Текст книги "Львівська пані"

Автор книги: Юрко Сангал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

ІНША

Заходьте, пані Калитова! Яка я рада вас бачити… Дякую, що не забуваєте! О, це все мені! Дай вам Боже, аби ви завжди давали, а не вам! Дай вам Боже! Дякую, що зайшли. Людей досить живе, а нікого нема. Нема навіть з ким порайдати. А перекинешся з кимось словом, то й легше стає. Таке життя коротке – а таке мученіє. Кажуть, якесь лихо на Україну найшло! Що ви кажете? А я то чула… Стара-дурна. Стара – то це вже значить, що голови ніц нема. Та най, хоч Україну маємо! Скільки за неї хлопців загинуло! І чого то так нарікати? Хіба раніше було краще? За комуни страшне що робилося… Хоч не хочеш, а мусиш іти на роботу. Ніякого життя – постійно щось роби. Як я мала чоловіка, то чого я мусіла робити? Та й платили самі копійки. Якби Семен не шив ще взуття вдома, то б і нічого не мали. А спробуй було за комуністів на себе робити! Зразу штрафували, та ще грозили тюрмою. Тільки й мав право – працювати на державу. От дурна система була: людина хотіла працювати, а їй не дозволяли… Ми стільки разів ховалися-переховувалися зі своїм швецьким причандаллям. Форму тримали в одного сусіда, шкіру й набивки в другого, підошву й корок у третього, бо могли все конфіскувати. Тільки й чекали, що ось-ось наскочить та міліцейська погань. Доводилося штраф платити по п’ятдесят карбованців! А ви ж знаєте, пані Калитова, які то гроші були! Так що сьогодні тільки і працюй! Аби лиш не було війни…

Війна – то найбільше лихо, гіршого від якого й не придумаєш. Пам’ятаєте, ще за Польщі писали про французького короля, якого заслали між море, бо так любив війну. Коли люди підростали, він все війну та війну давав. Його й заслали між море, аби трохи втихомирився. Може б, і зараз так робили? А то страшно і в телевізії бачити, що на білім світі твориться! Не знаєш, де правда, а де її цілком нема!

А іноді таке покажуть, що мурашки по шкірі бігають… І як то таке можна показувати? Дайте пригадати, як це дурне кіно називалося. Пам’ятаю, що японське. Якось… «Легенда» чи то про якусь «Хараяму», чи то «Нараяму». Буцімто, якщо жінці виповнилося сімдесят літ, то вона є відьма. І придумали ж таке! Жінкам, які доживали цього віку, мало бути дуже соромно. Тому вони знаходили різні способи себе завчасу умертвити. Одна завжди приховувала хусткою те, що, бачте, при своїх зубах залишилася, і жоден ніяк не випадає. Вона, вар’ятка, каменем їх собі вибивала, аби люди бачили, що нарешті й вона зістарилася. Показилися вони там, чи що – примушувати стару так глумитися над собою! І що за люди?! Дичина якась! Хіба можна літнім людям вік вкорочувати? Вже тим молодим так місця не вистачає?! Так хочуть нас вижити з цього світу! Так не терпиться зайняти місце, яке ми обжили! Цю стару син взяв на плечі й поніс – де б ви гадали? – далеко-далеко в гори, звідки вже не вертаються, до місця, яке всипане людськими кістками й черепами.

Ця телевізія є казна-що. Як надивлюся її, то якась дурна стаю. Тільки-но телевізію вимкну, то душу мою ніби вкрали, кудись її трафило… Мовби мене нема. Як дивишся на це блимання, то відірватися не можеш – таке цікаве. А як надивишся, то не знаєш, куди себе подіти – така гнітюча пустота, що й годі витримати. І що то – ця телевізія? Якби ще за мого дівоцтва хтось розповів про таке – нізащо б не повірила. Лише запихаєш дрота в стіну – і диво твориться. Воно, може, й незле бачити, який розмаїтий світ, але… чим своє життя гірше? Як собі його зіграєш, так і маєш. Е, це пусте… Ви розкажіть краще, що там газети брешуть? Та не йдіть так скоро, та ще посидьте зі мною. Вже так мусите йти? То бувайте здорові! Всього вам найкращого!

Пішла. І чого було прилазити? Треба мені цих її недоїдків? Хоче пожаліти мене, гнида нікчемна! Я твоєї жалості не потребую! Радієш, як мені зараз важко без чоловіка. Радій, радій, – дорадієшся! Гадаєш, якщо принесла мені милостиню, то отримала верх наді мною, опудало мерзенне! Я тебе бачу наскрізь! Із твоїх рук я до писка навіть не дотулю! Помру з голоду, а так і не чіпатиму цієї гиді! Хіба ти вміла колись варити? Ти навіть макарон ріжеш так грубо, як селючка остання. Треба сікти його елеґантно, по-панськи. Чи в тебе ростуть дві ліві руки, чи що? За стільки літ так нічого й не навчилася. Диви, вона знову якусь зупу принесла. Хоч би один кусок м’яса плавав! Така пісна, навіть сметаною не заправлена. І вона хоче, аби я таке їла. Та бодай тебе качка копнула! Я би псові встидалася це давати! Тільки й того, що забруднюй нею виходок, та ще бутлик мусиш вимити. Ще яблука принесла… Могла би вже і кращі купити! А то якісь гусячі – такі дрібонькі. Що, не бачила вона справжніх яблук – їх годі й двома долонями охопити?! Певно, вибирала, які дешевші, – скупердяйка нещасна. Навіть, дивися, хробачливе є. І спробуй тут не кривитися! Просто глумиться наді мною. Гадає, якщо я не можу сама собі купити, то вона вже має право мене тим принизити. Ось тобі дзуськи! Бачила б, як ти, разом зі своєю зупою, в унітазі плаваєш… Зараз я тобі покажу, то мало не видасться! Піжди хвильку, а то ніяк не зніму споденків…

СИН

…мммм…мммм…ммммммм…ууу…о! Ху… Аж спотіла від такого зайняття. Якби за мене й це хтось робив, то старість не була б такою прикрою. І придумано так цю людину, що вона конче повинна це робити. Як то Парасковія могла вигадати таке, що їй родити – те саме, щораз… Була б вона зараз на моєму місці, то б такого не базікала. Та що там для неї… Наплодила з десяток байстрюків і вже не чула ніякої різниці… От невгамовна була! То явно треба було не головою думати… Родити – воно річ нехитра, а ти спробувала б хоч одне виховати! Я ось лише Ромчика мала, та й то настраждалася з ним! Мій Ромчик! Хоч якась була втіха! Як я його любила! Ми завжди були вкупі. Гадала, хоч одна з двох невісток буде любити його моєю любов’ю. Та де там! Хіба можна було знайти таку, аби була гідна мого Ромчика?! Вони тільки одного хотіли… Все помишляли його в мене відібрати. Те й робили, що чинили підступи. Напоумлювали, налаштовували його проти мене. Сучки такі! Ось вам зась. Диви, що надумали – відібрати в мене Ромчика! А він, бідненький, все до мене горнувся. Ніяк не міг з тими стервами зжитися. То їм не те, то їм не се! Тільки їли його. Падлюки! Що б він не робив – усе їм не подобалося. А Людці навіть язик повернувся: «Як ви його виховували?!» Ти подивися на себе, село замузьґане! Те й робило, що корови пасло, а їй принца подавай! Чого ти ще від нього хотіла? Високий, ставний, а волосся як у мене мав – чорне-пречорне, густе; і вмів так інтеліґентно поводитися, що я не могла надивитися; і добрий фах мав: захистився на правника, гроші вже чималі заробляв; та ще й купили їм квартиру в центрі міста. Чого ти ще від нього хотіла? Стерво! І я вже вам не заважала. А то постійно стогнала, що заважаю жити. Так боялася роботи, що й годі було примусити щось зробити. Тільки до ліжка не була лінива… Подумаєш, раз підгледіла, чим там займаєшся з Ромчиком… А вона як вздріла, то таким дідьком зробилася, що світ не бачив. Ніби я й так не знала, що ви там таке творите… Я не нинішня, ще не таке виділа! Ти б краще доглядала свого мужа – то б не втікав до мами, аби нагодувала й обіпрала його. І треба ж таке – вимагала в нього самому собі їсти гріти, навіть посуд за собою мити. А раз примусила самого прати споденки і шкарпетки. І після такого ще докоряла йому, що він бігає плакатись до мене. Ото на свою голову чорта приволік до хати! Бідний Ромчик! Хто пожаліє тебе, як не рідна мама? Хто ще так думає про тебе, як я? Мій Ромчик! Ми завжди були вкупі. А тепер що? Тепер вже тебе нема… Тепер без тебе й життя нема. Я одна-однісінька, всіма забута. Всіма! Навіть Богом! Це, напевно, якась хороба така – бути забутим Богом, Ромчик. Страшна то хороба – не бути разом з Богом! Ти ніби ще живеш, але тебе вже нема… Бо хіба людина є, коли вона нікому не потрібна – навіть самому собі… Ромчик! Казала я тобі: що ти знайшов у тій Людці? Взяв собі її за Бога – ось і маєш… Знайшов собі на голову… Скалічив себе і мене… Таж я тільки тобою жила… Тільки тобою! А вона хотіла відібрати тебе… Відібрати геть усього! Вже більше ніколи не дати жити тобою… Більше ніколи! А ким я мала жити? Як тато твій помер, то тільки ти в мене й залишився. Мій Ромчик! Що я мала без тебе робити? Я тебе так любила. Та хто ще міг тебе так любити? Вона?! Вона, егоїстка така, крім себе нікого не любила. Нікого! А як мене не любила, лише Бог знає! Бувало, як ти привезеш від неї якесь їдження, то я все викидала, а то, паскуда така, могла мене струїти. Могла… Так хотіла відібрати тебе. А я не дала! Бо вона не заслуговує тебе. Не заслуговує, стерва така! Хіба мало їй було, що ти до дітей приїжджав і гроші давав? Ні, вона ще чогось хотіла. Мій Ромчик ніколи не смів не послухатися мене. Мій Ромчик… І як то страшно-страшно – не бути разом… Бо коли людина сама – завше якісь бздури напосідають на неї, так її вимотують, що втрачаєш себе. Втрачаєш себе…

БРАТОВА

Нема гіршого, як цілий день сидіти в хаті й лише думати про своє. Отак сидіти і лише думати та й думати… Ніщо мене так не добиває, як ці думки… І куди від них подітися?! Як ті хробаки, поїдають мене. Поїдають та поїдають. Постійно мене до сліз доводять, гидь така! Мушу виплакатися, аж тоді мене трохи відпускають. На кого б то іншого нацькувати їх?

Раніше хоч братова чоловіка жила по-сусідству. І діставалося ж їй від мене! Ой, діставалося! Так їй і треба було, паразитці такій! Та й вона крові моєї випила немало! Ой, немало! Все свого Антона підштрикувала проти мене. Так наговорила, що, козел такий, ледве не зарубав мене. Де я подумала б, що він сокирою на мене замахнеться?! Я якраз нагнулася до відра, як, чую, щось важке над спиною промайнуло і з такою силою встромилося в двері, що аж всі повизирали зі своїх помешкань. Які допитливі! І ніхто за мене не заступився! Тільки й говору було: «Ледь не прибив Зоську…» Знаю я вас! А що було б, якби я не нагнулася до відра?! Це вам не смішки! Я боялася на ці двері навіть дивитися, поки їх чоловік не справив, і ще заодно на вікно ґрати поставив. Бо від того Антона можна було всякого сподіватися. Справжній придурок! Хотів мене зарубати. Та сам би цього не вставив собі в голову, якби не його відьма… Все чекала моєї смерті, а тим часом сама здохла… Нема тепер ні тебе, ні твого дурнуватого Антона. Залишила й хату, й балкон, який все погрожувала відгородити брамою, аби я їй не лазила попід вікно… Але яке то право вона мала загороджувати балкон?! Балкон був спільний! Вона навіть надумала мого внука відгородити від мене! Суці тій Бог дітей не дав (добре зробив, а то, певно, були б якісь виродки), то вона прив’язалася до мого Юліана, все називаючи його «мій внук», «мій внук». Який він тобі внук, як це мій внук?! Я йому бабця, а не ти. Він тебе і кликав «цьотка», а ти – «внук» та «внук». Навіть взяла й записала на нього свою хату, аби вкрасти його в мене. А тепер я боюся кроку ступити до цієї хати, бо все ввижається, що її дух там досі мешкає, – так вона мені досолила. Казала я їй: кому Бог не дав дітей, тому чорт посилає племінників… Як її діставали ці слова, треба було побачити… Накидалася на мене, ніби гадюка. Буцім до Бога в церкву вона ходить, а я дідьком дурію. І придумала таке: «дідьком дурію». Як дам тобі «дідька», то будеш летіти й пердіти, опудало городнє!

Я що – винувата, що мені ноги скрутило, і вже не можу піти до Бога в церкву? А він до мене сюди не приходить… Не приходить! Хоч вся хата образами обставлена, хоч не всі ще молитви я забула, хоч і Його Заповіт на телевізорі тримаю… Хіба що вже не можу дванадцять страв на Святу вечерю налагодити… І чи я винувата, що написано: Бог приходить туди, де збираються в молитві до Нього троє… А я сама-однісінька… Однісінька! Колись був чоловік і син, то ми і до столу все мали (і кутю, і свячені яйця, і голубці, і борщик з вушками, і вареники, і оселедець замаринований, і вино, і такі грибочки в підливі…), і молитви разом промовляли, і свічку запалювали, і кошик до церкви носили, і цілого карбованця давали на Службу…

Я дала б і два карбованці, якби священик не так довго провадив свою незрозумілу промову, – годі було встояти моїми хорими ногами. Та ще цього кадила як напустять, то вже й ротом дихаєш, а повітря так і не можеш ковтнути. Та ще як заниє хор над головою вмираючими голосами, то аж прибиває тебе до землі, замість підносити до Бога. Тільки те й робиш, що слідкуєш за іншими, аби вчасно перехреститись і сказати «Амінь!», буцімто мені нема чого іншого сказати… Та ще як поставлять на коліна, то від болю хочеться кричати, а не молитися… А позбудуся цієї процедури, вийду на вулицю й побачу сонце, то як заново на світ Божий народилася…

І чого це так?! Один Бог, а таке розмаїте ставлення до Нього. Напевно, наші люди тому бідно живуть, що якось неправильно звертаються до Бога? Хіба ж церква для того, аби від неї йти з важкою душею? Коли тобі безперервно товкмачать, що ти вчинила гріх, тому що народилася… Бувало, як наслухаюся церковної «розради», то жити не хочеться. Вже й не знаю, в чому я ще не винна. Як почне отець перераховувати всі біди, що трапилися, за його словами, через нас, бо погано віримо, і сипати на нас прокльони, то важко стриматися від того, аби його ж кадилом не вправити йому мізки. Їй-богу, вправила б, якби він мені особисто це сказав! Коли чоловік помер, то цей священик відправу вів. Та так, що я ледве його не «відправила»… Сам зізнався, що перед тим був на хрестинах, і мав потребу горло «пополоскати», бо погано голос прорізався. Знаю я твою «потребу»! Якби я мала нещастя бути твоєю попадею, я пополоскала б тебе так, що ніколи не переставав би соловейком співати. Хам такий! У бідної вдови смів просити грошей. І як такого на священика висвятили? Я б його як «висвятила», то все життя був би «святий». Недурно кажуть, що за гроші й козла висвятять.

А ще хочуть, аби Бог до нас приходив! Не приходить! Забув цей край, і мене разом з ним! Забув! Навіть не гляне на нас бодай одним оком! Я й сама не можу дивитися на ці п’яні пельки, які без кінця заливаються, а Божі свята для них лише нагода; не можу дивитися на ці очманілі, сірі обличчя з матовими очима – на це бидло, яке цурається панської шляхетності, на цих затурканих дуреп, які лише знають своє, а точніше, нічого не знають. Не можу! Знали б вони мого тата, який мав вісімдесят морґів поля! Вісімдесят морґів поля! Це вам не псяк собачий! Знали б вони мого тата…

І чого я тут так мучуся! І чого я тоді не поїхала в Канаду?! А таку мала охоту поїхати. Таку охоту! Конче треба було триста злотих на пароплав. Дорогу до пароплава оплачували самі емісари, які вербували наших людей до Канади. Було потрібно лише якихось триста злотих. Триста злотих! А я мала лише сто. І ніхто не хотів позичити. Ніхто! Навіть цьотка Марійка. А ще цьоткою називається! Як я її просила… Як просила! А вона, аби не дати грошей, все відмовляла, як то в тій Канаді нашим людям важко, а назад вже не годен приїхати… Знала б вона, як то справді буде важко… Тут. Недурно казали: хто не виїхав у Канаду, того потім вивезли на Сибір…

А всі так боялися того Сибіру, що не дай Боже! І не знаєш, за що туди можна було потрапити. Енкаведе! З такими довгими штиками, з голодними і злими пиками! На ногах не взуття мали, а якесь онуччя! А як несло від них… Ніс хоч як закривай – все одно не помагало. Кожен тільки й чекав, що незабаром мають за ним прийти. Бо завжди забирали, в чому був зодягнутий. Прийшли, оглянули хату, сподобалася – і господарів гайда на Сибір. Трамбували людей у вагони, як худобу. Якщо помер, то просто викидали з поїзда. Грудні діти вмирали, як мухи. І спробуй було тоді мати порядну хату! Зразу на тебе чекав Сибір. Нам сусіди дорікали, буцімто ми з глузду з’їхали – усіх вивозять, а ми ремонт затіяли. О, якби не цей ремонт, то поїхали б туди ж, куди й вони… Не один раз до нас заносилося це енкаведе. Подивилися, покрутили носом і поперли далі. Ніяк не знаходили нічого такого, що могло б загрожувати совєтській владі. І ремонт у нас два роки тривав, поки ця совєтська влада не встановилася у Львові. Спочатку вона встановлювалася переважно в центрі міста, в тих помешканнях, де пани жили. А потім їх налізло так багато, що міг стати «буржуєм» лише за те, що на ногах чоботи маєш. Такі дідькові часи були. А хати можна було так само легко позбутись, як і дістати. У війну ніхто нікому нічого не доведе: чи то твоя хата, чи не твоя. Кожен жив там, куди міг залізти. Перед тим, як перші москалі мали прийти, багаті жиди позоставляли свої хати і повтікали хто куди. Хто в Англію, хто в Гамерику. А біднота, яка мешкала в пивницях, так і похапала собі хати – кому яку вдалося. І як то воно є… За Польщі жиди тішилися перед поляками, приказуючи: «ваші уліци, а наші камєніци». Себто доми жидівські, а назви вулиць – польські. Але прийшов Гітляр – посік одних, прийшов москаль – побив других.

І чого тільки не творилося в цих краях! Як німець пішов, а другий москаль ще не прийшов, то два дні в місті панували поляки. Ніколи я ще так близько не відчувала смерті, як в ці два дні. Ніколи! Поляки вбивали усіх українців, які тільки появлялися на вулиці. Усіх!

Знайомі поляки попередили нас, аби ми ані носа не висували, й аби найбільше стереглися тих, які носять пов’язки на рукавах. Я лише вийшла на балкон, як наш сусіда Боньо наставив на мене фузею, та й кричить, що зараз встрелить мені в голову. Заледве встигла шмигнути назад. Маєш Боня! Завжди був такий нещасний, навіть ходити не міг по-людськи, бо зроду не мав п’ят на ступнях. А пов’язку собі так само начепив… І ще смів мене лякати, кривий ідійот! Наші люди в камениці не знали, як вже й рятуватися. Найближчі сусіди згуртувалися в нас на квартирі, забарикадували двері, що зразу і не виб’єш, взяли в руки сокири й ножі, та й чекали своєї долі… А це чекання було таке тяжке, що серце могло розірватися від найменшого руху на коридорі. Як наступного дня застукали в двері, то я вже гадала: це все… Та чую голос Боньової жінки: «Не бійтеся! Це я. Я принесла дєтского печення. Не бійтеся!» І справді, висипала на стіл цілий фартух печива. Е, гадаю, не може бути, аби Боньова жінка просто так принесла печива! Та коли за деякий час енкаведе допитувало нас, хто в камениці носив пов’язку, то ми Боня не видали. Але пізніше його все одно заарештували, бо знайшли списки, в яких і він числився… Такі були ті два дні польського панування, що лише священики з церкви Юра хоронили півтори тисячі наших людей. І чого тільки не творилося в цих краях! Коротке життя, а так важко його прожити.

ЦЯ МОЛОДІЖ

І чого я так мучуся?! Треба зажити таблетку – може, й полегшає. Якщо й полегшає, то вже на тому світі. І звідки береться ця старість? Не встигла обернутися, а вона вже й тут. Ще донедавна не хотіла вірити, що вона біля мене. Це лише ті француваті лікарі й патякали: «старість» та «старість», йолопи нещасні! Ніколи не гадала, що я буду стара. Ні, це щось не так, не є я стара! Не є я стара! Я просто пожила. Моя бабця колись казала: «Стара я вже, Зоню, стара. Скоро помру». А я не збираюся помирати, значить, не є ще стара. Стара повинна помирати. А я нікому нічого не винна! То молоді собі гадають, що я повинна. Вони гадають, що поки мені доводиться тут воювати зі смертю, то вони собі там можуть нічим не перейматися. Нічим! Про мене цілком забули. Не знають, безсовісні: якщо мене не стане, то смерть зразу перед ними стане. Не знають, як мені самій нелегко тут з нею.

Безсовісні такі! І звідки їх так багато плодиться! Плодяться та плодяться! І все пхають мене вперед та пхають. Хоч трохи зупиніться, а то я вже сили не маю! Зупиніться! Куди ви мене так випихаєте?! Ви що, не бачите, що переді мною вже прірва? Не бачите?! Не поспішайте вже так надто сюди. Не поспішайте! І не налягайте на мене. Не тисніть! І нахабна ж тепер молодь пішла… Це край світу настав! От Марійці зять встругнув таке, що в голові не вкладається: «Вам на цвинтарі хреста вже поставили, а ви, якогось дідька, за життя ще чіпляєтеся». Смів живій людині таке сказати! І нагла ж тепер молодь пішла. Паразити такі!

А ці дівулі! До чого безсоромні: вже так оголюватися… Не встигло тобі сонце пригріти, як вони вже всі пороздягалися. Весна так раптово взялася в цей день, що дівки моментально понаставляли ноги. Попервах я зачула щось недобре, аж лячно стало на душі. Глянула, а повз вікно – лише самі оголені ноги. Самі оголені ноги, і світу не видно! І всі чомусь так радіють, так вже радіють, що мене почало тіпати зі страху… Ой, чула я, що то не справжня весна, що це нездорова «радість» настала, – як після важкої хороби, від якої вже нема рятунку… О, ця смерть знає, як підступити! Ці оголені ноги, ці безпричинні смішки…

І чим світліше ставало на вулиці, тим темніше в кімнаті… Чорна важка заволока оповила стелю, стіни, і все тісніше обступала мене. Так тісно, що я вся напружилася, немов мала от-от обірватися… Та раптом стало спокійно-преспокійно, – здається, так і не буває. Але коли задзвонили в двері й появилася незнайома з цією звісткою, з цими найстрашнішими словами, які тільки й може почути людина, то вже розумієш, що й так буває… Ой, як буває! Не знаєш, що з тобою твориться… «Ваш син помер». «Помер?!» І не віриш. Кричиш, що цього не може бути, що це неправда. Хоч уже три роки минуло, та однаково не віриш. Не віриш – і все! Все чекаю, що ось-ось має прийти. Має прийти! Мій Ромчик!

Знову ці гамани наверху товчуться! Життя не дають! Влаштовують такий гамір, що підозрюєш: сама смерть казиться. А коли зробиш їм зауваження – починають мукати, цілком до розмови не надаються. Не знати, хто кого товче: він її, чи вона його. Що то за кохання – ніяк у голову не вкладається? І треба себе так «пам’ятати», аби у самих споденках по дворику бігати! Напевно, я – та й то більше при пам’яті. І як так можна марнувати життя – гадають, що вічно жити будуть! Ну-ну! Знову товчуться! Ніби показилися! Ще, чого доброго, мені на голову проваляться! Най би вже провалилися деінде – крізь землю!