Текст книги "Арахнофобія"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ 17

До дванадцятої години дня Ярослав устиг відвідати ще двох пасажирів свого рейсу і, зібравши докупи рештки акторського таланту, впевнився, що жоден з них не є Сердюком або Мостовим. Особливо важкою була розмова з головним архітектором однієї з варшавських фірм-забудовників, котрий теж опинився у списку Ярослава. Пан Станіслав виявився надто нервовим і, почувши прохання «працівника енергетичної компанії» дати йому можливість перевірити стан пломб електролічильника, почав вимагати посвідчення особи в самого Ярослава і телефонувати своєму адвокату. Врешті, Ярославові вдалося владнати й цю ситуацію. Він, перехопивши в найближчому бістро чашечку кави й кілька круасанів, припалив цигарку й набрав номер Івана. Слухавку взяли після першого ж сигналу.

– Слухаю, – ліниво протягнув незнайомий голос.

– Я хотів би розмовляти з Іваном.

– Хто його запитує?

– Ярослав Савицький.

– Тебе зараз наберуть, – категорично вимовив голос, і слухавка запищала сигналами відбою.

Очікувати довелося недовго. За хвилину телефон озвався, відгукуючись на виклик номера, за яким Ярослав щойно телефонував.

– Привіт, дорогий, – почув Ярослав голос Івана.

– Вітаю, Іване, радий чути тебе.

– Я теж радий чути твій голос. Приємно, коли тебе не забувають старі друзі. Я бачу, що ти в Польщі.

– Так, я у Варшаві. І хотів би зустрітися з тобою.

– Зустрітися, кажеш… Чому ж не зустрітися зі старим товаришем? У мене сьогодні не надто багато справ, тож радий буду тебе бачити. Де ти знаходишся?

Ярослав, орієнтуючись, озирнувся праворуч, потім ліворуч, після чого назвав адресу.

– Очікуй там, дорогий. Зараз до тебе підійдуть.

Вимкнувшись, Ярослав поглянув на офіціанта, котрий стояв навпроти нього, не наважуючись перервати телефонну розмову.

– Ще чашку кави, і прошу рахунок, – сказав він. Офіціант, кивнувши головою на знак розуміння, зник.

Не більше як за десять хвилин до Ярослава підійшли двоє смаглявих чоловіків у світлих літніх костюмах.

– Ярослав Савицький? – запитливо поглянув на нього один з них.

– Саме так, – відповів Ярослав, не відводячи погляду від холодних очей незнайомця, які прискіпливо вивчали його.

– Йдемо з нами, друже, на тебе очікують.

Ярослав мовчки встав і покрокував за незнайомцями. За кількадесят метрів від бістро побачив сріблясту «Тойоту Лендкрузер», за кермом якої нудьгував ще один, як дві краплі води схожий на Ярославових проводжатих, чоловік. За мить перед Ярославом відчинилися задні дверцята всюдихода. Не вважаючи за потрібне витрачати слова, один з незнайомців указав Ярославові на салон джипа, інший заскочив на переднє сидіння. За кілька секунд усі четверо вже летіли, швидко набираючи швидкість, переповненими транспортом вулицями Варшави.

Іван зустрів Ярослава в невеличкій бенкетній залі, що була на другому поверсі фітнес-центру «Адоніс». «Адоніс» належав Іванові багато років, він був одним з перших його капіталовкладень у Варшаві, тож Іван з ностальгією ставився до цього місця і влаштував тут свій «штаб». Ті кілька зустрічей, під час яких Ярослав бачився з ним раніше, завжди відбувалися або в цій залі, або поблизу басейну, розташованого на першому поверсі. З першого погляду Ярослав помітив, що за ті кілька років, які вони не бачились, Іван добряче розповнів і виростив собі черево, характерне для переважної частини чоловіків ромської національності. Проте його невеличкі очиці поглядали, як і раніше, з доброзичливістю і щирістю, за якими, наче вовчі ікла з-під овечої шкури, проглядали жорстокість і холодний розрахунок.

– Радий бачити тебе, дорогий, – Іван піднявся зі шкіряного крісла, у якому сидів, і ступив назустріч Ярославу, одночасно помахом руки видаляючи з кімнати його супутників. – Ти той самий чоловік у бездоганній формі, якого я пам'ятаю від першої нашої зустрічі. Все той же нордичний атлет, який десятками розбиває жіночі серця. Чому б тобі не погодитися на фотосесію? Я використаю твій торс для популяризації мого «Адоніса» і впевнений, що кількість клієнтів у мене зросте. Тобі ж обіцяю добре заплатити за рекламу. Погоджуйся.

Ярослав із посмішкою покрутив головою.

– При всій моїй до тебе повазі, Іване, не бачу себе в амплуа фотомоделі. Крім того, маю стійку алергію на об'єктиви фотокамер, – він простягнув Іванові руку для привітання.

Іван, за своїм звичаєм, напівобійняв Ярослава і вказав на крісло, що стояло біля невеличкого столика, сервірованого фруктами та напоями, навпроти того крісла, у якому сидів сам Іван:

– Сідай, дорогий, випий холодного мартіні. У тебе здорове почуття гумору, тому я можу дозволити собі пожартувати.

Ярослав сів і, зачекавши мить, прийняв із рук Івана прохолодний келих, на чверть наповнений прозорим напоєм, – він знав, що сперечатися з Іваном, коли той пропонує випити, не варто, якщо не хочеш зіпсувати розмову на самому початку.

– Щодо жіночих сердець мушу тебе розчарувати, Іване. Зовсім не залишається на них часу.

Іван співчутливо помахав головою.

– Так, справи, справи… Вони забирають левову частину нашого життя. Але саме вони сповнюють його змісту, виростаючи перед нами все новими й новими вершинами, що їх ми повинні підкорювати лише для того, аби побачити перед собою ще крутішу вершину та кинутися в бій, підкорюючи її. Чи не так?

– Ти філософ, Іване.

– Аж ніяк. Я лише маю час для думок, не спрямованих на те, щоб прожити нинішній день. Не завжди так було, але я домігся такого стану речей. Колись доможешся цього і ти. Я бачу в тобі енергію, якої вистачить, щоб дати тобі таке життя. Потрібно тільки працювати й очікувати, – Іван відсьорбнув мартіні й поглянув на Ярослава, – гарний напій.

– Надзвичайно гарний, мушу сказати, – відповів той.

– Я ніколи не вживаю того пійла, яке пропонують у магазинах під назвою «Мартіні». Не той смак. Лише угорський білий вермут, що його особисто для мене виробляє мій добрий знайомий з Будапешта, і джин, привезений із Лондона. Так, саме з Лондона. Голландський джин має надто міцний смак для приготування мартіні, запам'ятай це. Змішую я сам, адже всім відомо: якщо хочеш щось зробити добре, роби це сам. Пропорція – тільки п'ятдесят на п'ятдесят, я не люблю ці ультра-сухі мартіні, для приготування яких вермутом лише споліскують склянку, наповнюючи її джином. Але є ще один секрет!

– За останню хвилину я дізнався про мартіні більше, аніж за все попереднє життя, які ж після цього ще можуть бути секрети? – посміхнувся Ярослав.

– Секрети можуть бути навіть там, де тобі видається все давно пройденим і знаним, дорогий. Повір, я знаю, про що кажу. У нашому ж випадку секрет простий: головне – не охолоджувати напій надто сильно. Від надмірного вживання криги мартіні втрачає свій букет.

Ярослав промовчав. Іван кілька хвилин сидів, напівзаплющивши очі, так що неможливо було сказати, чи насолоджується він напоєм, чи обдумує якісь справи. Нарешті він подивився на Ярослава.

– Добре, дорогий. Я бачу, що ти не маєш надто багато часу для сторонніх розмов, тож готовий вислухати, яка справа привела тебе до мого дому.

– Часу в мене достатньо! – запротестував Ярослав, але Іван лише сумно посміхнувся.

– Не сперечайся зі мною, я циган і бачу душу людини так, як не можеш бачити її ти, слов'янин.

Ярослав відставив келих з мартіні.

– У Львові на мого колегу наїхали. Наїхали потужно. Він залишився живим лише тому, що надійшов я. Цікавилися його комп'ютером. Перед цим він намагався прослідкувати банківські операції однієї людини.

– Що за людина?

– Семен Спудей.

Іван відкинувся на спинку крісла, кілька секунд уважно дивився в обличчя Ярославу, після чого розреготався:

– Дорогий, твої колеги занадто легковажно ставляться до власного життя! – все ще сміючись, сказав він. – Навіщо йому було потрібно турбувати Семена в такій, е-е-е… неввічливій манері?

Ярослав коротко переповів про розслідування вбивства Євгена Бондаренка, оминувши всі подробиці, окрім того, що Бондаренко колись отримав тюремний термін саме за допомогою Спудея.

– Мій колега хотів прослідкувати, чи не було ніякого фінансового зв'язку між моїм клієнтом і Спудеєм напередодні вбивства.

– Розумію. Чого ж ти хочеш від мене? Семен мені не друг, але й війна з ним мені не потрібна. У наш час треба заробляти гроші, підтримуючи мир, а не розпочинати війни, погодишся зі мною в цьому?

– Так. Але мова не йде про війну. Мені лише потрібно знати, чи причетний Спудей до нападу на мого колегу. Далі я порахуюсь із ним особисто.

Іван відсьорбнув мартіні.

– Я маю поміркувати.

Ярослав устав з крісла.

– У будь-якому разі я вдячний тобі, Іване. За мартіні й добру розмову. Коли мені зателефонувати, щоб дізнатися, яке ти прийняв рішення?

– Я сам тебе наберу, дорогий. Не буду казати про те, що наша розмова не вийде за межі цих стін, яке б рішення я не прийняв, адже тобі це відомо. Удачі тобі.

Розділ 18

Вийшовши від Івана, Ярослав дістав із кишені список, з якого встиг викреслити вже чотири прізвища. Залишалось п'ятеро. Пометикувавши хвилину, Ярослав визначив, на яку адресу йому вирушати найближче, і покрокував до стоянки таксі перед фітнес-клубом – на трамваї довелося б їхати не менше сорока хвилин. За звичкою почав непомітно роззиратися навсібіч і хотів було вже сідати в автомобіль, коли помітив «хвоста». Чорна «Ауді» з затемненими вікнами, що стояла неподалік, захурчала стартером за мить до того, як Ярослав опинився поблизу таксомотора. Крізь ледь відчинене бічне віконце, здалося, зблиснула лінза об'єктива. Ярослав відчинив дверцята таксі.

– Вітаю пана! – мовив до водія з осяйною посмішкою.

– Вітаю, – ввічливо відповів таксист.

– Скільки мені буде коштувати поїздка до Старого Мяста?

– Лише п'ятдесят злотувок, – розплився в посмішці водій.

– Але хіба це не забагато?! – округлив очі Ярослав, краєм ока розглядаючи чорну «Ауді». Та стояла з заведеним мотором, але від'їздити не поспішала.

– Цілком нормальна ціна, – посмішка таксиста випарувалась, як вода з забутого на вогні чайника. – А пан знає, яку зараз маємо ціну на пальне?

– На жаль, мені невідомо, яка ціна.

Таксист крізь зуби назвав сильно завищену ціну літра бензину.

– Але за п'ятдесят злотих можна купити відро бензину! Адже тут не так уже далеко їхати! – замахав руками Ярослав.

Водій почав утрачати терпець:

– Пану потрібно їхати до Старого Мяста чи псувати мені настрій?

– Мені потрібно їхати, але я хотів би сказати, що я не один із тих туристів, котрі не знають цін на таксі у Варшаві! Тридцять злотих.

– Ні!

– Тридцять п'ять!

Таксист зітхнув, дивлячись на Ярослава, як на надокучливу муху.

– Пане, я назвав нормальну ціну. В будь-якому разі будете платити за показниками таксометра, і саме п'ятдесят злотих цей прилад нарахує до Старого Мяста. Наша суперечка просто кумедна. Або готуйте п'ятдесят злотих, або зачиніть дверцята.

Ярослав зачинив двері автівки й відійшов від неї на кілька кроків, діставши мобільний телефон. Повернувшись до стоянки спиною, набрав номер Маріуша.

– Привіт, Ярику, – почув за кілька секунд його голос. – Слухаю.

– Можеш записати номер? – замість вітання сказав Ярослав.

– Так.

– Ванда петер нуль вісім сорок чотири анджей. «Ауді А6» чорного кольору. Записав?

– Записав.

– Її пасажири, здається, мною цікавляться. Зможеш «пробити»?

– Думаю, так.

Недбало поглянувши вбік, Ярослав прослідкував за «Ауді», що ще стояла на своєму місці з заведеним двигуном.

– Дякую, я зателефоную, – Ярослав вимкнувся. За мить повернувся до таксі й з виглядом крайнього незадоволення заліз на заднє сидіння.

– Поїхали, друже, – сказав водієві. – Я волів би покататися Варшавою.

– Це може бути дорожче за п'ятдесят злотих! – зловтішно кинув водій.

– Мені щойно стало соромно за власну жадібність, – засміявся Ярослав. – Поїхали.

Таксист знизав плечима і виїхав зі стоянки. Чорна «Ауді» тієї ж миті рушила, сівши на хвіст таксомотору. Незважаючи на досить щільний потік транспорту, трималася одразу ж за автомобілем, у якому їхав Ярослав, навіть не намагаючись приховати свої дії. Ярослав зручніше вмостився на сидінні й почав роздивлятися околиці.

Авто швидко пробігло широким чотирисмуговим шосе набережної Костюшковської над блакитною стрічкою Вісли, потрапило в затор на шляхопроводі, що вів від мосту Сласько-Дабровського, після чого обабіч дороги потяглися потопаючі у кронах тополь і кленів будинки, розташовані вздовж алеї Солідарності. Нарешті водій звернув праворуч, і, проминувши площу колони Сигізмунда III Вази, машина повільно покотилася в бік варшавського Королівського палацу. Шофер, який весь час їхав мовчки, напівобернувся до Ярослава.

– Пан помітив чорне авто позаду?

– Так, друже.

– Це, звичайно, не моя справа, але воно тримається за нами від початку.

– Мені це відомо. У мене прохання, виконаєш?

– Що саме?

– їдь далі й роби вигляд, ніби ти їх не помічаєш.

– Як пан скаже, – вкотре знизав плечима водій і повернув ліворуч, спрямовуючи авто до забитого транспортом і пішоходами ринку Старого Мяста. Деякий час легковик повз бруківкою, протискаючись крізь натовпи туристів і ряди припаркованих на численних автостоянках автомобілів. Чорний автомобіль нахабно рухався позаду, клаксоном відганяючи охочих увіпхнутися поміж ним і таксі, у якому їхав Ярослав. Нарешті водій, який помітно починав нервувати, виїхав на ширшу дорогу й видихнув:

– Я маю попередити пана, що тут пахне криміналом і я не можу продовжувати його гру. У мене діти.

– Як тебе звуть? – відповів Ярослав, продовжуючи спостерігати за «Ауді», люди в якій, як він давно зрозумів, не слідкували за ним, а намагалися продемонструвати себе з метою залякування.

– Вітек.

– Не переймайся, Вітеку. Зупини машину за найближчим перехрестям, я вийду.

Водій, не вимовивши більше жодного слова, підскочив до тротуару й зупинився.

– Скільки з мене? – запитав Ярослав, дістаючи портмоне.

– П'ятдесят злотих.

Ярослав подумки посміхнувся.

– Ось що, Вітеку, тримай сотню і намагайся забути те, що бачив. Ти розумієш мене?

– Так, пане, я все розумію. У мене така робота, яка вимагає від мене короткої пам'яті.

– Ти добре знаєш свою роботу, Вітеку, – Ярослав кинув на переднє сидіння купюру і швидко вискочив з авто. Краєм ока помітив, що з «Ауді», котра зупинилася позаду, швидко вийшли двоє чоловіків. Не звертаючи на них уваги, Ярослав швидко покрокував вуличкою, що йшла повз невисокі старовинні будинки, над підвалами яких висіли строкаті вивіски пивниць і барів.

Після доброї чверті години швидкого ходіння вузькими вуличками Старого Мяста Ярослав, нарешті, відчув, що далі зволікати не можна. Переслідувачі, за його підрахунками, ще десять хвилин тому зрозуміли, що він їх помітив і бавиться з ними. Він швидко пірнув у напівтемне підворіття, пройшов десяток кроків і стрімко повернув назад. Переслідувачі з'явилися перед ним саме тієї миті, коли очі вже дещо звикли до мороку. Без зайвих слів Ярослав стрілив першому з переслідувачів у скроню потужним ударом правиці і, підхопивши його падаюче тіло, щосили жбурнув його під ноги другому. За мить розправився і з ним трьома влучними ударами під ребра. Обережно підхопив його і вклав поряд із першим. Тільки коли по-професійному швидкими рухами обшукував їхні кишені, відчув у скронях молоточки пульсу – мозок відповів на екстремальну ситуацію порцією адреналіну, що прискорив пульс і змусив руки ледь відчутно тремтіти. Не роздивляючись, розклав по кишенях трофеї, знайдені в невдах-шпигів, і вийшов на вулицю, розчинившись серед захоплених красотами старої Варшави туристів.

Розділ 19

Телефон задзижчав тихим сигналом вібровиклику, щойно Ярослав, замовивши кухоль пива, зручно вмостився в кутку одного з погрібців на Пивній вулиці. Телефонував Маріуш.

– Як ти? – почув Ярослав у слухавці.

– Почуваюся добре, п'ю відмінне холодне пиво.

– Зрозуміло. Я з приводу твоєї «Ауді». Авта з такими номерними знаками у реєстрі не значиться. Точніше, не значиться машина такої марки. Під цими номерами був зареєстрований «полонез» тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року випуску. В минулому році він знятий з обліку в поліції внаслідок ДТП, після якої перестав бути придатним для експлуатації.

– Чомусь саме такого збігу обставин я й очікував, – задумливо сказав Ярослав.

– З тобою справді все гаразд?

– Так, звичайно. Щойно у Старому Мясті мав розмову з пасажирами цієї «Ауді». Панове виявилися не надто балакучими. Та й часу не було спокійно обговорити питання, які мене цікавлять.

Маріуш кілька секунд мовчав.

– Маю надію, ваша розмова не потрапить у кримінальні новини?

– Навряд. Хлопці з тих, які не надто люблять афішувати свої справи, а я, у свою чергу, був із ними доволі ввічливим.

– Здогадуєшся, хто міг стежити за тобою?

– Ти помиляєшся, Маріуше, за мною ніхто не стежив. Просто хтось вирішив залякати мене і примусити відвернути. Але я відвертати не збираюся, про що їм докладно й повідомив. Поки я не знаю, на кого працюють люди з чорної «Ауді». Але збираюся це з'ясувати.

– Добре, – мовив Маріуш. – Не буду тобі нічого радити, ти маєш свою голову на плечах. Якщо потрібна буде допомога, звертайся будь-коли.

– Дякую, Маріуше.

Ярослав вимкнувся, поклав слухавку на стіл, відпив з кухля добрячий ковток пива й заходився роздивлятися «трофеї». Швидко переглянув записи в телефоні одного з громил, занотувавши їх до свого блокнота, відкрив шкіряне портмоне, яке належало другому, і, перегорнувши готівку в кількості близько тисячі злотих, витягнув дві візитні картки. Мимохідь глянув на них і поклав собі до кишені. Після цього перейшов до важкенької барсетки.

Першим, що Ярослав побачив, відкривши барсетку, було руків'я пістолета. Впевнившись, що за ним не спостерігають, він узяв зброю до рук. Зручне руків'я «вальтера ППК» приємно холодило долоню. Ярослав звичним рухом видобув магазин і, пересвідчившись, що він повний, пересмикнув затворну раму, викидаючи зі ствола набій. «Типово бандитський спосіб спорядження зброї, – подумав Ярослав, – вісім набоїв у магазині, дев'ятий – у стволі». Зброя навряд чи могла належати працівнику поліції або спецслужб. Перегорнувши вміст барсетки, витягнув з неї невеличкий записник і мобільний телефон. Записник приєднав до двох візитівок у своїй кишені й заходився виписувати телефонні номери з другого телефону до свого блокнота. Впоравшись, клацнув запобіжником пістолета і засунув його собі за пояс. Помахом руки покликав офіціанта і швидко розрахувався. Вже хотів виходити, коли ожив один із телефонів, відібраних у громил. Ярослав узяв слухавку.

– Слухаю, – мовив польською.

– Ти дарма це зробив, козел, – гаряче видихнули йому у вухо російською мовою. – Ти за це заплатиш.

– Я за все звик платити, – відповів Ярослав. – Чого ти хочеш?

– Де ти?

– Дурне запитання.

– Ми все одно тебе знайдемо, де ти?!

Ярослав зітхнув. Йому стало нудно від порожніх балачок.

– Ось що: за своїми речами зайдіть до бару «Краків». І не заважайте мені робити свою роботу, я такого не вибачаю.

Він удруге підкликав офіціанта і, кинувши на стіл десять злотих, сказав:

– Я залишу тут кілька речей для своїх друзів. Вони будуть за п'ять хвилин. На жаль, я поспішаю й не можу їх дочекатися, передайте це їм, – Ярослав указав на барсетку, портмоне й телефони, після цього швидко вийшов надвір. Не гаючись, перейшов укриту потертою за кілька сторіч гранітною бруківкою дорогу й майже забіг до крихітної крамнички з десятками кліток на вітрині. У клітках галасували, підспівуючи звукам з вулиці, кількадесят великих і дрібних папуг, півсотні лимонно-жовтих канарок і навіть два жовтодзьобі шпаки. Заховавшись за клітками, Ярослав почав спостерігати за вулицею крізь вітрину.

– Пану щось підказати? – подувом свіжого весняного вітру до Ярослава підлетіла юна продавчиня з охайно зачесаним русявим волоссям, ямочками на щоках і чарівною посмішкою на обличчі.

Ярослав відповів не менш сяючою посмішкою:

– О, так, у вашому королівстві краси просто розбігаються очі! Я тепер навіть не знаю, чого мені більше бракувало – співу канарок чи ваших бездонних очей.

Дівчина помітно знітилася.

– Пан вельми люб'язний… Які ж саме птахи цікавлять пана?

Ярослав пересунувся на кількадесят сантиметрів, зайнявши таку позицію, щоб якнайкраще бачити сходинки, що вели до бару «Краків». Перед ним у великій циліндричній клітці опинилася велика біла самиця какаду з червонястим султаном на голівці, котра одразу почала блимати йому своїм чорним оком, уважно роздивляючись незнайомця. Не роздумуючи, Ярослав указав на какаду.

– Надзвичайно гарний екземпляр. Чи не могли би ви, люба дівчино, розповісти про нього мені?

– Гарний вибір, – дівчина одразу забула про невпевненість і розпочала довжезний монолог. – Перед вами трирічна самиця молуккського какаду. Птах дуже рідкісний і цікавий з багатьох точок зору. Дорослий екземпляр важить дещо менше кілограма…

На тому боці вулиці людей, здається, побільшало. Обідня пора примушувала туристів, котрих цієї пори року у Варшаві було надзвичайно багато, шукати затінок над головою і можливість підживитися гарячими стравами. Але, скільки Ярослав не придивлявся, нікого підозрілого поблизу сходинок, що вели у погрібець, він не помітив.

– Що ви кажете! Цілий кілограм! Я завжди думав, що папуги мають бути значно меншими.

– Якщо бути точними, то в середньому молуккський какаду важить вісімсот-дев'ятсот грамів. Особини з вагою у кілограм зустрічаються значно рідше. Але мушу вас запевнити, що молуккський какаду – один з найбільших серед папуг свого виду.

Ярослав, не відриваючи зосередженого погляду від входу до «Кракова», присвиснув і покрутив головою.

– Це ж треба! А з вигляду й не скажеш.

– Пан має рацію, – продовжила продавчиня, – адже тут у нас зовсім молода дівчинка.

– Але ж ви сказали, що їй уже три роки!

– Так, і, зважаючи на те, що молуккські какаду живуть у середньому п'ятдесят-сімдесят років…

Біля сходинок бару, загальмувавши з гучним писком, зупинилася все та ж чорна «Ауді», котру Ярослав помітив ще поблизу Іванового спорткомплексу. З неї швидко вийшли і подалися до «Кракова» троє чоловіків. Першими двома були нещодавні знайомі Ярослава, котрі так необережно повелися з ним у підворітті, а третім… Придивившись, Ярослав відчув те полегшення, яке буває, коли людина впевниться утому, що її припущення правильні. Третім до погрібця побіг той самий лисий чоловік спортивної статури, з котрим Ярославу вже довелося зустрітися на квартирі у Федька. Ярослав без зайвого поспіху видобув з кишені мобільний телефон, подумки похваливши себе за те, що колись не пожалкував зайвих грошей, аби купити модель із найпотужнішою з можливих фотокамер.

– Сімдесят років! Неймовірно! – повернувся він на мить до дівчини-продавця, одночасно готуючи до роботи камеру. – Хто б міг подумати! Такий папуга переживе багато кого з людей.

– О, це так, – погодилася, не виказуючи здивування з поведінки дивного клієнта, дівчина. – Відомі випадки, коли какаду жили й більший термін. Це щирий товариш на все життя. Купуйте і ви нізащо не пожалкуєте.

Ярослав підніс слухавку на рівень очей, навів об'єктив на вихід із бару і торкнув важіль збільшення зображення, встановлюючи такий рівень, який дозволяв добре роздивитися обличчя тих, хто незабаром мусив позувати Ярославу, сам того не бажаючи.

– Вибачте, пане, – спохмурніла продавчиня, – але в нас заборонено фотографувати тварин. Заховайте фотоапарат негайно!

Цієї миті з погрібця вискочив лисий; мить – і його зосереджене обличчя та затягнутий у чорну футболку атлетичний торс застигли, переведені в цифровий формат в електронних глибинах карти пам'яті телефону. За кілька секунд Ярослав клацнув кнопкою спуску вдруге і втретє. Усміхаючись, повернувся до дівчини.

– Дівчинко, тварини, котрих фотографую я, на щастя, не ваші. Мені взагалі невідомо, чиї вони. Але, – Ярослав сховав телефон до кишені, – мені достобіса хотілось би дізнатися, хто їхній господар.

Дівчина замовкла, не знаючи, що відповісти.

– Мені справді подобається ваш папуга. Боюся лишень, що з моїм розкладом дня він дуже скоро змушений буде померти з голоду, – тепло мовив до неї Ярослав. – Скажіть краще, у крамниці є інший вихід?

– Т-так, – продавчиня розгубилася ще більше.

– І він, маю надію, веде на іншу вулицю?

– Т-так, на іншу, але я не розумію…

– Не треба нічого розуміти, моя чарівна феє, – церемонно вклонився дівчині, не забувши прикластися вустами до її руки, Ярослав. – Букет розкішних троянд за мною, а поки що повинен просити вас провести мене до чорного ходу.

Дівчина вихопила руку і покрокувала за прилавок.

– Ходімо, – кинула наостанок, – але пам'ятайте: у мене є балончик зі сльозоточивим газом, а поліція зовсім неподалік.

– Буду пам'ятати це, як табличку множення, моя пречудова Аріадно!

Клацнув замок, і Ярослав, пославши наостанок повітряний цілунок продавцю зоомагазину, розчинився серед вуличок Старого Мяста.