Текст книги "Львівська пані"

Автор книги: Юрко Сангал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

СВОЄ

Щось мені живіт здуло. Ох, як добре пішло… Аж легше голові стало. Смішні німці. Кажуть «опаля», коли хочуть пукнути, і цілком не мають встиду щодо цього. А ще називають себе культурними. Як то є… Свій запах вдихати навіть приємно, а від чужого аж вивертає. Іноді так хочеться потайки «пустити дух», аби почути себе, своє внутрішнє. Хоч кожен раз чується розмаїте, але завше своє. Піду хоч трохи на балкон провітритися. А то гіршого нема, як цілий день сидіти в хаті й лише думати. Там хоч відволікаюсь. Ой, як то погано, як то погано світу не бачити. Добре людині, чиї ноги ще ходити можуть. А мої покривило – годі й встояти. Мушу це крісло пхати, аби хоч якось рухатися. А колись так витанцьовувала, що завше ночей було замало. А тепер на що я подібна? Подивіться-но! На що я подібна?! А ці лікарі ще костури хотіли мені прописати. Що придумали! Диви, які! Спробували б тільки їх принести – я б їм так прописала… Не така вже я стара й немічна, аби ходити на костурах!

ЛЮДИ

Як то добре бачити людей! Бачиш людину – бачиш, що й ти ще живеш. Найстрашніше вночі. Як перестають гримати трамваї, то мовби світ перестає існувати. Страшно, коли чуєш лише стук свого серця. І прислухаєшся-прислухаєшся, аби не дай Боже його не почути! Ніби можна було б ним так стукати, як пальцем по столі.

Добрий день, сусідко! Рада вас бачити! Недурно кажуть: Бог високо, родичі далеко, а лише сусіди близько. Добрих сусідів мати – щастя! А може, маєте щось смачненьке? О, велике дякую! Я знаю, що ви завше щось маєте. Добре печиво. Самі пекли? Зразу видно, що домашнє. В магазині такого й не купиш. Як я раніше любила пекти. А тепер нема охоти, бо нема для кого. Тепер нічого не хочеться робити, нічого… Тепер ніхто не похвалить, не скаже «дякую». Так-так, нема гіршого, як лише для себе жити. Тоді здається, що ти навіть Богу не потрібна.

ТУТ І ТАМ

Що зі мною робиться? Йойой – скаче, як дурне! Допоможіть! Помираю! Юліане! Юліане! Дай таблетку від серця! Юліане, не муч стару, дай таблетку. Я тебе прошу. Аааааа! Зараз скінчуся! Ой, як стукає! Мені так зле, як ніколи. Ця таблетка від серця? І я буду жити? Та хіба я вже померла! Що вигадав? Та яке мені «здається, що я живу»?! Ти геть із глузду з’їхав. На, помацай мене, – це я. Бачиш – це я! Ти не жартуй так, я не померла. Гадаєш, що на тебе таке не чекає? Що-що? Ти не збираєшся вічно жити? А може, я справді ніколи не помру, і що тоді буде? Кінець світу? Е, ти таке ляпнеш. Кажеш, що таку, як я, Бог на небо не забере. Та хіба він не бачить, яка я немічна? Я нічого не годна робити – то нащо я йому там! Най би вже залишив мене тут. Тут хоч щось смачного з’їм. На небі нічого нема, а одним повітрям ситий не будеш.

Невже справді настане кінець світу? Колись ще мій батько про це мав розмову з дяком. Ой, і які ж страшні речі вони говорили, що мають статися в 2000 році. А я, дівча мале, слухала і з переляку не знаходила собі місця. Як то таке може бути, аби навіть каміння й вода горіли, й аби Земля розкололася навпіл, як яблуко? Хіба таке може бути? Як я тоді переживала, що Земля розколеться! Досі пам’ятаю, як наробила ґвалту в селі, коли побачила: земля тріскається, і ніяк не могли мене заспокоїти й переконати, що це лише від засухи. Я тремтіла й не вірила. Потім це ще довго згадували, аби посміятися, бо буцімто до двохтисячного року ще довго чекати, і тоді Земля зупиниться враз, і перевернеться… Треба ж – залишилось якихось дві п’ятниці. Дві п’ятниці! Аж не віриться! Ніколи не подумала б, що доживу до такого часу. Як би я хотіла, аби кінець світу… Аби настав кінець усьому! Аби все пропало пропадом, провалилося крізь землю! Так вам усім і треба! Так вам! А то як ви думали: я скінчуся, а ви маєте далі жити-поживати, їсти, і без кінця одне одного… Ні! Дзуськи вам! Побачите: як не стане мене, то і світу не стане. Так що моліть Бога, аби я ще жила! А як мені настане кінець, то і всім вам! Як то так: я помру, а всі й далі будуть жити?!. Не буде так! Ви не потерпайте, бо важко вкупі жити, а вкупі померти – воно не важко. Невже ж то настає кінець світу?

ОБДУРИТИ СМЕРТЬ

І що то внук таке каже?! Хіба це правда?! Буцім англійці видумали спосіб заново зробити людину, точнісінько таку, як я, Софія Петришин… Якщо вже будуть робити, то тільки не мене теперішню – беззубу і скривлену. Каже, що досить шматка моєї шкіри, аби я знову народилася… Я готова для такої справи і всю шкіру віддати. Але як бути з дозволом Бога на створення людини без Нього? Аби не вийшло так, що ті штучні люди будуть без душі… Бо який у цьому сенс: тіло моє, а душа блукає в якихось лісових нетрях? Я воліла б мати інше тіло, най і скалічене паралічем, але з моєю душею. То була б я. Та все ж цікаво бачити себе такою, якою була вісімдесят років тому. І як то таке може бути: сама із собою буду говорити, саму себе виховувати, а потім, коли я – та, друга – виросту, то зможу поховати себе першу? І якщо нас буде двоє, то як усе-таки поділити між нами одну душу? Казна-що! А якщо моя вісімдесятилітня душа перейде до мого другого тіла, то з часом матиму тисячолітню душу із цілком юним личком. А що, коли їй забагнеться багато тіл? І чи не вийде так, що світ буде тільки з багатих і сильних… Та ще, до біса, землю може заполонити якась одна особа, наплодивши мільйони собі подібних, при цьому маючи лише одну душу… Але хіба вони, підвладні якійсь загальній душі, будуть людьми? Якщо раніше були війни між народами, то тепер настануть інші війни – тисячі тіл однієї людини будуть воювати з тисячами тіл іншої людини, поки, кінець кінцем, не запанує одне… Може, у такий спосіб світ знову повернеться до Адама…

Щось таке дурне в голову лізе на старості літ, і годі позбутися… Та й чого тільки людина собі не вигадає, аби надурити смерть. Але ту хитру бестію не так-то просто водити за ніс; вона все одно переможе, лише вона вічно пануватиме! Людина може все знищити, навіть Землю, але вбити саму смерть їй, на жаль, ніколи не вдасться.

У КОГО ЩО БОЛИТЬ

О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, – тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там – так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була – лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався – якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…

ФІҐЛІ-МІҐЛІ

Що ви кажете!.. Ховають від вас їдження?! Навіть холодильника закривають на ключ?! Від невістки можна ще й не такого дочекатися. А чому син не заступиться? Що? Що? Хотів навіть бити?! І як йому тільки рука піднімалася на рідну маму! Та я вже не пошкодую вам, що маю, те й дам. Зараз підігрію зупу. Чомусь тільки раз можу зупу скуштувати, а більше та сама вже не лізе. Мені мама завше казала: «Тобі, Зоська, тільки фіґлі-міґлі подавай». На що я відповідала: «Як кохаць, то пана, як піць, то шампана!» Як же я любила щось файне з’їсти! Та й тепер люблю. А як добре трохи вина випити… Так часом хочу забавитися й забутися. Ну як, пані Стефцю, поїли? Не встидайтеся, заходьте ще. Бувайте здорові! Та ні, цілуватися не треба! Я вас прошу, не треба!

До побачення! До побачення! Поперла, нарешті, стара шкапа. Якогось дідька завжди цілуватися лізе. Тьфу тобі, геть усю мене обслинила. І що за дурна звичка! От коліжанку привів чорт на старість літ! Ходить тут поплакатися й нажертися, а поза очі, певно, плете язиком… Знаю я її! Навиділася я таких підлиз, через них тільки проблеми. І не дивуюся, що рідний син із хати її виганяє. Дивно, як то ще світ її тримає. Замолоду водила холуїв табунами, не мала ніякого стриму, а тепер плаче, що на душі погано, що син не визнає… І справді, який то жах, коли рідний син не визнає мами… Стара дурепо! А треба було тобі того хлопця на старість літ? Уже мала за шістдесятку. А хлопчина-студент був у неї комірником. Вигадала таке, аби він їй грошей не платив, а… І хто його знає, скільки б це неподобство тривало, якби син їх не застав. Та ще на такому, що і в голову не вкладається… Син її ледве не забив – два місяці в шпиталі лежала. А що він їй ганьби наробив: перед всіма обзивав шматою і гнав, як того пса… Бачиш, як воно є, Стефцю: старість треба собі заслужити замолоду. Не могла дочекатися, коли вже піде – так закортіло чоколядою поласувати, а то ще з нею ділися. А їй тільки поклади на стіл – зжере до останнього кусочка, навіть оком не моргне. Але де ж вона? Я ж її під подушку сховала! Ти диви – нема! А нехай би тебе шляк трафив, це точно Стефка поцупила… Крім неї – нікому. Напевно, тоді, коли я обернулася зупу на плиту ставити. От паразитка! Якби злапала за руку, то пальці повідкручувала б. Ху…у! Є! Під простирадло залізла. Так у роті солодко, що й на душі тепло стає. Єдине, заради чого ще варто жити. Як зрання знаю, що маю приховану плитку чоколяди, то й день веселіший.

ДУРНИЙ

І чого цей дурний так шкіриться? Ще, чого доброго, зґвалтує мене… Я чула, що він вийшов із криміналу. Ой, як же боюсь я його – для таких усі жінки на один вік… Про подібного в газеті писали, що тільки-но вийшов на волю, як вчинив наругу над однією старою, ще старшою за мене. Кажуть, а може, і прибріхують, що ця стара все життя хлопа не знала. І цей виродок не дав їй померти невинною… Глянь, як шкіриться. А яка хіть у його очах, – ніби мені вісімнадцять. Я ж то сиджу собі цілком спокійно, і навіть натяку не давала, аби на мене так дивитися… Може, він загледів виріз на суконці, яка пішла швом, аж видно сідницю. Ніяк руки не доходять зашити, а тепер маю… Давно на мене так не дивилися, а я любила такі погляди. Чи то він вколений чимсь, що в такому ражі? І не соромно йому на такі непристойні речі мені натякати? Добре хоч, що його балкон з іншого боку подвір’я. А то я вже не знайшла б у собі сили дати відсіч…

НАДІЯ

І що таке робиться з тим часом? Кудись летить, як дурний. Чим старша стаю, тим час якийсь навіженіший. Щойно Новий рік святкували, а вже знову Новий рік. І куди ті роки щезають? Коли була молода, то рік мав сотні днів, а тепер його таким коротким зробили… Вже ціла вісімдесятка. Аж не віриться! Так важко сприймала останні літа, а коли наступила вісімдесятка, то здається, що другу молодість почала переживати. Та хіба я ще не пацанка?! От мамі Ольги Романівної виповнилося сто шість років. А живуть вони в сусідній камениці, так само в центрі міста. Хіба я гірша за неї? Недавно по телевізії показували одну француженку, то й взагалі… сто двадцять один рік. Ну й дає стара! Коли в неї запитали, чи не має вона зморщок, то пролепетала, що лише одну: ту, на якій сидить. Як сказала то сказала, аж всі за животи похапалися. І я б за словом у кишеню не полізла, але мене по телевізії не показують. А як інтересно було б побачити себе, і знати, що тебе всі бачать. Один поперед одного лізе на екран, аби сховатися від часу. Так лізуть у цей ящик, бо не хочуть потрапити в чорний… Я ще не цілком стара. Сарі було дев’ятдесят дев’ять літ, а вона спромоглася народити дитину. Здавна вона мені як льотка. А може, й недурно сниться, що я завагітніла? Симпатичний лікар торкається долонями мені до живота і говорить, що я при надії. Я аж пирскаю від радості: як то добре мати надію, хоч таку, і вірити в майбутнє. Бо якщо живеш лише минулим, то ніби справді вмирати треба. Кажуть, що сни з четверга на п’ятницю збуваються. Як шкода, що це було із середи на четвер!

А то вчувається, що в покої плаче мала дитина. Тоді мурашки бігають по моїй спині, і здається, що смерть за мною прийшла. Та раз угледіла: це коти під вікном так завивають. Але страх від цього ще більшим став. Бо хіба коти можуть нявкати плачем дітей, що аж душу роздирає? Це якийсь нечистий чинить різні вар’ятства, аби я занепала духом. І до чого тільки він не вдається! Буває, чую, що хтось за мною стоїть, а як обернуся, то зразу щезає. В мене аж дихання зупиняється. Тоді швиденько притулюся спиною до стіни і ще довго віддихуюся, озираючись у чотири ока… Дивні речі творяться в хаті, коли зістаюся сама. От лише подивлюся в люстро, а у глибині покою завше майне чиясь тінь. Чи то поставлю стілець в одному місці, а він через якийсь час стоїть уже в іншому, і не помічаю, як туди пересунувся. Світло вимкну – потім приходжу, а воно знову горить. Знаю, що в креденсі тістечка мають ще бути, відкриваю – нема. Дивні речі творяться в хаті!

СОН

А що ще за диво недавно приснилося мені! Буцім я потрапила туди, де перебувала до свого народження… І було мені так неймовірно легко, що цілком не відчувала ваги тіла. Немов ширяла в повітрі, – як лелека з розпростертими крилами. І смішно, що бачу свої руки та ноги, а на дотик не відчуваю їх; пальцями проводжу по відкритому серцю, а воно навіть не заболить… Нема ні верху, ні низу, і здається, що з кожним рухом моєї голови завше й світ рухається. Пустую як дитина, котра ніяк не може натішитися. І була я цілком юною. Такою душа на землі є лише в моменти величезного щастя. Я відчувала, що тримає мене на силі потік дивної енергії, який ллється на голову, як вода в душі. І цю енергію я передавала різним птахам, котрі пурхали навколо й тулилися до мене, як маленькі діточки до матері. Аж ось орел вмостився мені на плече, вирвав із моїх грудей серце й жорстоко виблював його… Від цього я і прокинулася. Аж дивлюся: лежу на підлозі, впавши з ліжка. Ось тобі й сон! Так можна і вбитися.

ЙОЙ!

Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!..жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей – може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!

Хто там? Юліане, ти? Я не можу піднятися, а двері зсередини замкнені. Я гадала, що вже пропаду, якби не ти. Та виламуй ці двері, бо вони закрили за мною життя… Що я кажу? Та бий сильніше по них! Бий! Нарешті. А я так спереживалася, гадала, що прийшов мені кінець… Тепер підніми мене і дай крісло, аби я сперлася. Тільки б нічого собі не зламати! Тоді вже точно не оклигаю. Юліане, мій рідненький, не залишай мене саму. Мені так погано! Так погано! Я тебе прошу, виклич «швидку». Ну, будь-ласка! Я тебе прошу! Хіба це правда: дві з половиною тисячі викликів за чотири роки? Та вони брешуть, не могла я стільки разів викликати «швидку». Що таке? Яке повідомлення? У всіх …спетчирів «швидкої»? Аби не приймати викликів на Франка, 12? Що, їм шкода, чи що? Все одно гроші тратять не зі своєї кишені, а державні. Гнилі покидьки! Їм шкода приїхати. В яку то ще таку книжку вони хочуть мене записати? У мене вже є одна книжка хороб, і мені більше не треба. Що то за Гінеса? То, напевно, туди тих записують, хто хорий на голову. А мені так погано на серці. Дай хоч таблетку! Ну, ти знаєш, що я не можу без укола або таблетки. Мені треба ліків! Мені погано! Чи ти добиваєшся, аби я плакала. А що ти там таке маєш? Пиво?! О, дай мені! Налий трошки. Ну капулю, трошки… Кажеш, якщо таблетку, то не пиво. Ні, тоді давай пива. Від таблетки може стати або не стати легше, а від пива зразу добре стає. Часами так чогось кортить, так кортить, і не знаю чого, аж поки не здогадуюся, що мені пива бракує. Вже втікаєш? Ті справи не можуть хоч сьогодні тебе покинути? Знаю я, що то за справи. І я молодою була. Дивися, аби вони потім не вилізли тобі іншим місцем. А то занадто захопишся й голову загубиш. А загубиш голову – загубиш і душу. Вони тільки й чатують, аби виманити в тебе частину душі. Чекай-чекай, ще згадаєш мої слова! Вічно в нього справи, а до мене ніякого діла не має…

НЕ ЗВОЛІКАЙ ПРИЙТИ

Юліане! Прийде час, і будеш шкодувати. Таке наше серце. Ми завжди жаліємо за тими, кого біля нас нема й уже ніколи не буде – за тими, з ким коротав дні. І навіть з відходом в інші світи найпаскуднішого мерзотника втрачаємо щось своє, щось таке, за чим уже ніколи не зможемо повернутися… Ми завжди маємо надію вернутися в рідні краї, в рідне село, до рідної домівки. Але заказано вертатися до того, кого вже нема і не буде, хоч дуже хочеться ще щось сказати йому, і сказати це так, як нікому іншому. Не зволікай прийти до того, до кого ще можна встигнути… Аби щось таке, ніби й не дуже важливе, не прошмигнуло повз тебе… Не зволікай прийти, хоч я й буваю прикрою!

А…а…ахпчі! Кажу правду. Ах…пчі! Як то приємно в носі лоскоче! Так солодко, певно, з чоловіком було… Таке гостре відчуття, що аж в голові терпко. З великим задоволенням ще б раз пчихнула, та вже не можу…

ЗНИМКА

І як то так: на папері людина як жива, а в житті її нема. Мій бідний Ромчик! Сперся біля мене, на перила балкону, і щось собі думає. Напевно, й гадки не має, що за два дні по тім, як знявся на цю знимку, його вже не стане. Правда, якось дуже дивно дивився, аж лячно стало… Мені здалося, що він потерпає через мене. Я просила Юліана сфотографувати мене, аби Ромчик мав пам’ятку. А вийшло навпаки. Замість мене помер він. А може, то ця знимка увібрала Ромчика в себе… Може, якщо її добре вдарити, вона відпустить його… Як то так людину можна в картку помістити, і вона помирає, а картка зістається. Може, колись буде так, що з карток знову вийдуть живі. Треба свою картку заховати, аби ніхто зараз її не понищив. І краще заховати ту знимку, на якій мені нема й вісімнадцяти. Сумніваюся, що якийсь чоловік, побачивши колись мене на ній, не захоче, аби я знову стала живою. Якщо не захоче, то хіба лише той, який і мужчиною не був. Яка ж я була цікава, і якою непідступною здавалася!