Текст книги "Воццек & воццекургія"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Однак, проводячи вечори в пияцтві й балачках, Воццек не просто вбивав час. Його хвора недорікуватістю проповідь поступово вдосконалювалася, шліфувалась стилістично, набувала ознак образності, обростала пелехатими метафорами і соковитими деталями. Він уже майже знав напам'ять, і, перевіряючи на піддослідних ефект того чи іншого нововведення, ретельно викінчував свою вербальну конструкцію, котра в його уяві набувала схожості з архітектурним фантомом – тонкі опори з двох боків, тріумфальна арка нагорі і порожнеча посередині.

Бо Воццек готувався до значно амбітнішої місії, аніж навернення місцевих пияків.

Він збирався, як тільки-но текст послання наблизиться – не до ідеалу, а – до тієї уявної архітектурно-аркової завершеності, вийти на центральну площу міста (попередньо звільнивши з підвалу сім'ю), видряпатися на круп кінної статуї Марка Аврелія ^[71]й проголосити своє останнє оголошення, пророцтво, Об'явлення Воццека.

А потім, так і не почутий, можливо – висміяний, можливо – зігнорований, спуститись донизу (тобто долі), облитися бензином і закінчити своє життя в гріховному вогні аутодафе.

Отож вчасне втручання муніципальної поліції врятувало відразу три життя. Щоправда, незаконне, на думку влади, ув'язнення сім'ї в підвалі, на думку Воццека, було єдино можливою спробою порятунку сина і дружини від загрози розтлінного, лихого, хтивого світу, і хоча переконливість цієї заяви й досліджують сьогодні психіатри, можна сказати, що він любив їх – сина і дружину. Любив сина. Любив дружину.

Але, як сказав би улюблений großmeister, «сєрце єво прінадлєжало другой женщінє» ^[72].

Історія А.

Ну що ти можеш сказати про А.? Вона така… така… Ти ж навіть не знав ніколи до ладу, як назвати колір її волосся, аж поки не прочитав десь писане майже про неї: «ґраційно тримаючи кошик ^[73], перетинає майдан жінка з медв'яним відтінком волосся й ім'ям спартанки».

Історія А. для тебе – це щось на кшталт перепоховання мощів (куди їх тепер – на батьківщину?), і все ж, і все ж.

Батько її був відомим циркачем, тобто адміністратором знаменитого цирку «Ваґабундо» ^[74], а заразом, як водиться, партійним босом і нишпоркою. Цирк той часто від'їжджав на гастролі за кордон, то ж режимові потрібно було мати на такому посту свою людину. Річ ясна, працюючи в самому пеклі фабрики розваг, він ніяк не міг дотримуватися аскетичного способу життя – доводилося-бо приймати на роботу юних акробаток, танцівниць, дівиць-канатоходців, цнотливиць-шаблековтачів, плекати флейтисток жіночого оркестру, опікуватися мазохістичними асистентками, котрих так часто і безжально розрізали ненажерні маги, піклуватися про славнозвісну династію дресирувальників (за помахом руки красуні Міріам тигри падають ниць, перевертаються, мов кошенята, і, врешті, незабутній кадр: вона велично розляглася на живому смугастому килимі), погодьтеся, спокуси на кожному кроці. Він і не намагався їх уникати. Його дружина, звісно, здогадувалася про регулярні сальто-мортале свого правовірного, але все терпіла мовчки, аж поки не виник бучний скандал через його неприхований і бурхливий роман із такою собі Ґертрудою Бодденвієр ^[75](на афішах писали:

Королева Марґо.

Неперевершена

жінка-змія). Захоплений нагло невичерпними альковними можливостями її пластики, він забув про пильність, і в результаті мало не втратив роботу разом із прихильністю начальства. Людина його ранґу мала, звісно, право на коханку, але не мала права на розлучення. «Партійний білєт на стол паложиш, раздолбай!» – кричав на нього перший секретар райкому. Справу якось вдалося замнути, однак дружина виявилась незламною – розлучення хоч і не оформили, та жити надалі йому довелося окремо.

І все ж А. (при згадці про батька мати замикалася в собі й відмовчувалася) часто після уроків завертала до «Ваґабундо». Не стільки для того, щоб отримати помножену на комплекс вини щедру батьківську подачку, скільки щоб просто пошвендяти цирковими коридорами, покрутитися біля костюмерних, поотиратися коло галасливої і різнобарвної сценічної юрби. Їй подобалося сидіти на самій верхотурі, на оркестровому майданчику і спостерігати за репетиціями, вона відразу, як належне, прийняла і запахи арени, і пряний аромат гримерних, і сморід звіринця. Вона любила цей рух, цей дух, гармидер, галас, барви, блиск. Тут вона вперше побачила, що таке справжня робота – до сьомого поту, до знемоги, – і зрозуміла, що таке перфектність – важливість кожного міліметра відстані, кожного грама ваги, кожного поруху м'язів.

По закінченню школи вона вступила на факультет журналістики університету, але по старій пам'яті забігала до цирку. Навіть її перший репортаж у пресі був присвячений «Ваґабундо» – коротенька замітка, і неповторне, ледь зіпсуте капарною поліграфією, фото: стрибуни на батуті, захоплені в польоті, мало не під куполом (вона сама вигадала такий хитрий ракурс), в момент, коли їхні тіла уклали дивний ієрогліф чжан ^[76].

(Можливо, саме такі знаки нам і треба розшифровувати. Кожному з нас. Адже це підказки невидимого суфлера. Слухай і дивись!)

Отож, цілком закономірно, що й перше своє кохання A. зустріла в цирку. То був нащадок ще однієї знаменитої циркової династії, династії жонґлерів, акробатів та еквілібристів, династії Мохóй. Патріархи цього роду бавили карнавальну публіку ще на майданах Середньовіччя, в тіні костелів вивергаючи полум'я, кидаючи факели, будуючи живі піраміди. За сім століть намішалося до того роду крові найрізноманітнішої – саксонської й циганської, жидівської і баскської, сицилійської й мадярської. Затесався до непосидючого сімейства навіть один мавр, нічим, правда, не видатний і справедливо забутий родичами вже в другому коліні; а тому, коли його прапрапраправнучка народила від свого ясноокого чоловіка негреня, ніхто не міг пояснити це нічим, окрім зради, і ніхто не захистив ні в чому неповинну жінку від сліпої смерті – забив фіктивний рогоносець дружину разом з немовлям. Рід цей ще на початку століття валанцався дорогами Європи, аж поки загальна паспортизація не пришпилила його десь під Одесою, а надворі – доба великих переломів, світ розділився навпіл, і рейси до Константинополя давно відмінено, такі ділá.

Цей наймолодший із Мохóїв мав неабиякий талант і вже з п'ятнадцяти років виступав із сольним номером, фігуруючи в програмках як «артист ориґінального жанру». Вся ориґінальність виступу полягала в тому, що юнак, знаходячись на височенній тичці, котра в свою чергу стояла на кулі, а та в свою чергу гойдалась на циліндрі, а той у свою чергу кивався на вістрі конуса, котрий у свою останню чергу стояв на хиткому клишоногому столику, так от, юнак, знаходячись нагорі такої більш ніж непевної споруди, ще й виробляв усілякі акробатичні викрутаси на кшталт закладання ніг за карк, стояння на голові та сплітання з кінцівок різноманітних хитромудрих ґудзів. До цього хисту він ще мав веселу вдачу, чіпкий розум і гострий язик.

А. закохалася у нього до нестями.

Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання – воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим.

Блаженство тривало майже рік, аж поки юний Мохóй якось не повернувся з чергового закордонного турне, тобто не не повернувся, тобто залишився за кордоном, і то не де-небудь, а в самій Мецці кожного циркача – князівстві Монако. Його виступ на всесвітньому фестивалі штукарства настільки сподобався принцові цієї крихітної країни, що в обхід усіх реґламентів і квот і приписів і розпоряджень і інструкцій нащадкові древнього блазенського роду було надане громадянство.

Та це ще не було найбільшим ударом. Виявилось-бо, що весь той рік щасливого кохання з А. наш герой плекав ще й власну наречену, котра на час отримання монакського паспорта була вже на дев'ятому місяці вагітності, а, отже, населення присередземноморського князівства збільшилося відразу на трьох чоловік.

Наступні кілька місяців після цієї звістки А. перебувала в якомусь заціпенінні. Вона нікуди не виходила з дому, здебільшого мовчала (мати намагалася не зачіпати її без крайньої потреби), мовчала і плакала і, не витираючи сліз, крізь пелену вологої розпуки дивилася телевізійні репортажі з Монте-Карло, із всесвітнього фестивалю штукарства, де на очах багатолюдної юрби під машкарою червоного джокера звивалося на високій жердині її єдине кохання.

Минув рік,

не кінематографічний навіть, а той сіпетатографічний субтитровий рік, після якого зазвичай ніким не впізнана пасербиця з'являється в рідних місцях дружиною мільйонера; мільйонером же, до того й графом, виявляється хворий на амнезію відставник, котрому нейрофізіологічною попелюшкою повертається пам'ять, і котрий врешті-решт одружується із ще однією, з плоті і крові, попелюшкою – сліпою квіткаркою, річ ясна, до фіналу чудесно зціленою; і зустрічаються нарешті брати-близнюки – один, викрадений у дитинстві, благородний розбійник, інший – випадково ним пограбований багатий меценат. Отак і зустріч А. та Воццека, мабуть, була ефектним – минув рік – закінченням чийогось фільму, хоч напочатку заповідалася інтриґуючим прологом.

Нема потреби описувати їхнє літо – властиво, два неповні місяці, титуловані в гербаріях пам'яті Літом на честь безконечної поблажливості часу, який перетворив ці п'ятдесят два сонячні дні у п'ятдесят два сонячні роки (кларнети). І якими блідими видаються тепер колекції інших літ у порівнянні з барвистими, пахучими, хрусткими експонатами літа-Літа

(колись було літо-Літо, а тепер зима):

– якісь неможливі у своїй безкрайності зарості польового хвоща, схожі – коли лежиш у них, примруживши звернене до неба око, – на мікроскопічний хвойний ліс, а в лісі справжньому – кущики іншого хвоща, лісового, котрий від близькості правдивих сосен і ялин, не наважується бавитися імітацією і в лицемірній безнадії опускає пагони;

– рясна папороть – схожа на відбиток археоптерикса, чиє зображення в шкільному підручнику переслідує тебе все життя – серед тієї папороті знайшли ви якось повне прохолодної тіні джерело і хотіли вмити спітнілі обличчя, але мусили втікати через силу-силенну комарів, і через те, що спори папороті викликали в неї алергію;

– запаморочливо пахнюча липа в чиємусь подвір'ї, під якою ви пили вино, не зважаючи на повні осуду, промовисті погляди неприязних тубільців, пили вино і цілувались, а липа аж захлиналася млостю і, переповнена соком і бджолиним гулом, скрапувала, мов свічка, солодким медовим дощем;

– поле горошку й сочевиці, таке комфортне і барвисте здалеку, а на дотик – сухе й бугристе від переораної трактором землі, ви навіть не наважилися переступити припольову (мов прикордонну) смугу, заселену безпородним Інтернаціоналом – пирієм, подорожником, конюшиною, споришем, рум'янком, лободою, мати-й-мачухою, чебрецем, м'ятою, материнкою, полином, осотом, будяком і лопухами;

– перестиглі вишні, ледь прив'ялі з одного боку, – їй страшенно подобався цей гіркуватий шляхетний присмак ягідного декадансу, – порічки, афини, чорниці, що після них синіли губи, як після виснажливих юнацьких поцілунків, і тільки аґрус ви обминали стороною, гидуючи цими зеленкавими в непристойних прожилках плодами, схожими на старечі підсліпкуваті очі рапатих рептилій;

– розкішна, мов орхідея, квітка гарбуза на товстому колючому стеблі, котру він якось їй урочисто подарував, геть-чисто забувши, що означає «піднести гарбуза», і аж потім, восени, після її нищівного від'їзду, поїдаючи в неймовірних кількостях під найрізноманітнішими соусами гарбузову кашу (контратака злопам'ятної долі), здогадався, та навіть згірка не посміхнувся, а лише мовчки напихався й напихався солодкавим їдлом, чи то мстячи підступному овочеві, чи то намагаючись вчинити якесь рекордне гарбузяне самогубство;

– і, звичайно, омела, омела, омела, що її кулясті кущі немовби віхами відзначали маршрути ваших літніх подорожей (напівзасохлі тополі обабіч доріг давно заклали власне листя в ломбард заповзятливої омели і тепер доношували рам'я з лихварського плеча), омела, з якої, власне кажучи, все й почалося – з розсипаних на ліжку дорідних, білих ягід, у тій кімнатці (будинок коло мосту), куди завело його підозріле незнищиме, як інклюз запрошення, і де зустрів він її, жінку з медв'яним відтінком волосся й ім'ям спартанки.

Для А. це було літо розмерзання, відтавання від смертної холоднечі. Того літа вона вперше зняла з себе обітницю печалі, з якимось дитячим здивуванням відкриваючи, що за час її відсутності світ не вмер, не зник, не провалився від сорому власної недосконалості, що так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не згіркла третина річок. І що після того пекучого болю, коли, здавалось, і дихати не було вже ні сил ні волі ні бажання – можна, виявляється, радіти закінченню дня і опівнічній зливі, котра миттю змиває залишки цілоденної спеки, навальним енергійним клекотом захоплюючи вулиці й квартали так, що місто врешті опиняється в кільці бадьорої блискітливої електрики (спалахи на мокрому асфальті сусідньої пожежної частини, на чорних шибах ґаражів, на лискучих боках багряних автоцистерн – вмістилищ не конкурентної тепер вологи), і звідусіль лунають тріумфальні громи, з абориґенською завзятістю б'ючи в невидимі тамтами, бубни, литаври, гігантські ґонґи не витримують ударів і розлітаються на друзки, і здригаються близькі мембрани вікон (екуменічна неперебірливість небесної ударної групи призвела до того, що кучерявий Зевс ^[77]вистукував на бонґах, ведійський Індра крокував із тамбурином, макаронник Юпітер грав на маракасах, фін Укко тріскотів кастаньєтами, Перун слов'янський не пердів, як звикло, а потрясав мошною, а Балу (Вельзевул) терзав марімбу); можна тішитися прозорим післягрозовим повітрям, котре проникає знадвору, а там, за фіранкою, воно виповнює ніч своїм власним іманентним світінням, вогнями святого Ельма, неоном, озоном, цезієм, ураном, полярними сяйвами, кульовими блискавками, кульковими ручками, магнітними полями, магнітолами, фотонами і фотоспалахами, й народжується із цього світляного виру озеро, придимлене, – мов стародавнє срібло з поволокою імли на поверхні, – передсвітанкове лісове озеро, і вона, роздягнувшись, – туман відразу ховає скинуту на землю одіж – вступає в його тихі молочні води, і ці води утримують її на поверхні не згірш, ніж густі, утворені із сліз води Мертвого моря, достатньо легкого поруху руки, і ти вже пливеш по тихій гладі, линеш, летиш, мчиш із якоюсь невірогідною швидкістю, досягаючи протилежного берега, а потім так само легко повертаєшся назад, і ще раз, і ще, тіло блаженствує і розкошує в м'яких обіймах, і ти розумієш, що можеш вільно обертатись і перевертатись і рухатися вгору або вниз, бо тут інакші виміри, а ґравітація – лише проекція твоїх бажань, і це твій світ, безумовно справжній, не вигаданий, і ти вільна в ньому, вільна всюди, нарешті вільна, вільнавікивічніві…, – задихана, щаслива, розімліла, вона прокинулась, і пізнє, вже передполудневе сонце, що тут, в кімнаті, розігріло їй обличчя – аж виступили на переніссі крапельки поту – там, надворі, вже встигло висушити асфальт, а отже починалося нове життя, і всі маршрути вели до будинку коло залізничного мосту, де кожен з вас знайде те, що йому належиться: хто – вихід, а хто – кут.

52 дні, 51 ніч ^[78]

Отак одного пізнього сонячного ранку вона вийшла на вулицю з відчуттям, що з минулим покінчено, і починається нове життя, і саме сьогодні повинно нарешті щось відбутися. Звісно, вона не змогла за рік ніщо забути, але той темний закапелок пам'яті став такою органічною часткою неї самої, з якою хоч-не-хоч мусиш миритися, як миришся з існуванням в тобі найнижчої фізіології. В її сумочці поруч з гребінцем, оздобленою бісером торбинкою в ролі гаманця (данина колишнім гіппівським симпатіям) і надкушеним яблуком лежало скручене в трубочку, перетягнуте ґумкою для волосся, запрошення на виставку, котре вона просто полінувалася викинути минулого тижня і котре сьогодні набувало потроху вартості перепустки у зону волі (яке, по суті, парадоксальне поєднання – зона волі ^[79]). Вимите за ніч місто розморено насолоджувалося літнім днем. Зелений – окис міді? окис хрому? – «купол будинку на розі, як шолом лицаря ^[80]», церква, затінена вуличка з телефоном і автоматом газованої води, площа, фонтан, голуби, кінь Марка Аврелія ( Болівар не витримає двох ^[81]) і сам Аврелій з брунатними патьоками на незворушному обличчі, безконечні мармурові сходи вгору і вгору до місцевого олімпу, на якому бовваніє «Ваґабундо» (за рік цирк сильно занепав, трупа майже розпалася, найкращі артисти порозбредалися шукати щастя по столицях – Мохóй виявився легким на руку (чи то пак на ногу) – каса спорожніла, і мало як не загальний траур була сприйнята в місті смерть улюбленця публіки – пітона Папатанасіо ^[82](в народі – Панасика), про якого подейкували, ніби він завиграшки задовільняє найзухваліші потреби власної дресирувальниці; тож тепер живаґо-А.-татусь ^[83]займався переобладнанням арени для потреб велелюдних рок-концертів), але нам не сюди, не сюди, а далі вздовж кленової алеї попри театр до мосту, по якому, набираючи швидкість, важко пруть поїзди, демонструючи своїми вікнами пересувну галерею людської глупоти (а коло тамбурів уже чатують перші ентузіасти в очікуванні, коли провідниця відчинить омріяний WC).

Вона мала дивовижну ходу. Навіть якщо дивитися згори на багатотисячну юрбу, в цьому морі броунівських хитай-голів без труду вирізнив би її легкий, гнучкий, ґраційний рух. Чекаючи її ранками у відкритих літніх кафе, не дозволяючи собі ще ні кави, ні цигарки, ні вина, Воццек здалеку помічав барвисту сукенку, послужливо напнуту закоханим вітром, пухке роздмухане волосся і нетутешній крок, від якого йому запаморочливо обривалося серце, та й взагалі всередині виникало щось на кшталт біржового обвалу збанкрутілих органів.

Як усі, схильні до алергії, вона мала тонку вразливу шкіру багатьох коштовних відтінків – інакшу на обличчі, інакшу на шиї (він цілував схилившися чутливе вухо, занурювався обличчям у пахуче п'янке волосся, опускався нижче, туди, де воно переходило в легкий пушок, і далі, до м'яких податливих плечей, а далі… далі – зась тобі, пронозливий читачу!), ще іншу – на згинах ліктів, а найдорожчу – мов мінливий перламутр – на зап'ястях. Він відшукав багато улюблених куточків, але чимраз більше пересвідчувався, що любить абсолютно все – і складку, що заповідалася укластися з роками в обрезклість, і сіточку судин, котрі неодмінно набрякли б з народженням дитини, і недоречну родимку, чия недоречність відразу зникала і перетворювалася на гармонію симетрії, як тільки вони обіймалися (він мав точнісінько таку ж). Всі його колишні уявлення про еллінсько– vogueвську довершеність танули, як нечистоплотний сон вуграстого придурка – ось вона, найпрекрасніша, найдовершеніша, найжаданіша!

Обриси її тонких уст свідчили, – якщо вірити Кортасару – про дріб'язкову жорстокість ^[84], і можливо тому вона завжди, опиняючись перед дзеркалом, підсвідомо ледь-ледь підносила верхню губу й відразу робилася такою беззахисною – дурень Кортасар! – що ти просто млів від ніжності і болю і кидався обціловувати кохані тонкі-претонкі-найтонші-у-світі уста, прегарні очі, тендітні руки. Наявність в одному барі за шинквасом дзеркала, в котре вона мимохіть поглядала, закономірно призвела до курйозу: в апофеозі сентиментів ти вилив каву, змахнув тарілку і вивернув цукерничку. «К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль ^[85]», – сказав, обтріпуючи штани, голомозий молодцюватого виду стариган. І, клацнувши вставною щелепою, відрекомендувався: «Тімафєй Палч, прафєс-ср». (Професору вони обидвоє були змушені подати руку, і Воццек навіть крізь ніяковість конфузу відчув укол дикунських ревнощів, коли побачив, як пташина професорська лапка зграбастала її вузьку елеґантну долоню. У жінок, на відміну від чоловіків, руки, зазвичай, відрізняються мало – трохи більші, трохи менші, красивіші, потворніші, зрештою, всі на один копил, ну, може, найпримітнішими серед них, і вартими насамперед кунсткамери, є руки жінок-метранпажів, профспілкових скарбників та коректорів місцевих газет – із зародковими дегенеративними нігтями. Довершеність же й унікальність кисті А. свідчили про багатовікові експерименти еволюції із кров'ю цісарів і королев, їхніх коханок і фаворитів, змовників, царевбивць, авантурників, і зухвалої прислуги).

Вона приходила зранку, зазвичай повертаючись із тенісу, вимахуючи здалеку ракеткою, він цілував її в солене плече, приносив каву, дивився, слухав і вдихав – так починався їхній день. В найперші рази вона багато говорила. Оповідала про все – про батька, про «Ваґабундо», про сімейні чвари (тарілка розлітається у друзки на шахівниці підлоги), про школу (це пташине подвір'я, де кожен протагоніст почувається гидким каченям), про університетські враження (перший рок, перший секс, перший кайф), про юного Мохóя (її внутрішній погляд за звичкою перебирався догори: столик, конус, циліндр, куля, жердина, – він), про захоплення фотографією, про самотність, про бажання подорожувати і вчитися, про самотність, про улюблену музику, про самотність, про плани на майбутнє, про самотність, про журналістику, про самотність, про…

Для неї це літо стало літом виговорювання, повторення виплаканого уроку, немовби для нового життя їй необхідно було скласти якісь напівбурсацькі, напівфройдистські іспити.

Воццек готувався до цих зустрічей з якоюсь хворобливою ретельністю маньяка-гігієніста. Він будився годин на п'ять раніше, ніж потрібно, але знаючи, що більше не засне, піднімався, робив сякі-такі вправи, йшов під душ, витрачаючи там за раз, мабуть, триденну норму води і мила, голився, потім довго одягався (ні раніше, ні потім він не надавав одягу жодного значення), роздягався, перевдягався, крутився, мов останній жевжик (м'яко, м'яко сказано) перед дзеркалом, багатьма секретними прийомами (скоріш за все з арсеналу дорогих повій) перевіряв повсюдність чистоти і блиску й нарешті задовго до назначеної години виходив з дому. Попервах він користався велосипедом – йому, мешканцеві околиці, доводилося долати добру половину міста – але доля, мабуть, так реготалася, дивлячись на імбецильне змаразміння закоханого ссавмця, що просто не могла не вставляти палки – нехай навіть і метафізичні – в колеса:

Одного разу вони домовилися про зустріч пізніше звичного – опівдні. Прокинувшись, як завжди ні світ, ні зоря, він виконав усі свої шлюбні ритуали, а оскільки часу було ще вдосталь – сходив за продуктами, прибрав у будинку (познімав навіть павутиння під стелею, що не обійшлося без анатомічних ушкоджень: утовк собі при цьому лікоть, а керамічному підсвічникові відбив єдине вухо), після цього ще раз прийняв душ і виїхав у радісний bicycle гасе. Однак сонце вже встигло нагріти вулиці, бруківка пашіла жаром, і він швидко впрів. Вернувся з півдороги, знову заліз під воду, перевдягнувся в сухе, постановивши їхати повільно, тіньовою стороною, щоби не втратити свіжості. Щоправда близько полудня тіні вже поскручувалися в сувої попід будинками, і він мусив разпораз – ухиляючись від виступаючих сходів, водостічних труб і стовбурів лози та черкаючи коліном об стіни – гальмувати перед бордюрами, обережно з'їжджати на дорогу і тут же знову піднімати ровер дибки, аби вискочити на черговий тротуар. Це нагадувало їзду верхи на клишоногій придуркуватій шкапі, чи на мюнгаузеновій кобилі, котрій сокира безпечного їздця ^[86]відцюкала гузно. За п'ять хвилин відчувши себе змиленим кентавром, Воццек знову повернув назад. Ще один, насьогодні вже четвертий, душ, ще одна зміна білизни, і на вулиці з'являється охайний пішохід, що неспішною ходою, обминаючи sunshine spotsі прославляючи піхоту, прямує до центру. Соломоновоццекове рішення вітає, здається, навіть хирлявий зустрічний вітерець – радість гігієніста – втім разом з полегшенням приносячи й далеке бамкання з ратушної вежі: за чветь дванадцята. Воццека огортає легка паніка – він раптом усвідомлює, що навіть спринтерський біг не врятує його від спізнення. Кленучи погоду і власний ідіотизм, він прожогом кидається додому по велосипед, і тут його чекає ще одна каверза – відсутність води; очевидячки, безтурботно хлюпаючись, він перевищив усі можливі трансцендентні норми. Втім, як ми побачимо далі, раціональне скупердяйство долі було цілком виправдане:

Ві-і-і-і-сусіе! ^[87]

Ві-і-і-і-і-сусіе!

Bicycle, bicycle, bicycle, bicycle-e-e-e-race!

Якби хтось був на вулиці о цій порі, він побачив би неповторне видиво – як хвилями перебігає по випуклостях бруківки тінь шаленого велосипедиста, і як над цією тінню, виблискуючи спицями і пряжками сандалів, мчить футуризований гібрид – із головою рекордсмена й механічним тулубом. We are the champions, брате, we are the champions ^[88]. Але ніхто не прийшов під липи, ніхто не став на алеї.

Мабуть, уже й не варт оповідати, як, спізнившись на півтори хвилини, мокрий і нещасний Воццек не застав А. в умовленому місці, і як його охопив панічний жах, хоча він знав, що вона приходить зазвичай хвилин на десять-п'ятнадцять пізніше, і як цей жах перетворився на мертвотний відчай, коли і ці п'ятнадцять-двадцять-двадцять п'ять хвилин спливли безрезультатно, – холодний піт на додачу до гарячого – і як лише через годину він наважився подзвонити, щоб дізнатися від її матері про високу температуру – результат жорстокої анґіни і очевидний наслідок вчорашнього переохолодженого «Совіньйону» розливу 1989 року.

Сон про спізнення

Але принаймні одного разу я спізнився по-справжньому (це було сприйнято нею з полегкістю як привід для вмотивованої холодності), ганебно проспавши, а сон і справді присвячувався спізненню.

Дія відбувалася в універмазі, де Антон ^[89]колись працював комерційним директором (сьогодні в нього власна крамничка навпроти театру, відвідини якого і заповідала в перспективі інтрига сюжету – Антон фундував квитки). Ми сиділи в заваленій товарами підсобці з трьома його приятелями (кількість усвідомилася не відразу – закутки дрімоти завжди залишаються в сфері припущень, аж поки погляд не сфокусується на них). Сам він кудись повіявся: вічна зайнятість, але дав перед тим свою комерційнодиректорську санкцію на розпиття пляшки коньяку. «Пийте, хлопці, не комплексуйте, це значно підніме художній рівень спектаклю». Однак тому, що всі були поміж собою чужими, і ще тому, що пляшки з коньяком не просто стояли в ящиках, а були загорнуті в якісь святкові комплекти – з цукерками, новорічними іграшками, шампанським, і потрібно було розв'язувати барвисту стрічку, розривати блискучий станіоль, псувати, одним словом, подарунок – довго ніхто не наважувався розпочати. Сиділи мовчки, курили. Якийсь огрядний рудань із психоаналітичними бакенбардами; невиразно знайомий, мовби бачений в іншому сні коротун (правда, правда, це він – нав'язливий поет, який в своїх ущербних утворах виступав могутнім саксом, ясноволосим бестією); і субтельний, теж не без сублімовинки, юнак із шопенівським профілем. Розріджене димом мовчання робилося нестерпним і провокувало на якусь розгнуздану розв'язність – є така форма самозахисту – ну шо, чуваки, жбхнем по стопаріку? Жбхнули. Трохи попустило.

Але приваблені коньячним духом устрягли в дію інші персонажі. Постукав у зачинені зсередини двері нєкто Боборикіні, прикрившись іменем Антона, домігся того, що його впустили і навіть налили чарку. Набігли ще якісь, безіменні. Зчинився галас і шум.

П'ючи коньяк, я пам'ятав про справу, котру обов'язково мусив залагодити перед відвідинами театру. Потрібно було по дорозі зайти в одну фірму, прототипом якої послужила реальна рекламна агенція «Акорд», і яку в цьому сні я помилково іменував «Астоком» ^[90](можливо тому, що фірма з такою назвою насправді існувала кілька років тому, складаючи «Акорду» конкуренцію). Ці відвідини я запланував собі на четверту пополудні, з тим, щоб до п'ятої спокійно встигнути на виставу. Суть справи залишалася для мене неясною, але в свідомості чітко чипів адресат – якийсь міфічний рекламодавець Вася.

Раптово з'ясувалося, що вже за чверть четверта (хоча щойно була заледве друга), що треба бігти і що причиною такого різкого часового стрибка, хронологічного колапсу, є той самий неприємний Боборикін, який так безпардонно вліз до незнайомої компанії.

Я вибіг з універмагу (безголоса тінь Антона ще деякий час супроводжувала мене) і побіг вздовж довжелезного паркана, якого ніколи в місті раніше не бачив. Згодом я зідентифікував його – так виглядав паркан довкола Muzeum Narodowego у Варшаві. Та незважаючи на місцеву топографію, збагачену варшавськими ознаками, чим далі, тим певніше проступав топонім інший – Львів. Так, без сумніву, я вже перебував у Львові. І хоча ще досить чітко вимальовувався автентичний маршрут – вгору до пошти, далі вліво по Січових Стрільців до «Акорду» і потім по Радянській до театру – я вже знав, що оце «вгору» можна здійснити лише на шістці львівського трамваю. Паркан – матеріалізоване втілення мого запізнення – все не закінчувався, простягаючись у безмежність, зате спресований появою Боборикіна час пропонував блискавичні кліматичні метаморфози: коли я вибіг із універмагу, стояло розпашіле літо, потім за кістяками загорожі під музейними стінами я зауважив жовтий настил листопаду, а ще пізніше, перебігаючи на червоне світло дорогу, вскочив зненацька в кучугуру підталого снігу – не зимового навіть, а того, схожого на віхті брудної вати, снігу перших березневих днів (я ще подивувався тоді комерційній непутящості Антона: для чого було йому тримати на складі давно не актуальні новорічні подарунки – пам'ятаєте коньяк?). На тому перехресті мало не збило мене авто (бридка зелена цистерна), бо в найостанніший момент, коли я вже однією ногою стояв на бордюрі, виявилося, що заради ускладнення руху (кому не знайоме це відчуття безнадійно сповільненого уві сні бігу) нав'язано мені важелезного візка з валізами та картонними пакунками – я ледве спромігся витягти його на тротуар. З тим візком (який у міру просування все важчав і виростав, перетворившись врешті на переповнений крамом причіп) я ледве брів – нещасний рікша – чвакаючи ногами по талому снігу, вже майже зовсім не уявляючи, де може знаходитись омріяна зупинка шостого трамваю. Доходила четверта. Варто було принаймні подзвонити, попередити міфічного Васю про запізнення. Однак найближчий автомат виявився зайнятим, та ще й так, що я не наважився зупинитися і зачекати – телефонував, здається, один із ненависних однокласників. У пошуках іншого телефона я пірнув у підворіття – так, так, саме «пірнув», бо на цю хвилю вантаж мій настільки виріс, що перетворився на потужну вантажівку: саме вона виднілася в кінці прохідного двору – а під аркою стояли троє.