Текст книги "Львівська пані"

Автор книги: Юрко Сангал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

БІГАНИНА ЗА СОБОЮ

Замонькало це все! Сидиш у своєму старезному тілі, як у в’язниці. Надворі так сонячно й радісно, аж плакати хочеться, що не маю змоги побігати десь по траві, плюснутися у воду, і знову кудись бігти; а потім лягти собі у пшеничному полі, дивитися здолу на колоски і розуміти, чому вони все тягнуться й тягнуться вверх, і разом з ними тішитися сонцю й обіймам синьооких волошок і червонолицих маків. Лежати й ні про що вже не мислити, а натомість наповнити свою душу по самі вінця почуттями цього незбагненного щастя жити.

А тепер сиджу і мрію про те, що раніше було мені як повітря…. Хіба таке можна від когось відібрати, хіба воно може закінчитися?! Це ж – як відібрати в людини дихання, а серце й далі примушувати битися… Краще б дощ падав безперестанку – тоді, може, не було б нестерпно боляче сидіти замкненою. Так-так, гріє сонце, але вже не для мене. Для мене – лише відбивається полисками в чужих вікнах навпроти. Хоч би вдарила гроза! Хоч би впала злива, а я сміялася б, спостерігаючи, як усі дають драпака!.. В таку хвилю навіть природа завмирає, і вже не так шкода, що мусиш сидіти сиднем. А як цікаво, коли гроза стає такою вже сердитою, такою вже, що й сама не смієш сердитися! Тоді навколо страшно блискає й гримає, а ти віднаходиш у своїй душі цілковитий мир та спокій, ніби заново народилася…

Завжди дуже журюся, коли бачу чуже весілля. Стає мені так сумно, що ради на те не маю. Тільки-но війне мені перед очима біла сукня – не можу стримати сльози. Тому що сама вже ніколи її не одягну. Більше ніколи не піду в ній до церкви. А мені ж так до вподоби це білосніжне диво! Не хочу вірити, що вже не буду в білій сукні. Не хочу вірити! От би ще раз відчути й пережити доторки весільної сукні… Це було би більш ніж добре! Ти диви, молода аж сяє від щастя, а в мене серце розривається… Не знає вона, як гарно виглядала я в такій сукні. Не знає вона! А як хизується! Дурепа! Плакати треба! Вже більше її не одягнеш! Не одягнеш!

ПРИКМЕТА

Що-о-о-о, вже померла?! Як то – вже померла?! Як то ви не бачили, що я на ліжку! Вам двері заступили?! А мозок вам не заступило?! І таке дзявкнути! Мене аж трусить від цього вашого: «А що, стара вже померла?!» … вже померла! Бач, що вигадав! Ваше вибачення – що ви вже три роки тут не були, – ніц мені не значить. Це жахливо – чути, що про тебе говорять як про покійницю. Та не кажіть, ніби це добра прикмета… Я не потребую такого добра! І так ця смерть дошкуляє звідусюди… Хоча такий трафунок у мене вже був: одна зараза ляпнула моїй кумі, що я померла. І та, нічого не підозрюючи, прийшла вся у сльозах. А я в той час сиджу собі на ґанку, і чую: сорока попереджає про гостей. У душі вже й радію, що хтось прийде… Аж бачу: стоїть кума оторопіла й навіть не вітається… Я запитую, що сталося, а вона – не реагує. Підходить до мене і, як та ненормальна, починає мене мацати, щипати, далі – обнімати… А заговорила, і то як та заїка, поки я не штурхнула її у плечі. Тоді я страху набралася немало! Хоч пізніше мали ми з чого сміятися. Але не минуло й року, як куми не стало…

Бодай йому язик відсох! Гадає, якщо молодий, то вже має право мене пережити… Зась йому! Недурно перепудився, коли побачив мене живу. Аж язик йому почав заплітатися. Він злякався не так своєї нетактовності, як дечого іншого…

ДЕНЬ УРОДИН

Скоро знову день моїх уродин. Хоч це мій день, але він так розпікає мені мозок, що краще б його не було… Він завжди дає мені згадати, що є й інший день… Навіть замолоду так муляло мене в цей день, що хотіла лише забутися… І такі вже бенкети влаштовувала, такі бенкети, аби заглушити й найменшу думку про «інший день»… Будь-який натяк на нього… А дехто дивувався моїм безмірним витратам на ці забави. За місяць наперед усі готувалися, коли знали, що підходить мій день… І так на нього чекали, що по-іншому й не могло бути. Скільки ж радості було на тих вечірках, скільки танців і музики! Скільки!.. Але ніхто й не здогадувався: це гучне застілля для мене – як поминки за черговим роком, який відійшов навіки і вже ніколи не вернеться… Ніколи! Коли я була молодою, то могла напитися й забутися… А тепер що робити?!

БОЛИТЬ

Якби не вогонь, то можна було б померти від смутку. Він горить у коминку, і коли дивлюся на нього, лише на нього, то щось спалахує в моєму серці, і стає тепло не тільки ззовні, а й усередині. Вже жодна жива істота не має до мене тепла, і лише він єдиний гріє мою самотню душу… Лише він єдиний… У ньому стільки добра і якоїсь загадкової сили, що мені хочеться віддати йому себе геть усю, геть усю, і самій перетворитися на цей вогонь… Самій стати ним, аби вічно горіти й пекельно обпікати зашкарублі серця, пекельно обпікати, – може, тоді й згадають про Зоську… Може, тоді… Аж тепер я зрозуміла нічних метеликів, які беззастережно кидаються в полум’я, аби, спалахнувши, стати з ним єдиним цілим… Спалахнути, як цей метеор на небі, й показати людям їхню долю…

Айй, зуб так занив, ніби сказився… Таки неспроста він мене болить… Певно, Стефка має прилізти. Він чомусь завжди ниє перед появою тієї зарази. Ну й біль! Ні про що інше вже не годна думати. Так ниє, аж у п'ятах віддає… Але вже ліпше най він болить, аніж має душа боліти… А якби не болів, то й не знала б, що він мій. І ліва рука так заніміла, що пальців уже не чую… Хоч бий по них, ламай їх – мені все одно… І дивлюся – ніби моя рука, а мені не належить… Уже ліпше боліла б, аніж стала мені чужою. Най би боліла! Ой, як зуб ниє! Як болить!

Обдурила Юліана, що до нього якийсь хлопець приходив, а тим часом виманила в нього цукерки. І ще ж які смачні! Напевно, для своїх хвойд заникав. Я йому: «Чи часом не маєш цукерків?», і так дивлюся в очі, що він ладен був всі віддати. А коли запитав: «Який хлопець?», то я чомусь цього рудого згадала, з кульчиком, щось він мені так в око впав, що ніяк не можу забути. Але з’ясувалося: цей рудий зараз вчиться в Німеччині, і Юліан ніяк не хотів мені вірити. Але я так божилася, так божилася, що він не міг не повірити. В якийсь момент я й сама вже повірила… Пізніше скажу, що стара-дурна і добре не пам’ятаю, хто це був. Чого не зробиш заради цукорок!

ЮРОДИВИЙ

Якби жив зараз мій чоловік, то я мала б усе, чого б тільки забажала. Але мужчини помирають борше, ніж жінки… Та й довше від жінок не випадає їм бути. Ну, най би жили так само! Жінка створена для чоловіка. А як нема в неї чоловіка, то її завше якийсь дідько чіпляється. Взяти б нашу кам’яницю – самі старі баби… Хоч би один порядний мужчина жив тут – мала б на кого дивитися. Був один ледве теплий Тарас, і то з інфарктом у заклад попав… Напевно, не витримав моїх поглядів. Лише самі старі дурепи тут гризуться. Було б за кого… Зі старших хіба нещасний Місько залишився, та й то Бог відібрав йому розум. Завжди немитий, неголений; з таким страшним лицем він не те що на людину – навіть на чоловіка не схожий. І всі його цураються, як якогось заразного прокляття. Ніби якщо з ним заговориш, то сам таким станеш. І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Навіть у нас в селі подібний Юзик був. Його не обходили інші: жив своїм життям, розмовляв сам із собою, – тільки б їсти хтось дав. Так і цей. Такий погляд, ніби звернутий у себе… Страшнішого нема, ніж подивитися йому в очі… Ніби якась несусвітня сила торкнулася тебе чи сама смерть глянула на тебе – з переляку можна обпісятися… І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Як він йде, то я відразу до хати втікаю, хоч і мучуся потім дивним чуттям, що так не можна… Постійно чогось чіпається – запитує, як у мене справи. Та ще таким тоном, що боронь Боже відповісти: «Все добре»… І справді, щось останнім часом цілком не нарікаю… Не до добра це! Так і не опам’ятаюсь, як біда підкрадеться… Але як сказати юродивому, що тобі дуже зле? Ліпше не попадатися йому на очі.

СПРОБА ДОВЕСТИ, ЩО…

І хто вигадав цю старість?! Життя ж – лише для молодих… Не хочу вірити, що я стара. То злі язики таке про мене базікають. Дали б мені зараз більш-менш чоловіка, то… Я довела б! Добре, що хоч Назар є. Коли раніше брала на квартиру самих дівок – щохвилі здавалося: вже скінчуся, «швидка» не встигала мене рятувати. Одного року аж чотири дівки мала – сподівалася на більшу поміч… Вони ж, сучки такі, тільки про хлопців думали, а на мене навіть дивитися боялись, ніби їм хтось очі повиштрикував. Гадали собі: не подивимося на стару – ніґди такими самими не станемо… Смердючі! І діставалося ж їм тоді від мене, ой як діставалося, напевно, аж не раді були, що дівчатами народилися. Вже як я впадала в нерви, то такі сині були, як моя задниця після уколів. Татового ременя боялися менше, ніж мого язика. Тільки-но пробувала котрась не догодити мені, то я зразу їм чотирьом вивертала навиворіт усю їхню суть… Зразу! А особливо, коли біля них якісь каваліри крутилися. Як же я любила їм напакостити, аби довго стару пам’ятали!

Ой ті дівки!.. Коли з’явився Назар – усе цілком перемінилося. Лише подивлюся на нього – і вже легше стає. А особливо, коли він не застібає сорочки… Якби притулилася щокою до цього його волосся на грудях, то ніби назавше…. Хоч, буває, як почне кричати на мене, як почне кричати, то я готова бігти, бігти навіть хорими ногами… І чую себе такою заведеною, якби недавно народилася… І потерпаю, аби він не здогадався, яке це зараз велике благо для мене – цей його крик, ця чоловіча сила, що пронизує мене наскрізь, бо відчуваю її навіть у своїх задубілих п’ятах, у кінчиках волосинок… Не кажучи вже про мої сідниці – їх ніби мнуть одночасно з десять хлопів, і ось-ось роздеруть. Тоді я забуваю про все на світі, і навіть смерть не страшна мені, навіть смерть…

Диви, що вигадав цей Назар! Треба ж таке – вставив у лазничці замок. Йому, бач, не подобається, що я заходжу, коли він купається… Та най би собі купався, я його не чіпаю. Лише раз спробувала спину намилити, та він чогось страху набрав такого, що ледве не потонув. Хлопець ніби нівроку, а чогось полохливий. Здійняв такий ґвалт, аж сусіди мали що слухати… І що б то такого сталося, якби я трохи потерла йому спину? Майже як рідному. І яке він має право до замка?! Ну й квартиранта взяла собі! Цілком не зважає на мене… Та ще й із себе щось показує… Правда, донедавна був люб’язніший – поділ сорочки зав’язував на животі вузлом, і було видно пупець… А в нього ж те волосся, що коло пупця й нижче, таке ніжне-преніжне… Колись казали: доріжка курви. Тягнеться все нижче й нижче, а там, напевно, – кущик, пшеничне перевесло… От би кінчиками пальців погладити його, притулитися до нього щокою, як до шерсті кота!..

Цей Назар дбає лише про себе. Я до нього і так і сяк – навіть краще, ніж до рідного чоловіка, а він, диви, бештає мене, ніби якусь дівку з вулиці. Та ще, буває, загне такого матюка, якого я зроду не чула. Ніхто в житті чогось подібного не казав мені. Дивно, що я після цього цілком на нього не серджусь. Буцімто навіть ліпше стає, хоч колись страх як не любила чути матюків. А нині він щось таке скаже – на коротку мить забуваю саму себе. Але ж який дідько примусив торкнутися його грудей?! Вони такі чоловічо-волохаті, що спробуй втримати руки… І зате ледь не вбив мене. Ліпше вбив би, ніж маю так мучитися.

То дурниця, що мені стільки літ! Я чую себе ще в силі… З його появою у мене, може, знову місячні… Може, мене ревність роздирає, коли він дівок до хати приводить. Але його Наталці ні разу не прохопилася – мовчу, як та партизанка… А в тих дівок гулящих – ні встиду, ні совісті! Одна подружка Наталчина, як тільки дізнається, що та на роботі, зразу ж, курвисько, біжить до Назара. Хоч мені й Наталка до одного місця, але – як то так можна?! І сусідка згори тільки й жде моменту, аби непомітно для мене шмигнути до нього. Гадають, що стара сліпа і глуха. Та й хто мені повірить, якби я правду казала… Але я не теперішня! Ці шльондри зіпсують мені Назара наніц. Аякже, витискають з нього все, і він на мене навіть не реагує… А знав би, яка я була ладна, як мене хлопці хотіли!.. Де ж справедливість?! І як то час ділить людей! Вони поруч, а між ними така прірва, ніби по інший бік моря стоять. Я вперше так закохалася. Мені навіть смерть зараз не страшна, а завше нікого й нічого так не боялася, як її. Чоловіка свого не любила, хоч мені й було з ним добре. Ніколи не гадала, що зможу когось полюбити. Вже й забула, коли допоминалася таблеток. Якби зізналася у своїх почуттях, то, напевно, відразу відправили б мене до шпиталю для хворих на голову. Бо якщо ти стара – не маєш права кохати. Чекай на свою смерть. Та я не проти померти, але перед тим Назар мав би згодитися на… Правда, я так замучила б його, що він сам би скоріше скінчився… Роздерла б на шматки, з’їла б усього! Шкода, що мені забракне грошей купити його…. А сама колись дивувалася з одного старого, коли переповідали: був паралізований і прикутий до ліжка, але мав таку потребу, що постійно приставав до невістки, аби та йому «показала». І не було на те ради, поки його син не найняв якусь алкоголічку. Вона два рази на день приходила до діда, і щось із ним, ненормальним, виробляла, вдовольняючи його… І кара Божа була зі старим: уже нічого не міг робити, а в «цьому» мав страшну потребу. Йому вісімдесят вісім літ, а їй і тридцяти нема… Так, сама колись сміялася з такого. А тепер – хіба слухай, як за стіною від нього дівки стогнуть… Так стогнуть, що починаю сама стогнати. Тоді мене направду все болить, ламає. І мені вже так погано, так погано, що й жити не хочеться. А він далі кричить на мене, навіть руками почав розмахувати. Най би вдарив-таки… Все одно нічого не годна із собою зробити. Якби вдарив, то, може, бив би не дуже. Вдарив би – і це було б для мене ласкою. І я кричала б цілком не від того, що мене болить…

І нащо він вставив замок у лазничці? Тепер вже не бачити мені його голеньким… Таж я не чіпала б його, а лише б трошки подивилася… А ще таке найшло на нього – почав ховати від мене свої брудні лахи. Раніше скидав їх у велику коробку в лазничці, а тепер навіть не знаю де… Якось на мене налетів: що то його труси роблять під моєю подушкою? Мені було так встидно, так встидно!.. А я вже звикла вдихати його терпкий запах, він проникав ніби в сам мозок… І так освіжував мою пам’ять, що все життя знову поставало в яскравих фарбах. Здавалося, пригадую навіть хвилю свого народження. Тепер без цього запаху не можу заснути.

А якось я зайшла до них у покій, коли нікого не було. Нараз мої очі вп’ялися в їхнє простирадло, так гостро, ніби нічого іншого в житті й не бачили… Сліди! Так, сліди… Від хвилювання не знала, що маю робити далі. Але роздягнулася й лягла на це ліжко. І тоді відчула себе такою щасливою… Було так добре… Ось він лежить позаду мене, цілує мою шию, важко дихає мені у вухо, покусуючи його, як беззубе собача, й облизуючи, як новонароджене телятко… – слина потекла мені аж під живота. Від його стискань мої перса випинаються над усім, стають найбільшою суттю… Його рука ковзає додолу – туди, де все починається, звідки чоловік виходить і куди прагне ввійти знову й знову… Його палець мимохідь торкається… Моїм тілом пробігає блискавиця, і воно вже тріпоче, як від удару грому… Але прийшовши до тями на їхньому ложі, я відчула гіркоту й порожнечу, бо насправді Назара біля мене не було; хоча тілом ще блукали легкий трепет і нудна солодкавість, вони не гріли душі, і замість радості народжувався біль розчарування… І чого він зараз не біля мене, мій Назар?! І чого мені зараз не двадцять?! І чого я мушу так мучитися?!

СИЛА ОЧЕЙ

Після третього погляду вже ніхто не міг видертися… Так манили їх мої чорні очі, що місця собі не знаходили. Ставали буйними, ніби на них повний місяць світить. А які ж були щасливі, коли їм випадало бодай торкнутися мене! Е, мої очі хлопців з розуму зводили, але бабів доводили до сказу…

Якось конопата Мироська вчепилася: «Не зир та не зир своїми очиськами на мого чоловіка!», і так розлютила мене, що я визвірилася й ляпнула, що вона зі своїм чоловіком довго жити не буде. Мироська оторопіла, більше й словом не обізвалася. І треба ж – через день її не стало… Люди казали, що кров вдарила їй у мозок. Люди казали, а я мислила про своє… Мені тоді стало так страшно, так страшно… Я, їй-богу, не хотіла її смерті. І мала на увазі цілком інше, коли те сказала. Я мала на увазі… І хіба вона не знала, що не можна мене чіпати?! А її Іван був мені байдужий. Хіба я винувата, що він завжди до мене прилипав, а після її смерті взагалі не давав проходу?.. І чого б то я повинна була йому віддатися, якщо він для мене взагалі нічого не значив?! Усе бідкався: «Не можу без тебе жити!», лякав: «Покінчу із собою!» І хто міг би подумати, що цей дурень таке утне!.. Казали, що після смерті жінки йому було дуже важко з дітьми, що почав пиячити і в гарячці розпанахав собі вени. Ідіот!

А може, в моїх очах направду є така страшна сила?! В інших вони просто темні, карі, а в мене – чогось чорні-пречорні, такі, що й сама боюся глибоко зазирати в них – тоді аж відкидає мене від люстра…

Якось сусідка бовкнула, що мій погляд продирає до п’ят. Уже не раз помічала: най там хто, а в розмові зі мною завжди дивиться вбік… Навіть німці, й ті, коли у війну вдиралися до нашої камениці, німіли під моїм поглядом.

«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила – все бездоганно, львівська панно!» – яка пісня, яка пісня! Таж вона про мене… «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила – все бездоганно, львівська панно!» Я такою була. Тільки такою… А гітара бринить саме так, як моя душа – тоді, коли мені найбільше хочеться жити… Як же я любила співати! Пісня завше допомагала нам виживати. І що б ми робили, якби не пісня?! Та й хіба можна любити, не співаючи?! Хіба можна? Мій Назар, чом він не бачив мене такою, як співається в тій пісні?! «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила – все бездоганно, львівська панно!»

КОЛИ ВТРАЧАЄШ СЕБЕ

Покидьок! Обізвати мене старою козою! Мене! Сам козел! Як же мені нестерпно боляче! Я сиділа на балконі й лише спитала, чого він там так грюкає, що аж стіни хитаються. А він мені: «Заткни пельку, стара козо!» Сам козел! І як то можна цілком незнайомій людині таке сказати?! І такий біль ошпарив душу, ніби в пеклі опинилася… Ліпше опинитися там, ніж зазнати такої наруги. Зараз мені смерть солодша, ніж життя. Хіба ні?! Так можна й себе втратити. І тоді з ким жити? З ким жити, якщо втратиш себе?! Я й так самотня, а тут ще – втратити себе… Тоді лише скніти, як ница падлина… Лише скніти! А цей покидьок усе гамселить та гамселить у стіну, не зважає на мене. Нехай би хтось вийшов і щось йому сказав. Уже, як-не-як, одинадцята година ночі і, може, хтось потребує сну. А він знову: «Заткни пельку!» Мої руки мимоволі намацали залізяку, котра завжди валяється на балконі, – на ній Семен колись оббивав взуття. Ніколи не могла навіть зрушити її, а тут, відчуваю, й не таке підняла б… І ця залізяка вже нависла над головою цього мерзотника… Але якась неземна сила зупинила мене. І якраз тоді, коли я мала розімкнути пальці, в моїй душі прокинулася п’ятилітня дівчинка. Ця ніжна, лагідна й добра дівчинка, яку я леліяла й оберігала ціле своє життя, а зараз могла вбити одним рухом, позбавивши життя людину… Могла вбити! То, певно, смерть дуже хоче зустрітися зі мною. І чого тільки вона не вигадує, аби переможно стати мені перед очима!.. Вже так старається, так старається…. Диви, що затіяла! А я ледве не піддалася… Своїми ж руками могла відкрити їй двері до себе. Як же легко можна її впустити!..

ПЕРЕДЗВОНИ

Дзвонив мій Ромчик? Ні? Як ні?! То хіба не мій Ромчик дзвонив? Ну й що, що він помер?! То таки мій Ромчик дзвонив! Не може бути, аби мені у вухах так дзвонило!

Коли я мала народити його, так само дзвонило в моїх вухах. Тоді телефону ще не було в нас. Невже я знову його народжу? Мого Ромчика. Я так і зроблю: ще раз поверну його до життя. Ще раз… Може б, я трохи сильніше піднатужилася, і він би направду вийшов із мене. Як тоді. Цей його крик, крик мого болю, – і мені відразу стало б легше, ніщо вже не мучило б… А то мене болить, ламає, нудить – як тоді, коли мала народжувати. Може, він зараз знову з’явиться… І нарешті почую його голос, гляну на його очка, губки, носик, щічки, на всього-всього, побачу навіть нігтики на його пальчиках. І буду так голубити Ромчика й пестити, так любити й оберігати, що ніякі хороби не вчепляться його. Вже більше не допущу, аби, як колись, захорував астмою і так важко дихав, задихався… Ромчику! Хіба то не ти дзвонив?