Текст книги "Ласкаво просимо в Щуроград"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

– Все, мусимо рушати, – сказав полковник. – Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.

За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні. Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось із щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.

За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.

Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.

Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.

Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, забракло. Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки, скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.

Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.

То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб упасти на землю й забитися у конвульсіях.

Я роззирнувся й побачив, що полковник і Віоля пострілами нарешті відігнали дітей від себе і тепер задкують до мене. Кость борюкався вже тільки з одною потворою. Одну застрелив я, другу він задушив. Знаючи тепер, як убивати щуролюдів, я знову приклав пістолет хижаку до вуха і забив його одним пострілом.

Кость підвівся весь закривавлений.

– Ну й сильні ці падлюки, – сплюнув. – Думав, що вже роздеруть мене.

– Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? – спитав я.

– Здається, ні.

Пролунала автоматна черга. Це полковник стрілив навздогін утікаючим потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися – всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.

Діти відійшли на безпечну відстань і мали якусь нараду. До них усе більше прибувало щурів. Видно, готувалися до нової атаки.

Кость обмив кров і вже не виглядав так жахливо, як перед хвилею. Але декілька ран ще кривавило, і Віоля, вийнявши з мого наплічника бинта, перев'язала його.

– Останній диск лишився, – сказав полковник, киваючи на автомат. – Маємо один шанс – іти на болото. Я ту дорогу знаю добре, але коли зі мною щось станеться, пам'ятайте, що, перш ніж ступити крок, мусите щоразу штрикнути дрючком перед собою. Інакше потрапите в драговину.

– Увага! – вигукнув Кость. – Здається, готується нова атака.

І справді, в гурті дітей знову з'явилися волохаті голови щуролюдів. Троє тих, що втекли. За коротку хвилю діти пішли на нас лавою, міцно стискаючи в руках кийки, лопати, граблі, вила.

Полковник вистрілив поверх голів, але дітей це не спинило, а щуролюди напнулися, ховаючись за дитячі спини.

Нас уже ділило якихось тридцять метрів. Треба було на щось зважитись, інакше нас затовчуть.

– Мусимо стріляти, – сказав я і вистрілив у ноги якомусь хлопцеві. Той скрикнув і впав.

А решта йшла з лютим виразом в очах. Їхній витримці можна було тільки дивуватися.

Полковник так само черконув по ногах, але хлопчаки переступили через поранених і продовжили наступ. Тут і там виринали щури і мов легка кавалерія проносилися перед нашим носом, симулюючи несподіваний напад.

Я взяв пістолет обіруч і націлився в щуролюда, але не попав, натомість скрикнув якийсь хлопчина і впав.

– Тату, – шепнула Віоля, – вони зараз нас уб'ють.

– Ну, все, – відказав полковник. – Далі нема як чекати.

Автоматна черга скосила кількох хлопчаків, я, пам'ятаю, теж вистрілив тричі і цього разу таки поранив щуролюда. Лише після другої черги хлопці сипонули врізнобіч.

Ми підійшли до дітей, що вбиті й поранені лежали в траві. Раптом Кость скрикнув і біля одного впав на коліна:

– Господи! Славку!

– Що таке? – не зрозумів я, – Ви його знаєте?

– Це мій син, – простогнав Кость.

Хлопець, поранений у живіт, дивився на нас широко розплющеними очима, жодним звуком не виказуючи свого болю. Лише сльози збігали на поблідлі щоки.

– То ваш син? – перепитав я навіщось і сховав пістолета в кишеню так, наче це я його поранив.

Кость провів рукою йому по обличчю, втираючи сльози, і запитав:

– Тобі боляче?

Мабуть, у цю хвилину він не задумувався над своїм безглуздим запитанням, просто не знав, що сказати синові, який зовсім недавно написав на батька донос і запроторив його до психушки. Не знаю, як би я сам повівся в таку хвилину, але мені підступив клубок до горла.

– Синку, чи пізнаєш мене? Я твій тато!

Хлопець дивився мовби крізь нього, жодним порухом вуст чи повік не реагуючи на батькові слова. Тоді Кость нахилився ближче, пробуючи хоч щось розгледіти у цих скляних очах.

Це сталося в одну мить – хлопець скинув руки і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало наче палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

– Щур! – прохрипів він. – Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звіриним риком до хлопчаків, що вже знову грудилися до купи. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер завмерли непорушно і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти; проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків'я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.

Діти розбіглися навсебіч від Костя і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.

– Мусимо утікати, – сказав полковник і показав рукою на річку. Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.

Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього видно, це додало їм рішучості.

Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.

– Скоріше! Скоріше! – гукали вони. – Тікають!

А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки й шпурляючи їх услід.

Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.

– Тікайте, – сказав полковник. – Я їх затримаю.

– Я тебе не покину! – кинулась йому на шию Віоля.

– Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов'язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…

– Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?

– Зараз, – я поліз у кишеню.

– Не треба, я теж маю, – сказав полковник, ховаючи пістолет. – Вам, можливо, теж знадобляться.

Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.

Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.

Час до часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.

– Чому він не стріляє? – нервувала Віоля.

Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.

Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.

– Боже мій! – скрикнула Віоля! – Допоможіть йому!

– Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.

– Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!

– То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.

Вона, однак, не рухалася з місця.

– Ну?! – сказав я. – Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього каміннім і дрючками. Деколи поціляли й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті рідкі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.

Все це виглядало безмірно диким – оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

– Ну, як нога? – спитав я.

– Вже легше, розходила. А де тато?

– Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

– Якою дорогою? – спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

– Нема коли теревенити! – відрізав я і потяг її за руку.

– Я не можу так швидко! – зойкнула вона. – Не тягніть мене!

– Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

– А тато? – не вгавала вона.

– Він уже, може, й там, – брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…

Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:

– Спиніться! Я буду стріляти!

Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.

Стріливши ще пару разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в'язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.

Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.

Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У пістолеті лишилося тільки чотири кулі.

– Ой-ой! – пролунало десь збоку і я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість упав у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній лихій воді.

З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в'язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.

Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.

Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так малопереконливо, що коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.

За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».

Марко замовк і надпив кави.

– Це все? – спитав я.

– Все, – відказав він.

Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.

– Що там? – тицьнув я пальцем.

– Не знаю.

– Щось шурхотить.

Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим виском вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.

Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.

– Ні! – зойкнув він. – Як це можливо?! – Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!

– Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?

– Звідки? Вона живе на Кривчицях.

– Сама?

– Я ж казав, що сама… Ти думаєш…. – він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. – О господи! Побігли!

Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.

На таксі ми під'їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Але двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, але скрізь панувала тиша.

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, і з сусідньої хати вибігла якась жінка.

– То я! – гукнув до неї Марко. – Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

– Я не бачила, щоб хтось виходив, – сказала сусідка. Вже й сама думала піти постукати…

Двері розчахнулися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці – скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані сліду живої душі.

– Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, – проказав Марко пересохлим голосом. – Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали накриті ковдрами з блідими восковими обличчями. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.

Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.

– Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, – сказав Марко.

Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.

Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.

Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Покидаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.

Постійно чулося попискування й шарудіння під підлогою, постійно з усіх кутків зиркали щурячі очі. Дружина моя не витримала лихої долі й утекла до батьків.

Упильнувати геть усі два поверхи мого будинку було неможливо. Щурам вдалося понищити всі мої харчові запаси, крім тих, що зберігалися в заморознику. Туди вони добратися не могли. Я жив уже сам, як щур, не висовуючи з хати носа.

На щастя, дружина не покинула мене напризволяще, а приходила щоранку й приносила їжу. До хати заходити не наважувалась, подавала мені торбу у вікно, робила цьом ручкою і щезала. Віталися ми таким чином:

– Ти ще живий?

– Живий. І голодний як пес.

Вона дбала також і про харчі для обох моїх сіамських лицарів, котрі на ранок зносили свою нічну здобич на підвіконня, нахваляючись бойовими подвигами.

На восьмий день роботи, я нарешті поставив останню крапку. А тут і дружина зробила мені найкращий подарунок, який лише могла, – привезла невеличкий сейф. Невеличкий, але ми з водієм ледве його вкатуляли до хати. Тепер касети й папери були у безпеці.

Ще цілий тиждень жили ми у щурячій облозі, після чого число гризунів почало поступово маліти. Хоча зовсім вони не зникли. Хтось завше продовжував за мною стежити.

Я дістав собі металевого дипломата, поклав туди рукописа й заніс у редакцію. Разом з одним сіамським котом.

– Раджу, поки будете читати цю повість, тримати коло себе кота, – сказав я редакторові.

Він подивився па мене зі співчуттям і спитав:

– Ти, здається, трохи стомився. Відпочинь де-небудь.

– Атож. Тільки після того, як ви оце прочитаєте. І прошу весь час дипломат тримати на замку.

Редактор зітхнув і подав мені руку:

– Приходь завтра. Якби не цей кіт, я б запросив тебе через місяць. Але піклуватися цілий місяць твоїм котом мені зовсім не хочеться. Колись у дитинстві такий сіамець ледь не відгриз мені пальця. – Вже коло дверей додав: – Хитрість із котом тобі вдалася. Але благаю: не ділися досвідом з іншими літераторами. А то хтось із них обов'язково підкине мені пантеру.