Текст книги "Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру."
Автор книги: Юрій Горліс-Горський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
V
Лісовими доріжками сходилися до Мотриного манастиря гуртки озброєних людей. Коло десятої години понад вісімсот чоловік, весело розмовляючи, розляглося на траві між церквами і попід валом. Штаб Холодного Яру сидів на лавочці коло могили Компанійця. Весна вже вступила в свої права і холодноярці весело поглядали на свого старого приятеля – зеленіючий навкруги ліс.
Коли гуртки перестали прибувати, залунала команда зібратися всім до могили.
Отаман Іван Деркач став на лавку.
– Товариство! Я зібрав вас, щоби поділитися з вами радісними новинами. Ми отримали відомості, що наше військо, в союзі з Польщею, розпочало з Заходу широкий наступ на большевиків.
Сотні рушниць і шапок знялося над натовпом і весело-гучне «Слава» перебило отаманові мову.
Як і на похоронах Компанійця його підхопили луною яри. Отаман заспокоїв рукою натовп.
– На Півдні теж щось заворушилося. Прийшла так очікувана нами всіма весна, а з нею воскресла надія на визволення України від тяжкого ворога. Най ніхто не думає що це вдасться легко. Червоні зайди будуть завзято боронитися. Голодна Москва не відмовиться від українського хліба. Нас чекає запекла боротьба та до неї нам не призвичаюватися. Вона нас не лякає.
Армія наша, розбита в минулому році через байдужність українського народу до боротьби за власну хату і державу, не має тепер подостатком сил для боротьби з зміцнівшим ворогом. Ту силу мусить дати сам український народ. Мусимо дати ми! Ті села, які минулого року, слухаючи брехливих большевицько-московських агентів, відверталися від свого уряду і дожидали червоних «визволителів», вже переконалися, що це за приятелі. Одностайно повинні встати під жовто-блакитний прапор села України, а серед них почесне місце займе Холодний Яр. Цей, може найтяжчий для України рік, коли в селах та льохах чека ріками розливається українська кров, мусить стати щасливим і радісним роком, – роком здобуття волі! Готовтеся до останнього бою! Готуйте зброю! Готуйте до боротьби серця своїх сусідів! Наближається час, коли Мотрин дзвін покличе вас під прапор Холодного Яру. Покличе здіймати терновий вінок з голови батьківщини!
Його слова знову покрило буйне «Слава». По юрбі передавали наказ отамана, щоби не розходилися, поки штаб відбуде нараду.
Нарада зібралася в трапезній.
Обговорено декілька справ, серед яких було приняття до складу штабу бувшого коцуровця і члена чигиринського ревкому Ільченка. Винесли постанову про організаційний суд. Цей суд має виносити смертні вироки членам організацій за зраду, в якій би то не було формі.
Останньою обговорювано справу збільшення запасів зброї. По одержаним відомостям большевики збираються організувати у Ново-Миргороді, кілометрах у тридцяти від Холодного Яру, караульний баталіон, для чого привезли до того міста понад чотириста рушниць. Ці рушниці треба захопити. Постановляємо зробити нічний напад на Ново-Миргород невеликим відважним відділом. Операцію отаман доручив сотникові Зінкевичеві. За помішників йому призначив Чорноту і мене. По нараді вибрано із всіх зібраних шістьдесять найвідважніших козаків. Ціль вибору козаків була затримана в таємниці.
Після обіду до манастиря прийшла Галя, яка поверталась вже з Мельників, не знайшовши нас там. Принесла новинки від наших людей із Кам'янки. Наш виступ наробив там чимало переполоху. Приїхала комісія із Києва на розслідування. Арештували Лещенка, та на другий день звільнили. Виправдався, що він і не підозрівав, що до складу міліції пролізли «бандити», – у всіх були добрі совітські документи. Найбільше допоміг йому наш грушківський Залізняк, що як виявилося, відкрив Вишневецькому таємницю міліції. Тепер Залізняка призначено старшим міліціонером. Другий наш зрадник – Запорожець – теж працює надалі в міліції. Новий склад міліції – майже всі комуністи, переважно жидки. Всіх підозрілих з установ повикидали, а на їх місце приняли інших. Завдяки цьому один із завербованих нами у Кам'янці наших людей попав на відповідальну посаду до ревкому, що Галю надзвичайно веселило.
Після спільної розмови з отаманом і Чорнотою ідем з нею перейтися трошки у манастирський сад, бо вона спішила, щоби завидна ще повернутися до Кам'янки. Коли зайшли між дерева, подала мені якийсь пакуночок.
– На. Носи здоровенький. Вона тебе буде від куль охороняти, бо я про це Бозю просила як вишивала.
Розгортаю папір. Мистецько вишита українська сорочка. Відпроваджую Галю пару кілометрів лісом. Коли прощалися – припала до грудей.
– Мені чось тяжко... Бережи себе Юрасю, бо як тебе вб'ють – я не переживу цього...
Повернувшись до манастиря, йду готовитися до вечірнього вимаршу.
Коли стемніло, вирушаємо взявши із собою чотири ручні кулемети.
Верхових коней не брали, бо умови нічного нападу на місто вимагали пішого ладу. Їхали на чотирьох тачанках і шести підводах, на які передбачувалося навантажити після нападу захоплену зброю. Зінкевич, Чорнота і я були на передній тачанці. Весняний шум великого лісу і зоряне небо розмріяли хлопців. Позаду на возах сумні тужливі пісні зміняли одна одну. Наша трійка мовчала, і кожний зокрема обдумував подробиці нападу.
Кожний з нас мав своє завдання на чолі групи із двадцяти боєвиків. Зінкевич мав казарму караульної роти, яка мала переформуватися на баталіон. Чорнота мав ревком, воєнкомат і партячейку. Я – міліцію і чека.
Обороняти місто мали 160-180 чоловік озброєних, з них третя часть невійськових. Приймаючи під увагу боєздатність одиниць кожної сторони (між іншим і значний відсоток «хоробрих Янкелів» в складі ворога), моральну перевагу нападаючого несподівано в ночі і розпорошення значної частини оборонців міста по приватних мешканнях, – ми мали всі шанси на успіх. Гірше булоби, колиб червоні пронюхали про небезпеку, та зосередилися в трьох головних будинках, що їх нам треба було захопити. Але тоді мали через вікна «взяти слово» наші ручні і рушничні гранати, яких ми мали поважний запас.
Всі вози тим часом об'єдналися в гучній хвилі пісні, яка химерно відкликалася з довколишніх ярів.
«Ой щож би то та за ворон...
..........................................
...Гей та поїдем панове молодці
У той лісок Лебедин...
Зінкевич перервав мовчанку:
– Якщо би нас за залізницею зауважила якась частина, то змінимо напрямок. Переднюємо у Лебединському лісі, потім в ночі перекинемося до Капітанського лісу і напад зробимо аж після завтра.
Ніхто йому не відповів.
А позаді розливалася далі пісня.
...«Гей, поховали пана отамана в сиру землю глибоко...»
Чорнота обернувся і став на тачанці:
– До ста чортів вас з вашими похоронними піснями!
Пісня враз обірвалася, злякано ойкнувши по ярах. Хлопці мить переварювали в своїх головах, чого це Андрій «всердився», але за хвилю сильний високий тенор затягнув вихилясто-веселого «Ченчика». Вози з свистом підхопили, злякавши задуму холодноярського лісу.
Розбалакалися і ми, обговорюючи думку Зінкевича. Коли виїхали із лісу, пісні і розмови без всякого наказу зникли. Володіння Холодного Яру скінчилися. Починалося володіння «небезпеки».
Відділ посувався кроком, прислухаючись і розглядаючись. Грушківка лишилася з правого боку позаді. Замиготіли праворуч здалека світла Кам'янки і Косар. Ми наближалися до залізниці.
Відкинувшись на сидіння тачанки, дивлюся на цятки світла у Кам'янці і згадую час, коли ми були там за «міліцію». Задуму перервав Андрій, торкнувши за ручку мого кинжала.
– Що, Юрку, Галя спімнулася? Ти й ту сорочку одягнув, що вона тобі вишила... Певно думаєш, що куля не візьме.
В його голосі чулася доброзичлива насмішка, та «відгризатися» не хотілося. Впереду замаячіло світло будки на переїзді. Затримавши підводи, посилаєм вперед стежі. Перейшовши залізницю, через якийсь час в'їжджаємо у Бондурівський ліс. Об'їхавши село Бондурову, потім Красносілку, перед світанком отаборуємося днювати у лісі поблизу Розуміївських хуторів.
Табор зробили в густому чагарнику далеко від доріг. Поснідавши салом та хлібом і давши їсти коням, ознайомлюємо весь відділ з метою маршу і подробицями операції. Увечері підійдемо під місто з таким розрахунком, щоби впасти до нього після півночі і до світу все скінчити. За провідника має бути місцевий повстанчий ватажок Кваша, який дав знати до Холодного Яру про прибуття транспорту зброї. Він має дожидати нас на цих хуторах, подавши заздалегідь прізвища трьох селян, де його можна буде найти.
Взявши з собою Оробка і одного козака, котрий добре знав тут місцевість і населення, іду розшукувати Квашу. Заходимо до садиби, що стояла окремо недалеко лісу. Господар, який тесав щось на дворі, запитливо придивляється до нас.
– Добридень, дядьку Степане! Немає у вас «лісника з Бовтиша»?
Дядько Степан усміхнувся.
– Доброго здоровля! Ночував учора в мене. Сьогодні у Гриця був, зайдіть – він вас зведе.
Заходимо до показаної господарем другої садиби і довідуємося, що Кваша і повстанець з під самого Ново-Миргорода – Дорошенко – ночували і удосвіта пішли до лісу. Де і як знайти їх – господар знає. Збираємося іти до лісу та в цей час господар затримав свій погляд на дорозі.
– Щось чуже їде. Сховайтеся но хлопці за клуню. На дорозі видніла бричка, яка наближалася в нашому напрямку. Підношу далековид. На бричці, крім візника, двоє людей. Один у військовому, з рушницею між ногами. Непомітно виходимо на город і лягаємо за густою терниною на окопі, над дорогою.
Коли бричка порівнялася з нами, вискакуємо на дорогу.
– Руки догори!
Візник злякано стримав коні і всі піднесли руки. Відбираємо два револьвери, рушницю, особисті документи, теку набиту совітськими грішми, директивами та обіжниками комуністичної партії.
У наші руки попався парторганізатор Єлисаветського повіту – Пірко, який в супроводі начальника волосної міліції їздив по селах для організації партійних осередків. Оба українці. Зрозумівши, з ким мають діло, начміл лепече про те, що його примусили служити, що він служив в українській армії, розпинається удоводнюючи свою любов до «неньки України».
Пірко зблід, але тримає себе спокійно. Забираємо їх з бричкою до табору, пославши селянина, щоби сам привіз Квашу на місце, де ми стоїмо.
На допиті начміл вивалює все, що знає, «сипле» Пірка, рятуючи себе. Візник-молдаван, який постійно служив у начміла, «сипле» на обох, доказуючи свою непричасність.
Пірко, пригноблено-спокійний, відповідає неохоче. На запитання – як він, українець, може прикладати свою руку до терору і знущання над українським селянином, відповідає, що цього вимагає пролетарська революція, що він сам не погоджується з деякими заходами совітської влади, але як солдат партії – виконує її накази.
Порадившися з Зінкевичем, рішаєм Пірка розстріляти, а начміла і візника звільнити перед виступом з лісу.
Проти цього обурюється Чорнота.
– Мусимо постріляти всіх. Зрештою, як хочете гратися у гуманістів, то візника можете звільнити. Тільки перед тим відріжте йому язик і виколіть очі, бо він бачив коло чиєї хати їх перестріли і пізнав хлопця, який був з Юрком. А у того в Розуміївці батько і хата... Щодо начміла-то скоріше погоджуся відпустити Пірка як його. Пірко чесний ворог, а це сволота.
Мене і Зінкевича підтримало ще кілька старшин, які були в складі відділу. Не можна вбивати без розбору! Чи мало наших душею людей, під цей час обставини примушують служити червоним! За візника вступився козак, якого він знав. Молдаван поклявся йому, що нічого нікому не скаже. В цей час до табору прийшли Кваша і Дорошенко. Кваша підтримав наш погляд, натомість його товариш погляд Чорноти, що начміла треба розстріляти.
За нами була більшість – рішення не змінили. Підвечір з трьома козаками веду Пірка до лісу.
Поведінка його мені подобалася. Коли прийшли на невелику прогалину в лісі, питаю його чи не хоче написати листа комусь з родичів. Зпочатку попросив паперу і олівця, та потім махнув рукою.
– Най вже буде так. Знаєте, я передбачав, що це раніше, чи пізніше може статися, але не думав, що мені так тяжко буде розлучатися з життям. Я недавно одружився... Дружина очікує дитини і мені важко, що я її не побачу...
Пірко задумався, схилившися на дерево. Треба було кінчати, а мені було жаль цього ворога. Хотілося вернути його до табору і попросити, щоби його звільнили на слово, що він не буде більше нам ворогом.
Глянув на козаків. Хлопці, тримаючи рушниці на поготівлі, дивилися на нас суворо-іронічно. В їх простих серцях інстинкт боротьби був сильніший. В боротьбі – жаль зайва і шкідлива забавка. Відходжу на бік і даю знак рукою. Тишу розрубало три постріли.
Коли стемніло, виступаємо, звільнивши передтим начміла і візника, сформувавши їх до села у протилежний від нашого маршу бік.
Коло півночі ми вже стояли в балочці під Ново-Миргородом, дожидаючи поки зійде місяць і повернеться з розвідки Дорошенко. Коли повернувся, робимо коротку нараду. В місті спокійно.
На мості через річку, яка відділяла нас від міста, стоїть застава з кулеметом. Річку можна перейти в різних місцях, але покидати заставу не можна. В разі невдачі вона може перешкодити нам при відвороті. При вдачі нападу може перешкодити нашим підводам в'їхати до міста по зброю.
Рішаємо, що Чорнота і Зінкевич з своїми групами перейдуть річку вбрід і маючи за провідників Квашу й Дорошенка, дійдуть садами та огородами до цілі. Я з своєю групою підлізу до моста і по сигналу з міста (червона ракета) атакую його й бігом до центру.
Обі групи зникли в темряві. Підождавши якийсь час, ровами обабіч дороги підводжу свою групу до самого мосту. Чути розмову застави, що стоїть на мості. Хтось хрипливим голосом «мрійно» наспівує «яблочко». Напруживши зір, можна розглядіти похилені на поруччі сильвети червоноармійців. Плазуючи ровами, підкрадаємося зовсім близько.
Нараз над містом знеслася ракета і затріпотіла в повітрі криваво-червоним світлом. У її відблеску стало видно постаті на мості.
– Мітька! Штой-то?! Гляді-кось!...
Тіні відділилися від поручнів і скупчилися посеред мосту. Не було видно, та відгадувалося, що під цю хвилину очі й увага червоноармійців звернені на заникаюче вже червоне світло.
Підіймаю хлопців і без крику кидаємося на міст. Остовбуріла від несподіванки варта не зробила ні одного пострілу. Скинувши з мосту шість трупів і відтягнувши на бік наладованого «Максіма», біжимо до центру міста. Над містом розсипалися рушничні і кулеметні стріли. Глухо вибухнуло кілька гранат. Рвуться в будинках. Перед центральною площею нас зустрічає Дорошенко і через жидівські подвір'я виводить до будинку чека і міліції. На подвір'ї коло нього метушня, приглушені крики. В темноті перебігають тіні людей, наладовуючи рушниці. Хтось в біллі зтягає по сходах кулемета.
Нас зауважують.
– Стой! Кто ідьот?! Т-а-а-а-в-а-р-і-щ-і! Бандіти здєсь!
Розбившися на маленькі групки, наближаємося.
– Кидай зброю!
Тіні, впавши на землю, відповіли стрілами.
Подаю команду і півдесятка гранат, засичавши в повітрі запальниками, впали між невидимого ворога. Після вибухів кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Кілька з них вбігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір'ї кілька лежить. Коло кулемета розтягнувся хтось в одному біллі і матроскій шапці, з «Мавзером» поверх сорочки.
Кинувши у вікна дві гранати, розбиваємо двері і вриваємося до середини. Кілька пострілів в пустій тьмі кімнат, кілька пострілів під фронтовими дверима і вікнами, що їх обсів з п'ятьма хлопцями Оробко, і ми, запаливши лямпи, стали зносити й викидати на вулицю зброю.
Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека таємне листування, поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.
З перевулка вибігло кільканадцять озброєних і побачивши нас станули:
– Товариші! Єто міліція?!
Відповідаємо сальвою. Залишаючи одного вбитого, «таваріщі» розбігаються в різні сторони.
Стрілянина стихла всюди. Коло казарми застаємо обі групи, бо Чорнота справившися скоріше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами гранат і кулями, часть червоноармійців утекла через вікно в нижчому поверсі, затінене деревами та прибудівками, останні лежали мертві на дворі, на сходах і в приміщеннях.
Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скринки з набоями й гранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й підійшов до нас, оповів, що коли підійшли під казарму, то вартовий дав постріл і забігши до казарми замкнув двері з середини. Довелося брати гранатами. Розбуджені червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Один козак був легко ранений. Очікуючи на підводи, обмінюємося вражіннями з нападу.
Було якось весело від думки, що мимо того, що у місті було ще принаймні в два рази більше озброєних ворогів, як нас, ми були повними панами положення. Про те, що червоні можуть зібратися для контр-нападу не могло бути й мови.
Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кілька тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста. На сході вже займався ранок.
Стали на спочинок в маленькому степовому сільці кілометрах у двадцяти від Н. Миргорода. Село було розположене в глибокій балці по обох берегах невеличкої річки. Рішаємо поснідати по хатах та з годину відпочити, бо і коні і люди були потомлені до краю. Червоних частин близько не було, а Ново-Миргородський гарнізон здоганяти не відважиться.
Щоби не «об'їсти» тих кілька хат, що були на цьому боці, Чорнота взявши половину відділу пішов з нею за річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зо мною, Зінкевичем і чотирма візниками з тачанок, було тридцять два чоловіки.
Поснідавши, поклалися ми трохи спочити. Дві ночі без сну свого не дарували. Поснули всі, не виключаючи і виставлених вартових.
За яких півтори години, до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, впав зблідлий козак.
– Кіннота!
– Де?!
– Кругом села.
Вибігаємо з хати, до якої вже збігалися побуджені селянами козаки. На обрію кругом села виднілася широка лава кінноти. Через далековид приглядаюся до верхівців. Одягнені різноманітне, сидять на конях незграбно. Лише денеде можна було зауважити добре вимуштруваного кіннотчика. Мимо того положення було грізне. Ми були замкнені в балці в положенні абсолютно невигіднім для прийняття бою. Про те, щоби прориватися з підводами, не могло бути мови. На дорозі, по якій нам треба було відходити, виднілися на горі дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву – кругом голі степи. Однак треба було на щось рішатися.
Зінкевич став розгублений, безпорадно огладаючи близький обрій. Постать цього генштабовця виглядала досить смішно. Кладу йому руку на плече.
– Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би напевно запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку. Гнат криво усміхнувся:
– Пропали... Надав нам чорт ставати тут на відпочинок! Можна було вже якось дотягнути до лісів.
– Що можна було – то пропало. Треба тепер щось робити.
– Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Тай не привичний я до таких положень – ну що тут до чорта робити! Колиб Чорнота скоріше приходив, той щось придумає.
Часу гаяти нема що. Зібравши буваліших партизанів, хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за ріку до Чорноти, щоби він не вів своїх людей на з'єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми, набравши побільше набоїв і гранат, з двома ручними кулеметами пройдемо садами й городами понад річкою, вздовж балки, на край села й прорвавши ворожу лаву, підем балкою, відтягаючи на себе увагу ворога. Балка кінчалася недалеко села. Коли ми підіймемося з балки на рівний степ, а ворог стягне лаву для переслідування нас, то Чорнота з своєю групою вийде із села тим самим шляхом і, піднявшися з балки, вдарить по кінноті ззаду. Це не була кіннота, призвичаєна до бою на коні, і така несподіванка мусить її розсіяти.
Тоді, не з'єднуючися і маневруючи так, щоби весь час тримати ворога під перехресним вогнем, пробиватися до Капітанівського лісу. Коло восьми кілометрів голого степу!.. Та все одно – іншого виходу нема.
Хлопці квапливо набивають набійниці, набирають набоїв в кишені, за пазухи, обчіплюються гранатами та, ховаючися поза будівлями, поміж лозами понад річкою, виходять на кінець села.
Впереду, по обох схилах балки рідка лава кінноти. Розсипавшись у лозах, дали по них сальву. Один злетів з коня. Решта чвалом розбігається в оба боки, здійнявши на ходу безтолкову стрілянину.
Перебривши річку, виходимо з села. Розсипавшись лавою, мірним кроком ідемо вздовж балки. Позаду видно, як зпонад села збігаються в нашому напрямку верхівці. З поворотом балки губимо їх з очей. З кінцем балки виходимо на гору і орієнтуємося в положенні. Кіннота зкупчувалася вже по цей бік села і, побачивши нас, стала розвертатися густою лавою. Не затримуючися, відходимо в напрямку невидного ще лісу.
Ворожа лава повільно посунулася за нами. Відлеглість все зменшувалася. Вже можна було розглядіти окремих кіннотчиків. Їдемо в парі з Зінкевичем, який став цілком спокійний, але вперто не хотів брати командування в свої руки.
Оглянувшись, бачу, що ворожа лава затрималася і змикається в один густий ряд. Перед нею крутився на коні якийсь командир, У червоному кашкеті, енергічно вимахуючи шаблею.
Нема сумніву – готовляться до атаки. В цей час ми переходили високу межу маючи перед собою степову могилу-курган.
Затримую свою лаву.
– Ну, хлопці, буде атака. Кіннота «деревлянна»... Як не злякаємся – то відіб'єм аж пір'я за нею полетить! А там Чорнота з того боку налякає.
Розположую хлопців перед курганом, легко загнутим півкругом, «з коліна», з кулеметами на обох крилах. Сам стаю в центрі.
– Не стріляти, поки не подам команду. Приготовте кожний гранати. Як підскочать близько – кидати всім разом, по моїй команді. Візьми кожний на мушку одного верхівця і жди. Починаючи з лівого крила два ціляються по людях, третій – коня. Кулемети – по ворожих крилах.
На сонці замиготіли видобуті шаблі кінноти. Лава зколихнулася і з безпорядним криком стала чвалом наближатися. Оглядаю обличчя хлопців. Нахмурені... Камінно-спокійні... Живими в руки не дадуться... Але-ж... Тридцять проти принайменше двохсот!..
Ритм серця з піднесено-скорого став задеревяніло-спокійним. Лава кінноти, що неслася на нас повним чвалом, занервувалася, коли віддаль від цівок рушниць скоротилася до сотні кроків. Лад захитався від стримуючих коні. (Най другі скачуть вперед!)
Підпускаємо ще кроків двадцять:
– Вогонь!
Лава здрігнула, викидаючи з себе поцілених коней і людей. За хвилину центр атакуючої лави перетворився у кашу. Кіннотчики завертали коней, деякі в двадцяти-тридцяти кроках від нас.
– Гранати!
Наша лава піднялася і, пустивши три десятки гранат, припала до землі. Ворожі крила, що сягали далеко поза нас, в цей мент вирвалися на одну лінію з нами, підставляючи себе під кривавий вогонь наших кулеметів. Коли розвіялися вибухи, кругом по степу розбігалася на всі сторони кіннота.
Коли б в цей час привітала їх ззаду вогнем група Чорноти! Але вона не давала про себе знати. Мимоволі в душу залазив страх – що з нею?
По степу бігали коні без верхівців. Бігали червоноармійці, які утратили коней. Атака коштувала червоних не менше як сорок вбитих і ранених.
Не гаючи часу рушаємо дальше, до лісу.
Кіннота, знову зібравшися, рушила вслід за нами. На обрії з'явилися тачанки з кулеметами, які, очевидно, спізнилися, об'їжджаючи село дорогами. Під'їхавши на постріл, кіннотчики і тачанки засипали нас градом куль. За короткий час ми мали трьох убитих і двох важко ранених, які застрелилися на наших очах, не бажаючи обтяжувати собою нас. За хвилину був ранений в литку Соловій. Перев'язавши рану поверх одежі, продовжував строчити з «Люїса».
Затримавшися, відганяємо вогнем тачанки, перебивши в одній коней. З посеред ворога виривається вперед кілька верхівців і, підскочивши досить близько, зіскакують з коней. Цільними стрілами «з коліна» кладуть, одного за одним, трьох наших. Потім я довідався, що то були «братки» – кубанські козаки. Юнак Мітя, що йшов поруч мене, підкосився і впав з широко відкритими застиглими очима. Обернувшися, бачу як червоноармієць в кубанці наладовує рушницю, готовлячи до другого стрілу. Ставши на коліно, беру його на мушку. Вбивник Міті впадає навзнак. За кожне наближення ворог платить трупами, але й наша лава неустанно рідіє. Кіннота оточила нас широким кругом, намагаючися відрізати від лісу, який вже виднівся. Знемагаючи від втоми і спеки, проходимо під градом куль кілометр за кілометром. Один за одним впало два брати Отамасі. Впав з перебитою кістю в нозі Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його – ліс вже не далеко. Йосип заперечуюче крутить головою.
– Ні-ні! не можна, не треба... Рятуйтесь самі, хлопці, самі. Як зостанеться хто живий – вітайте Галичину.
Починаю вговорювати його, та Йосип підносить свого «Стаєра» і пострілом в скрань припиняє розмову.
З наближенням лісу ворог насідає сильніше.
Ще кілька жертв, ще трохи зусиль і, розігнавши вогнем тих, що заскочили нас від лісу, зникаємо в густому чагарнику. Одинадцять чоловік, із них кілька легко ранених.
Відпочивши і зробивши перев'язки, добираємося до лісничівки за кілька кілометрів.
Тут безпечно. Поївши хліба з молоком, непомітно поснули всі під ожередом соломи. Прокинувся я вже з скрученими назад руками. Хтось стріляв. Хтось кричав.
Під ожередом лежало два убитих наших і один убитий червоноармієць. Зінкевич, Андрієнко, Рудий і Онищенко були вже зв'язані. Як потім виявилося, хлопець з лісничівки, коли ми поснули, привів червоних, що охороняли Капітанівську цукроварню.
