Текст книги "Вершники. Романи, оповідання"
Автор книги: Юрій Яновський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]
їм
– Ні, – заперечив перший, – це людина. Я знаю, як пахнуть люди на полі – на третій день після атаки. Навіть із землі, коли їх потім закопати, вони невимовно точать свій запах скрізь у повітря.
– Людина? – перепитав бродяга. – Звідки?
– Не знаю звідки, але шукати її зараз ми не будемо без світла. Та й взагалі – чи цікаво нюхати таке зблизька.
Вони дійшли до свого табору і розпалили вогнище, бо холод вже залазив у всі кістки. З теплом прийшла і втома. Вона плутала обом ноги, коли вони збирали паливо, вона заважала їм дивитися і сплющувала очі.
Темна й холодна ніч розляглась за вогнем. Чорним полум’ям своїм вона хотіла зализати вогонь, але полум’я те ставало димом, і з-під нього жевріло веселе багаття.
Вночі Ничипорові приснилося, що він гірко плаче, сльози течуть у нього по щоках, по носі, і від цього він прокинувся. Ішов сніг і розтавав на обличчі. Повна безпорадність злякала його. Він розбудив компаньйона. Той, підкинувши дров у вогонь, заліз у свій мішок із головою й затих. Ничипір лежав без руху, доки не втомився думати. І він заснув теж.
Сніг ішов цілу ніч. Наче білий сад постав над землею. Тендітне біле листя тремтіло в повітрі, і не помітно, що воно падає, – так багато його було. Снігом засипало й обох компаньйонів. Вони повилазили з мішків, коли сніг уже перестав, десь крізь хмари заблищав краєчок сонця, пройшов мороз, і сніг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь, і між ними відбулася цікава розмова. Передати її тяжко, бо вона майже вся складалася з пауз. Паузи говорили більше, ніж можуть мати в собі слова.
– Зима, – вимовив бродяга.
Пауза говорила, що зимою не можна працювати на промивці, що на зиму треба багато їжі й одежі, що прийшло, нарешті, те, яке мусило прийти, хоч і чекалося його з жахом. Надія попрацювати ще якийсь час у долині – раптом розвіялася, залишивши біль розчарування. Ще одне літо пройшло безплідно. Щастя лише поманило багатими обіцянками і заховалося до літа нового. Назустріч ішли морози, голосне рипіння снігу, цинга, голод, біле мовчання снігових пустель.
– Зима, – закінчив Ничипір.
Пауза мала в собі важке повертання до приїску «Веселий», одморожені ноги, порепані руки, безконечний шлях уздовж річки до бєзпам’яті, щоб зберігати в собі життя і його теплоту. Знову поневіряння упродовж зими, старцювання під бараком JIi-Тіна, голодна жінка, котра зароблятиме собою їжу, пекельна мука враженої гордості, бо Ничипір не міг бути дрібним і повсякчасним мерзотником, як інші шукачі.
– Я тут зимуватиму, – сказав він, здалося, що так буде легше. Він не бачитиме жінки, і не мучитиме гордість. Та одразу згадавши, що Наталка там швидко піде по руках, лише застогнав.
– Не витримаєш зими, – одповів йому бродяга, простягаючи, як апостол, руки до вогню, – у нас немає виходу іншого, як повернутися до приїску «Веселий», переждати зиму, прийти на весну з усім потрібним.
– А чи хватить цього золота, що ми намили сьогодні?
Бродяга засміявся, витяг капшука із золотим піском і підкинув на руці.
– Звичайно, не хватить, але це вексель, на котрий дадуть, скільки завгодно.
– Значить, підемо назад?
– Сьогодні ж підемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нічого чекати, доки вдарять пекельні морози. Але ми забули за одну річ, – спохватився бродяга.
– Яку?
– Ми не пішли подивитися, що воно смерділо вчора.
Нашвидку попоївши, компаньйони рушили шукати. Під
крутим берегом лежала людина, притрушена снігом. Мороз вночі заморозив її, і вона вже не смерділа. Ничипір одгор-нув ногою з неї сніг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматованої зимової одежі, кістки й обгризки лежали серед неї, там же була й обдерта голова. Бродяга став приглядатися до одежі, він узяв із землі шматок пояса. «Це мій пояс», – прошепотів здивовано. Ничипір подумав, чи не зручно було б розквитатися з бродягою на цім місці. Але розважність підказала йому, що сам він не знайде дороги.
– Я пізнаю свого товариша, – тремтячим голосом зізнався бродяга. Він володів собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, – це мій товариш, котрий мусив би лежати там, на горі, і в літній одежі.
– Він перед смертю перевдягся, – цинічно розсміявся Ничипір.
– Я нічого не розумію...
– Нічого тут і розуміти: ти його поранив і втік зі страху. Він же видужав, поїв запаси, накопав і намив золота, але раптом взимку збожеволів. Бо як інакше можна сказати-на людину, котра кидає теплий куток і йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батьківщина, на самоті людина од цього божеволіє і здатна негайно ж бігти до неї. Цікаво тільки, де він свій пісок подів?
Бродяга під час цього пояснення цілком заспокоївся. На нього не вплинуло те, що він таким Чином перестав бути вбивцею людини, але він вірив у забобони, вірив у те, що мерці можуть іноді чудно з’являтися до убійників, – і через це пояснення Ничипора лише розвіяло страх перед чудесним.
– Певно, біля нього, – відважився вимовити.
Ничипір одкотив череп ногою і почав перебирати лахміття. Воно було мерзле і неприємно хрущало, коли він одривав од землі. Останки мертвої людини відразу стали звичайним непотребом, і люди не відчували незручності та того позасвідомого, атавістичного жаху, що мусить бути у кожної живої істоти перед трупом того, хто належав до її ж роду, – люди цього не відчували, розкидаючи кістки, їх засліпило сіяння жовтого металу.
Шукали довго. Коли потім згадували про те, що допомогло їм, – воно здавалося дитячим сном. Золотого піску ніколи б не знайти, не будь цього дрібного випадку. Небіжчик, очевидно, вимахував капшуком із золотом, щоб од-битися від кошмарів. Капшук вирвався в нього з руки і застряв у вітах чагарника. Тепер він висів на чагарникові порожній, малий птах кружляв над ним і одчайно кричав. Перший побачив Ничипір. Він здивувався, що птах не полетів іще у вирій. Але тут же помітив і капшука. Трупа одразу було покинуто, і компаньйони підійшли до чагарника.
– Не підходь – треба спочатку поміркувати, – зупинився бродяга, – бачиш, порожній. Подумаймо, де могло подітися золото. Воно могло висипаться, коли капшук летів, тоді зібрати його безнадійна річ, хіба що – дочекатися літа, зняти отут з поверхні усю землю й промити її. Міркуй, яку велику площу треба охопити. Та могло бути й інакше: капшук, не витрушуючи з себе золота, повис у вітах. Але зараз він порожній – де ж з нього пісок?
Бродяга обережно помацав капшук, не знімаючи. Йому на долоню випало кілька золотих піщинок.
– Капшук прогнив, – зауважив стурбовано. Він замислився. Потім витяг з піхов великого ножа, обережно підвів його під капшук лезом униз і тихо розтулив пальці. Ніж упав простісінько в сніг і застряв у землі. Компаньйони почули виразний звук, ніби лезо ножа потрапило у металеву тирсу. Золото було там. Одгорнути сніг і зібрати пісок – не тяжка справа. Піску вийшло кілька фунтів, і очі в обох стали горіти жадобою, цього почуття ніяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь іншим. Так розпочався третій день їхнього перебування на Золотому Ручаї: вони стали на ступінь багатства.
– Вертаємось? – були перші слова бродяги, коли вони знову посідали до вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких місць, де воно могло б цінуватися.
Розподіливши його рівно надвоє, вони вирушили в путь. Вони йшли в супроводі Золотого Ручая. Попереду – бродяга, що вибирав стежку, за ним – Ничипір. Цей перший день дороги був величним видовищем. Навкруги лежала по снігу безмежна, довершена тиша. Щось праісторичне складалося з контурів гірських похилостей, з горбатого чагарника на горбах узвишшів. Ішлося легко. Капіталісти, котрим було день віку, вираховували золото, що його дасть іще Золотий Ручай. Головне – заховати від усіх шлях до нього. Одразу було забуто минулі злидні: компаньйони виросли навіть самі перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно – воно в першу чергу дасть їм володіти людьми. Для істот фізичного розвитку ця влада є основна мірка багатства. Навіть власний комфорт, безтурботне життя так не приваблюють їх. Люди їм підкоряються з любов’ю, підуть за ними скрізь, як за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не похожа на владу, що примушує коритися загрозою смерті раптової або повільного жахливого животіння.
Ничипір пригадав, що він моряк. Усю долину, де тік ручай, він виповнив зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним і його супутником серед білих снігових берегів. Далеко на обрії, де блищав нестерпучо сніг і коливалася ніби пара над війстям долини, він угадував срібно-білий рухливий штиль. Над ними на воді похитувався красунь парусник. Ничипір яскраво побачив знизу кіль і кермо його. Паруси повисли без вітру, на юті сидить хазяїн і розподіляє усім вино. Сонна вахта тиняється по кормі – усіх розморив сонячний задушливий штиль між двома берегами. Як приємно сидіти там, попиваючи вино! Раптом Ничипір бачить самого себе в ролі хазяїна. «Підтягни клі-вер-шкот! – кричить він лінькувато. – Ідоли чортові!» Ні, він не скаже «чортові», бо на паруснику не можна цього в морі говорити. Так категорично заборонено, як свистіти або непристойно лаятись, – одне й друге насилає на посуду вітри незрозумілого напрямку, негоду й шторм. «Хлопці, співаймо!» – каже Ничипір і підспівує за мастаками-хлопцями.
Червоного прапора красна зоря
Обійде із нами далекі моря!
Але інша картина постає з цієї пісні. Безконечна валка підвід на степовій дорозі. Друг-кіннотник, партизанський братчик виводить довгу конечну ноту. Вона пливе в прозорому повітрі слідом. День спечний, день пекучий. На обрії маячать вершники чи соняшники. Не сонце, а надія горить у небі над степом батьківщини.
– Не захворіти б нам, – сказав раптом бродяга, і його слова донеслися, ніби з темноти, розбиваючи видіння. Він зупинився на хвилину, дістав флягу і ковтнув з неї двічі. Ничипір зробив це й собі. Спирт обпік губи й посунувся по горлянці до шлунка. Очі в обох були червоні від безнастанного блиску снігу.
– Мені верзеться ввесь час якесь чортовиння, – пожалівся бродяга, – коли б окуляри на очі, бо нікуди не втечеш від цього каторжного проміння, від сонця й снігу.
Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких випадках не рекомендується. Тайга не прощає зупинки. Мертва сама, непорушна й безконечна, вона жене людину по своїх просторах, не даючи їй дозволу одпочити. Біль і втому, нудьгу й лихоманку треба душити в собі цим безупинним рухом. Припиняють його лише тоді, коли хотягь умерти. Тоді, коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка.
На ніч вибрали неглибокий затишок під берегом і розпалили перед ним багаття. Бродяга зняв із себе всю одежу, витерся спиртом і захропів у своєму мішку до спання. Ничипір проробив це ж і собі, але сон тікав од нього, як звір од вершника. Тіло все трусилося. В голові двигтіло так, що очі ніби вилазили з зіниць. У затишку було вогко. Ничипорові здалося, що він умирає. Серце калатало в грудях ніби з останніх сил. І непомітно оволодів ним сон. Обоє були до краю стомлені, жоден не думав про золото, котре лежало в їхніх^сумках. Лихоманка трусила до світання. Ранком компаньйони встали з важкими головами й неслухняними ногами. Поїли, напилися чаю й знову рушили далі. Не можна було засиджуватися, доки не вийшла з тіла чудна хвороба. Все напруження волі йшло тільки на те, щоб тримати себе просто й рухати ногами. Так почався другий день життя капіталістів.
Цього дня була сутінь, сонце не пробивалося крізь темні, кошлаті, снігові хмари, ішов дрібний сніг із вітром. Коли його трохи нападало, вітер почав мести по підмерзлому верху первопаду. Спершу це були ніби жарти – сніг забігав наперед, мов сковзаючись по гладенькому склі, потім він почав вихритись, зриватися догори, метелятись у повітрі, знову падати і знову підноситися. Хуги ще не було, але почувалися вже всі ознаки її наближення. Бродяга поспішав до ріки, в котру тік ручай. На його думку, там були місця, де можна пересидіти негоду, і під берегами – ледве помітні вузькі стежки, що їх не заносило снігом. Отже компаньйони не барилися. Вони не ставали навіть на обід. На півночі купчилися цілі башти й фортеці з хмар, там завмерли, наче хвилі бавовняного моря, перед тим, як затопити землю. Вітер міцнішав і дмухав нападами. Бродяга за непомітними ознаками вирахував, коли почнеться справжнє пекло. До того часу треба було дійти ріки. Компаньйони майже бігли. Забулася недавня лихоманка: життя поставлено під загрозу! Десь з глибини мозку випливло бажання жити. Це почуття спочатку тільки жевріло, але з кожним сильнішим подувом вітру воно спалахувало, як пожежа. Нарешті бродяга перебіг на лівий берег ручая і став дертися нагору по слизькому снігу. Моментами, коли вітер ніби затухав, чувся гомін ріки, що ще не замерзла. Бродяга шукав печери, страшно кленучи життя, – вітер і сніг сліпили йому очі.
– У нас є ще півгодини, – кричав він, – щоб ізнайти затишок і нарубати палива, бо хуга нас триматиме кілька днів. Це йде найстарша відьма тайги.
Нарешті він ізнайшов щось подібне до печери. Компаньйони поздіймали з себе всі речі та зброю і кинули туди. Самі ж стали готуватися до хуги. Знайти затишок – було лише половиною діла. Найважливіше починалося тільки тепер. Сніг закружляв з подвійною силою. Серед його пелюстків було темно, як у лісі. Найстарша відьма тайги наблизилась долиною, де тік ручай, аж до самої ріки. Тонкий свист у вітах дерев голоснішав і ширився. Незабаром все свистіло навкруги, хугало, скавучало і ліпив сніг. Бродяга встиг ізрубати кілька молодих сосен. Разом із Ничипором він приволік їх до печери і заклав ними війстя її. Доки компаньйони приволокли ще дерев для багаття, печеру замело зовсім. Ничипір проліз досередини і став порядкувати там, а бродяга стояв на вході, обнесений снігом, і розмахував блискучою сокирою. Він ніби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом опадали віти з сосни, і Ничипір утягав їх до печери. Швидко всю печеру було закладено пахучими вітами. Надворі вже розходилося справжнє пекло. Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головні сили ще йдуть позаду. Тільки обрубавши останню деревину, заліз він до печери і повтягував стовбури за собою. Тих, що не влазили, він на порозі перерубував. Ничипір мовчки слідкував за цим божевільним вибухом енергії. Бродяга роздмухував вогонь. їдкий дим поліз у вічі. Потім цей дим ізнайшов вихід, бо вогонь розкладено було на порозі. При світлі компаньйони роздивилися печеру: вона мала розміри подвійного ліжка, а стеля її підносилася на половину людського зросту. Сокира пішла знову в діло: бродяга дав її Ничипорові – поширити житло. Цей вирубав попід стінами закапелки для спання. Землею обікла-ли багаття, з вітів сосни поробили постелі, заплели сосною війстя печери, теплий дим пробував текти вгору крізь віти й сніг, та там його забивав вітер, дим виїдав очі, не даючи тепла. Потроху розгорілась ватра, можна було зігріти води з снігу. Надворі аж тепер розпочалося щось справжнє. Не вірилось, що ще позавчора була самітна осінь. Це прийшла володарка тайги, її одвічна господиня, люта зимова хуга.
– Зима, – сказав бродяга, зігріваючи руки на вогні. Він став цілком байдужий до всього на світі. Тепер, коли минула небезпека, він умів одпочити. Ніби й не сиділи вони самі на березі ріки, в заметеній снігом печері, а навкруги за тисячі кілометрів не було безлюдно і не вила й гриміла всевладно найстарша відьма тайги.
Компаньйони прокинулися від холоду. Ватра погасла. У печері було темно, і їдкий дим блукав нею. Надворі голосила хуга – вона за ніч набрала ще сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь і гріти воду.
– Я тобі скажу, – почав він, – як баби нашого брата із світу зводять. Я тоді жив у «Непомітному». Була нас артіль – чоловіка десять. А в артілі – баба. Ще коли ми рушали з Хабаровського, вона пристала до нас за куховарку. За місяць її і впізнати не можна було – з дохлої кішки стала зовсім павою. Ми зранку йшли на нашу заявку – золото глибоко тоді залягало – і до обіду сиділи під землею, довбаючи породу. Звичайна баддя витягала пісок на поверхню, там же ми його й мили. У обіди ми йшли до нашої землянки, де чекав обід. Баба виходила з комірчини, що її ми для неї одгородили, і усміхалася нам усім. Тільки цим ми й трималися, бо з золотом нам зовсім не щастило. Ми не намивали його й на харчі. Баба ця поставила на нас ставку – нас було десятеро – сильних, здорових, як повнолітні дуби. І ставку вона виграла, бо ми доти напували старателів спиртом, доки знайшовся з-поміж них один, що знав кращі місця. Під п’яну руч він розповів за те місце, що зветься тепер «Веселий». Спочатку ми відправили туди наших розвідників, а потім і самі зникли гуртом з людських очей, щоб опинитися там, доки держава про те місце ще не пронюхала. Ми потрапили на дурне золото. Тоді баба стала жити з нами усіма. На кожну ніч вона вибирала собі дружка. Решта нас – корчилося на койках, і оселилася між нас тоді чорна нудьга. Ми платили за жіночі пестощі золотим піском. Вона його зібрала стільки, що могла б утопитися, повісивши собі на шию. Це був божевільний час. Золото ми брали просто руками і знахабніли без міри. Почали щодня лити спирт. Все це зробила баба. Пішли сварки, бо ніч у комірчині була вищим за все, що ми досі знали. Твоя Наталка нагадала мені її гарячими руками й іншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе на Золотий Ручай. Навіть зараз я живу нею...
Раптом від Ничипора пролунав постріл. В останній момент стримавши себе, Ничипір встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зіщулився і схватився за свій.
– Необережно вистрелив, – пробурчав Ничипір і взявся за пояс, де було золото. Воно його запекло, мов вогнем.
Бродяга оповідав далі, хуга гриміла так, мов у неї були підземні труби. Та швидко він помітив, що Ничипір не слухає. Байдужий свист линув із кутка, де лежав Ничипір. Запах спирту повіяв на бродягу.
– Ти, продажна твоя шкура, – закричав раптом Ничипір, – кому це ти розповідаєш, кров проклята? Я своєю рукою стріляв бійців, стріляв гадів, я переміг сто тисяч ворогів! Вона душить мене – ваша вошива, обскубана тайга! Стій, я вийду на неї з револьвером, з бойовим револьвером командира армії. Ви мені заплювали душу, прокляті варнаки! Стій, собако, я тебе шльопну!
Ничипір з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши собою замет снігу, і став стріляти в повітря. Сніг був йому по пояс. Вистрілявши патрони з револьвера, Ничипір спробував бігти, посковзнувся й упав. З печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував сніг. Він засипав його з головою^ співаючи панахиду. Бродяга перечекав іще, пригадуючи – скільки разів вистрілив його компаньйон, він не хотів потрапити під кулю. Ничипір борсався в снігу, ніби в агонії. Тоді бродяга вийшов у завірюху і наблизився до Ничипора. Він узяв його попід руки й поволік до печери.
Ничипір очуняв лише вночі. Товариш порався біля вогню, у печері було тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далі.
У каравані йшло четверо: Остюк, побратим його й двоє тунгусів, котрі вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван мав напрямок на південь.
– Дивись, – промовив тихо Остюк, – він після операції загубив зовсім голос, – дивись, он побігли вовчі сліди.
У тайзі це вважалось за цікаву новину. Особливо після недавньої хуги, коли звір позалазив у нори. Сліди були свіжі, і вовк увесь час біг, не звертаючи вбік. Тунгус вів караван по цих слідах.
– Вовк не поспішає, наче це він вийшов на прогулянку; – прочитав на слідові побратим, – наче на прогулянку вийшов.
– Цікаво, – обізвався Остюк.
– Справді. Я на цьому дещо розуміюся. Я був бойскаутом, а ти ж знаєш, що бойскаути по більшості вивчають різні сліди. У хлопців розвивають тонку спостережливість, уміння помітити непомітне і зробити висновки з мізерного. В армії я через це був першим розвідником, я гуляв у ворога, як у себе вдома.
– Ти і в Парижі гуляв, як у себе вдома, – засміявся Остюк.
– Так от, – ніби не почув побратим, – отакий слід мені розповідає багато. Я бачу, що слід іде рівномірно, вовк ступає на повну лапу, часом він сідає на хвилинку, ніби дослухається до чогось, потім – знову тюпає помалу, він наче не голодний, але я бачу, що він худий і не вгодований вовк. Лапи у нього великі, це дорослий звір, а грузне він на снігу, як вовченя. Звідси я роблю висновок, що він худий. Біжить він рівно, це – не слід полювання, коли треба петлювати, обходячи здобич. Слід недавній – вовк пробіг не більше як шість годин тому. Завдання – може, він теж біжить до «Веселого»? Дивно, що він вибрав шлях, яким ходять люди.
– «Веселий», – ковтаючи склади, сказав тунгус, – сонце вниз, «Веселий».
Він хотів сказати, що ввечері доведе до «Веселого». Деякий час ішли мовчки. Остюк безмірно мучився, загубивши навіки голос. Прекрасні пісні поставали в його пам’яті, безліч мелодій звучало у вусі, тільки вже не співати йому їх до смерті. Ні за чим Остюк не тужив у житті, але зараз його охопила майже туга. Він заспівав про чумака, що з батіжком у руках доганяє долю. Потім він виводив про Морозенка. Далі почав:
Ой три шляхи широкії докупи зійшлися.
На чужину з України брати розійшлися!
Ще багато пісень проспівав Остюк, ідучи за побратимом. Цей звик уже до шепотіння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кінчилася слава першого партизанського співака.
Вовчий слід не переривався. До нього з правого боку долучився ще один. Люди йшли по слідах, як мисливці.
Тунгуси сказали один одному щось із цього приводу, і знову посувалися в мовчанці.
– Проклятий край, – прошепотів Остюк, кинувши співати, – після нашого сонця й багатства сюди тільки вмирати їздити. Коли вже колонізувати його, то посилати таких, котрих не жалко, або – що звикли не роздягатися все життя.
– Хіба того, що ми добули, не досить для притягнення сюди робочих рук і відважних сердець?.. Ми дослідили тільки одну долину, а вже маємо що показати колонізаційній управі. Одне золото дасть можливість жити тут людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скільки таких долин тут є!
– Ти інженер, – хотів закричати Остюк, ще не звикнувши до того, що у нього немає голосу, – але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там своїми інструментами наявність золота й інших металів, але людині треба ще теплої години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тоді жити, коли діти твої не бачать сонця, жінка твоя не ходить босими ногами по теплій землі, сам ти здобуваєш золото або підеш на полювання, і ніколи не знаєш, як родить земля, ніколи не почуваєш того, що ти живеш, що ти краплину радості знаходиш на землі?
Побратим засміявся. Після Остюка здавалося, що він кричить, – так його голос лунав над снігом.
– Тебе вже ніщо, певно, не одірве од землі, маршале. Лондонські робітники теж не бачать сонця, робітники на шахтах ніколи не відчувають, як цвіте земля, не знають, що таке – прозоре, чисте повітря: коли вони працюють удень, то сплять уночі, коли вони вночі довбають землю – день їхній забирає сон. Проте вони знають, що живуть. їм відомо, що є інша мета, крім особистої, є майбутнє, ради якого вони працюють.
– Це безглуздя, – перебив Остюк, – на планеті, що кружляє поміж усіх небезпек якоїсь чорної безодні, смішно будувати майбутнє. Що воно значить, коли я ввесь час почуваю, як тремтить підо мною земля, коли я знаю, що після мене нічого не існуватиме на світі?
– Нащо ж тобі тоді думати за дітей, котрим не буде сонця?
Остюк зупинився, шукаючи відповіді.
– Так завше поводяться люди, – говорив побратим, – котрі вперше покуштують книжок, і їм здається, що їхній мозок – уже цілком завершене приладдя. Є світовий закон про еволюцію роду, про щось вище за наше розуміння, що змушує людину жити і давати життя іншим подібним. Хай вимре зараз усе живе на землі, але через мільйони років усе знову буде таким, яким воно є. Людина й вигадує собі все, щоб не збожеволіти. Раніш релігія хотіла заборонити знання. Віра хотіла керувати землею.
– Мені страшно, – сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У голові в нього завихрилося безліч думок, що на них не знаходилось відповіді. Межу, за якою починається божевілля, стало яскраво видно. Панічний, божевільний ляк прийшов до Остюка. Він ізгадав своїх партизанів, котрих заставала смерть у повній силі, з ясним розумом. Предки прийшли йому на пам’ять і, глузуючи, подивились на нього з ешафотів. «Діло роби на землі, – сказали вони хором, – для діла ти живеш, а не для божевілля». Остюк подумав, що божевілля є розум живої людини, став розбиратися в тому, як божевільний дивиться на життя, і прийшов до висновку, що він губить кінці свідомого. Знову спогади, знайомі постаті попливли перед очима. Це був позасвідомий порятунок від тих думок, які стали з’являтися в Остюка внаслідок операції.
Вовчі сліди, що до них уже встигли звикнути, – раптом повернули ліворуч.
– Стій, – наказав побратим, – запитаємо наших поводирів, що це за сліди йшли. Я бачу тут підозріле. Ніби вовки ввесь час ішли поруч якоїсь здобичі і почули, що здобич та дається себе взяти.
Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк помітив, що вони ховаються од нього й побратима. Позасвідома тривога ніби прилетіла з чиїмсь диханням. Остюк видобув свого револьвера і посварив поводирям. Його шепіт був страшний і грізний. Тунгуси відчули серйозність загрози й розповіли про те, що сказав їм вовчий слід. Вони підтвердили думку побратима. Справді – вовки йшли поруч здобичі, чекаючи можливості наблизитися. З усіх ознак – рівності шляху вовчого, нешвидкого їхнього руху – ясно було, що там десь ішла людина. Тепер вона впала, і вовки помчали до лежачого.
– Треба йти на поміч, – захвилювався Остюк, – може, ще можна врятувати!
– Навряд, – вирішив побратим, – вовки бігли тут шість годин тому.
Та Остюка наче щось тягло по слідові. Тунгуси безнадійно поцмокали язиками, але пішли за Остюком. Рівна, глибока тиша стояла кругом. Сніг рипів під ногами, наче люди наступали на звуки. Ішли з кілометр. Тунгус показав наперед на самітну темну пляму. Остюк машинально помацав револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовків, ніби протанцювавши танка, помчала геть. На снігу видко було кров, шматки одежі повтоптувано в сніг, розкидані речі, рушниця на снігу. Побратим обійшов місце вовчого пиру.
Коні лякливо наставляли вуха, чуючи запах крові, стиха іржали, поривалися йти далі.
– Шукачі золота, – сказав побратим, – ішли досі вдвох, а звідси – один. Цей – або підбився, або його застрелив задній. Тут часто практикується постріл у спину. Ходімо по слідах за першим.
Остюк відчув огиду до звичаїв тайги.
– Може, тут був чесний бій? – прошепотів він, ідучи за побратимом, що придивлявся до слідів на снігу. Людина пройшла сама. Поверх її слідів видко було вовчі лапи.
– Убивця волоче ногу, – прочитав побратим, – може, там був і чесний двобій? Про це ми дізнаємось, коли поспішимо. Я боюсь, що вовки таки насядуть, як побачать його слабість.
У відповідь на ці слова здалеку десь донеслася луна пострілу.
– Поспішаймо, – крикнув побратим до тунгусів, – він, певно, давно вже відстрілюється!
– Це все золото, – мовив Остюк, – скільки на ньому налипне крові, доки воно вийде з землі.
– Що дорожча річ, то тяжче її здобути, – висловив чиюсь сентенцію побратим, – і навпаки.
Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були рештки вовка, які не доїла зграя. За сто кроків – знову вовк. У цього було розвалено голову.
– Вовки бачать лакому здобич, їм хочеться вже відчути її на зубах. Вони забувають, що у людини є зброя, – були слова побратима.
Поминули ще одного вовка – і цього забито в голову. Тунгуси щосили підганяли коней. Здалеку долинув постріл. Знову мовчанка.
– Ще б’ється, – прошепотів Остюк, – відступає з боєм і волоче поранену ногу.
Чомусь йому прийшла на думку Павлівка. Він пригадав, як билися його кіннотники, чекаючи приходу Марчен-кової піхоти. Сам Марченко постав у нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на підводі в бій. Давнє щось затрусило Остюка, як лихоманка. Перед ним коливалося поле атаки. Флоріда заіржав десь через ліси й пустелі. Остюк відштовхнув тунгуса від коня, скинув з нього все на сніг і опинився на коні. Побратим йому подав вінчестера. Остюк помчав на виручку.
Через півгодини він побачив купу вовків, що розташувалися півколом біля самітної сосни. Під деревом сиділа на снігу людина, тримаючи в руках рушницю. Здавалося, що кожної хвилини вовки зірвуться з місць і рознесуть людину. Остюк погнав коня і хотів крикнути так, як кричать кіннотники, ідучи в атаку. Він захлинувся від напруження, забувши, що вже не має голосу. Тоді зірвав з плечей рушницю, націлився з коня й вистрелив у купу вовків. Людина під деревом заворушилася й свиснула так голосно, що в Остюка залящало у вусі. «Це хтось свій, – подумав Остюк, розстрілюючи вовків з вінчестера, – колись я вже чув отакий посвист».
– Стій, прокляті вовки! – закричала людина під деревом і стала клацати рушницею. Потім вона повалилася набік і завмерла.
– Марченко! – прохрипів Остюк, почувши голос. Він подумав, що божеволіє. Кінь довіз його до сосни. Під нею лежала людина без пам’яті, зарившись обличчям у сніг, не випускаючи рушниці з рук. Остюк зіскочив з коня, шкутильгаючи підійшов до людини, підняв їй голову і заглянув у обличчя: перед ним лежав Ничипір Марченко – сивий, змучений, очі в нього були мокрі від сліз.
– Понімаєш, – сказав сам до себе Остюк, – яка тісна земля!
У бараці Лі-Тіна пили тільки спирт. Остюк прийшов сюди посидіти, залишивши біля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка, довгий дощатий стіл стояв посередині й кілька лав. Лі-Тін подавав їжу й напої. Через сінці видко було кухню, де поралася жінка. Остюк, сівши край столу, звернув на себе загальну увагу.
– Могорича з вас, – сказав йому сусіда.
– За що? – здивувався Остюк.
– Ви, певно, з Ничипором багато золота намили.
– Я не цікавлюсь золотом.
– Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу?
– Я ходив туди у своїх справах, – прошепотів Остюк, – і раджу вас мої справи залишити мені.
Він стукнув кулаком по столі з усієї сили.
– Хазяїне, – почув Лі-Тін шепіт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо, – націди дві міри гарячого – у мого сусіди гуляща горлянка, хай вип’є.
Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк сподобався. Сам він нахилився над столом і згадав розповідь Марченка про те, як той воскрес. Виходило, що так хотів Шахай. Він показав Ничипорові наказа про його арешт і попередив, що навряд чи зможе знову визволити. Марченко злякався. І ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу полоненого і наказав Марченкові прострелити тому голову. «Я виконав це», – зізнався Ничипір. «Дивися, Олександровичу, це ти розстріляв самого себе», – сказав на прощання Шахай, і Марченко пішов бродити по білому світі. Остюк пригадував деталі похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на могилі, як жорстоко мстилися партизани за смерть Марченка. Минуле приходило з забуття, Остюк жахнувся проклятої долі товариша. Багато було чудного й незрозумілого тут, і жорстокий Шахай стояв десь далеко, як невблаганний гнів.
