Текст книги "Танґо смерті"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Глянь, – казав я до Лії, – оно твоя хата.

– Ага, і пані Геля тріпає килим, – усміхалася вона.

– Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

– Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

– А тамечки в садку засмагає Анелька, – підхоплював Ясь.

– Де? – не вірив я, але приглядався.

– Зовсім гола.

– Але де?

– У себе в саду… – казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. – Бачиш – оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

– Ага, – кивала Лія. – Червоний.

9

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, – о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі – металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку* стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним – подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним – непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» – «Ярош. Я вам телефонував». – «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

– Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей – це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом – йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.

– Прошу, прошу, – старий повів його довгим коридором до просторого світлого кабінету, ущерть заставленого стелажами книг, яким господар вочевидь не дозволяв поринути в приємну дрімоту, раз по раз рухаючи, беручи в руки, перегортаючи і переставляючи з місця на місце. Очі Яроша ковзнули старими палітурками, впізнаючи написи на їдиші, івриті, німецькою, польською та українською мовами. Чимало книг пишалися білими закладками, наче науковими регаліями – нас читають і вивчають! Ще одна річ, яка вразила гостя, – вазонки з маками. Йому вперше довелося побачити таке розмаїття маків у хатніх умовах, до того ж ці маки були незвичні – не тільки червоні й лілові, але й білі, рожеві, жовті, бордові, а ще вони були значно вищі за ті, які росли на полі чи на городі, окремі з них сягали стелі і були завбільшки з голову, одні уже відцвітали, інші щойно випустили пуп'янки.

Старий запросив сідати у фотель, сам теж умостився навпроти, поклав суху поморщену правицю на худих колінах, замість лівої – порожній рукав, заправлений за ремінь.

– Маки – то моя слабість, – усміхнувся до гостя. – Я давно займаюся їхньою селекцією.

– Ніколи не бачив таких великих і високих маків.

– Маки дуже чутливі. Я з ними розмовляю, вмикаю їм музику, читаю вголос… Самотні чоловіки, знаєте, інколи мають свої дивацтва. Але це моє дивацтво дало свої плоди. То що ж саме вас цікавить про Янівський табір?

– «Танґо смерті». Текст, музика й автори. Наскільки мені відомо, ви були одним із музикантів.

– Так. Я грав на скрипці. Дивно, що ще когось це цікавить.

– Усі решта загинули?

– Можна й так сказати.

– Що ви маєте на увазі?

– Смерть – не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. «Танґо смерті» на перший погляд – меланхолійна, сповнена ностальгії мелодія. Здається, нічого особливого. Ви ж її чули?

– Звичайно. Це та сама мелодія, що й у танго «Мельонґа».

– Щось схоже, але насправді найближчим за звучанням до «Танґа смерті» було «Макабричне танґо», під яке стрілялися закохані. Уявіть собі – заходить такий зрозпачений молодик до ресторації, платить оркестрі, замовляє танґо, а потім на очах у всіх стріляється за столом, перед тим вихиливши кілька келихів. Тому й прозвали це танґо «Танґо-макабра», але насправді називалося воно цілком мирно – «Та остання неділя». Однак мушу сказати, що й тут схожість лише позірна. Для нефахівця. Музикант відразу помітить різницю. Партитуру цієї мелодії написали ми втрьох з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом*. До війни я грав зі Штріксом у ресторані «Брістоль», де він керував оркестрою. Коли ми опинилися в ґетто, я показав їм дивовижні ноти… Точніше, усього дванадцять нот… Вони походили зі старого манускрипта… Автором цього манускрипта був львівський аптекар Йоганн Калькбреннер… У 1640 році він вивіз із Кракова, звідки утік до Львова, латинський переклад старовинного рукопису, що був написаний не відомою досі мовою…

– Арканумською?

– Так. Як ви здогадалися? – зблиснув очима господар. – Вам щось відомо про Арканум?

– Якщо чесно, я мав би відразу вам про все розповісти. Я займаюся давньою культурою Близького Сходу і зокрема Арканумом. Написав підручник з арканумської мови, уклав словника, зараз працюю над перекладами літературних творів.

Далі він розповів про арканумську «Книгу Смерті» і танець смерті «dan-go mrah».

– Це справді дуже цікаво, – похитав задумливо головою пан Йосип. – Тоді вам буде не зайве почути щось іще. Отже, той латинський переклад арканумського рукопису зладив на початку XVI сторіччя краківський рабин Натан Шпіро, кабаліст і талмудист. Аптекар написав книгу, яка збереглася не повністю, частину цієї книги складали переклади давніх текстів, зокрема й переклад Натана Шпіро, а решта були його коментарі. І ось окремі картки з того манускрипта знайшов мій приятель з дитячих літ у бібліотеці Оссолінеуму*. І коли ми почали його читати, то відкрили для себе дивовижну теорію. Людська душа, покинувши тіло, через якийсь час – а це може бути і за рік, і за двадцять чи за сорок років – народжується знову в новому тілі, але вона про своє попереднє життя нічого не пам'ятає. Люди, які пережили велике кохання, зустрічаються у новому житті й переживають його знову, нерозлучні друзі дуже природно, ненав'язливо знайомляться у новому житті і товаришують до смерті, батьки зустрічаються зі своїми дітьми… Але ніхто з них нічого-нічого не може пригадати, ба навіть не здогадується, що можна щось пригадати… Правда, інколи трапляються випадки, коли після стресу в людини прокидаються приспані знання, і вона починає, скажімо, говорити не відомою раніше для неї мовою, або повідомляти в деталях щось, що відбувалося колись давно. У кожному разі, можете собі уявити, наскільки легше було б людям помирати, якби вони знали, що їхня душа, втілившись в іншу особу, не втратила нічого зі своїх попередніх знань і почуттів. Однак насправді ми вже нічого не пам'ятаємо. І от аптекар відкриває в тому рукописі таємницю, завдяки якій можна розбудити в собі ті попередні знання і мовби продовжити своє попереднє життя. Для цього перед смертю треба увібрати в себе особливу мелодію…

– Увібрати особливу мелодію? – перепитав Ярош.

– Боюсь, що дуже примітивно пояснюю… Отже, я не помилився – не прослухати, а таки увібрати. Усім тілом, усім єством. Річ у тім, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла. Іншими словами, наша душа – це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів. Розумієте? – І помітивши здивування в очах Яроша, продовжив: – Йоганн Калькбреннер відкрив, що людська душа – окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру. У тому манускрипті містився і його трактат про те, у який спосіб можна створити партитуру такої життєвої симфонії для будь-якої людини, аби вона, суворо дотримуючись розписаних нот, могла жити якомога довше і бачити, де її підстерігають небезпеки, та могла вчасно їх уникнути. Кожна людина – це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, то відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе.

– І який тут зв'язок із «Танґом смерті»?

Старий підвівся:

– Пробачте, мушу зажити пігулки. Моя оркестра вже партачить. – Він вийняв із шухляди ліки, запив їх мінералкою і запитав: – Може, вас пригостити чаєм або кавою?

Але Ярош відмовився, йому не хотілося відволікатися від захоплюючої розмови.

– Зв'язок із «Танґом смерті» той, що танґо і стало тією мелодією, яка відігравала роль тунелю для нового перевтілення душі. Роковані на смерть у Янівському таборі умирали саме під цю мелодію… Точніше, майже під цю мелодію, бо те, що грали ми, мало деякі ледь вловимі нюанси, без яких трансформація душі не відбудеться. Ми грали відоме усім танго, в яке було вмонтовано усього лише дванадцять нот з манускрипта. Без цих нот танґо втрачало будь-яку силу. Ноти, які були в нас перед очима, мали певні знаки, які були зрозумілі лише нам, то могли бути якісь крапочки, хляпки чи підкреслення. Музикант, не посвячений у їхнє значення, відіграв би цю мелодію без жодних наслідків. Отже, нове народження душі відбувалося лише з тими, хто перед смертю чув нашу оркестру. А відтак вони воскресали і жили, і, можливо, досі живуть… Тільки вони цього не усвідомлюють, а ті, хто їх знав за життя, впізнати їх не можуть. Хоча я ще й досі не втратив надії зустрітися з ними.

– Тоді не бачу сенсу в такому перевтіленні. Що з того, що моя душа буде жити в іншому тілі, якщо МЕНЕ вже не буде? Це вже буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. Це не буду Я.

– А все ж у людини можна розбудити спогад про попереднє життя за однієї умови: якщо ця людина перед смертю чула мелодію з трактату Калькбреннера. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову.

– Тобто вона згадає лише те життя, яке залишила, чуючи цю мелодію? І це не стосується усіх попередніх життів?

– Саме так.

– Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.

– Мабуть, і у вас інколи виникали такі відчуття, що ось те-то й те-то уже з вами відбувалося, або якась людина, яку ви бачите уперше, нагадує вам когось, кого ви знали, проте коли це було – згадати несила. Інколи в снах ви бачите вулички, яких не існує, але сон повертається знову і знову… ви вже вивчили ці вулички і будинки напам'ять, у вас навіть виникає бажання відшукати їх… Хоча ви розумієте, що це лише сон. Сни вилущують з нас втрачену пам'ять, але ми мало що зі своїх снів пригадуємо. Якби ми спробували проаналізувати свої сни, заглибитися в них, рушити на пошуки тих примарних вуличок і людей, які нам сняться… Авжеж, потрібні певні зусилля… Якийсь поштовх. Люди, з якими ви контактували в попередньому існуванні, можуть бути зовсім поруч, бо колишні друзі притягують колишніх друзів, а колишні кохані притягують колишніх коханих. Інша річ, що вони про це навіть не підозрюють. Але люди, які перед смертю чули мелодію «Танґа смерті», носять її у собі і в наступному існуванні.

– Звідки ж має прийти той поштовх?

– Можливо, вони отримають його, почувши знову мелодію «Танґа смерті», а, можливо, так, як це пояснив рабі Шпіро.

– На жаль, я не знайомий з його працями.

– Тоді мушу вам дещо розповісти. Бо аптекар у своїх коментарях базувався саме на теорії рабі Шпіро, який на весь світ дивився, як на серпанок, що вкриває розмаїту у своїх проявах містичну субстанцію. Не лише Тора – увесь всесвіт в його очах був одним великим таїнством. Усе матеріальне – людина і тварина, вогонь і вода, кущі, дерева, каміння – було для нього сповнене глибокої символіки. Видимий світ – це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети. Шпіро і його вчитель Іцхак Лурія знали таємницю цих душ, їхній шлях у світ, їхній початок і стадії минулих і майбутніх перевтілень. Для них досить було лише зазирнути людині в обличчя, щоб відразу довідатися, чия душа в неї перевтілилася. Вони були наділені здатністю розкривати джерело душ усіх біблійних, талмудичних і післяталмудичних праведників. Чи то блукаючи зі своїми учнями за містом, лугами й лісами, чи пливучи морем, усюди і в усьому – у хлюпотінні хвиль, у шелестінні дерев, у тріпотінні крил, у сюркоті стрикоників, у кумканні жаб, у здриганні гілок, у мерехтінні повітря і в співі птахів – усюди вони вбачали юрмища душ, які шукали досконалості і покути, чули їхні голоси, їхній шепіт…

Іцхак Лурія назвав це вчення, яке стало центром усієї його кабалістичної системи, «Ойлом а-тікун», що означає «Світ удосконалення», або ж «Світ очищення». Рабі Шпіро це вчення розгорнув. Усі душі, учив він, в усіх своїх видах були спочатку зосереджені в прародичеві Адамі при його появі на світ; одні з них гніздилися в його голові, інші – в його очах, в усіх порах і членах його тіла. У цих первісних душах панував початок добра, але після гріхопадіння «добро і зло змішалися», і нині світ повен чистими душами, перемішаними з іскрами зла, і душами нечистими, злими, перемішаними з іскрами добра і святості. Душа, закута в тілесній оболонці, просякає своїми боговитими соками і нечисту оболонку, як ото стовбур дерева передає цілющі соки плодам, листю і корі. Від цього процесу просякання тіла душею і залежить пришестя Месії, яке настане тільки тоді, коли процес очищення душ, розмежування добра і зла остаточно завершиться.

Пан Йосип встав, підійшов до стелажа і, добувши якусь стару книгу, розкрив її на закладці.

– Мушу зазирнути до трактату рабі Шпіро. Пам'ять уже підводить. Отже, до диференціації добра і зла ведуть два шляхи: «ґілґул» (переселення душ) та «ібур» (щеплення душі). «Ґілґул» – це переселення душі, що вже відбулося на землі, в тіло новонародженої дитини; від народження до смерті душа приречена ділити з тілом усі поневіряння і негаразди його долі. «Ібур» – це вселення додаткової душі в живу, ба навіть зрілу людину, схоже, як у вагітній жінці зароджується нове життя. Отож, в людині ув'язнено дві душі: одна – з моменту народження, друга – у зрілому віці. Бувають два типи «ібура». Перший – душа, яка зародилася в дорослій людині і перебуває в ній заради себе самої, натхнена потребою виконати заповідь – міцву, якої вона не виконала на шляху її минулих перевтілень. І другий тип – душа вселяється в людину заради порятунку тої людини, щоб підтримати її і спрямувати на правдивий шлях. Перша душа заповнює всю істоту людини як її основна духовна субстанція і залишається в ній доти, доки не вдасться задовольнити свою потребу і виконати пошукувану міцву, і тільки виконавши її, вона може покинути тіло людини. Друга ж душа вільна від обов'язкової участі в стражданнях і злигоднях тіла; не маючи певного терміну перебування в цьому тілі, залишається лише доти, поки людина йде праведним шляхом добра, і що праведніша людина, то тісніше пов'язується з нею ця душа. Але варто людині звернути на шлях гріха, душа покидає її і йде геть. Таким чином, цими двома шляхами – «ґілґул» і «ібур» – відбувається виділення добра зі зла і фільтрація самого добра. Отож, коли шкаралупа зла відпаде від ядра добра – і настане пришестя Месії.

– Це дуже схоже на те, що я відкрив в арканумській «Книзі Смерті». Тацит писав, що «великі душі не розпадаються разом з тілом». Буддисти вірять, що кожен з нас прожив безмежне число життів, але вони ніколи не намагалися знайти спосіб, за яким досвід і знання попереднього життя могли б перелитися в нове. Арканумці спробували це зробити, і їхня «Книга Смерті» цьому підтвердження.

– Як і «Танґо смерті».

– Але ж ви ще не знайшли остаточного підтвердження. Ви ще не зустріли жодного із тих, кому грали своє танго.

– Не зустрів, але все ще чекаю. І не помру, доки не дочекаюся. – Усмішка пана Йосипа була сумна, а очі, що поглянули на Яроша, мружились і тріпотіли повіками, мовби поборюючи непрохану сльозу. За хвилю він продовжив: – Нас було четверо нерозлучних друзів. Українець, поляк, німець і я, жид. – Помітивши здивування Яроша, сказав: – Так-так, жид. Ми тут в Галичині інакше себе й не називали, це в 1939-му, коли прийшли визволителі, то наказали нам називати себе євреями. Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм – то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. Так от, хочу вам дати один рукопис, який дивом зберігся. Написав його один із трьох моїх найдорожчих друзів – Орест Барбарика. Там описані всі наші пригоди, а головне для вас – там є і про те, як було віднайдено сторінки з манускрипта Йоганна Калькбреннера.

Старий підвівся і почалапав до бюрка*, висунув шухляду, витяг папку і вручив її Ярошу.

– Я зберігав його тривалий час у підвалі в скляному бутлі, аби миші не потрубили. А задля маскування засипав пшеницею. Як бачите, зберігся він добре, хоч і писаний від руки, але почерк доволі каліграфічний. Орест мав дриґ до писання. На жаль, інші його записки пропали.

– А яка доля ваших друзів?

– Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».

I

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я – здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді* так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще – какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину*, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття – клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання. Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс*, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто – то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням*, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів* з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що – дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата – най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав:

– Приставили пістолет?

– Ось сюди – до чола, – тицьнув я пальцем.

– Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

– Вони мали з собою відро.

– А грошей не забрали?

– Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув – там біліло трохи морозива на дні.

– І це все, що залишилося? – спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

– І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, – гордо промовив я. – Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

– Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся – вб'ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».

Якщо хтось думає, що я дуже страждав, то помиляється, бо я знову отримав змогу сидіти над своїм зошитом, хоч і недовго, бо справу взяла у свої руки бабця і повела мене до пана Іржи Кнофлика, який мав поховальну контору на Личакові і з натхненням спроваджував своїх клієнтів у кращі світи, ба й називалась вона химерно «Харон» і конкурувала з відповідним закладом пана Антонія Курковського під назвою «Конкордія», хоча конкурувати з Курковським було неймовірно важко, адже мав він кілька чудових зашклених катафалків з чотирма ліхтарями, а на катафалкові, призначеному для офіцерів, височіла постать рицаря в латах і шоломі з опущеною прилбицею та чорними перами, катафалки для дівчат і дітей були біло-блакитно-жовті і запряжені білими кіньми зі струсевими перами, але то ще було не все, бо пан Курковський посідав ще й цілу армію жалібниць і жалібників, які були вбрані на переміну то в шати іспанських ґрандів, то в мундири мадярських гайдуків, а на чолі жалобного походу крокував майстер церемонії у наполеонівському капелюсі, кожен свій крок підтверджуючи змахом маршальського жезла, обабіч катафалка йшла його обслуга, по чотири з кожного боку, з похмурими і закам'янілими обличчями, тримаючи запалені ліхтарі. Сам пан Курковський виглядав досить життєрадісно, його рожеве обличчя, оздоблене тоненькими вусиками, нагадувало великоднього поросятка, він завше під час формування жалобної процесії лише стежив збоку своїм пильним оком, аби усе відбувалося згідно з усталеними приписами. А коли жалобний похід вирушав у напрямку цвинтаря, то таке величне театралізоване видовище уже ніхто пропустити не міг, і процесія обростала випадковими перехожими, пучнявіла і надувалася, як снігова куля.

Либонь, ви уже помітили, що вся моя родина була якимось чином пов'язана з тамтим світом, навіть наша вітальня скидалася на трупарню – на стінах висіли світлини безлічі покійних цьоток, вуйків, стрийків*, прадідів і прабабусь вкупі з їхніми покійними колєгами і колєжанками, а хто зна, чи й не з коханками та коханцями. Тому цілком природно, що я опинився саме на фірмі пана Кнофлика, де можна було купити не тільки чудові зручні труни, в яких і живому було б вигідно подрімати, що й робив частенько глухуватий столяр Боучек, перепивши пива в кнайпі Кучка, але й вінки, стрічки, скульптури ридаючих муз, викарбувані серця матерів і великі, у зріст людини, свічники. А ще пан Кнофлик мав чорного катафалка, якого запрягав чвіркою вороних коней і сам ними правив, сидячи на козлах у чорному фраку і чорному циліндрі. Обоє – і господар, і столяр – були чехами і розмовляли дуже голосно, бо столяр недочував, але, видно, цього не усвідомлював, будучи переконаним, що всі глухі, окрім нього, тому й галайкав, як гуцул на полонині. Уздрівши мою бабусю, пан Кнофлик втішився так, гейби вона привела йому не мене, а свіжого клієнта, якого він мав би з усіма почестями поховати.

– Прокрістепана! Кого я бачу! Сирена Полтви! Золотий голос потойбіччя! Прошу, прошу, вважайте на ноги. – А тоді гукнув у глиб контори: – Боучек, перестань шурхати гимблем, бо ніц не чути! – Але Боучек і далі шурхав, муркочучи якусь пісеньку під ніс, а пан Кнофлик посадив нас біля дубової труни, оздобленої паперовими квітами і вистеленої білим оксамитом, і сказав: – Тут має нині лежати пані меценасова*. Бачите, яка м'яка постіль? Сумніваюся, чи вона за життя мала м'якшу. Підете завтра її відплакувати?

– Ой, піду, піду, – зітхнула бабуня, – маю завтра три похорони.

– Агой! – сплеснув у долоні пан Кнофлик. – Аж три! Яке щастя! А в мене іно один. А тамті два, то, певно, пан Апельцинер і пан Струсь? Ай-я-яй! Перехопили їх у мене брати Пацюрки. І де тут справедливість, га? Вони ж їм підсунуть соснові труни, помальовані під дуб, а я даю справдешні дубові. О, чуєте? – він постукав кісточками пальців по труні. – Чуєте, який звук? З такої труни можна скрипки робити, бандури, трембіти і контрабаси. Ви ж там, коли будете, підкажіть їм, хто справжній трунар. Може, ще хто буде вмирати, то нехай би йшли до мене. Даю знижку десять відсотків і свічники задармо. Я вам навіть підкажу, як то зробити, аби було делікатно. Як будете голосити, то досить, аби ви вклали такі слова: «Ой, у яку-у тебе труну-у поклали-и-и? Та ж то труна не дубова-ая, а соснова-ая!» Га? Але я вас перебив. Маєте до мене справу?

І бабуня розповіла про свого коханого онука, який тільки й мріє про поховальний заклад, і ще змалку майстрував з сірникових пуделочок труни, в яких ховав різних жучків, закопував із почестями в землю і ставив хрести з віночками, які сам же ж і виплітав із травинок, а пан Кнофлик відразу став обдумувати, куди мене притулити, бо навіть мови не було, аби він міг відмовити бабуні, яка не раз йому клієнтів постачала, а тепер ще й буде зобов'язана помагати йому в його ґешефті.

– О, вже знаю, – клацнув пальцями пан Кнофлик, – він буде нести перед катафалком хреста. Дам йому чорного фрака, чорного циліндра і чорні мешти. А у вільний від поховальних процесій час буде помагати Боучкові оздоблювати труни. Гадаю, він, як представник такої високомистецької родини, мусить володіти неабияким естетичним смаком.

– І не вагайтеся, – втішила його бабуня, – він навіть коли накладає собі на тарілку бульбу, то формує з неї дуже гарні купки, зверху оздоблює кропиком, а парівки* ніколи не розтинає впоперек, а лише поздовж, краючи їх на соломки. Естет до шпіку костей.

– Надто, що я у вас в боргу, бо ви мені не зраджуєте з тим француватим Курковським. Бачилисьте його процесію? Ціла зграя тих його жалібників, котрі тупцяють уздовж катафалка, мають бурячкові носи, а коли я бачу їхні залиті слізьми очі, то не відпускає думка, що він їм якусь туди хулєру закапує. І не абиякий дух їм з вуст віє, а чистий spiritus!

Так ото я став до праці у пана Кнофлика. Найбільше мені подобалося іти в чорному фраці і в циліндрі повільним кроком попереду катафалка з хрестом у руках, відчуваючи на собі захоплені погляди перехожих. Правда, й тут мої кумплі давалися взнаки і будь-що намагалися мене розсмішити, показуючи різні глупства, але я йшов, зціпивши зуби, як ожила мумія, і дивився лише простовіч, а саме на хрест, якого тримав у руках, а щоби краще зосереджуватися, я навіть намалював на хресті маленьку цяточку і не зводив з неї очей.