Текст книги "Ласкаво просимо в Щуроград"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

– Але що… що ти там бачив? У тому Щурограді?

– У Щурограді? – перепитав Марко з такою огидою до цієї назви, аж очі у нього зблиснули. – О-о-о, я там багато чого бачив! У найхворобливішому сні не насниться.

Рука його потяглася до магнітофона.

«Ну! Ну! Розповідай!» – хотілося мені закричати, але я з великим зусиллям стримував себе. Боронь боже показати, що я повірив. Краще вдавати скептика. Тоді Марко розповідатиме якнайдетальніше.

Нарешті він натис вмикача.

«Полковник чекав на мою реакцію. Не хочу сказати, що вже тоді я відчув потрясіння. Було тільки неясне почуття страху, дивна тривога, яка охоплює людину під час грози, коли блискає над головою, але ти в хаті й тобі нічого не загрожує, а все ж, коли небо розколюється, відчуваєш себе дрібною комашкою.

– Чи не доцільніше було б замість непевного заколоту спробувати втекти звідси і сповістити людей про небезпеку? – спитав я.

І відразу зрозумів, що бовкнув дурницю. Бо не страх промовляв у мені, а нездоровий глузд. Страх уже мене гнав подалі з цього проклятого міста, куди-небудь, аби подалі від цього безглуздя.

Я на мить уявив, як, вибравшися звідси, намагаюсь достукатися до брам людської тривоги, показати пальцем на небезпеку, докричатися до їхніх вух, – і зрозумів, що це була б марна справа. Мене в кращому разі запроторять у божевільню. Там, за межами Щурограда, усе виглядатиме не так трагічно. Навіть для мене.

Недаремно полковник не вважав за потрібне мені заперечити. Просто промовчав.

– Я не певен у своїх силах, – зізнався я. – Це тому, що не годен розрахувати сил ворога.

– Сили ці дуже великі. Але можу вас запевнити – ми єдині, хто ще може врятувати світ від страшної загибелі.

– Якщо чесно, то в дечому цей щурячий пророк має рацію.

– Отож-бо. Я навіть думаю, що коли їм вдасться вилізти зі своїми ідеями на світ, то знайдуться люди, які їх цілком прихильно зустрінуть. Зрештою, так було й тут. Чимало наших цілком щиро перейнялися долею щурів. Це було якесь загальне шаленство. Раптом у моду ввійшли прикраси із зображенням голови щура. Щур закрасувався на сорочках і светрах. Оголошено було рік Щура, який так досі й не закінчився. Хтось поспішно виголосив, що це був найщасливіший рік у нашому житті і є така пропозиція від трудящих мас продовжити його. Я вже казав, що ті перші щури, які почали витісняти нас із усіх привілейованих місць, навіть не вміли розмовляти по-людськи. Як їм вдалося переманити на свій бік стількох недурних людей – не можу собі уявити. Але саме устами й руками цих перекинчиків і творилася революція! Вони добилися того, що щурів оголошено дуже корисними тваринами. Священик у церкві сказав; „Не убий ближнього і щура!“ Зараз уже це звучить так: „Не убий щура, яко ближнього свого!“ Щур став ближнім, це вже була стадія вища навіть від тієї, на якій перебували свійські тварини…

Люди почали ділитися з „ближніми“ їжею. А що цей „ближній“ усе ж таки був твариною, то з палкої любові до нього вирішено знайти контакт. Утворено Інститут вивчення історії щурів. Та цього було замало. Додали ще Інститут щурознавства та Інститут фізіології щурів. Дійшло до того, що вчені кинулися вишукувати засоби для збільшення щурячого приросту. Бо, бачите, їх ще замало народжується.

Тим часом щури почали охоче виступати в цирку, виявляючи себе дуже дотепними тваринами. Хтось помітив, що вони навіть розрізняють картки з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.

Далі вже не залишилося, мабуть, такого боку людського життя, до якого не були б причетні й щури.

Все це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки злилися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану.

Вже навіть службу безпеки щурів посідали не щури, а люди! Люди берегли щурів від людей! Жахливішого маразму годі придумати.

Служба безпеки висліджувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу „висліджувала?“ Висліджує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів.

Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти наслідують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього. І пишуть на них доноси.

– Здається, хтось стукає. – втрутилася дівчина.

Полковник замовк і з револьвером навшпиньки прокрався у сіни. Стукіт був тихим і несміливим.

– Хто там?

– Та це я, ваш сусід!

– Ви самі?

– Сам.

Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисіючому черепі білів ріденький пушок.

– Це наш сусід пан Крупа, – познайомив нас полковник. – Як це ви відважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?

– Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.

– Щури?.. То ви їхній… е-е…

– Парламентарій, – докінчив пан Крупа. – Прийшли до мене і сказали, аби я переказав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…

– Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.

– Я бачу, ви щось серйозне затіяли, – сказав, киваючи на автомат. – Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.

– Вони нам обіцяють життя? – розсміявся полковник. – Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?

– Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були би-сьте такі ласкаві та й не прийняли мене до своєї компанії?

– Що, пане Крупа? – здивувався господар. – Ви хочете пристати до заколотників?

– Е-е, видите, добродію… Життя моє вже доходить кресу. І мені його не шкода. Але шкода мого сина і таких, як він, хлопчаків, що служать оцій наволочі. Я тих шляктрафських смердюхів ненавиджу так сильно, що готовий голими руками їх розшарпати. А як дістану ще якогось револьвера, то вже дам собі раду.

– Пане Крупа, – обняв його полковник. – Ви справжній патріот. Я безмежно радий, що мої надії справдилися – ми в цьому місті не самотні. Ворог не всіх іще задурманив.

Пан Крупа дістав револьвера, батько з дочкою взяли автомати, а я – вогнемета. По короткій нараді ми вирішили ще й обвішатися гранатами, домовившись пустити їх у діло лише після того, як випорожнимо візок. У візку знаходилися два запасні балони з пальним, чимало автоматних дисків, пакунок з тротилом і сувій бікфордового шнура.

Мені помогли примощувати за спиною два балони з вогнеметом і показали де натискати, щоб вирвалося полум'я.

– Нате ще вам револьвера, – сказав мені полковник. – Але бережіть його до останнього. У підвалі я маю ще кільканадцять пляшок з пальним. Шкода полишати.

– Чого ж ви чекаєте? – здивувався я. – Несіть їх хутчіше!

– Це надто небезпечно. При ударі вони самозапалюються. Не дай боже візок перекинеться – й нам капут.

– Тоді треба їх позбутись у першу чергу – сказав Крупа. – А за візком я вже припильную.

– Може, ви й маєте рацію, – погодився полковник. – Шкода, аби добро пропадало.

Ящик з пляшками ми поклали зверху на візок і накрили коцом.

Коли ми вийшли на подвір'я, нас зустріло гучне виття тисяч вищирених пащек. Величезна сіра армія загатила вулицю. Пролунав свист, і вона пішла в атаку. Зелений паркан умить посірів.

– Кидайте пляшки! – звелів полковник.

Пляшки упали в саме клубовисько і – не розбилися. М'які щурячі спини спружинили, тепер пляшки перекочувалися вперед-назад, навіть не торкаючись землі.

– Ах, то ви так! – вигукнув полковник. – Ану, Віолько, вогонь!

Автоматні черги врізалися в саму гущу збурунених тіл, шматуючи їх і розбризкуючи криваві фляки разом із клаптями шерсті. Кулі розтрощили пляшки і нарешті сіре море спалахнуло таким яскравим полум'ям, аж любо було дивитися. Та їхні командири були теж не в тім'я биті і гнали своє військо з палаючими спинами просто на нас. Крупа хутенько від'їхав з візком назад, а я підсік вогнем ряди щурячих камікадзе. Тепер горіли не тільки щури, а й земля довкола них.

Паркан завалився і впав, хлюпнувши в наш бік густу хвилю смороду.

Щури відступили, залишивши по собі гори обвуглених трупів. Пан Крупа кинув їм навздогін ще пару пляшок. Дорога на вулицю звільнилася, але земля ще палахкотіла і їхати через неї візком було б нерозважно.

– Не мусимо йти просто, – сказав Крупа. – Можемо і в обхід. Ходімо через моє подвір'я.

Так ми й вчинили, заваливши його паркан уже самі.

Попереду ішли батько з дочкою, посередині Крупа з візком, а прикривав їх ззаду я.

Щури якусь хвилю спостерігали за нами на безпечній відстані, але коли ми рушили вулицею в напрямку центру, посунули за нами, увесь час зберігаючи дистанцію.

Мене весь час не покидало враження, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де знаходиться їхній проводир, і метнути туди пляшку!

Я поділився своїми роздумами з товаришами і полковник сказав: „Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій“.

Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний момент.

– Пляшки в рух! – гукнув полковник і перший шпурнув пляшку. За ним – Віоля і Крупа. Я послав навздогін пляшкам струмінь полум'я. Вогонь охопив бруківку, щуряче клубовисько скажено заскавучало й кидалося наосліп на мури будинків, одні тварюки полізли на інших, ділячись із ними полум'ям і в п'яному екстазі конаючи цілими гуртами.

Обсмалені, припечені, вони й не думали відступати, і то було жахливе видовище. Здихаючи, бризкаючи піною оскаженіння, рвалися вони вперед. Деяких ледве вдавалося перепинити за кілька метрів од візка.

Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них з палаючими спинами якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися до візка вже буквально у передсмертних корчах.

На цілій вулиці за весь цей час не з'явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були покриті фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.

– Що, до хороби?! – лайнувся полковник, роззираючись по будинках. – Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!

Але вікна мовчали.

– Боягузи! – закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п'ястуки. – Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!

Раптом атака щурів припинилася і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.

– Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинути наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми – наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!

Репродуктор забулькотів і вмовк.

– Хочуть нас розколоти, – мовив Крупа. – Але то брехливі створіння!

– Голос якийсь дивний, – сказала Віоля. – Не такий писклявий, як у щурів.

– Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, – погодився полковник. – Навчилися вже, падлюки!..

– Хотів би я глянути, що то за промовець, – почав був розглядатися Крупа.

– Сумніваюся, що це десь тут, – відказав полковник. – А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.

Я засміявся:

– А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж – піймаюся на гачок!

– Бог вас знає. Всяке могло бути, – згодився полковник. – Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з'явився.

– Навіть, коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.

– Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?

А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.

– Зачекайте, – сказав я до пана Крупи. – Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…

І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні осколки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м'яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.

Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?

Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум'я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров'ю затоплювали вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп'янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється, їхні вирячені, налиті кров'ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як бува, коли дивишся з мосту на спінену річку. Перед очима тепер теж пінилася сіра з вогненними полисками ріка, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.

Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.

Видовище було моторошне – вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти й шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини – це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.

Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомлені і невпевнені, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.

Нарешті вулиця вивела нас у парк.

– Прийшли, – сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами в стилі сталінського „репресансу“. – Це і є божевільня.

Зрозумівши мету нашого приходу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.

– Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, – сказав полковник. – Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.

Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.

Спочатку я пустив полум'я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Палахкочучі тварини почали осипатися, наче горіхи.

Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.

Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.

Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.

Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.

Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.

У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.

– Куди ви?! – замахав руками. – Сюди не можна. Тут хворі!

– Нам можна! – відрізав полковник. – Ви хто?

– Я директор.

– Тут є щури?

– Є.

– Багато?

– Може, з півсотні…

– А хто з лікарів?

– Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

– А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в'язнів!

– Яких в'язнів? Це лікарня, а не в'язниця! – обурився лікар.

– Он як! Справжня лікарня? – підморгнув мені полковник. – Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

– Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному випадку не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано „не можна“, він і нам каже „не можна“. Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення – нам капут.

– Ви не можете від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

– Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

– Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

– І нема тут примусово лікованих?

– Як ви можете підозрювати нас, лікарів у такому злочині?

– Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

– Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

– Але я вам не вірю, – сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. – Негайно повідчиняйте палати.

– Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

– Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!

Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.

У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб'єкти з темними заглибленими в себе очима, їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.

Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.

– Що ви з ними зробили? – спитав директора.

– Я не знаю, що з ними зробили, – відказав той ображено. – Я застав їх уже такими.

– Але це ж не справжні божевільні, їх довели до такого жахливого стану.

– Ви маєте на це докази?

– Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

– Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

– Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

– Тепер ви переконалися? – спитав він.

– Ні, – відрізав полковник. – Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не попався на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості були нам не страшні.

– То ви тут один зі всього персоналу? – спитав я.

– Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

– На відміну від людей? Так?! – раптом визвірився полковник.

– Я не хотів так сказати, – боронився директор.

– Але сказали!

– Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

– Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

– На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

– Ведіть нас на другий поверх, – уперся полковник.

– Але я попереджаю – там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хто зна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

– Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.

– Можете взяти ключі, – сказав він, простягаючи нам цілу в'язку. – На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.

– Ви нам і не потрібні.

– Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.

– Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.

– А що я мав – здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?

Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.

Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.

Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері й полковник зайшов до середини.

Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.

Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.

На підлозі сиділо три створіння, що мали людські пики, але великі щурячі голови. Ці чудовиська вищирили гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм – вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь сигнал. Хтось їм звелів напасти на нас, і вони кинулися до дверей, загрозливо ревучи й цвиркаючи слиною.

– Ах, гидота! – крикнув полковник і натис на цингель.

Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.

– Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх слід негайно знищувати. – Він подивився на мене. – Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.

– Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.

– Жалієте, що пішли зі мною?

– Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.

У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив'язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.

– Це… це мій товариш! – скрикнув полковник. – Капітан Коляда! Я впізнав його!

Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.

Ми в одну мить звільнили обох від ременів.

– Капітане! Як ви сюди потрапили?

– М-м-м… м-м-м… у-у-у… – промимрив щось той, зводячись із ліжка.

Його товариш, однак, лежав непорушно і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.

Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки. Вся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.

– Над ним, очевидно, чинили якісь досліди, – здогадався я.

Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу у нас обмаль.

Полковник відчинив її і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.

На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти копошилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.

Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте, полковник зволікав.

Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке замішання можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.

Капітан потяг до себе полковників автомат і той, не опираючись, віддав зброю.

Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.

За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.

Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які у них різні обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам'яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.

– Ще троє дверей зосталося, – сказав полковник, перебираючи ключами. – Тут у них цілий дослідний інститут.

– Я туди не піду, – відказав я. – 3 мене досить.

– Піде він…

Ми чекали в коридорі, поки капітан закінчить свою справу. З кожної палати чулося те саме – спочатку постріли, потім розпачливе пищання людинощуренят і крик напівбожевільних жінок.

– Вертаймося, – скомандував полковник, коли все вже було скінчено.

– М-м-м… – замимрив капітан і побіг попереду, ведучи нас униз.

Коли вже це скінчиться, думав я. Ми проминули перший поверх і почали спускатися в підвал, аж зненацька пролунало голосне гарчання і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках, їхня поява була настільки несподівана, що ми ледве встигли зупинитися. На щастя, капітан відзначився подиву гідною реакцією, бо, затуливши нас своєю спиною, відразу почав строчити з автомата. А проте кулі цих потвор не зупинили, вони продовжували наступати, розмахуючи прутами. Рани викликали у них ще сильніший приступ люті, і нам довелося задкувати.

Тоді я випустив полум'я з вогнемета просто в їхні вищирені морди. Крик смертельного жаху пролунав у підвалі. Четверо з нападників повалилися на сходи, двоє кинулися тікати, і зникли за закрутом.

Капітан, заволодівши автоматом, не випускав його з рук. Тепер він був нашим провідником і цього разу теж пішов попереду, приймаючи на себе найбільшу небезпеку.

Ми спустилися в підвал і побачили металеві двері. Людинощури сховалися за ними. Та, мабуть, не тільки вони. Бо зі всієї поведінки капітана видно було, що там за дверима знаходиться щось дуже важливе для нас. Але чи воно повинно нам чимось допомогти чи, навпаки, становило небезпеку і мусило бути знищене – цього ми не знали й покладалися лише на нашого нового товариша.

– Зараз я ці двері висаджу, – сказав полковник і примоцував на клямку дві гранати.

Ледве ми встигли сховатися за рогом, як могутній вибух струсонув стінами.

Замок на дверях відскочив.

Капітан рвучко відчинив двері, і нашим очам об'явилася зала з безліччю різних пристроїв, скляних посудин, реторт, пробірок з гумовими рурками, а в тому всьому щось вливалося, щось переливалося, булькотіло, шипіло і пінилося.

У глибині зали біля загратованого вікна копошилося чотири потвори, шарпали грати і скавуліли з розпачу. Двоє ще мали в руках залізні прути, але, пам'ятаючи, як загинули їхні товариші, боялися більше за інших і навіть не думали на нас нападати. Та ми все одно мусили їх знищити.

Вони не встигли сховатися від полум'я.

Та водночас пролунав постріл із пістолета, й полковник схопився за плече. Стріляли десь з-за приладдя. Капітан, мов кішка, вистрибнув на стіл, збиваючи ногами усе те скляне нагромадження. Когось він там за столами побачив, бо наступної секунди скочив туди з бойовим вигуком доісторичних племен.

Почулася метушня й відчайдушний вереск, який явно не належав капітанові.

Я обігнув довжелезного стола і побачив на підлозі нашого любого директора. Капітан наступив йому однією ногою па живіт і люто клацав цингелем. Диск вочевидь спорожнів.

– Зачекайте! – спинив я його. – Не вбивайте!

Капітан нерозуміючими очима зиркнув на мене, але забрав ногу.

– Встаньте! – звелів я.

Лікар піднявся, трусячись від пережитого страху.

– Чому ви стріляли? – спитав я, якомога спокійно.

– Я не хотів… – заскавулів лікар. – Не хотячи…

Капітан нервовим рухом згріб зі столу пачку якихось брошур і на секунду затримавши їх перед моїми очима так, щоб я встиг прочитати назву, шпурнув їх в обличчя лікареві.

– Це він розповсюджував? – озвався голос полковника у мене за спиною.

Капітан заперечливо захитав головою.

– Він що – це писав?

Капітан закивав.

– Я нічого не писав! Він бреше! – закричав той, гарячкове зиркаючи то на полковника, то на капітана. Мене вже не остерігався.

Але на столі знаходилася ще одна цікава річ. Щось схоже на рацію. Капітан, показуючи на неї, приклав два вказівних пальця до носа і зашморгав.

– Щур? – спитав полковник.

Капітан кивнув.

– Передавач сигналів для щурів? – спитав знову.

І ще раз отримав ствердну відповідь.

– Ага, то все це твоя робота?! Це ти і є той щурячий фюрер? – закричав полковник. – Тепер ти мені за все заплатиш!

– Нічого подібного! – боронився лікар. – Я не маю з цим нічого спільного!

Раптом знадвору пролунали вибухи гранат. Кілька щурів вдарилися скривавленими тілами у вікно. Атака розпочалася.

– Пора нагору, – сказав полковник і подав капітанові диск. – Кінчайте з ним.

– Змилуйтесь! – верускнув істерично лікар. – Вони мене присилували! Я не хотів!

Ми покинули „щурячого фюрера“ на капітана. Там, нагорі, не вгаваючи, стріляв автомат і гуркотіли гранати. Серед того галасу я ледве розрізнив звук короткої черги, що пролунала за спиною.

– Віоля! – раптом скрикнув полковник і, долаючи по дві-три сходинки, помчав нагору.

Тепер і я почув її голос – вона кликала на допомогу.

Як виявилося, дівчина ледве встигла затягти в будинок візок і затраснути двері перед вискаленими пащеками тисяч щурів, які, вичекавши, доки вщухне у парку пожежа, кинулися в наступ. Чути було, як завзято вгризаються вони в двері.

– Де пан Крупа? – запитали ми водночас.

– Ві-ві-він там… – захлипала дівчина.

– Відчиніть двері! – сказав я полковникові й наставив вогнемета.

Але нас зупинив капітан, що піднявся на кілька сходинок і дивився у вікно. Знаками наказував не відчиняти дверей.

Я підбіг до нього і теж визирнув. Пан Крупа зник під густою ковдрою сірих тіл.

– Пізно, – зітхнув я.

– Він затулив собою візок, – пояснила Віоля, – мене силою заштовхав сюди…