Текст книги "Чотири шаблі (збірник)"

Автор книги: Юрій Яновський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Бородаті мисливці знаходять молодість!

…На кін виходять розхвильовані актори. В добрих старих театрах поблизу хлюпає, виблискує, гомонить море. Актори готуються грати, вийшовши перед глядачеві очі. Котурни стоять осторонь – їх швидко будуть прив'язувати до ніг. Народу набилося багато від усіх усюд. Порохняві, стомлені гості не встигли ще й покупатися в морі. Діти пищать на руках у матерів. Плідна, багата радість коливається скрізь. Сонце сліпить очі і перекочується помалу на небі. Сонце – головний герой п'єси: воно щедро ллє тепло і втому, радість і сіяння. Щедро воно притягає до себе в блакитну глибину всі випари, земні подихи, людський піт і запах сандалів із натомлених ніг. Герой п'єси – сонце, що живе в своїй блакитній глибині…

Смерть

Зелений високий острів. Море. Ранок. Сонце невисоко над хвилями – то ховається, то випливає з хмар. На морі, недалеко од берега – парусник. В цю хвилину видко здалеку, як на ньому збивають паруси і кидають якоря. Ближче – видко палубу, на котрій вештаються люди. Ще ближче – хльоскає на легкому вітрі клівер. На палубі страшна біганина – люди військові в погонах, але досить потертого вигляду. Це – не ті прилизані вороги в новеньких шинелях, якими їх дехто собі уявляє. Одіж на всіх різномаста. Кілька офіцерів одягнуто трохи краще, але не зовсім по-військовому.

Лише погони їхні аж сяють. Увесь загін складається з багатьох офіцерів, «вольноопределяющихся», і наполовину – з солдатів. Загін дисциплінований – навіть метушня має такий характер. Усіх біля тридцяти чоловіка. Під час метушні можна помітити, що всі лаштуються, як перед оглядом.

Одна річ може притягти пильнішу увагу. Це – вірьовка, що її перекинуто через рею. Вона похитується на вітрі. Один кінець її – петля, така, як у шибениці, петля опускається над самою палубою. Другий кінець – там прив'язано кілька шматків старого заліза – пудів до десятка. Вище петлі на метр – прив'язано короткого патика. Уся споруда якась дивно самотня і наче жива. її варт уважно оглянути, бо вона викликає різні думки і здогади. Підходить вояка – фельдфебельського вигляду. Він шарпає за той бік вірьовки, до котрого прив'язано залізо, тягне вірьовку, петля підіймається вгору, підіймається вище – аж до того моменту, коли патик на вірьовці упреться в рею. Солдат пускає з рук вірьовку, петля опускається і знову повисає над палубою. Машинерія цілком справна!

Тим часом солдати й офіцери вже стоять струнко вздовж борту. Посередині на палубі поставлено невеличкого столика, біля нього сидять троє старших. Перед ними – четверо обшарпаних, босих матросів і трохи збоку – хазяїн парусника. Очевидно, на палубі панує страшна мовчанка. Трохи похитується палуба парусника від хвиль – і це єдиний поки що рух на палубі, коли люди наче хиляться, шукаючи рівноваги. Офіцери за столом розмовляють між собою. «Повісити», – каже старший. «Зараз же повісити», – додає другий, і третій – нахиляє голову. Хазяїн парусника тремтить, і тремтять його ноги. Старший офіцер устає од столу. «Суд засудив винуватого до шибениці», – каже він. «Хай винуватий вийде наперед», – каже другий і робить паузу, оглядаючи команду парусника. «Ми повісимо всіх п'ятьох, коли не буде винуватого», – закінчує другий. Четверо матросів парусника відчувають смертельну тугу. Вони бліді і дивляться на палубу собі під ноги. Хазяїн раптом падає навколішки і лізе по палубі до столу, біля котрого стоять судді. Він лізе довго і застигає біля столу у мовчазному поклоні – чоло його упирається в палубу. «Хто стояв біля керма цієї ночі?» – питає старший суддя. «Хто нас підло обдурив?» – питає другий. Четверо матросів стоять, як кам'яні. Раптом хазяїн повертає голову і дивиться на одного. Не зразу, дуже поволі, троє матросів починають показувати своє хвилювання і вагання. їхні очі поза їхньою волею хотять дивитися на четвертого матроса. Спочатку це робиться крадькома, ніби непомітно, але потроху й потроху – очі вже не можуть одірватися від четвертого. Останній підводить голову і одхитується назад, зустрівши стільки мовчазних очей. Він не може терпіти. «Це – я!» – тільки губами каже він. Крапля холодного поту лізе по його скроні. Хляскає клівер.

З прови видко люк до трюму. За люком – вся попередня сцена. З люка висовується голова у військовому кашкеті – потилицею до прови. Людина вище й вище підноситься з трюму, ніби її звідти підіймає, випихаючи крізь люк, машина. За спиною в людини висить сурма. Людина не похитується і не ворушиться, лише підноситься і підноситься з люка. Вже показалися й босі ноги. Людина переступає край люка (вона вилазила по драбинці) і стає на палубу, обличчям до суду, до шибениці, до смерті. Тримаючись дуже прямо, людина швидко рушає до корми. Кілька швидких кроків – вони такі контрастні із загальним затриманим рухом на палубі. Потім кроки стають повільнішими, ще повільнішими, людина все притишує й притишує ходу, бо вона йде назустріч смерті. Нарешті зупиняється на вільному шматкові палуби перед столом і суддями. Обличчя людини спокійне, але бліде. Це – не герой, котрий може бравувати й вихвалятися, цим керує необхідність, неможливість інакше повернути справу. На голові в нього солдатський кашкет, червона зірка червоноарма, це – той же сурмач, котрого море вже викинуло раніш на острів. «Хай не гине невинний, це зробив я», – каже сурмач і поправляє на голові картузика так, як герой поправляє ознаку свого геройства.

В офіцера на губах легенька усмішка. Він дивиться на сурмача, потім дивиться на петлю, що похитується над палубою, і витримує довгу паузу. «Це, значить, зробили ви?» – каже він нарешті і робить вигляд, що запалює цигарку. «Вам хочеться, щоб ми вас повісили?» – питає він, удаючи, що пихкає димом. Люди біля борту – офіцери й солдати – однаково зацікавлено слідкують за сценою. «Принесіть стільця», – каже суддя. Хазяїн за момент ставить біля столу табурета. Сурмач, не чекаючи запрошення, сідає. «Як вас звати, милий?» – питає офіцер. «Мене будуть швидко звати шибеником», – каже сурмач зосереджено і серйозно. «А якої ви частини?» – «Я з частини німих», – каже сурмач і посміхається із свого дотепу. По паузі додає: «І глухих також». – «Але – не безсмертних?» – в'їдливо запитує другий суддя. «Проте непереможних!» – в тон йому відповідає сурмач. «Що це за острів?» – питає старший офіцер розгублено. Він не знає, про що йому далі питати. Сурмач знизав плечима, ніби кажучи: «Хіба ж мені відомо?»

Острів за півкілометра від парусника, як зелений привабливий порятунок. Парусник вкривається парусами і починає плисти. Палуба парусника. Сурмач стоїть на палубі з петлею на шиї. Повз нього проходить матрос, котрого він визволив від смерті, несе коротку дошку. «Прошу тебе, друже, причепи ще стільки ж грузу, щоб мені не мучитись», – каже сурмач, не дивлячися на матроса. Той мовчки киває головою. Сурмач дивиться на море, воно хлюпоче поволі дуже, ніби кожна секунда розкладається на безліч секунд і кожна не хоче бути останньою в житті. Очі дивляться на острів, хилитаються там дерева, поволі-поволі мряка заволікає очі, і пливуть повільно уривки різних картин і різних думок. Ось хилитаються повільно трави, поволі, ледве посуваючись, летить птах. Дикі хащі. Крізь них продирається сам сурмач. Він біжить що є сили, але мало посувається наперед. Усі його рухи кажуть за те, що він страшенно хоче втекти, але він ледве-ледве посувається. Одразу на його шляху постає темний вхід до печери. Він запливає до неї. По той бік – прекрасні луки. По луках бродять люди в білому. Нереальність. Мати простягає до сурмача руки – «сину!» Але сурмач біжить далі, сестра простягає руки – «брате!» Сурмач – далі. Батько з розрубаним чолом (колись замучений) простягає руки – «синочку!». Сурмач поминає всі ці свої спогади. Він зустрічає командира: «Негайно на берег! Ми їх усіх втопимо в морі!» Командир осміхається і маше безнадійно рукою. «Кінчай!» – кричить командир і зникає. Сурмач – сам на зеленій траві. Поступово крізь траву з'являються дошки палуби і ноги з острогами, що стоять перед сурмачем. «Кінчай!» – кричить офіцер, махнувши рукою. Груз лежить на дошці над морем. На палубі за дошку тримається солдат – фельдфебельського типу. Загальний вигляд парусника з повними парусами. Кат пускає з рук дошку, груз летить за борт, сурмач, схватившись за петлю рукою в останню хвилину, вилітає аж під рею. Патик упирається в рею, вірьовка рветься, сурмач падає за борт, в море. Упірнає глибоко в воду від високого падіння. Парусник пішов під повним вітром.

Сурмач випливає на поверхню. Він перевертається на спину і знімає з шиї петлю. Починає плисти. Упірнає і знову пливе на поверхні.

Острів

Острів заріс дрімучим лісом. Над морем острів підіймається високо: він лежить на морі, як зелена шапка. Колосальні дерева, як свічки в два обхвати, – буки, соснові ділянки, самшитовий ліс з мохом, що звисає з вітів, як бавовна. Все тихо, скрізь тиша, спека, як у парнику. Звірі сплять серед кущів у холодку. Галявина з кількома дуплянками, щось борсається в траві біля бджіл. Мале ведмежа простягає лапу до вічка, ведмежа манить запах меду. У ведмежати на шиї стрічка. Ведмежа раптом тікає від бджіл і кричить на всю галявину. А може – то тільки здається, що воно кричить, бо навкруги ясний, сонячний, спечний день.

На берег набігає море. Сонце виблискує в хвилях. Морська вода ворушить колоду на піску. Гнила чорна колода. Трохи далі по березі – така ж чорна маса. Піднеслася в повітря рука – це людина. Цікавість робить великий стрибок у напрямку до нахідки – так, це людина, вона біла, як крейда, і плюється морською водою. Молодий хлопець, симпатичний і приємний для очей. На ньому звичайна одежа рибалки чи матроса на дубкові, котрий возить кавуни й зерно на наших морях. На голові – облип її мокрий, поганенький військовий картузик. На ремінчику через плече – невелика мідяна сурма. Очевидно, людина має професію – сурмити. Вона ворушиться на березі, як хробак, бо її з'їдає біль від морської води в шлункові. Затихає і знов корчиться, викликаючи в глядача бажання допомогти їй. Та нікого поблизу немає. Ніхто не допоможе сурмачу. Він раптом підносить руку до голови, ніби не пам'ятаючи, що він робить, можна чекати, що він почне виривати волосся з голови, – ні, він спокійно здіймає картузика з голови і викручує з нього воду. Потім помалу пальцями виправляє зірку на кашкеті, що була зігнулася під час попередньої операції. Надягає картуза на голову і знову безсило падає на спину. Коли заглянути йому в вічі – вони спокійні, розплющені, трохи насмішкуваті, але стомлені. Знову сідає сурмач і, машинально повівши рукою по грудях, намацав ремінець, потяг його, дійшов до сурми і цілком звичним професійним рухом направив її до рота. Для початку заграв він, звернувшися до моря, якусь одну ноту, що, як камінчик, поплигала по воді. Потім заграв веселого танку – як подяку за своє врятування. Навіть сам підвівся на ноги і спробував потанцювати, та зараз же майже впав на пісок, не віднімаючи сурми од губів.

Острів із моря здається дуже великим. Коли трохи наблизитись – він ще більшає й вищає. Сурмач на березі сидить, грає. Перед ним уже стоять, завмерши, четверо бородатих людей. Вони стоять в одну лінію і не рухаються, тримаючи біля ніг берданки. Одяг на них напіввійськовий, є погони і нашивки на рукавах, котрі показують, що служаки ці вже поверхстрочні. Бороди широкі й різноманітні: лопатою, цапом, бакенбардами, але бороди всі солідні й укохані. На головах спеціальні солдатсько-мисливські картузи з кокардами. Погляди суворі й зосереджені. Сурмач не перестає сурмити, бо тоді може статись якась неприємність або ще щось гірше. Сурмач дивиться на тіні людей, тіні простягайся перед ним і не ворушаться. Вираз обличчя у всіх поступово іншає. Була жорстокість мисливців, потім цікавість, зацікавленість грою і чудним, незрозумілим хлопцем, котрого викинуло море. Сурмач грає і не віднімає сурми від уст.

Наче вихор або протяг, забігає до цієї непорушності дівча – воно вийшло вже з дитячого віку, але не стало ще жінкою. Вона вибігла з-за кущів і підбігла до сурмача. Зупинилася. За нею – з-за кущів також – пришкунделяло ведмежа, котрому на острові не пощастило спробувати меду. «Та в нього зовсім немає бороди!» – каже в захопленні дівча. Вона поправляє на собі старомодну-старомодну, довгу-довгу сукню. Поправляє косу і продовжує: «Ти наче з шибениці увірвався!» На шиї у сурмача дійсно видко темну смугу, наче здерто шкіру. З появою дівчини бородачі підійшли ближче. Дівчина – їхній бог і генерал. Те, що дівчина просто подивилася на незнайомого, – наблизило і їх до сурмача. «Тебе повісив цар?» – запитує дівчина. Один із солдатів – старший – спробував перебити її. «А ти хіба, тату, не казав мені, що цар вішає людей?» – звертається до нього дівчина. Ведмежа сідає біля дівчини і прикладає лапу до вуха – ніби слухає. Сурмач підводиться на ноги. «Я упав за борт парусника і ледве не втопився», – каже сурмач і весело оглядає бородачів. «Цар тепер людей не вішає, бо поламалися всі шибениці!» – продовжує сурмач і нахиляється почухати за вухом ведмежа, котре слідом за своєю хазяйкою відчуло довіру до безбородого юнака. «Тепер, певно, людей стріляють?» – цікавиться батько дівчини. «Ще й як стріляють!» – сміється сурмач. «Чи кінчилася вже війна? – питає другий. – Ми вже більше року не маємо звісток». – «Ми не покладемо зброї, доки не винищимо всіх наших ворогів», – урочисто каже сурмач. Ведмежа торкнуло лапою ногу сурмача і, притягши таким чином його увагу, віддало сурмачу честь другою лапою.

Всі засміялися, бородачі погладили свої бороди і мовчки загордилися ведмежам. Дівчина непомітно оглянула сурмача, що нахилився знову до звіра. «Я не офіцер. Але й офіцерам віддаємо ми тепер іншу честь!» – пояснив сурмач ведмежаті.

Сонце коливається в воді моря. Хвилі лізуть на берег і одкочуються назад. Ще хвилі – докочуються до слідів на піску. Але людей вже немає. На стежці біля чудернацького пенька проходить сурмач з дівчиною. Ведмежа – на руках у сурмача. Дівчина трохи попереду. Хлопець – стрункий, сухорлявий, мокрий, босий. «І по містах є красиві жінки?» – питає дівчинка. «Багато жінок і хлопців», – чує вона відповідь. Обоє проходять повз пеньок і зникають за поворотом доріжки. Зараз же з'являються четверо мисливців. Раптом зупиняються і обурено придивляються наперед. «Це та холера, що краде бджіл!» – каже тихо один. «Вдар, Петя», – наказує старший. Бородатий Петя піднімає рушницю і довго цілиться.

Глядачеві мусить зробитися лячно – так довго мисливець наводить зброю. Нарешті – постріл. Ідуть впевнено наперед. Повертають, ідуть. На траві серед кущів сидить сурмач, біля нього дівчина. Мисливці підходять. Сурмач підводить голову і каже: «Ви йому геть-чисто голівку одбили!» Показує на долоні невеличкого птаха. «Хай він не їсть наших бджіл. Це – бджолоїд!» – відповідає стрілець.

Стовбур білого бука. Вирізано шматок кори і защемлено жука-рогача. Він ворушиться. Сурмач стоїть в групі мисливців за двадцять кроків і цілиться в бука. «Попади рогачеві між роги!» – сміється старший. Сурмач вистрілив.

Дівчина побігла до дерева і підбігла до жука перша. Роги були з одного боку, а куля потрафила зовсім з іншого. Дівчина рішуче взяла жука і повернула його так, що слід від кулі прийшовся якраз між рогами. «Попав, попав!» – закричала потім дівчина. Бородачі з повагою подивилися на сурмача. Останній скромно опустив очі. «В золоті погони я стріляв краще», – сказав хлопець. Бородачі подивилися на нього, але нічого не зрозуміли. «Це тепер так називається мішень?» – запитав один. «Така тепер у нас мішень!» – одповів сурмач.

Карти

Коли поблукати островом серед зелених велетнів – буків, дубів, сосен – і вийти на галявину, на шпиль одного підвищення, невеличкої гори, – перед очима вималюється фортеця. Навкруги неї зелена трава, і з одного боку, з-під кам'яної стіни, дзюрчить ручай. До воріт на гору веде стежка. Фортеця вся – як невелике селянське подвір'я. Кам'яна стіна, і всередині – до стіни притулилися будівлі. Є ґанок біля білою глиною вимащеного будиночка старшого мисливця. Кухня. Сарайчик із топливом. Будка, в котрій живе ведмежа. Невеличка башта для вартового – з бійницями. Касарня, в котрій живе п'ятеро солдатів. (Усього на острові солдатів одинадцятеро: сім у фортеці і чотири в лісі по халупках.) Над баштою трикольоровий прапор. По подвір'ї ходить півень. Спечний день, порожнє подвір'я, дерево, що росте під стіною, не дає тіні.

Кухня. Бородатий куховар, прив'язавши до шиї бороду, порається біля плити. Він щось куштує ложкою і посміхається ввесь час до своїх думок. Погордливо розправляє вуса і надимає груди. Рідина з ложки падає на гарячу плиту, здіймається пара і заволікає обличчя куховара. Серед неясного тла постає молодий безбородий солдат – куховар сам своєю персоною. Біля нього дівчина. Він погладжує чорненькі початки вусів на верхній своїй губі і підморгує лукаво оком. Робить елегантний рух рукою і раптово підскакує на місці. Це вже – бородатий його образ, старий куховар, що опікся рідиною, котра вилилася з ложки внаслідок елегантності. Та це швидко минає. «Він каже, що я наймолодший з них усіх!» – усміхається куховар і замислюється. «Дійсно – це похоже на правду», – думає він далі. «Такий симпатичний парняга», – промовляє куховар до того ж варева, котре він мішає ложкою.

Кімната старшого на острові. Меблі з дощок, чисто прибрані. Посередині стіл, біля столу солдат з ножицями коло шматка матерії. Це – кравець, що шиє сукню дівчині. Він міряє шпагатинкою довжину, зав'язує вузол, приміряє ще й, врешті, звільняє дівчину. Та тікає з хати, залишивши кравця та свого батька. Старший стоїть і дивиться на роботу. На стіні з-за його спини великий портрет царя, нижче – царська родина. «Поший, Оверку, на зріст», – каже старший. Кравець не заперечує. «Вона росте, як коза, – каже Оверко, – як тая коза, що ми її бережемо для царської рушниці». Старший посміхається. Старший бере книжку, що лежала на столику в кутку перед іконами, і звично розгортає її. Це, очевидно, єдина втіха старшого – розглядати написане в книзі і згадувати тих, котрі писали до неї. Це, певно, щоденний ритуал, яким уцікавлює своє життя старший. На сторінці написано: «Дякую за службу. Микола». На іншій сторінці: «Його величність забив сьогодні козу. Зволив сказати, щоб цей острів назвати царським і закопати в землю дві бочки токайського, сто пляшок венгерського, барило меду. Решту вин берегти, як зіницю ока. Міністр двору (підпис)». Ще далі: «Його величність з шатра не виходив цілий день. Дав англійської солі. Лейб-лікар (підпис)». Остання сторінка: «Сподобалось. Приїду ще. Микола». Старший складає книжку і кладе її на місце. Каже до кравця: «Коли їх виглядати?» – «Мабуть, не швидко, – од-повідає кравець, – коли вже й золоті погони тепер не в моді». Старший сердиться: «Ти не дуже слухай того хлопця». Кравець пробує захищати сурмача. «Він такий милий – каже, що я один наймолодший з усіх!» Старший одягає окуляри і насмішкувато дивиться на кравця.

Дівчинка заглядає крізь віконечко до касарні, де сидять четверо бородачів і п'ятий – сурмач. Вони грають у карти, сидячи на підлозі. Весела вдача сурмача дає йому натхнення: він грає, як митець. Його рухи страшенно поважні, він тримає карти, як який міністр не тримає міжнародної угоди. Серед усіх бородатих – він мимоволі хоче й собі гладити бороду, але, не довівши до краю цього автоматичного наслідування чужих рухів, опускає ліву руку. Гра якась чудна, старовинна, сурмач силкується її розуміти і зосереджено грає. Раптом він бере одну карту в себе і показує її сусідові. «Це виновий валет чи бубнова краля?» – питає сурмач. І дійсно, карти неймовірно засмальцьовані. «Це дама – бачиш, он крапка є на лобі!» – відповідає сусіда. Грають далі. Дівчинка слідкує з вікна. «Хлопці!» – раптом кричить сурмач і кидає карти з рук. Всі здригнулися. «Хлопці – молодці! Є нова гра з фронту», – каже сурмач. Дівчина затуляє вуха долонями. Сурмач хватає з голови картузика і кидає його на підлогу посеред грачів. «Оце буде банк, – кричить він. – У цю гру сам цар грає і не завше очко набирає!» Сусіда зацікавився картузом і знаком на ньому – зіркою. Питає, а картузик іде по руках, і кожний роздивляється зірку. «Це носять усі солдати тепер, котрі знають, куди їм стріляти, і котрі ніколи не мажуть», – урочисто відповідає сурмач. Його сусіда показує свою стару кокарду. «Справжні стрільці носять тільки зорю», – безапеляційно заявляє сурмач. Другому грачеві незрозуміло, чому саме п'ять кінців у зірки. Він запитує про це, показуючи на пальцях цифру п'ять. «Є п'ять країн світу, і на кожну показує один кінчик зорі». Дівчинка уважно прислухається до розмови і раптом зникає від вікна.

Одчиняються й зачиняються, наче самі собою, двері хатини, ніби пройшов вихор. Ще двері. Ще дверцята. За верхом скрині, котрий раптом падає і зачиняє скриню, – дівчина. Вона замислилася, перебираючи в руках різні клаптики матерії. Вона розчарована, бо не знаходить потрібної речі, її очі блукають по кімнатці, доходять до вікна, дивляться – і помічають трикольоровий прапор над баштою. На дівчинку находить спокійна усмішка – вона до чогось додумалась.

Гра вже зробилася дуже азартною. Всі захопилися грою і пожвавішали. У сурмача на голові картуз козирком назад. Він банкує, щось приказуючи до кожної карти. Дивиться крізь двері на подвір'я, бачить, як помалу спускається з башти прапор. «У вас революції тут не було?» – питає сурмач. «Це коли студенти бунтують?» – питає бородач. «Студенти – гідра! У революції солдати й матроси мають голос», – починає оповідати сурмач. Він починає про окопи і людей в окопах – вошивих, хворих, мертвих. Про гори трупів після атаки. На вузенькій річці провалилися на льоду, стоять по пояс над льодом солдат німецький і руський. Як божевільна, рветься коняка, запряжена в гармату: решта коней лежить без руху, і людей десь розкидав ворожий набій. Сурмач оповідає про ниви, витолочені боями, розриті, розкопані. Безліч хрестів і могил понад дорогою. Процесії ранених, калік. Обличчя сурмача. «У банкові 500 карбованців», – каже сурмач несподівано. Посередині лежить ціла купа зеленого листя з різних дерев – гроші. «Я йду по банкові!» Він набирає карти і горне до себе всю купу листя. У відчинені двері він бачить, як прапор підноситься і стає на своєму місці. Не хватає тільки одного кольору: прапор має лише двоє полотнищ. Сурмач оповідає далі грачам про війну, розмахуючи руками. Генерал-мумія, високий і засушений, говорить у землянці по телефону. Він хвилюється, щось кричить у трубку і раптом валиться на стіл непритомний. З окопів вилазять солдати і, поклавши рушниці на плечі, прикладами догори, рушають назад. Порожні окопи. Лежать трупи.

Дівчинка, зачинившися в кімнаті, ножицями вирізує з червоного шматка прапора зорі. Вони незграбні, великі. «Найкраще стріляє батько – йому я дам найбільшу», – каже собі дівчинка і старанно працює ножицями.

Сурмач сурмить. Навкруги нього зникає день і касарня, постає чорна, глупа ніч. Повз сурмача пробігають поодинокі солдати й матроси, наче йдучи на штурм. їх безліч. Біжать солдати, робітники в цивільному, але з рушницями, проводять городовиків, біжить офіцер, зриваючи погони з плечей, тягнуть кулемета по землі, пробігає гармата і, нарешті, грузовик, повний людей і зброї. Потім – панцерник, неповороткий, як черепаха. Сурмач сурмить, і знову – навпаки вже – зникає ніч, видно бородатих його товаришів, касарню фортеці і купу листя. Сурма пересовується за спину. «Цареві дали по шапці!» – каже сурмач, і в уяві слухачів вимальовується чудний образ царя в мантії і короні, якась рука, велика і міцна, б'є його по короні. Слухачі здивовані до краю.

Дівчинка вибігає з кімнати, біжить до касарні, до того свого віконечка, де вона раніш уже підглядала. На її здивування – там сидить просто на землі її батько і плаче. Нахиляється до нього, щоб утішити, але батько плаче нестримно, і сльози котяться по бороді.

Сурмач стоїть у гурті грачів біля стіни, на котрій написано крейдою колони цифр – виграшів і програшів за кілька років. Цифри – майже астрономічні. Одну колону закреслено навхрест зверху донизу. По ній, очевидно, хтось розквитався. Справді, перехід на могилку з хрестом стверджує ту думку, що грач покінчив свої рахунки із життям на острові. Сурмач у гурті. Починає закреслювати всі колонки цифр. «Однією партією в очко ми ліквідували старі борги!» – каже сурмач і не зупиняється, доки не закреслює всіх колонок на стіні. «Треба заарештувати вашого старшого і кинути цього острова, щоб повернутись до нового життя», – тоном проповіді виголошує сурмач.

За вікном – старший і його донька сидять на землі. Старший невидячими очима дивиться перед себе. Дівчинка гладить його по голові. Старший шепоче: «Мене заарештувати?! Ще побачимо, як-то воно вийде!»