Текст книги "Воццек & воццекургія"
Автор книги: Юрій Іздрик
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
А, може, я й помиляюся. Може, кіт – це тільки теплий і рухливий материк для бліх. А буханець хліба – втілення найвищої архітектонічної доцільності для урбанізованих єгипетських мурашок. А моя кохана – лише сукупність мікрофлори.
За довгі роки визвольних змагань я навчився серед телефонних номерів віртуозно розпізнавати номери колаборантів. Таємна поліція, вербуючи своїх аґентів, завжди дає їм такі телефони, які б за допомогою спеціально розробленої мнемотехніки можна було легко запам'ятати. Наприклад, 6•23•71•8. Тут бачимо шістку, яка підтверджується подальшим добутком двійки і трійки (6=2x3), а також різницею сімки й одиниці (7–1=6). Та ж сама сімка й одиниця в сумі дають ключ до запам'ятовування вісімки (7+1=8). Однак не завжди секрет такий простий і очевидний. Зазвичай код складається таким чином, аби стороннє око нічого не помітило. Деколи за позірною простотою ховається розгадка тільки першого ключа, за яким необхідно відгадати наступні, кількість яких інколи буває страхітливою. Чим складніша вимагається система запам'ятовування, тим вагоміше місце посідає аґент в своїй колабораціоністській ієрархії. Найвищі ступені втаємниченості – а це, як правило, означає роботу відразу на кількох господарів, гру поміж ворожими угрупованнями, наближення до безпосередніх важелів влади – винагороджуються шифрами, для розгадки яких не досить самих лише арифметичних вправ. Такі номери вимагають знання вищої математики – логарифмів, диференціалів, теорії множин. А оскільки колаборанти – майже всі, то тільки незнання широкими верствами щойнозгаданої вищої математики є причиною того, що кожен з нас у номері свого домашнього телефона не знаходить підтвердження власної обраності.
P.S.: Якщо ж вам трапиться навдивовиж простий чи підозріло симетричний номер – 1000001, скажімо, чи 666–999, то знайте: перед вами ніякий не колаборант, а примітивно леґітимний генерал контррозвідки або служби безпеки.
Шеол
Того літа йому несподівано спало на думку написати книгу. Це трапилося тоді, коли він усвідомив себе чиїмось персонажем – та хай навіть і своїм власним! – бо це знімало з нього необхідність дотримуватися якихось загальноприйнятих законів і приписів, нехтувати композицією, сюжетом, лексикою, думати про читача, про цілість. Адже творчість персонажів, як правило, подається авторами фраґментарно, деколи вистачає кількох натяків, штрихів. Найчастіше замість того, щоб писати щось насправді, автор просто переповідає свій задум, даруючи персонажеві всі можливі й неможливі копірайти.
І от він, сам-собі-той, сам-собі-автор, сам-собі-персонаж надумав сконструювати такий текст (чи тільки розповісти про нього), який би був настільки герметичним і замкнутим, наскільки ж симетричним і самовбивчим. Власне кажучи, йшлося би про два тексти, чи дві частини одного, які заперечували б одна одну. Кожна з них могла б щось твердити, означати, розповідати, та оте «щось» неодмінно б руйнувалось, знищувалось іншою. Хомський, можливо, назвав би їх взаємоапофатичними [107](швидше за все іронічно). Великий сліпий Хорхе заговорив би напевно про два дзеркала, що вдивляються в безконечний ряд взаємних відображень [108]. Любанський згадав би про [109]сяйво і морок, тіло і дух, про кір і про бух, про хліб і вино, покуту й вину, про «так» і про «ні», про інь і про янь, про тінь і про день, про ніч і про меч, про ще багато дечого, про цвіт і про тлін, про мед і полин, про простір і час, про кожного з нас, про вежі й вужів, божків і бомжів, про сон й забуття, буття й небуття, про пекло і рай, про рейв і про драйв, про кайф і облом, про велике в малому, про тишу і спів, про милість і гнів, про море і твердь, про мокре й сухе, про ерос і смерть, про те і про се, про плач і про сміх, про святість і гріх, скоромне й пісне, просторе й тісне, про джаз і про рок, на те він і пророк.
Проте Той давно нічого не читав, не знав ні Хомського, ні Любанського, а Боргеса давно забув, він навіть не здогадувався про існування дотепної повісті красунечки Solange Marriot (Соланж Міріам) «Rien du tout, ou la conséquence [110]», в якій подібний задум майже було зреалізовано.
Майже, але не зовсім.
Той знайшов спосіб, як піддати анігіляції буквально всі аспекти тексту, як зіштовхнути прекрасне з потворним, як перетворити величне в сміховинне, як перелицювати трагедію на анекдот. Але ні трагедія, ні анекдот не були б остаточними. Вони б зникали, лише доторкнувшись одне до одного, як зникають електричні заряди, коли відбувається зіткнення плюса і мінуса. Той придумав, як позбавити сюжетні ходи сюжетності, як піддати сумніву будь-яку дію, твердження чи факт. Нічого не могло бути відомим напевно. Він знав, як зробити невловимими персонажів – жоден з них не мав права бути постійним, визначеним, живим, час від часу кожен розпадався б на кількох, чи перетворювався на когось іншого. Навіть протагоніст врешті-решт зникав би в нетрях самоцінного белькотіння.
Але і цього було замало амбітному дебютантові. Той замислив шляхом подібних каральних маніпуляцій усунути спочатку автора, чия постать бовваніє незримою тінню за кожною сторінкою кожної книжки, а потім піддати руйнації саму мову. Він був свідомий того, що доведеться руйнувати її засобами тієї ж таки мови, але це не лякало його, навпаки – йому приносило величезне задоволення уявляти, як мова, цей ненависний монстр, пожерши всіх, почне пожирати сама себе, вивертатиметься, мов рукавичка, мимоволі звільняючи щойно проковтнутих бранців, і знову починатиме все спочатку, і знову нищитиме всіх, щоби в кінці добратися до себе. Той знав, що перемогти в цій війні неможливо, та йому здавалося, що це найбільша помста, на яку тільки здатна людина.
Тоєві хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець – над подібним завданням безуспішно бився згаданий раніше Кортасар [111]. Жодному з дзеркал, повернутих одне до одного, не вільно бути першим. Неможливо відрізнити саме дзеркало від його відображення в іншому. Можна тільки вдивлятися в цю порожнечу, вгадуючи за нею ще одну, а за тією ще і ще.
І ще: кожен, хто входить у цей світ, у цю книгу, вже ніколи не знайде виходу назовні, блукаючи поміж неіснуючим, поміж поміж міріадами власних «я», котрі згорають у вогні невпинної анігіляції.
Та плани залишатимуться планами, аж поки не буде написане перше слово. Тільки яке слово вважається першим у книзі, де відсутній початок?
Той придбав собі товстезного зошита, незламного кохінорівського олівця, і якоїсь липневої ночі, сидячи на кухні в хмарі тютюнового диму, повільно й зосереджено написав: Повернення… І раптом довершеність власного задуму стала йому на перешкоді. Він зрозумів, що мусить писати обидві частини одночасно! Інакше обов'язково з'явиться ієрархія черговості. Вона завжди дасть про себе знати. Її не обдуриш, не обминеш. І хоча різниця в перших фразах могла б бути зовсім несуттєвою («повернення болю» чи «повернення долі» – яка, здавалося б, різниця!), однак Той відчув, що не зможе переступити нікчемний бар'єр жодної наступної букви, жодного значка, жодної крапки. Це означало б переступити через себе, через досконалість ідеї, це означало б творити фальш.
Відхід героїв
Ну от, здається, і все. Для всіх знайшлося місце, всіх кудись порозпихав – Воццек замкнений у помальованій набіло кімнатці (сьогодні біль відпустив його, я милостиво дарую йому день полегшення), Той все ще повертається, наш милий графоманчик Той, а я сиджу за столом і прощаюся з героями «Ночі» і «Дня».
Відходить Міріам. Одна, за нею друга, третя, сота. Прощавай, Міріам. Вибач, я не любив тебе ніяк.
Відходить Пепа, геніально-нелеґальний мешканець Канади, частинка мого «я», котру навряд чи вже колись зустріну.
Відходить Марта, царственна богорівна Марта, пропаща, пропаща душа.
Відходить Циклоп, найкращий мій шкільний товариш, почесний громадянин країни снів.
Відходить Ґорвіц, власне кажучи, не відходить, бо він знову десь набрався – проклятий пияцюра, – і тепер його не так то легко збутися.
Відходить Карп. Неперевершений Любанський, котрому я завдячую майже всім і без котрого вже напевно не було б цієї історії.
Відходять Нестор, Пуцик, Найджел, Юхан, Цезар, Гантенбайн.
Відходять стрункими рядами Боровчаки, Ґустави, Захер-Мазохи, Шульци, Мопассани, Шварцкопфи, а за ними біжить з барабаном дитячим, в коротких штанцях Аденауер-батько.
Відходить Сяна, дівчинка, що навчила мене найкоротшого слова на букву «х».
Відходить Саша-Абраша, котрого я цілком незаслужено образив. Дякую тобі, Сашко, за ті Playboy'ї.
Відходить Айріс Мердок, авторка доброго роману «Сон Бруно», Найджелова матінка.
Відходить Аліна Моруа, нічим, окрім імені, не цікава.
Відходить літературна братія – Камідян, Боракне, Ірпінець, Андрусяк, Бригинець, Малкович, Іздрик, Забужко, Лишега, Римарук, Герасим'юк, Лугосад, Ципердюки (Іван і Діма), Процюк, комбатант Довгий, Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. А де ж Гриценко?
Відходить еквілібрист Мохóй. Кажуть, він удосконалив свій номер і тепер, балансуючи на жердині, тримає в руках цілу піраміду тарілок, горнят, баняків і кришталевих фужерів. Окрім того, замовив собі розкішне трико, всіяне синтетичними шпичаками, і вже тепер остаточно скидається на молодого середньовічного дідька.
Відходить Кудусай, відходить, залишаючи мені тільки портрет А. – ось він переді мною на стіні – дивний, химерний портрет: вона майже не схожа на себе, навіть колір очей та волосся змінив примхливий Матіяш, і все ж це вона, без сумніву вона, моя кохана, цей профіль, цей невидющий погляд, ці напіврозтулені уста – втілення її й моєї мрії.
Відходять геть усі, навіть ті, кого я не назвав, про кого забув, ким знехтував, і тільки А. не відходить.
Ніколи.
Час від часу до тебе долітають якісь звістки про неї – спочатку це приносило гострий біль (особливо неприємно було надибати в журналі «Fotografie» знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку [112], – скільки нечистих, хтивих, пожадливих, а то і просто байдужих очей можуть безперешкодно дивитися на її тіло, на тіло, що належить лише тобі!), а зараз… зараз нічого, ти змирився, – так от, хочеш цього чи ні, та час від часу до тебе долинають звістки про неї: ось вона повернулася з Ізраїлю, ось разом із своїм празьким женишком подалася в Штати, там слід її губиться ненадовго, та незабаром по телевізору її показують у товаристві Версаччі [113]– дружні обійми, партнерство, світська хроніка, спільний виїзд на Флориду, плітки; далі виникає в пресі серія приголомшливих репортажів із Боснії – голос її доноситься з самого пекла бойових подій, і знову тиша на якийсь час, непевні чутки, швидше за все вигадані, про шлюб із героєм-полковником сербської армії, далі Лондон, фестиваль комп'ютерної графіки – вона і в цьому здобула успіх – і так без кінця, рік за роком не зупиняється всесвітня каруселя твоєї муки, ніби й не минає час, ніби життя – це просто серія експериментів, ніби немає загрози старіння й смерті, ніби А. – це не А., а Агасфер. Ну ось, нарешті й вона, обіцяна таємниця імені, остання і найменша насьогодні фальш, брехня, неправда. Вже вечір, і час прощатися й з тобою, Алкестідо, антигоно, Аріадно, астеніє, Анно Перенно, апатіє, Анабель, алісо, Ауреліє, абераціє, Аляско мила, антуанетто, Аналогіє, астрологіє, Анеміє, люба алергіє, Амаліє Неборака, андромахо, Автономіє, ассиріє, Алгебро, анастасіє, Анестезіє, атрофіє, Амазонко, атмосферо, Азбуко моя. До завтра.
«До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я» [114], знесилений, нужденний, засинаєш і, вже втопаючи у теплих хвилях дрімоти, бурмочеш мляво пізні, запізнілі
молитви,
благаючи, щоб день згасав пошвидше, щоб проминав, спливав, ішов до скону цей довгий і самотній «День» і щоб, як дасть Бог, закінчився нарешті й ти сам, і тільки душа твоя щоб не мала ніде й ніколи нізащо й ніскільки ніякого ні краю, ні кінця, а тільки забуття і спокій.
«Отче наш, що єси на небесах! Нехай свя-
титься Ім'я Твоє, нехай прийде Царство
Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і
на землі. Хліба насущного дай нам сьогодні.
І прости нам довги наші, як і ми прощаємо
винуватцям нашим. І не введи нас у випро-
бовування, але визволи нас від лукавого. Бо
Твоє є царство і сила і слава навіки. Амінь.»
Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною
Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною
Господи Ісусе Христе, змилуйся наді мною
Господи Ісусе
Христе, змилуйся наді мною
Господи
Ісусе Христе,
змилуйся наді мною
Господи
Ісусе
Христе, змилуй
ся наді
м н ою
Госпо д
и Ісу с е
Хри
с те, з м
и лу
й
ся
на
д І м н ою
Володимир Єшкілєв. Воццекургія Бет
Коментарі до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика «Воццек»
ВСТУПНЕ СЛОВО
У четвертому числі «Нового мира» за 1989 рік в розділі «Щоденник письменника» Андрій Бітов надрукував коментар «Близьке ретро або Коментар до загальновідомого», формалізований у вигляді глос, до свого ж роману «Пушкінський дім», написаного вісімнадцятьма роками раніше. «Близьке ретро…» було своєрідним текстом. Бітов писав: «Автор не помітив, що захопився зовсім іншим коментарем, побудованим за принципом діаметрально неакадемічним… Він почав коментувати не спеціальні речі, але загальновідомі… Автора раптом осяяло, що у наступне небуття полинуть саме загальновідомі речі, про котрі сучасний письменник не вважав би за необхідне говорити окремо: ціни, чемпіони, популярні пісні…»
Працюючи восени-взимку 1997 року над проектом Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури, я згадав про «Близьке ретро…», коли розробляв теорію літературної деміургії, зокрема складну феноменологію «внутрішніх енциклопедій» деміургійних текстів. Я зрозумів тоді, що пишучи «Близьке ретро…», Бітов намацував ту саму феноменологію, відчуваючи, що опорні знаки «внутрішніх енциклопедій» (фрейми) – це, швидше, не таємні коди постмодерністської інтертекстуальності, але стереотипні образи поточної дійсності, вштамповані у підсвідомість автора-деміурга його побутом, настроями, ностальгіями за близьким ретро.
Так від основного стовбура моїх енциклопедичних креацій відгалузився задум «Воццекургії Бет». Ще 1990 року я обговорював з Іздриком мого деміургійного коментаря до роману «Воццек», з текстом якого я тоді був знайомий у варіанті 1985 року («Воццек-85»). З багатьох нині не суттєвих причин цей проект не відбувся.
Нові ідеї, які захопили мене у 1997 році, та поява в тому ж році повного тексту «Воццека» книгою, виданою «Лілеєю-HB» під редакцією Ярослава Довгана, відродили колишній задум.
«Воццекургія Бет» безумовно не є коментарем до роману «Воццек» в академічному сенсі. Не є вона також коментарем до загальновідомого «близького ретро». Мені було цікаво подивитися на зграйку веселих текстових монстрів, котрі народяться при зіткненні фреймів «Воццека» із знаковою плеромою моєї «внутрішньої енциклопедії». Можливо, я несвідомо бажав зустріти у просторі «Воццека» віртуальні тіні моїх присмеркових комплексів, і врешті-решт нафантазував таки декілька зустрічей. Імовірно, це вислід того, що робота над МУЕАЛ [115] породила в мені нестримну патологію коментування та класифікування всього навколишнього. В одній із своїх статей про «клятих постмодерністів» харківський критик І. Бондар-Терещенко цитує Чорана: «Для тих, кого вже не рятує аптека, писання є неоціненною підтримкою, воно лікує». Не виключено, що в дихотомії «воццек-воццекургія» одна із складових є дійсними ліками від другої…
Стосовно назви. Австрійсько-еллінський гібрид «воццекургія» є швидше прикордонним стовпом території ігрових синтезів, приналежних «Воццекові», аніж знаком змістового плану. Значення всієї синтагми, що стала назвою коментаря, я не наважуся тлумачити перед соймом необраних: менш за все мені хотілося б бентежити непросвітлених малих світу цього екскурсами у таємні глибини таємного називання. Достатньо того, що містить сам коментар, задуманий як творіння салонне, що йому мешкати, розгортатись (а, може, й умирати) у хвилях нашої примарної сецесійної інтертекстуальності.
(Подальший корпус приміток рознесено до відповідних місць у тексті. – Прим. верстальника.)
Лідія Стефанівська. Післямова [116]
S'il n'y avait pas de malheur en ce monde, nous pourrions nous croire au paradis [117]Simone Weil
Прочитання перше:
Воццек є постаттю з пограниччя. Пограниччя часу і без-часу, пограниччя реальності і сну. Воццек – постать, яка в собі і в мені викликає неспокій з глибин розпачливих пошуків сенсу власної скінченості, сенсу власного «буття до смерті». Приреченість людського часу, страхітлива загроза великої води, страхітлива тим більше, що «велика вода» є потугою невидимою. Прагнення сну й перепочинку як визволення з обіймів нищівної, дезінтеґруючої особистість дійсності. Розлам минулого досвіду і передбачення неминучого майбуття, яке не обіцяє полегшення візією рятунку, а навпаки – малює візію остаточного занепаду. Єдина надія… але чи в світі Воццека існує якась надія? Бачення, розщеплене на маніакальний аналіз деталей, заглиблення в найдрібніші подробиці анатомії людського тіла для того, щоб у вертикальнім русі уяви піднестися над існуванням в часі.
Людина завше є самотньою – істина незаперечна. Людина може також свідомо вибрати самотність, чи радше – змиритися з нею. Екзистенція завжди приносить біль. Інакше – сни: єдина сфера поза владою розуму і почуттів. Досвід пограниччя ночі і дня, буття і не-буття, досвід нужденності людської, досвід кохання, неухильно пов'язаного зі смертю, а отже – самотності тим більшої. Почуття відірвання від дійсності настільки сильне, дистанція настільки велика, що дає владу бачити і судити інших, тих, котрі навіть не усвідомлюють того, що в їхніх очах вже чаїться смерть. Парадокси. Ніжність і аґресія.
Незносне відчуття власної гріховності, усвідомлена тілесність і фізіологія відчуттів. Біль. Страждання. Біль фізичний і страждання фізичне – незаперечний доказ вплутаності душі в світ матерії. Проба звільнення і чергові поразки. Шанс на зцілення: «Ісусе Христе, змилуйся наді мною!» Але чи для Воццека то справді розрада? Навіть його молитва розпадається.
А однак текст «Воццека» написано. Можна його читати багато разів, можна обмірковувати окремі речення, аналізувати образну систему, мову. Чому такий текст, як «Воццек» виявився написаним? З непереможного прагнення виразити те, що виразити неможливо? Як спроба наблизитися до невиражального? Як спроба запису несподіваної містичної візії? Як запис есхатології людського досвіду? Як сповідь?
Прочитання друге і наступні:
«Воццек» є палімпсестом, що наперед закладає багаторівневість значень, в якій таяться речі, не висловлені безпосередньо. Є щоденником надвразливості. «Є спробою реєстру деталей найневловиміших станів людської душі із вразливістю надмірною, вразливістю, що граничить з божевіллям». Допіру тепер краще розумію, ким є Воццек. Проявляється під різними кутами зору, в різних втіленнях, неокреслений і розмитий: раз ідентифікується з оповідачем, раз є кимось іншим (Воццек-Той-я-ти-він). Вперше з'являється як несподіване втілення болю, розпачу і страху зі снів самотнього оповідача. Образ дуже аскетичний: людина, обличчя котрої не видно, стоїть навколішки перед ліжком в тісній, скупо умебльованій кімнаті, палітра чорно-біла – але це повторення попередньої сцени: «Коло ліжка він знову вкляк і вперся лобом в холодну металеву перекладину». Вдруге зустрічаємо його з нагоди презентації родоводу героїв. Але Воццек – то передовсім той, хто оповідає про «велику воду».
Читання вимагає інтенсивної напруги уваги: візії сну, нескінченні метаморфози, диґресії і образи, роздуми про життя і творчість виростають до великої метафори людської долі. Пізнаємо фрагментарну історію життя молодої людини, яка нотує невпорядкований процес перебігу снів, рефлексій і вражень інтелектуальних. Оповідь розпочинає відчуття фізичного болю, незносний досвід тілесний – матеріальність існування – звідси прагнення до нерухомості, чи радше до позиції досконалої рівноваги, в якій страждання зменшуються. Образи вражають несамовитою силою опису. Падають перші слова про країну не-буття, країну без-часу, без-простору і без-свідомості, що її тінь підноситиметься над цілою оповіддю, і за якою Воццек буде постійно тужити.
Цей своєрідний щоденник є переказом досвіду свідомості, котра аналізує існування в часі і матерії життя, котрій протипоставлено реальність оніричну – нереальне дно буття – єдиний прийнятний спосіб існування. Тому одночасно з історією Воццека звучать фрагменти снів, котрі творять тут дивовижні ланцюги асоціацій, часами не з'ясовані до кінця. Так серед занотованих з прецизією сейсмографа страхів свідомості, вимученої пошуками власного «я», нагло з'являються миттєві образи знайомих («Прихід героїв»), через хвилю замаячить образ Ґі де Мопассана. А попри те навіть найбільш конкретні пережиття Тоя сублімуються в образи, подібні один до одного настроєм тривоги, істотною ознакою яких є їх конденсаціяу певному часі: настрій густішає, картини тьмяніють перед щоразу сильніше відчутною загрозою, аби врешті повстати перед обличчям нищівної стихії «великої води».
Воццек рідко діє – передовсім уважно вивчає події та пульсації незліченних перемін як самого себе, так і «сомнамбулічної театральної сценографії» в чергових поверненнях нічних кошмарів, а потім зіставляє ці уламки власної нічної свідомості, так, ніби вони можуть принести йому правду про себе, розуміння себе і того, що діється довкола. Воццек однак здає собі справу в даремності намагань вловити сигнали якоїсь дійсності, котрої не в стані зрозуміти, а може тільки відчувати – і з того болісного знання про непізнавальність речей випливає його песимізм. Він ґрунтується також на усвідомленні кризи цивілізації, чий поступовий безупинний вихід із сфери sacrum остаточно похитнув давню ієрархію цінностей і призвів тим самим людство до катастрофи. Не обійшлося тут без гуманістичних рухів і антропоцентризму, завдяки яким ідея людини була поставлена над ідеєю Бога, через що цінностям забракло трансцеденції – тому світ візуальний є світом удаваним, прикриттям хаосу. Щобільше, Той стверджує, що немає жодного шансу повернення до «втраченого раю», оскільки нестримний ріст ентропії, лінеарний плин часу невблаганно ведуть людство до остаточної поразки. Тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць.
Кохання? Йде мова про кохання в цій повісті. Але яке це кохання? Воно ще більше занурює Воццека в самотність, лише хвилями даруючи ілюзію єдності – вистачить підняти заслону омани – і відкриваються розпад і гниття. Еротизм окреслює таємницю смерті. Кожен з цих досвідів надзвичайно інтенсивний. Сенсом кохання є самотність, цінність кохання не передається іншим, залишаючись значущою лише для однієї людини, для її самості. Гніт самотності. Стикаємось із загостреним відчуванням суперечностей, закодованих в людині і в бутті, з нестерпним відчуттям парадоксальності існування.
Воццек-Той намагається зобразити безвихідь, в яку заганяє себе свідомість, аналізуючи подібний стан речей. З його оповіді зрозуміло, що спроби описати досвід екстремальності уподібнюють людський розум переповненій ємкості, яку руйнує власний вміст, а, отже, опис цей не вдається направити в спокійне русло, так як основою його є трансгресія, «вихід із себе». Сповідь Воццека наочно показує нам також те, що кожна спроба описати досвід надміру відкриває перед нами близьку можливість божевілля, котра підпорядковує мислення чомусь такому, що парадоксальним чином мислення унеможливлює. Практично заходимо у цілковиту безвихідь. Про що, зрештою, йдеться? Завжди йдеться про те, щоб дістатись якнайдалі. І в цій мандрівці Воццек крокує до самого кінця. Безжальний і безкомпромісний в своїй боротьбі, все-таки постійно зберігає вірність собі, не зважаючи на можливість втрат.
Але чи в цій грі можна перемогти? Чи з самого початку не приречені на невдачу? Чи в ситуації, коли людина властиво не має жодного впливу на перебіг власного життя, можна сподіватись, що наступні поразки парадоксально виявляться шансом тривання в матеріальному світі, шансом визволення з нищівних обіймів необхідності, якщо людина, властиво, не має жодного впливу на події свого життя? Запитання ці відсилають до основної засади онтології Воццека: існування земне є недосконалим і несповненим, бракує в ньому присутності справжньої реальності, а людина самотньо протистоїть цілком не залежним від нього ворожим силам, без шансу на порятунок, тому жодні спроби протиборства не мають сенсу. І водночас Воццек-Той-я-ти-він живе з почуттям провини-гріха (але чи співвідповідальності?) істоти біологічної, і ціна, яку платить за конфронтацію з дійсністю, є величезною: внутрішнє роздвоєння між життям і тінню, самотністю і потребою кохання, між звинуваченням і запереченням життя та покірною згодою на абсурд існування. Це роздвоєння означає тут каліцтво. Для того, щоб здійснити нове поєднання суперечностей, щоб узгодити випробовування «Ночі» (ночі) і «Дня» (дня), словом, щоб вдалася спроба «освоєння» хаосу, Воццек змушений був би щось зробити (наприклад, повірити, що матерія також містить якийсь сенс метафізичний?), але власне цієї проблеми Воццек ніколи не порушує, залишаючи читача з пророцтвом загибелі, оскільки усвідомлення безсенсовності будь-якої дії паралізує його. Що ж в такому разі утримує його при житті?
Історія Воццека не випадково переходить в картину раю. Але знову – який це рай? – абсурдний сон про веслярські перегони, в яких Воццек з самого початку «приречений на поразку, а може і на загибель», і котрому «як завжди» дістається вутлий і дірявий човен, а замість тренуватись у веслуванні, як інші, наш Воццек вчиться «утримуватись на поверхні і вичерпувати воду швидше, ніж вона набирається». А все ж… релігійність Тоя відкриває безперервне напруження есхатологічної перспективи, тому його світ по своїй суті такий важкий для життя, тому повинен він пройти крізь всі випробовування надчутливості, хоч усвідомлює собі, що можливо ніколи не зазнає спокою. Може тільки молитися, не очікуючи жодної відповіді, жодного знаку – це єдина втіха і єдине сповнення. Однак його молитва нагадує радше стрибок в безодню, аніж в обійми люблячого Бога.
Однак на певному рівні сенсом цієї поеми в прозі є спроба звільнення від страждань, одержимості і пам'яті – що само по собі вже становить якусь форму дії. Мала б вона бути своєрідною формою «розради», навіть якщо це розрада на мить, все ж мить ця приносить перепочинок і спокій. Ба більше – в своїй динамічній, пронизаній неспокоєм оповіді автор за всяку ціну уникає пафосу, відверто відкидає його – з цього приводу своє фундаментальне послання Воццек виголошує в напівблазенській ситуації, це звичайне п'яне белькотіння в барі. Здається, однак, що справжній зміст цього послання відкривається в інший спосіб, в тому числі самою технікою оповіді – безособовим, відчуженим переказом снів, а також досконало вибраним ритмом розповіді: велика вода з її апокаліптичним реквізитом з'являється лише далеко в другій половині «Ночі», випереджена пульсацією болісних визнань початкових фраґментів, які перетікають згодом в сомнамбулічно сповільнені снобачення, щоб далі раптово змінитися шаленою вібрацією «Приходу героїв», злегка приглушеною в «Родоводі (повторенні приходу)» – і все це разом становить геніальну підготовку до «Канону апології» і «Великої води».
Враження, яке справляє «Воццек», можна пояснити тим надреалізмом вразливості в дослідженні найчутливіших поривів гранично напруженої душі. Сповідь цю диктує найглибша внутрішня потреба – спроба вербалізації дивовижного просвітлення: погляд під поверхнюсправ і людських діянь, погляд з іншого боку. І в дослідженні цьому криється своєрідна містика, яка нагадує «Щоденник Мальте-Лаурідса Бріґґа» Рільке – фрагментарну історію життя молодого чоловіка, іноземця, що живе в Парижі. Але як довго Воццек-Той може витримати цей стан постійного напруження, стан внутрішнього розпачу і безнадії?
Могутнє почуття взаємочужості людини і світу без шансів на будь-яке поєднання дає зрозуміти, що той поетичний внутрішній монолог не містить в собі жодної обіцянки розв'язання, котре б допомогло піднестись над станом Занепаду, в якому живе людина. Коли б не сильний емоційний заряд – чи не був би це ще один трактат про нікчемність людини – істоти, котра є лише іграшкою в руках диявола? З простору, відкритого у маніхейський дуалізм досьогодні відомо два виходи: Бог, відповідальний за такий недобрий світ, або не є добрим, або не є всемогутнім. Гностики вибрали доброту Бога, котрий, однак, ставав Богом Іншим, Незнаним. Можна також відсунути Його в безкінечність, через що перестає бути відповідальним за створений Ним світ. Шукаю підтримки в словах Simone Weil:
«Йдеться постійно про наш стосунок до часу. Позбутись ілюзії панування над часом. Втілитися.
Людина повинна здійснити акт втілення, бо уява вириває її з тіла. Те, що є в нас сатанинського походження, то власне уява. Примиритись з часом, зійти в час. Чи може бути щось болісніше для думки людської? А так треба».
Однак Воццек не знаходить жодного виходу з цієї ситуації, він не може навіть уявити собі позитивної відповіді на питання про сенс буття. Тому й не знаходить жодної відповіді на тотальну безрадісність людини, вкинутої в світ, і тому безперестанку борсається в драматичному внутрішньому просторі – без геометрії і хронології. І без надії. Залишився йому тільки обов'язок жити.
А поза тим «День» і «Ніч» не відбивають вражень з двох відмінних, як цього очікуємо, сфер: світла і пітьми. День Воццека також належить царству тіней. Щобільше – день поневолює його ще більше як ніч, бо не дозволяє жодної ілюзії вдалої втечі від дійсності, омани, яку приносили йому сповнені снами ночі. Не дивує, що воля вибору і воля життя Воццека, замкненого в тому трагічному світі, поступово паралізуються. В результаті виявляється, що його світ закінчується щодня, що Воццек просто знищує себе і що нікого не врятує від зла світу: ні своєї родини, ні друзів, ні А., бо спершу мусів би знайти (точніше: мусів би хотіти знайти) спосіб порятунку самого себе.
