановляю розбити собі голову, скочивши з розгону на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще одного гудза на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на прічі і засипаю кошмарним сном. Прокинувшися, відчуваю нестерпний біль у посічених «п'ятихвосткою» місцях. Ні на однім боці не можна спокійно лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно уривали терпець. Досить!..
Скидаю одежу й, сидячи голий на прічах, ломаю голову – як відібрати собі життя? Повішатися на чомусь із одежі – так на голих стінах льоху нізащо зачепити. Кинутися на китайця, як принесе їсти – так він заходить без зброї, тай справиться зо мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
Відірвавши смугу підшивки від сака, скручую її шнурком і закручую на своїй шиї. Нема ні ложки ні патичка якого. Стискаю, скручую пальцями. Та ослаблений організм раніше тратив притомність, як життя. Через якийсь час, після того, як пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття.
Пробую заморити себе голодом, бо й так до їжі зовсім не тягнуло. Та через три дні – хотілося вже їсти і... жити...
