Текст книги "Вершники. Романи, оповідання"

Автор книги: Юрій Яновський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Хор:

Ми стаємо плечима до плечей,

Як ост і норд, як вест і зюйд на морі!

Кінь затримався на кручі тільки мить. Потім він химерно затріпотів, летячи плавко вниз, і за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило кінське копито.

Уже зникаючи з конем під водою, він бачив, як оглянулося все його військо, що їхало мостом. Механічно сповз із сідла й поплив біля морди Сірого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кінь лагідно косив оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її він любив більше за себе. Сірий був розумний кінь і ввесь свій розум віддавав кучерявій голові. Так пливли вони через ріку.

Це був вірний хід. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан. Давня забута юність і нерозважність пролетіли раптом. Тільки почуття тремтіли у всіх і любов до плавця.

– Ех, і душа доброй конь!.. – співали тихо партизани, піднявшися на стременах.

Весна розкрила свої крила. Вона летіла вниз – на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрілами радості бовваніли далекі могили. Щось невловиме літало в повітрі, пахучіше за чебрець, терпке, як молоде вино.

Вже й ноги останнього коня процокали через місток, поважно пробігла остання гармата за восьмериком коней, і за нею стомлений гарматник поспішав, ламаючи вербових бруньок собі на шапку. Закурена пилом піхтура проїхала підводами, бовтаючи занімілими ногами і мріючи. Вже й пил почав сідати урочисто.

Тоді зодягнув Шахай мокру одіж. Голі груди обвіяв вітер ще раз. Заіржав тихо Сірий, оглядаючися назад. Шахай сів на коня легко й весело, і копита дрібно били дорогу – розлогу й суху. Там, де за балкою оживав і зеленів падалишній хліб, він наздогнав своїх.

За кавалерією їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанці сиділа жінка з дитиною. Це була єдина жінка загону. Сірий зменшив свій біг і пішов підтюпцем. Макар глянув назад через плече.

– Батьку, – сказав,. – ще не обіди?

– Які в рейді можуть бути обіди?

Шахай подивився поперед себе на тінь. Сірий перемінив ногу. Дитина, що спала на руках матері, розплющила сонні очі й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день і звичний степ із Сірим та батьком.

Далі їхали мовчки. Кіннотники далеко спереду доспівували десяту пісню, яку виводив маршал Остюк. Це була пісня про чумака, що з батіжком доганяє долю. Вітер розносить степом горе чумацької душі Через те, що вітер малий, чи, може, через те, що обрії розходились далі й далі, пісня пливла за кіннотниками.

Гарматники трусились на ящиках. Комбат Coca крутив вуса й намагався вгадати свою кар’єру. їздові на конях боком сиділи на сідлах, думаючи кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, і здавалося, що їм і чорт не брат. Довгі чуби виглядали з-під кашкетів, і мимоволі згадувались руки, що пестили б таку красу.

А піхота пісень не співала. Сидячи на полудрабках підвід, вона говорила про землю.

– Тут би та пшениці вкинути.

– А може, баштан?

– Баштан балку любить, щоб холодок був увечері.

«Пшениця», «жито», «чи глибоко вода?», «дерева немає» – і мимоволі очі звертались на командира, що був їхньою волею. Чи не все рівно куди – щоб він тільки був на коні та його спокійні очі спереду. І землю, і Шахая вони любили однаково.

Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла міцно. Але куди дінеться вона за тиждень? Куди піде її глузливий шелест, коли заговорить нове покоління трав? Зникла ж уже її золота краса й павутиння степової осені? – Зникла!

З вирію – чудесної сторони! – вертаються журавлі. Завжди весна й журавлі – це одна мелодія. І здалось, що тіні від журавлів упали на військо.

Саме з’їздили в полонину. Кіннотники вигравали на губах неймовірно сороміцьку пісню, не червоніючи. Слова гинули у висвистах та зойках. Тільки мелодія гугоніла. Та танцювали коні.

На обрії, що був зовсім близько – по той бік полонини, – замаячили постаті. Вони бігли, як шалені, кіньми. За чим вони гнались? Це ж не кіннотники, що оббігти хочуть ворога, – вони махають руками, як вітряки. Невеличкі селянські коні мчать просто в полонину. Це – селяни.

Гін із двоє ще до війська їм бігти. А між ними та військом трава кублиться, хрущить, шумить молочай сухий і полинь. Біг якийсь чи, може, льот? Ось-ось цей слід повернув по траві, обминаючи військо. Ще швидше тріскотить трава. Обминає передніх кіннотників. Що це?

Шахай сміється, звертаючись до жінки:

– Хорти зайця погнали!

Хорти пробігли за кіннотниками, приминаючи траву, як вітрова хвиля. Потроху зупинилися несміливо селяни й не знали – злізти їм з коней чи не злізти.

Кіннотники замовкли. П’ятеро соколів відокремлюється від них, нахиляючись кожний до гриви. Починається погонь. Наче то риби дивні пливуть по землі, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удвоє, перелітають рівчаки. Наче то тумани вночі звиваються клубками, щоб долетіти до місяця. Гей, дзвенить вона, як вітер, людська відвага!

Але не такої думки Шахай.

Він підніс до очей бінокля, і Сірий став, як неживий, затримуючи дихання.

– Летять добре, чортові сини, та не знаю, де сядуть. Як ти гадаєш, Макаре?

– Сволочі!

Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершників. Усе військо стояло в полонині. Піхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись. Кулеметники зняли чохли з кулеметів і ладили стрічки.

– Сюди веди! – крикнув Макар кіннотникові, що гнав поперед себе селян.

Селяни підійшли й потупились. їхнім коням заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за першими підводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи його слів. Вони знали партизанські закони – «мовчи, взнаваючи» і «взнавши, мовчи» – і виконували їх завжди. Вони чекали запитання.

– Привести їхніх коней, – сказав Шахай, злізши з коня й поправивши на собі пояс.

Селяни ще більше похмурились, тільки в очах їхніх пройшов блиск радості і зараз же загинув.

Коней привели.

– Як звать? – запитав Шахай, підносячи руку до вуха кобили, що підвела голову.

– Рябою.

– Так от – забирай свою Рябу та доганяй хортів.

Селяни подивились один на одного. їхні подерті свитки світили латками. Чорні й шкарубкі руки не знали, куди дітись у подяку. Нарешті одна з них торкнулась командирового френча.

– І заприсягнусь, що ви наші. Гарна в тебе бандочка, батьку!

Макар проковтнув посмішку. А степові очі Шахаєві відверто сміялись.

– А чого вона тобі подобається – оця моя банда?

– Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать, нічого собі чоловік. За нас ходите.

Переднім кіннотникам набридло стояти на місці. їхній Остюк примчав до тачанки. По-молодецькому злетівши з коня, він козирнув, дзенькнувши острогами.

– Зачекай, – Шахай підійшов ближче до селян, – навкруги тут не зустрічали якого війська?

– За залізницею по селах стоять трохи – в погонах. Та в тебе більше.

Сила була справді добра: гармати вилискували на сонці в ряд і десятків зо два кулеметів на тачанках. Сотня доброї кінноти і решта – підводами.

– А тут, на горі за насипом, поїзд із гарматами ходить. Сюди й туди.

Зустріч наявно ставала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ Остюкові вислати розвідку.

– Хорти, певно, і самі знайдуть дорогу додому. Па-няйте! – сказав він неголосно до селян і взявся знову за бінокль.

Чорні крапки, що ними зробились п’ять кіннотників у далечині, збільшились і поближчали увосьмеро. Вони мчали далі, пригнувшись на сідлах.

Раптом біла квітка розкрилась високо над їхніми головами і потім друга й третя. Шахай, усміхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетіло один за одним три вибухи шрапнелі.

65

ІЮ. Яновський

І майже одночасно, як луна, стукнули відгомоном звуки від ворожих гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.

Вершники, мчали назад. Ще три шрапнелі луснуло вгорі, обдавши їх жахом смерті. І потім стрілянина вщухла.

Степова балка мусила стати вихідним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка вгорі пливла самотньо над неміряним степом. Вона наближалась до сонця.

Все затихло перед боєм. Над кіннотниками знявся прапор. Тремтяча рука якась тримала його, пригорнувши до себе.

Талановитий Галат бігав від тачанки до тачанки. Він проклинав себе самого і всіх на світі, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий і воювати він не хоче – на сміх людям – без шапки.

Ординарець наче з-під землі вилетів на бистрому коні. Обсмикуючи на собі гімнастерку, він розповів Шахаєві про бронепоїзд, що ходить він по рейках, сюди й назад, маневруючи.

Повернулись і розвідники. Остюк сам під’їхав із ними, похитуючись станом, як кокетлива дівчина.

– Це твої люди _гОстюче _гза зайцем бігли?

– Це мої.

– Покликати

Полонина гулз, як вулик. Особливий, хвилястий тон – сторожкий і тривожний. Наче відразу думки вийшли на день, тріпочучи на сошці.. Все: стояло вкупі – так, як поставила дорога. Розвідники повертались на свої місця,, згори поглядаючи на піхоту й заграваючи з гарматниками. П’ятеро кіннотників Остюкових нарешті під’їхали – мокрі й потомлені. Вони зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Коні їхні були сірі від мила, з обвислими гривами й хвостами, і важко дихали, закриваючи часом очі.

– Судити вас будемо потім,. – сказав Шахай, – за вашу заячу відвагу під час рейду. А тепер спробуємо, – промовив він тихше, – яка вона у вас. За мною!

Він спокійно зрушив із місця свого коня й поїхав уздовж валки партизанів. Поруч із ним їхав Остюк, задуманий і суворий, а позаду – п’ятеро.

Коло кіннотників стали всі семеро. Остюк передав щось своєму помічникові Привели двох запасних коней, і на них сіло двоє кіннотників. Які в них були думки? Такий страшний переліт – від нагороди до суду – зігнув їм спини. А проте, спитайте партизана, що таке є, -зрештою, смерть. Особливо, коли рука вірного товариша пустить кулю в серце.

Шахай виїхав на гору. Дійсно, далеко десь між залізничними насипами вився кучерявий дим. Ось він і вийшов по цей бік. Сонце вдарило його з полудневого неба стрілами, наче зупиняючи. І він зупинився.

Шахай показав пальцем ліворуч по залізниці, де верстов за п’ять стояла купка дерев.

– їдьте до тих дерев. Поспішайте. Бронепоїзд мусить бачити вас увесь час. Коли ми перейдемо залізницю, повертайте за нами.

Остюк незрозуміло дивився слідом за кіннотниками.

– їх переб’ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.

– Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в те, хто дурніший вийде?

Остюк звів плечима, махнув головою.

– Це коли певна дія викликає одну певну думку. Що ти подумаєш, коли дівчина винесе тобі гарбуза?

– Я їй вимажу ворота!

– Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити проти тебе гармати – що тоді думати? Невже – що ворог хоче знятися на карточку?

– Я йому, сукиному синові, покажу, як виставляти гармати!

– Ти будеш певний, що він пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що подумає інтелігентний капітан на бронепоїзді, коли побачить, як летять твої хлопці йому навперейми?

Але Остюк уже сміявся, вставши на стременах і взявшися руками за шию коня.

– Він подумає, що вони зірвуть йому рейки! Це є гра. Не гірш Успенівки.

З бронепоїзда побачили метких вершників трохи запізно. Пустили зо три шрапнелі високо в небо. Вершники їхали далі. Ще кілька шрапнелів приліпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став потроху одсуватись, звільняючи путь. В’їхав у насип і швидко виплив по другий бік насипу. А вершники все бігли йому навперейми.

За знаком Шахая Остюк засвистів умовно в полонину.

– Чим же вони там зриватимуть?

– Жаль, що немає чим. Динаміт вийшов увесь.

І Остюк сміється знову, розвалившися на сідлі.

Військо ледве показалося з полонини. Вітер розколихував прапор, нестерпимо ворожий до блакиті і здалеку видний. Він був дисонансом в оцій весні – з її невловимою блакитно повітря та сіренькою зеленню землі. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечірнього заходу, коли сонце лягає в долину, виринув і несеться собі, колишучи крилами.

Червоного прапора красна зоря Обійде із нами далекі моря.

Це пісня лунає від кулеметів. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка стоїть, і навкруги неї кулеметники з чубами на цілу околицю. Завзято доспівують свою пісню, похитують у такт головами. Вони обнялися й стоять, поклавши руки на шию один одному. Шахаєва хитрість облетіла вже всіх, звеселивши.

Але й кулеметники ось рушають. В’ється степовий пил з-під коліс. Жайворонок висить на невидимій нитці, співаючи весну. Пісня його тремтить згори, не переставаю-чи, наче ллється десь в озерце чистий і холодний невеличкий струмінь.

їхали далі.

Ген-ген позаду залишилась залізниця, на ній досі маневрує поїзд. Пішла бита дорога. Розтяглась валка вздовж, і край її заховався в долині. Недільне сонце падає нижче й нижче. Весно, весно, прийди на ці поля скоріш і полий їх травами хлібними і сіном, сіножатями й царинами!

Працівників у полі не чути. Одчайний безголосий сум обгорнув усе і кричить – просить робочих рук. Земле наша, матінко, кров’ю политая, лежиш ти напохваті у всіх! Кожний руки, що від бажання спітніли, кладе на тебе. Але хто покладе руки на чепіги? Хто потом закрапле борозну на дощ і на врожай? Так і хочеться застромити зброю на межі й піти вздовж за скибою, витираючи піт. Ще не час, однак.

Так думає Шахай. Сірий аж замріявся, легко тюпаючи поруч тачанки. їздець не підганяє його, віддавшися думкам. Проте нічого не вчитаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чисте чоло – на перший погляд. Далі й суворі уста запримітиш, і сильне підборіддя. Це – звичайний парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок, і ці думки світять тепер з очей.

Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли усмішка покривить губи йому, коли розправляться брови – кращого не знайдеш у світі обличчя. Ось воно сміється й тремтить куточками губ – блищать степові очі. А в той же час і наче стримує цю усмішку, знову хмурить брови – і ще дорожчим від цього стає! За цю усмішку можна піти на скін, можна вирости в своїх очах, знайшовши сили для нелюдського діла. Тільки з нею можна розуміти всю велич і таємність слова – чоловік.

Уже потомилися коні. Вже не співають пісень кіннотники. Навіть Галат похмурив лице своє, звісивши одну ногу з тачанки. Земляна пара коливається на обрії – то жене святий Петро отару овець. Парко в повітрі.

– Тату, сідай до нас із мамою.

Це дитина порушила тишу. Мати ніжніше пригорнула її до себе, а Шахай зліз з коня і поїхав тачанкою, тримаючи Сірого за повід. Дитинча горнулося тепер до батька.

Нерівний і мелодійний звук повис раптом. Шахай співав. Його думка, літаючи десь, а може, логічно мандруючи, розважала себе піснею. І дійсно, здавалась розмовою ця пісня. Даремно шукати б умілого співака. Паузи розтягались тут неможливо. Певні звороти мелодії повторювались не раз любовно, забиваючи інші. Але ж чому такою близькою оця пісня стає Макарові, що зсуває він кашкета і лагодиться й собі підтягати голосно?

Верховино, ти світку наш!

Гей, як у тебе тут мило!.. —

співає Шахай.

Спереду оглядаються чомусь кіннотники. Комбат Coca аж обкрутився конем двічі. Піхота ставала на полудрабки. Потім і Галат заворушився. Остюк відстав потроху від своїх, байдуже наче оглядаючи партизанів. Він ізліз поправити підпругу й замість того перестелив пітника. Пил невеличкий від копит та коліс обгортав йому ноги. Сонце просвічувало крізь цей пил, і здавалося, що стоїть Остюк за чудесним кущем, що кущ узявся весняними бруньками й пухом і через те – прозорий.

Нарешті сідло лежить як слід. Остюк оглядає його критично ще раз.

– Цабе з дороги! – кричить йому Макар.

Остюк ніби раптом помічає Шахая. Мить – і Остюк на сідлі.

– Як ся маєш? – під’їздить він ближче до тачанки. – Там усі хлопці бояться, чи не захворів ти часом, що сів у бричку. Насправді, як?

Справжня тривога є в його словах. Але він боїться показати цю тривогу. Він тримається свобідно, слідкуючи за Шахаєм, щоб учасно обернути все на жарт.

– Добре, – каже Шахай, – все гаразд.

Потім придивляється наперед.

– Твої розвідники поспішають.

Кілька хвилин мовчать. Остюк іде поруч, байдуже помахуючи ремінцем. Зброя в нього командирська – шабля, маузер, карабін, до сідла приторочений, та французький бінокль на грудях. Шапка-кубанка з чорним верхом ледве тримається на голові.

– Мчать просто сюди, – каже Остюк.

Шахай поправляє пояс. Торкає рукою револьвер у кишені (іншої зброї він не має) і сідає на коня. Під’їздять і розвідники. їх двоє. Один говорить, а другий важко дихає й дивиться просто в рот першому, наче хоче заповнити його своїми словами.

– За горою в долині село. Перед селом вітряки. Там стоять кулемети. Стоїть багато піхоти. Кавалерії мало.

Наче вихор, полетів Сірий під гору; поминаючи своє військо, Шахай знав, що все воно здригнулося. Підсвідома певність небезпеки викликає поспіх. То дурниці – спокій перед боєм! Кожний поспішає так, наче всі сили його потрібні тільки на годину. Всі чуття неможливо загострюються. Кожне слово викликає думки й думки. Як метеори, проносяться вони, затуманюючи кришталевий день, а може, ще більше дзвінкої нерухомості надаючи повітрю. Наче сон сниться, нервовий, напружений. Дурниці, що дехто спокійний буває перед боєм!

Шахай такий, як і всі. Але він витриманий неймовірно. Він спокійний з виду, як гіпнотизер, що тримає в себе ключі від душі цілого війська. Він вилітає на гору і стає так, що ворог може бачити тільки його голову. Остюк, Coca, Галат і Марченко, начальники п’яти сотень піхоти, стають позаду.

Поволі збігає в долину рілля, клаптики сінокосів і озимина. Сонце просушило її за день, вигнавши пару. В долині село відгукується різними голосами, так що й не розбереш: чи воно корова реве, чи горобці там з весни радіють, що прийде вона всім на радість. Верстов зо дві до села – не розчуєш толком. Десь димарі димлять – хазяйки вечерю варити заходжуються, і дивно якось збоку дивитись на мирне оце життя поруч з війною.

Великими групами стоїть перед селом військо – до тисячі набереться. Чекають. Але щось гармат не видко – не знати, чи поховано їх, може.

Шахай думає, що це зручний випадок для артилерії. «Вони не чекають на мене так швидко – легше нападати, ніж оборонятися. Де ж, однак, їхні гармати?»

– Coca, – каже Шахай, – давай сюди батарею. Став її отут на відкритому – попробуй розгромити оту купу.

Coca привів свою батарею на ристях. Одна за одною чотири гармати стали в ряд на бугрі. Вже поодлітали назад передки з кіньми, і наводчики взялись до панорам.

Р-раз! – вибухнула ворожа гармата.

P-раз! р-раз! р-раз! – іще три приєднали до першої свої голоси.

Ворожа артилерія закопалась перед селом за млинами й садить тепер на пристріляне місце. Як же ж ісхопилися гарматники! Земля стовбурами стала навкруги, закривши очі кривавим туманом, а сонце раптом коливатися стало на небі. Де вже тут стріляти! Підлетіли коні з передками, причепились, шарпнули – і покотилась батарея назад, не сказавши свого слова.

На ворожім боці до чотирьох гармат долучилося ще чотири. Від ляку заговорило кілька кулеметів і відразу ж замовкли. Піхота розбилася на боки, розсипалася, як мак, уздовж, утворивши фронт. А гармати били правильно й точно, підкидаючи землю й орючи поле, наче хотіли перепону покласти між ворогом та своєю піхотою, що поволі розгорнулась в одну розстрільну', маючи й резервні розстрільні. Вона йшла в наступ, розправивши фланги, як крила, і відкинувши їх трохи назад для більшого розмаху. Всередині фронту чорніли тачанки з кулеметами.

Шахай не чекав, доки ворожа піхота насяде його партизанів. Людською кількістю ворог задушить і зітре з землі. Але ніхто навіть і гадки не мав, що командир вагається або хвилюється.

Балка нагадувала приблизно велетенську підкову, що охоплювала своїми боками ціле поле, яким тепер наступала ворожа піхота. Кінці підкови сходилися в селі, де була артилерія. На вершку підкови стояли партизани. План був ясний.

Через хвилину партизани зникли, залишивши ворогові порожнє місце. Ліворуч балкою пішла Остюкова кіннота, підсилена кулеметами. Праворуч балкою повів Шахай решту війська – піхоту, гармати й кулеметників. План був – ударити ворога зразу в обидва фланги з боків.

Стали. Троє вершників помчало далі балкою до села, а ввесь загін лаштувався до бою. Розтяглися півколом гармати, повернувши на ворога морди. Вся піхота залягла на горбі в ряд. Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не сміючи піднести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося – нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ – вони та їхній ворог...

Шахай обережно під’їхав. Він побачив фланг ворога, що наближався до нього. Розстрільна йшла бадьоро й енергійно з правильними інтервалами між людьми й кулеметами. Такого ворога варто було подолати. Він подав знак гарматам і ліг на землю коло Марченка. Він почував, що всі люди дивляться на нього, і спокійна усмішка ледве пролинула на його губах. В собі він був певний, і це відчував також і Марченко, чию загибель у кінці рейду оспівувала армія. Марченко сам був криця, і ніщо не страшило його.

Ревнули гармати, і снаряди полетіли через партизанські голови вперед, розриваючи повітря і скажено виючи. Зразу наче всі стали трохи недочувати.

– Тепер пора, – сказав Марченко після третьої сальви ³ 3
   ^{Розстрільна – цеп.}


[Закрыть] ^.

Він скочив на ноги і пронизливо закричав:

– Хло-опці!

Все підвелось.

– Гайда!

П’ять сотень піхоти рушило рішуче вперед. Розгорнулися в ширшу розстрільну. За ними тягли по землі кулемети. Галат із кулеметниками на тачанках залишився в резерві. А гармати били вже по ворожій артилерії, мацаючи набоями, як пальцями, вдалині.

Коли вибігли на бугор, чекали побачити Остюка з кіннотою на другім боці. Але його не було.

Ворожі лави розгубились трохи, діставши короткий і страшний удар на свій лівий фланг. Забігали люди, передаючи бойовий наказ. І швидко ворожий фронт став повертатись, шикуючись, розгортаючи свої крила, щоб битися в лоб. А Остюк ще не з’являвся.

Ворог рушив уперед, його артилерія намацувала партизанські гармати. Не раз і не два падали партизани. Але була вже невидержка.

Тоді махнув командир Галатові. Тачанки вилетіли з обох боків, помчали скажено вперед і, зробивши кожна красивий заворот, застрочили відразу всі шістнадцять кулеметами. Ворог відбивався своїми. Його люди, лежачи, брали галатівців на мушку, але багато візьмеш ти, коли в лоб тобі летять тисячі смертельних мух, свистять і риють землю! Це тяглося кілька хвилин. Партизанська піхота за цей час нарила землі й лежала вже в шанцях, готуючись до відсічі. Ворога трохи порідшало від кулеметів, він одсунувся назад. Всі тачанки вмить повернули коней і, підстрибуючи по озимині, бігли до балки. Піхота відразу ж прийняла на свої плечі ввесь бій. Остюка ж усе не було.

Хвилин двадцять уже йшов бій. Настрій складався поганий. Ворог насідав міцніш і міцніш. Його люди, чуючи свої гармати, мали бойовий дух. Партизани в шанцях нер-вувались, як малі діти, – багато з них стріляло, не цілячись, заспокоюючи цими пострілами панічність і страх смерті Тільки сотня обстріляних вовків лежала спокійно і стріляла, вишукуючи ворога. Панічність була в самому повітрі Отак скочить хтось на ноги та й біжить просто під кулями, виючи по-звірячому, загубивши пам’ять. Найхо-робріший партизан може піддатися паніці – це пошесть, безум, що спалахне в одну мить, і не знати, з якими страшними наслідками! Через те й не люблять партизани боягузів: такий і сам пропаде, й за ним усі хоробрі, що заквітчали себе перемогами. Боягузові одна доля – смерть!

Шахай відчув цю панічність. Зібравши волю, він сів на коня. Тільки непереможність і спокій командира рятують становище. Він поїхав під свистом куль легкою ристю до лав, знаючи, що спокійна й привітна усмішка повинна бути на його губах. Він під’їхав до лав, скалячи зуби.

– Хлопці, – почули всі, – я з вами!

Паніка пройшла, очистивши повітря. Стало легше дихати. Часто почали стріляти бійці. Тільки один партизан, почувши рану на голові, зірвався з місця в смертельній тузі, хоч рана й була легка, і побіг назад, кричачи дико. Шахай, підбігши конем, ударив його кулею з револьвера. Боягузова кров бризнула на коня. Ще одного втікача забив Шахай. А кулі літали, як трутні, тонко співаючи погребні Душа тужила перед смертю.

Бій важчав.

В цей час замовкли ворожі гармати, і стало уривками чутно, як строчить там кулемет. То троє партизанів допалися до ворога! Вони .мчать по селу, стріляючи в світ, та утворюють ілюзію раптового каскоку на ворожий тил. Артилерія замовкає.

Ворог губить свою бадьорість. Уже партизани беруть до своїх рук ініціативу. Завзято йде лава на сильнішого ворога. Аж ось і Остюк з’явився на рівнині. Кіннотники мчать, вилискуючи шаблями, і вигукують, кричать, ревуть – лише гупотить земля. Знову махнув Шахай Галатові. Вибігли на ворога тачанки. Наче повеселішав день.

Ну й хіба тактовно – розповідати, як іллється потім кров? Це не просто червона юшка, що на неї можна тверезо дивитися! Тепла й пахуча така та солодка, що нею не заллєш ніколи жаги, вона ллється у весняну землю – на ясні зорі, тихі дощі, на врожай...

Бій кінчався. Частина кіннотників побігла ловити ворожі гармати, що давно вже втекли. Тачанки, підібравши мертвих і поранених кулеметників, покуріли в село. Підводи розшукували поранену піхтуру.

Махнувши востаннє клинком, під’їхав Остюк до Шахая. Голову йому вкрив пил, і з-під брудної кори над вухом проступила кров. Він скочив із коня, похитався трохи, як п’яний, не стоячи на ногах від утоми, і витер об озимину шаблю.

– Понімаєш, – сказав він хрипким голосом, – там у балці в їх кавалерія була. Прийшлось попобігати за ними, доки вирубали на капусту. Задержка вийшла.

В село в’їздили з піснями.

Коли бій замре й розпливеться пороховий дим, вітер стомлено повіє землею тихою радістю життя, і мертві спочинуть на межах у братських могилах; коли вечір прилетить здалеку, розіллє весняні настрої, огорне туманом обрії, до яких прагнеш весною; коли дим блакитний стане на ввесь світ, інакший кожного вечора в короткім людськім житті, тоді хто повірить, що існує смерть? Нікчемне людське серце витче собі найтонше марево рад остей. Воно тремтітиме сильно, наче поспішаючи перебігти свою путь бадьорими ранками весни!

Отже, партизани співали. Голоси хрипко лунали у вечірнім повітрі, і вони були страшні, як клекіт. Стогін поранених, гуркіт коліс, іржання морених коней, иро яких не можна було сказати, які вони на масть, так вимучив їх бій. Загін вливався в село. Остюкова кіннота найбільш виграла від бою, захопивши коней і переманивши піхотинців на сідла. Галат нудився, сидячи на тачанці. Він відбив стільки «максимів», що задовольнив навіть своє завидюще око. Сосині хлопці за допомогою кіннотників наздогнали кілька зарядних ящиків і дві гармати. Тепер Coca й командир другої батареї Санька Швореш» сварились, ідучи попереду, за таке добро. Тільки Марченко, сам легко поранений, збирав своїх нешвидких дітей. Нарешті й він уїздить до села на чолі цілої армії підвід, в’їздить останній – за кіннотою, кулеметниками, гарматами.

Шахай пропустив повз себе ввесь цей цуг, стоячи край села. Морені коні танцювали, проходячимимо. Партизани підтягнулись, як регулярне військо. З незвичайною гордістю півлежали на тачанках галатівці, поклавши ногу на ногу. Це була мовчазна гордість цілого загону за командирову вдачу. Ще раз Шахай подолав.

Об’їхавши всі застави, що не випускали нікого з села, побалакавши з селянами, що прикидалися безпросвітними дурнями, і вирікши долю полонених солдатів (офіцерів порубано зразу), Шахай почув одинокий постріл недалеко. Сірий домчав за хвилину туди. Невеличкий гурток людей стояв там і меланхолійно дивився вниз на землю, де бився підстрелений чоловік, щось белькочучи й захлинаючись і уткнувши обличчя в землю. Тут же поруч стояв квартир’єр Єсіков із револьвером. З сусіднього двору виглядало кілька партизанів.

– Хто це?

— Я його спіймав у клуні в полові. Це – стражник! – Єсіков чекав на Шахаєву подяку й говорив запобігливо щиро. Селяни мовчали.

– А хіба в нас суду немає? – Шахай, сказавши ці слова, покликав двох людей з ближчого двору. – Відберіть у нього зброю й ведіть до мене на кватирю.

Тільки пил покурив за Шахаєвим конем. Віддавши револьвера, ішов Єсіков під конвоєм.

Попова хата, що її призначено під штаб, виходила ґанком на площу, де розташувалися гармати. Коней було розведено по стайнях, і коло гармат де-не-де манячив стійко-вий ⁴ 4
   ^{Стійковий – вартовий.}


[Закрыть] ^{. Coca сидів на гарматі і, поклавши книжку на затвор, читав. Безперечно, це були вірші Лєрмонтова. Ними завжди козиряв Coca, виказуючи свою належність до культури. Книжку було зашарпано незвичайно.}

Шахай знав це також, як і те, що Coca гарний боягуз. Прекрасний гарматник, добрий начальник – колишній офіцер боявся смерті і не вмів це заховати, як інші. Тілька граючи на честолюбстві Соси, на його кавказькім темпераменті, Шахай переводив струни Сосиного страху на бойовий лад. А в мирній обстановці хоробрішого за Сосу не було.

Хвіртку відчинив хтось ізсередини. Шахай зайшов помалу, як ходять люди сильної волі, що завжди є насторожі. Позаду, майже по п’ятах, зайшов Сірий. На подвір’ї стояла бричка. Макар мазав колеса в дальшу путь. З сінешніх дверей вибігали й знову заходили вістові. Сонце вже зайшло, залишивши після себе трошки дня й денної метушні. Але все це було як відгомін. Вечір стояв ясний, надходила прохолода, і денне світло згасало непомітно, щоб одразу перейти в темну весняну ніч.

У сінях привітався хазяїн хати, не знаючи, хто він є, оцей невеличкий і невидний чоловік, що йде з таким виглядом, наче всі двері світу мусять перед ним відчинитися навстіж. У великій хаті готували вечерю. Дочка підбігла до батька і обняла його ноги. Жінка усміхнулася стомленим обличчям – цей не перший бойовий день дався їй узнаки. Шахай почав жартувати з малою, згадуючи якісь пригоди, що були минулої ночі. Помирилися на тім, що дочка мусила зливати батькові на руки, доки він умивався.

Зайшов Остюк – вимитий і перев’язаний, від чого його кубанка майже не трималася на голові. Він сказав, що Єсікова привели до двору.

Зустріч Шахая з Єсіковим відбулася в маленькій кімнаті з невеличким віконцем. Єсіков переступив поріг і побачив тільки спину Шахая, що стояв, задумливо барабанячи пальцем по склі. Коли зачинились двері, Шахай помалу обернувся й зробив два кроки до Єсікова. Квартир’єр одразу так зблід, що й увечері це стало помітно.

– Ти що це мені в рейді розстріли влаштовуєш? Не попереджав я тебе вчора?

Тихо пролунали ці слова – їх чуло тільки вухо Єсікова. Остюк, що стояв за дверима, і піп у сусідній кімнаті нічого цього не чули. Тільки стогін пролунав потім та короткий удар у стіну. Упало щось важке на землю – і все.