Текст книги "Арахнофобія"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ 11

Галкін сидів у кабінеті сам, заклавши за вухо невеличку викрутку і надавши обличчю діловито-заклопотаного вигляду. Перед ним, зайнявши увесь простір потертого письмового столу, лежала догори ногами друкарська машинка. Поряд з нею, примушуючи непокоїтися за долю приладу, знаходилися плоскогубці й замашний молоток.

– Кляті німці, – бурчав Галкін. – Це ж треба так зробити машинку, щоб вона ось уже шість десятків літ служила й уперто не хотіла ламатися без надії на воскресіння! Її ще за Брежнєва потрібно було б замінити, але зась! Будьте люб'язні, Вадиме Олексійовичу, дровенят підкинути, пари підняти, і вона ще нашим онукам послужить. Он уже й у ВБНОНі [2]2
  ВБНОН – відділ із боротьби з незаконним обігом наркотиків.


[Закрыть]два комп'ютери в кабінетах. А мені знову колупайся в череві цього чуда європейської друкарської справи.

Він зітхнув і завченим рухом крапнув у механізм мастила з жовтуватої пластмасової маслянки.

– Радий тебе бачити, Ярику. Маємо про що поговорити.

Ярослав подав руку для привітання і сів на стілець навпроти. Галкін прибрав зі столу інструмент, перевернув з голови на ноги друкарську машинку й заходився міняти стрічку. За хвилину вклав до машинки аркуш паперу й заходився клацати клавішами. Прилад, заповнивши приміщення гучним клацанням, потягнув каретку зліва направо, залишаючи на аркуші рівний рядок літер.

– От і все, – підбив підсумок Галкін. – Я не Нострадамус, Ярику, але повір моєму слову – нас не буде, а вона й тоді тут стоятиме.

– Не сперечаюся.

– Добре, – Галкін посунув прилад у куток столу і поглянув на Ярослава. – 3 Федьком майже все в порядку. Струс мозку, тріщина черепа і перелом двох ребер. Стан середньої важкості, але видужає. Краще розкажи мені, що там сталося.

Ярослав коротко, але вичерпно розповів про дзвінок до Федька, його відвідини і бійку з лисим.

– Цікаво, – Галкін забарабанив пальцями по столу. – Дуже цікаво. Кому твій очкастий зброєносець міг перейти дорогу? Може, якісь минулі справи?

– Навряд, – похитав головою Ярослав. – Я кілька місяців був у Польщі, тобі це відомо. Федько за цей час не брав участі в жодній з моїх справ. – Тут інше.

– Що ж саме?

– Я прохав його покопати в Інтернеті інфу про наших постраждалих і всі їхні можливі зв'язки. Цим він і займався. А за кілька хвилин до відвідин того самого громили він сказав мені по телефону, що хтось вчинив на його IP-адресу досить потужну вірусну атаку. Думаю, він щось накопав. Лисий, як я помітив, значно більше уваги приділяв знищенню Федькового комп'ютера, аніж мене. Потрібно знайти лисого, у нього є відповіді на наші запитання. На його пістолеті були відбитки пальців?

– Жодних. Руків'я і спусковий гачок обмотано ізоляційною стрічкою. Він професіонал.

– Шкода.

– А що в аеропорту? – запитав Галкін.

Ярослав широко посміхнувся.

– Ну, бачу, бачу – натрапив на слід. Розповідай.

– Зажди. Люблю робити людям приємні сюрпризи. А скажи мені насамперед, друже майоре, що з гільзою, яку я знайшов на місці згорілого авто?

– Сюрпризи, кажеш? – Галкін посміхнувся, у свою чергу. – Що ж, сюрпризи є й у мене.

І він заходився розповідати. Відбитки пальців на гільзі дійсно були. І належали вони… Павлу Мостовому. Так, саме йому. Гільза, як і куля, знайдена в голові Бондаренка, належала набою до пістолета ТТ, у базі даних цей ствол не значився, тож дотепер був чистим. Але це не найголовніше. Піднявши архіви, Галкіну вдалося дізнатися багато цікавого про всю трійцю – Євгена, Антона і Павла.

– Готовий вислухати одну давню й не дуже веселу історію? – загадково поглянув Галкін на Ярослава.

– Не просто готовий. Я вже їм тебе очима.

– Ну то слухай. А розпочалася наша казка того самого дня, коли серед золотого жовтня 1991 року поголили в солдати трьох давніх друзів – Антона Сердюка, Павла Мостового і Євгена Бондаренка. Як так сталося, що друзі дитинства змогли не розлучатися під час військової служби й служити в одній частині і навіть в одній роті, залишимо на їхній совісті. Тим паче, що для нас це не важливо. Хіба як свідчення того, що дружба в них була досить міцною. Час під гвинтівкою пролетів швидко, і ось уже наші добрі молодці повернулися до рідних домівок. Повернутися вони повернулися, але застали тут зовсім не ту державу, з якої йшли до війська, зовсім не те суспільство, у якому зростали й закінчили школу. Все змінилося. Прийшла пора дикого капіталізму й шкіряних курток. А з огляду на те, що фізичною силою і надмірними амбіціями Бог не обділив наших героїв, вирішили вони розпочати кар'єру де? Правильно, у кримінальних колах. Це були перші, несміливі спроби стати на крило цілої плеяди жовторотих пташенят, котрі пізніше, пройшовши жорсткий відбір, мали стати хижими грифами кримінального бізнесу. І наші знайомі з головою занурилися в пісню зелених купюр, стрілок, блатних справ і п'янкої атмосфери прокурених кабаків. Але, як то кажуть, недовго музика лунала. Під відомих авторитетів хлоп'ята йти не хотіли, уявивши себе такими ось робінгудами нової хвилі, й почали власний бізнес. Не надто прибутковий, але досить перспективний – почали «кришувати» кілька барів на околицях міста, заодно набравши туди бригади трудівниць інтимного фронту, простіше – повій. Млява торгівля легкими наркотиками, ну, звичний набір. Довго квітнути їм не дали – після того як наші фігуранти відмовилися відстібати «долю малу» до злодійської каси, їх швидко й гарно прибрали. Для цього хтось побив одну з їхніх фей, а та, у свою чергу, написала заяву, що це зробили Бондаренко, Мостовий і Сердюк. Далі під час обшуку знайшли в когось із них анашу і таке інше. Одним словом, потрібно було сідати. І тут Бондаренко взяв усю провину на себе. Він відсидів чотири роки й вийшов десь так у 1997 році. За цей час Мостовий і Сердюк помітно піднялися й перемістили частину свого бізнесу до Польщі. Ганяли машини, підробляли документи, ще якісь темні справи. Судячи з усього, з Бондаренком у них вийшов розлад. Принаймні Бондаренко на досить великий час випав з поля зору львівської міліції. Подейкують, що був у Польщі на заробітках – працював охоронцем у якомусь фешенебельному ресторані. Напевне, там і познайомився з твоєю мільйонеркою. Такі ось справи. Можемо, базуючись на цих фактах, відпрацювати кілька версій убивства. По-перше, їх могли вбити колишні суперники по кримінальному бізнесу, по-друге, вони могли перейти комусь дорогу вже тепер, маючи схильність до швидкого й незаконного заробляння грошей, а також незалежний характер. Звичайно, відбитки пальців Мостового на гільзі дещо плутають карти, але при бажанні можна знайти пояснення тому, звідки вони взялися. А по-третє…

– А по-третє, Євгена Бондаренка могли спровадити до кращого світу Сердюк із Мостовим, маючи якісь невирішені суперечки у колишніх або нинішніх справах. Ми, Вадиме, наблизилися до мого сюрпризу.

– Ну, давай, розповідай, що маєш.

Ярослав двома словами виклав те, про що йому оповіла стюардеса Оксана.

– Овва! – тільки й знайшовся Галкін. – А це вже не просто цікаво! Схоже, твій давній товариш звільнився від потенційного «глухаря»! Вона не могла помилитися?

– Навряд, – Ярослав дістав дбайливо згорнутий аркуш жовтуватого факсимільного паперу з роздруківкою пасажирів учорашнього рейсу на Варшаву. – Але вони летіли не під своїми іменами, ось.

Галкін швидко переглянув список.

– Двадцять три чоловіка, з них дев'ять жінок. Залишається чотирнадцять.

Ярослав пригадав слова бомжа Гришки, почуті, коли вів з ним бесіду після вибуху гранати на місці вбивства двох невідомих.

– Мені від початку щось спокою не давало. Твій «секретос агентос» описав гренадерів з Личаківки надто вже схожими на Мостового і Сердюка. Таких збігів не буває. Якщо додамо відбитки пальців Мостового на гільзі з місця злочину, все збігається. І мені підказує інтуїція, Вадиме, що серед безпритульних громадян міста Львова нещодавно зникли двоє осіб. Маєш два майже розкритих убивства.

– Не мала баба клопоту… Добре, з цими двома пізніше. Зараз потрібно займатися Сердюком і Мостовим.

Галкін запалив цигарку і кілька хвилин помовчав.

– Слухай, я підготую офіційний запит, а ти… Як щодо перспективи відвідати Варшаву?

Ярослав знизав плечима.

– Саме цим я й збирався зайнятися. Лишень закінчу ще одну невеличку справу у Львові. Мені потрібна адреса родичів Бондаренка.

– Адресу дам. На коли в тебе квиток?

Ярославу залишилося тільки посміхнутися.

– Квиток завтра на ранок. Звідки ти знаєш, що я його купував?

– Я знаю тебе, Ярику. Цього цілком достатньо. Привіт від мене Маріушу.

Розділ 12

Наблизившись до дверей квартири, адресу якої отримав від Галкіна, Ярослав кілька хвилин постояв у нерішучості. Розмови, подібні до тієї, яка мала зараз відбутися, ніколи йому не подобалися. Не було й нагальної потреби приходити сюди, адже після відвідин аеропорту справа, здається, зрушила з місця і сліди вели в Польщу. Ярослав натиснув кнопку дзвінка.

За хвилину двері відчинилися. На порозі, запитливо поглядаючи на Ярослава, стояла літня жінка в чорній жалобній хустині.

– Доброго дня, – мовив Ярослав. – Я телефонував до вас.

Жінка хитнула головою.

– Я зрозуміла. Проходьте.

Ярослав, слідом за господинею перетнувши невеличкий напівтемний коридор, пройшов до кімнати, увесь інтер'єр якої становили два крісла, невеличкий столик і телевізор у кутку. Була в інтер'єрі кімнати ще одна цікава деталь – одна з її стін була повністю закрита стелажем, на якому розташувалися десять просторих тераріумів. Прозорі скляні призми, підсвічені зсередини лампами денного світла, приковували до себе погляд незвичними нутрощами. Схоже, там утримувалися павуки. Господиня, а нею була, без сумніву, мати вбитого Євгена Бондаренка, прослідкувала за поглядом гостя.

– Мої друзі, – мовила вона. – Не лякайтесь, усі тераріуми надійно зачинені.

Ярослав примусив себе відірвати погляд від стелажа й поглянув на господиню.

– Ганна Юріївна? – запитав він.

– Це я, ви не помилилися.

– Вибачте мені за візит, я розумію ваш стан і щиро співчуваю біді, яка впала на вас. Чи не могли б ви дати мені кілька відповідей на питання, що стосуються справи?

Жінка знизала плечима.

– У мене були міліціонери, я все розповіла, навряд чи ви почуєте щось нове. Присядьте, коли вже прийшли, я приготую каву. Після цього відповім на ваші запитання.

Ярослав не зміг побороти цікавість.

– З вашого дозволу я ближче погляну на тераріуми.

– Як забажаєте. Тільки не відчиняйте їх ні в якому разі, серед павуків є смертельно небезпечні.

– Це було б понад мої сили. Я просто погляну.

Ганна Юріївна лише кивнула головою і вирушила до кухні.

На відміну від тераріумів з амфібіями й рептиліями, бачених Ярославом колись у зоологічному музеї, ті, які були перед ним зараз, не мали великої кількості рослинності. Натомість імітували то пустелю з золотим піском і камінням на дні, то вологий тропічний ліс із кількома чахлими пальмами в горщиках або й просто порожній простір із кількома сухими гілками й великою кількістю павутиння. За склом знаходилися, мабуть, кілька сотень різноманітних представників павучого племені. Великі й малі, блискучі й кошлаті, вони повзали краєвидами свого невеличкого світу. Діловито плели тенета з павутиння або й просто сиділи, завмерши в кутку, і слідкували за кожним рухом Ярослава, готові кинутися і вп'ястися в нього своїми отруйними щелепами. Ярослав зупинився біля найбільшого з павуків – великого кошлатого створіння, котре сиділо на великому корчі й уважно дивилося на нього. Його темно-коричнева щетина, довгі лапи й тіло, розмірами з пачку цигарок, примушували мимоволі здригнутися, уявляючи, як таке «щастя» доторкнеться до тіла або, не дай Бог, укусить. Зробивши над собою зусилля, Ярослав легенько постукав нігтем по склу тераріума. Павук ледь помітно здригнувся, але залишився сидіти на місці. Ярослав відійшов від тераріумів і сів у крісло, піймавши себе на тому, що йому важко примусити себе повернутися до них спиною.

За хвилину повернулася Ганна Юріївна, несучи перед собою тацю з кавовими чашками й вазочками. Обережно поставила все на столик.

– Те страховисько, яке вас налякало, не найнебезпечніше з моєї колекції. Це звичайний птахоїд. Дуже миле та лагідне створіння. Не завжди те, що видається нам загрозливим, є таким насправді, як і навпаки. Погодьтеся зі мною, – мовила вона.

– Цілком погоджуюсь.

Ганна Юріївна жестом запросила Ярослава повернутися до тераріумів.

– Бачите, він велетенський, як для павучого царства, він загрозливий і небезпечний на вигляд. Але його можна навіть узяти до рук, і він не зашкодить вам. Хіба при необережному поводженні викличе своїми щетинками свербіння на шкірі. Справжня небезпека – так звані «сірі кардинали» – мають зовсім не такий загрозливий вигляд. Наприклад, ось цей, – жінка вказала крізь скло на обліплений павутинням уламок дерева, на якому повзали кілька зовсім крихітних павучків, розміром не більш як два-три міліметри, буруватого кольору, з довгими, гострими ніжками. – Знайомтеся, справжня гроза жителів Середнього Заходу США – бурий самітник, або Loxosceles reclusa. У Європі зустрічається в Середземномор'ї. Укус самітника смертельно небезпечний, а його отрута в сотні разів токсичніша за отруту королівської кобри. Якщо людині, котру вкусив цей крихітний павучок, і вдасться одужати, на згадку вона матиме відмітку до кінця життя – рани на місці укусу бурого самітника не гояться.

Очевидно, на обличчі Ярослава стала помітною бридлива гримаса, тому що господиня, поглянувши на нього, зітхнула.

– Як ми обоє можемо бачити, серед людей є більше бридкого та потворного, аніж серед цих створінь, – вона помовчала мить, після чого вказала на інший тераріум. – А ось цей, напевне, вам знайомий. Latrodectus mactans.

– На жаль, не чув, – знизав плечима Ярослав.

– А назву Чорна вдова?

– Це вона і є?

– Саме так.

Ярослав пильніше придивився до лискучого, чорного як вугілля тільця, розміром трохи більшим за ягоду вишні, з яскравою червоною плямою у формі черепа на черевці. На відміну від птахоїда, вигляд цього павука не відштовхував, навпаки, вабив до себе погляд, примушуючи розглядати його з повагою і прихованим острахом.

– Я чув, вони їдять своїх самців після спарювання, це правда?

– Така дивна особливість спостерігається в багатьох видів павуків. Чорна вдова – одна з найвідоміших. Але годі вас лякати, кава стигне, – Ганна Юрїївна сіла в крісло і взяла до рук свою чашечку.

– Пригощайтеся.

Ярослав підсунув до себе чашку і почав розмішувати темний густий напій.

– Ви, напевне, здивовані?

– Чим, прошу? – не зрозумів Ярослав.

Господиня знизала плечима.

– Моєю поведінкою. Вона не схожа на поведінку матері, котра щойно поховала єдиного сина. Мені відомо це. Але, на жаль, мої врівноваженість і спокій – то лише маска, покрив, під яким я змушена утримувати свою розпуку. Тому, що так мені легше. Люди дивуються, он і Софійка, сестра Євгена, просить, щоб я поплакала. Не можу… – Ганна Юрїївна зітхнула. – Про що ви хотіли дізнатися?

– Власне, у мене одне питання: розкажіть мені про Мостового і Сердюка. Про їхні відносини з вашим сином… ну, взагалі про все.

– Мені ніколи не подобалися їхні стосунки, і я завжди казала Євгенові, що приятелювання з цими бандитами ні до чого доброго не приведе. Але хто нас, батьків, слухає? У нього, бачите, своє життя.

Ярослав надпив каву, завваживши, що напій був приготований зі знанням справи.

– Ви назвали їх бандитами. Вам відомо, чим займалися ці хлопці останнім часом?

– Звичайно, ні. У мене на кафедрі багато роботи з моїми павуками, я не маю часу перейматися їхніми брудними справами. А бандитами вони були ще з дитячого віку. Підстрелити з рогатки горобця або розбити скло – це до них. Курили у дворі за голубником, у нас там завжди кущі росли. А потім і вино попивали. Вони виросли на моїх очах, я знаю, про що говорю. Наш дільничний, покійний Гнат Миколайович, не мав більшого головного болю, аніж цих двоє гульвіс. Коли Євген з ними злигався, у мене була справжня депресія. Врешті, він і до в'язниці потрапив завдяки їм. Вам, напевне, це відомо.

– Так, відомо. Скажіть, може, Євген розповідав вам, які спільні справи він мав із Мостовим і Сердюком у Польщі? Можливо, якісь окремі деталі, натяки?

Ганна Юрїївна на мить замислилася.

– Навряд чи зможу допомогти вам. У нас із Євгеном була мовчазна домовленість оминати розмови про цих людей.

– Можливо, про щось розповідала Барбара?

Господиня пхикнула.

– Ця пані взагалі зі мною завжди була надзвичайно стримана. Зазвичай, окрім слів привітання або прощання, не наважувалась мовити жодного, за що я їй надзвичайно вдячна. Сволота! Вибачте, молодий чоловіче, але, пригадуючи цю людину, я фізично не можу дотримуватися мови, гідної інтелігентної людини!

– Ви не дуже любите Красовську?

– І ніколи не приховувала цього від неї. Вона, яка лише на дванадцять років молодша за мене, оплутала мого хлопчика, за що ж мені любити її?

– Але Євген, здається, кохав її?

– Він мене ніколи не слухав. Що з того вийшло, ви можете бачити. Ця ляшка вбивалася так, ніби вона має піти слідом за моїм хлопчиком в одну яму. Але я не здивуюсь, якщо наступного дня в її номері вже сидів черговий молодик.

Ярослав згадав, що наступного дня після виявлення Євгенового тіла в номері Красовської сидів саме він, обговорюючи можливість продовження слідства. Врешті, він не брався судити Ганну Юріївну за різкі висловлювання на адресу невістки. Він міг лише дивуватися мужності цієї маленької худорлявої жінки.

Опинившись на вулиці, Ярослав припалив цигарку і покрокував у бік трамвайної зупинки, проминувши неподалік від під'їзду пофарбовану блакитною фарбою будівлю голубника, яка стояла серед високих кущів. Очевидно, колись саме там Євген Бондаренко пробував палити свої перші цигарки, перебуваючи в компанії своїх майбутніх убивць.

Розділ 13

Варшава зустріла Ярослава широкими проспектами, естакадами шляхопроводів і потоками транспорту, дещо пригнічуючи після багатьох годин подорожі живописними сільськими пейзажами. Автобус деякий час долав затори, після чого швидко пробіг широким майданом перед вокзалом і зупинився, зітхнувши пневматикою гальм, біля перону. Ярослав підхопив валізу і подався до виходу, поспішаючи до стоянки таксі. Часу було обмаль, адже він хотів використати вечір не лише на облаштування в готелі, а й на зустріч із Маріушем. Той, посилаючись на зайнятість, усе ж обіцяв знайти вільну годину для зустрічі з давнім приятелем, а Ярослав знав напевне: якщо Маріуш говорить про зайнятість, це не просто намагання набити собі ціну. Він справді зайнятий важливими справами – пост заступника начальника поліції найбільшого з мікрорайонів польської столиці забирав багато часу. Ще Ярослав знав, що окрім Маріуша йому ніхто не допоможе у такій справі, з якою він прибув до Варшави.

Пройшовши скляною галереєю, що вела до приміщення вокзалу, Ярослав став на сходинку ескалатора, який швидко помчав його вгору, туди, де були розташовані виходи до міста. Несподівано почув позаду себе знайомий голос:

– А ви, Ярославе Савицький, не менш непосидючі, ніж я!

Повернувшись, побачив поряд із собою усміхнену дівчину, ту саму, з якою нещодавно подорожував із Польщі до Львова.

– Не впізнали мене?

Ярослав посміхнувся у відповідь.

– Я міг би радше забути власну адресу, аніж ваші чарівні очі, моя співчутлива супутнице. На жаль, ви не повідомили минулого разу вашого прізвища, але ім'я пам'ятаю чудово. Ви – пані Наталія.

– Розумію, Джеймс Бонд повинен мати добру пам'ять. Інакше який же він Джеймс Бонд! Мені немає чого приховувати. Дозвольте відрекомендуватися: Наталія Кондратюк.

Ярослав пустив повз вуха її доброзичливу шпильку.

– Ще раз дуже приємно. Ви приїхали чи від'їжджаєте?

– На жаль, півгодини тому приїхала і маю попереду кілька тижнів відрядження. Цього разу відпочинок виявився надзвичайно коротким. Втім, бачу, як і у вас.

– Що вдієш, – удавано зітхнув Ярослав.

Ескалатор виніс їх на верхній поверх будівлі вокзалу, звідки можна було потрапити до виходу і стоянки таксі. Ярослав поквапом поглянув на годинник, що не сховалося від Наталі.

– Поспішаєте?

– Чесно кажучи, так. У мене зустріч. Але до вас маю пропозицію.

– Яку?

– Ви залишите мені номер свого телефону, а я, звільнившись, запрошу вас на чашку кави і, користуючись нагодою, спробую довести, що я ніякий не Джеймс Бонд, а звичайний чоловік.

Наталка кокетливо примружилась.

– А пан Савицький не надто швидкий?

– Можливо. Але до надто рішучих дій мене примушує ваша магічна посмішка, так що вибачте ошелешеному чоловікові його нахабність. Лише страх удруге доручити нашу наступну зустріч його величності випадку керує мною.

Наталя засміялась.

– За словом у кишеню наш пан Савицький точно не полізе. Пишіть.

Ярослав швидко дістав з кишені мобільний і занотував продиктований номер.

– Мушу бігти шукати таксі, вас підкинути?

– Не потрібно, – замотала голівкою Наталя. – Мене мають зустріти. Чомусь затримуються, але то пусте. Проведу кілька хвилин за розгляданням жіночого журналу.

Таксі, вирушивши від вокзалу, одразу ж потрапило в затор, і поляк-водій, невисокий на зріст чоловік із пухкими щоками, високими залисинами і хитруватими очима, весь час щось бурчав собі під ніс. Іноді визирав у відчинене вікно, аби, поцокавши язиком, кинути колегам по нещастю щось на зразок: «Гоп-цоп, курче, кай ти єдєшь, но?!». Нарешті спекотні проспекти залишилися позаду і подряпана «Шкода» зупинилась поблизу невеличкого скверика, де в затінку високих осик заховалися кілька бістро. Ярослав розрахувався з водієм і швидким кроком попрямував до охайних столиків за низенькою кованою огорожею, що відмежувала бістро від решти скверу. Ще здалеку помітив Маріуша. Той сидів за крайнім столиком зі склянкою помаранчевого соку, перегортаючи якісь папери.

– Вітаю, Ярику! – він, здавалося, щиро зрадів старому товаришеві, з яким досить довгий час співпрацював раніше, перебуваючи на посаді слідчого. На великий жаль Маріуша, не тільки представники українського криміналітету намагалися заховатися в Польщі, а й польські шахраї, бандити і злодії полюбляли розтанути серед просторів України, тож дружні послуги від Ярослава не раз допомагали Маріушу уникнути прочуханки по службовій лінії. А той, будучи людиною честі, послуг не забував.

– Радий тебе бачити! – Ярослав простягнув для привітання руку. Маріуш піднявся зі зручного стільця, на якому сидів, потиснув руку Ярослава і запрошуючим жестом указав на стілець навпроти.

– Одразу хочу попередити: часу в мене трохи менше години, потім маю зустріч, від якої не можу відмовитися. Але маю надію, ми встигнемо вирішити всі нагальні питання. Увечері ж чекаємо тебе в гості. Заперечення не приймаються.

Ярослав сів на вказане місце, відкрив свою валізку і дістав з неї блокнот.

– Не заперечую. Я не забув про обіцянку яку дав Кшиштофу.

– Він буде щасливий, – на мить посміхнувся Маріуш. Його тринадцятирічний син Кшиштоф колекціонував фотографії старовинних фортець і замків, тож Ярослав, багато подорожуючи Україною, допомагав йому поповнити колекцію такими знімками, які неможливо було знайти в Інтернеті, отже був для хлопця одним з найкращих друзів.

– Ну а поки що давай до справ, – Маріуш поманив офіціанта і вказав йому на Ярослава. – Чогось прохолодного цьому панові.

– Достатньо склянки мінералки, – вставив Ярослав.

– Склянку мінералки.

Офіціант хитнув головою і відійшов.

– Я перевірив надіслані тобою дані, Ярику. Ось адреси всіх чоловіків, котрі летіли рейсом, який тебе цікавить, – Маріуш кинув на стіл кілька аркушів білосніжного паперу у блискучому пластиковому файлі. – Усі чотирнадцять, як ти прохав.

Ярослав видобув аркуші з файлу і почав роздивлятися.

– Перші четверо – цілком порядні люди, – почав коментувати Маріуш, – вони знайомі або мені особисто, або людям, за яких я можу поручитися. Я позначив їхні імена зеленим маркером. Ще один не громадянин Польщі – він норвежець, і зараз його немає в межах Речі Посполитої. Решту – дев'ятьох чоловіків – я перевірити не встиг, тож мусиш зайнятися цим особисто. На твоє щастя, вони майже всі проживають у Варшаві, лише двоє – неподалік.

– Де саме?

– Млинарже, близько п'ятдесяти кілометрів на південь від Варшави.

– Мені відомо, де це. Хто саме ці люди з Млинарже?

Маріуш знизав плечима.

– Якісь Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Досконально перевірити я не мав часу, але принаймні документи в них у порядку, адже вони пройшли огляд в аеропорту.

Ярослав дбайливо склав папери і поклав файл до валізи.

– Дякую, Маріуше. Ти навіть не підозрюєш, як мене виручив.

Маріуш лише змахнув рукою.

– Не варто подяки. Ми з тобою завжди допомагали один одному. Маю надію, допомагатимемо й надалі. Скажеш, що привело тебе, чи інформація закрита?

Ярослав припалив цигарку й випустив хмарку сизого диму.

– Тобі скажу. Тільки особисто. Схоже на те, що двоє з пасажирів нашого рейсу не ті люди, за яких себе видають.

– Серйозні хлоп'ята?

– Надто. За ними у Львові три трупи.

Маріуш хмикнув.

– Ти у своєму репертуарі. Приватний детектив, у моєму розумінні, – це людина з мікрофоном і потужною фотокамерою, яка чатує подружню вірність «грошових мішків». Але тільки не ти. Навіщо це тобі, Ярику, адже ти не гірше за мене знаєш – для тебе це небезпечніше, аніж для поліцейського, за яким стоїть держава?

– Довго оповідати, та й не знаю, якими словами. Мабуть, так за мене вирішили там, нагорі.

– Дати тобі на допомогу поліцейського? Ти ж беззбройний, як будеш боронитися в разі потреби?

Ярослав помотав головою.

– Дякую, Маріуше, але це зайве. Я не хочу світитися. Твої люди надійні, проте мені одному зручніше.

– Як знаєш. У будь-якому разі телефонуй мені, якщо виникнуть проблеми. Буду намагатися допомогти, чим зможу. Тільки, – Маріуш по-змовницьки посміхнувся, – пам'ятай, що ти не в Ічкерії і навіть не в Україні. В разі порушення закону з твого боку, тобі не зможу допомогти навіть я.

– Я був би поганим товаришем, якби почав уплутувати тебе в темні справи. Коли я відшукаю своїх друзів, звернуся до тебе з проханням простежити, які брудні сліди залишили вони в Польщі. Це єдине, що мені потрібно.

– Зробимо, – Маріуш узяв до рук склянку з соком. – Розповідай, як у тебе справи поза роботою, я маю ще кілька хвилин…