Текст книги "Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру."

Автор книги: Юрій Горліс-Горський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Збентежений таким поворотом дискусії, голова повстанкому мовчки відійшов.

На другий день, 6 серпня, було Спаса. В цей день у Мотриному манастирі що року був великий здвиг народу.

У нашому таборі за два-три дні до того виникнула думка, щоби в цей день, коли будуть у манастирі святити квіти та овочі – посвятити свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса, разом з жінками та дівчатами, що принесли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків та хлопців з рушницями. Наш табор пішов на Богослуження до манастиря майже увесь. Залишилися лише кухарі коло кітлів та кулеметники коло станкових кулеметів. Коло церков велика товпа народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. Коли наблизився час хрестного ходу, народ став великим кругом навкруги нової церкви. На траві були розставлені кошики та миски з овочами, медом, вінками і букетами із колосків збіжжя та квітів. Хрестний хід провадив старенький манастирський священик, українець не тільки з походження (здається, отець Іван), про якого я вже споминав. Коли розпочав вже посвячення, на траву, як по команді, лягли сотки рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблоками та грушками – зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і задумався, неначе нараджуючися із своїм сумлінням. Потім підніс до неба очі і широко махнув кропилом:

– Благослови Господи на враги і супостати!

Отаман, з яким ми стояли проти могили сотника Компанійця, став на коліно. За ним хвилею приклонила коліна лава народу.

Після посвячення ми стояли гуртом коло могили, розмовляючи з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув весною разом з Петром Чучупакою у черкаській чека. Вона прийшла до манастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.

Постановляєм, після Служби Божої відправити на Компанійцевій могилі панахиду за всіх поляглих холодноярців.

Між богомольцями зустрічаю Галіну тітку із Медведівки. Стара зраділа.

– Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так же побивалася сердешна, так побивалася – ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам'янці. Змарніла геть чисто, плаче все... Вонож, бідне, не знає, що ви вже тут! Тай і я ж не знала! На другу неділю нарочито піду – потішу. На крильцятах прилетить...

Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, щоби прийшла.

Андрій глянув на мене якось незвикле тепло. Потім нахмурив брови.

– Не передавай їй нічого, не запрошуй, як прийде сама, най приходить.

Сміючись, пригадую йому його «новинку», що Галя закохалася у якомусь чекістові, та він, насупившись, нічого на те не відповів.

По повороті до табору зустріла нас приємна несподіванка: Холодний Яр зацвів вишитими сорочками і біленькими хустинками. Мельничанські дівчата принесли нам святочний обід і свячені у селі овочі.

Між деревами на терасі, .де «містився» штаб, застаєм священика одного із великих сусідніх сіл, типового козарлюгу, якого повстанча «інтелігенція» жартівливо називала отцем Мельхіседеком. (Натяк на Мельхіседека Значко-Яворського, що святив гайдамакам зброю).

Привіз від своїх прихожан на кількох возах «трохи перекусити». Здогадливий пан Отець не забув захопити також і того, після чого «перекусується», а овочевий самогон гнали в холодноярських селах знаменитий. Після кількох чарок і козацьких пісень, які він, до речі, співав артистично, Отець «Мельхіседек» розчулився:

– Ех, братчики! Як би мені не попадя та не п'ятеро попенят, – просив би я у Бога прощення, зняв би рясу, взяв би рушницю – тай пішов би з вами ворога бити.

Співав весь табор. По «страшному яру» котилися луною мелодійні дівочі голоси. Група дівчат «заатакувала» штаб і так обгодувала нас свіжим медом, що Андрій нарешті заявив, що йому «на живіт вже вилазить».

Після обіду із села стали приходити старші віком гості, чоловіки і жінки. Пришкандибало кілька дідів. Майже столітній дід Гармаш, який видно добре «потягнув собі» ще вдома, зібравши круг, став оповідати – «що йому дід оповідав» – про гайдамаків і Холодний Яр.

Пізно увечері, коли гості розійшлися, ідемо з Андрієм наверх – перейтися лісом. Згори яр виглядав фантастично. Табор був розположений недалеко від входу в старих гайдамацьких, чи козацьких укріпленнях, що спиналися поверх над поверхом по протилежному схилі. Палаючі в таборі костирі, здавалося, висіли один над одним в повітрі.

Мимоволі захоплений тією «асоціяцією» старого і нового, я почав деклямувати із Шевченка «як ножі святили». На Андрія теж напав «поетичний» настрій. Плеснув мене по плечі, що аж кістка хруснула.

– Здається, Юрку, цієї осени не на жарт «повіє вогонь з Холодного Яру»...

В наступні дні в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю давали дві несвячених. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошами, та не знаходилося багато охотників випустити з рук «свячену». Чутка про те, що будуть святити, не вспіла належно розповсюдитися і посвятили зброю може 600 – 700 чоловік, в тому числі наш табор. Штаб, який перед тим не придавав цій урочистості великої ваги, тепер шкодував, що не перевів цієї акції в ширшому розмірі. Повторювати було якось ніяково.

З Холодного Яру наш табор перенісся на другий край лісу, ближче до села Лубенець, щоби на якийсь час перенести на нього обов'язок достави харчів. Роботи у полі кінчалися і до табору стало прибувати більше людей. Прибули із дальших сіл. Прийшла група хлопців із Жаботина, у якому існувала вже совітська влада.

Одного дня двоє селян привели до табору якусь дівчину у напів міському убранні. Зайшовши до Мельників, вона розпитувала селян про повстанців, скільки їх та де вони тепер стоять. Селяни ті стали занею стежити, коли вона із села пішла до лісу. Зайшовши до Мотриного манастиря, вона уважно оглянула там всі закутини і вирушила на Жаботин. Тоді вони її притримали. Жаботинські хлопці упізнали, що це Паша Пєскова, коханка жаботинського воєнкома, сестра кацапчука Федькі Пєскова, якого ми весною повісили за те, що привів до Мельників червону кінноту, завдяки чому загинули Василь і Петро Чучупаки. Притиснута на допиті у штабі, Паша призналася, що її вислали на розвідку воєнком та уповноважнений кам'янської чека, що чекає на неї у воєнкома. По короткій нараді штабу два хлопці повели Пашу до лісу. За пару хвилин два постріли сповістили, що Паша пішла услід за братом.

Через пару днів повернувся із села Соловій і заявив, що тільки що застрілив бувшого холодноярця Запорожця, який залишився був з большевиками, коли ми відходили із Кам'янки. Йому сказала у селі дівчина, що Запорожець, зайшовши на Кресельці, де його знали як холодиоярця, сказав, що прийшов шукати своїх. Тим часом уважно розпитує, що робиться у Мельниках та в манастирі, а головним чином добивається, чи ходили хлопці із Мельників у нальот на Олександрівку. Коли Соловій зайшов до хати, де був Запорожець, то той, змішавшися, почав оповідати йому, що тоді, як ми відходили з міліції, його притримали у містечку червоноармійці і він не міг прилучитися. Потім не мав нагоди втекти, аж оце прийшов. Згодився іти разом з Соловієм до табору. Та по дорозі, той «нюхом» відчув, що Запорожець має в кишені зброю і хоче, уживши її, втекти. Застрілив його в хвилині, коли Запорожець став витягати із кишені револьвер.

Розпитавши про все, Дігтяр-Хоменко накинувся на Соловія, що той зле зробив, бо може Запорожець дійсно прийшов з щирою душею, зрозумівши свою помилку. Може Соловієві видалося, що той хоче стріляти чи тікати. Треба було забрати у нього револьвер ще на лісничівці.

Повстанкомові заопонував Чорнота.

– На твоє маленьке «може» у мене є велике «може», що Запорожця послали на розвідку, коли не вернулася Пєскова. Коли б він прийшов із щирою душею, то він краще від тебе знав, до кого і куди треба йти. Для мене, як для «судді», вистарчить, що Запорожець питав, чи ходили холодноярці на Олександрівку.

На другий день хлопчина, який гнав коло табору корів, сказав, що чув у манастирі щум багатьох голосів і думав, що табор перенісся вже до манастиря.

Отаман робить припущення, що то привів свій загін Петренко, бо той передавав, що коло Михайлівки довго вже не втримається.

Левадний, взявши із собою ще п'ятнадцять козаків, пішов з двома ручними кулеметами розвідати, хто там у манастирі шумить. До манастиря від табору зо три кілометри. Через якийсь час в напрямку манастиря розляглася стрілянина принаймні із тисячі рушниць. Цокотіло декілька кулеметів. Рвалися гранати.

Табор звинувся в бойовий лад і вирушив лісом до манастиря. Хвилин через п'ять стрілянина притихла. Не доходячи півкілометра, розсипаємося в лаву і, виславши розвідку, посуваємося з наготовленою зброєю.

Розвідка привела двох переляканих червоноармійців, яких знайшла захованих в кущах. Молоді кацапчуки, цокотячи зубами від страху, оповідали в чому справа.

2 бригада «внутрішньої служби», яка лише позавчора прибула до Бобринсько'ї із Московщини, не маючи ніякого поняття в місцевих відносинах і страху перед Холодним Яром, дістала наказ заняти Мотрин манастир і стати в ньому гарнізоном. Проїхала вона через Жаботин на підводах не затримуючися, і через те зв'язки із Жаботина не вспіли попередити нас про її наближення.

Прибувши до манастиря, бригада спокійно, не виставивши навіть варти, розташувалася на подвір'ї і стала готовити собі обід. Тим часом комісія оглядала приміщення. В цей час, за словами червоноармійців, їх оточила велика сила якогось ворога і майже всіх перебила.

Здогадуємося, що то Левадний використав безпечність бригади і не турбуючи нас – сам з нею управився.

На манастирському подвір'ї застаємо страшний хаос. Поміж будинками, в саду лежать вбиті і ранені червоноармійці. Стоять і лежать поперекидані вози з майном, набоями, кулеметами. Земля ряба від рушниць, набійниць, шинелів, шапок. Посеред цього «Мамаєвого побоєвища» спокійно димилися походові кухні, в яких готовився обід для бригади.

Левадного з хлопцями у манастирі не було. У лісі в напрямку Жаботина розлягалися рідкі стріли. Погнався певно здоганяти. Коли ми, виславши частину людей лавою у тому напрямку, стояли з отаманом і Чорнотою коло церкви, до нас з плачем підбігли черниці. Оповідали, що «товариші», оглядаючи церкви, до яких казали, що поставлять коней, та келії, забрали з престолів золоті й срібні річі для Богослужень, та понасилували деяких черниць, у тому числі стареньку мавпообразну карличку, що мала усі шанси померти дівицею.

Селяни, розбрівшися по манастирі, добивали стрілами та вдарами багнетів ранених червоноармійців. Приглядаюся до їх спокійних рухів – і пригадую собі «роботу» чекістів у льоху для розстрілів.

Інакше не можна. Ворог, що залічив рану – теж ворог. Тай що можна закинути цим озброєним гречкосіям?! Вони лише понятливі учні тих, хто в боротьбі з ними був сильний своєю жорстокістю.

Повернувся Левадний і оповів, що коли підійшов до манастиря, то побачив з валу лежачих та блукаючих з співами червоноармійців. Залігши з семи чоловіками в корчах на валу від мельничанської дороги, послав останніх вісім з другим кулеметом, щоби обійшовши лісом, відкрили вогонь із валу з боку Жаботина. Коли спантелечені червоні кинулися тікати юрбою у цей бік, зустрів їх кулями і гранатами. Червоноармійці відкрили рясну безтолкову стрілянину, яка, дезорієнтуючи їх самих в силах ворога, побільшила ще паніку.

Бригада стратила не більше двохсот чоловік, маючи у свому складі до тисячі. Останні, покидавши частинно зброю, розбіглися у ліс через вали. Частина їх ще виловиться, бо москалі поміж ярами не скоро дорогу знайдуть, але все таки Левадний впоров страшну дурницю. Колиб він дав знати до табору і зачекав – можна було оточити ту бригаду і винищити до ноги.

Отаман сердився і лаяв Левадного. Той виправдувався, що «серце не витримало», як побачив ««товаришів», що господарювали у манастирі.

А все таки кількасот рушниць, сім кулеметів, до сотні тисяч набоїв, кількадесять скринь гранат – це для нас нахідка. Тай кухні здадуться.

На бричці, з пробитим кулями колесом, знаходимо бригадну канцелярію. У валізі, очевидно командировій – забрані чаші, хрести, дароносиці. Віддаємо їх зрадівшим черницям. Із підводчиків-селян був ранений лише один. Більшість підвід «товариші» перед тим відпустили, а ті селяни, що ще залишилися, при перших пострілах позабігали до будинків.

У скрині з канцелярією знаходимо діслокацію дивізії «внутрішньої служби», що прибула у наші краї, та наказ її штабу розбитій бригаді про заняття Мотриного манастиря. У ньому штаб дивізії наказував бригаді, занявши манастир – провадити систематичне виловлювання «бандитів» та дезертирів по довколишних лісах. Зазначив, що за відомостями, які він одержав від бобринського чека, в селах поблизу манастиря сильно розвинутий «кулацький бандитизм», а тому радив, щоби командування бригади не дозволяло червоноармійцям ходити в одиночку у села, особливо вночі. Штаб дивізії очевидно уявляв собі, що він у Тамбовській губернії, з якої приїхав. Та тепер, після науки, міг розпочати інші операції.

По короткій нараді постановляємо перенести табор до манастиря. Частина козаків пішла полювати на заблуканих у лісі москалів. Одна сотня пішла за залишеними у лісі речами. Кілька чоловік занялося стягуванням до лісу і закопуванням трупів.

В цей час приїхав до манастиря верхи зв'язок із Жаботина в супроводі верхівця із Мельників. Коли червоні переїжджали через Жаботин, він іншими дорогами поскакав у Мельники. У Мельниках зарядили збірку дієвої сотні, а його послали з провідником до нашого табору у лісі. В таборі нас вже не застали, а від хлопців, що йшли за речами, довідалися, що вже «спізнилися». Отаман передав до Жаботина, що коли завжди будуть так «попереджувати» про наближення ворога – то невелика з того буде користь.

В наступні дні «Мотря» знову зажила життям воєнної фортеці. На дорогах до манастиря на скору руку викопали легко укріплені пункти передової оборони. Кожна сотня дістала на валах свою дільницю на випадок наступу червоних. Левадний розмітив місця для кулеметів та мінометів. Найближчі села були повідомлені про відновлення порядку бойової збірки за великим дзвоном Мотриного манастиря. Сама залога налічувала вже понад сімсот козаків.

X

На третій чи четвертий день після заняття нами манастиря дістаю від отамана наказ про призначення мене членом на сьогоднішнє посідання організаційного суду.

Коли за столом в отамановій келії засіли отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака і я, чотири голоси доручили мені головувати на цьому посіданні, та голос забрав отаман.

– Маємо розглянути справу одного із членів нашої організації, який зрадив ворогові імена трьох інших членів організації. То були дорогі для національної справи люди. Чека їх розстріляла. Хочу знати твою думку, осауле, – якій карі він підлягає?

Я міг лише стиснути плечима:

– Мене дивує, отамане, що ти мене про це питаєш. Коли ми робили постанову про організаційний суд, то для всіх і на завжди було сказано, що такий член підлягає смерті хоч би зробив то несвідомо.

– Бачиш, Юрій... Ми всі тебе любимо і не хотіли би, після пережитого недавно тобою, завдавати тобі болю, але... є речі, що стоять вище від нашого хотіння...

Мене здивували ці «вступи», неначе тим підсудним мав стати я. Кажу про це з усмішкою товаришам.

Отаман тепло, але твердо глянув мені в очі.

– Це, Юрій, зробила Галя.

– Що? Це неможливе!

Присутні мовчки кивнули підтверджуюче головами.

Чорнота, що сидів поруч мене, обняв мене за плече.

– Ще до твого приходу наші хлопці із Телепинської міліції зв'язали і перепачкували вночі до Холодного Яру уповноважненого Кам'янської чека по боротьбі з «контрреволюцією», який приїхав був до Телепина для налагоджування агентурної сітки. Завдяки нотаткам знайденим у його портфелі та його признанням на допиті ми відкрили таємницю розстрілу наших людей у Кам'янці.

Член-секретар суду Ільченко розкрив і підсунув до мене обгортку з паперами. Переглядаю зізнання розстріляного уповноваженого чека, нотатки з його записної книжки, обговорюємо спільно справу і переді мною стає у цілий зріст страшна правда.

Коли Галя довідалася, що я «загинув», то від болю стратила зовсім голову. Поділилася своїм горем з товаришкою, яка в той час була вже тайною агенткою чека. Та оповіла все уповноважненому, додавши, що вона підозріває, що Галя знає хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром.

Коли єлісаветградська чека розіслала по різних чека світлину з мене і Зінкевича, розшукуючи зв'язків організації, той уповноважнений зручно використав це. Закликав до себе Галю і сказав їй, що я не загинув, а знаходжуся в арешті чека. Показав мою світлину з датою знимки. Розположивши до себе ласкавою співчутливою розмовою, запропонував їй, що коли вона видасть хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром, то він ручить їй, що забравши мене із справою до себе, не розстріляє, а вишле до якоїсь місцевости у центральній Московщині. Вона зможе поїхати зо мною, ніби не знаючи, чому мене звільняють.

Напівзбожеволіла від горя дівчина, що не могла у свому душевному стані розважати холодним розумом, повірила, що вирятує цим мені життя і видала всіх кого знала.

Чека, розстрілявши головніших, стежила за останніми до нового розвинення організації. Та хлопці занюхали небезпеку і повтікали. Галі не арештували. Той уповноважнений, діставши в лісі півсотні шомполів, признався, що про те, що Галя теж приймала активну участь в роботі, голові чека й другим чекістам не сказав, щоби не поспішили з її розстрілом. Мав замір використати її ще й просто як гарну дівчину, що подобалася йому. Розстріляні хлопці її не видали під час допитів і биття.

Суд відбувався сьогодні тому, що Ільченко довідався, що Галя, окружним шляхом, приїхала до тітки у Медведівку і збирається прийти до мене у манастир.

Серце стиснули залізні обценьки. Моя вимріяна Галя, думка про яку дала мені силу урятувати собі життя – мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!

Але чому? Тому, що вона зрадила з любови до мене? – Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради! Тому, що я її люблю? Що обходять ті невблаганні закони особисті почування їх рабів! Кожен із нас – за те саме – підлягає тій самій карі.

Підсуваю до себе написаний вже короткий вирок і, поклавши під ним перший підпис, виходжу із келії прибитий, змучений. Зайшовши у сад, падаю лицем в траву, пробитий наскрізь лезом однієї думки: Галя мусить вмерти.

Після обіду прийшла до манастиря Галя, змарніла, розгублена. Болюче спімнулися світлі мрії про цю зустріч... Сідаємо з нею на лавочці коло Компанійцевої могили.

– Тебе звільнили?

– Ні, я утік, як вели розстрілювати.

Груди їй рушив глухий стон.

– Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити!.. для тебе...

Подумавши про щось, здрігнулася і припала всім тілом до мене.

– Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...

Холодне, тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися всі атоми тіла спалахнули буйним протестом. Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму із совітських грошей, що їх як осаул мав у свому розпорядженні, більшу суму і увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї – віддам на смерть свою честь.

Та хтось інший в мені суворо стиснув в кулак серце. Яке тут значіння має твоя честь?! Утікаючи з боротьби – чи не вбиваєш ти ножа в плечі справі, якої не маєш права ставити нижче свого особистого щастя!

Того самого дня, під вечір, вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну прислугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекає. У лісі коло манастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Рано, глянувши у дзеркало – побачив на своїй голові сиві волосини. В душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Та в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною – стиснув мені ззаді плече: – Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові і Україні.

XI

До манастиря підпливала сила. Підлягаючі червоній мобілізації хлопці з дальших сіл, де існувала «совєтская власть», виходили із сіл групами, з червоними прапорами, до Черкас і Кам'янки, та... потім «збивалися з дороги» і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили зі собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, що переводили мобілізацію.

«Подарованих» 2-ою бригадою рушниць не вистарчить. Добули частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.

Одного ранку прибув до манастиря отаман Петренко з трьомастами михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці упіймали десь коло Райгорода. Після допиту в штабі, бачу з вікна келії, як Чорнота з козаками повів їх зв'язаних за вали. Виходжу без зброї і йду туди. Чекісти стоять в рові під валом, благаючи, щоби їх не вбивати. Дивлюся на їх зблідлі, скривлені від страху обличчя і цілого мене обхоплює палка ненависть. Це ж вони... вбивники Галі...

Андрій, уважно глянувши на мене, виняв і протягнув мені свій кинджал.

– На... Легше на серці стане...

Беру кинджал і підходжу до уповноважненого «по барбє с бандітізмом» – здоровенного москаля-матроса.

Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого «радімого» Петрограду і ніколи на Україну більше не приїде.

Розмахнувшися, вбиваю кинджал у ліву кишеню френча на грудях. Впавши, чекіст судорожне чіпляється холодіючими пальцями за траву, неначе намагаючися цим затримати зникаюче життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю собі, що та ненависть в мене не до цієї неестетичної купи м'язів, а до цілости ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти як слід не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї ціли. Та від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями – залежить висновок боротьби. Пропхнувши кинджалом другого, з таким почуттям, як би то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Останніх покололи козаки багнетами. Трупів їх не закопували. По ночах доносилося із за валів хрипле гавкання лисиць, що обглодували кістяки чекістів.

Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу селянина, що йшов з пакетом до штабу Холодного Яру від... кам'янської чека.

Був це бідний дядько, який під час нашого побуту в Кам'янці носив там жидам воду. Селянин оповів, що його послав сам «товариш начальник» із чека та наказав віддати самому отаманові і то обов'язково під розписку, інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті відозва-наказ, підписаний повноважним представником Всеросійської чека на правобережній Україні, що очевидно приїхав до Кам'янки знайомитися з положенням на Чигиринщині. Зверху, звичайно по московськи, надруковано великими літерами: «Холодноярським бандитам – нещадний червоний терор!» Дальше йшов категоричний наказ до трьох днів здати зброю і зголоситися всім до чека. В такому разі «рабоче-крестьянская» власть помилує нас і дарує всім життя. Інакше всі будемо винищені, а непокірні села спалені.

Селянин, діставши «за службу» чарку і обід, озираючися, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили відрубані голови двох холодноярців із села Косар на списи і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: «Холодному Яру – нещадний червоний терор!» На другому: «Це чекає всіх бандитів!»

Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із села Косар, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не вернулися.

Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову в келії очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розліплена в довколишиих містах і доступних для червоних селах.

Штаб і повстанком, розлігшися в саду на траві, почали обсуджувати новинку. Отаман висловлює думку, що треба написати відповідну відповідь і, передавши її, для «більшого фасону» видрукувати до чигиринської друкарні, де ми мали своїх хлопців, передати її до чека та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт відразу-же захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять карток у своїй записній книжці і почав на голос читати написане. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого. Почавши від того, що большевики неправно розігнали всеросійські устанодавчі збори і зломали засади свободи, рівенства, братерства та права націй на самопреділення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоби вони не проливали невинної крови, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціялізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце «кривавого Миколая». Окремий розділ присвячував «обдуреним братам-українцям» і закликав їх прозріти, не «здіймати з матері полатаної сорочки». Отаман, вислухавши, заперечуюче крутнув головою:

– Не годиться. Напиши но осауле ти. По військовому. Коротко та ясно.

Озброївшись олівцем, починаю ломати собі голову над різними варіянтами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький «зразок», що лежав переді мною – пишу з нього «плагіята»: «Московсько-жидівським червоним катам України-нещадний жовто-блакитний терор!» Дальше від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную «товаришам» негайно визбиратися у свою Московщину, інакше всіх їх на Україні чекає смерть. Не потрібуємо «няньок», щоби опікувалися нашими справами. Самі собі раду дамо. Окремо обіцяю своїм зрадникам, які пішли на послуги до ворога, що пощади для них не буде.

Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота «збунтувався» проти виразу «жовто-блакитний терор». – Блакитний, чи ще там який рожевий колір – на суконки для молоденьких панночок добре надається. Але вбирати у нього нещадний терор – як це до чорта виглядає?! Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор, – чому не можна назвати свого терору чорним?

Отаманенко зауважив, що тоді хтось з боку міг би змішувати нас з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоби замість слова жовто-блакитний, ужити слово – національний.

Підвечір до мене підійшов на подвір'ї Чорнота, який радився перед тим щось з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.

– Під ранок буде дощ, а вечір буде темний, захмарений. Підеш зо мною наших хлопців голови забрати, а червоноармійські на їх місце настромити?

Охоче згоджуюся.

Ми знали, що під Кам'янкою вночі стояла виставлена в наш бік застава із шести чоловік з кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому курганові, або як називали його – «майданові», що мав на своїй верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що у ньому козацькі «хеміки» робили у старовину селітру для пороху.

Вечір видався дійсно темний, з вітром. Взявши із собою двадцять чоловік з двома ручними кулеметами, заходимо той курган полями ззаду, від Кам'янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста, у шестерьох, взявши з собою тільки кинджали і револьвери, плазуємо до кургану. У півсотні кроках від нього Чорнота поліз на розвідку сам. Повернувшися, оповів шепотом, що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать, розмовляючи коло кулемета на гребіні з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цієї сторони хіднику на курган, а ми удвох, прокравшися по під внутрішніми боками заглиблення, прикінчимо з плечей двох, що не сплять, «чеченськими вдарами» між лопатки. Кавказький кинджал, вбитий поперек лезом між лопатки, неминуче розриває, завдяки формі свого леза, позвоночний стовп, що відразу паралізує всі почуття. Це було вірніше як шукати з плечей серця. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.

Виплазувши тихо на курган, залишаємо хлопців і розлазимося з Андрієм в оба боки попід внутрішніми схилами ями.

За дві-три хвилини червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в «матушкє Расєє», замовкли навіки. В наступні секунди – сонні стали мертвими. Вся застава не видала ні одного крику.

Відрубавши червоноармійцям голови, повертаємося з ними до своїх. Прислухавшись якийсь час, плазуємо всі до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені у петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним із козаків понасилювали, б'ючи до землі, на кожний по три ворожих голови. На місце відв'язаних чекістських табличок Андрій прив'язав заготовлені ним у манастирі: «Московсько-жидівським червоним катам України-нещадний національний терор!» – «Це чекає усіх червоних бандитів!» Списи стали на своє місце, «лицем» до міста. Забравши голови загинувших хлопців, відступаємо назад і, захопивши з Кургана кулемет та рушниці, прямуємо полями до лісу. Добре змочені по дорозі дощем, вертаємося до манастиря.

В наступні ночі наша «відозва» була розліплена у Чигирині, Черкасах, Знам'янці, Олександрівці. Міліціонер телепинської міліції, що приїздив до Кам'янки з пакетом від свого начальника, розліпив її вночі на мурах у Кам'янці.

* * *

Грушківські хлопці упіймали і привели до манастиря свого односельчанина Семена Залізняка, що зрадив нас у Кам'янці. Залізняк, забравши до Кам'янки жінку і дитину, прийшов вночі до своєї хати за якимись потрібними речами.

Допитом його занявся спеціяльно Чорнота. Я у цей час був занятий іншою «роботою». Проходжуючись по валах, відбив у жирного манастирського кота молоде пташеня. Ситий кіт, упіймавши його, грався ним і трохи помняв. Провозившися з ним, поки почало підлітати, за порадою старої черниці несу його валом на місце, де взяв, щоби його могли знайти там «батьки» і забрати до гнізда. По дорозі наздігнав мене Чорнота, який з двома козаками вів поза валом зв'язаного зрадника. Вирок на нього був вже винесений давно. Побачивши мене на валу, Залізняк підняв до мене зблідле жалке обличчя.

– Рятуй мене, Юрій!.. Ти ж там любив мою маленьку Ганусю... Тепер вона зостанеться сиріткою...

Мовчки проходжу вперед. За плечима у мене розлягається розпучливий рик. Ще пару місяців тому мені було би його жаль. А тепер... Ця, зліплена з української глини, ворожа цегла мусить бути розтовчена.

Пустивши пташеня і зачекавши поки воно зв'язалося криком з батьками, що з тривожним криком літали навкруги по деревах і корчах, іду назад. В рові під валом лежить Семен Залізняк. По тому, що голова розсічена шаблею майже на двоє, пізнаю важку руку Чорноти. Припоминаю собі його слова. Гануся – це була його надзвичайно мила і розумна донечка років п'яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Кам'янці, я цілими годинами пестився з нею.