Текст книги "Арахнофобія"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ 8

Двері квартири тьмяно виблискували дорогим лакованим деревом, створюючи контраст із запустінням під'їзду, який не бачив бодай косметичного ремонту вже років двадцять. На дверях висіла табличка з цифрою «14». Ярослав звірився з записником. Так, помилки не було. Він заховав записник і натиснув на кнопку дзвінка, у відповідь почувши з глибини помешкання мелодійний передзвін. За хвилину відчинили. На порозі стояв худорлявий чоловік років тридцяти, з уважними очима і розтріпаним рудим волоссям. Незнайомець був одягнений у добряче поношений спортивний костюм.

– Вам кого? – запитав він, пильно оглянувши Ярослава.

– Моє ім'я – Ярослав Савицький. Я займаюся розслідуванням убивства. А ви, я так розумію, Юрій Сердюк?

– Так, але я вас не знаю, – голос господаря квартири був дещо знервованим, хоча й тихим. – Хіба ми знайомі?

– Поки що не були знайомі. У мене до вас розмова. Вона стосується вашого брата, Антона. Можете приділити мені кілька хвилин?

Юрій нерішуче поглянув на Ярослава, потім повернувся, прислухаючись до чогось у глибині квартири, і нарешті причинив двері, залишаючись назовні.

– Я не можу запросити вас. Розумієте, мама… У неї погане серце. Після вчорашнього відвідування моргу… Господи, я вмовляв її не їхати! Я колись умовляв і Антона. Але мене ніхто не слухає, зовсім ніхто. А потім… Що вам потрібно?

– Лише кілька запитань.

– Добре, я вислухаю вас. Що зможу, скажу. Ходімо.

З цими словами Юрій піднявся на кілька сходинок угору й відчинив запилене вікно, дозволяючи гуркоту вулиці ввірватися до тиші під'їзду. Ярослав вирішив не втрачати часу.

– Скажіть, Юрію, ви не знаєте, хто б міг вчинити таке з вашим братом і його друзями? Можливо, маєте якісь підозри?

– На жаль, ні, – зітхнув рудий. – Але все це не могло закінчитись інакше.

Ярослав відчув себе лягавим, котрий натрапив на слід.

– Тобто? Чим займався ваш брат?

Юрій зітхнув.

– Антон ніколи не хотів заробляти свій хліб працею, казав – надто довго, проблематично, а часом і принизливо. Знаєте, я ніколи не погоджувався з ним. Ніяка робота не може бути принизливою, коли виконуєш її на совість. Але він був іншою людиною. Хотів усього й одразу. От і маємо результат. Маму шкода…

– Тобто ви хочете сказати, що ваш брат був пов'язаний із криміналом?

– Він був пов'язаний із чим завгодно, що могло принести легкі гроші.

– Зрозуміло. А його друзі? Я маю на увазі загиблих Євгена Бондаренка і Павла Мостового.

– Не знаю, мені не відомо про них нічого. Здається, Антон був знайомий з цими людьми мало не з дитинства, але я не цікавився його друзями.

Ярослав кілька хвилин поміркував, переварюючи інформацію, після чого вирішив поставити останнє запитання:

– Скажіть, пане Юрію, незадовго до смерті ваш брат не розповідав вам про можливі погрози на його адресу, не згадував про якісь серйозні проблеми тощо?

Рудий сумно посміхнувся.

– Ну що ви. Він узагалі рідко бував у нас. Про свої справи ніколи не згадував. Вважав, кілька десятків доларів, новий телевізор або броньовані двері у квартиру – це достатня допомога хворій матері і недоумкуватому братові. Я завжди був для нього недоумком. І коли відмовився покинути інститут, щоб допомагати йому у справах, і коли писав книжки, які ніхто не купує.

– Ви письменник?

– Так. І, на превеликий жаль, пишу історичні романи.

– Чому ж «на жаль»?

Рудий зітхнув.

– Тому що не можу писати мильних опер або стати одним із десятків пережовувачів американського фентезі на місцевий лад. А кому в нас цікава історія власної країни? Майже нікому. Україна помирає культурно, а нам з вами довелося стати свідками її агонії. Надзвичайно сумна доля. Маєте ще до мене запитання?

Ярослав розвів руками.

– Поки що ні. Але вони можуть виникнути в майбутньому.

– Завжди зможете знайти мене за цією адресою. А тепер дозвольте мені піти, мама там одна, я боюся надовго залишати її саму.

На вулиці Ярослав набрав номер Галкіна.

– Привіт, друже майоре, – бадьоро вигукнув він у слухавку. – Які новини?

– Є деякі. У тебе як?

– Я запитав першим.

– А я старший оперуповноважений, так що будьте люб'язні відповідати, коли вас запитують.

Ярослав подумки посміхнувся.

– І так завжди.

– Звичайно, я ж мент.

– Добре, здаюся. Я тут мав бесіду з родичем Антона Сердюка.

– І як?

– Так собі, приватна інформація. Не можу розголошувати в інтересах мого клієнта.

Тепер прийшла черга робити крок назад Галкіну.

– Слухай, Ярику, ти жорстока людина.

– Мені це відомо.

– Але тобі невідомо, що я залишився сам! Двоє моїх хлоп'ят займаються тим шумахером недобитим, аби йому пусто було, а ще двох мусив відрядити до Києва на спартакіаду зі стрільби! Що скажеш?! Вони ж мені руки викручують! Справа на контролі в міністерстві, а їм стрільби… Матері його! Спробував генералу писнути – отримав на цукерки. Мовляв, показники обласного управління у стрільбі й так украй низькі. Ще ці робінгуди… Ну хто їх прохав показувати в управлінні, що вміють стріляти? Ну, нічого, приїдуть, я їм мушки поспилюю! Одне слово – виручай!

– Я й не відмовляюся.

– От і добре. Тож давай жартувати будемо в мене на дачі за пивом. Працюємо в одній упряжці, згоден?

– Завжди згоден. Схоже, Сердюк і Мостовий були пов'язані з криміналом, можливо, й Бондаренко. Нічого конкретного він мені не оповів, але поглянь у себе в базі даних, може, щось спливе.

– Обов'язково. Це все?

– Поки що все. Хіба ось: Барбара підтвердила, що годинники, знайдені на вбитих, – дійсно подарунок Бондаренка Сердюку і Мостовому. До речі, їхні трупи вже упізнано?

– Не зовсім. Родичі сказати нічого не змогли напевно, сам розумієш. А експертизу ДНК очікувати будемо не менше двох місяців.

– Ну, звичайна ситуація. Ще що?

На тому кінці дроту прокашлялись і зашелестіли паперами.

– Власне, ми підійшли до мого прохання, – нарешті мовив Галкін. – Маю неперевірену доки інформацію, що Бондаренко не сам прибув із Польщі в Україну. З ним були й інші двоє постраждалих. Поки невідомо, що Сердюк і Мостовий робили на просторах Речі Посполитої. Маєш з'їздити на літовище, зустрітися зі стюардесами з того рейсу. Нехай підтвердять, що наша трійця дійсно прибула разом, ну, й, можливо, щось упало в очі. Навряд чи щось там вкопаєш, але… ну, ти розумієш, про що я. У мене часу немає зовсім, за годину в генерала маю бути.

– Зроблю, – згодився Ярослав. – Що з моєю гільзою?

– Добре, що нагадав! Зараз біжу, з машини зателефоную до експертів. Пізніше зустрінемося, про все розповім. – У слухавці запищали сигнали відбою – за своєю звичкою Галкін ніколи довго не прощався.

Ярослав поглянув на годинник. Була за чверть друга. Сонце видерлося на прозорий купол небосхилу і звідти посилало таку несамовиту спеку, що мимоволі в уяві з'явився кухоль прохолодного пива. Він вирішив набрати номер Федька.

– Як успіхи, Федоре? – запитав, коли почув невиразне мугикання.

– Ярик? Я вже хотів телефонувати тобі! – Нестеренко, здавалося, зрадів дзвінку. Ярослав насторожився. Помічник раніше ніколи не виявляв захоплення від того, що його витягували з затишної нірки під назвою Інтернет.

– Що трапилося? – запитав Ярослав.

– Чортівня якась! Хтось заліз у мій комп. Не розумію, як це могло статися, у мене такий «антишпигун»… А почалося за кілька годин після того, як давав на закриті сервери деякі запити про нашу замовницю і старих знайомих Бондаренка. Ти приїзди, я все на місці розповім.

– Я неподалік, – Ярослав умить забув про крижаний кухоль пива. – За десять хвилин буду.

– Давай, чекаю.

Ярослав, роздумуючи, поглянув на таксі, яке стояло неподалік, очікуючи пасажирів, але, зрештою, махнув рукою. На своїх двох можна було дістатися до Федька за десять хвилин, тоді як автомобіль, з огляду на затори, долатиме цей шлях у півтора раза довше. Він, не оглядаючись, швидко покрокував геть.

Розділ 9

Щось трапилося. Це Ярослав відчував шостим чуттям, поки навіть не розуміючи, що змусило зародитися таким підозрам. Тиша в під'їзді й тихе гудіння у шахті ліфта не навіювали тривоги. Про спокій літніх вакацій і липневого тепла промовляли також дитячий сміх і веселі крики з ігрового майданчика, добре чутні завдяки вибитій кимсь шибці у під'їзді. Проте загартовані роками неспокійного життя нерви звично напружились і в долоню сам собою скочив невеличкий «вальтер», пристосований для ведення вогню гумовими кулями травматичної дії. Ярослав піднявся на кілька сходинок до майданчика між першим і другим поверхами й завмер. Десь нагорі двері ліфта розчинилися, потім зачинилися, і кабінка з незадоволеним рипінням і клацанням поїхала вниз. За двадцять секунд автоматичні двері на першому поверсі розсунулися. Ярослав устромив руку з пістолетом у кишеню піджака і звів гачок. За мить повз нього, кинувши недоброзичливий погляд, продефілювала огрядна похила жінка у квітчастому байковому халаті. На мотузці вела кудлатого пуделя. Пес теж поглянув на Ярослава, коротко гавкнув і потягнув мотузку до жаданого двору, примушуючи жінку пришвидшити ходу. Двері ліфта зачинилися. Ярослав перевів подих і повільно опустив гачок пістолета. Намагаючись не зчиняти шуму, швидко побіг сходами на п'ятий поверх, туди, де мешкав його незамінний помічник. Незабаром побачив двері Несторенка. Він уже хотів натиснути на ручку замка, але, вирішивши не поспішати, відсмикнув руку. Неквапом повернувся на кілька сходинок назад і дістав мобільний. Скориставшись швидким набором номера, набрав телефон Федька. Довгі гудки. Телефон ніхто не брав. Пов'язуючи цей факт із тим, що Нестеренко точно повинен бути вдома і він говорив з ним не більше як десять хвилин тому, Ярослав остаточно зрозумів, що передчуття не підвели його й цього разу. Він тихцем повернувся під двері, підняв правицю з затисненим у ній пістолетом на рівень обличчя і лівою рукою обережно натиснув на ручку дверей.

Як і очікував Ярослав, двері піддалися. Кілька тихих півкроків, і ось він уже в коридорі. Відчуваючи молоточки напруження у скронях, повільно обвів поглядом приміщення. Недбало розчинена шафа-купе, діжка з пальмою. Ліворуч напіврозчинені двері до ванної кімнати – звідти було чути шум води з нещільно закритого крана. З кімнати праворуч долинала неголосна музика і клацання комп'ютерної клавіатури. На перший погляд – усе цілком спокійно. На мить Ярославу навіть здалося, що він воює з «вітряними млинами» і ось зараз назустріч вийде Федько, відпустивши з цього приводу дотепний спіч, на які він деколи був надзвичайно здібним. Ще кілька кроків у той бік, звідки долинало клацання клавіш. Нарешті Савицький зупинився. Схоже, кепкувати з нього не буде кому, принаймні найближчим часом – за дверима, які вели до кімнати, були добре помітні дві ноги лежачої людини – ліва в кумедному, схожому на голову песика кімнатному пантофлі Несторенка. Людина, котру Ярослав досі не бачив, продовжувала працювати за комп'ютером, тихенько насвистуючи під ніс незграбну мелодію. Намагаючись не зчинити бодай малого шуму, Савицький ступив ще два кроки і повільним рухом зазирнув до кімнати.

Чи живий Федько, він не зміг зрозуміти, та й не мав на це часу. Всю увагу привертала до себе широка спина чоловіка атлетичної статури, котрий, насвистуючи ту саму мелодію, сидів перед монітором комп'ютера і щось дбайливо набирав на клавіатурі, раз по разу клацаючи «мишкою». На незнайомцеві були чорна футболка, просторі, спортивного крою штани й білі кросівки. Поряд із правим ліктем Несторенкового візитера лежав довжезний чорний пістолет із причепленим до ствола циліндром глушника. Ярослав напружився, готовий за мить кинутися на незнайомця, подолавши відстань між ними одним стрибком – судячи з усього, часу на другий йому могло не вистачити.

Супротивник виявився більш швидким. Не встиг Ярослав зробити жодного руху, як той, сповнюючи кімнату загрозливим гарчанням, повернувся, одночасно пожбуривши в нього монітор. Від несподіванки Ярослав не встиг ухилитися, лише краєм свідомості помітивши, що високотехнологічний ТФТ-аксесуар боляче вдарив його по долоні правої руки, позбавляючи зброї, – гумостріл з голосним стуком полетів у куток. Далі очікувати було подібно до смерті – немов на плівці, котру промотують крізь проектор занадто повільно, Ярослав побачив, що його опонент тягнеться до свого пістолета. Наступної миті Ярослав уже збивав його з ніг, заразом перекидаючи стіл і рештки Федькового обладнання.

З перших хвилин Ярослав зрозумів, що боротьба буде надзвичайно складною, якщо не сказати більше, – його ворог виявився справжнім атлетом. Гора м'язів, під час накачки якої в будь-якому разі не обійшлося без анаболічних стероїдів, обличчя з масивними надбрівними дугами, череп, позбавлений будь-якої рослинності, й маленькі холодні очиці, дивним чином схожі на очі вужа. Він швидко підім'яв під себе Ярослава, оглушив його ударом ліктя в скроню і скупим рухом відсмикнув назад затвор пістолета. Все, що встиг зробити Ярослав, відчуваючи, як в очах починає тьмяніти, – це піймати праву долоню нападника і завченим рухом устромити вказівний палець поміж задньою частиною спускової скоби і спусковим гачком пістолета. За долю секунди відчув у пальці пекучий пульсуючий біль – нападник щосили намагався натиснути спусковий гачок, загрожуючи роздробити Ярославові фалангу пальця. На мить лисий замислився, не розуміючи, чому немає пострілу, цим самим давши Ярославу шанс повернути гру на свою користь. Його удар, яким двинув лисого у підборіддя знизу вгору, був нищівним. Слабішому супротивникові він міг би легко зламати шийні хребці, лисий натомість лише коротко мотнув головою і дещо ослабив обійми, даючи змогу Ярославу вивільнитися з-під нього. Ще мить, і пістолет лисого полетів у той самий куток, де за кілька секунд до цього опинився Ярославів «травматик». Лисий загрозливо загарчав і щосили стусонув Ярослава під ребра, відкидаючи його від себе на добрячих півтора метра. Савицький ще повністю не приземлився, коли вслід за ним, спрямоване рукою лисого, полетіло улюблене Федькове крісло, розлітаючись у друзки на Ярославовій спині. Тепер стало справді скрутно. Лівої руки Ярослав не відчував, а в голові задзвонили, немов на дзвіниці собору Святого Юра. Він швидко згрупувався, намагаючись зустріти можливий кидок суперника ударом обох ніг, але цей захід виявився зайвим. Лисий вирішив, що на деякий час із Ярославом покінчено, і взявся за системний блок комп'ютера, – з силою жбурнувши його на долівку, він вивернув зі скаліченого апарата дисковод, швидко видобув з нього диск і, вкинувши його під футболку, заходився топтати рештки комп'ютера ногами. Коли з цим високотехнологічним варварством було покінчено, він повернувся до Ярослава. Той, похитуючись немов п'яний, уже зводився на рівні.

– Даремно ти сюди прийшов, нишпорко, – зашипів лисий і кинувся на Ярослава, намагаючись звалити його з ніг улюбленим прийомом гравців в американський футбол. Та цього разу він помилився, Ярослав очікував такого розвитку подій. Він швидко відскочив убік, одночасно збиваючи з ніг нападника влучним ударом кулака. Знову гуркіт розбитих меблів і дзвін скла. Ярослав, перемагаючи біль, кинувся за лисим, в останню мить помітивши, що той дотягнувся до пістолета. На щастя, не до свого. Ярослав прикрив передпліччями обличчя, і саме вчасно – за мить, примушуючи все його єство корчитися від болю, у груди вдарила перша гумова куля. Другого пострілу нападник зробити не встиг – за мить кулак Ярослава з хрускотом ударив його в щелепу…

Біль у грудях, як, утім, і в усьому тілі, не минав довго. Спочатку була лише боротьба за ковток повітря, яке вперто не хотіло заходити до легенів, що мало не розривалися від його нестачі. Ця боротьба позбавляла мозок здатності мислити про все інше. Однак, після кількох хвилин тортур, повітря все ж зглянулося над ним і, спочатку скупою цівкою, а потім усе більшим потоком, линуло до легенів, одразу ж змушуючи Ярослава зігнутись у нападі задушливого кашлю. Після цього потроху почало світліти в очах. Ярослав знайшов себе сидячим на долівці під стінкою вщент зруйнованої Федькової кімнати, з руками, притиснутими до грудей, і зігнутими в колінах ногами. Рукав його лайкового піджака був роздертий від плеча до зап'ястя, у великій дірі на джинсах світилося чимале закривавлене садно. Лисого в кімнаті не було.

– Чорт забирай!.. – простогнав Ярослав і сам здивувався, наскільки у нього хрипкий і неприємний голос. – 3 такими темпами добряча половина авансу піде на купівлю нового одягу.

Він зібрався з силами і спробував звестися на ноги. За допомогою стіни це, хоча й не одразу, але вдалося. Без цікавості Ярослав поглянув на перелякане обличчя дами, котру щойно бачив у під'їзді в супроводі кудлатого пуделя і котра тепер стояла перед ним, уперто не бажаючи бути посттравматичним видінням.

– …не припините цієї вакханалії, я просто змушена буду звернутися по допомогу до… міліції! – Її фраза, очевидно розпочата ще в передпокої, поступово вповільнювалася, ставала дедалі млявішою, а останнє слово вона промовила тоном сомнамбули, поглядаючи на Ярослава так, як, очевидно, має дивитися на удава приречений кролик.

– Вже припинили, шановна, не хвилюйтеся, – відповів Ярослав, схиляючись над лежачим Федьком. – Міліцію викликати не потрібно, я сам цим займуся. А от «швидку» викличте. І чим скоріше, тим ліпше.

Першим, що з'ясував Савицький, була цілком утішна новина – пульс у Федька прослуховувався. Слабко, боязко, але серце билося. Обережно, намагаючись не рухати постраждалого, Ярослав оглянув його. Крові було не надто багато – по клітчастому лінолеуму розмазано всього кілька темно-вишневих крапель поблизу відкинутої навзнак голови, незначний слід кровотечі був помітний і на обличчі Нестеренка. Очевидно, кровотеча була носовою. Придивившись пильніше, Ярослав зітхнув. Слідів удару на обличчі не було, єдина рана зяяла лише на потилиці кудлатої Федькової голови. Він сів поряд, безсило відкинувшись на стіну, і припалив цигарку. Дістав мобільний і набрав Галкіна.

– Слухаю, – почув заклопотаний голос майора.

– Пиши адресу, Вадиме.

– Кажи, – з голосу Ярослава Галкін зрозумів, що зайві запитання не потрібні.

Ярослав продиктував адресу.

– Висилай оперативну групу. Тут дещо трапилося і… одним словом, це стосується нашої з тобою справи.

– Я потрібен?

– Навряд. Скажи лишень своїм спецам, що десь у кутку має лежати «макар» з глушником. Нехай пальці не замацають. Решту розповім пізніше. Зараз маю вшиватися.

З під'їзду долинуло клацання дверей ліфта, переляканий шепіт Федькової сусідки і швидкі кроки. За хвилину до кімнати зайшла жінка у світло-зеленому лікарському вбранні у супроводі молодика в білому халаті. Молодик одразу ж застиг, злякано оглядаючи розбитий ущент інтер'єр кімнати.

У руках стискав прямокутну металеву валізку з медикаментами.

Лікарка, миттєво оцінивши ситуацію, швидко стала навколішки біля Нестеренка і заходилася його оглядати.

– Ви були тут весь час? – запитала вона в Ярослава, не відриваючи погляду від пораненого.

– Не зовсім. Здається, закрита черепно-мозкова, більше я нічого не помітив.

– Розчин підготуй! – це вже до молодика, котрий усе ще не міг оговтатися. – П'ятдесят кубиків.

З передпокою долинули стишені голоси, Ярослав помітив кілька голів, котрі, ризикуючи пошкодити свої шиї, намагалися оцінити жадібними до страшної сенсації очима те, що діялося в кімнаті.

– Потрібні ноші, – коротко мовила лікарка.

Ярослав поглянув на годинник. Невдовзі з'явиться оперативна група. Зустрічатися з ними зараз – це означало втрачати дорогоцінний час.

– На жаль, не маю можливості допомогти вам, – Ярослав зняв із себе зіпсований піджак і, закинувши його на передпліччя, подався до виходу. – Але, судячи з усього, скрути в помічниках ви не відчуєте.

Таксист підозріливо подивився на подряпану фізію Ярослава, пляму крові на його сорочці навпроти грудей і роздерті джинси. Але, як водиться, запитав лише адресу. Ярослав невесело посміхнувся. Якщо незабаром серед таксистів Львова про нього почнуть ходити легенди, дивуватися не буде жодного сенсу. Він назвав адресу, попередивши:

– Там десять хвилин зачекаєш, потім поїдемо до аеропорту.

Таксист помітно пожвавішав.

– Як пан скаже. Хоч на край світу.

– Спочатку перевдягнусь.

Розділ 10

У приміщенні аеровокзалу Ярославу деякий час довелося провештатись службовими кабінетами і кілька разів звабливо посміхнутися гладкій дамі бальзаківського віку в кабінеті з допотопним комп'ютером, фікусом біля вікна і постером Алли Пугачової на стінці. Відчувши натхнення, гідне Остапа Бендера, він розпочав розмову про вкрай незадовільний стан пожежних гідрантів, вогнегасників і відсутність схем для евакуації під час пожежі у приміщенні. Врешті зміг-таки пробитися до відповідного офісу, де йому повідомили, що потрібний йому рейс обслуговував екіпаж пілота першого класу Матковського.

– Дівчино, люба! – заблагав Ярослав. – Скажіть, як мені зустріти когось з екіпажу шановного пана Матковського, і я погоджуся покласти свій паспорт поряд із вашим у РАГСі.

– Насправді?! – підіграла смішлива дівчина за конторкою. – Ви мене не обманете?

– Я? Нізащо! Хоча… ні, вас – нізащо!

– Заспокоїли…

Цієї миті двері розчинилися і, кинувши на Ярослава недбалий погляд, до кімнати зайшла струнка дівчина років двадцяти п'яти, зодягнута в уніформу стюардеси – коротка спідничка, білосніжна сорочка, досить глибоко розкрита на грудях, і франтувата оксамитова пілотка.

– Привіт, Софійко! – дзвінким голосом звернулася вона до Ярославової співрозмовниці. – Я вже вільна. Підемо кудись увечері?

– Навіть не знаю, мене ось тут сватають. Ще й у такий екзотичний спосіб. – Вона насмішкувато поглянула на Ярослава. – Вам посміхається фортуна, донжуане. Можете познайомитися з найкращою бортпровідницею Олександра Вікторовича Матковського.

Ярослав галантно вклонився і подав для привітання руку.

– Дозвольте відрекомендуватися, небесна дівчино: Ярослав Савицький.

– Дуже приємно, – знизала плечима дівчина. – Оксана Немирич. Залицяльників не потребую.

Ярослав одягнув на обличчя діловий вираз.

– Отже, наші інтереси співпадають. Моє серце вже дві хвилини належить вашій подрузі. Тож дозвольте поставити вам кілька запитань у якості детектива, котрий веде розслідування вбивства.

Оксана відразу заховала посмішку.

– Не розумію, але яке вбивство?

– Звичайне. Ви не хвилюйтеся, до вас воно не має жодного стосунку. Але, можливо, ви допоможете мені. Я бачив тут поряд невеличку кав'ярню, давайте пройдемо туди і порозмовляємо за чашкою ароматної кави.

– Добре, – погодилася дівчина. Її кокетливо-зверхній настрій немов випарувався після почутого слова «вбивство». – Ви з міліції?

– Ні.

– Журналіст?

– Теж не вгадали.

– Хто ж тоді?

– Простий український приватний детектив.

– А хіба ви буваєте не лише в детективних романах? – ніяково посміхнулася бортпровідниця.

– Як бачите. І зовсім недавно мені вже ставили таке запитання. Точнісінько така ж чарівна дівчина, як ви.

Оксана прочинила двері й повернулася до господарки кабінету:

– Я не прощаюся, Софійко!

– До вечора, – почула у відповідь.

У кафе аеропорту цієї години було зовсім мало відвідувачів. Ярослав запопадливо відсунув стілець біля столика в кутку, запрошуючи Оксану сісти, а сам попрямував до сонного бармена з краваткою-метеликом під неголеним підборіддям. Той, кинувши на відвідувачів оцінюючий погляд, продовжував неквапно протирати серветкою склянки. Ярослав замовив каву і повернувся за стіл.

– Я замовив лише каву, – раптом схаменувся він, ледве присівши. – Може, ви голодні? Я накажу принести дещо попоїсти…

– Не варто, – обірвала його дівчина. – Я не голодна, а пити алкогольні напої ще зарано. Отже, кава – це саме те, що потрібно. Крім того, ми тут не для вечері. Отже, що ви хотіли дізнатися?

Ярослав дістав цигарки і, запитавши дозволу у співбесідниці, припалив.

– Скажіть, Оксано, – запитав він згодом, – ви обслуговували рейс із Варшави минулого вівторка?

– Так.

– Дуже добре. Пригадайте, під час польоту не сталося нічого, що було б не схоже на звичайний перебіг подій? Чогось такого, що запам'яталося вам?

Вона задумливо знизала плечима.

– Здається, ні. Все за графіком. Від Варшави летіти недовго, крім того, зараз пасажирів зовсім мало. Багато хто подорожує наземним транспортом, так дешевше.

– Отже, пасажирів було мало?

– Так. Сімнадцять чоловік. Я добре пам'ятаю. Нерентабельний рейс. Якби не пошта, його б скасували вже давно.

– Пошта?

– Так, ми перевозимо пошту. З цього більші збори, аніж із пасажирських перевезень. Цивільна авіація переживає зараз далеко не найкращі свої часи.

Тихою ходою наблизився бармен. Вправно розставивши перед відвідувачами філіжанки з кавою і вазочки з цукром та вершками, він повернувся за стійку.

– Дивно. Я чомусь завжди вважав, що авіація – це… ну, одним словом, як у фільмі «Екіпаж».

Оксана розсміялася.

– Ви ще «Міміно» згадайте.

– А що? Чудовий фільм! І все ж повернімося до нашої розмови. Отже, людей було мало. Тобто ви мали добре запам'ятати всіх?

– Мабуть.

Ярослав дістав із портмоне світлини, передані Барбарою.

– Ось, погляньте. Ви бачили цих людей того дня?

Вона взяла фото в руки, придивилася.

– Так, звичайно. Євген, Антон і Павло.

– Ви знайомі? – прийшла черга дивуватися Ярославу.

– Не більше, аніж з вами, – посміхнулася Оксана. – Просто наші чоловіки, подорожуючи без жіночого товариства, вважають за необхідне залицятися до стюардес. Деколи навіть дуже нав'язливо. Але ці хлопці не були надто нав'язливими. Просто веселі й безтурботні молоді люди. А що трапилося? Це стосується когось із них?

– Як вони поводилися? – пустив Ярослав її запитання повз вуха.

– Так, як я й казала – веселі й безтурботні хлопці. Антон і Павло були дещо напідпитку, але поводилися цілком пристойно. Анекдоти розповідали.

– А Євген?

– Що Євген?

– Ви сказали, що тільки Антон і Павло були напідпитку. Ви впевнені, що Євген був тверезим?

– Думаю, так. Хлопці весь час підсміювалися з нього, мовляв, дружина приворожила, тому пропав для колективу пан Бондаренко. Ще якісь жарти на зразок того, я вже й не пам'ятаю. Скажіть, що сталося?

– Заждіть, я все розповім. Скажіть краще спочатку, чи не чули ви від них якихось розмов про справи, про гроші, про якісь проблеми?

Оксана замислилася.

– Ні, – мовила нарешті. – Нічого такого. Так, компліменти й порожні балачки. Та й, повторюю, летіти тут зовсім недовго.

За вікном кафе зупинилася блискуча чорна «Тойота». Крізь опущені через спеку вікна Ярослав помітив невисокого чоловіка років сорока в білій форменій сорочці пілота.

Чоловік неквапно дістав із нагрудної кишені мобілку й натиснув кілька кнопок. За мить у сумочці Оксани запищав телефон. Вона посміхнулася, помахала рукою чоловікові в машині й дістала слухавку.

– Так, Олександре Вікторовичу! Дякую, звичайно. Так, я за хвилину буду вільна. Так, так… Добре.

Вона відімкнулася і поклала телефон на місце.

– Наш командир. Пропонує підвезти. Ви не проти?

– Як чоловік, я, звичайно, проти. Але що вдієш? Життя часом жорстоке з нами. Доведеться берегти вірність Софійці.

Оксана не сприйняла жарт.

– Ви обіцяли сказати, що з ним трапилося.

Ярослав допив каву й відставив чашку.

– З ним, Оксано, трапилося погане. Його… Стоп! Ви запитали «з ним», кого ви маєте на увазі?

– Цього чорнявого хлопчину. Євгена.

– Чому саме Євгена? – Ярослав відчув, як нерви в нього напружилися від передчуття чогось сенсаційного. Передчуття не ошукало.

– Тому, що Антона і Павла я бачила вчора. Вони летіли зворотним рейсом до Варшави. Євгена з ними не було. І вчора вони не жартували, були похмурими й мовчазними.

Ярослав зробив над собою зусилля, намагаючись виглядати спокійним.

– Ви нічого не переплутали? Це точно були вони?

– Можете не сумніватися, пам'ять на обличчя в мене добра. Це були ті самі хлопці.

– Так, – Ярослав зібрався з думками. – Ви допомогли мені, Оксано. Дуже сильно допомогли. Що ж до Євгена… Його вбили. I я саме займаюся тим, що намагаюсь притягти вбивцю до відповідальності.

Оксана спохмурніла.

– Такий милий хлопчина. Як шкода.

– Так, шкода.

Вона зітхнула.

– Все, я маю йти. Вас підвезти ближче до центру?

– Що?.. А, дякую, не потрібно. У мене, здається, з'явилися тут ще деякі справи.

За годину, познайомившись із кількома досить суворими чиновниками «Wizz Air» (компанії, яка здійснювала авіаперевезення), втративши добрячу порцію красномовності й кількадесят доларів, Ярослав крокував до зупинки маршрутного таксі. На руках мав повний список пасажирів того самого рейсу, на якому, за твердженням стюардеси Оксани, летіли до Варшави Антон Сердюк і Павло Мостовий. Зазначених імен у списку не було.