Текст книги "Танґо смерті"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

К

Праця в бібліотеці мені подобалася, я мав доволі вільного часу і міг порпатися серед старих книг та манускриптів або, прилаштувавшись на драбині, записувати якісь мудрації до своєї «Книги». Якось мені трапився трактат мало кому відомого, але видатного ученого Де Селбі про дзеркало. Здавалось би – дзеркало… А от нема жодного іншого предмета в нашому побуті загадковішого, таємничішого і підступнішого, я ще змалечку захоплювався ним і, розлігшись на підлозі та поставивши дзеркало проти себе, поволі опускав його верхню частину так, що підлога піді мною, здавалося, тікає кудись униз, і я от-от посунуся туди – у незвідану прірву, у щось жахливе і незворотнє, може, навіть у саме пекло, мене охоплював страх, я відчував, як ноги обволікає тепло, а за мить їх опече жар, і я хутенько піднімав дзеркало, тоді підлога піднімалася разом зі мною, а небавом я вже знову ризикував злетіти додолу, але вже коміть* головою. Так могло повторюватися безліч разів, але ще цікавіше було, коли я вимикав світло, дзеркало тоді демонструвало таємничі провалля, дивовижні скрадливі тіні, а за допомогою другого дзеркала я вже проникав у незглибимі лабіринти, в яких провалювався увесь, роздроблюючись на безліч парсун та маліючи до розмірів макового зернятка. Мені й зараз до вподоби ця забава, особливо, коли я дійшов висновку, що дзеркала демонструють зовнішність людини в молодшому віці, ніж це в дійсності. Адже світло поширюється з точно визначеною швидкістю, а звідси витікає, що, перш ніж у дзеркалі з'явиться відображення якогось предмета, необхідно, щоб промені світла спочатку впали на цей предмет, потім досягли поверхні дзеркала, відбилися від нього і повернулися до цього предмета, у даному випадку до очей людини, а це означає, що між тим моментом, коли людина кидає погляд на своє відображення у дзеркалі, і тим моментом, коли відбитий образ відображається в оці, минає цілком конкретний проміжок часу, який піддається виміру. Авжеж, проміжок цей такий малий, що ледве чи хтось став би розглядати цей феномен як проблему, гідну серйозного обговорення, якби я не знайшов підтвердження цієї теорії саме в Де Селбі, який домізкувався до таких самих висновків ще триста років тому. Тобто, завважте, я доглупався до цього самотужки, а на трактат Де Селбі натрапив геть пізніше. Учений пропонував відбити перше відображення в другому дзеркалі і вважав, що в цьому другому відображенні можна при ретельному обстеженні виявити відмінності у порівнянні з першим. Де Селбі навіть спорудив систему паралельних дзеркал, кожне з яких відбивало в нескінченному ряду його все маліюче й маліюче обличчя, поміщене між дзеркалами, відтак Де Селбі стверджує, що він дуже уважно «за допомогою потужного телескопа» роздивився відображення, віддалене неймовірно далеко від початкового в нескінченному ряду паралельних відображень. Опис того, що він побачив у телескоп, вражає, Де Селбі стверджує, що в міру того, як його відбиті обличчя йшли в нескінченність, вони ставали щораз молодшими й молодшими, а останнє відображення, яке йому вдалося роздивитися, – побачити його неозброєним оком і геть неможливо, – було обличчям хлопчика років дванадцяти «виняткової краси і шляхетства». Йому не вдалося дістатися до відображення, в якому він побачив би себе в колисці, – «через кривизну поверхні землі і обмежені можливості телескопа».

Це відкриття мене потрясло до глибини душі, я подумав, що забутий трактат Де Селбі необхідно негайно опублікувати і розпочати промислове виробництво телескопів і доступної системи дзеркал, аби кожна людина могла зазирнути у свою юність, не обмежуючись лише фотографіями. Ба більше, розвернувши дзеркала в протилежному напрямку, можна було б зазирнути і у своє майбутнє, побачити, як змінюється вигляд тієї чи іншої людини, а завдяки цьому передбачити хвороби й смерть. Але ще дужче мене пройняло інше відкриття: якщо я до цієї теорії домислився сам і якщо людська душа перебуває увесь час у мандрах з тіла в тіло, то нема нічого дивного, що душа Де Селбі вселилася в мене. Коли ж я дочитав його трактат до кінця, то відкрив ще одну річ: Де Селбі у своїх дослідах опирався на висновки перського середньовічного ученого Альмутазіма, чиє ім'я перекладається як «Пошукувач крови», чи то пак «Кровошукач». І що ж? Я відразу відчув, як моя душа постаріла ще на кілька століть, і я вже ледь не заторохтів на фарсі, якби мене з такого реального наближення до Альмутазіма не вивела пані Конопелька, звелівши негайно навести порядок на стелажі № 188. Книги там лежали в безладі, переважно добряче розтріпані видання з бозна-яких часів, серед яких я натрапив на вісім вицвілих і висушених аркушів. Проглянувши нумерацію, я побачив, що бракує ще чотирьох, скидалося на те, що їх хтось вирвав з невідомої книги. Аркуші були списані нотами, а поміж нотами були якісь дивні знаки і малюнки – я упізнав корінь мандрагори, шибеницю з вішальником, ще там були рослини, птахи і звірі, але такі, яких у природі ніколи не існувало, і різні органи та частини людського тіла, окремі рисунки і тиснення були настільки мікроскопічні, що я вирішив ті аркуші прихопити з собою і спробувати роздивитися уважніше за допомогою лупи, а відтак сховав їх за пазухою і, ледве дочекавшись кінця роботи, погнав, але не додому, а до Йоська, бо він же в нас навчався у консерваторії, то мав би скоріше розібратися, що й до чого. У Йоська аж руки затряслися, коли він побачив ці стародавні ноти, і він тут-таки сів за піяніно та спробував їх награти, але вийшла якась жахлива какофонія, і Йосько сказав, що ці ноти, напевно, зашифровані, себто розташовані у зовсім іншому порядку, але в якому – загадка, хоча… тут він озброївся лупою і, придивившись уважніше, побачив між рядками нот напис латиною:

– Ця музика якимсь чином пов'язана з медициною. Тут написано, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла.

– Тональність звучання органа або частини тіла? – здивувався я. – Нічого безглуздішого не доводилося чути.

Однак Йосько поробив копії та знімки таємничих аркушів і заповзявся їх розшифрувати. Наступного дня я показав аркуші пані Конопельці, і вона дуже здивувалася:

– Не може бути! Це ж втрачений трактат Калькбреннера, за яким полює чимало людей. У 1640 році львівський аптекар і медик Йоганн Калькбреннер створив музику, почувши яку, людина може пригадати всі деталі свого попереднього життя. Щоправда, за умови, що вона чула ту саму музику перед смертю.

– Відколи це аптекарі творять музику? – здивувався я.

– Калькбреннер був універсальною людиною. Однак трактат його пропав. Залишилися тільки згадки про нього в працях інших учених. І хто знає, чи ці аркуші не походять саме з того трактату. Але це тільки вісім аркушів, а де решта? – По тих словах вона, поманивши мене своєю сухою скоцюрбленою галузкою, повела в глибину зали поміж стрімких скель стелажів і зупинилася біля старих, оправлених в шкіру фоліантів, на корінцях яких не видно було жодного напису, окрім витиснених літер та цифр. – Ось візьміть у руки цю книгу, – показала на манускрипт у чорній оправі, – і розгорніть на сімдесят сьомій сторінці.

Книга була важка, мов налита свинцем, на сімдесят сьомій сторінці мерехтіло світло, раз по раз щось зблискувало, і вчувався шум дощу, світло в книзі то згасало, то спалахувало, рвучкий вітер стрясав сторінками і дмухав мені просто в обличчя запахом озону, воронячими гніздами і полином, блискавка мовби зшивала сторінки, не давала їм розлетітися, я перегорнув сторінку, шум вітру став гучнішим, на вісімдесятій сторінці він уже глушив слова пані Конопельки, яка намагалася мені пояснити, що гортати далі не варто. Щоправда, я здогадався про це з виразу її обличчя і нервових рухів та затраснув книгу і поклав на місце.

– У цій книзі йде дощ, гримить і блискає, – сказала пані Конопелька, – а оно в тій шумить ліс, пахне хвоєю і чути чиїсь кроки, похрускування сухого гілляччя, у тамтій сходить зимове сонце, а в тій – заходить… Ніколи не беріть до рук книгу, в якій заходить сонце, бо то може бути ваше сонце…

12

Натрапивши на це місце, Ярош з подивом пригадав свій переклад творів арканумського поета Люцилія, а також опис його книгозбірні, зроблений кимсь із друзів. Серед тих книг були:

Книга порад

Одна чудернацька Книга, яку подарувала Люцилію сліпа Вівдя, складалася з порад. У передмові невідомий обіцяв тому, хто буде чемно слухатись їх, великі блаженства. Але сліпа Вівдя попередила, що Книгу просто так, задля забави, читати не можна, книга все одно впливатиме на читача і руйнуватиме його душу. Хіба якщо перегортати сторінки ножем, який освячено дванадцять разів, а перед прочитанням посипати посвяченим маком.

І якось Люцилій відважився прочитати кілька сторінок, озброївшись освяченим ножем.

«Коли тобі з'явиться Диявол, спробуй Його переконати, що ти не маєш щодо Нього жодних ворожих намірів, – писалося в Книзі. – Але чини це обережно, без поспіху, бо Диявол – істота, яка повільно мислить і може неправильно тебе зрозуміти.

Найкраще почати з очей. Візьми в обидві руки його руку, зазвичай увінчану величезним чорним кігтем, і видлубай собі ліве око. Правого поки що не рухай, щоб не помилитися в усіх наступних діях. Отже, потім, не випускаючи з рук Диявольської руки, вибий нею собі зуби. На кров не звертай уваги – рано чи пізно все одно перестане юшити.

Тоді відпусти Його руку і вклонися Йому. Каменем, якого ти завше носив за пазухою, вдар себе в груди. Якщо за першим разом переламаєш собі ребро, то вважай, що з тебе неабиякий зух, і можеш пишатися своєю спритністю. Видобудь виламане ребро і подай Дияволу. Цей акт особливо важливий, і мусиш поставитися до нього якнайповажніше. Адже згодом із твого ребра Диявол сотворить Ясну Панну, яка народить тебе. Правда, прийдеш на цей світ не сам, а в образі близнюків, з яких один буде лівим, а другий правим.

Тепер, коли ти забезпечив своє майбутнє, можеш поводитися сміливіше. Дияволу це, безперечно, сподобається. Найважливіше, роби все під регіт і співи, щоб таким чином показати, який ти відчайдух.

Бий і далі себе каменем у груди, витягуй ребра і шпурляй Йому до ніг. З них повиростають твої діти, які пишатимуться тобою. Шматуй себе без жалю.

Диявол буде неабияк зворушений, коли запропонуєш Йому робити з твоїх кишок бальони. Він надуватиме, а ти пробивай їх шпичкою. Ось побачиш, як Він буде тішитися при кожному «Пах!»

Та й тобі – забава.

Останню кишку – найтовщу – приклади Дияволові до дупи і попроси його перднути. Коли кишка наповниться газом, вознесися з бальоном у голубі небеса і стань янголом».

Книга «Ятір»

Ця книга була така груба, що її навіть важко було втримати в одній руці. На першій сторінці намальовано було звичайний ятір, який наставляють у річці на риб, і більше нічого, але, перегорнувши цю сторінку, можна було натрапити на текст, який змушував задуматися, чи варто продовжувати гортати книгу.

«Любий читачу, – писалося там. – Май на увазі, що коли відважишся читати книгу «Ятір», то з кожною прочитаною сторінкою втрачатимеш на вазі, усе маліючи і маліючи, щоб у самім кінці стати зовсім леліткою, котрій, можливо, й не під силу уже буде перегорнути останні сторінки. Але якби ти встиг прочитати цю книгу до самого кінця, перш ніж зникнеш, то враз повернешся до первісного стану, а до того, ще й здобудеш вічне існування. Отже, читати треба якомога швидше, намагаючись, проте, не пропустити жодної сторінки, ані жодного слова, інакше вся твоя праця піде намарне. Якщо спробуєш зазирнути всередину, втратиш зір. Мусиш гортати сторінку за сторінкою, а коли дійдеш до другої половини, то натраплятимеш на малесенькі розплющені трупи своїх попередників. Нехай вони тобі стануть пересторогою і приспішать твоє читання.

Оце і все, що тобі дозволено знати про цю книгу».

Люцилій поклав собі приступити до читання цієї книги лише тоді, коли відчує, що настала пора помирати, чомусь був упевнений, що зуміє його передбачити. Смерть у книзі здавалася йому неймовірно захоплюючою, набагато цікавішою, ніж у ліжку.

Книга «Мурашник»

Ця книга могла будь-кого роздратувати, навіть такого терплячого читача, яким був Люцилій. І лише його святобливе ставлення до книг не дозволяло шпурнути її у вогонь.

А річ у тім, що книга мала свій секрет. Отже, якщо її просто розгорнути, то можна побачити лише мурашник літер, які копошаться й розповзаються подалі від ваших очей, тікають зі сторінки на сторінку, не дозволяючи вам виловити жодного слова. Але якби хтось виявився настільки спритним, що розгорнув би цю книгу так рвучко, що букви ще не встигли б розбігтися, і піймати таким чином одне-єдине слово (не має значення навіть, котре саме), то це б відразу підкорило книгу, і вона б дозволила себе прочитати.

Але всі намагання Люцилія підстерегти букви в стані порядку, перш ніж вони розприснуться, виявлялися даремними. Жодного разу не зміг їх заскочити зненацька. Букви наче б постійно перебували в тривозі і щомиті готові були перетворити текст на хаос. Либонь, таким був їхній спосіб існування, і це їм справляло задоволення.

Люцилія дуже цікавило, хто був автором книги і як йому вдалося написати це. Але й імені автора неможливо було вичитати. Нічого, жодного слова.

Чи ж варта існування така книга? Але якщо ніхто її не спалив за сотні літ до мене, думав собі Люцилій, то і я не спалю. Ану ж комусь таки вдасться приручити її!

Зниклі слова

Серед книг Люцилія була одна книга з чистими сторінками. Не можна було там прочитати нічого, крім одного-єдиного Слова. І було те Слово таке могутнє, що часто змушувало Люцилія розгортати книгу на будь-якій сторінці і зачитувати його. Книга ця мала владу над Люцилієм, таку владу, якої, може, не має жоден книжник над книгою, а тому виходило, що не Люцилій читає книгу, а вона сама змушує його до цього. Причому зовсім не обов'язково, щоб попалася на очі, досить щоб Слово випірнуло в пам'яті, і вже нічим не можна було стримати бажання взяти книгу до рук.

Питається, для чого взагалі її читати, коли там написано на кожній сторінці одне-єдине Слово, та й те Люцилій знав напам'ять? Річ у тім, що Слово, залежно від настрою, чи якихось зовнішніх обставин, могло сприйматися по-різному, а крім того, Люцилію усе здавалося, що настане така пора, коли він, розгорнувши книгу, вичитає ще щось, окрім того одного Слова.

Незважаючи на свою владу над Люцилієм, книга довший час не видавала жодних агресивних намірів і не зловживала нічим. Читаючи її, Люцилій завше відчував, як Слово бубнявіє якимись потаємними значеннями, але неохоче піддається вилущенню цих значень, Слову мовби подобалося перебувати саме в цьому стані багатозначності і таємничості. Можливо, Слово боялося, що коли його до кінця зрозуміють, то відразу ж помре, перетвориться на набір звуків, непридатний уже для щоденного вчитування і медитацій. Цей страх, очевидно, з часом набирав на силі, бо бажання бути перечитаною в книги поступово тамувалося, і вона вже не так часто, як це було раніше, манила до себе господаря.

Але якось Люцилій розгорнув книгу, яка стояла на полиці праворуч від тієї з одним Словом, і – жахнувся. Книга, в якій зібрані притчі Сходу, перетворилася так само на книгу з одним-єдиним Словом. Слово було інше, але це все одно не втішало, адже пропало стільки чудових творів. Люцилій зазирнув у книгу, що стояла ліворуч, і жахнувся ще дужче – і ця книга перетворилася на однослівну. Це вже скидалося на пошесть. Книга заразила хворобою всі книжки, які стояли обабіч неї. Люцилій заходився їх гортати і побачив, що окремі сторінки так само захворіли на однослів'я.

Що було робити? Перша думка – негайно спалити всі однослівні книги, заки пошесть не перекинулася на всю книгозбірню. Але ці слова… вони, можливо, мені ще згодяться, – вагався поет, але тут же й запитував себе: чи так важко їх запам'ятати? І навіть якщо кожне з цих слів може бути квінтесенцією цієї книги, то однак не хотілося б, щоб уся бібліотека перетворилася на збірку квінтесенцій.

Урешті Люцилій спалив усі однослівні й частково заражені книги. І в мить, коли вони перетворилися на попіл, він забув усі ті слова, що з'явилися на їхніх вибілених сторінках. Не пам'ятав навіть того першого Слова, в котре вчитувався стільки років і від якого пошесть перекинулася на сусідні книги. Звідтоді постійно був спраглий тих слів, хотів їх мати при собі, і тепер з якоюсь особливою жагою накидався на книги, в надії натрапити і впізнати хоча б одне з тих слів, шукав їх гарячково і в своїх рукописах, але, на превеликий свій подив, нічого навіть подібного не знаходив. А все ж уперто вірив, що таки знайде. Для цього списував сотні аркушів паперу, сподіваючись, що якесь із тих слів таки вигулькне з підсвідомості.

Не вигулькувало. Зате кількість творів усе зростала й зростала.

Чи це можливо, щоб списати таку гору паперу і жодного разу не вжити хоча б одне з тих слів? – дивувався Люцилій, але тут-таки пригадав, що існують десятки, а то й сотні слів, які він, хоч і знає, але ніколи не вживе, а все ж вони існують: «снага», «наснага», «творчий доробок», «у творчому натхненні»… Ці слова викликали в нього огиду, а які емоції викликали в нього тамті слова? Він замислився, може, це якраз і допоможе йому пригадати їх. Безперечним було лише одне: ті слова викликали в нього бажання писати.

Але дивовижна річ – їх відсутність викликала ще більше бажання писати, бо за цей порівняно нетривалий час він сотворив незмірно більше, аніж за попередні роки. Це можна порівняти, наприклад, з повітрям і свободою. Коли вони є, їх не помічаєш. Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка.

L

– Але я вас привела сюди не для того, аби похвалитися нашими скарбами, – продовжила пані Конопелька. – Трактат Калькбреннера містився на горішній полиці, бачите там вільний простір поміж книгами? У тому місці, де стояла зникла книга, вставлено дощинку, аби сусідні книги не стулилися, бо кожна з цих книг має своє місце і не може його змінити, інакше її дивовижні властивості теж зміняться. На дощинці написано дату, коли книга пропала: «Anno Domini 12.12.1812». А тепер ведіть мене туди, де ви знайшли ці картки.

Ми знову рушили поміж стелажів, і хоч я йшов досить швидко, стара дріботіла за мною, не відстаючи ані на крок, а деколи несподівано опинялася переді мною, невідь-коли обігнавши, і пропускала вперед, аби я вів її, аж поки врешті не спинився біля знайомого стелажа. Вона звеліла мені вилізти нагору й уважно обстежити дерев'яну полицю. Драбина, вібруючи, немилосердно скрипіла і вгиналася під моєю вагою, напровсяк я тримався руками не за драбину, а за полиці. Добре, що я прихопив із собою ліхтарика, бо там під самою стелею панували сутінки, я присвітив на темну полицю, що, хоч і була вигладжена гимблем, але з роками добряче потріскалася, і став розглядати її дюйм за дюймом, аж поки угледів тріщини, що вже не скидалися на природні, а на штучні подряпини, і коли я повідомив про це пані Конопельці, вона звеліла мені злізти вниз, узяти чистий папір і олівець та, піднявшись нагору, прикласти папір до тих подряпин і затушувати їх олівцем. Відтак вона схопила той папір і подибала з такою швидкістю, що я ледве за нею встигав, достоту пурхаючи поміж стелажами, задоволено покректуючи та хихикаючи. Коли я вбіг до кабінету, стара вже поклала папір на стіл, озброїлася лупою і прискалила око. Те, що я побачив і без лупи, виглядало так: коло, а всередині кола кілька цифр.

– І що ви собі гадаєте? – спитала стара, постукавши пальцем по паперу. – Нарешті ми натрапили на слід. Але куди він веде? Це коло… Воно на щось мусить вказувати. – Потім стала малювати олівцем кола, одне біля одного, здавалося, це буде тривати доти, доки вона не замалює цілого аркуша, але раптом спинилася, підвела голову і всміхнулася до мене: – Коло! А як по-німецькому?

– Ring!

– Отож-бо! Ring! Чи то пак Ринок! Га?

Я стенув плечима. Ну, Ринок… Але пані Конопелька уже вхопила кота за хвоста:

– Негайно мчіть на Ринок і пройдіться за номерами оцих будинків, що тут, – вказала пальцем на цифри, – і спишіть мені те, що там на тих будинках написано.

– Маєте на увазі вивіски?

– Які вивіски, тумане? Нема нічого менш довговічного за вивіски. Перепишіть латинські написи! І щоб мені ані одної літери не пропустили та не спартачили.

Я отетерів, подумавши, що пані Конопелька остаточно втратила здоровий глузд, але слухняно узяв олівця та кілька аркушів паперу разом з тим, де були скопійовані цифри, і поплуганився на Ринок. До свого завдання я поставився зі звичною для мене сумлінністю, тому повернувся до бібліотеки щойно через три години, пані Конопелька за цей час ледь яйце не знесла, вона напустилася на мене з мокрим рядном і збештала, що я такий пан Ґуздральський*, яких світ не бачив, і що вона, якби не її поганий зір, упоралася б з цим завданням за півгодини, але потім вхопила тремтячими руками аркуші і, вмостившись у крісло, стала зачитувати та робити нотатки.

159

– Так, Ринок, 2… Палац Бандінеллі… «А 1739 D:28 AVG»… Це скорочено, а повністю має звучати так: «ANNO 1739 DIEI 28 AVGUSTI». Себто «Року 1739 дня 28 серпня». Але нас цікавлять лише цифри, тому виписуємо тільки їх. 1739 і 28. Перша – номер стелажа, друга – номер полиці. Ринок, 4… «МА SR», а нижче – «MD CL».

– Що то за абракадабра?

– «MARTINUS ANCZEWSKI SECRETARIUS REGIS MEDICINAE DOCTOR CONSUL LEOPOLIENSIS». Себто «Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський райця».

– Але тут нема цифр.

– Помиляєтесь, є. Ці літери – водночас і римські цифри. С – 100, L – 50, D – 500, М – 1000. У верхньому ряду маємо номер стелажа: М – 1000, у нижньому – номер полиці. Оскільки сотої полиці у нас нема, а є п'ятдесята, то й маємо: 1000 і 50… Далі – Ринок, 23… Тут цитата з Біблії «TURRIS FORTISSIMA NOMEN DOMINI» і цифра «PROVERBIA 18», себто «Господнє ім'я – несхитна вежа. Приповідки, 18», не вказано лише рядок цитати. Але рядок легко знайти. Дивимося в Біблію… так… ось ця цитата… 10-й рядок. Записуємо: 18 і 10. Бачите, як просто і як хитро? Далі. Ринок, 36. «HIS DIE 1 MA IULY» та «MARIA ANNO DOMINI 1730». Себто «Ісус дня 1 липня» і «Марія року Божого 1730». Виписуємо 1730 і 1.

– А місяці? – запитав я. – Вони ж теж мають свої цифрові відповідники.

– Мають. Але вони нам не потрібні. Всюди має бути по два числа, те з них, що більше, означає номер стелажа, а менше – полицю. Або я остання дурепа, коли це не так. Ви ж мене за дурепу не маєте?

– Боже борони. Я просто ошелешений вашими глибокими знаннями.

– Е-е, колись учили… не те, що зараз…

– Але наскільки ви певні, що більше число – це номер саме стелажа?

– А ви можете собі уявити полицю № 1730? Ні? І я не можу, бо наша книгозбірня не хмародряп. Зате стелажів у нас – гай-гай! Отже, що маємо? Стелаж № 1739, полиця 28. Стелаж № 1000, полиця 50. Стелаж № 18, полиця 10. І стелаж № 1730, полиця 1.

Вона старанно виписала усі цифри на папірчик і, вручивши мені, сказала:

– А тепер вирушайте в захоплюючу мандрівку незнаємими стежками нашої книгозбірні. Та тільки не в те крило, куди ви досі ходили, а в протилежне.

– Це ж бо яке?

– А те, де на дверях красується череп з кістками.

– Господи! Там же ж написано «Вхід суворо заборонений»!

– Так і є. Там знаходяться закриті фонди. Туди можна заходити лише зі спеціальним допуском, який може видати винятково пан директор, на жаль, уже покійний, і я. Бо це святая святих, заповідна зона, несосвітенні краї… Не один пішов і не вернувся… Але не ви. Я вірю в вас. Ви повернетесь із перемогою.

– Над ким?

– Над собою. Над своїми страхами, – вона промовляла так, мовби виряджала мене на битву, і я що далі, то все менше відчував бажання рушати в ті незвідані краї.

– І що я повинен там шукати? – запитав я.

– Не знаю. Проглянете всю полицю, книжку за книжкою, перегорнете кожну сторінку… Хоча стривайте… Ми випустили з уваги номери будинків на Ринку – 2, 4, 23 і 36. Можливо, вони нам підкажуть точніше розташування того, що ми шукаємо.

– А що ми шукаємо?

– Ще раз мене про це запитаєте, і я перетворю вас на вазонок герані. Не маю зеленого поняття. Можливо, це якийсь напис – у книжці чи на самій полиці, а можливо, папірчик вкладений у книжку. Так-от, на 28-й полиці стелажа № 1739 спочатку оглядаєте другу книжку з лівого краю. Якщо там нема нічого, тоді другу книжку з правого краю. Якщо й це сліпа вуличка, тоді оглядаєте усі книги на цій полиці. Щось таки мусите знайти. І так собі мандруєте від стелажа до стелажа. Номер будинку на Ринку має відповідати позиції книжки з того чи з тамтого краю. Ферштейн*?

– Та гейби. Саме за тим порядком, як ви написали?

– А як би ви хотіли?

– Ну, бачте, мені спочатку доведеться чимчикувати до стелажа № 1739, потім повернутися до № 1000, потім продовжити йти назад до № 18, а тоді знову фалювати аж до 1730. Чи не простіше було б, аби я почав із № 18 і так далі?

Пані Конопелька поправила окуляри і подивилася на мене так пильно, як ще ніколи не дивилася.

– Юначе, – сказала вона, – ви мене забембали*. Ідіть собі, як вам лише заманеться, тільки принесіть мені щось. Ага… ось вам документ. Тримайте його при собі. Це допуск до закритих фондів. А ще візьміть оце… – Вона попорпалася у шухляді, висмикнула якогось складеного учетверо папірчика і простягла мені: – Це, як захочете їсти або пити… Тоді й розгорнете. Зараз не роздивляйтеся, але бережіть, бо, якщо загубите… не знаю, хто вам допоможе…

– Їсти й пити? Т'але ж я не йду аж на так довго, – здивувався я.

– Що? Не на довго? А як ви собі уявляєте – де той 1730-й стелаж? Якщо ви гадаєте, що швидко з цим упораєтеся, то дуже помиляєтеся. У закритих фондах стелажі нумеруються не тільки цифрами, а й літерами, себто після № 1 іде № 1a, № 1b, № 1с, № 1d і так до дідько знає доки. Але ви звертаєте увагу лише на стелажі без літер. Второпали? Ой, мало не забула – матраци і постіль лежать через кожну сотню стелажів. Як бачите, адміністрація про все подбала.

– А, перепрошую, якщо мені захочеться до кльозету?

– Там попід стінами чимало вазонків… різні фікуси, шмікуси, рододендрони, шмародендрони… Давненько їх не поливали…

– А якщо я захочу…

– Та їх і добривом не підсипали… Так що з Богом…

– Тоді прошу вас ласкаво повідомити моїй матусі…

– Добре-добре, не переживайте. Зараз пошлю до неї когось.

І так ото я вирушив у незвідане, але перед тим, підійшовши, не без хвилювання, до дверей з черепом, кістками і написом «Wejście zabronione», до дверей, на які я не раз звертав увагу, але наблизитися не відважувався, несміливо постукав, відчинилося віконечко, і якась бородата мармиза, зблиснувши одним оком, уважно мене дослідила, щось невиразне муркочучи собі під ніс, я простягнув документ, мармиза викашляла якісь звуки, крекнула, зітхнула і відчинила двері. Я побачив невеличкого горбатого чоловічка на худих ногах з великою кудлатою головою, аби досягнути віконечка, йому довелося підставити під ноги ослінчика, він махнув рукою, даючи зрозуміти, що я можу йти, куди заманеться, і зачинив двері, не промовивши ані слова, тільки крекчучи та постогнуючи, наче б двигав невідь-який важелезний тягар, потім умостився у старий скрипучий фотель, накрився картатим коцом до самої шиї і задрімав, голосно втягуючи повітря.

У ніздрі мені вдарив запах не тільки старих фоліантів, цвілі й шкіри, дерев'яних стелажів, поточених шашелем, а й якийсь дивний і незбагненний, як для цього місця, фантазійний запах вудженого м'яса, запах цей був настільки виразним і недвозначним, що я попервах розгубився, куди ж бо я оце потрапив, та почав роззиратися навсібіч і шукати джерело цього запаху, врешті дійшов висновку, що линув він звідкись ізгори, але стелажі височіли, як прямовисні скелі, верхні полиці губилися у тумані, справдешньому сизому тумані, що пахнув ковбасами і шинками, за вікнами сіявся дощ, було похмуро і непривітно, у книгозбірню проникало дуже мало світла, з метою безпеки тут не було струму й жарівок, не було й свічок, зоставалось лише одне – дати змогу очам звикнути до цього. Стелаж № 18 я знайшов, як і сподівався, швидко, приставив драбинку і, діставшись до десятої полиці, узяв двадцять третю книгу з лівого краю. То була «De historia plantarum» Теофраста, видана в 1620 році, – книжка доволі груба й важка, гортати її на драбинці було незручно, я спустився і, сівши на підвіконня, почав проглядати сторінку за сторінкою, небавом я закінчив цю надзвичайно поважну працю, але не знайшов жодного вкладеного папірчика чи напису, і уже намірився було лізти по книгу з правого краю полиці, коли увагу мою привернула задня боковина палітурки – вона була дещо товща за передню, я вийняв з кишені ножика, з яким ніколи не розлучався, і обережно підважив папір, яким вона була обклеєна зсередини. Я не помилився, там був складений удвоє аркуш, висмикнувши його, я побачив латинський текст і зображення рослин з позначками і латинськими написами, я сховав аркуш у кишеню, поклав книгу на місце й подався до 1000-го стелажа. Дощ за вікнами перейшов у зливу, з особливим завзяттям дощ молотив по бляшаному даху, аж у вухах стугоніло, а гуркіт і шум тлумили мої кроки, сутінки поволі загусали, а туман з верхів'їв стелажів опускався все нижче, я йшов, зиркаючи на номери стелажів, і відчував, як починаю втрачати гарний настрій, бо стелажі й справді множилися на очах, іноді я зашпортувався об якусь книгу чи пачку книг, тому мій початковий намір не йти, а бігти, виявився не таким простим, особливо після того, як я кілька разів упав і боляче луснувся головою, тому я не йшов, а плуганився, тож добрався до 1000-го стелажа над вечір. Другий аркуш був схований у «Medicinae herbariae» Агріколи, книжка була оправлена в оливкового кольору сап'ян з рельєфним орнаментом і мала безліч кольорових ілюстрацій, я не втримався, щоб не погортати її, і з жалем поклав назад на полицю, бо треба було десь примоститися на ночівлю, коли раптом уловив шурхіт, скидалося на те, що хтось гортав книжку, гортав гарячково швидко, при цьому попльовуючи на пальці, я завмер і прислухався, а тоді став підкрадатися на звук якомога обережніше, хоча це й зайвим було під такий гуркіт зливи, аж врешті наскочив на дівчину, в якій упізнав панну Мілю, яку днями зґвалтував невідомий. Від несподіванки вона рвучко затраснула книжку і сховала за спиною.

– А ви що тут робите? – пробелькотіла знервовано.

– Виконую завдання пані Конопельки.

– Можна поцікавитися, яке?

Я помітив, як зблиснули її очка, і відповів:

– Ні.

– Так я і думала, – зітхнула вона. – Ви не голодні?

– Голодний. Добре, що ви нагадали. Пані Конопелька дала мені якийсь папірчик, щоб я його розгорнув, коли зголоднію. Ось він.