Текст книги "Ласкаво просимо в Щуроград"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Юрій ВИННИЧУК
ЛАСКАВО ПРОСИМО В ЩУРОГРАД
Повість

«Коли я прибув у це місто, першого живою душею, яку я зустрів, був щур».

Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд такий спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з'являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він одразу ж піднімався у мій кабінет, у цю святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:

– Кава є?

Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед – кава мусила бути. Коли я з нею з'являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.

Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.

«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд – у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби:

– Ласкаво просимо у Щуроград!

Щур був завбільшки з кота і стояв на задніх лапах.

– Щуроград? – здивувався я і, показуючи на будинки, додав: – Але тут живуть і люди.

– Звичайно. Як і в кожному місті. Але Щуроград заснували щури. Ми це місце відкрили і заселили. І люди з'явилися пізніше. Така історія дуже багатьох міст. Але чомусь ми завше були в тіні.

– І як ви зжилися з людьми?

– Прекрасно. Понад усі сподівання. Ми навіть дозволили окремі вулиці назвати по-людськи.

– А де мешкаєте ви?

– У підвалах, де завше. У принципі нічого не змінилося. І водночас – є певні зрушення. Ми нарешті знайшли спільну мову, ба й спільні інтереси. Люди перестали чинити нам шкоду. Навпаки, поважають нас, радяться з нами у справах розбудови міста. Ми зробили їх щасливими.

– Ви?

– Ну так! Образно кажучи, вони сидять на нашій шиї, хе-хе.

– Перепрошую, – перебив я, – мені не причулося, що вони сидять на вашій шиї?

– Ні-ні! Так воно і є. Ми для них робимо дуже багато. Пишемо для них книги, які вони із задоволенням читають, складаємо пісні, які вони із задоволенням слухають, знімаємо для них фільми, які вони із задоволенням дивляться. Ми живимо їх духовно. І вони дуже вдячні, їх вдячність проявляється, зокрема, в тому, що вони пригощають нас обідами. Зважте – лише обідами. Сніданки й вечері ми вже змушені добувати самі. Погодьтеся – їм це дуже дешево обходиться. Тим більше, що це тільки номінально у наших руках усе духовне живлення. У фільмах, наприклад, знімаються люди, навіть якщо йдеться про проблеми суто щурячої сім'ї. А книги? У книгах теж, як правило, героями виступають люди, а щури присутні лише епізодично. Виняток становлять твори історичні… Оскільки історію тут представляємо і творимо лише ми, люди до цього не мають жодного відношення. І все це – за обід! Уявляєте собі?

– Гм… Дійсно. Я вперше зустрічаюся з такими щирими щурами.

– Хе-хе… Це вам вдалося – щирими щурами! Я запам'ятаю.

Слухаючи щура, я помітив, що з будинку неподалік хтось стежить за нами – у вікні за фіранками виднілася постать. Але завше, коли у той бік поверталася голова щура, постать щезала і тільки ледь помітне мерехтіння тіней на білій фіранці видавало спостерігача. Тим часом невідомий робив мені знаки рукою.

– Ну що ж, дуже вам вдячний, – сказав я. – Піду далі.

– Я б охоче вас провів по всіх найцікавіших місцях.

– Дякую, але я маю мало часу і мені достатньо буде просто прогулятися містом.

– Чудесно! Я вас виведу на центральну вулицю.

– Ні-ні, я сам… Я, знаєте, люблю сам.

– А все-таки я буду вас супроводжувати. Інакше матимете викривлене уявлення про нашу гостинність.

Щур говорив хоч і люб'язно, але таким тоном, що сумнівів не було – він не відступиться.

– Послухайте, – втратив я терпець. – Я звик подорожувати лише сам, і досі – успішно. У вашому місті теж не збираюся позбуватися своїх звичок.

– А вам ніхто й не боронить. Хоча мало що може трапитися! У нас тут і хулігани є. Було б дуже прикро, якби ви ускочили в якусь халепу.

– Та вже дам собі раду. Бувайте здорові, – буркнув я роздратовано і, повернувшися спиною, пішов до будинку. Щур рухався наслідці. Я чув його тихе посапування. Коли вже порівнявся з будинком і поклав руку на хвіртку, почув вереск:

– Стійте! Що ви робите? Це не дозволяється!

– А що я зробив? Мене мучить спрага. Я хочу пити, – відказав я дуже ввічливо, чим ще більше його роздратував.

– Але куди ви йдете? Там живе божевільний!

– Це не має значення. Я хочу води.

– Я покажу, де вода!

– Але мені ваше шпигунство вже обридло!

– Як ви смієте? Я – шпигун?! Я лише проявив гостинність. На моєму місці…

– Це мене не цікавить.

Коли я штовхнув хвіртку і ступив на подвір'я, щур осатанів до краю. Він метушився, харкав піною і верещав, аж заходився:

– Стійте! Ані руш! Це вам так не минеться! Ви приспали мою пильність! Я через вас втрачу роботу! Негайно поверніться! Там – божевільний! Відвідувати людей суворо забороняється! Вони усі божевільні! Всі! Їм начхати на нашу культуру! Вони тільки роблять вигляд. Я знаю! Вас підіслано! Хто вас підіслав?!

Він кричав, а я тим часом перетяв подвір'я і ступив на сходи. У ту ж мить залунало пронизливе сюрчання. Озирнувшись, я побачив, що він аж підскакує в істериці, не годен нічим мені перешкодити. А вулицею бігла вже пара десятків щурів на підмогу.

Двері самі прочинилися і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок і чоловічий голос сказав:

– Ходіть за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:

– Ага, заметушилися!

– А що таке?

– Подивіться, – сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?

То був кремезний дядько під п'ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.

– Невже їм неможливо дати раду? – спитав я.

– Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, в полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося вже, коли нас залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.

– Чого вони добиваються?

– Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.

– Невже й справді, вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?

– Уявіть собі – правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.

– А що за це буває? Невже в'язниця?

– Гірше. Божевільня. У нас в'язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: „Щуроград – місто без в'язниць“. У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися у доцільності щурячої влади… Із сьогоднішнього дня це може чекати й мене.

– Вас?.. Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?

– А ви прислухайтесь, – сказав, показуючи на підлогу. І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.

– Вони скрізь, – сумно всміхнувся господар. – Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.

– А що буває з чужинцями, які завітають до вас? – нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.

– Спочатку їх пробують обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця поводять по зразкових сім'ях, ознайомлять з життям міста і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.

– Для чого ж ви заманили мене сюди? – рознервувався я. – Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!

– Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Справа в тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…

– Утрьох?

– Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб'ємося до божевільні. Там якраз ті люди, що нам потрібні.

Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде легше, але заки воно спалахне, нам чого доброго встигнуть і пальці повідгризати.

Відступати було нікуди – за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.

– Гаразд, я згоден, – сказав я.

– У вас все одно не було іншого виходу.

– Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не попав у цю халепу.

– Так, я вчинив негречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з'являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритись будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависті… Ненависть її доросла тої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра – і весь мій план міг згоріти на пні.

– Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те, що й ви?

– Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляли у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо в'язнів, їм можна довіряти… Там усе мужні люди. Яким теж нічого втрачати.

– Майте на увазі – з мене кепський стрілець.

– Я вам дам вогнемета. Це дуже проста штука. Ми з дочкою підемо попереду, а ви прикриєте наші спини. Також вам довірю візок з гранатами і пальним. Того візка не маєте права ані на секунду покинути, в ньому вся наша надія…

– Як же ви зберігали зброю, якщо щури за виграшки могли проникнути в будинок?

– Я її тримав у ящиках з дустом.

– Нічого не скажеш, дотепно, – розсміявся я.

З-під підлоги знову долинуло попискування й шамотіння.

– Ага, допік вам! – гаркнув полковник собі під ноги. – Ото щоб знали, падлюки!

У цю мить двері відчинилися і на порозі з'явилася висока худорлява дівчина в джинсах і картатій сорочці. На вигляд мала, може, шістнадцять літ. Густе попелясте волосся спадало на плечі. Вона тримала тацю з трьома розпечатаними бляшанками, нарізаним хлібом і слоїком квашених огірків.

– Пора обідати, – сказала вона.

– Це моя дочка. Її звати Віолетта, Віоля… Тому, що це схоже на „волю“.

Дівчина усміхнулася:

– Тато надає таємничого значення навіть такій дрібниці, як ім'я…

– Не така вже це й дрібниця у наш час, коли в кожну родину проникають щурячі імена й звичаї і коли годують нас винятково консервами та маринадами. Я вам не хочу зіпсувати апетиту, але погодьтеся: їсти щодня те саме – невелика приємність.

– Це рибні консерви? – спитав я, коли ми сіли за стіл.

– Так. Це, вважайте, наша національна страва. На всі свята. Огірки – це вже старі запаси. А в будень їмо консервовану картоплю, або кашу.

– До речі, тату, нам варто й харчів трохи прихопити.

– У цьому я покладаюсь на тебе. А де вино? Ми маємо дещо з давніх часів. Дві пляшки вина. Принеси, доню.

– Виходить, що й з вином у вас туго? – спитав я.

– У нас сухий закон. Алкоголь розв'язує язика, а це дуже небезпечно. Так вважають щури. Вони оберігають нас від крамольних розмов.

Дівчина принесла дві пляшки вина і розкоркувала.

Вино виявилося не лише смачним, а й міцним, це я відчув одразу язиком і піднебінням. Зате консерва перекривила мені рота.

– Не кривіться, – сказав господар. – На голодний шлунок робити державний переворот більш ніж нерозважно. Хто зна, скільки триватиме наша революція.

Я через силу впхав у себе їжу великими шматками, заковтуючи, мов гарячу картоплю. Від випитого вина настрій у мене дещо піднявся, але не настільки, щоб одразу кидатися на барикади. Який мене чорт підкусив забрести у цей Щуроград? І бачив же, що це якесь підозріле місце, а бач, таки попхався. Тепер невідомо, чи взагалі виборсаюся звідси живим.

– От, чортяки! Вже тут! – скрикнув старий.

Я глянув, куди він показував, і побачив посеред кімнати щура, який уважно до нас приглядався.

Старий блискавичним рухом вихопив з-під пахви револьвера і вистрілив. Постріл кинув щуром об стіну, вимастивши її кров'ю і розірвав створіння на шматки.

– Не цілячись! – сказав він. – Ну, що ж – випиймо за відкриття сезону полювання на щурів! Це найщасливіший день у моєму житті.

– Мені б ваш ентузіазм! – усміхнувся я невесело. – Що таке один щур, коли їх тисячі?

– Зараз буде на сотню менше, – одрізав він і з тими словами витяг із шафи автомата.

– Тату, що ти надумав? – сполошилася дівчина.

– Маленька розвага, – кинув їй батько. – Можу я собі дозволити маленьку розвагу після стількох літ принижень?

Ударом кольби висадив шибу й послав чергу в саму гущу вишкірених щурів, котрі обсіли вулицю.

Я побачив, як цвиркає кров, як злітають у повітря лапки, голови і шматки шкури. Щури, збожеволівши від несподіванки, металися в різні боки, вилазили одні на одних, даючи змогу одній кулі прошити відразу кількох. Постріли шматували їх без жалю, перетворюючи в криваву спінену масу, яка вищить і стогне.

Дивитися на це було гидко і я врешті відвів очі. Але це тільки початок. Подібне видовище супроводжуватиме мене доти, доки я або згину, або виберуся з цього триклятого міста. Тільки йдучи по трупах щурів, можна буде порятуватись. Найгірше, що я сам змушений буду стріляти у ці хижі створіння.

Автомат вмовк. Диск спорожнів і старий пошпурив його на вулицю. В очах йому світилася невимовна втіха.

– Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розм'якати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда… Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об'єднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!

– Чому ви так загострюєте проблему? – не погодився я. – Щури опанували тільки одне місто, та й то лише внаслідок ядерної катастрофи. Що таке одне місто проти десятків інших міст?

– Помиляєтесь. Щури живуть разом з людьми в кожному місті й селі. По цілій країні, по цілому світі. Ба навіть подорожують на кораблях і літаках. Вони є скрізь. І тільки чекають сигналу. Розумієте? Чекають сигналу, щоб перейняти владу! А тут буде їхня інтелектуальна база, де розробляються плани майбутньої війни, готуються диверсанти і проводирі. Мусимо це все знищити.

– Нам, якщо пощастить, вдасться убити яку тисячу-дві, – похитав я головою.

– Так, вибити їх до ноги не виб'ємо, але знищити найагресивніших, загнати сліпу масу в підвали й каналізації та опанувати становищем ми зможемо.

– Якщо вистачить зброї. Чи в місті ще можна десь розжитися хоча б гвинтівкою?

– Ні. Вся зброя була знищена. Щури не вміють нею користуватися, і вона їм непотрібна. Мені чудом вдалося дещо врятувати.

– Тоді яка буде користь із тих людей, що ми їх визволимо з божевільні? Їм доведеться з кілками гонити щурів?

– Не забувайте, що бій – це таки виснажлива робота, і підмога нам не зашкодить. А потім… хто зна, чи обійдеться без ран, а то й…

Не договорив, піймавши мій погляд.

– …а то й без чиєїсь загибелі? – договорив я за нього.

– Пробачте… Я не повинен був так казати. Якщо тут хтось і мусить загинути, то тільки я. Бо це моя справа і моя війна. Хоча… чому тільки моя? Ви не можете уявити, чим ці щури загрожують усьому світові! Цивілізація щурів! Так-так, вони задумали створити свою цивілізацію. І наше місто – це тільки перша ластівочка новітньої цивілізації. Проте їхні плани сягають значно ширше. Вже тепер вони готують бойові дружини для наступу на інші території, їхні емісари курсують постійно в усіх напрямках. Адже їм не страшна навіть радіація. Зрештою, саме завдяки радіації почали плодитися щури-мутанти. Як ви помітили, усі вони завбільшки з кота, а бувають і більші. Кожне наступне покоління дає дедалі розвинутіших щурів. І це тоді, коли те покоління, яке нас витіснило і захопило владу, не вміло ані слова по-людському. Зараз же вони не лише розмовляють, а й випускають книги. Правда, читають їх по-своєму: з'їдаючи. Я підрахував, що років за десять появляться щури завбільшки з вівчурів. А тоді вже при їхній кількості не дасте їм ради ніяк, надто коли до цих розмірів доплюсувати ще й людський інтелект. Вони дуже хутко переважать нас і розумом, і силою. Ми самі тоді перетворимося на щурів, заб'ємося в льохи і пожиратимем їхні недоїдки. Вас не лякає таке майбутнє?

Спочатку мені подумалося, що слухаю божевільного. Вся ця історія зі щурами не виглядала аж так серйозно. Тобто якщо я й бачив для когось небезпеку, то лише для мешканців міста, ну і для себе особисто. Але щоб оця небезпека могла стати світовою? При сучасній техніці й рівні науки?

– Щоб розвіяти сумніви запропоную вам дуже цікаву річ. Це своєрідний щурячий „Майн кампф“.

Полковник простяг мені брошуру, на обкладинці якої красувалося: „Камо грядеші, брате щур!“

– Коли це прочитаєте, для вас багато що проясниться. Побачите, що це вже не забава, а страшна загроза для всього людства».

У цьому місці Марко вимкнув магнітофона й сказав:

– Навряд чи ти мені повіриш, якщо я намагатимусь переказати все це марення своїми словами. Я зумів винести брошуру зі Щурограда.

– Ти маєш її з собою?

– Так. Можеш ознайомитися. А я тим часом зготую каву.

Коли він вийшов, я вставив нову касету і, зачинивши двері, взявся читати вголос.

«Коли я заплющу очі, то бачу безмежне сіре море щурячих спин, бачу могутні хвилі, що пробігають по ньому, бачу гаряче світло очей, спрямованих у майбутнє, чую стукіт хоробрих сердець, що рвуться до бою, і знаю – се мій народ, готовий на все заради щастя і миру на землі…

Так, саме миру прагне уся збурунена маса, котра стільки віків була позбавлена найелементарніших прав живої істоти, загнана була в катакомби, в запілля, в глухі й темні закутини, в смердючу каналізацію, у цю жахливу ріку людських нечистот. Ми приречені були на животіння, на голодне існування, і єдине, що нас іще рятувало – це наша жадоба до життя і здатність розмножуватися за будь-яких умов, здатність поновлюватися при найстрашніших катаклізмах, коли тисячі, десятки тисяч наших найкращих синів і дочок гинули в страшних муках від пекельної отрути, накладали буйними головами в залізних полапках, а часто помирали просто під чоботами й палицями.

Чи є ще на землі живі істоти, які б до такої міри були упосліджені й принижені? І відповім я сам: нема! Господь послав нас на цю землю для мук і смерті. То, може, повинні ми повстати проти Бога й проклясти його, як він уже прокляв нас вустами своїх численних пророків? Може, оголосити йому війну, як він уже оголосив її нам?

І відповім я: ні, мої братове! Не гоже нам ополчуватися проти Господа, зрікатися його ласки й волі. Так, саме ласки! Я не обмовився. Бо довго роздумуючи в самотині про наше жалюгідне існування, я раптом дійшов висновку, що Господь був у своїх вчинках незмірно добрим до нас, може, навіть добрішим, ніж до будь-яких інших живих створінь. Ви тільки погляньте, яка доля спіткала усіх тих, кому ми стільки літ заздрили, усіх тих свійських тварин, що начебто купалися в Божій ласці. Вони усі деградували, перетворилися на купу м'яса, яка вміє тільки жерти і продукувати лайно. Кому ми заздрили, братове мої! Свині, чийого розуму вистачає рівно настільки, наскільки цього вимагає її шлунок? Чи собаці, яка лиже руку, ту саму руку, яка щойно її била по хребту?

Заздрім тільки собі! Тільки собі! Бо з усіх живих створінь на землі лише ми варті заздрощів! Постійно знемагаючи в скруті й злигоднях, постійно недоїдаючи, кожної хвилі ризикуючи життям, ми зробились міцними й здоровими, сміливими й упертими. Чи є щось на світі таке, що може налякати щура? Нема! Чи є на світі хвороба, яка здатна звалити з ніг щура? Нема! Чи є на світі створіння здатне вродити за один лише рік сотню дітей? Нема! Тільки щур може родити чотири рази на рік по двадцять-двадцять п'ять щуренят!

Я підрахував: від однієї пари протягом чотирьох літ може розмножитися 1 934 690 здорових і сильних щурів. А це – майже два мільйони!

Нас тьма! Нас мільйони мільйонів! І одна лише біда, що ми довго про це не знали.

Не відаючи ані людської мови, ані їхнього письма, ми були темні і безпросвітні, нас катуляло світом, наче перекотиполем, а ми не знали про себе нічого з того, що дало б можливість відчути себе великим народом, а не зграєю гризунів.

Наш родовід сягає найдавніших давен, а наш прабатько Щур, виявляється, був завбільшки з гіпопотама. Ще Геродот описав ганебну втечу військ ассірійського воєводи Саккахериба, який ніколи не знав поразок, перед навалою щурів. У переддень битви з іудеями поперегризали вони тятиви луків його воякам, а чого вартий навіть найліпший лук у руках хоч би і найзвитяжнішого воїна без тятиви? Отож хто зна, як нині виглядала б карта Близького Сходу, коли б не щури, які вже двічі порятували Ізраїль!

У подяку за це іудеї поширили про нас чутку, наче ми тварини нечисті і вживати нас у їжу не лише гріх, а й небезпечно через страшну отруту, яка криється в нашому тілі.

Але вороги не дрімали. Знаходилися серед них такі, що шукали для нас загибелі. Один із них, якийсь Роберт Сауті писав, що щуряче м'ясо насправді дуже ніжне, соковите й смачне. І що тільки перетворивши нас на харч для себе, можна перемогти нас.

Це був найнебезпечніший здогад, як знищити щурів, за всю історію нашого існування. Але, на щастя, ніхто особливої уваги на цю ідею не звернув.

Провидіння Господнє оберігало нас.

А тому, братове мої, восхвалімо ж Господа нашого, найсвятішого нашого Щура, якого мерзенні людці зображали по образу своєму й подобію! Заспіваймо йому хорал, нехай дійде наш спів до його вух і нехай возрадується серце його!

Щойно показав я вам, як ласка Господня перетворюється для одних на прокляття, а для інших Господнє прокляття перетворюється на ласку.

А тепер погляньмо, до якої міри деградували й опустилися ті, що все своє життя упевнені були в любові Господній і вбивали собі в голову, наче вони й тільки вони є вибраними на цій землі. Так, я говорю про найпідлішу істоту, про найбрехливіше створіння, про найлютішу тварюку, про найглупішу звірину – людину!

Здавалося б, тільки їй відкриті усі можливості, всі шляхи у майбутнє, здавалося б, тільки вона здатна володіти світом, стежити за рівновагою й берегти довколишнє середовище. Але погляньте – насправді вона й не думала цього робити! Насправді вона тільки галасувала й била себе в груди, а на ділі ніколи не дотримувалася власних слів. Так званим людям забракло каналізацій під їх будинками й вони перетворили на каналізації моря та ріки. Вони знищили саму землю, на якій живуть, запаскудили повітря, яким дихають, отруїли їжу, яку споживають! Чи є щось безглуздіше від діянь людини?

Бувало, й щури нищили одні одних, але ніколи це не набувало таких фантастичних розмірів, як це бачимо у людей. Для них стерти у порох мільйон-другий собі подібних – це забавка! Ба навіть необхідність! Поклавши трупом безліч народу, вони потім мають поживу для своїх писань, вони потім роками насолоджуються оспівуванням свого героїзму, обсмоктують кісточки трагедій і геноцидів, клянуться урочисто не повторити нічого подібного і – повторюють. Повторюють, бо не мають у своїй ницості іншої розваги понад смерть! Повторюють, бо така їхня природа і ніколи вони не стануть кращими. Вони й самі вже переконалися, що звалили собі на плечі занадто важкий тягар, їхня спроба навести порядок у світі зазнала краху, вони довели цей світ до страшенної кризи і тепер ми повинні прийти їм на зміну, аби хоч щось із того, що залишилося, врятувати. Якби вони мали почуття справедливості чи бодай усвідомлювали, що стоять на краю безодні, то віддали б усю повноту влади щурам без жодного опору. Якби мали хоч трохи більше розуму й менше гонору, то вступили б із нами у переговори й домоглися для себе такого мінімуму прав, якого їм треба для нормального існування й продовження свого роду.

На жаль, так не є. І нам доведеться перебрати владу з їхніх рук шляхом війни й революції. Нам доведеться покласти на вівтар Вітчизни тисячі голів, і це будуть найвідданіші, найпатріотичніші голови! Вже зараз ми готуємо спеціальні загони смертників, заражених чумою, раком, сифілісом і холерою. Безліч хвороб, які ми понесемо в люди, захопить нашого ворога зненацька, епідемії за епідеміями коситимуть його ряди. Водночас ми проникатимем у людські житла, загризатимем людських дітей. Всюди ми повинні нести смерть і страх!

Ми вже тепер, створивши славне місто Щуроград, довели світові свою здатність створити потужну цивілізацію з майбутнім, куди привабливішим від обіцяного людьми. Щури-мутанти, набравши людського зросту, мало чим відрізнятимуться від людей. Невдовзі вони позбудуться щетини й хвоста, їхні обличчя наберуть правильнішої форми, їхній інтелект перевищить людський, і ми пошлемо своїх представників на інші планети, вступимо в контакт з неземними цивілізаціями, всюди пропагуючи наші ідеї і наш спосіб співжиття з людьми.

Будемо великодушні. Не всіх людей чекатиме смерть. Залишимо частину для того, щоб не зник цей вид ссавців, створимо спеціальні людопарки, де вони зможуть жити в умовах, максимально наближених до природних.

Водночас я різко виступаю проти теорії деяких наших щуроградських філософів про те, що майбутнє щурів полягає в асиміляції людей. Цією теорією вони дуже принижують самих щурів, фактично відмовляючи їм у здатності створити цивілізацію самотужки. Шлюби щурів-мутантів з людьми, якщо й матимуть місце, то не таке вже вирішальне. Адже одна людиноматка здатна за рік народити лише одну дитину або в дуже рідкісних випадках – двох. Що це у порівнянні з тією сотнею, яку народжує за виграшки середня наша щуриха?! Та кількість щуролюдів, які з'являться на світ, становитиме надто мізерну кількість, щоб на неї можна було покладати надії. Водночас я боюся іншого. Чи не приведе поява щуролюдів до деякого розмежування всередині нашого роду – на істинно щурів, з одного боку, і щуролюдів, з іншого? Чи не захоче ця меншість, яка в самій своїй природі матиме добрий заряд людської підступності й гонору, опанувати становищем і оголосити свою расу вибраною?.. А це пахне новою революцією і, що особливо прикро, громадянською війною.

У кожному випадку не повинні ми допустити до цього. У жодному випадку не повинна постраждати наша расова повноцінність і стабільність. А тому одним з перших законів, які б я рекомендував ввести одразу ж, як ми захопимо владу, – це заборона шлюбів між щурами й людьми. Тобто незаконні злягання дозволяються, але потомство заздалегідь приречене на становище раба.

І ще одне. Хочу вас привітати, мої дорогі громадяни, з величезним успіхом, якого ми добилися за останній час. Наші вчені розробили й вивели новий вірус, який не дає жодної надії на вилікування. Цей вірус ми успішно випробували в Африці і зараз розносимо по цілому світу. Так, це вірус СНІДу!

Люди, залякані безліччю епідемій, які сипнуть на їхні голови, запанікують і натиснуть ті кнопки, від яких залежить наша остаточна перемога. Ядерна війна спустошить землю, але, як відомо, для щурів радіація не страшніша від холодної води. Радіація тільки навпаки, стимулюватиме наш ріст і наш інтелект. Версія наших шановних філософів про те, що ядерна війна принесе незліченні жертви й для нас, не повинна відлякувати і забивати голови пацифістськими ідеями. Жертви будуть, і то численні, але ж знову нагадаю – наша унікальна здатність до самовідтворення і розмноження, яка до того ж стимулюватиметься радіацією, вирятує нас із цієї халепи.

Зокрема вже тут, у Щурограді, під час вибуху на місцевій АЕС, ми змогли переконатися, що опромінені щуроматки здатні родити шість разів на рік по тридцять дітей. Вибух призвів до того, що ці ж діти росли і ставали здатні до розмноження значно швидше, аніж це було досі. Крім того, радіація стимулювала розумовий розвиток щурів, роблячи їх здатними виконувати різні складні операції і навіть розмовляти людською мовою. Це відразу дало змогу вступити з людьми в контакт, захопити всі пости і взяти під опіку підростаюче покоління.

Понадто – ми вивели з власної крові антирадіаційну вакцину, яка виробляє імунітет проти радіації і ввели її тим людським особам, які викликали у нас довір'я. У результаті цього геніального заходу серед людей зчинилося істинне змагання за право заслужити вакцину. Дітей почали посилати саме в ті школи, де викладання вели щури, бо там же робили й щеплення.

Таким чином нам вдалося взяти в свої руки ціле місто, а це говорить про необмежені можливості щурячої цивілізації.

Тепер ми повинні спеціально вишколити наших розвідників і послати їх на всі інші АЕС з метою викликання чергових аварій та вибухів. Паніка й страх, що опанують суспільством, створять для нас необмежені можливості в нашій благородній експансії.

Подібні міста, як наш Щуроград, повинні вкрити густою мережею усю землю.

Ми переможемо, бо за нами наш Господь Щур і правда».

Марко повернувся з кавою, коли вже я скінчив читати і поставив попередню касету.

– Ну як? – спитав, ховаючи брошуру в наплічник.

– Жахливо! Це все настільки нереально, що скидається просто на поганий жарт.

– Але це вже далеко не жарт.

– Не віриться, що це міг вигадати звичайний щур. Такі плани!

– І все це бере свій початок у Щурограді. Не десь за морями, а зовсім неподалік.

– Ти вже комусь показував цей трактат?

– Ні. Це безглуздо. Ніхто не сприйме всерйоз. Я й сам спершу не сприйняв. Це вже потім… коли побачив усе на власні очі… Людина, яка нічого того не бачила, спише все на чиюсь буйну фантазію… Треба якось інакше, якось інакше сповістити світ… Не знаю як… Тільки не так просто в лоб… Може, ти щось порадиш?