Текст книги "Танґо смерті"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Знайшов. Одна молода японка супроводжувала його упродовж старості. Він усюди з'являвся лише з нею. Але чи була між ними пристрасть? Невідомо.

– А ви б хотіли, щоб хтось приніс вам у жертву себе?

– В ідеалі хочеться іншого… У кожному разі не жертви…

– А якщо нема того іншого? Тоді що? Тоді – жертва?

Тепер вона дивилась йому просто у вічі, а на її вустах тремтіла посмішка. Ярош стенув плечима і сказав:

– Тоді – жертва. Однак і тут можна помилитися. Я принаймні уже це пережив.

J

Однак мама не дала мені пропасти і потягнула до пана Цапського – директора знаменитого Оссолінеуму, його матусю натхненно відплакала наша бабця, а гомерівським стилем (не плутати з гомеричним) оспівала в некролозі моя мама. Пан Цап-ський був дуже втішений, побачивши мою маму у світло-зеленому жакетику до колін і червоному береті, який грайливо прикривав ліве мамине око, він довго розсипався у компліментах на адресу її літературного таланту, так що я навіть подумав, що померла у нього не мама, а дружина, і ото, овдовівши, він тепер підгрібає до моєї матусі, а коли ще й став їй руки цілувати, я аж закашлявся, хоча мені й не було шкода, хай би слинив не тільки руки, але ж не на моїх очах, бо я дитина вихована і позбавлена збоченських фантазій, едіпових комплексів і цих, як його… Але мої глибокі узагальнення перебив пан Цапський:

– А-а-а! То це ваш синочок!

Синочок! Нічого собі! Мені уже дев'ятнадцять, а я все ще синочок? Я хотів було пояснити панові директорові, що я не просто синочок, а філософ з гострим баченням довколишнього світу, і перше, що я помітив – це ідеальний порядок на столі у пана директора, де всі папочки лежали одна в одну, а застругані різнобарвні олівці акуратно стирчали з дерев'яного приладдя, і коли мама, розповідаючи про всі мої приховані таланти, взяла одного такого синього олівчика, покруцькала його в пальцях туди-сюди і поклала на столі, пан директор миттю підхопив його і поклав на те саме місце між червоним і зеленим, аби вони знову стирчали рівненько, як штахети в паркані, а отже, висновок, який можна з цього зробити, невтішний: пан директор Цапський – холерно прикра людина, яка належить до породи педантів прибацаних, в'їдливих і занудних, і якщо він має дружину, то вона давно вже виє на місяць або підмітає листя у парку Кульпарківської лічниці для божевільних, тому першим моїм поривом було схопити матусю за руку і з криком «Рятуймося!» пендзлювати звідси якнайдалі, але раптом пан Цапський підвівся і, потираючи руки, як м'ясник, що передчуває радісне спілкування з вгодованим кабанчиком, наблизився до мене і, задерши догори свою голову, оздоблену тридцятьма двома волосинами, усміхаючись на рівні моїх грудей, бо був курдупелем, проплямкав: «Дуже приємно! Маю за честь запросити вас до праці у нашому чудовому закладі», а тоді взяв під руку і повів мене показувати місце нової праці, а мама чимчикувала позаду і не могла натішитися, з якою повагою поставився пан директор до її синочка.

– Ви ж його там на початках не сильно навантажуйте, – квоктала вона, втираючи хустинкою сльози, – він у мене мрійник з філософським складом розуму, це в нас родинне, його тато загинув за краще майбутнє, а він сиротинка. Всюди, де він раніше працював, його й досі згадують з ніжністю і теплотою.

Ціле щастя, що вона при цьому не уточнювала, де саме мене згадують з ніжністю і теплотою, бо я надто вже виразно чхнув. Книгозбірня виявилася таким собі лабіринтом височезних стелажів, між якими завиграшки можна було заблудитися, і це мені попервах навіть сподобалося, бо я наперед передбачив таку потребу, яка в мене з часу до часу виникала і полягала в тому, щоб усамітнитися, забитися у якийсь глухий куточок і зануритися у глибокі роздуми та фантазії. Пан директор підвів мене до якоїсь висохлої на скіпку старушенції і сказав:

– Оце, пані Конопелька, наш новий працівник, чи то пак бібліотекар – Орцьо Барбарика. У нього золота мама, золота бабуся і золоте серце. А матінка його – оце перед вами. – А тоді, звертаючись до нас: – Пані Конопелька – головний бібліотекар, недавно їй виповнилося сто років, але вона ще при силі і своєму розумі, ми її нізащо не хочемо відіслати на емеритуру, бо в її голові зберігається геть увесь каталог нашої бібліотеки, голова пані Конопельки – всенародний скарб.

Голова пані Конопельки при цьому кивалася, як у порцелянового китайця, і мені було важко уявити собі, у якому порядку може зберігатися там увесь той каталог, якщо нею отако усе метляють. У цей мент відчинилися двері, і перетяг, підхопивши сухеньке тільце пані Конопельки, підняв його в повітря і, злегка погойдавши над столами, лагідно опустив знову на крісло, а сама вона при цьому не випускала з рук папки з документами і продовжувала перегортати кістлявим пальчиком сторінки.

– Незважаючи на свій поважний вік, – продовжив пан директор, – наша пані Конопелька має соколиний зір і, вийшовши на ґанок, бачить, як на Високому Замку п'ють на терасі каву, а вгорі на Личаківській зійшов з колії трамвай. Не маю сумніву, що пані Барбарика увічнить пані Конопельку у своїх глибоко талановитих віршах. Надто, що пані Конопелька була особисто знайома з цісарем Францом-Йосифом Другим і носила на руках цесаревичів Вільгельма та Рудольфа, співаючи їм колисанки. Сам Адам Міцкевич прохав її руки, а отримавши відмову, тут-таки й помер. А Ципріян-Каміль Норвід*? На колінах благав поцілунку!

– О-ой, Ципрусь! Але то був шибеник, – кивала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів.

– А Теофіль Ленартович*? – не вгавав директор і підморгував мамі.

– О-ой, Тео! Я го кликала Філюсь. Ліз до мене у вікно і ледь не зірвався.

– А Корнель Уєйський*? – тішився пан директор і штурхав ліктем маму.

– Нелько? Я му відразу показала на двері. Бідний, як стриконик!

– А Адам Асник*, з яким вона ходила до школи? Марія Конопницька* за Асника їй навіть ляпаса дала! Правда, пані Конопелько? – тут уже пан директор аж душився зо сміху, а мама слухала, роззявивши рота, і не знала: вірити чи ні.

– О-о-о, та Мариська! – похитала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів. – То була вредна баба! Аж в очі мені стрибала за Адаська, а я іно сміялася. Бо всі думали, яка я фатальна кобіта, а ніхто не знав моєї найбільшої таємниці.

– Котрої саме? – перепитав директор. – Досі я вважав, що найбільша ваша таємниця та, що Юрій Федькович, вистрибуючи з вікна вашої спальні, ледь не гугупнув на Михайла Драгоманова, який саме прибув до Львова, щоб з вами побачитися. В результаті Драгоманов викликав Федьковича на дуель і прострелив йому вухо. А ви в цей час уже трюхикали в потязі на курорт в Аббації* в товаристві графа Тишкевича*.

– Авжеж! – загадково усміхнулася пані Конопелька. – Я була молода й нерозважна. Але моя найбільша таємниця не відома нікому.

Директор удавано зітхнув і врешті, уволю натішившись, узяв маму під руку і сказав:

– Ну, не будемо їх надалі відволікати, ходімо, пані Влодзю. А ви, пані Конопелько, ознайомте Орця з його новими обов'язками.

Коли їхні кроки за дверима затихли, бабуся підвела голову, роззирнулася і змовницьки поцікавилася:

– А хто то був?

– Директор і моя мама.

– Справді? Директор? А я думала, він давно помер, – потім подивилася на мене уважно і додала: – Тут інколи кояться дуже дивні речі. З'являються якісь люди, потім зникають і з'являються знову. Абисте знали, – перейшла вона на шепіт, – що тут уже не один заблукав у цих паперових нетрях, тож ви мусите пильнуватися і рухатися суворо за стрілками, ніколи не збиваючись з маршруту, інакше можете потрапити туди, звідки вже повернення нема. Десь там, – вона змахнула рукою, – заблудився і мій чоловік, точніше не чоловік, а наречений, пропав, як сніг на Великдень, а я його й досі чекаю, тому і вмерти не можу. Якщо він вам десь потрапить на очі, то приведіть його сюди, бо він уже, певно, сам і не дійде, немічний та сліпенький, а до того ж і глухенький. Хоча ви мене можете запитати, навіщо він мені такий здався, але я вам скажу – і то власне і є моя найбільша таємниця, – така вже моя доля, я берегла свою цноту для нього і таки зберегла, то вже інша річ, чи він зможе мене її позбавити, але переконатися у тому, що вона збережена, зможе. І то буде для мене найвище щастя. Я тоді нарешті повикидаю зі своєї голови усі ті папери і папки, які мені всі баки забили, перевітрю свою голову і тихенько собі ґеґну. Але ні, не так, як більшість людей, у ліжку чи в лічниці, нє, я піду в далекі коридори, у найвіддаленіші закапелки і там заблукаю, зникну, розтану серед цих стелажів, а коли за років сто або двісті натраплять на мене, то я вже буду така висохла і спласла, що мене візьмуть за старий манускрипт, пронумерують і поставлять на поличку. І оце буде вже верховина мого щастя, розумієте?

– То як же тоді розуміти усі ваші любовні пригоди? – запитав несміливо я, але бабуся на диво спокійно повідомила:

– А ви, юначе, уже знаєте, кілько дзюрок має кобіта? – Я кивнув, хоча й не був певен, що знаю, а вона продовжила: – Ото ж бо й воно. Але одну я берегла, як перлину коштовну.

І я собі подумав: ось мені уже й дев'ятнадцять, і знаю, як виглядає та перлина коштовна, але ще її не спробував.

Усім працівникам бібліотеки видали мапу, згідно з якою і треба було рухатися поміж стелажами, а червоними хрестиками було відзначено особливо небезпечні місця. Пані Конопелька мені навіть розповіла, що в бібліотеці живе дух, який ночами страшить, а вдень вчворяє фіґлі, і що він не раз задирав на ній спідницю, тому вона носить спідниці довгі аж до землі й вузькі. Щоранку, прийшовши на роботу, я отримував від пані Конопельки, в одному кабінеті з якою мені довелося працювати, завдання: відшукати таку й таку книжку, яка невідь-куди пропала, а на її місці опинилася інша книжка з таким самим шифром, на ці пошуки виділявся мені цілий день, бо треба було обнишпорити кілька стелажів, лазячи по драбинах і чхаючи від порохів, а відтак, коли книжку було знайдено, треба було виписати для неї новий шифр і каліграфічним почерком заповнити карточку для генерального каталогу. Одного разу я й справді помітив за стелажами якусь прояву, що шмигнула, уздрівши мене, я не відважився її переслідувати, але відтоді, вирушаючи на пошуки якоїсь книжки, брав з собою дубця, хоча не був певен: маю справу з духом чи з нареченим пані Конопельки.

Пан директор навідувався рідко, але щоразу пані Конопелька реагувала однаково:

– Ви його бачили? Справді бачили? – і втішено кивала головою. – Слава Тобі Господи, я таки ще сповна розуму, вважаючи його за духа. Він же ж давно помер.

– Наш директор?

– Еге… Ще за Австрії. Я йому на гріб ще квіточку примули поклала. Він довго не з'являвся, а оце недавно знову почав. І за що мені така напасть? То кажете, ви його бачили? Це добре. Але хочу вас попросити, це дуже дискретне прохання, розумієте, хочу вас попросити, аби ви жодного разу не зрадили себе, здогадуючись, що він небіжчик, і спілкувалися з ним, як із живою людиною. Добре? Я так роблю уже роками і, як бачите, жодної шкоди від нього не зазнала. Одного разу перетяг звіяв картку паперу з мого столу, шпурнув її на пана директора, і та картка пролетіла крізь нього, достоту пронизала його, а він нібито й нічого не помітив, я теж вдала, що нічого не помітила, і відтоді він мене не надто завантажує роботою. Якщо мій наречений помер, то пан директор виявиться єдиним посередником між нами. Тому я дуже ціную його прихильність. Повірте, що і до вас буде таке ж добре ставлення, якщо ви будете дотримуватися певних умов.

– А решта як? Решта працівників бібліотеки?

– А ви хіба когось іще, крім мене, бачили?

– Ні.

– Ну от. Вони сидять у своїх кабінетах, а дехто й ночує там і харчується, бо інколи до мене долинають запахи горохової зупи, квашеної капусти і ковбаси з часником, але я, чесно кажучи, маю великий сумнів у тому, що всі вони живі, а не привиди. У кожному разі наші стосунки відбуваються своєрідно, я щоранку отам у коридорі на столику з телефоном залишаю їм завдання, які вони повинні виконати упродовж дня. Вони їх забирають, а під вечір акуратно складають опрацьовані картки для генерального каталогу на той самий столик. Бібліотека – це потойбіччя, Аїд, і ви, як юний Орфей, спустилися у це провалля за Евридикою, а Евридики нема, бо я вже не можу бути вашою Евридикою. І в цьому наша трагедія.

Тривалий час я не бачив нікого з персоналу бібліотеки, окрім самої пані Конопельки, хоча іноді долинали голоси і запахи, про які вона говорила, пахло переважно ковбасою з часником, квашеними огірками і смаженою цибулею, а одного разу я навіть вловив запах дерунів і заковтнув слину, я не міг собі уявити, щоб у бібліотеці, у цьому храмі знань, була кухня, де смажили пляцки, проте відшукати кухню мені не вдалося навіть за запахом. Так би воно й тривало, якби не одна подія, завдяки якій я зміг побачити увесь штат книгозбірні, а саме – зґвалтування. Того дня пан директор скликав термінові збори, і я побачив цілу зграю людей різного віку і різної статі, яких, проте, єднало одне: вбрані вони були так, ніби випірнули з минулого сторіччя за бабці Австрії, – чорні витерті сурдути, чудернацькі манкети, краватки і китички флердоранжу в петельках чоловіків, довгі чорні сукні з білим мереживом на грудях у старших пань і світлі з ґудзиками на спині у молодших, – здавалося, вдихни повітря глибше, і запах нафталіну враз заб'є тобі памороки. Директор постукав паличкою по підлозі і промовив:

– Ви, мабуть, ще не знаєте, яка прикра подія трапилася у нас сьогодні вранці. Працівницю відділу каталогізації дорогою до жіночої вбиральні зґвалтував мужчина, якого вона упізнати не могла. У нього на голові були жіночі рожеві майтки, в яких він зробив прорізи на очі. Він заволік її поміж стелажів, приставивши до горла дерев'яний різьблений ніж, яким ми зазвичай розтинаємо нерозрізані сторінки часописів і книг, але про це вона довідалася згодом, бо спочатку думала, що ніж сталевий. Тому вона й не писнула. Та найобурливіше у всьому цьому те, що він через малий зріст своєї жертви змусив нещасну стати ногами на безсмертний твір Адама Міцкевича, а саме на грубезне видання «Пана Тадеуша», яке вийшло в Парижі, – неабиякий раритет! – відтак наказав їй нагнутися, а що й тут йому не повелося, бо тепер вона уже була зависоко, то цей бузувір ухопив «Енеїду» Котляревського, видану в Петербурзі, і, ставши на неї, прилаштувався собі любенько і здійснив-таки той подиву гідний акт насильства над бідолашною панною, яка досі берегла свою цноту, як золоту інкунабулу. Внаслідок цього дві крапельки крові навіть упали на обличчя нашого пророка Адама, викарбуване на обкладинці його безсмертного твору, яка досі пишалася дівочою невинністю і чистотою, а бідолашна «Енеїда» прикрасилася білими плямами відомого походження, про яке я поширюватися тут не вважаю за потрібне. Ми, звичайно, могли б викликати поліцію і довірити їй розслідувати цей ганебний злочин, це блюзнірство стосовно наших класиків, але вважаю, що впораємося і своїми силами. Панна Міля погодилася допомогти нам у цьому, вона, хоч і не бачила обличчя негідника, але чудово розпізнала знаряддя злочину… а я б навіть сказав, інструмент… який у процесі ґвалту кілька разів безсило опадав через надто велике нервове збудження ґвалтівника, і на вимогу останнього був стимульований рукою жертви. Таким чином рука її дуже добре запам'ятала усі особливості цього… е-егм… цього… знаряддя злочину… Отже, нас тепер чекає слідчий експеримент. Панна Міля сяде отам за ширмою, а всі чоловіки, і я в тому числі, будуть підходити до неї і, розстебнувши штани, демонструвати своє… е-е… свій… одне слово, всім відомо, що…

– Прошу пана директора, – озвався старий, як світ, Дундякевич, – чи і я мав би перейти сесю екзекуцію? Бо то, видите, у мої дев'ятдесят літ, певно, сесе троха кумедно. Я б і курки не зґвалтував, а не те що панну Мілю, – і він, шаріючись, захихикав у кулак, а за ним і всі решта.

– Так, пане Дундякевич, можете йти, – кивнув директор. – Та й ви, пане Телепінський, теж ідіть, бо ви ще нижчі за панну Мілю, вам і «Енеїда» не помогла б.

– А я? – несміливо поцікавишся пан Цундел.

– Ой, та ви і поготів! Панна Міля вповіла, що то жодною мірою не міг бути жид. Ідіть з Богом.

Не скажу, що обмацування прутня було для мене немилою процедурою, панна Міля робила це делікатно, хоч і без виразного знання справи, відтак підвела свої очка, в яких відбилося страждання усього світу, і запитала:

– То ж не ви були, правда?

– Я б вас спочатку поцілував, – сказав я, – ось так, – і я нахилився й поцілував її у вуста, які розкрились мені назустріч, а вона продовжувала тим часом тримати мого прутня і не відпустила навіть, коли я випростався і намірився уже йти.

– Той ґвалт, – прошепотіла вона, – не був аж таким неприємним… Він це робив делікатно…

– А ніж? – спитав я.

– Який ніж?

– Ніж, якого він вам приставив до горла…

– То не був ніж, а клямка… звичайна клямка… мідна… він її витяг з дверей, аби ніхто нас не застукав… він так хвилювався… ніяк не міг скінчити… я йому помагала… про ніж я вигадала… якщо це були ви… я нікому не скажу…

І продовжувала тримати мого прутня. Я таки висмикнув його, застебнувся і сказав:

– «Пан Тадеуш» і «Енеїда» – вершини письменства. Я б їх ніколи не посмів обтраскати.

Загалом уся та процедура зійшла на пси, бо панна Міля так нікого і не розпізнала, останнім відбув свій громадянський обов'язок директор, який затримався там ще довше, ніж я, і вийшов весь у червоних плямах. Пані Конопелька зауважила мені на вухо:

– Гляньте, який упир! Уже напився її крові. Я б теж не проти отако по смерті жирувати.

Опісля усі розбрелися по своїх кабінетах і книгосховищах, а директор повів панну Мілю до себе, щоб ще раз детально вислухати весь перебіг злочину.

– Якою ж крихкою і ранимою є наша жіноча доля, – зітхнула пані Конопелька, коли ми опинилися у нашому кабінеті, – особливо тут, у книгозбірні, де нема проторених доріг. Я б на окремих стелажах повісила застереження: «Сюди небезпечно заходити. Можете не повернутися». Той, хто її зґвалтував, зник собі серед книг, його ніколи не знайдуть. Я вже казала, що тут кояться дивні речі, у відділі стародруків я не раз чула шепіт, тривожний шепіт, який то наростав, то малів… Той шепіт не належав людській істоті, хоча вчувалися окремі слова, але я їх не розуміла, хтось шептав щось невідомою мовою, але чомусь я певна, що не людина… А якось я послизнулася і ледь не впала, коли ж нагнулася підняти те, що потрапило мені під ноги, то виявила з жахом, що це жмуток морських водоростей, вони були свіжі й пахли морем… а мокрі сліди вели углиб і зникали там удалині, куди я не наважилася поткнутися… Ви розумієте? Замолоду я бувала в Аббації і бачила море, запах його й досі живе в мені… До моря у Хорватії чи Славонії їхати треба добрих дві доби… Може, їх везли у відерку з морською водою… Але навіщо? Щоб покинути на підлозі? Але то ще не все. Роки чотири тому я полізла на стелаж число 188, де стояли в нас ще не описані манускрипти, куди ніхто не зазирав уже роками, і раптом відчула, як мене щось мокре ляснуло по обличчю, раз і вдруге, я ледь не гугупнула з драбини, але встигла міцно схопитися, а за третім разом навіть упіймала в жменю… уявляєте собі що?.. Риб'ячий хвіст! Слизький зимний риб'ячий хвіст! Він, ясна річ, умить мені вислизнув з руки і щез між книгами, а я з мокрим обличчям спустилася, зайшла до кльозету і глянула в дзеркало: на моїх щоках був червоний слід і три маленькі лусочки… Я пізніше показала їх одному професорові, і він визначив, що то луска морської риби. Ну, і пахла морем!

Вона нахилилася, витягла зі столу нижню шухляду і, вийнявши маленьке пуделочко, розкрила його:

– Ось, подивіться… Це ті засушені водорості і луска… Я зберігаю їх напровсяк. Мало що… Не треба тільки з мене робити стару ідіотку. Як то часом дозволяє собі наш небіжчик-директор. Я це все тому вповідаю, абисьте були пильні, днями я вас пошлю на стелаж число 188. І тоді мусите згадати мою оповідь.

11

Інколи вечорами Мількер виходив до центру міста й прогулювався, але доходив лише до Ринку і, проспацерувавши довкола ратуші, ніколи не йшов далі, туди, де колись шуміла нестримна ріка корзо, здавалося йому, що, опинившись там, неодмінно зустріне безліч привидів того старого, неіснуючого вже Львова, почує їхні голоси: «Як ся маєте, пане меценас?» – « Ці'ручки*, пані інжінірова!»… Не забрідав він і на колишню жидівську дільницю, бо мав таку підозру, що не вийде звідти живим, не витримає тієї навали почуттів, якими захлинеться, коли з вікон повисовуються ті, кого^він знав і любив, та почнуть кликати різними голосами: «Ай, Йоселе! Йоселе! Та куди ти сунеш? Ходи до нас!.. Йоселе, передай мамі, жи Іда заміж виходить! Хай прийде до нас, поможе готувати!.. Йоселе! Але ж ти вже великий! Певно, за дівчатами бігаєш?» – одна лише спроба уявити собі цю картину зворушувала його, і він струшував ці видіння, мов цвіт з вишні. На Ринку завше крутилося чимало туристів, помітивши їх, старий сповільнював крок, а то й зупинявся і якийсь час уважно розглядав, мовби когось вишукував. Він не мав жодного знайомого, з яким міг би піти на каву й посидіти за столиком теплого вечора, тому зазвичай пив каву сам, аж поки хто-небудь не підсідав до нього, але він ніколи ні з ким не заходив у розмову, хоча прислухався з байдужим виглядом до чужої балачки. Міг сидіти отак годину й дві при одній каві, замовляючи хіба ще кусник струделя або маківника. Теплі, шовкові вечори осені він любив особливо, вони закутували його в сизі спомини, він купався в них, як у літеплі.

– Пане Мількер, чи можна біля вас? – прокинув його з задуми дівочий голос, старий підвів голову і побачив дівчину з пишним кучерявим волоссям і вогнистими очима. Великі, наче вивернуті назовні вуста усміхалися, демонструючи білі разки зубів. Він кивнув і здивовано стежив, як дівчина сідає до столу, киває офіціянтові і замовляє каву, вишневий лікер і яблучний пиріг. Мількер мовчав, чекаючи, коли дівчина щось пояснить, а коли вона заговорила, відчув, як його пальці затремтіли і все тіло напружилося.

– Вибачте, маестро, що я вас потурбувала. Я давно вже хотіла з вами зустрітися.

Маестро? Мількер давно вже не чув цього слова, здавалося, воно долинуло до його вух з глибини років, він заковтнув повітря, але не промовив ні слова.

– Моя мама вчилася у вас… багато мені розповідала. Я теж граю на скрипці, але мама казала, що ваші уроки були неповторні. Та коли я почала довідуватися про вас щось більше, то з'ясувалося, що ви вже уроків не даєте.

Мількер кивнув.

– То правда. Не даю. Я вчив доти, доки мав надію виховати справжнього віртуоза, великого скрипаля. Але мені траплялися неуки або студенти, для яких музика не була чимось головним… чимось таким, заради чого вони могли б принести в жертву своє особисте життя, бо мистецтво, як поганський бог, завше потребує жертв. І хто цих жертв не складає – розчиняється у просторі. Такий закон. Як звати вашу матір?

– Орислава Горницька. А мене звати Яркою.

– Орислава… Орися… – замислився Мількер. – Так-так… одна з тих, що не зважилися на жертву. Вибрала тихе сімейне щастя, замість музики. Щоб опісля грати лише своєму чоловікові. Переважно на нервах. Музика таких не вибачає. Ви будете такою самою?

– Ні. Ніколи. Я зробила свій вибір. Я сказала мамі, що для мене головне – музика, і щоб вона припинила організовувати моє життя. І тоді вона розповіла про вас. Вона сказала, що тільки ви можете з мене зробити віртуоза. Що вам відомі якісь особливі таємниці скрипки, які ви не квапитеся розкривати, доки не переконаєтеся, що зустріли когось, кому варто їх розкрити.

– Якщо ви прийшли лише для того, щоб вивідати мої таємниці, то марно.

– Ні, я хочу удосконалити свою гру. І отримати якісь більші знання щойно тоді, коли ви переконаєтеся в мені.

Мількер надпив каву і задумався. Щось у цій дівчині підкупало його, бачив у її очах запал, чув у її голосі спрагу знань, але чогось йому ще не вистачало, віри в неї – чи що?

– Колись усе мистецтво належало богам, – промовив він, – це для богів будували храми, писали музику, малювали ікони, для богів танцювали і співали. А для кого хочете грати ви?

Дівчина, не вагаючись, відповіла:

– Для ангелів. Тільки не для тих, що намальовані у церквах чи на листівках, а для ангелів, яких ми носимо в собі. Бо людина носить у собі ангела, не ангела-охоронця, а ангела, який стогне, ув'язнений у сутінках душі кожного з нас, і якого рідко, дуже рідко нам вдається вивільнити з кайданів і дати йому свободу, щоб він злетів, вознісся, і тоді… тоді…

– …тоді разом з ним очищається і возвишається душа наша, душа кожного з нас, – продовжив Мількер і додав: – Ви цитуєте Мірчу Еліаде…

– Це і мої слова. Тобто вони стали моїми. Стали моїм кредо. Я за жодну ціну не хочу зрадити цього ангела.

– Якщо ви це кажете щиро… – опустив очі старий. – До того ж особа, котра читає Еліаде, не може оминути моєї уваги.

– Ох, повірте мені, – Ярка поклала свою долоню на його – свою тонку ніжну долоню з вузькими рожевими нігтиками на його суху і зморщену, на його кістляві пальці з видовженими, акуратно підстриженими нігтями, поклала і відчула холод його руки, пульсування синьої жилки і надію на те, що він починає їй довіряти.

– Я уже все вирішила для себе. Ви не пошкодуєте, що зробили мене своєю ученицею.