Текст книги "Вершники. Романи, оповідання"
Автор книги: Юрій Яновський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Останній – ще не зовсім тверезий після весілля – закліпав очима і почухав волохаті груди. Молодший Вири-вайло осміхнувся до Шахая і вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.
– Ти візьмеш його, Ничипоре Олександровичу? – повторив Шахай.
Дурний Митька Шворень поплював у руки і крикнув: «Заметем!» Нарешті Марченко пропитим голосом вимовив:
– Даси мені фугасів зривати рейки? Із ними я й чорта візьму.
Шахай погодився і наказав Остюкові віддати Марчен-кові те, що той просив.
– А ми з чим поїдемо? – промовив Остюк. – У нас їх штук п’ять усього є.
– У нас сила більша, ми без фугасів і кулеметів обійдемось, а Марченко мусить мати і підривні засоби, й обидва наші кулемети.
Цю фразу було сказано таким тоном, що ніхто не посмів піднести голосу, щоб заперечити. В голосі Шахая бриніли ноти непохитної волі і чувся металевий тембр.
– Тільки виїзди зараз же до Полтавки, – сказав Шахай, – туди рахують сорок верстов з гаком. Щоб ти не спізнився мені, Марченко!
З цими словами Шахай пішов на перон. Там стояв під парою паровоз з кількома вагонами і висів у повітрі пасмами туман. Люди заклопотано снували на пероні, чекаючи свого Колумба. Мета їм була темною й невиразною в такому скаженому тумані, що, ніби море, затопив степ і цю непомітну станцію. Чи є та загадкова земля, до якої простував їхній ватаг, чи нема її за безліччю хвиль таємного та грізного моря? Люди цього не знали, і стояв туман над ними і над станцією, туман ранковий, котрий втроє оманніший за нічну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерів ввижалися в туманових хвилях. Проте всі пестили свою зброю: одрізана, карабіна чи гостру косу – і марили прийдешніми радостями невідомої землі.
– Брати! – виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. – Схилімо наші голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам’яттю тих, кого розтерзав царський устрій! Хай буде їм вічна пам’ять!
Партизани познімали шапки і тримали їх ніяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша і розтоплювався, як лід.
– Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося ніколи назад те, що було. Ні криваві фронти, ні вовкулаки-царі, ні прокляті пани. Ешелон їде з фронту і везе багато зброї, котру ми мусимо відібрати...
– А з чим? – несподівано озвавсь хтось в натовпі.
Шахай блискавично зрозумів, що програв ефект промови. Він занадто вже здався на вплив свого авторитету.
– На Варварівці нас чекає тридюймовка з Оситняга і оситнязькі партизани. Ми перекопаємо колію і переріжемо дорогу ешелонові. Він не знає, скільки нас усього є...
– А нащо то нам стільки зброї? – озвався той же голос.
– Товариство! – закричав Шахай. – Хай вийдуть наперед усі ті, хто боїться або плаче за маминою спідницею. Хай ми на них подивимось і поглузуємо з підлих боягузів! А потім ми проженемо їх від нас, бо ми всі прийшли сюди тільки своєю волею, по своїй охоті. Витріть сльози страху тим своїм сусідам, котрі рюмають уже, сідаючи тільки до вагонів! А ти, Грицьку, ти хіба знаєш, скільки нам треба зброї? Чи, може, ти не чув, скільки пудів пшениці коштує гвинтівка? Ти боїшся гранати і хочеш маминої циці?
Шахай відчув, що слухачі знову стали його вірними. Легкий регіт пройшов по натовпу, Грицькові насунули його чорну кудлату шапку аж на очі.
– Сідайте до вагонів! – скомандував Шахай, і все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали дві станції, на котрих паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив з долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної пари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка – самітний полустанок, безлюдний острів серед моря-степу й моря-туману.
– Вигрузимось, <а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, – сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє – з Галатом. Дорогою вони перетворили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Ніякої гармати з Оситнягів не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мітингового запалу. Із станції повиходило кілька службовців – переляканих, мовчазних.
– Вигружайсь! – закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев’яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха і навіть руки набрякли від крові Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок і чахкання паротяга.
– Усі по місцях! – подав команду Шахай і махнув машиністові забрати потяг.
Потяг пішов, усе збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним.
їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварівки ешелон.
Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною: такий вигляд має вчитель, коли він стоїть в кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони і записуючи щось до записної книжки, котру він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер з пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.
– В чом дєло? – закричав офіцер.
– Комендант? – почули всі серед тиші голос Шахая. Офіцер ствердив це махом голови.
– Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати.
На пероні наче розпочався ураган. Кричали всі разом, обурено клацали затворами гвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях деяких теплушок з’явились кулемети. Після п’ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо оглянули Шахая. Останній не запросив* їх. сісти,, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай.
– В чом дєло? – повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. – Хто ви і чого вам. треба? Ми вас розстріляємо, не виходячи, з кімнати...
Шахай витримав паузу і лінькувато подивився на того, що говорив.
– Я вам даю п’ятнадцять хвилин на роздум. Замітьте собі – тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати мені, а вас я пропущу тоді їхати далі. Я – командувач цього району. Через, – Шахай удав, що дивиться на годинника, – через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом з ешелоном. Дорогу далі перегороджено.
– Ми не можемо здати цієї зброї – ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це – казенне майно.
– Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.
– Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
– Ви маєте ще дев’ять хвилин. Але потім – буде пізно.
Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися
з неминучістю і тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.
– Ніяких уступок, – сказав Шахай і встав із стільця.
До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто в вічі останнього.
– Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.
– Дурниці, – одповів Шахай, – вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.
– Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку – там стоїть делегат від батареї.
– Хай зайде сюди, – вирішив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, – прошепотів Остюк, – на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!» Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них:
– Де він тут, самозванець?!
– Там чекає, – відповів Остюк, – я біжу за хлопцями.
Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову впав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
– Де ж люди?
– Повтікали, гади, боягузи, сволочі!
Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох. їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті вони полізли насипом вище і, лежачи, почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, і ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.
– Бувають на світі пригоди, – почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похороном. Я пригадую, як одружувався мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а повезла його додому в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт.
– Важко їй було його везти, – вирішив Галат, – а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета?
– Не смійся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись вродився.
– Коли приїдемо додому, – продовжував Шахай, – ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.
– Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнів.
– Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітингувати. Колись у нас в шахті жив цап. їв він у стайні біля коней – стайня глибоко під землею була, спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певно, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
– Цікаво, – закінчив Шахай, коли ешелон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, – чи Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро – всі надійні та вірні. Коли не проспить – йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешелонові і протанцював халяндри. Потім всі троє пішли по шпалах додому.
– Поїхали! – закричав Галат. – А ми, як переможці, підемо пішки верстов із тридцять! Звоювати – звоювали, та до рук не попало. Заспіваймо, чи що?
І він почав:
Гей, хвалився та козак Швачка,
Під Білую Церкву ідучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Потім підморгнув Остюкові й Шахаєві і заспівав зовсім весело:
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечі латати!
На пісках росте вощанка менша; на воді – конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях – перстач альпійський, шеломниця хмелювата, нечуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах – чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка – жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдності та відваги!
ДРУГА ПІСНЯ
Г ол ос:
Підібрано до рей і збито паруси, Чекає вся команда абордажу.
На марсі варта дивиться у синь, Зіперлась ліктями на снасті лажі.
Над парусами – мак. небесних карт, Гойдає реї рівний бриз-бродяга. Серед навах, мушкетів і бомбард Перед веде гнучка толедська шпага.
Три шаблі, як сторожа трьох сторін,
І шпага, що замкне крицеве коло, – На всіх морях, на крилах бригантин Розносять перемогу суходолу.
Три шаблі не погнуться й не впадуть, У серце враже буде шпаги замір. Коли повстане раптом, як редут, Ворожий бриг із моря перед нами.
Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На абордаж, брати! Гори, корабле!
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей, —
І на чотири боки шаблі!
Ничипір Марченко, котрого судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію, – його врятував від шльонки тільки Шахай, – сидячи .перед судом в концентраційному таборі, так оповідав камері про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Вар-варівки Шахай, Остюк і Галат.
«Мій полтавський бій, – казав Марченко, – дав стільки зброї, що я сміливо через п’ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села збезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми переїхали «на вузлову станцію, назбирали духової музики і стали готуватися до походу на французів, на греків і на увесь світовий,капітал. Ви знаєте, чим це скінчилося, і я ось сиджу за свою славу і за це поруч із вами – барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мій полтавський бій.
Ми не дали коням старітися в Новоспаському і миттю промчали сорок верстов .до Полтавки. На підводах у нас гуркотіло дві бочки – відер по сорок, одна бодня, зо два перерізи. Ті баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бігли за мами, кленучи нас і наших родичів. На станції -ми відшукали інструмента і зіпсували аж чотири одрі-зани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готові були гармати різного калібру. Ми заперли усіх станційних в одну хату, щоб вони цілий день не виходили, а самі поробили для гармат позиції. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрі прорізали дірки для одрізанів. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтіла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудій-них начальників, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував рейки і ліг у станції на лаву – виспатися після Шахаєвого весілля. Брати Ви-ривайли заспівали на пероні якоїсь пісні, здається, «Неза-будочку-цвіток». Я їх залишив собі ад’ютантами – усіх чотирьох, діда Макара посадив біля телеграфіста, а решту – п’ятьох – поклав на позиції.
Шанувавши слухи ваші, я не розповім вам усього, що приснилося мені тоді на лаві. Прийшов до мене піп і давай кропити свяченою водою. Я його проганяю – він не йде. Я йому зрубав голову, а він умочив її в воду і кропить мене нею знову. Я його схватив і почув, що то не піп, а дівчина – туга і пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й не кусалась. Вже я відчув, що вона обм’якла в моїх обіймах, знепритомніла, чи що. Я несу її до ліжка, а воно відходить далі, на його місці вимальовуються в стіні двері. Я відчиняю двері, бачу ліжко, іду до нього з дівчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще двері постають на моєму шляху, двері, двері... безконечна кількість дверей. Я іду, поспішаю, дівчина вже прокинулась і пручається. Вона душить мене за горлянку. Я її кидаю на підлогу і нахиляюся до неї – на підлозі хлюпається вода, дівчина тоне в воді. Я упірнаю під воду, пливу за дівчиною, хочу її догнати, кличу її. Вода набирається мені до рота, мені немає чим дихати, я раптом гублю свідомість і прокидаюся на березі серед чотирьох озброєних людей. Я знаю, що у мене є десь армія, а ці люди хотять мене полонити. Удаю, що я непритомний, і слухаю їхні розмови, які мені можуть з’ясувати, до кого я потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, і крекчуть, кладучи мене на землю, щоб самим відпочити. Я чую їхні розмови: це мої вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моєю армією, бо мене так несподівано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду, характеризують мене – так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них потрапив.
Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крізь вії вікно, за вікном світило яскраве сонце, що стояло над самим обрієм. У мене з’явилася думка, що проти сонця важко цілитися й стріляти. Я вибрав хвилину і вискочив у вікно. Сонце засліпило мені очі одразу. Я протер їх рукою і побачив, що лежу на лаві в темній кімнаті Полтавки і хтось світить мені ліхтарем просто в обличчя.
– Чернець-молодець, по коліна в золоті стоїть, – каже незнайомий голос, – що це таке буде, Марченко?
Я схватився за зброю і хотів прострелити ліхтаря. Світло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Вири-вайла – Івана.
– Надворі ніч чи день? – запитав я.
– Вечір і туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортові подарувать.
– Ешелона не проспали?
– Коли ігумен за чарку, то братія за ковші. Ти спав, а ми що ж – гірші?
– Я упізнав тебе, Панько, – перебив я, – оце мені Виривайлове насіння! Добрі ви гості, та в середу трапились!
– З голови – дівка, а далі не знаю. В степу хрущ м’ясо і Виривайло – людина.
– Хай тобі чорт, – зупинив його я, – ти своїми приказками мені й сон прогнав. Твою загадку дитина вгадає – це горщик у печі й жар.
– А що таке: іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить?
Ми посідали всі на лаву і почали вгадувати. Та тут прибіг Макар і сповістив нас, що йде ешелон... Я послав Вири-вайлів у чотири боки за станцію, а сам з Макаром залишився на пероні. Коли кому набридло мене слухати – пропоную лягти на нари і не дихати. Зараз вам розповідає Марченко, командир революційної армії, і він не звик повторювати чогось двічі. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохніть, спекулянти й буржуї! Ви думаєте – легко мені з вами сидіти? Я навіть стрічки свої поспорював з френча, бо я знаю, яких гріхів я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армію, у мене в голові лежали сідла, іржали коні і скреготали зубами боягузи-бійці. Да, я їх стріляв, гадів, і завше буду стріляти своєю рукою, бо я сам робив свою армію, сам їй судця – її люблю і вмру за неї сто разів, і хай з мене здирають шкуру!..
Значить, я ходив по пероні, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм здати зброю. На моє здивовання вони довго сміялися, показуючи на мене пальцями. Потім покликали командирів.
– Знову самозванці? – запитав грізно один, підійшовши до мене.
– Пропоную здати зброю, – сказав я.
– Г холодну, і гарячу? – насмішкувато перепитав офіцер.
– Усю зброю.
– Може, ви дозволите нам так проїхати? – виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тілі. – Ми ніколи в житті вже не будемо воювати. Це – зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок на лиманах. Прошу вас, – упав на коліна солдат, – змилуйтесь над бідними, нещасними! Ми – сироти безрідні, скривджені!
Навкруги нас із Макаром зібрався натовп. Регіт поставав після кожного слова солдата, що поступово входив у роль і пускався в плач. Ми нічого не розуміли.
– Та братики ж ви мої ріднесенькі! – голосив солдат з ластовинням. – Та дайте ж хоч на світ божий надивитися-наглядітися! Прости, світе, простіть, добрі люди, що завинив, може, чим, простіть хоч перед смертю. їз’їдять мене хижі звірі без зброї, із кісточками пошамають!..
Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мій голос наче налякав юрбу.
– Доки ти нас будеш дурити? – суворо запитав мене старший офіцер ешелону, проштовхуючись наперед. – Просто дивно стає, скільки розплодилося шахраїв! На кожній тобі станції вони виходять до нас і пропонують здати зброю! Чи ви тут показил иєя, чи не вірите, що ми прекрасно можемо вас розстріляти! Відповідай, коли питаю!
Я попросив тишг і, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстріляв моїх трьох друзів – Шахая, Галата й Остюка, – заклав пальці до рота й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порізав свистом губи. Свистіти я вмію, ось слухайте, слухачі, як я свисну. Фіу-у-віть!!! На хвилину я замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач і подивиться, чи не обвалилася стіна від такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине. Рідко хто так зуміє свиснути, братва. Наше воєнне життя без свисту не обходиться, а ваше, бандити, і зовсім стоїть. Бач, як буржуйчик тре вухо рукою! Він, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.
Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлів почуло мій знак і стало виконувати інструкцію. Застрочило два кулемети, дві гвинтовки. Кулі засвистіли над ешелоном, як навіжені, і всі люди попадали на землю. Виривайли перестали стріляти. Настала тиша. І потім заговорила моя артилерія. Ба-бах! – гавкнув одрізай з бочки, і ававакнула луна по степу. Б-бах! – вибухнув за півверстви від гармати фугас. Ба-бах! – друга. Б-бах! – фугас. Канонада, як часи.
Я вже вам сказав, що був вечір і туман. Ешелон ми забрали, як пташок. Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана вдарив полковника по лобі. Я свиснув тричі, аж заколивався туман. Четверо Виривайлів підхопили мій свист, і мені здалося, що засвистіло все навкруги. Ще раз вибухла гармата і розірвався фугас.
– Вилазь з вагонів! – закричав я.
В тумані соталася велика сила людей. Ми поставили їх усіх у купу. Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кілька порожніх вагонів до паротяга, ми напхали туди наших полонених і відправили далі з місця полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанської армії, оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й інші військові свої трофеї.
– Хлопці, здається, наших трьох на Варварівці розшифровано? Проте вони, мабуть, встигли зіпсувати так рейки, що ешелон не міг полагодити і повернув на нас. Правду я кажу?
Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відповів:
– Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися паніка. У Шахая хтось-таки пішов до бога вівці пасти.
Так ми всі турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, копрі згодом в Усиенівці прославили себе на увесь рід. Крізь туман вгорі прорвалося пасмо місячного сяйва.
– Ось, – еказав я, – прийшла нарешті й одгадка: це місячне сяйво – іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить!
На станції стояло одинадцять панцерних потягів Галата. На цій вузловій станції, куди потрапив Шахай через місяць після Марченкового діла на Полтавці, стояв неймовірний, розхристаний, різномастий хаос. Всі колії забито ешелонами, невідомо, де їх набрав Марченко, звідусіль лунає гармошка, переплітаються пісні. В обнімку ходять на рейках партизани і горлають. Велетенський бедлам повстав над станцією, в ньому дзвеніла кожна голова. Партизани говорили голосно, ніби співбесідники були глухі на обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась під теплушками, по пероні; маневрували ешелони, маніпулюючи з вагонами; кукурікали стрілочники, гавкав паровоз, шипів, випускаючи пару. Це була нестримна анархія звуків, руху, настроїв.
Панцерні потяги Галата стояли осторонь, займаючи дві колії. Кожний потяг мав паровоза, одного вагона й дві площадки на вугілля, на яких стояло по одній гарматі. Панцер був непевний – дощатий: подвійні стінки, між якими насипано піску. Шахай пройшов повз ці потяги, шукаючи Мар-ченка. Галата теж не було біля панцерників. Шахая непривітно оглядали партизани – на ньому не висіло зброї, і він, очевидно, не був своїм. Чорні прапорці виглядали з декотрих теплушок. Навіть на головному панцернику Галата, на паровозі, гордо чорнів прапор. Шахай злякався цього крила анархії. Він ішов коліями, пролазив під теплушками, оглядав усе й примічав. Жодного знайомого обличчя! Де поділися його партизани, де його жменя командирів і земляків?
– Чиє це все військо? – запитав він біля однієї теплушки.
– Це військо отамана Шахая, – погордливо відповів партизан.
– А який він із себе – ваш отаман?
– Трохи вищий за вас, обличчя у віспі і гаркавий.
– Де його можна знайти?
– Поїхав конем у поле за станцію приймати новобранців.
– А Галат?
– Галат не вилазить із свого вагона з братами Вири-вайлами, п’ють без просипу і стріляють у вікна. А вам нащо його треба?
Шахай не відповів партизану. Він пішов далі. Це було номінально – його військо, і фактично – Марченкове. Траплялося багато п’яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набиті рушниці, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замість сокир. Підперезавшися кулеметними стрічками, партизани виглядали дуже грізно. Шахай машинально підраховував кількість людей – судячи по ешелонах, їх мало бути тисяч п’ять. Зброї хватало на всіх, гармати зеленіли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок коні – всього, як у доброго хазяїна, вдосталь. Тільки не видко жодного порядку – метушлива отара замість війська.
Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станції і поїхав до своєї кінноти, яка стояла в теплушках біля семафора. Остюк був похмурий і немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову – раніш Остюк носив тільки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцією на полі чорніла юрба людей – Шахай попростував туди. Здалеку можна було упізнати Марченка, котрий крутився на коні перед новобранцями. Піші й кінні – вони часто кричали щось, відповідаючи Марченкові. Біля нього сиділи на конях якісь юнаки, що, можливо, чекали своєї черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай підійшов у юрбі партизан.
– Хлопці, – кричав Марченко, – нам не треба ніякої влади! Ми самі собі даватимемо раду. Я вітаю вас у лавах моєї чорної армії. Слава!
– Слава батькові Шахаю! – відповіли новобранці.
Оркестр заграв бравурного марша – він нагадав Шахає-
ві оперу. Осінній день стояв, як бадьорий запах. Затужавіла земля наче тремтіла, – це надходило осіннє дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по землі, хвилювалися, пізніші поганяли попередніх. Під оркестр новобранці сунули строєм до станції, щоб там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка і взяв рукою за повід його коня. Запах горілки ударив у ніс Шахаєві.
– Тобі чого? – запитав Марченко, не дивлячись і не пізнаючи.
– Де твій штаб, Марченко? – тихо одповів Шахай і випустив повід.
Марченко шарпнув коня, трохи не наїхав на Шахая і не знав, що сказати. Потім він замахнувся нагаєм, ударив коня і пустив скаженим галопом. Так тікає звір, зачувши постріл.
Шахай не пішов до штабу Марченка. Поведінка останнього викликала небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку теляті, він не одійде від теплої крові навіть з-під навислого над ним ножа. Марченко жадібно пив теплу кров влади. Шахай, вештаючись поміж партизанів, непомітно добрався до теплушок з Остюковою кіннотою. Першого він зустрів старого Макара, що стояв у теплушці і розмовляв з сірим конем. Інші коні теплушки простягали до Макара морди, маючи надію й собі поласувати тим вівсом,
33
Ю. Японський що його тримав Макар у шапці. «Сучий син, – казав Ма-кар, – ти, мабуть, і здохнеш без хазяїна. Михайло Остюк тебе жалує, Галат з Виривайлами приходять тебе поляскати по шиї, Санька Шворень подарував сідло, Петька Бубон зробив обротьку тобі, як картинку, я тебе вичісую, собаку, і носю тобі вівса, тільки Марченко Ничипір Олександрович за тебе не знає і не бачив у вічі. Остюк тебе береже для хазяїна, розумієш, Сірий? Стерво ти гладке!»
– Добридень, дядьку, – привітався Шахай.
Макар здивувався тільки на мить. Потім відповів на привітання. Шахай виліз до теплушки і поздоровкався. Макар одв’язав повід Сірого, взяв його полою шинелі і передав у полу Шахаєві, котрий ізгадав одразу ярмаркові прикмети, відчув легке хвилювання від такого подарунка. Кінь обнюхав нового хазяїна і простяг губи, як до свого.
– Гарний кінь, – сказав Шахай, – а підіть покличте мені тихенько сюди Остюка. Тільки щоб тихо.
Макар зіскочив на землю, і Шахай чекав ще кілька хвилин, стоячи біля свого коня, котрого він до цього разу не бачив ще у вічі. Остюк прийшов із Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцілувався. Двоє друзів подивилися у вічі одне одному і, переконавшися чогось, – з полегшенням посміхнулися.
– Саня, – сказав Остюк, – піди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й непомітно. Скажи їм без свідків. Ідучи сюди, заведи їх під водокачку, хай посвіжать п’яні голови. Макаре, піди до мене, принеси горілки і чогось попоїсти. Ти не голодний, хазяїне?
– Я чогось із’їв би, – одповів Шахай, – а кого слухають твої кіннотники, Остюче?
– Мої кіннотники знають одного бога, і той бог – я, Остюк! Моїх п’ять полків на вісімсот шабель – тільки мої і нічиї більше. Хочеш, я тобі їх виставлю зараз, як ідолів, отут перед теплушкою, і ти поведеш нас на діло, на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора, скаженого Марченка, що вивісив скрізь чорні прапори і не знає, куди нас вести!
– Це добре, що кіннотники твої, а Галатові панцерники? Як, на них можна покладатися?
– Там хазяїнують Виривайли, головним чином Петро. Та всі вони дихнуть не можуть без Галата, котрий перепиває їх щодня. Уся ця половина станції – цілком твоя.
– Я знаю, що Марченком заволоділа група анархістів: вони його розкладають тим, що величають, напувають до ригачки і тримають тут для темної мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, і я не прийшов би сюди, коли б бачив, що Марченко стоїть на правильному шляху. Я організував би собі іншу армію. Я б пестив собі свою дружину доти, доки ви, мої друзі, не покликали б мене до спільної борні. Тепер я прийшов повести вас туди, де з’явився вже ворог! Він погрожує нам і нашій країні, він хоче повернути панську сваволю і каторжне життя.
Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Вири вайлів, Санька, Макар. У Галата були червоні очі з похмілля і мокра голова. Проте тримався він достойно, як і слід було командирові панцерників і другові Шахая.
– Я прийшов до вас, переломивши свою гордість, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцію і розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром і наказую слухати тільки мене.
– Понімаєш, усі знають, що це військо Шахая, а ми знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кіннота салютує тобі, командире, – Остюк витяг до половини свою шаблю і засунув її знов у піхви.
– Панцерники – твої теж, – сказав Галат, – правда, хлопці?
І усі Виривайли закивали головами.
– Ми зараз підемо і візьмемо Марченка...
– Я прийшов сам, – сказав Марченко і став перед дверима теплушки, – стріляйте мене, землячки!
– Заходь, Марченко, – простяг йому руку Шахай, – ти умієш вертатися до друзів. Нам довелося б тебе приборкати за анархію, та тепер ти сам виженеш од себе радників. Ти – хоробрий, Марченко, і за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, – будь же Шахаєм в тому жорстокому ділі, на котре ми підемо всі. Біля тебе стоятиму я, я буду твоїм комісаром, моє прізвище Марченко, і треба зараз вивісити червоні прапори.
