Текст книги "Арахнофобія"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ 14

Перша адреса, обрана Ярославом зі списку за те, що знаходилася зовсім неподалік від скверу, у якому він зустрічався з Маріушем, виявилась квартирою в досить непоказному п'ятиповерховому будинку, як дві краплі води схожому на ті сотні тисяч сивих бетонованих паралелепіпедів, що їх щедро розсіяла колись радянська влада просторами колишнього СРСР. Поміркувавши, Ярослав швидко пірнув у прохолоду напівтемного під'їзду. Вибіг сходами на третій поверх і відшукав поглядом потрібну квартиру. Коли натискав на кнопку дзвінка, ще не знав, про що розмовлятиме з господарем, але хвилюватися з цього приводу не доводилось. Щось спаде на думку.

Після того як пролунав дзвінок, у квартирі за дверима досить довго не було жодного звуку, але нарешті почулися кроки, і за мить, клацнувши, замок відчинився. Двері ледь відхилили, залишаючи на ланцюжку. З освітленого електричним світлом передпокою на Ярослава підозріло поглядав незнайомий чоловік років сорока п'яти. Ні на Мостового, ні на Сердюка він схожим не був.

– Чим зобов'язаний візиту? – запитав чоловік скоромовкою.

– Чемно перепрошую пана, – улесливо посміхнувся Ярослав, намагаючись викинути з вимови український акцент. – Мені потрібен пан Мачей Макаровський.

– З ким маю честь? – усе ще підозріло поглядав на прибульця господар помешкання.

– О, не хвилюйтеся, я лише скромний службовець авіакомпанії «Wizz Air», мене звуть Вацек Дилда. Мені потрібен пан Мачей Макаровський, який кілька днів тому, а саме вісімнадцятого червня, скористався послугами нашої авіакомпанії, мандруючи рейсом із Києва через Львів до Варшави.

– Мачей Макаровський – це я, – відрізав господар. – Чим зобов'язаний?

Ярослав замахав головою, чимдуж намагаючись дотримуватись жалюгідно-дурнуватого вигляду.

– О, мені надзвичайно приємно бачити пана! Справа у тому, що в мене виникли на службі деякі проблеми через неуважність вантажників нашої компанії. Повірте, мені вкрай прикро, і єдине, чого я бажаю, – якомога швидше виправити це недоречне становище. Ви бачите цю валізу? – Ярослав продемонстрував свою спортивну валізу, з якою не розлучався під час усіх своїх мандрівок.

– Звичайно, я її бачу. І що з того?

– Але… – Ярослав зобразив на обличчі розгубленість. – Адже це ваша валіза!

– Це не моя валіза, – посміхнувся співчутливою посмішкою Макаровський, – і я не розумію, навіщо ви ламаєте тут комедію, добродію. Я не настільки дурний, аби в мене можна було вициганити гроші безпосередньо на порозі власного дому.

Ярослав з виразом крайнього обурення приклав правицю до грудей.

– О що ви! Як можливо! Це лише моя робота!

– Виманювати гроші в довірливих людей?

– Повертати людям речі, загублені під час подорожі літаками нашої авіакомпанії!

Господар почав утрачати терпець.

– Я повторюю: це не моя валіза. І я не маю вільного часу, щоб правити з вами теревені. Прощавайте. – Він спробував зачинити двері, але Ярослав із благальним поглядом учепився в них ззовні.

– Ще одну лише мить! Одну коротку мить, благаю! Я не хочу проблем на службі!

Макаровський зітхнув:

– Лише одну мить, і я більше не хочу бачити вас, шановний!

Ярослав похапцем дістав із кишені блокнот і почав швидко в ньому щось шукати.

– Все кляті комп'ютери… – гаряче шепотів він, – коли я записував на звичайному папері, ніколи не виникало ніякої плутанини… А тепер – будь ласка! Є валіза, немає господаря. А досвід доводить: господар у неї обов'язково з'явиться. А разом із ним – догана від начальства! Прошу вас, пане Макаровський, покажіть ваш паспорт. Ви нічого не втрачаєте, а я буду впевнений, що це саме ви, а не інша людина. Будьте таким люб'язним!

Макаровський від несподіванки навіть засміявся.

– Більш дурнуватої ситуації не бачив у житті… Ну добре, я покажу вам паспорт, і забирайтеся!

– Благаю, це єдине, чого хочу від вас.

Макаровський зачинив двері, а за кілька секунд розчинив їх навстіж, із широкою посмішкою пхаючи під ніс Ярославові свій паспорт. Савицькому вистачило миті, щоб визначити – документ справжній і належить він саме Мачею Макаровському. З поклонами й вибаченнями він ретирувався.

За рогом будинку, впевнившись, що недавній співбесідник не може його бачити, Ярослав сів на лаву поблизу дитячого майданчика, запалив цигарку і з насолодою викреслив зі списку, переданого Маріушем, першого підозрюваного. Залишалося ще вісім. Поміркувавши, він вирішив їхати до готелю – на сьогодні, з огляду на десятигодинний переїзд зі Львова до Варшави, було досить. Ярослав кинув недопалок до невеличкої, яскраво пофарбованої сміттєвої урни і покрокував до трамвайної зупинки.

Трамвай постукував своїми важкими колесами на стиках рейок і віз Ярослава, минаючи варшавські пейзажі, близько сорока хвилин, після чого Савицький, закинувши за плечі свою валізу, ще близько двадцяти хвилин крутився вузькими вуличками Старого Мяста, радше за звичкою, аніж із необхідності, перевіряючи наявність можливого «хвоста». Нікого не помітивши, Ярослав сів у таксі на одній з численних стоянок і наказав водієві їхати до готелю «Аркадія», у якому зупинявся під час перебування у Варшаві кілька років тому і який сподобався йому тихою місциною та не надто знаттєлюбним персоналом.

Готель не змінився за ті роки, які Ярослав тут не був, – той самий охайно доглянутий фасад зі старовинної цегли, вимита червона бруківка й засаджена квітами клумба. У фойє тиша, лише шепіт кондиціонера і неголосний спів приймача десь з-за стійки. Потривожений дзвоном прилаштованого до дверей дзвіночка, назустріч Ярославу вийшов портьє в білій сорочці, червоному жилеті й червоній краватці-метелику. Поштиво схилився у вітанні.

– Радий вас бачити знову, пане Савицький, – вимовив він. – Давно до нас не заглядали.

Ярослав уважно придивився до молодика. За мить згадав його – минулого разу той обслуговував номери і запам'ятався віртуозним зароблянням чайових.

– Не намагайтеся пригадати. Ви бачили мене досить давно, тож не дивно, що могли забути. Натомість я не можу собі дозволити забути наших клієнтів. Така робота. Людині приємно, коли її згадують, і вона дає кращі чайові.

– У мене схожа робота, Мареку, тож я тебе добре пам'ятаю. Вітаю тебе. З приводу чайових можеш не хвилюватися, якщо виконаєш кілька простих вимог.

– Звичайно. Кімната на одну особу в кінці коридору з душовою, нікому не казати, що ви оселилися тут, і попереджувати про всіх, хто вами цікавився. У мене добра пам'ять, пане Савицький.

– Так, у тебе феноменальна пам'ять, Мареку, мені нічого додати. А тепер я хочу відпочити.

Портьє повернувся за стійку і взяв слухавку телефону, який стояв на ній. Тихо вимовивши кілька слів, звернувся до Ярослава:

– Вас проведуть. На жаль, та кімната, яку ви займали минулого разу, поки не звільнилась. Але ми надамо вам іншу, вона нічим не поступається.

– Дякую, Мареку, – Ярослав покрокував до ліфта, поблизу якого на нього вже очікував викликаний службовцем коридорний.

Опинившись у номері, Ярослав швидко оглянув його, приділивши особливу увагу пожежній драбині, сходи якої проходили одразу за вікном, замкам на вхідних дверях і решітках вентиляції. Вентиляційні отвори були великими і знаходились над кухонним куточком та в санвузлі, але зачинялися досить надійно. Цілком задовольнившись оглядом, Ярослав покрокував у душ, де відкрив теплу воду, збираючись прийняти душ. Цієї миті задзвонив телефон. Ярослав завмер. Він щойно зайшов до номера, особливо не афішуючи свого місцеперебування у Варшаві. Такі дзвінки зазвичай нічого доброго не віщували.

– Я слухаю, – мовив Ярослав, уважно вслухаючись у потріскування на другому кінці.

Кілька секунд телефон мовчав, після чого у вухо Ярославу видихнули повним ненависті голосом:

– Ти дарма сюди приперся, нишпорко. Це була помилка з твого боку. Забирайся геть, і ти ще зможеш виправити її, інакше втратиш життя. Ми зробимо так, що тебе ніхто й ніколи не знайде. І будь певен: мої слова – не пусті погрози, це попередження. Тож дослухайся до них, коли ще маєш інстинкт самозбереження.

– З ким маю честь? – голос Ярослава лунав твердо, не виказуючи й тіні хвилювання.

– Ти мене не зрозумів, нишпорко, – людина на тому боці, здавалося, почала нервувати, – ти тепер не в такому становищі, щоб ставити запитання. Просто збирай речі і вшивайся, зрозуміло?

– Мені необхідно подумати, – відповів Ярослав і поклав слухавку.

Розділ 15

Поринувши в думки, Ярослав підійшов до бару, що його було влаштовано в ніші за скляними дверцятами в кутку кімнати, і, відчинивши дверцята, відкоркував пляшку коньяку. Налив собі добрячу порцію, припалив цигарку і підійшов до вікна. Пив пекучий напій невеликими ковтками і прислухався до молоточків у скронях. Попри те, що ні голосом, ані виглядом він не виказував хвилювання, дзвінок схвилював його. Навіть не сам дзвінок, а голос людини, котра з ним говорила. Цей самий голос видався знайомим Ярославу, незважаючи на те, що людина, яка з ним розмовляла, намагалася залишитися невпізнаною. Де ж він чув ці хрипкі, трохи картаві слова, повні загрози й ненависті? Ні, зараз не пригадати. Ярослав, не намагаючись перевантажувати мозок безглуздими спробами згадати те, що вислизало, перемкнувся на аналіз того, що дав йому цей дзвінок. По-перше, за ним стежать. Очевидно, ще зі Львова. Тобто його сподівання, не виказуючи себе, знайти Сердюка і Мостового, надій не виправдали. Що ж, це лише трохи ускладнює завдання, але не внеможливлює його. По-друге, схоже було на те, що він, Ярослав Савицький, зіткнувся тут не з двома звичайними втікачами, мета котрих – лише сховатися від правосуддя за кордоном батьківщини, а з добре злагодженою групою невідомих поки осіб, які мали можливість, не викриваючи себе, стежити за людиною, звиклою перевіряти наявність за собою «хвостів». Чи такою вже звиклою? Поклавши руку на серце, Ярослав мав сказати, що цього разу перевірявся недбало – ну не сподівався він на такий швидкий розвиток подій!

– Старієш, Ярику, чи що? – мовив він сам до себе й загасив недопалок у попільничці. Повернувшись до бару, наповнив ще раз свій келих. Постояв хвилину, після чого залпом випив напій і покрокував у душ. Досить довго стояв під струменями прохолодної води, потім розтирався м'яким рушником. Стрілки годинника показували десяту по обіді, коли він замовив по телефону вечерю й ліг на канапу, увімкнувши телевізор. Недбало перемкнув кілька десятків каналів, зупинившись на тому, де демонстрували старі діснеївські мультфільми. Пригадавши щось, потягнувся до мобільного.

Федько довго не брав слухавку. Ярослав уже подумав, що йому все ще погано, коли на тому боці пролунав голос Несторенка:

– Дякую, Ярику, що не розбудив.

– Вибач, я забув, що у вас скоро північ. Я наберу тебе ранком.

– Не варто, я ж кажу – не спав. Кажи, що хотів.

– Як ти?

– Ще не зовсім оговтався, але вже вдома. Ще кілька днів, очевидно, доведеться полежати.

– Ти сам?

– Та де там! Галкін дав двох автоматників, сидять на кухні, в карти грають.

– Це добре.

– Ярику, на біса я їм?

– Поки не знаю. Але саме для цього я телефоную. Згадай, що саме ти накопав в Інтернеті перед візитом того пустуна?

Федько кілька секунд мовчав, збираючись із думками.

– Власне, інформації було достатньо, і досить різнорідної. Я тільки незадовго до цього купив на радіоринку кілька нових баз із даними, ключі до закритих серверів… Узагалі це тобі не цікаво, та й не телефонна розмова. Дещо було про Мостового і Сердюка, дещо – про Бондаренка. Кримінальні справи, судові рішення, доповідні записки, протоколи. Я все скинув на жорсткий диск, але тепер – сам розумієш… У принципі, можна повторити пошук удруге, але всі мої записи й диски пропали, бази теж. Потрібні час і гроші, яких ти мені не залишив.

– Гроші я перешлю ранком, отримаєш у банку. Але повторювати пошук не варто. Спробуй краще пригадати все ще раз і якомога детальніше. Коли саме почалася атака на твій комп'ютер? Одразу ж після скачування інформації про загиблих?

– Не одразу. Я працював понад дві години.

– Як це було?

– Потужна атака «спамом» на всі поштові скриньки і «троянами» – по IP-адресі. Шукали саме мене. Спробували обвалити мою операційну систему, але їм це не вдалося, я ж не «ламер», врешті-решт. Приблизно за півгодини завітав лисий. Далі тобі відомо.

– Розумію, – Ярослав вільною рукою припалив цигарку, – згадуй, що ти ще копав тоді. Ставлю сто проти одного, що після візитів на ресурси МВС у гості заходять не подібні до лисого люди. У тих дещо інший імідж.

– Я намагався прослідкувати банківські рахунки пані Барбари, Бондаренка та ще одного чоловіка.

– Кого саме?

– Семена Спудея. Пам'ятаєш такого?

– Звичайно, – Ярослав був колись особисто знайомий із керівником однієї з бригад, члени якої займались у Львові рекетом на початку і в середині дев'яностих. – Він тут до чого?

– Бондаренко тоді сів саме тому, що вони перейшли стежку Спудею. Тепер той у Польщі. Я подумав – може, ці події якось пов'язані.

– Це все?

– Так.

– Дякую, Федьку, я обов'язково перевірю версію причетності Спудея до нашої справи. Відпочивай, я зателефоную за кілька днів.

– Та яке там відпочивай? – зітхнув Федько. – Боки відлежав, піду до ментів у карти перекинусь.

Ярослав посміхнувся. Він на собі знав картярські здібності Нестеренка.

– Без штанів не залиш хлопців, до зв'язку.

Вимкнувшись, Ярослав раптом згадав про запрошення Маріуша. Швидко набрав його номер. Він ще не знав, що буде казати, але знав напевне: виконати обіцянку прийти в гості він сьогодні не зможе – надто втомився, та й останні події вимагали часу для аналізу.

– Маріуше, я порося, – сказав, коли почув у слухавці голос товариша.

– Ти не порося, ти свиня.

– Добре, я свиня.

– Кшиштоф образився на тебе, а ми з Агнєжкою підемо до ресторану вдвох. І не думай, що нам тебе буде не вистачати.

– Мені прикро за Кшиштофа. Скажи, я все виправлю, ось тільки відпочину з дороги і владнаю справи.

Маріуш засміявся.

– Добре, Ярику. Він у мене дорослий і все розуміє. Але май на увазі: якщо ти найближчими днями не знайдеш часу відвідати нас, ти ворог на все життя.

– Я неодмінно знайду час.

– Добре, час мені вирушати, Агнєжка викликала таксі. Якщо все ж передумаєш, набери мене.

– Дякую. Я відпочиватиму, – Ярослав відімкнувся.

У двері тихенько постукали.

– Хто? – Ярослав швидко оглянув кімнату в пошуках імпровізованої зброї. Найбільше підходила довга ніжка вентилятора.

– Ваша вечеря, пане Ярославе, – долинув з-за дверей голос коридорного.

Ярослав швидко від'єднав ніжку від вентилятора і, заховавши її за спину, відчинив двері. Коридорний був один. На руках тримав блискучу сріблясту тацю з прикритими скляними накривками тарілками.

– Залиште на столі, – Ярослав засунув руку в кишеню, відшукуючи гроші. За мить простягнув коридорному доларову купюру. – Дякую вам, візьміть.

Коридорний узяв гроші та вклонився на знак подяки, здивовано поглядаючи на ніжку вентилятора, яку Ярослав усе ще тримав у руках.

– Та ось, знаєте, зламалася, – розвів руками Савицький.

– Я покличу службовця…

– Ні в якому разі, – відмовився Ярослав. – Я зможу сам дати раду. До побачення.

Коридорний, знизавши плечима, вийшов. Ярослав нашвидку повечеряв і вирішив лягати спати. Очевидно, завтра його чекав довгий день.

Розділ 16

Ранок накинувся на Ярослава несподіваним телефонним дзвінком. Дзвонив мобільний. Ярослав, не поспішаючи, провів долонями по обличчю і взяв зі столика слухавку. Телефонувала Барбара.

– Слухаю вас, пані Барбаро.

– Я, напевне, розбудила вас… Вибачте.

– Не переймайтеся, мені час був вставати.

– Останнім часом не можу спати. Дві-три години і все. Удень я ще якось знаходжу в собі сили пережити все це, але не вночі. Кожна з ночей від того дня, коли Євген… вона стає справжнім випробуванням для мене.

– Я розумію вас, Барбаро. Розумію і співчуваю.

На якусь мить запанувала тиша, після якої довге зітхання.

– Життя жорстоке з нами…

– Мені це відомо.

Барбара, здавалося, опанувала себе. Принаймні розмову продовжила діловим тоном.

– З'явилися якісь нові обставини?

– Так.

– Які саме?

– Зараз я ще не готовий будь-що вам повідомити, мені самому потрібно багато в чому розібратися. Коли роботу буде закінчено, я про все повідомлю.

– Я сьогодні вилітаю до Польщі. Вони не дозволили мені поховати його там. Його родичі. Але, можливо, вони й мають рацію, адже його батьківщина тут. Якщо я вам буду потрібна, можете мене знайти хіба що в першій половині дня. Мій літак о чотирнадцятій.

– Дякую, що повідомили, але для мене буде зручніше зустрітися з вами пізніше. Я у Варшаві.

– Ви в Польщі? – Барбара здивувалася.

– Так.

– У моїй справі?

– Так.

– Що ж, тоді зустрінемося пізніше.

– Добре, Барбаро.

Ярослав вимкнувся. Він згадав, що не сказав Красовській про свій намір їхати до Варшави. Врешті, це не міняло стану речей. Поки зарано зустрічатися з нею, у справі більше запитань, аніж відповідей. У двері постукали. Ярослав підійшов до дверей.

– Хто там?

– Це коридорний, пане Ярославе. Пан бажає снідати? – почув голос учорашнього службовця.

– Дякую, не варто. Я поспішаю, тож поснідаю в місті.

– Гарного дня вам. – За дверима почулись кроки, які віддалялися. Ярослав зрозумів, що цієї миті коридорний презирливо подумав про те, що «цей дивак» не відчинив двері лише тому, що пожалкував чайових. Що ж, нехай думає. Безпека важливіша за репутацію в очах працівників готелю, а після вчорашнього дзвінка нею гребувати не доводилось.

Дорогою до трамвайної зупинки Ярослав замислився. Окрім Маріуша у Варшаві в нього була ще одна людина, до якої він міг при нагоді звернутися по допомогу. Однак звертатися потрібно було, кілька разів зваживши все на шальках терезів, – така допомога могла потягти за собою певні наслідки. Цією людиною був Іван. Справжнього прізвища Івана Ярослав не знав і, сказати поклавши руку на серце, не хотів знати. Ті ж прізвища Івана, які були йому відомі, нічого не говорили, бо були лише псевдонімами. Тому для себе Ярослав називав його просто на ім'я – Іван. У колах, де той обертався, цього імені було цілком достатньо. Іван був наполовину циганом, наполовину українцем, у дев'яності контролював постачання «жриць кохання» до заможних країн Європи з України, яка тоді лише зводилася на ноги після здобуття незалежності й потерпала від різноманітних злодіїв у законі й при законі, ласих увірвати собі ласий шмат. Тепер, коли відважні дев'яності залишилися позаду, Іван вдало сидів на контрабанді з Європи до України та Росії, «кришував» кілька сотень малих та великих підприємств прикордонних областей та прискіпливо стежив, аби його бізнес залишався конкурентноспроможним серед реалій дня, що швидко змінювались. Ярослава з Іваном доля звела кілька років тому, під час розслідування крадіжки великої суми грошей із банку, що належав Іванові. Тоді удача посміхнулася Ярославу і він розплутав справу протягом кількох днів, унаслідок чого заробив чек на кругленьку суму, потиск Іванової руки і його запевнення:

– Гроші, які ти знайшов для мене, і гроші, які ти отримав, – то лише пил. Гроші взагалі лише пил. Значно вагомішою є міцна чоловіча дружба. І ти можеш вважати мене своїм другом, котрий у боргу перед тобою. За те, що десятки пацюків, які засіли в норах навкруги мене, знають: від кари за нечесність їм тепер не сховатися.

Наслідком звернення по допомогу до Івана була вірогідність зустрічних пропозицій зробити послугу, і така послуга могла добряче посварити з законом самого Ярослава. Проте він вирішив зателефонувати Іванові. Перевірити причетність Спудея до нападу на Федька іншими засобами було неможливо. Але була ще одна справа, що її Ярослав запланував зробити перед тим, як зателефонувати за номером, який тримав лише в пам'яті. Він дістав із кишені список, переданий Маріушем.

Проїхавши трамваєм десяток зупинок і Лазєнковський міст через Віслу, Ярослав вийшов поблизу Водоцягу Праського. Пройшов кількасот метрів і опинився перед довгим рядом невеликих, приліплених один до одного двоповерхових будинків із червоними металевими дахами, що заховалися за невисокими охайними парканами. Швидко відшукав потрібний. За кованою брамою, до якої вела викладена бруківкою доріжка, побачив зодягнутого в одні лише шорти літнього чоловіка. Старий порався на клумбі перед вхідними дверима, висаджуючи кущі троянд. Ярослав рішуче відчинив хвіртку і попрямував до нього.

– Вітаю вас, добродію, – мовив у відповідь на запитальний погляд того.

– Вітаю і вас, молодий чоловіче, – відповів чоловік із трояндами.

– Напевне, ви мені зможете допомогти в моїх пошуках. Справа в тому, що мені потрібен Януш Бігус. Згідно з моїми даними, він проживає за цією адресою.

Старий якийсь час уважно придивлявся до Ярослава.

– Так, очевидно, я в змозі вам допомогти, – вимовив врешті. – Я і є Януш Бігус.

Ярослав зобразив на обличчі найкращу зі своїх посмішок.

– Мені неймовірно пощастило! Дозвольте вас привітати! – Він ухопив руку старого й несамовито її затряс.

– Але з ким маю честь? – Старий м'яко, але наполегливо забрав свою руку.

Ярослав похапцем відкрив невелику шкіряну теку, яку мав із собою.

– Не хвилюйтеся, пане Януше, я все поясню. Моє ім'я – Ярослав Савицький, і я маю честь представляти Львівський історичний музей. Протягом останніх кількох місяців працівники нашого музею проводили роботу з організації виставки «Львів середини 30-х років XX сторіччя». Ми знайшли певні документи того періоду, фотографії, особисту переписку тощо. Зараз багато з тих матеріалів використано у виставці, але є якась частина, яку не використовували. Викинути їх було б неетично. Ви розумієте, адже це наша з вами історична спадщина. Тому ми вирішили пересилати такі матеріали родичам людей, яким вони колись належали. Для цього я й завітав до вас.

Януш Бігус кілька секунд мовчав, намагаючись обміркувати почуте.

– Але, перепрошую, я не зовсім розумію, в чому річ. Які документи ви маєте на увазі?

Ярослав знизав плечима.

– Невеличка тека з десятком листів і кількома десятками світлин. Вони належать пану Мачею Бігусу, адже він ваш батько?

– Не зовсім. Мого батька звали Кароль. Людина з ім'ям Мачей Бігус мені не знайома.

Ярослав від розгублення розкрив рота.

– Тепер я нічого не розумію. Адже в мене чітко вказано, – Ярослав сунув під носа старому список пасажирів рейсу «Wizz Air». – У мене чітко вказано… Адже це ваша адреса?

Януш, примружившись, поглянув на список.

– Так, добродію, це моя адреса. Але я повторюю: тут помилка, я не знаю Мачея Бігуса.

Ярослав зітхнув.

– Неймовірно! Адже не може людині аж так не таланити! Вже друга адреса – і помилка. Це все клятий сезон відпусток, мої колеги вже по думки на відпочинку, тож очікувати від них плідної праці – марна справа. Давайте вчинимо так: ви лише для того, щоб була спокійна моя совість, покажете мені свій паспорт, а я, впевнившись, що ви дійсно Януш Бігус, повернуся додому і буду намагатись розплутати клубок, який намотали наші горе-працівники.

Старий лише знизав плечима і повернувся до відчиненого вікна на першому поверсі будинку, звідки за ними, підозріло примружившись, слідкувала огрядна пані.

– Людвіго, будь ласкава подати мій паспорт. Це смішно, але я повинен доводити цьому молодому чоловікові, що я – це дійсно я.

– О, ви нічого не повинні! Лише для того, щоб уникнути чергових помилок…

За п'ять хвилин, роздивившись як слід паспорт Бігуса і розсипавшись перед ним у цілій хвилі прохань пробачити за прикру помилку, Ярослав мандрував зворотним шляхом до зупинки трамвая. Йому були достобіса неприємними ці личини безталанних службовців, але натомість упевненість у доцільності зроблених візитів зігрівала бентежну душу.