Текст книги "Танґо смерті"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

F

Наша бабуся теж мала заняття – вона плакала, але ні, не так, як то робить кожен з нас, вона виконувала художній плач, і так, як голосила наша бабця, не голосив ніхто, а слухаючи її, і камінь би заплакав, якби мав чим. Навіть той, що й не збирався плакати, починав і собі ридати та завивати, і руками вимахувати, бувало, що й сусід який лихий, що з небіжчиком ледь собі в очі не лізли у сварках, теж не стримувався і починав схлипувати, рюмсати, а далі вже і ойойкати, і носом сьорбати, бо бабця, якщо плакала, то плакала не від себе, а від родини, і то не загалом від родини, а від кожного окремо, миттєво перевтілюючись із невтішної вдови у зрозпачених братів та сестер, а вкінці голосила вже в образі доньок і синів, онуків і онучок, а одного разу, як її попросили, то і від імені улюбленого песика, і так правдиво скавуліла, так заводила, що геть усі пси з надовколишніх вулиць підхопили те псяче ридання і завили на все місто, а перехожі з переляку, думаючи, що то сирена, кидалися шукати бомбосховище, підземні кльозети і підвали. Отаке витворяла наша бабця, фахова плачка, тому її навперебій замовляли собі на похорон, і були такі дні, що не встигла вона виплакатися, як належить, на одному похороні, а вже треба було бігти на другий, тому й плутанина не раз була. Ото зачне вона ридати за покійником, аж з'ясовується, що то покійниця, але нічого, наша бабця завше вміла викрутитися. А то, було, прийшов до нас пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, і замовив собі нашу бабцю на свій власний похорон, бабця здивувалася, бо пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, був ще при повному здоров'ї і курив дорогі циґара*, але він пояснив, що хотів би почути, як його бабця буде оплакувати, тому хоче заплатити наперед, аби вирішити, чи варто замовляти саме нашу бабцю. А коли наша бабця поцікавилася, чому він собі не найме голосільницею жидівку, жиби йому на їдиші плакала, то пан Апельцинер, власник галантерейної крамниці, котрий курить дорогі циґара, відповів, що він то має в дупі, бо їдишу й так не розуміє, і хоча він буде вже мертвий, але душа його, напевно, хотіла б насолодитися востаннє плачем рідних, близьких і фахової жалібниці. І бабця виконала його бажання з таким натхненням і запалом, з такою пристрастю почуттів, що пан Апельцинер, почувши, як бабця ридає в образі його жінки, і сам заридав, а коли стали ридати усі його шість доньок по черзі, то він аж зашмаркався, а як плач підхопили зяті у виконанні бабці, то захлинувся димом дорогого циґара і плакав ще зо півгодини по тому, як бабця плакати скінчила, а відтак заплатив гроші, повернувся додому, напився чаю з ромом, закурив дороге циґаро і помер, бо так йому сподобався той плач, що не годен був дочекатися своєї останньої хвилини.

А ще в моєї мами був брат, священик, що мав парафію на Замарстинові, називався отець Мирослав, але я його кликав просто «вуйцьо». Слухати його проповіді сходилися люди не тільки з усього Замарстинова, а й з Голосок, і з Підзамча, ба навіть з Брюхович. У перших рядах зазвичай стояли самі батяри і жадібно ловили кожне слово, душачись зо сміху, бо любили вони вуйця понад усе, називаючи отцем-батяром, а проповіді вуйця були і справді неабиякі, люди після такої проповіді усю дорогу додому дискутували, що б то мало означати. Одна проповідь так запала в мою душу, що я вивчив її напам'ять, як «Отче наш»:

– І шо я вам нині вповім, миряне! – почав одної неділі промовляти отець Мирослав. – Я вам вповім, жи Бог – то є найвища премудрість. Він все обдумав до найдрібніших деталей, даючи життя і мухам, і комарам, і метеликам-одноденкам, і слимакам, і людям. А ми, невдячні, часами нарікаємо, що життя коротке, а декому хотілося б жити вічно. Але уявімо собі, що наші мрії збулися – люди стали жити вічно. У кожного б тоді були не тільки діди і баби, але й прадіди і прабаби, ба навіть прапрадіди і прапрабаби, і прапрапрадіди і прапрапрабаби. І уявіть собі, що певна дівчина вирішила ся віддати за порядного хлопця. А для того мусила б запитати дозволу у своєї мами, а її мама – у своєї мами, а та – у своєї і так аж до самої прапрапрапра… матері. А що жили б усі вони в різних селах і містах, то цей процес затягнувся б на роки і роки. Але даймо на те, жи тота найстаріша прапрапраматір, яка від старості зісохлася на скіпку і скидалася на карачкувату галузку, яку навіть тримали на підвіконні поміж вазонів, аби не забути підлити, ота найстаріша погодилася з вибором її прапраправнучки. І блага вість покотилася назад, звідки прийшла, і знову роки за роками минали, а відданиця тим часом уже добряче підтопталася, а парубок в нервах знайшов собі якусь іншу панну. Чи то не біда?

Другий мамин брат вуйцьо Льодзьо був членом ОУН, і в нього на поясі під блюзкою завше бовталося кілька гранат. Він обіцяв себе підірвати, якщо б його вислідила поліція. Мама змушувала його ті гранати скидати в сінях на шафі, а то ще чого доброго котрась урветься. Вуйцьо не мав нічого проти. Він мене брав на коліна і казав:

– Ото підростеш, і ми з тобою вчинимо атентат.

– А що таке той атентат?

– Замах. Ми з тобою підірвемо якогось польського міністра.

– Навіщо?

– Як то навіщо? Бо такий отримаємо наказ. А наказ треба виконувати. Якщо мене викличуть до головної команди і скажуть: «Нині маєш кинутися з гранатами під потяг поспішний число 368 дріб 2, котрий буде на Підзамчі о 19.30», то я тільки вдарю пальцями по мазепинці і, вигукнувши « Розказ!*», побіжу відразу на колію. І ні хвилі не вагаючись, впаду просто під колеса. В очах мені буде горіти полум'яна звитяга, а з вуст лунатиме «Не пора, не пора нам ляху, москалеві служить!»

– Шо ти дитину вчиш? – гукала матінка з кухні. – Хочеш, аби він в школі то повторив?

– Нє-нє, – махав мені вуйцьо пальцем коло носа. – То є страшна таємниця. Аби-с не смів нікому мене видати, чув? – Я кивав і відчував, як від страху завмирає моє маленьке серденько. – Ти син героя і небіж героя, тобто мій. Тому мусиш готувати себе до героїчних вчинків. Але нікому ані мур-мур.

І я готувався.

Вуйцьо Мирослав, вуйцьо Льодзьо і моя мама мали один спільний скарб – дідуся Люцилія, їхнього татуня. Його батько, а мій прадід, був учителем греки і латини, і назвав сина Люцилієм, але той у батька не пішов і подався до війська, перед тим оженившись та наклепавши дітей, на італійському фронті його контузило, він повернувся додому, а за якийсь час став поринати в незбагненно глибинну прострацію, інколи завмираючи просто посеред кімнати або за столом, споживаючи зупу. Тоді бабця брала тріпачку на мухи і ляскала нею по столу, дідусь здригався і враз випірнав із тої прострації, наче з глибин морських, і казав: «Ну і такво-во… а ви кажете…» з таким виглядом, мовби він нікуди й не пірнав, а щось нам оповідав і тепер тільки завершив свою повчальну оповідь.

Хоч дідусь і мав добру пенсію за свої військові заслуги, але душа його рвалася до чогось більшого, і коли директор заповідника на Високому Замку, який теж був ветераном, запропонував дідусеві працювати відлунням, він радо погодився. Уся дідусева робота полягала в тім, аби, сидячи в печері, уважно слухати усі вигуки туристів та повторювати кінцівки, туристам така забава дуже подобалася, і вони деколи галайкали там по півдня, вигадуючи чимраз штудерніші словечка, кінцівки яких вганяли панночок і пань у бурячкову барву. «Кому не спиться в ніч лихую!» – гукали туристи, а дідусь відразу підхоплював своїм замогильним голосом три останні букви і з натхненням катуляв ними, поволі затихаючи. Батяри вигадували ще дотепніші фрази на зразок «Із вікон мухи попи здували», а дідусь, проникливо вловивши тонкий підтекст, уже не якісь там букви, а обидва останні слова чіпляв на язик і тягнув їх у глиб печери, наче яку полонянку. Та з віком він, підупавши, став недочувати і вже не міг повторити капка в капку туристичні вигуки, а тому почав імпровізувати, виходило навіть ще цікавіше, але мало скидалося на правду. Туристи, запідозривши шахрайство, стали пориватися до печери, і врятувало дідуся тільки те, що жоден з них далі як на три метри заглибитися не міг, бо, послизнувшись на дідусевих гівенцях, хляпав посеред печери в ту калюку з таким розпачливим криком, що решту туристів здувало вітром. Дідуся звільнили. Тепер ми мали в хаті своє відлуння, бо дідусь повторював за нами кінцівку кожного речення, чим вганяв матусю в нерви.

– Ідіть принесіть води, – прохала вона дідуся.

– …води, – повторював дідусь і не рухався з місця.

– Шо ви мені повторюєте?

– …торюєте, – плямкав дідусь і не рухався з місця.

– Та шо то, курча ляґа македонська, – вибухала матінка, – шо ви з себе глупка робите?

– …робите, – кивав дідусь і не рухався з місця.

– Як не принесете води, то дістанете фіґу з маком, а не зупу з кльоцками!

– …льоцками, – погоджувався дідусь і не рухався з місця.

– Всьо! – гукала матінка. – Моє терпіння луснуло, йду сама по воду!

– …воду, – радів дідусь і щойно тоді хапав відра і вилітав, як з катапульки.

Нашого дідуся знало півміста, бо, повертаючись уночі з якої-небудь кнайпи, він завше повідомляв про це мешканців Львова своїм голосним співом, який мало скидався на спів, зате його важко було відрізнити від ревіння великої рогатої худоби, а тому рідко з якого будинку не відкривалося вікно і не сипалися прокльони на його лису голову. Бабця намагалася дідуся зранку соромити, сповідала довго і терпляче, пояснюючи, яку ганьбу він приносить родині, але дідусь лише мовчки кивав головою, а увечері зникав з хати і опинявся там, де збиралася найтемніша еліта міста – волоцюги, батяри, пияки, розбишаки і злодюги, одне слово – така галайстра, що з нею за одним столом і сідати небезпечно, але наш дідусь серед тої шушвалі чувся чудово, усі пияки ставилися до нього по-приятельськи, а що його любили, то залюбки й учворяли* йому різні фіґлі*, запихаючи в кишені маринарки* презервативи, недопалки дамських цигарок, папільотки, старі панчохи, а раз навіть убгали до кишені великі рожеві майталеси*, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмінкою* манкети* і комір та пирскали одеколоном. Одне слово, бабця мала атракцію, випорожнюючи ті кишені та йойкаючи над засмарованими сорочками. Найбільше її вивели з рівноваги оті рожеві майталеси з зеленою латкою в розкроку, бабця спочатку задемонструвала їх усій родині, а потім вийшла на кружґанок* і стала махати ними, як прапором, виголошуючи свій непідробний високопоетичний плач за упокій своєї долі, яку так ганебно плюгавить її чоловік. Вона закотила очі до неба і, звертаючись до Господа, прохала, аби він прийшов до неї і забрав до себе, бо вже несила терпіти. «Я готова відійти на тамтой світ у будь-яку хвилину, – волала вона в небеса, а сусідки співчутливо кивали головами і втирали очі хустинками, – ніц мене не тримає. Лиш, як подумаю, що буде з тим старим цапом, то шлякмене на місці трафляє, і мушу жити далі, але вже йому на зло!» Дідусь у цей час спокійнісінько собі снідав, ховаючи у вусах загадкову усмішку, яка, можливо, й могла б засвідчувати усю правдивість бабусиних підозр і незаперечний доказ його провини, якби не похилий дідусевий вік. Він ніколи не виправдовувався, не боронився, а усі бабусині звинувачення сприймав як належне, бо вочевидь волів, аби його усі мали за неприторенного гульвісу, аніж за старого маразматика. Інколи дідусь повертався не сам, а його приносили на світанку добрі друзі в рядні й клали нам під поріг, дідусь продовжував мирно хропіти, аж поки хтось не виходив на ґанок, тоді бабуся набирала кухоль зимної води і виливала на дідуся, він підскакував на місці, пирхав і тряс головою, вигукуючи при цьому команди: «Вперед! За мною! Бий ворога! На багнети! Ні кроку назад!». Другий кухоль зимної води його остаточно отямлював, і він, уже облизуючись та плямкаючи губами, цікавився, що там на сніданок, на що бабця неодмінно повідомляла, що їсти йому доведеться псячі гівенця у підливі бешамель.

Щойно коли дідусь помер, бабуся полегшено зітхнула, але перед тим, ясна річ, виконала свій незабутній плач, у якому, щоправда, ні слова не було про презервативи, шмінки і майтки*, а було таке голосіння, що нехай Ярославна сховається.

– Боже, Боже, скільки я через нього намучилася, і що я тільки в тих кишенях не знаходила! – зітхала вона за поминальним столом у колі родини і сусідів. – Ото тільки й відпочила, коли його на війну забрали. Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно.

Опісля всі присутні пірнули в спогади про дідуся, і я уперше почув про його заводіяцький характер, адже за моєї пам'яті він не скидався на гультіпаку, зате замолоду він теж любив хляти пиво не в порядних кнайпах, а в зачучверілих мордовнях*, у яких рідко обходилося без авантури, бо сміливо рвався у першу-ліпшу бійку і заспокоювався лише тоді, коли покидав її з підбитим оком, розквашеною губою, надірваним вухом чи вирваним віхтем чийогось волосся у кулаку, а своє гультяйство дідусь намагався прикрити тим, що ходить до читальні на проби вистави, та одного разу прителіпався аж над ранок і на всеньке подвір'я кричав:

– Дубрийдинь, муї куханє!

– Я ті дам, куханє! – відповідала бабця. – Ти перши кажи, десь був цілу ніч.

– Та я був у читальні. Вчора була проба, та во прийшла пуліція та й нас всіх накрила, та й ми всі во так пирисиділи в криміналі, ая!

– А то брехайло! А жиби ти скапав, як та свічка! А жиби ти спух, як та нитка! А жиби тобі всі зуби повипадали, окрім удного, кутрий би тебе все життя булів! Я ті дам читальню, я ті дам кримінал!

– А бігме, жиби я сі з того місця ни рушив! Та ми тому ни винні, жи прийшов, рузуміїш, той во шпіциль*, утой шпаґат* і ше там кількох і забрали нас.

– А дівок з вами також забрали?

– Яких дівок? Дівки там ни були. Та шо ти сі вчипила? Та я пішов просто з праці, з мулярки ду читальні… ну… дивисі і такі во авантури ми мали.

– А Ірка шо? А Стефка шо? Вони теж на пробах? Більши мині ані на крок до читальні!

– Та знаєш, та то так ни можна ду читальні ни худити… Худи раз зі мною, во, тай пубачиш, жи то жадної паскудної руботи нима… тамечки во така прусвітянська в нас рубота є.

Спогади про «просвітянську роботу» неодмінно викликали дружній сміх, особливо згадка про те, як бабуся уперше одного ранку виявила на його манкеті ядучу червону шмінку та влаштувала скандал, який надовго запам'ятався усім сусідам. Можливо, що той скандал і не був безпідставним, і дідусь таки справді скочив у гречку, а бабуся вибігла з тією сорочкою на балькон і виголосила полум'яну промову, у якій збештала на чім світ не тільки свого чоловіка, а й кнайпу Іцка Спуха на Сонячній і самого спухлого Іцка Спуха на додачу, де порядні чоловіки потрапляють у лабета розбещених хвойд і хтивих повітруль. Заінтриговані сусіди повивалювалися з вікон, висипали на кружґанки і балькони і слухали тієї тиради з непослабною увагою, у той час як дідусь спокійно собі посапував на подружньому ліжку. Але в якийсь момент до його сонної свідомості долинули слова і вирази, які, без сумніву, вражали його чоловічу гідність і честь, він зірвався з ліжка, метнувся на балькон і, вхопивши бабусю – тоді ще молодицю – упоперек, перегнув її через перила так, що вона замахала руками, як курка, що намагалася злетіти, а її великі круглі перса вивалилися з блюзки. Тепер вона волала одне-єдине слово «Рятуйте!», а дідусь, втримуючи її лівицею за шию, правицею відважував такі лункі кляпси по сідниці, аж виляски луною котилися.

7

Той суботній ранок не відрізнявся нічим особливим – сніданок, прогулянка в саду, монолог пані Стефи, цього разу про нічний вітер, про збиті яблука, про гілки, що люто морскали шиби і не давали заснути, і про молитву до святого Антонія, яка втихомирює бурю. І Ярош пригадав, що справді чув серед ночі шум вітру і шелест гілля, в саду побачив опалі яблука і став збирати, вони довго не полежать, але можна начавити соку. Занісши кошик з яблуками в підвал, подався до крамниці, в якій торгували італійськими та німецькими продуктами, купив спагеті, парміджяно, помідоровий соус та прихопив кілька пляшок червоного і білого вина. Прибравши в хаті та звільнивши стіл у вітальні від книг, які мали звичку заполонювати щораз ширші території, наче кочові завойовники, і вигулькувати у найнезвичніших місцях – наприклад, у лазничці, на сходах, на підвіконнях, – він вийняв посуд, яким сам не користувався, але який колись ідеально помила колишня коханка і запакувала в коробку, прискіпливо оглянув його проти світла і розставив на столі. Невідь чого відчував дивне хвилювання, так, мовби це не його син, а він сам має привести до себе дівчину уперше. Це відчуття не покидало його увесь день. Його стосунки з сином були далеко не ідеальні, вихований без батька, Марко дотримувався певної дистанції, зокрема ніколи не називав його татом, а коли треба було звернутися, то використовував такі слова, як «Слухай!» або «Чуєш?», кожен з них жив уже своїм окремим життям, і будування мостів було радше не внутрішньою потребою, а дотриманням традиції, хоча йому й бракувало стосунків інтимніших, коли б можна було обняти сина чи розкуйовдити його чуприну.

Упоравшись із порядками, він сів на канапу біля вікна і розгорнув нью-йоркське видання роману Томаса Пінчона «Gravity's Rainbow», який він читав уже місяць по кілька сторінок в день, і це читання завше впливало на нього на диво заспокійливо, дозволяло відмежуватися від зовнішнього світу, а багатозначність англійських слів та фраз викликала каскади асоціацій, які роїлися в голові, як бджоли. Коли озвалася мобілка, він схопився, як ошпарений, дзвонив Марко – вони уже під'їжджали. Ярош вийшов на подвір'я, доріжка, що вела до хвіртки, була всіяна напівзогнилими сливками, що попадали за ніч з дерева, коли буяв вітер, він хутенько схопив мітлу і почав їх змітати. За цим заняттям його і застали Марко з Данкою.

– Це ти спеціально для нас? – засміявся син. – Це зовсім не обов'язково, по м'якому навіть приємніше ступати. Знайомити вас не буду, ви вже знаєтеся.

За обідом вони говорили про різні речі, які їх насправді мало цікавили, проте бувають обов'язковими при таких зустрічах, але поступово крига скресала, чому сприяло вино, і врешті дівчина, злегка зарум'янившись, насмілилася поцікавитися, над чим зараз працює професор, і Ярош розповів тоді про «Книгу Смерті» і дивні пісні з танцями.

– «Танґо смерті»? – перепитала Данка. – Це цікаво. Таке танґо дійсно було… Під час війни.

– Справді? – пожвавився Ярош. – Я не чув.

– Це танґо було створене в Янівському концтаборі під час війни. Мені про це розповідала бабуся. Німці зобов'язали кількох єврейських музикантів створити оркестр і грати різні мелодії приреченим на розстріл. Серед тих мелодій було танґо, яке назвали «Танґом смерті».

Ярош не приховував свого подиву. Дивно – і як він це проочив?

– То вони самі це танґо створили?

– Бабуся знала одного з музикантів, училася з ним у консерваторії. Він вижив, йому вдалося утекти. І ось він розповідав, що ту мелодію вони скомпонували на основі якогось старого рукопису.

Ярош відчув, як у нього забилося серце й охопило передчуття свіжої сенсації, він напружився, як хорт на ловах. З'ясувалося, що старий музикант, можливо, і досі живе десь на Клепарові. Принаймні два роки тому він був на похороні Данчиної бабусі, отже, у батьків мусить бути його телефон, і Данка обіцяла його роздобути. Відтак розмова перейшла на антологію арканумської літератури, яку укладає професор, і дівчина сказала, що й сама уже дещо переклала, тільки соромиться показати.

– Варто бути впевненішою, – сказав Ярош, – для дівчини це особливо важливо. І не соромитися консультуватися. Я ж так розумію, що мені доведеться бути й вашим науковим керівником? Тому при нагоді радо перегляну ваші переклади. Ви очевидно користуєтеся моїм арканумсько-англійським словником, але скоро я завершу роботу над арканумсько-українським.

– Це було б чудово. Звичайно, я ще арканумської мови не вивчила, щоб самій перекладати з оригіналу, тому перекладаю з ваших англійських підрядкових перекладів. Але це теж складно, бо мало того, що англійські слова багатозначні, то ще й арканумські ієрогліфи мають по кілька значень. Як ви вважаєте: чи під силу мені вивчити арканумську?

– Чому ні? Якщо розібратись, то це набагато легше, ніж вивчати китайську або японську. В арканумській мові більшість ієрогліфів були фонограмами і означали збіг двох або трьох приголосних – пр, мн, вкр, пт і т. д., або окремі приголосні – усього 24. Голосних ієрогліфи не позначали взагалі.

– Так само, як і в єгипетській.

– Так. І так само, як і в єгипетській, були серед ієрогліфів ідеограми – знаки, що відповідали окремим словам та поняттям. Арканумці комбінували фонограми й ідеограми за певними правилами з тим, що переважали фонограми. Усього існувало триста найуживаніших арканумських ієрогліфів.

– Це удвічі менше, ніж у єгиптян.

– Але з часом у єгиптян, особливо в греко-римську епоху, кількість ієрогліфів виросла, а в арканумців не змінилося нічого аж до занепаду їхньої держави. Крім того, ви будете здивовані, наскільки багато є збігів з українською мовою. Практично щодруге слово. Пта – птах, ескле – скеля, стрх – стріха і стрих*, дм – дим, ехта – хата…

– А як буде арканумською «моя кохана»? – перебив Марко, який вочевидь упродовж тієї фахової розмови нудьгував.

– «Ме елеле».

– Не бачу жодного збігу.

– А слово «леле» тобі відоме?

– А ще бог любові Лель, – додала Данка. – Ти просто не розумієш, як це захопливо пірнати у стародавні мови.

– О-о, написання комп'ютерних програм теж захопливо. Але оскільки я у вашій розмові нічого не тямлю, то, гадаю, ви не будете проти, якщо я подивлюся бодай другий тайм, якщо вже пропустив перший.

Марко пересів на фотель у кутку й увімкнув телевізор. Яроша футбол ніколи не цікавив, але цікавила розмова зі студенткою.

– Якщо маєте при собі флешку, я вам можу скинути ті файли з мого словника, які вже опрацьовані, – сказав він і, коли Данка радо погодилася, додав: – Перейдімо до мого кабінету, щоб не заважати Маркові.

Марко усміхнувся і недбало махнув рукою. У кабінеті, захаращеному книгами, часописами, папками, вирізками і рукописами, панував, на перший погляд, розгардіяш, але в тому розгардіяші Ярош чудово орієнтувався. Увімкнувши комп'ютер, він швиденько перекинув файли на флешку і вручив дівчині, однак па цьому її візит до священного кабінету не завершився, вона не могла відірватися від книг і, виймаючи одну за другою, розгортала і, не в стані стримати захвату, зітхала. Ярош добре знав, яке враження на інтелектуалів справляє його книгозбірня, тому реакція Данки його не дивувала, але дивувало інше – з яким пієтетом вона брала окремі книги в руки, видно було, що ці книги їй знайомі з бібліографії, але в наукових бібліотеках Львова вони були відсутні, оскільки видавалися за кордоном.

– Що змусило вас вивчати мертву мову? – запитала вона.

– Безсмертя. Адже воно матеріалізується у словах, слово має магічну силу. Господь творив світ за допомогою слова. І коли я починаю розмовляти арканумською, то в мені оживають тисячі арканумців. Арканум не загинув, він воскрес і живе в тих, хто вивчає його.

– Вас змусило безсмертя, а мене змусили ви.

Ярош усміхнувся, розгадавши сокровенне бажання гості, бо ж він нікому не позичав книг зі своєї книгозбірні, і насамперед це стосувалося панночок. Жінки до книг ставляться інакше, часто як до позичених у подруг блюзок, мештів чи кульчиків, панночки, з якими Ярош уже мав роман, ніколи йому позичених книг не повертали після завершення роману. Правда, книги, які він позичав, не мали високої цінності, то була якась белетристика, отже шкодувати не було дуже за чим, натомість Данка належала до зовсім іншого типу панночок – вона цікавилася наукою і книгами, якими цікавилися одиниці на цій планеті. І була ще одна суттєва обставина – у Яроша з Данкою роману не було. Тому одну книгу дівчині таки вдалося вимантити, але Ярош цього разу відчув, що мусить скоритися, виховати талановиту ученицю – це теж відповідальна річ, до того ж його підкорило признання про те, що саме він її заохотив до вивчення арканумської мови.