Текст книги "Антологія української фантастики XIX–ХХ ст."

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: письменники Різні
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Примари

– На початку 1860-х років, – розповідала одна пані з нашого товариства, – у Петербурзі померла моя старенька родичка, яка важко хворіла вже довший час. Сестра моєї родички, що жила на иншому кінці міста і вже зо два дні не бачила її, згадала про неї тоді‚ коли лягала спати. Вирішивши на ранок відвідати хвору сестру, загасила свічку і вже почала засинати. Коли раптом бачить при світлі жевріючої лямпади, що поверх ширми перед її ліжком виглядає голова її сестри.

Цю голову, це обличчя сестри моя родичка бачила настільки виразно, що тут-таки до неї й озвалася, дивуючись її пізньому візиту і знаючи, що вона важко хвора. Відповіді, проте, не почула, а голова за декілька секунд зникла… Вважаючи, що такий пізній і поспішний візит викликаний якоюсь надзвичайною подією в сім’ї хворої сестри, моя родичка схопилася з ліжка і вийшла за ширму, але ні там, ні в инших покоях нікого не було…

Пані, про яку я говорю, була жінка дуже врівноважена, зовсім не марновірна і відрізнялася хутше нестачею, ніж надлишком вразливости і уяви.

Після першого враження від таємного візиту хворої сестри вона намагалася пояснити собі цей випадок сном, припускаючи, що сестра їй примарилася під впливом тривожної думки про неї перед сном. Вона не розбудила нікого, знову лягла в ліжко і спокійно проспала решту ночі.

Але яке ж було її здивування, коли рано-вранці її розбудили фатальною звісткою: її сестра померла в ту ніч і, як виявилося, о тій самій годині, коли вона побачила її обличчя понад ширмою!..

Прогулянка дідька

Це було роки два тому, в кінці зими, я найняв у Петербурзі ввечері візника на Васильївський острів. Дорогою я розговорився з візником, побачивши, що його кремезний вороний кінь при в’їзді на Палацовий міст уперся і почав крутити санками.

– Що з ним? – запитав я візника. – Ще чого доброго перекине сані…

– Не бійтеся, ваша милість, – відказав візник, смикаючи коня за вудила і обережно спрямовуючи на міст.

– Щось із ним не в порядку.

– Та так… дідько його візьми!

– Що з ним сталося? Може, хлопчиська ваші їздили і не вберегли?

– Біс пожартував! – відповів зовсім не жартома візник: – Нечиста сила пожартувала.

– Який біс? Яка нечиста сила?

– Хіба не бачите, що його усе тягне ліворуч з мосту на набережну?

Я став розпитувати, і візник, молодий хлопець років двадцяти двох, русявий, ставний і тямущий, оповів:

«Місяць тому я стояв з оцим конем на набережній біля кам’яниці за сенатом. От я стою та стою, ніхто мене не гукає, то я й забився у сани і задрімав. Була, либонь, друга година ночі. Це я добре запам’ятав, бо почув, як на фортеці бив дзиґар. І тут чую – хтось трясе мене за плече, я вистромив голову з-під повсті і бачу: брама банку відчинилася, а на ґанку стоїть високий, в багатому хутрі, теплій шапці і з червоною стрічкою на шиї пан. З себе рум’яний і сивий, а біля саней – швейцар з ліхтарем.

– Вільний? – запитав мене швейцар.

– Вільний, – відповів я.

Пан сів у сани і сказав:

– На Волкове кладовище.

Привіз я його до цвинтарної загорожі, пан вийняв гаманця, кинув мені нового карбованця і пройшов в хвіртку.

– Накажете чекати? – запитав я.

– Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.

Наступної ночі я знову стояв на набережній біля брами, і знову о другій ночі засвітилося світло, вийшов пан, і швейцар його підсадив у сани.

– Куди? – питаю. – Туди ж, на Волкове.

Привіз я і знову одержав карбованця…

І так-то я возив того пана цілий місяць. Та скільки не придивлявся, але куди він саме йде на кладовище не розібрав… як тільки під’їде, сторож зніме шапку, відчинить йому хвіртку і пропустить; пан увійде у хвіртку, пройде трохи у напрямку церкви… і раптом – нема його! Мовби запався межи могил.

«Ну, гаразд! – думаю собі. – Що б він там не робив, яке нам діло? Гроші платить і добре».

Та воно б так все і йшло добре – ані я пану слівце, ані він мені. Та помітили наші хлопці, що господар занадто вже мною задоволений, а сам я справив собі нового кожуха, та й ну чіплятися до мене. Ну, я за могоричем у корчмі все їм і розповів. А там сидів якийсь пан – певно, чиновник. Вислухав мене та й каже:

– Я б на твоєму місці повівся обережніше. Хтозна чи не возиш ти дідька або просто сказати – біса… Ти його грошей без хреста тепер не бери; спершу перехрестися, а тоді і приймай.

– Так як же пізнати біса? – питаю урядовця.

– А це як будеш їхати проти місяця, то подивися – чи падає від того пана тінь. Якщо тінь є – то людина, а без тіні – біс…

Збентежив мене цей чиновник. Думаю: ну, чекай, сьогодні ж уночі виведу його на чисту воду. Став я знову під банком. Вийшов з під’їзду пан, і я його повіз, як завжди; останнім часом вже й не питав – знав, куди везти…

Виїхали ми від сенату, перетинаємо площу коло Кінногвардійського бульвару. З бульвару яскраво світив місяць. Тут я і спробував непомітно озирнутися через ліве плече, щоб побачити чи є у того дивного пана тінь. Та тільки-но я хотів повернув голову, як він хап мене за плече…

– Не хочеш, – каже, – возити мене по честі, то більше возити не будеш. Ти ніколи не дізнаєшся, хто я такий…

Я так і завмер. Дивуюся: ну, як він міг прочитати мої думки? От я і відповідаю:

– Ваше благородіє, я не на вас озирався…

– На мене, – каже, – тільки пам’ятай, ніколи тобі мене не розпізнати.

Отак я і протремтів усю дорогу до Волкового від страху. Приїхали ми туди, пан знову кинув карбованця.

– Накажете завтра? – питаю.

– Ні, – відповів, – більше мене ніколи у житті не будеш возити…

З тими словами він пішов і зник між могилами, розвіявшись, мов дим.

Що за жарти? – думаю. Виїхав я знову наступної ночі на набережну, простояв до ранку, – ніхто не вийшов. Бачу, двірники метуть банківський тротуар. Я до них:

– Хто, – питаю, – тут живе?

– Нікого, – відповідають, – немає тут, окрім швейцара. Вранці приходить панство на службу, а до обіду розходяться; квартир тут нема. Це ж банк.

Що за мана? Виїхав я на другу ніч – знову нікого. Заїхав до двірника, питаю, а той те ж саме, – видно, каже, тобі приснилося.

Дочекався я ранку, вийшов швейцар. Я його відразу упізнав. Починаю розпитувати, – а він навіть розсердився, трохи не жене в шию: я тебе, каже, ніколи й не бачив, забирайся. Які тут мешканці? Ніхто звідси не виходив і нікого ти не возив. Все це тобі приверзлося або здуру, або зі сну, а точніше з п’яної голови…

Простояв я ще ніч, вранці поїхав на Волкове. Спробував потолкувати зі сторожами, але всі відреклися: знати тебе не знаємо, нікого ти не привозив, бачимо тебе вперше. Нам суворо заборонено кого-небудь ночами на цвинтар пускати…

Тим це і скінчилося, з тієї пори я не їжджу більше на набережну. Добрий був заробіток, але скінчився. Одна біда – кінь розбзикався, ото його так і тягне знову туди… А що воно за оказія була в мене з тим банківським паном – ніяк не второпаю…»

– І це все правда?

– Сута правда! Ось вам хрест святий! – перехрестився візник.

А на прощання додав тільки одне: мабуть, в тому місці похоронений хто-небудь без хреста, ось він, сердешний, і мучиться та все їздить на кладовище до инших небіжчиків похованих, як слід, по вірі.

Митрофан Александрович

Народився у 1840 р. в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович – онук київського козацького полковника Антона Танського і дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки вийшов у ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселився в родинній Калиті, зайнявшись господарством та літературою.

У 1881 р. приїхав до Києва і покінчив самогубством. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, – писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. – В иншому часі, при инших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича – всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861–1862). Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень).

Антін Михайлович Танський

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благоволителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.

– Не журіться, діти, – почав сивий, як голуб, ігумен, – отчаянє – великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні Божі душі. Вони пособлять нам і, може, коли Божа милость, знов во славу Його одправлятимем службу на нашій святій горі.

Благословив він трьох ченців і послав їх у Москву і на Україну.

Холонуло серце земляків наших, слухаючи оповідання ченців. Останній шеляг давала їм бідна удова, повною жменею сипав вельможний пан золото у чернечі капшуки, церкви і монастирі давали свої сосуди, Антін Танський подарував барило червінців. У його ховали монахи свій скарб і знов розходились, щоб зібрати ще більше. Дивувався Танський, дивлячись на те золото. «Уся моя худоба, – думав він, – не винесе проти сего». Заздрість і скнарість дерли його серце…

От привезли ченці і остатні гроші, щоб зібрати усе докупи і уранці рушити за границю. Підійшов Танський під благословеніє і привітав їх, як дорогих гостей.

Настала ніч. Позасинали ченці, а Танський не спить: ходить і ходить він по світлиці і думає тяжку думу. Перед світом кличе він до себе слуг своїх, братів Петра і Семена Недовірків та Матвія Скарбовського.

– Здорові були, вірні мої слуги, – озвався до їх пан, наче не своїм голосом. – Уранці поїдете ви услід за ченцями. Велика филя на Дніпрі, ще чого доброго потопляться. Дивіться ж, щоб були цілі їхні гроші. Молитимемось за їхні душі, а гроші оддасте мені.

Знає Танський, кому й казати такі речі. Обидва брати – перехрещені татари, а Скарбовський – недоляшок; служив він колись у гетьмана Потоцького, як той ходив під Хвастів, украв у його гроші, утік до Палія і переказав йому, де стоять ляхи. Несподівано напав Палій на ляхів і вирубав їх у пень, а Скарбовського при собі зоставив.

– Добре, пане! – одказали слуги.

– Як буде усе гаразд, – каже Танський, – зроблю вас сотниками і кожному подарую по хутору.

Поїхали уранці ченці; поїхали за ними і кати їх. Наздогнали їх коло Дніпра, пов’язали руки та й укинули з кручі у воду, забрали гроші і привезли до Танського. Справдив Танський своє слово: зробив їх сотниками, подарував маєтності та й стяв їм голови у поході, буцімто за зраду.

Думав Танський, що й не дізнаються люди, де досяг він таку силу грошей, одначе Бог не попустив. Потонули два ченці, а третій був чоловік великої сили, порвав він вірьовки і переплив Дніпро. Довго без грошей і хліба блукав по чужих землях, поки дійшов до Атонської гори і розказав, як що було.

Сам ігумен поїхав на Вкраїну.

Приїздить він до Танського та й починає на самоті корити його:

– Душогубче! Татю! Занапастив ти єси душі християнські, пролив кров неповинну, обікрав церкву Божу! Покайся ще, поки час! Оддай тії гроші, що втаїв, та йди служити Богу: може, він ще тебе помилує!

– Які гроші? – питає Танський. – Одкаснись, божевільний старче!

Тяжко заплакав старий Ігумен – бачить, що диявол опанував душею Танського:

– Оддай хоч половину, коли не хочеш покаятись. Оддай хоч сосуди церковні.

– Не дам тобі нічого, бо нема у мене ні грошей, ні сосудів ваших! – відказав йому Танський.

Перехрестився старий ігумен та й одійшов собі. Став на високій могилі і принародно наложив на Танського таку клятву:

– За те, що Антін Танський занапастив неповинні душі, втаїв церковні гроші, земля його не прийматиме! Добро його, придбане неправдою, щезне, яко воск од лиця огня, перейде ік чужим людям, і рід його нанівеч зведеться.

Сумно стало людям, як почули такі речі. Один тільки Танський не йме їм віри, п’є, бенкетує і дере людей ще гірш. Так і вмер, не покаявшись.

Поховали його сини… Ще не вспіли і добром поділитись, як щось страшне почало діятись. Тільки-но зайде сонце і трохи притемніє, як із домовини вилазить старий полковник: борода по пояс, очі палають пекельним огнем, з рота полум’я сапле, права рука на серці, в лівій пернач держить і ходить, аж поки півні не заспівають, а тоді застогне так, що чуб угору лізе, – і знов ляговиться в домовину.

Думали-гадали сини, що робити – бачуть, що правду казав пророк-ігумен. Позвали печерського архімандрита, розкопали могилу, аж лежить старий Танський неначе живий – тільки борода одросла і кігті повиростали. Узяли сини осиковий кіл і пробили Танського наскрізь, а архімандрит прочитав молитву і положив закляття, щоб не виходив більш із домовини.

І тепер старі люди показують ту могилу, де прокляв Танського ігумен; да часом опівночі щось страшно стогне під землею, неначе терпить несказанну муку.

Володимир Росковшенко

Народився 1844 р. в родині українського письменника і фольклориста Івана Росковшенка (1809–1889), відомого як автор підробок дум. В останні роки життя служив цензором у Петербурзі. Помер у 1907 р.

В.Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница», «Маруся» та кілька оповідань.

Оповідання «Шапка» подається в перекладі упорядника за журналом «Русский вестник», 1867, №2.

Шапка

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями. Це село не вирізнялося нічим особливим серед інших йому подібних. Уже зоддалік можна було помітити на синьому обрії баню сільського храму, а саме село, вигулькнувши несподівано перед очима, здавалося невеликою бурою плямкою на безмежному просторі полів, які оточили його зусібіч то чорною, то зеленою, то білою стрічкою, залежно від пори року.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян, їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далеко по стужавілих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарку. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

– Добридень, свате!

– Добридень, куме! – привіталися вони і вже почимчикували разом.

– А що купує сват? – спитав Грицько.

– Та смушкову шапку, куме, – відказав Тиміш.

– Еге! – кивнув Грицько і замовк. – Чи не диво, – озвався він знову, мовби надумавшись, – що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

– Еге, – погодився Тиміш.

– А що, свате, може ми шапки разом купимо? – знову спитав Грицько з поважним виглядом після довгої мовчанки.

– А чом би й ні, куме, – не менш поважно відказав Тиміш.

І обидва приятелі стали з завзяттям розпихати натовп, пробираючись до яток.

– Тимоше! Гей, свате! – кричав Грицько понад голови. – Я не вспіваю за тобою.

Тиміш озирнувся і зачекав приятеля.

– Адже ж я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю – то велика, то мала, – жалівся Грицько.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

– Пишні шапки, – сказав Тиміш, підходячи до лавки.

– Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, – заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

– Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! – відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки.

– Гей, Тимку! Зажди купувати! – сказав Грицько занепокоєно, спиняючись на порозі крамнички.

– Багатий товар, – приказував Тимко, насаджуючи на самі брови смушкову шапку, яку йому підсунув жид.

– Свате, зачекай міряти. Та же бачиш, що то жид продає! – гукав Грицько.

– Та чи жид не чоловік? Та що ти, мазепо, відбиваєш покупця?! – визвірилася з-за ляди Хайка, чорна й худа жидівка.

– Розкішний товар! – прицмокував Тиміш, погладжуючи рукою хутро. – Вибирай і ти собі, Грицю.

– В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

– Ха-ха-ха! – засміялась, попискуючи, жидівка. – Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

І при цьому вона кинула на Грицька такий лютий погляд своїх великих запалих повних вогню очей, що у того зашкребли коти на серці.

– Не чував я щось про теє, куме, – відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару на додачу.

– Прощавай, добродію, – проводжав до дверей Тимка рябий жид. – Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! – ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

– А багатий товар! – прихвалював Тиміш свою обнову.

– Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, – супився Грицько.

– Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдемо з тобою та вип’ємо могоричу, – з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. Їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

– Ого, кум мій уже п’яний, – сказав Тимко співчутливо. – Піду пришлю за ним його жінку.

Але встаючи він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» – і вихилив її одним махом.

– До-обра слив’янка, – облизався задоволено. – А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. – Грицю, Грицю! Пішли додому!

– Що таке? – промукав Грицько, не підводячи голови.

– Ходімо додому, – смикав Тимко його за плечі.

– Не заважай, сплю! – проказав Грицько, мружачись на вогонь, і знову ліг головою на стіл.

– Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

– Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано – сплю! Іди сам! – крізь сон бурчав Грицько.

– Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу! – відказав Тимко і пожався до дверей.

– Стій! Стій! І я піду! Не видам свата жидівці! – закричав спросоння Грицько, але то було безнадійне зусилля, бо тіло вже відмовилося виконувати його волю. Він знову важко опав на лаву і захропів дужче, ніж перед тим.

Уже було доволі пізно, у шинку не було ні душі, коли Тимко вийшов на вулицю. Надворі було тихо і морозно. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

– Піду покажу жінці нову шапку, – сказав Тиміш, потверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. – Оце ніч! Чорніша, аніж очі в Хайки!

Дорогою йому раптом забаглося порозмірковувати уголос про події цього дня.

– Дурень Грицько та й тільки. Хоч шапка і в жида куплена, а така, що жоден пан не відмовиться її вбрати. Ану геть з дороги, погана псюго! – грізно крикнув Тимко на великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього погляду. Тимкові враз здалося, що у пса з очей сипляться іскри, а сам він йому усміхається, скалячи білі зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на два кроки попереду.

«Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?» – блиснуло йому на думці.

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він відчував як кров застигла йому у жилах і серце битися перестало. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.

Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсібіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.

– Приїхали, – сказав пес.

Тимко глядь, – а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка, яка продала йому шапку.

– Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, – люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.

Тимко дивиться – каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.

– Сідай, добродію.

Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.

– Ага, злякався, добродію! – поплескав його жид по плечу. – Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.

Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.

– Оце бачиш, хто з нами крутиться, – пояснював жид, – все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…

І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.

Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.

– Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш! І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.

Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.

– Куди це ви намірилися, поріддя сатани! – закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.

Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко – всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ – зміїв, драконів, чортів.

– Мені душно, – проказав Тиміш, – я помираю.

– Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, – і жид схопив Тимка на руки.

Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.

– Ваша похмура світлосте! – звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. – Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.

Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!» і – очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:

– Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий! – сварила вона чоловіка, від душі проте тішачись, що нарешті по довгих пошуках знайшла його.

– Проклятий жид! Правду казав кум! – похитав головою у глибокій задумі Тимко, все ще не відважуючись підвестися з холодної землі.

– Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

– Жінко, подай шапку і свитку! – скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

– Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? – скипіла баба.

– Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! – зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

– Пропив, собачий син! – голосила жінка, плентаючись за ним услід.

– Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, – спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

– А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш до сповіді піти.

– А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! – клявся Тимко.

– Оце що правда, то не гріх, – кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи.