Текст книги "Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру."
Автор книги: Юрій Горліс-Горський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Та...
Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і задирається з усіма. Ви – каже – «хахли нєобразованиє!» Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!
О, він вам покаже!!!
Одного разу Левадний, перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив і почав: «Ти – каже – що народ у «заблуждєніє» вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмельніцкій «вєрноподданий бєлого царя» був, а ви – бунтовщики, на шибеницю вас усіх треба!»
Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча «свого Люїса» і висадив в нього цілий диск набоїв.
Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому «Люїса» і став спокійно чекати вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.
Чи багато з поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били «морду» жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? – ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.
Шістдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе і не спішили їм прислужуватися.
Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а колиб кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів – то повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами – в решеті б у них танцювала!
А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свому бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво, «воріженьками», які мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.
К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою.
Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліпять ляша по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатцтва нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи...
Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло не користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати.
Уяви собі, що булоби з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина?
От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін і 6-7 найближчих сіл через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська, і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?
Колиб ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці малиби право сказати: Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо.
Андрій говоривби ще певно довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.
– Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе...
Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.
У дворі, по діловому, без криків і метушні, йшла збірка.
Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі.
З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг зхвильований командир булавної сотні:
– Андрію, большевики в Лубенських хуторах!
– Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?
– Ось іде селянин, що прискакав верхи...
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.
– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.
– Давно приїхали?
– Не більш години тому – я коня гнав що духу мав...
– Скільки їх?
– Чоловік п'ятнадцять з одним «Люїсом».
Чорнота немилосердно глянув на коменданта:
– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було зпочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити...
Ми сіли на своїх вже осідланих коней і Андрій став викликати кінних козаків:
– Соловій! Андрійченко! Отамасі – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під'їхали до нас, обернувся до кулеметчиків.
– Левадний, дай Гуцулякові «Люїса» – віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків «Люїса», притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою до гори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.
– Василенко! – крикнув Чорнота до одного із старшин.– Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.
Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може селянин зле полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше – то я знаю, кого взяти з собою...
До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.
Переїжджаємо кілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположеиих недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь но, брате, на той кінець хутора, прив'яжи коня до дерева і як будуть тікати – бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір.
На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемету і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
На здогін їм почулися з під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка граната і кіннотчик, що здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла. Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.
На зустріч кіннотчикам, що чвалом неслися по під ліс, рівненько, в'їдливо заговорив Гуцуляків «Люїс». Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули в бік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.
Проскакуємо хутір і розсипавшись – доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні підпадають під шаблі хлопців.
Впарі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.
– А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив.
Здоганяємо ще двох, які побачивши, що не втечуть – приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.
Коли догнали – став з піднесеними до гори руками:
– Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– З Жаботина.
– Яка частина?
– 12-а кінна бригада, окрема.
– Скільки шабель?
– На конях чоловік двісті, та чоловік сто так різних.
– Чого прийшли сюди?
– З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом.
Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
– Товариші! Візьміть мене...
– Най тебе Бог візьме...
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.
Мені стало неприємно і це не сховалося від Андрія.
– Чого скривився?
– Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
– Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру – полону нема. Як будеш мати попасти в руки – залишай останню кулю для себе.
Погоню припинили. П'ять чоловік і два коні без верхівців утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного «Люїса», восмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений гранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, гранату «Новіцкого». Та один із селян, що служив колись в гранатерах і був до гранат призвичаєний, вхопив її і викинув назад за вікно, де вона й вибухла.
З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська «дієва сотня» з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори...
До манастиря ми повернулися ввечері.
З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що в ночі хтось «пустив паніку», ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів», і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.
Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, «кунаками». Через декілька днів хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська чека розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб всі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій «охрестив» мене Залізняком. Кажу, що буде трохи за голосне.
– Не турбуйся... Тут по селах Залізняків – як собак на ярмарку.
Якось в суботу верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.
– Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами.
На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.
– Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернем понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали:
– Отут, в 1918 році, шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталіон німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.
– Рак, це був напівздичілий «лісовик». Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і в ліс. За Центральної Ради жив легально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. Коли німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався в ночі у грушківську цукроварню, де стояв їх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав їх назад селянам. На нього робили німці облави, а загинув по дурному... Спутався з жінкою одного лісника і той, прислідивши, заколов обох багнетом на ліжку. А Кошові – це стара козацька родина з Івковець. В 1918 році переховувалися від німців в Холодному Яру, а в девятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декілька селянських підвід з Медведівки і Мельників, вбили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чорт зна защо. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох розстріляли холодноярці і від їх рук не втечуть й останні.
По кількох кілометрах дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.
– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа певно нема в світі другого.
Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять оригінальний стовп. До чола верхнього черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.
– Оцих сім верхних, біліших, це штаб ударної групи бобринської чека на чолі з повноваженим Станайтісом – латишем, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
– Де вони їх набрали?!
– Чи мало їх тут по лісах валяється?!.. Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах.
Отак, по людськи подумаєш – жаль людей... Але що зробиш... Слово «боротьба» і слово «жаль» – взаємно виключають одно друге... І ще прийдеться «лисиць годувати», якщо нами не погодують...
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючися в яр, то підіймаючись.
Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.
– Оце тобі Холодний Яр...
Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно налякані свистом.
Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значіння, та мимо того є якимсь символом боротьби і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:
У яр колись сходилися,
Мов із хреста зняті,
батько з сином і брат з братом,
радилися одностайно стати
на ворога лукавого...
Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і таблиця «Володіння Холодного Яру»... Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка – не знає жалю...
Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з'їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнений ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кількадесять літ тому якийсь козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку і сокиру.
В яру поганенький струмочок і озерка, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі в яру літом холод, хоч на верху і спека.
З'їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори – продовження села Мельники. Коло одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати... Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці.
Під образами, на лавці стоїть дві англійські рушниці. Під лавкою велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні гранати.
Побачивши нас бабуся сплеснула руками.
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати «як воно живеться»? Бабуся зідхає.
– От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати,– хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би...
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
– Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете? Відмовляємося:
– Дякуємо. Ми на хвилинку,– їдемо дальше.
Побалакавши трохи – сідаємо на коней.
Через який кілометр з хати вибігає без шапки селянин.
– Агов – Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареників макітру наварила – поможіть но змолоти! Андрій стримав коня:
– Зайдем... добрі хлопці. Тай їсти захотілося трохи. Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
– Не дивись, брате! – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив'яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина.
– Андрію, зайди но на хвилинку!
– Тебе не бачив?
– Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
– Що йому таке? – зайдем.
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.
– Де ж Левко?
– Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки – подивися – гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.
– Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила... Дівчина зачервонілася.
– Дивись який! Що я тобі – мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...
– Може ще поцілувати?
– На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дзига-дівчина:
– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...
– Сядь – козо дика!... Підожди, Юрку – я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
– Пів року в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі...
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин.
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір'я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти щож, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад – заїду за медком...
– Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба...
– Це дід Гармаш. Дев'ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояк.. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину,– заїдь як небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...
В селі, на вулиці – рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
– Андрію! «Забіліли сніжки!»
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує:
«То не вітер в степу грає,
не орел літає.
Ой то Сірко козаченьків
до Січі скликає».
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» – «Степову могилу».
Та виконання тут було вже дійсно артистичне.
Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.
– Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого.
Під'їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів. З під стріхи чорніють сліди пожару.
– От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить – тоді накрию.
На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Прив'язавши коней і кинувши їм сіна – заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.
Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав – Андрій представляє мене останнім.
– Це мій побратим – Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного Лісу, це – наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це – отаман Білого Яру, з-під Дніпра, Мамай, це – пан сотник генерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це – пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це – Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах – Марченко, це – отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це – триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, «липовий» комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий – на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам'ятаю, Чорнота сів за стіл.
– Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі...
– Андрію, – звернувся до нього Гриб, – ти чув, якого «коника» викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:
– От так собі... звичайна історія... Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія... Приїжджає до нас у село два верхівці – шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано: «Командіру революціонной повстанческо-крест'янской дівізії, товаріщу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «політпросвєт» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав, може яка засідка. Жінка молода – в плач, але ти ж знаєш його!..
Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці—приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою «Люїсів» зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з «Кольта» добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан «Люїса» на плече – заходимо в середину.
Орхестра нам зараз марш врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товаріщ Богдан, товаріщ Богдан», «как би там на счот об'єдіненія обоїх дивізій» і т. д.
Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищі! Зараз місцевий хор виконає «Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і «Люїсом» до підлоги як гримне!
– Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!
Підняли галас: —Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як «контрреволюційна»? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн, інакше нам з вами не по дорозі!
Пошептались, згоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищі, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан «Люїса» на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Саля так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки «товариші» надумалися – були вже за Олександрівкою...
На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно.
Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кіргізові».
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон-Кіхот і Санчо...– сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку – «фінку». За плечима «Люїс», на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай мотнув головою.
– Добре тобі, на верху... Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися – всю «січ» мені засмерділи.
– Ну, а до мене трипільські; та ось його, пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака – начальник штабу – піднявся:
– Ну, панове, зібралися всі – можна приступити до діла. Перш за все, може хто з вас не знає, що позавчора, у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову чека, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці, а над штабом замість червоного піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значіння, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.
Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.
Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.
Третя справа – зв'язок і консолідація наших сил при новій формі організації.
Четверта – налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею.
П'ята – поки совітська влада ще не окріпла на місцях – мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам'янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде не поганий «червоний пристав».
Голос забрав отаман Василь Чучупака.
– Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і як найкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко, або хто інший з Бовтишки та Іваногорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам.
Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні, щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач.
Але одно ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями – не знаємо, але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на «викачку» зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.
Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися – невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними [3][3]
В селі Цвітній, з якого походив Пилип Хмара (дійсне прізвище), був сильно розвинений гончарський промисл. Цвітнянські гончарі розвозили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонської, Полтавської губернії, заїжджали аж на Поділля, і одноразово виконували ролю далеких розвідчиків, привозючи відомості про своїх і ворогів з дальших околиць. Очевидно, хтось з них привіз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилася вся Галицька армія і кубанські козаки, які утекли від Денікіна. Чутка ця незвичайно розповсюднилася і підносила настрої у повстанців.
[Закрыть], а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької Армії, – але це ще не є фронт.
Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки.
Як ви всі підтверджуєте, та за моїми відомостями і з дальших околиць, серед нашого населення панує переконання, що по всій Україні переводиться якась таємна організація і що весною український уряд дасть «гасло», після чого вся Україна має повстати і винищить всіх ворогів. У нас в Мельниках тільки й балачок, що про те «гасло», про ті нові «треті півні», які мають зробити щось надзвичайного.
