Текст книги "Воццек & воццекургія"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Прихід героїв ^[32]

Вже рясно від імен – сам час подбати про родовід, заки не прийшла велика вода. Родовід – це пісня, в якій імена не витримують долі і тануть, як мед, мов смола, ніби вата цукрова у липких і нечистих дитячих руках. Навіть там екзотичні і рідні, як А.

Приходить Міріам. Я з радістю не помічаю її обличчя, але не можу не помітити бруду під нігтями, як не вдається не помічати, – щоправда, відокремлено, ніби усмішку чеширського кота, – відсутність четвертого і гнилизну третього верхнього (справа) зубів. Міріам – єдина людина, чий прихід не дратує мене. Нігті у Міріам заокруглені в усіх трьох вимірах, і, якби вона не обтинала їх, позагиналися б гачками. Тому вона стриже їх коротко. Тільки робить це рідко. Ще рідше вигрібає з-під них бруд. Мешти у Міріам повторюють форму пальців точнісінько, як у Магріта. Маргіт ^[33]– персонаж Гомерового сатиричного епосу, впевнений у своїй розумовій вищості дурень і бевзь.

Приходить Нестор ^[34]. Міріам не терпить Нестора. Він мокрий і драглистий. Він обнімає і цілує мене, і драглі тануть просто в мене на тілі. Після його поцілунку залишається відзнака, котру по тому довго і безуспішно намагаєшся стерти Клас.

Приходить Ґорвіц ^[35]. Вітається тихо і стримано, намагаючись приховати кипучу енергію, що спопеляє його нутро. (Ґорвіцу вже за сорок, але адреналіну в нього хоч відбавляй). Перед тим, як подати руку, непомітно витирає її об штани.

Приходить Оллі (Найджел) ^[36]. Він закохано дивиться ясними очима, і якщо на його погляд не відповісти, починає страждати. Ще по дорозі до дверей він встигає настраждати так багато, що у мене пробуджується сумління. Намагаюся не ображати його, але варто подати хоч невеличку надію, як Оллі (Найджел) розцвітає невимовною посмішкою. Він просто сяє. Третій верхній зуб справа у нього теж гнилий.

Приходить Міріам. Страшенними зусиллями вона стримує себе рівно дві хвилини, потім таки заходиться реготом і свистом, і всі спроби втихомирити її нічого не дають – Міріам розростається подібно кулі і займає всю кімнату. Вона вібрує, трясеться, верещить і підскакує, і за тим усім просто не спроможна побачити, що ти давно вже сидиш зіщулившись, затуливши очі і вуха, марно намагаючись відгородитися від блиску золота і булькотіння труб.

Приходить Карп Любанський ^[37]. Власне, навіть не приходить, а з'являється. З розмаху подає тобі пещену долоню, а з нею і міцний потиск. Це така ніби справжня чоловіча дружба. Або солідарність. Здебільшого ти радієш йому, здебільшого він по-ранковому свіжий, але це та свіжість, за якою вгадуються зіжмакані нічні простирадла. Карп Любанський виявляє прихильність, демонструє повагу і навіть імітує опіку, однак варто лиш з'явитися зручній нагоді – він з полегкістю покидає тебе (мене).

Приходить Пуцик ^[38]. Ховає під ріденькими вусами коротку – як у княжної – губу. Здебільшого мовчить. Чого приходить – невідомо. Я потай длубаюся в носі. Він, здається, теж. Прощаємося мирно. «А посмішка в нього – щирозолота».

Приходить Йоахим (Юхан) ^[39] – тендітний витончений юнак. Говорить м'яко і вкрадливо, інтеліґент. Через зизоокість важко вловити погляд. Слів не розумію, але бачу, як тінь його розростається позад нього наді мною загрозливо і ласо – подібний кадр я вже десь бачив, – та раптом кидається кудись вбік і зникає. Йоахим (Юхан) залишається без.

Приходить Міріам. Захоплено розповідає про якусь книжку. Потім питає: чому я (вона) не кінчаю з власним чоловіком? Ніби я (я) знаю. Спробуй послюнявити, кажу. А може не кажу – лише думаю. Безглуздо що-небудь говорити.

Приходить Матіяш Кудусай ^[40], котрого ти (я) любиш так давно, що не годен розпізнати тієї любові. Кудусай дивується твоїй байдужості, котру ти ховаєш за втомою, дивується твоїй втомі, котру ти-робиш-вигляд-що-ховаєш-за-байдужістю-аби-видатись-люблячим, дивується твоїй любові, яка зовсім не схожа на його, Матіяша Кудусая, любов до Америки. Ти (я) прощаєшся з ним, нав'язуючи почуття провини.

Приходить Шварцкопф. Він несе свій живіт, як жінки носять великі груди – гідно і високо, – на животі в нього розстелена кошлата, всіяна лупою борода. Шварцкопф надзвичайно вразливий і вихований. Обов'язковий до точності і точний до педантизму. Делікатний. Дещо, може, занервовий. Легко ображається. Багато читає. Ще більш думає. Коли сумує – схожий на мене. Почуття гумору прудке і прецизійне, мов акваріумна рибка. Ґіппіус, чи як її там ^[41]. У світобаченні – більше емоцій, ніж раціо. Слухає радіо. В контактах перебірливий. От тільки п'яти у нього фіолетові.

Приходить Міріам. Говорить про те, про се, закусивши губу. Прощається. За хвилю повертається, і ти мусиш брати її тут же, в коридорі. Злизуючи сіль з її хребта, відчуваєш нав'язливий запах сечі.

Приходить Яковина ^[42]. Відчиняє двері ногою. Або це я вже перебільшую. З порога щось проголошує. Жартує часто і здебільшого тупо. Після чого сам і сміється. Сміх видає в ньому тонку закомплексовану натуру із складною душевною організацією. Любить сидіти довго, не зважаючи на мої промовисті натяки. Якщо я не підтримую розмови – сидить мовчки, читає старі газети. Курить мої бразильські сиґари. Сиґари дорогі, для поважних гостей, а Яковина курить їх одну за одною. Я відчиняю вікна й двері і йду прогулятися, коли повертаюся, він усе ще тут.

Приходить Цезар. Подає мертву руку. Мовчить або бурмоче собі під ніс нерозбірливо. Курить смердючий тютюн. Якщо не почати з ним розмови про нього самого – йде геть. Сумирний.

Приходить Боровчак. Розмахує кінцівками. Хихоче. Розповідає останні новини так, ніби це справді останніновини. Перескакує з теми на тему. Знову хихоче. Долоні складає паляницею. Полемізує сам із собою і в розпалі полеміки зникає.

Приходять брати-лісоруби. Ґустав і Ґустав ^[43]. Їх троє. Теж дуже голосні. Розмахують сокирами. Один – шизофренік, один – купідон, а третій – наймолодший. Зрештою, з усіх – найприємніші хлопці, бо мали мене в дупі так само, як і я їх.

Приходить Міріам. Вмощується на столі, перекидає ногу за ногу, палить. Приходить дуже рідко, та все ж чогось приходить. У цієї зуби, здається, білі і рівні. Хіба би був нерівним прикус. Бачу лише окуляри, чорне хвилясте волосся і гострий носик молодої відьми.

Приходить Міріам. Під легкою сукенкою – нічого. Беру її знуджено, стоячи на колінах, ніби в церкві. Настромлена на мене, вона кінчає бурхливо і мстить за мою знудженість і блюзнірство ряснотою ядучих міазмів, що виходять з неї разом із конвульсіями.

Приходить Міріам. Сідає на стільці, широко, по-селянськи, розставляючи ноги, укладаючи на колінах обважнілі груди. Підсліпувато мружиться крізь шкельця. З милою безпосередністю питає: «Ну, що ти тут робиш?» Справді, що я тут у біса роблю кожного дня за цим столом, перед цією чистою карткою паперу, з цим перфектно заточеним олівцем? Якого дідька я тут роблю? Може, я вбиваю маленьких дівчаток. Я прохромлюю їх незламним кохінорівським олівцем, відрізаю їм груди, трощу зуби, перегризаю шийні хребці і довго, зі смаком, топчуся по окулярах. Я радісно мордую хлопченят. Я напихаю їхні горлянки чистими аркушами паперу потрєбітєльскіх форматов. Я розчленовую трупи і запихаю їх під креденс. Я промокаю плями прес-пап'є і посипаю підлогу сіллю. Я нищу всіх, хто приходить.

Приходить Міріам.

І тільки А. не приходить.

Ніколи.

Родовід (повторення приходу)

За інерцією ти зневажаєш старі фотокартки і сімейні реліквії і розмаїті талісмани і циганські прикраси, бо ж усі прикраси – поганські, тебе дратує одяг, який не закриває, а прикриває, ти не віриш людям, які перебирають чотки.

А родовід почнемо від Аденауера ^[44]– єдиного достойника, що залишився після безславної Гайдеґґерової втечі ^[45]. Аденауер, батько наш безмірний, всезагальний і многоязикий, він виник з темряви невідомості та в мороці і зник, залишивши нам нащадків та ще мелодію свого наймення: «А… Де… Нау…»

Шатобріан. Далі йде Циклоп ^[46], котрий неназваним й незваним з'явився ув офіцерських чоботях на стрийсько-львівському вокзалі і з'явиться іще згідно з майбутніми пророцтвами.

За ним чекає Марта, царственно сумна й самотня,

за нев чигає Сальвадоро Моро, мізерний сальвадоро з дому лао ше і рондо чжан, славетний режисер підпільних фільмів (помилка: Моро звати Себастьяном).

За тим хотілось бачити би Годо в сусідстві Пепи,

от тільки боюся, що Пепа з його любов'ю

до жовтих районів Торонта

(«З жовтими просто, старий, жовтій скажеш комплімент про її груди, і вона вже твоя, а от з муринкою в мене так нічого й не вийшло».

«А про що ж ти з ними говориш, з жовтими? Уранці тощо».

«А нічого і говорити – вони ж мову знають приблизно так само, як ти, так що зробив купцю-дупцю – і бай».

«То єст вода до миця чи до піця?»

«То єст вода до миця піця»),

з його ранньо-львівським гігієнізмом не впишеться в епоху човнів Марке, сифілітичних мух, прислужниць дому, крему і вербени ^[47].

Отож нехай стовбичить сам, наш любий Пепа, без ієрархій і регалій – хто як не він ще міг так ревно вірити у прабатьківство Аденауера. Пепа, Пепа, Пепа.

По тому мотлох сіро-золотий, нужденний Бруно, зеленавий Захер, драглистий Нестор, повнокровний Мазох ^[48]і боєздатний та бездітний Вель.

Вель народив Карпа Любанського, Карп Любанський перебив Матіяша Кудусая, Кудусай полюбив Оллі.

О, Найджеле, нічний метелику моїх страждань! Ти виникав, як ангели покути виникають в снах, ти дарував і прощення й прощання і поки каявся я грішний, в твоїх блакитних відбиваючись очах, ти відбирав у мене все. Останнє ти відбирав у мене. Мої любові повертали за тобою. Бо на цій землі я був кінечним пристанищем кількох приречених прекрасних, але з'являвся ти, о Найджеле, нікчемний метелику мого падіння, і люди йшли, цілуючи твої сліди, йшли слід у слід, зникали за тобою, і небокрай підносився мов край ^[49].

Таким був Найджел (Оллі). Він рухався нечутно в балетних тапочках Ніжинського, в чиємусь гімнастичному трико, син обрезклої Айріш, він припадав ночами до наших замкових щілин, негідник, вірний муж старої Едди ^[50]Міріам, він ворожив під нашими дверима, кидав на сходи дзеркала і сипав сіль і крейду, медом лив, видряпував графіті, а щезав, як завжди, нечутно, немов володар пітьми розчинявся в пітьмі, хоч був насправді він посланцем світла, тільки якогось іншого, невідомого мені бога.

Але ж бог один! Опам'ятайся!

Найджел породив двох синів, та жоден з них не дав потомства.

Натомість Марта, царственна богорівна Марта, згадана нами ще на початках в анналах, все ж зачала від свого власного придворного блазня – коротуна Себастьяна, і потай скинула недоношеного виродка, без імені, без носа і губи (тобто з однією тільки заячою губою), котрий в обхід канонічної генеалогії таки примудрився влити кров свою і сперму до зореносної ріки царської крові та сперми, чим і врятував від скінченності безконечний рід Аденауера, і чия заяча губа ні з того, ні з сього вигулькнула багато поколінь опісля у сина цілком благочестивих осіб, такого собі Пуцика, чоловіка хоч і недалекого, невисокого польоту чоловіка, та досить норовистого і, як і його далекий пращур, вельмишановний достоповажний Байстр, охочого до жінок, особливо до жінок сільських і самотніх.

Одна з них, щоправда, не сільська, та істинно самотня знуджена самичка, відьмочка з чорним хвилястим волоссям на голові і чорним густим заростом під пахвами, чорним же делікатним пушком попід сідницями і вже неделікатним, але надалі чорним ворсом на неголених гомілках та з несподівано рудою і, може, тому голеною щетиною поміж ногами – не могла не знадити знічев'я, просто так нашого рідкоземельного норовистого Пуцика. Хоча б тому, що – Пуцик, хоча б для того, щоб відчути смак його заячої губи на своїх таких різноманітних, таких різнопородних, та неодмінно звірячих губах.

І тут, як це нерідко цілком несподівано буває, виник дуже тісний, міцний і вірний шлюб, і результатом цього шлюбу, цієї, не побоюсь сказати, любові, була донечка Міріам, така мила, така розумниця, така багатонадійна дівчинка, вона ще в школі почала писати на диво добрі вірші, та й в інших науках давала собі раду, навіть в найточніших, та й з лиця вдалася вродлива – не красуня, звісно, але миловидна, – волосся розкішне успадкувала від матері, розлогі брови, карі очі тощо, і ніщо не провіщало біди, коли десь уже за порогом горезвісного статевого дозрівання кинулося на дівчинку якесь невідоме гормональне лихо, якась неконтрольована експлозія сталася в її тендітному організмі, і —

позагиналися гачками нігті,

і розрослася непомірно голова, зігнили зуби,

а шкіра на обличчі посиніла, пофіолетовіла, порожевіла,

і вкрилася вуграми, гнояками і струпами,

і повилазили та зблякли густі та повнокровні колись кучері,

позалишавши лише рудуваті віхті на роздутому черепі,

натомість повилазило неждане волосся довкола пипок,

що так і не розвилися в налиті соком груди,

а ноги залишилися короткими і маленькими,

діставши здатність тільки перетворювати мешти у точну копію свою, що й переніс небавом згодом на гидке своє полотно старанний учень Магріт.

Потрібно зглянутися, віддати належне цій юній Міріам – вона не опустилася і не пустилась берега, не опустила рук і не наклала їх на себе, – закинути їй можна хіба лиш непомірне вживання алкоголю – та хто з нас без гріха? – вона продовжувала писати непогані вірші і, перейшовши через перший полігамний шал, зупинила свій вибір на вповні пристойному і непоганому чоловікові (щоправда, чужому), з яким і прожила (не кривдячи його дружини та дітей) залишок днів своїх буремних і бурлескних.

Нащадків, як відомо, вона від нього не вродила, то ж абсолютно незрозуміло, яким чином збереглося Аденауерове плем'я, та все ж якось та й збереглося, інакше б звідки узялися:

Юхан Зизоокий,

Боровчак Хворий на шаленьство та

Ґорвіц З вічно мокрими руками та

Цезар Вічномолодий із вічно мертвими руками та

трійко Ґуставів Безсмертних та

Шварцкопф Герой фіолетових п'ят і

Міріам Чому-я-не-кінчаю-з-власним-чоловіком і

Міріам Пречиста-діва-соленого-хребта і

Міріам Золоте-горлечко і

Яковина син своїх батьків, безцеремонний хлопець Яковина, есквайр – тобто всі герої наші. Та й звідки взявся б, врешті-решт, той Воццек, Воццек Той, твій недолугий фаворит, лизун, улюбленець, підлиза, рекомендований синок, паскуда, зрадник, протеже – хоч, може, годилося б подбати про нього, як про А. – наймення це, таке чуже й нехарактерне для звуку і слуху твоєї східної воццекової мови – бо навіть не сам по собі родовід, а швидше факт присутності цих двох у коліні Аденауеровім провіщає великі можливості твого самозречення, любий Я.

Канон апології

Проси страху.

Прошу тебе, проси страху.

Не проси радості і не проси щастя, бо радість і щастя скороминущі, і єдино страх швидкоплинності пом'якшить для тебе несподіванку біди та розпачу, котрі прийдуть неодмінно.

Не проси біди та розпачу, а проси страху, щоб не спокуситися власними стражданнями і не зазнати ницої розкоші.

Не проси багатства і насолод, а проси страху, бо багатство сковує свободу, а насолоди приносять спустошення, і тільки страх дає надію.

Не проси ні спокою, ні волі, ні надії, бо спокій – суть гордині, а воля – непотребність і непотрібність твоя, і тільки страх – це віра і каяття.

Не вимолюй ні віри, ні покути, бо сенсу тих слів не розумієш, і тільки страх, знайомий тобі від народження, означає все.

Не проси всього і не проси нічого. Крім вищевказаного. Пам'ятай, що війна триває все . (Галицизм. Означає – «завжди», «постійно»).

Війна триває споконвіку і буде аж до скону віку, себто вічно. Кожної миті вмирає по двоє людей – одне від старості і хвороб, а друге від ран, тому ланцюг смертей є неперервним. І народжується кожної миті по двоє – одне дитя людське, а друге чиє – невідомо, тому приходів звіра буде рівно стільки, скільки знайдеться тлумачень його числа.

Поцілунок – це спосіб продовжити стравохід.

Не проси знання, не проси любові, не проси смерті. Чуєш, жабко, страху проси!

І дам тобі.

І воздається мені.

Вмираєш щоразу в обстрижених нігтях, у струшеній лупі, у вичесаному волоссі. Чого тобі ще? Залишаєш по собі купи екскрементів, потоки сечі і поту – все воно мертве. Чи хтів би ще щось мати? Страху проси, серце моє. Страх зробить тебе живим і позбавить страху життя.

Ніколи нічого не можеш взяти сам. Не певен навіть, чи маєш руки альбо зуби. А все, що маєш, все тобі дарує, то навчися хоча б хотіти. Всього буде стільки, скільки знайдеться трактувань його хреста. То ж проси страху, проси страху, проси страху, заклинаю тебе.

Вилізь на стріху, видобудь з грудей останній гордий рик страхітливої розпуки і злізай назад. Обережно переступай зі щабля на щабель прогнилої драбини, а з третього щабля зістрибни на землю, щоб аж розійшлися поли накинутого на голе тіло кожуха ^[51], і не юродствуй більше. Ляж під стіну свого будинку і сховай обличчя в долонях. Спробуй попросити ще раз. Не вийде – живи далі.

Кохана, не проси розради, ненависті і натхнення. Не створюй власних світів. Не зраджуй мене з друзями, не обдаровуй вірністю, і давай не будемо боятися разом. Страх – єдине, що потребує самотності, бо тоді він і є найбільшим страхом самотності.

Проникати в твоє тіло – все одно, що занурюватися в сніги, у воду, в землю, в листя. Я боюся цього занурення так само сильно, як бажаю. Під листям сховані черви, під снігом ростуть квіти, у воді чигає велетенська риба, а під землею нічого нема. На біса ж ти здалась мені, кохана? Чи, коли говорю я до тебе, ти достеменно і направду є? Відлітай, відлітай, відлітай, прошу тебе.

Термометр показує температуру мого тіла. Отже, між цим стовпчиком рідкого металу, запаяним у шкляний капіляр, і мною є певний зв'язок. Атоми мого тіла, рухаючись активно, штовхають атоми шкла, а ті натомість – атоми ртуті, що спричиняє до збільшення її, ртуті, об'єму – чи не бздури? Влітай, відлітай.

Я боюся цього рухомого срібла. Я не знаю причини його руху. Найпростіше було б розбити з десяток шкляних колбочок і влити їхній вміст собі досередини, туди, де температуру можна відчути безпосередньо, але від цього, якщо вірити книжкам, ця ж сама температура почала б неухильно падати, аж поки не зрівнялась би з температурою довколишнього середовища – чи не абсурд? Відлітай.

І відлітаючи мовчи. Я проситиму страху на всіх, люба моя Міріам, кохана А.

Якщо не побоюся просити.

Постскриптум:

Чим відрізняється людина, яка надуває кульку з жувальна ґумки, від людини, яка цього не робить? Нічим. І тій, і тій хочеться дати в морду.

Ґранд-готель

Наступного (слово закреслене) ти опинився в Ґранд-готелі. Ти ще не знав, ранок це чи вечір, і вже напевно не здогадувався, що це Ґранд-готель. Ти просто вийшов із своїх аж ніяк не розкішних апартаментів, – по правді кажучи, це була проста убога кімнатина з обшитими фальшивим дубом стінами і без будь-яких вигод, куди вас разом з подорожнім поселили, як це завжди буває, після тривалих переговорів, взаємних підморгувань і ловких еквілібристських вправ з банкнотами різної вартості, – так от, ти вийшов у своєму домашньому вбранні з рушником на шиї і милом у руках, вийшов шукати вбиральню, яка в подібних закладах знаходиться чомусь, як правило, в кінці коридору, але виявив раптом, що жадного коридору в звичному розумінні слова не існує, бо за вузеньким і коротким передпокоєм відкрилась нагло вражаюча панорама широких сходів-балюстрад, терас і галерей, що вели у всіх мислимих напрямках і у всіх можливих вимірах і під найнесподіванішими кутами, кам'яні плити, сферичні склепіння, фрески і хідники, химерні потвори – сторожі литих ліхтарів, і самі ліхтарі з їх білими запорошеними кулями і тьмяним, мовби приспаним світлом, а ще – люди, різномаста і різношерста публіка, що сновигала туди і сюди і там і овам і byle-gdzie.

Десь ізнизу, з долішніх поверхів долинала музика.

Ти вперто шукав вбиральню (незаперечна ознака ранкового сну), хоча навряд чи вона могла ховатися за якимись із цих височенних справді дубових двійчастих дверей з гладенькими випуцуваними мідними ручками. Перехожі дивувалися твоєму розхристаному вигляду, або не звертали на тебе уваги, або зникали кудись надовго, і тоді ти никав порожніми залами, приглядаючись до орнаментів на підлозі, не наважуючись куди-небудь заглядати і кого-небудь що-небудь розпитувати; керуючись швидше запахами, ніж геометрією, або швидше інтуїцією, ніж звуками. Зрештою, ти таки наткнувся на вбиральню – двері її, незважаючи на масивні циліндри противаг, були відчинені, і запах справді давався взнаки, – однак, як вказувала табличка, це був жіночий заклад, і тобі не залишалося нічого іншого, як тільки, припускаючи симетричність будови усього готельного маєстату (а це не виглядало аж таким безпідставним), вдатися до пошуків подібного приміщення (на цей раз чоловічого) по той бік уявної осі уявної симетрії.

У міру твоїх проходів все чіткіше проступав вечір, тобто усвідомлення вечора приходило на зміну повній часовій невизначеності, і, коли ти після невдалих спроб вловити логіку старовинної архітектури і після кількаразових незапланованих-мов-начарованих повернень до відчиненої, але заказаної для тебе смердючої дівчачої схованки вирішив спуститися поверхом нижче в надії і т.д., коли ти, і коли… коротше кажучи, мешканці готелю, які знову з'явилися, проходили повз тебе цілими натовпами і тлумами, у вечірньому вбранні – темні сукенки з глибокими вирізами і лискітками, лаковані мешти, фраки, смокінги, метелики – чого вам ще?

Вечір, безсумнівний вечір панував у цих похмурих просторах!

Все більше траплялося кришталевих люстр, все більше люду, а заразом – і запахів, і світла (того, чого тобі було треба, ти так і не знайшов), все заплутанішими виглядали перекинуті так і сяк сходи, все вичовганішими були хідники; зате чистішими – білі кулі, які вінчали голови химерних псів (чорних, залізних, хирлявих) з жіночими персами і курячими лапами; зате прозорішим, ніжнішим – холодний мармур балюстрад, на якому старечі тріщини і тонкі дівочі прожилки звивались у плетиво незнаної краси; зате промовистішими – фрески, повні тих же курячих грудей і бабських кігтів, та на цей раз у поєднанні з ангельськими обличчями, стрічками і голубиними крильми; зате голоснішою – музика; нудотнішими – аромати; сильнішими – бажання. Ти опускався все нижче і нижче, аж поки за одним із поворотів не відкрився перед тобою краєвид долішнього холу, вщерть, аж понад всяку міру заповненого, де між колонами, на підвищеннях і подіумах, приступках, бордюрах і перилах сиділи і стояли, та навіть і лежали люди. Десь у глибині між зелені маленької оранжереї грав оркестр, там танцювали, там офіціанти розвозили на візках наїдки і напої, там одяг вирізнявся елегантністю і блиском, а тут же поруч знаходилося віконце адміністратора, і довга черга з клунками та валізами вибудувалася до нього, де-не-де розрізаючи тлум танцюючих і ділячи його на острівці. Посередині панував несамовитий рух від шкляних дверей, пантрованих швейцарами, аж ген до широких кам'яних сходів, що вели у ліфти і на перший поверх, і ще бозна-куди. Ближче до мене ціле юрмище людей влаштувалося, мов у вокзальній почекальні, розклавши речі, відгородивши свої маленькі ареали – одні з них спали, інші їли, бавили дітей, ще інші, – як двійко бритоголових юнаків, що влаштувались на масивній базі дорійської колони просто піді мною – грали в шахи. Я чомусь не здивувався, хоча ці смагляві невиразні азійські типи (східні чи південні), які продають на наших базарах штивні накрохмалені гвоздики, та ще – приторговують наркотиками і краденими автомобілями, та ще – розповсюджують екзотичні альковні хвороби, та ще, заангажовані власною суб– та інфраструктурою, дбаючи про її виживання й ріст – чинять вбивства і ґвалти; ці типи, як правило, віддають перевагу нардам, або, в гіршому випадку, розписують партії преферансу, а тут були шахи (що само по собі ще ні про що не свідчило, але відсилало нас до більш древніх, – аніж просто якісь там дагестанські чи курдські – традицій, до міцно забутих культур, ба навіть і світів, – про структуру яких вже мало що могли сповістити розкреслені на клітки квадратні, круглі та хрестаті поля, – а заразом попереджало про набагато серйознішу загрозу, аніж, скажімо, випадкова смерть від чеченського ножа, чи навіть виняткові тортури ендурських ентузіастів – загроза теж була древньою і забутою, і ввижалося в ній справжнє, ще не звульґаризоване блідою європейською уявою обличчя диявола), та я чомусь, як було уже ска-

Фігури

зано, не здивувався, а перелізаючи через балюстраду тераси, хотів було зіскочити додолу на єдину вільну місцинку, що виднілася коло бритоголових, та раптом послизнувся, вхопився за колону і з'їхав по ній униз просто на тих двох, просто на їхню шахівницю, від чого та з тріскотом упала, а фігурки розсипалися по підлозі.

Річ ясна, ти, шалено вибачаючись, заходився повзати кам'яними плитами, вишукуючи той дерев'яний, як на початку видалося, дріб'язок.

Шахи були саморобними ^[52]. Шахівниця, простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, напевно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята – напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого – фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку – гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість крапок. Поруч з дешевою покерною фішкою бачив я дивовижну і без сумніву цінну річ, яка ледво чи вмістилась би в квадратик поля – на фасаді її зображений був древній буддійський храм, а ззаду – подоба різдвяного вертепу із святим сімейством. Знайшлася під чиїмось клунком зелена пластмасова жабка – стругачка для олівців, котра теж, як виявилося, слугувала за одну з фігур. Набралося цього добра вже досить багато – набагато більше, ніж потрібно для гри, та не знайшов я ще жодного короля і жодної королеви. Найгірше було з пішаками. Всі неоднакової висоти, – часто це були просто офіцери з повідкручуваними головами – вони позакочувалися в найнесподіваніші місця. Деякими з них уже бавилися діти, що виявилися меткішими й спритнішими за мене, деяких я, сам того не відаючи, на початках легковажно зіґнорував, бо за браком справжніх пішаків використовувалися тут і ґудзики, монети, і, що найнеприємніше, – звичайні пластилінові кульки, вкриті зверху лаком, – багато з них я просто-напросто подавив колінами і тепер, віддираючи від штанів, скочував назад у кульки і, знову ж таки вибачаючись, віддавав господарям. То були збитки непоправні, бо скатані вдруге кульки вже не виглядали такими гарними і блискучими, як раніше, а мали на собі купу сміття і липли до рук. Тому я дуже тішився, коли мені ще траплялися неушкодженими ці дивні, схожі на ягоди, пішаки. Та виявилося згодом, що звідкись (після мого падіння, очевидно) з'явилося на підлозі багато розсипаних виноградин, породистих і дужих, ніби мускат чорного каменю, і їх я підбирав у невіданні замість злощасних пластилінок, чим дуже і дуже,

     все більше і більше

          не подобався моїм смаглявим хазяям.

Велика вода

Про велику воду Той оповідав скупо і неохоче. А що доводилось йому робити це часто, набагато частіше, аніж хотілося б, то виробив він для себе певний план розповіді, від якого ніколи не відступав.

Починав він, як правило, з опису брюховицького ландшафту ^[53]– дуже схожого на той, що існує в дійсності, але все ж трохи інакшого – немов на рекламній знимці підретушованого, контраснішого, яскравішого зрештою. На тих знимках завше буває якийсь такий специфічний, з професійним віроломством підібраний кут зору, і коли ти волею прихованих і витіснених бажань потрапляєш у ті краї насправді, na żywo, live, то ніколи не можеш побачити їх так, як зобразив фотограф. Ходиш розчарований і трохи присоромлений тим, що знову попався на консервовано-барвисту приманку реклами, і щоб хоч якось скомпенсувати збитки, намагаєшся віднайти те місце, той пагорб чи навіть дерево, з якого б реальність набувала потрібного вигляду. Але такий трюк, як правило, не вдається – чорт знає, яким чином вдається він фотографу. Може – спеціальна оптика або зйомка з вертольота, що зависає в метрі від землі, плюс обмежене поле зору – адже не зазирнеш за край листівки, а за тим краєм якраз і ховається, напевно, смітник чи обридлива споруда лісового ресторану, а чи купа мокрих знуджених туристів, які збіглися на гуркіт гелікоптера і тепер, обсихаючи в гнаних лопатями струменях гарячого повітря, будь за що намагаються потрапити в кадр.

Так було і в розповідях Тоя – пагорби раптом робилися вищими, схили – крутішими, а доли – мальовничішими. З тієї дороги, що веде до мосту – (і біля якої стоїть під лісом будинок мого покійного діда) – можна було побачити і всі три озера, чистіші та блакитніші, ніж насправді, і цвинтар, і дідову могилу, і церкву, сховану між сосон, і – що зовсім уже неймовірно – залізничну колію.

Була у розповіді Тоя іще одна не зовсім зрозуміла деталь – натяк на якісь підземні тунелі: чи то труби гігантського водогону, чи лінії недобудованого метро, що тягнулися аж до самого Львова ^[54]– (де в свій час почав від цього падати рівень ґрунтових вод, а потім – осідати і тріскати будинки) – можна було нібито потрапити через них до Полтви, а отже – в каналізаційну мережу міста, а отже – у будь-чиє помешкання. Однак натяки залишалися тільки натяками – Той не переобтяжував ними оповідання.

Велика вода застала його на лісовому схилі, що сходить униз просто до сусідського будинку. Здалеку можна було зазирнути навіть у наші вікна, і Той божився, ніби він бачив діда живим. Нижче (тобто вище) сусідка виносила з хати добро і зганяла худобу.

Я гарячково згадував – щоб відділити правду від темряви – дійсне розміщення сусідської садиби, розташування курників, льохів і стаєнь, маршрути переходів до вічно міґруючого кльозету, до фірток, до старовинної німецької помпи, котра після тривалих вимотуючих фрикцій зловтішно випльовувала порцію затхлої, мутної і все ж невимовно смачної води. Однак пам'ять, дарма, що без міри обдаровувала яскравими і точними деталями, безбожно перебріхувала пропорції й масштаби: я вже дуже приблизно і кожен раз по-іншому – то з приземкуватої позиції кота чи курки, а то стрімко виростаючи по вертикалі – уявляв собі подвір'я, вимощене міцною, мов криця, добольшевицькою цеглою, високу сітку дротяного паркана, яка підпирала, а тепер вже ледво стримувала обважнілі тілеса навислого над подвір'ям піщаного схилу (його спроби вивалитися з благенького корсету робилися все непристойнішими), і врешті стежку, таку круту, що по ній годі було видертися, хоч раз не послизнувшися на глиці та не обдерши рук, чий хапальний рефлекс завжди виникав із певним запізненням. (Чий?)