Текст книги "Чотири шаблі (збірник)"

Автор книги: Юрій Яновський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

2

Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра – великої ріки.

Справи починаються коло млина.

На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.

– Во ізбіжаніє нагроможденія факту, – сказав він.

– А нащот там облізації – так я вам скажу, брешуть, гади.

– Що ти понімаєш на воєнних ділах? – сказав Серьога-міліціонер. – У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.

– Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці – половина Сибіру, Англії – Чорне море, Франції – Петроград та Москву. А Германії – Україну. От-от прилетять ерапланом.

– На конференцію, значить? – запитав Степан. – Нащот резолюції й контрибуцій?

– Будуть тобі резолюції! – пообіцяв Серьога.

Решта – двоє куркулів – солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.

– Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, – роззявив рота церковний староста.

– Не іноплемінники, а інтервенція, – сказав Серьога, – а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.

– Який це бокс?

– Бокс – єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп – так щоб все по-научному було.

– Гріх тобі, хоча ти й Совєцка вдасть, – почав Гундя – церковний староста, – це кощунствене слово.

– Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія – опіум для народа», – сказав Серьога.

Серьога перед цим покуштував «первака» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.

– А знаєте, чого ми тут зійшлись? – сказав Гнат Карпович – куркуль на двадцять десятин і самогонщик.

– Угу, – підтвердив міліціонер.

– Наш ворог настрочив на нас листа.

– Семко?

– Він. Підлиза, сукин син, до голих кенесів. [92]92
  Ідеться про комітети незалежних селян, створені в березні 1920 року за рішенням IV конференції КПб(У).


[Закрыть]Втопити його, арештанта, сволоча!

Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:

– Вещественні доказательства?

– Єсть, – відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, – ось!

«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція – непобідимий представник Радвлади і гордость революції, кривий Серьога по прозванію вуличному – під куб для первака дрова носить.

Товаришу ридактору газети сообщеніє щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці – болоті Революції.

Селькор Семко».

Обличчя витягайся.

– Мало його ще били, – сказав церковний староста.

Всі мовчали.

Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії. Вітер дмухав у ліс, як у велику валторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:

Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!

– Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові – ось що йому треба.

Гундя. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!

Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбивати? Як же це? (Трясеться.)

Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).

Гундя. Атож.

Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло?!

Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір.

– Трохи не вшльопали ми, граждани.

– Ану, без гражданів, – почулось од Гунді, – насточортіло вже їх слухати.

– Знаєте що, – сказав міліціонер Серьога, – Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.

…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показував би тут людське обличчя у збільшенні на першому плані, але я не хочу забігати наперед.

Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгартувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою валторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.

Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!

Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті – там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.

Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника – це Серьога-міліціонер і месник.

Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро – був по коліна. Пароплав – за панібрата. Верба – за кохану. «Уб'ю гада!» – запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.

Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни – я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.

Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.

Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.

Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.

Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закінчились події ночі.

3

«Семко сказився!» – ґвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кількість слухачів не грала ролі.

За годину все село знало, що:

«…Семко йшов у Трипілля. Коло Улитиного перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: «Семко, Семко, жалько мені тебе – місце тобі буде на сковороді!» А Семко роззявив рота та й каже: «Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!» – та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, Божа сила, звісно, і вдарила».

«…сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з перев'язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: «Соціал-сука раз! соціал-сука два!» Вже до сотні дорахував. Міліціонера Серьогу не побоявся – каже: «соціал-сука сім!..»

«…воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення…»

«…головою земкомісії замість Семка буде тепер Гундин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псаломщиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совєцку вдасть!»

4

…Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги ба-банківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман…

…Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі…

Семко зайшов до хати.

Для глядачів, що закохані в трюки, – можна було б тут дати: хата в лісі, і віти затуляють її всю, крім вікна. Жовтий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: «скрипнули двері й…» увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.

Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі – в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.

– Здоров! – сказав Гнат Карпович і переглянувся з гостями.

– Соціал-сука раз! – відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу.

– Соціал-сука тьфу! – продовжував він далі, наливаючи собі в стакан перваку.

Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що – так за горло й вчепиться!

Мовчали, поки Семко й повечеряв. Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що Бога «ми» прогнівили, а дехто – просто промовчав, не знімаючи очей із Семкового рота. Семко всім сказав: «соціал-сука сім!» і ліг на лаві на чиюсь свиту. Зачинив очі й заснув.

Балачки поновились.

Справа йшла про те, кого обрати завтра на голову земкомісії. Гундин первак висловлювався за сина свого фабриканта. Трохи сперечались, але врешті первак переміг. Після його був «вторак», і так далі. На Семка не звертали ніякої уваги: завтра приїдуть із волості й «приймуть міри». Останній гість здавався на милість переможця Гундиної фабрики й сів під стіл.

Гнат Карпович, Гундя й Серьога – «непобідимий представник Радвлади» – зостались радитись.

Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.

– Потрібно наново переділити землю, – сказав Гнат Карпович.

– Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді, – відповів Серьога.

– А якби так трапилось, що паперів нема? – продовжував Гнат Карпович.

– Кажи, що надумав, – запропонував Гундя.

– Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних документов».

– Правильно, – сказав Серьога-міліціонер, – а як?

– Запалимо сільраду.

– Ну й молодчина! Пропозиція голосується, – вирішив Серьога.

– Але чому це сина твого нема? – запитав Гнат Карпович.

– Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля, – немає дома.

– Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.

У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.

– Старий Гундя тут?

– Тут.

– Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.

– У волості?

– Так. Я ходила сповістити про чоловіка.

Жінка витерла очі.

– Забери свого – он він лежить.

Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов нарешті.

5

Начволміліції читав:

«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас совершено вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села – забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в село Бабанку. І потому боліючи душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УСРР прохаю взять собі на замєтку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радянської влади – її представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров'ю.

Подательниця цього – жінка – розкаже все в подробицях…»

6

Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмістити всіх пожеж.

– Запалю! – кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.

– Запалимо! – кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине господарство.

– Можна буде запалити! – вирішує хтось із кооперативу, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.

Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб показати сполох, – знімають на півметрові фільму рухи церковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої стіни – тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього додати пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян – картина вийде вичерпуючою.

Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.

Сільрада згоріла, як свічка. Серьогине обличчя плямкнуло губами перед уявленим «стаканчиком».

Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.

7

Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уважно крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по півфунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обкутують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах, – це все робити – нецікаве завдання.

Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.

Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кворум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії – Петро Гундя.

Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» – 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув – «городняк» забив. Курили.

З'явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчинили збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови земкомісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змінить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюнового диму.

– Товариші! – почав голова сільради. – Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную т. Петра Гундю. Це треба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я виставляю кандидатуру товариша Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?

– Де він? Хай вийде!

– Його справи затримали в волості. Він зараз надійде.

– Да-ло-о-ой! Немає права! – кричали комнезамці.

– Товариш! – сказав тоді селькор Семко. – Прошу маленького слова.

– Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тягнуться до нашої комнезамськой землі руки. Товариші, од-рубаємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції думала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце, – аби я замовчав навіки й не розказував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас – рубаймо гнусні руки, що тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможницького життя, – той гад сам убиває своєю рукою. Я підслухав, як змовлялись про пожежу сільради – я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..

8

Збори рушили на берег Дніпра-ріки.

Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.

Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра з пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.

Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків матері? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.

Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма… Мої очі примружуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.

Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень пролежав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім проходить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками – мої минулі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.

Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під ногами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова валторна вже золотилась осінню і…

…та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!

1924

Історія попільниці [93]93
  Перше місце публікації: Глобус. – 1924. – № 25. – С. 5 – 13. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – Τ 1. – С. 124–130.


[Закрыть]

У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж – це кістка з лоба чоловіка.

Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім, прочитавши: «О. Полуботок 7.XI.19 p.», пошли свої спогади в долину минулого.

1

Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звука. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона – машиністка штабу дивізії.

Назустріч ішов я.

Я залишив своє ліжко в палаці графа Мілорадовича, [94]94
  Напевно, ідеться про Петра Степановича Милорадовича (1723–1799), одного із представників дворянського роду, який бере свій початок від братів Михайла й Гаврила, вихідців із Сербії, що прислужилися Петру І під час російсько-турецької війни. Петро Степанович, онук Михайла, був гоф-фур'єром при царському дворі, пізніше – чернігівським полковником. Одружившись із правнучкою Павла Полуботка, він дістав у володіння велику кількість земель і маєтків гетьмана. Правда, графський титул дістане його племінник Михайло згідно з указом імператора Олександра І від 1 травня 1813 року.


[Закрыть]де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував осінь. Машиністка штабу була мені близькою людиною. її зелені очі, як крила, великі брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив штаб, скільки б роботи попереду не стояло, скрізь і завжди машиністка штабу сиділа за машинкою й уперто вибивала лілові літери.

– Ну-ну, – взяла вона мене за руку, і по мені пішов ток, – залиш співи. Твоя майбутня жінка просить тиші.

Ми продовжували топтати листя.

«Моя майбутня жінка стане нею лише тоді, коли ми кінчимо похід на Денікіна [95]95
  Ідеться про Антона Івановича Денікіна (4.12.1872, Варшавська губернія – 8.07.1947, Анн-Арбор, Мічиган, США), російського воєначальника, генерал-лейтенанта, точніше, про той період його життя, коли він як командувач Добровольчої армії та головнокомандувач збройних сил півдня Росії виступає проти більшовиків і веде наступ на Москву, який буде зупинений Червоною армією під Орлом.


[Закрыть]», – думав я. До того часу – ніяких вимог. Така умова. Я пам'ятаю й досі той один поцілунок, яким вона підписала згоду. Вона вирвалась із моїх рук вся червона, і ніздрі її орлиного носа роздувались…

– Скільки тут виросло поколінь! – сказала дівчина. – Скільки цей старий парк пережив людей! Цар Петро І заморив останнього Полуботка – наказного гетьмана, [96]96
  Яновський відтворює факт ув'язнення російським імператором Петром І останнього українського наказного гетьмана Павла Полуботка та про смерть непокірного внаслідок тортур у Петропавловській фортеці 18 грудня 1724 року.


[Закрыть]а маєтки ці потім одержав Мілорадович.

Я не слухав. Мені було приємно йти поруч із моєю. Що там до мертвого роду, до гнилого часу! Я жив сучасним днем. Моїх же предків я знав по пальцях – до мого діда включно. Так ми розмовляли.

– Лови! – закінчила вона, коли близьким став палац, і витягла хустку. З хусткою випав на стежку папір. Ми попрощались, її рука була холодна.

Як злодій, прокрався назад. Збоку – я спокійно дихав повітрям, але всередині – горів. Я взяв папір у руку. Ще було досить видно від вечора, і я прочитав два слова, надруковані машинкою. Там стояло: Оксана Полуботок.

2

Я йшов у місто С. Через фронт мене перепровадили свої. Був передвечірній час, ворог обідав по ближчих селах. Денікінці одкочувались своїми арміями невпинно на південь. Гарні позиції коло міста С. були їм лише за перепочинок.

Я йшов, не криючись – по прізвищу Марченко Степан – «крестьянин с. Королевка». Вже двічі перевіряли мою синю печатку, але ще нікому не прийшло в голову недовір'я до моєї особи.

В передмісті я сміливо йшов вулицею.

– Стій! – вирішив патруль на розі. – Хто такий?

– Селянин, – відповів я й витяг свого документа, – йду хліба купити, това…

Я не сказав цілого слова «товаришу», але й першої частини його було досить. Козак скажено крикнув і підкинув нагай. Вся кров закипіла в мені. Я одскочив і схватився за захований браунінг.

Пам'ятаю потім, як я біг вулицею й стріляв, козаків кінь – тротуарами. Люди запирали передо мною хвіртки, патронів не хватило навіть на себе. Пам'ятаю, як щось кинули мені під ноги й ціла юрба налетіла на мене. Один удар вибив на деякий термін часу з дійсності.

Прокинувся я в контррозвідці.

– Вам невдача, політрук 5-ї роти, – сказало вусате обличчя.

…3/XI– 19 г. Сегодня опять поймали одного большевистскаго шпіона. Был на допросе. Должен сознаться, что он держался хорошо – этот мальчишка. Мы ничего от него не узнали. Я очень даже удивился, когда он от одних посторонних ему слов закричал: «Ой!» Это было тогда, когда ротмистр ему сказал: «Не скрою, что мы знали о вашем прибыли, дорогой товарищ политрук. Знаем также, что вы свою дивизію перебрасываете с нашего участка. Наш осведомитель хорошо работает». «Кто, кто?!» – закричал этот негодяй. «Оксана Полуботок», – ответил ротмистр.

Разстреливали мы его и еще человек с 20 с ним ручными гранатами. Это было сначала ужасно интересно. Я даже кокаина не брал сегодня. Я хочу записать этот случай, где Господь Бог, в которого я вірю, спас меня от смерти.

Мы поставили их всіх в углу каменного забора. Поручик Стимин взял в руку гранату системы Новицкого, вставил капсуль и отвел предохранитель. Тогда этот большевистскій выродок выходит из середины кучи, стает впереди всіх, грозно смотря на нас. Нам это ужасно понравилось. Хоть и большевик, а храбрый! Первым умереть хочет, – подумал я и все мы.

Но увы, – он нас обманул.

Когда граната упала у его ног, он быстро наклонился и бросил ее в нас. Я могу поклясться, что виділ над собой косу моей смерти. Поручика Стимина убило, трех ранило, а негодяй большевистскій комиссар вскочил на забор и удрал.

Всех остальных мы повязали и порубили шашками.

Я йшов в одній білизні – перед розстрілом роздягай. Я не міг у місті залишитись на хвилину – мене зловили б, а думка про те, що там у нас є зрадник, – пекла.

Край міста розгуляй-море. Козаки розбили винницю й випустили в мерзлі рівчаки спирт і вино. Всі лягали на животи, пили. Світла не було – темна ніч.

Я примостився між двома п'яними й нахилив рота до рівчака. Це була яскрава хвилина життя. Я лежав роздягнений на мокрому снігові й пив алкоголь. Пам'ятав я: треба дійти до своїх, що б то не коштувало. Всі дальніші пригоди не відбились у мозкові. Іноді, наче через сон, бачу уривки.

…Мій сусіда п'є з кашкета, а шинель його лежить поруч. Я роблюсь власником шинелі.

…Сніг. По груди сніг. Куди не зверни – сніг!

…Провалююсь у воду. Руки примерзають до одежі.

…В голові: «дійти», «зрадник».

Найшов мене на дорозі наш роз'їзд. Повіз туди, куди простягнуте було тіло.

Бо я ліз і ліз.