Текст книги "Антологія української фантастики XIX–ХХ ст."

Автор книги: Юрій Винничук

Соавторы: письменники Різні
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.

– Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Ожеж [48]48
  Ожеж – отже ж.


[Закрыть] видите, мої куми, рана, котру осягалисьте, не є тінь, а инших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець.

– Гм! нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…

– Загнало би тя під огонь батарей французьких! Що? Іще тобі мало?… А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий – захворіла і вмерла, в третій – забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий – стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий – забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло – нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

– Хто там? – озвався я. – Що там за мара по ночі?

– Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій [49]49
  Реєнтій – регент.


[Закрыть], але хутко!

– А що ж тебе так пізно несе? – пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

– Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!

– Свят Господь! – стрілило мною на рівні ноги. – Та перед годиною ще такий здоров!..

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора – пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

– Григорій! – проказав ледь чутно. – Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи – помилуйте!

– Заспокойтеся – хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: – То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

– Як то? Га! – скрикнув Гарасим. – Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом [50]50
  Стрілити зизом – глянути скоса.


[Закрыть] страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

Видіннє

Над одним із допливів Бугу розкинулося серед широкої рівнини заможне село Опака. В селі тім жив донедавна середній господар Яцько Словачок з жінкою Марунею. Бог дав їм восьмеро діточок, которі однакож всі до одного померли за юного віку. Доки ще жили діти, статкував Яцько, трудився, крутив світом своїм, як міг, і всі мали його за чесного, доброго, статечного господаря і побожного християнина. Но коли уже не стало і одної дитини, сказав Яцько сам до себе: «Пощо мені уже гарувати, коли нема на кого лишити господарства? Час мені уже спочити на мої старі літа. Ось візьму, прийму яких двоє молодят до себе; нехай роблять і господарять, щоби було нам все, що потреба; і якщо будуть добрі та мене і стару будуть почитати, то буде їм по мні все, що тепер лиш єсть у мене.

Що погадав, то і зробив наш Яцько. Взяв собі далеку своячку Гацку Бондариху за свою і пристановив до неї Семка Чупуру; а так ходили обоє молодії зі старою Марунею коло господарства, сам же Яцько Словачок ходив то на Гузарівку, то на Шарпанку, то на Криве, пересиджував там зразу до півночі, потім до рання, і вертав до себе, співаючи і бесідуючи сам з собою, та ступаючи широкими викрутасами.

Вісім літ жив так Яцько Словачок з Семком Чупурою в найліпшій згоді. Яцько був рад, що не треба йому було робити, а було за що пити; молодий же Семко не кривдував собі також, що Яцько перебував поза домом, бо не було кому мішатись до господарства, которе вільно йому було вести, як хотів і як розумів; ґрунт був не малий і несогірший, до того дав йому Яцько добрий засіб господарський. Було отже і Яцькові за що пити і жінці та молодим з чого жити.

Але якогось року закрався межи них якийсь дух незгоди; зразу здалека, а потім щораз сильніше став молодий Семко перти на розлуку. Старий Яцько ніяким світом не хотів на тоє пристати і об’явив Семкові, що не дасть йому і одної скиби землі, якщо не хоче зостатися в нього. Тоді Семко звернувся до свого брата Гриця Чупури, щоби той відступив йому бодай би найменший кусник поля. Но і Гриць Чупура став противитися тому розділу і, яко найстаршій межи братами, на котрого після старого права падав увесь батьківський ґрунт нероздільно, заявив братові свому, що не дасть йому і кусника землі, якщо відлучиться від Яцька.

Діло дійшло до місцевого священика. Священик радив Семкові зостатися з Яськом та став розпитувати, чому він сильно забажав розлуки. Довгий час не хотів Семко сказати справжньої причини, для котрої би не рад жити з дядьком Яцьком, і говорив лиш, що не буде у дядька, хоч би йому довелося йти межи людей за прошеним хлібом!.. Вкінці однак, коли душпастир сказав, що лиш безумний впирається на свому без розумної причини, а кожен розумний чоловік чинить лише те, що наказує розум, аж тоді тільки признався молодий Семко:

– От я скажу правду. Я не можу бути у дядька, і є у мене на те розумна причина. Якщо би дядько не тримали на розі хати ренського [51]51
  Ренський, або ринський – грошова одиниця за Австрії.


[Закрыть], то я б і не думав від них відходити, як світ світом. Але той ренський наварив у нас всієї біди і лиха.

Душпастир вхопився за Семкові слова і став його випитувати, якого то ренського ховав його дядько на розі хати, і тоди став Семко розказувати:

– Не буде тоє мовою, ані обмовою, якщо скажу, що наші дядько, люблять сильно напиватися. Знає о тім цілий світ, знають о тім найлуччі орендатори з Кривого, а Шарпанки і Гузарівки, знає о тім і наш духовний Отець. Ми не боронили їм того ніколи і давали на горілку, кілько вони лиш сами хотіли. Видно однак сам Господь Бог став їм тоє боронити.

Останнім часом стали чогось дядько дуже тужити і сумувати, до себе і до инших яких людей, котрих ми не бачили, говорити, а дальше стали до них приходитн якісь несамовиті гості з не того світу.

Все тоє, що я вам розкажу, видів я своїми очима і чув на свої вуха не лиш я, но і жінка, і дядина і близькі сусіди. А так скажу я вам під чесне слово, що до дядька ходили якісь упириці-нехристи. Не раз, не десять раз пукало щось у нас вечорами до вікна. Одного вечора приходять до хати дядько і – просто на лаву. Хропуть вони там здоровенькі, а тут щось запукало до вікна. І побачили ми, як показалися за вікном п’ять великих пальців у чорних, як смола, рукавичках. Дядько схопилися з лави і пішли на обору. Ми чуємо, що вони з кимсь там говорять і сваряться; жінка каже до мене: «Піди-но, Семку, хто там так дядька напастує?» Я іду на обору, а там лиш засвистало так, що ледве що не перевернуло хати.

Дивлюсь на дядька, а вони мов той стовп. Я завів їх до хати, но вони зачали тут усе розкидати, а далі приступили до припічка і стали роздувати полою вогонь, а полум’я скаче аж страх. Ми відтягнули дядька від вогню і положили на лаві, но все-таки дядько ще кидалися. Закликали ми сусідів і доперва поволи дядько, як перехрестився, заспокоївся і заснув.

Збудившись, казали дядько піти дядині до західного рогу хати, щоби видобути із него ренського, которий там лежить в калитці і принести його. Дядина пішла і, вернувши, сказала: «Якого тобі хочеться ренського? Там нема ніяких грошей». За тим пішли ми всі до того рогу, перевернули все горі коренем, но нічого не знайшли.

Священик вислухав уважно цю дивовижну історію і, не зволікаючи, прийшов увечері до Яцька:

– Семко мені оповів, що у вас тут якісь чуда кояться. Якісь гості непрохані провідують. Що то є? Мусите мені усе вповісти, як на сповіді.

Ясько тяжко зітхнув, почухав потилицю і став розповідати.

– Перед п’ятьма неділями ішов я з Гузарівки до себе. А тут на Гримаках приступило щось до мене і перекинуло мною клубком по земли. Я встаю і дивлюся, а ту стоять переді мною два панки – на виду чорні, як вугіль, в чорних жупаниках і кашкетах і курять люльки на цибухах. Один із них наставив до мене мішок, побренькотів ним ніби грішми і каже: «Ану, Яцьку, устроми руку в мішок». Я перестрашився і кажу: «Я не хочу знати, що є в чужих мішках». За тим словом витяг панок із мішка повну жменю сороківців і каже: «Бери, коли даю! Буде за що пити, доки життя!» Я сказав: «Пий собі сам за тоє, коли хочеш, а я маю, Богу дякувати, за що пити».

Тоди перекинуло мною знов по снігу. Коли ж вкінці станув на ноги, налив один панок із фляшки горілки, випив до мене, налив другий раз, дав мені, і я, котрий не злакомився на його гроші, забувся тепер і випив. Тоди почався свист і буря, мене напав лячний мороз і я утік додому в село.

Скидаючи вдома кожуха, дивлюся, а за поясом є якийсь срібний гріш. Чудуюсь і пригадую собі, звідки він там взявся, але не можу того пригадати. Ніщо иншого, лиш чорний панок силою там його мені вложив. Я сховав того ренського до калитки і запхав під західний ріг хати.

Колись-то запукали панки до вікна, як тоє і всі в хаті виділи. Я вийшов, а вони кажуть: «Чого ти не береш того срібного в хату?» Я кажу: «Як хочете, то я вам дам і два, і три срібних, лиш відчепіться. Геть з обори!» Тоди пішли вони, а котрогось вечора запукали знову. Я вийшов, а вони знову свого жадають. Думаю собі: за тим грошом втиснеться таки нехристь до хати. Аж тут вийшов на обору Семко і панки зникли. Тепер, коли уже срібного нема на розі хати, може і буде біді кінець.

– І що? Чи настав уже кінець тій біді? – спитав священик.

– Правда, що уже такої великої біди не було, но пукала все ще якась нужда не раз до вікон, – озвався Семко. – Тому не хочу я їхнього кметівства. Менше вкушу, скорше ликну. Піду від них, хоч би мені прийшлося і як бідувати.

– Ану ходімо, – сказав священик, – подивимося, чи не заховався ваш ренський, а ви думаєте, що його нема.

Ставши на розі хати, священик вийняв з кишені фляшечку свяченої води і, кроплячи нею, велів усім проказувати молитви. Враз знявся вихор і закрутився у верхах дерев, загудів, застогнав, вдарив у стіни хати, але в той сам час під підвалинами хати спалахнув вогник і всі побачили срібний гріш, що палав білим полум’ям. Священик хлюпнув на нього свяченою водою і гріш підскочив, викотився на подвір’я і, перекинувшись на жабу, голосно зойкаючи, пострибав геть і зник десь на дорозі.

– Ото маєте науку, Яцьку, – промовив священик, – як з нечистою силою горілку пити. Мусите взятися за розум, бо лиха завдасте не лиш собі, а й жоні. А ви, Семку, більше не маєте чого відокремлюватися. Вже ваші гості вам не будуть набридати.

На тім та пригода й скінчилася. Яцько за розум таки взявся, але по-своєму: пив собі в хаті, коли хотів, а по шинках уже не тинявся. Семко зостався на обійсті і далі успішно провадив господарство.

Григорій Данилевський

Народився 14.ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6.ХІІ.1890 р. у Петербурзі.

Оповідання подаються в перекладі упорядника за виданням: Сочинения Г.П.Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

Витівки духів

– Це було років 10 тому, – розказував штабс-капітан Заруцький, – я, як юнкер, повинен був тримати іспит на офіцерський чин у полтавському училищі. Приїхавши до Полтави, я довго шукав помешкання. Мені хотілося найняти одну-дві кімнати з меблями, з харчуванням, щоб мати скромний свій обід без штовханини і галасу готелю. Блукаючи містом, я побачив у віддаленій, глухій вулиці невеликий дерев’яний двоповерховий будиночок і найняв тут дві кімнати через сіни від господарів квартири. Господарі виявилися добродушними старичками, чоловіком і дружиною. З першого ж дня вони оточили мене повною увагою, дбайливо утримували мої кімнати, одяг, ба більше – чудово годували і взагалі опікувалися мною, як рідним. Повертався я додому пізно і спав після навчань і службових занять, як убитий.

Зустрічаючи деяких знайомих у Полтаві, я вільні вечори проводив у них.

– Де ви найняли помешкання? – запитала мене одна пані на якомусь із таких вечорів.

Я назвав вулицю, будинок і своїх господарів Губаренків.

– У Губаренків? – здивувалася пані: – І ви не боїтеся?

– Чого ж мені боятися? Люди вони чудові, дивляться, як за рідним сином, – відповів я.

– Помилуйте… та ж бо це помешкання місяцями стоїть незайняте‚ весь час там біліють на вікнах папірчики з пропозиціями…

– Ну, і що ж? Вулиця тиха, поросла навіть травою; ні піших‚ ні проїжджих – хоч увесь день учися, читай, пиши – ніхто не завадить.

– Як то не завадить? Хіба ж ви не знаєте, – сказала з невдаваним жахом пані: – В цьому будинку, на верхньому його поверсі давно вже поселився привид, що не дає спокою мешканцям. Він ходить ночами по кімнатах, без угаву рухає меблями, випиває воду, перекидає з місця на місце різні предмети.

– Ну, міцно ж я спав всі ці ночі, що не бачив цього, – сказав я з посмішкою.

– Запевняю вас… присягаюся, в місті всі це знають і уникають губаренківської квартири…

– Зі мною шабля і револьвер, – сказав я. – Боятися нема чого… Я постараюсь порозумітися з цим привидом.

Розмова з полтавською пані, проте, справила на мене враження. «Ото провінція, – думав я‚ – неодмінно що-небудь вигадає, наплете, роздує хтозна як і сама потім переймається власними страхами! І звідки це узялося? Цікаво все-таки…»

Привид не покидав моїх думок. Замислений я повернувся ввечері додому, поволі піднявся скрипучими сходами, задзвонив. Господиня подала мені свічку, провела у кімнати, оглянула ліжко, поставила карафку свіжої води, поклала сірники на столик біля узголів’я і, побажавши мені, як завжди, на добраніч, пішла, прихопивши мій одяг і чоботи, щоб почистити.

Я вийшов у сіни, замкнув двері на ключ‚ роздягнувся і ліг, оглянувши перед тим усі закапелки в обох моїх кімнатах, зазирнув під меблі, за піч, у шафу, комод і навіть за штори.

У ліжку я трохи почитав якийсь англійський роман, але незадовго відчув утому і погасив світло. Засинаючи, я подумав: «Оце наплели! І звідки тут взятися привидам? У такому будиночку і до того ж у Твері? На вулиці, де пасуться кози? Нехай би то була Шотландія, замок якийсь чи похмурі швейцарські гори…»

З тим я і заснув. Та не встиг гаразд і розіспатися‚ як раптом – чую шелест, виразний шелест біля узголів’я.

Я прокинувся, став прислухатися. В повній тиші‚ потемки, прислухаюсь – справді начебто хтось шарудить по столу, гортає картки якоїсь книги чи журналу. «Миші!» – подумав я спершу. «Ні! – заперечив сам собі, розміркувавши трохи: – Миші не могли вибратися на стіл гладкими ніжками. Адже столик стояв, не торкаючись ані меблів, ані мого ліжка…»

Перечекавши кілька хвилин‚ я знову почув ще виразніше, ніж досі, перегортання карток книги, що лежала на столі.

«Треба упіймати, упіймати», – подумав я, намагаючись тихо встати і запалити сірник.

Підвівшись на ліктях, я тихенько намацав на столі сірники і хотів уже черкнути‚ але в цю мить ошелешений‚ приголомшений надзвичайним явищем мій слух виразно вловив, як чиясь невидима рука непоспішно перегортає сторінку за сторінкою книгу, що спокійно собі лежить.

«Так! Це не миші, це чийсь дурнуватий жарт, – подумав я, прислухаючись до шереху на столі і готуючись побачити, звідки і хто простягнув руку на середину замкнутої кімнати і торкався книги. Цікаво побачити цю бліду руку блідої примари»…

Я натиснув сірника, він спалахнув, яскраво освітивши стіл, мою подушку і мене, що сидів у самій білизні на ліжку.

Нікого в кімнаті не було, і нічия рука не торкалася книги. А тим часом, – я це ясно бачив і пам’ятаю все до дрібниць, – у ту мить, коли сірник спалахнув, картка, зрушена чиєюсь незримою рукою, перегорнулася на моїх очах.

Сірник загас. Я запалив свічку, обійшов з нею знову обидві кімнати, відімкнув двері в сіни, зазирнув і туди, подивився знову за піч, у шафу і комод, під меблі‚ за штори, – нікого в кімнатах не було, і скрізь панувала повна тиша.

Врешті я ще далі відсунув столика від ліжка‚ ба навіть позабирав з нього усе, окрім книги. Потім ліг знову і якийсь час не гасив свічки, закуривши для розваги, я в задумі не зводив очей з книги і столика. Картки, поки горіла свічка, продовжували перегортатися. Запам’ятавши останню відкриту сторінку‚ я задмухав свічку, закутав голову ковдрою і, засинаючи, думав: «Ну, це мені все здавалося. Ймовірно, то через перетяг – від порухів повітря картки самі собою підіймалися і з шелестом опускалися…»

Заснути я заснув, але незабаром мене раптом знову, як варом опекло. Я прокинувся від виразного шелестіння карток, які хтось енергійно і, здавалося, нервово перегортав. У ту ж мить мені здалося, що в иншому кутку кімнати, на комоді, хтось зрушив карафу і, ніби наливаючи воду, дзенькнув нею об шклянку.

«Не вистачало ще тої чортівні! – подумав я роздратовано, вдаючи ніби нічого не чую і ні на що не звертаю уваги: – Не встану, буду терпіти, буду спати».

Сон закутав мене під нове шелестіння карток і подзенькування карафи об шклянку‚ з якої очевидно пили.

Вранці я прокинувся з першим сонячним променем. Зібравшись із думками, я перш за все кинувся до книги і подивився на номер сторінки. Замість цифри, як тепер пам’ятаю, 177-ої, розгорнутою була 219-та сторінка. Невидима рука, поки я спав, перегорнула рівно сорок сторінок, тобто двадцять одну картку… Двадцять один раз пальці привида торкалися книги!

Але ще більше я здивувався, коли підійшов до комода і глянув на карафку, яку господиня ще з вечора наповнила і поставила при мені: вона була порожня… Привид випив її до дна…

– От і судіть, – закінчив Заруцький, – як це все пояснити? Чудово пам’ятаю, що господиня поміняла воду і я вночі не торкався карафи. Хто ж чіпав книгу і випив воду?