Текст книги "Останній гетьман. Погоня"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Ой чи так? – похитав головою Сліпченко. – Чого ж Шквирю забило? Він стояв за тобою.

– Не знаю… Не встиг упасти. Шкода козака. Такий герцівник…

Лука Хрін скрушно похитав головою:

– Скучав він за своєю Хвеською, поривався додому. Й чогось не йшов. «Не дай Бог у шинку померти, помийниці жидівській, – часто казав. – Помру на Січі. З гармати випалять, проведуть коня з чорною стрічкою в гриві, на могилі поховають».

Помер Шквиря на бранім полі, як того й хотів, і палили з гармат, тільки з того боку – з польського.

– Може, й добре, що Карпо погинув тут, – закриваючи мертвому очі двома мідними п’ятаками, розважливо мовив Пукавка. – А то вернувся б додому, увесь вік з бабою гризся. А от чи поховаємо його на могилі?

– Поховаємо, – сказав я. – І коня проведемо… І чару вип’ємо за упокій…

Пукавка підвів угору обличчя, здавалося, він принюхується до чогось щетинистими дірками кирпатого носа, поблимав короткими рудими віями й мовив:

– Піхота йде.

У Пукавки заячий слух і лисячий нюх.

– Десь вони за півмилі…

Ми оглянулися. З – за Дурної скелі веслували човни. Опачини злітали, неначе велетенські руки. Згинці, по одному, аби не помітив ворог, почали спускатися до берега.

* * *

Козацька слава Хортиці тане в сивій мряці віків. Ніхто не знає гаразд, скільки козацьких християнських душ порятувала Хортиця, чиї надії загорялися й опадали попелом на цих скелястих берегах, хто копав шанці до Байди Вишневецького й хто після нього – козаки Бурого осідлали їх, напівзруйновані, зарослі тернами, глодом, жостіром, кропив’яною шалиною, там клали гнізда та виводили своїх пташенят кропив’янки, мухоловки, пастушки та інше дрібне птаство. Хортиця має півтори українські милі в довжину, козаки окопувалися в горішній її частині, гармати поставили на Вищій Голові. Давно одцвілися на скопах конвалії, зацвітали материнка, старі діди – дуби прикривали віттям шанці од сонця, тягкий низовий вітер звівав хмари комарів та мошок, які велетенськими стовпами стояли над плавнями Нижньої Хортиці. Козаки вирубали терни, вирили ще одну лінію окопів, огородивши ними верхню частину острова, вичистили Козачий колодязь, поставили чати на Чорній та Совутиній скелях, а також по інших скелях, у Січових Воротях, якими можна добутися від води, на кручах та по одкосах, поховали загиблих козаків… Шквирю таки поховали на могилі – козацькому сторожовому кургані, але не в труні – не було ні часу, ні способу робити труну, а в порожній горілчаній бочці, горілку козаки випили заздалегідь за упокій душі найкращого січового герцівника, котрий помер не в шабельному герці, а від гарматного шроту.

Поляки гарцювали на конях по обох берегах ріки, над Старим та Новим Дніприщем, декотрі, розжохавши себе, ставили цапки коні на високих скелях західного берега, здавалося, вони хочуть перестрибнути Дніпро й згори впасти на козачий табір.

На четвертий день, ополудні, поляки пригнали човни – кілька думбасів та стернів – і переправили половину війська на Нижню Хортицю. Підійшли до Дурної скелі, від якої впоперек острова покривуляли козацькі шанці, й почали насипати копці для гармат та готуватися до приступу. Приступати мали на світанні. Але ще з обіду по небу помчали гостроносі, довгі, схожі на щук хмари, між якими бовталося темно – жовте, неначе курячий розбовтень, сонце, довгим промінням пронизало хмари, а далі вони посунули чорними скиртами й до вечора щільно вкутали небо, й опустилися низько – низько, здавалося невидима рука притискає їх до землі, темні, важкі, вони ледве волокли вагітні дощем черева, на овиді ж стояли білими баштами, крізь зазубні яких просовувало блискучі мечі сонце, – на пострах чи на покару людям. На землю впала непроглядна пітьма, небо було каламутне й дике, і враз задвигтіла, загойдалася земна твердь, зі Змієвої печери сліпучим клубком вилетів Вогненний Змій, злетів під хмари, звідки шугонув униз, пролунав тріск, неначе вдарило сто тисяч гармат одразу, заревів, заклекотів Дніпро, й застогнало щось у скелях, відтак вогняний клубок покотився понад Дніпром до порогів, а від хмар полетіли вогняні стріли, та не прямо, а зигзагами – архангел Гавриїл побивав з неба змія та його чортяче воїнство, а що змій і чорти крутилися, то й стріли робили за ними викрутаси. Все живе принишкло на землі, стежило за тим скаженим побоїськом, Змій поривався в хмари, які клубочили й порипували, неначе велетенські вози, а Гавриїл бив його звідти вогненним ратищем, і Змій знову падав, припадав до води, гамуючи спрагу та набираючись сили, й лютувала вся інша нечисть на Дніпрових порогах, величезний, як добрий бугай, чортисько сидів на Дурній скелі й вискаляв зуби, та, вражений стрілою, беркицьнувся у воду, на порогах шаленіла вся інша нечисть і звідти долітали клекіт, скрегіт зубів, регіт та стогони. Оскільки Змієве кубло було на Хортиці, то святий Гавриїл туди пускав найбільше стріл, вони били й били, застрявали в землі, тремтіли, здавалося, їх можна хапати руками та витягувати нагору, й гуділи скелі, тремтів острів, а в ньому – дві купи людей, які завтра вбиватимуть одне одного, а няньки молилися, однаково перестрашені небесними стихіями. Рушничним шротом барабанив по скелях дощ, наскрізь пробивав молоденьке листя дубів по горі, припліскував до землі листя подорожника, толочив трави. При спалахах блискавиць козацькі дозорці на скелях були схожі на сірих граків, які не можуть злетіти.

Гроза вщухла після півночі, на той час Ілля випустив усі свої дванадцять громів і знесилів Гавриїл. Й поховалася в розщелини скель, пірнула на дно вся дніпровська нечисть, останнім, уже на світанку, шубовснув у воду зозулястий півень, і вода аж закуріла, допіру всі думали, що то ляський для побудок півень, який у грозу вилетів з воза та сів на скельку, а виявилося, то був чортячий сторож.

Сонце вставало ліниве, невиспане, похмуре, одинока хмарка нависла над ним розтріпаною бровою, з протилежного боку на сонце дивився ущербний місяць, і двоє братів на ньому погубили справунок – вила, шастали в пошуках пропажі.

…Вила, ратища, шаблі були при них, але порох підмок і гармати не стріляли, мало було й мушкетних випалів, поляки кинулись на штурм запекло, сподіваючись скурати козаків з першого разу, бій заклекотів по всіх шанцях: розпашілі обличчя, порозтулювані роти, похрипи крізь стиснені зуби, зойки, кривавий блиск очей, скрегіт шабель, скрип ратищ, вжикання куль, крики звитяги та жаху – жаху більше – й врешті переможний гуркіт козацьких тулумбасів.

Перша налога була найпотужніша, далі поляки накочувалися хвилями й відкочувалися, перепочивали, набивали рушниці, збадьорені криками та ярепенистою музикою, кидалися вперед, аж поки доконечно не стратили військові запал та фантазію, і вже йшли, гнані окриками та кулаками старшин. У волейній потребі є межа, за якою втрачається певність, наступає байдужість, і вже немога пересягти незримий пруг, що за крок до перемоги, той крок – найважчий. Одначе й козацькі тулумбаси гуркотіли дедалі тихіше та тихіше, запал звитяги та бойового тріумфу пригас і в козацькій лаві. Обидві сторони вже знали, що відтепер хилитатися їм туди – сюди довго, на витримку, до повної втоми душі і тіла, до смертельної байдужості. У першому, найгарячішому бою був поранений Булавка, козацький бандурист і співун. Козаки зняли з нього жупан і сорочку, кров поштовхами била біля правого, темного, у волоссі, соска грудей, Білокобилка кров замовив, вона перестала йти, але Булавка очей не розплющував. Любив Білокобилка Булавку за веселу вдачу, за пісні, за затятість та запеклість, і тепер сумував вельми. Вечірня зоря кров’ю спливала на плесо, мовчали, не подавали голосів солов’ї в пониззі Хортиці.

Вночі щось біле блукало біля козацьких окопів, на погуки не відгукувалося, сторожовий козак вистрілив, а вранці побачили, що перед шанцями лежить забитий білий кінь. Білий кінь – то не на добро, хоч Білокобилка сказав, що в тому ніякого злого чару немає – білий кінь та й годі. Мабуть, і він помилився, козаки пішли до коня, а з байрака вискочило з десяток ляхів, погналися за ними, й були б постинали шаблями, але Білокобилка, який утікав останнім, зачарував їх, і вони перекинулися в кущі верболозу. Козаки з валу побачили – стоять кущі серед рівного поля, їх раніше не було, хвилюються віттям, гнуться до землі.

В наступні дні поляки кидали з поставлених на копці гармат ядра, але козаки були готові до того, гасили їх з порозставлюваних упродовж шанців казанів, відер, коновок, бочок. Польські гармаші ґнотів не гасили, пороху мали в достатку, гармати завдавали невеликих втрат, але тримали козацьке військо в напрузі. Поляки триматимуть його в облозі доти, доки воно вимориться, спалить увесь порох та споживе увесь припас, полякам припас привозять з пограбованих паланок та сіл.

…Білокобилка стояв над водою в ущелині Січових Воріт, сплетеним з ситнягу павучком ловив рибу. Снасть була кепська, нікчемна – січовики ловлять рибу велетенськими, прокатраненими в дьогті сітками – матулами або ставлять гарди – заганяють по протоках рибу в озерця й вибирають її підсаками – отож, на березі стріпувало лише кілька окунців, серед них лише один великий, горбатий, темний, – та зблискувало сріблом луски з півдесятка пліточок, за два кроки від Білокобилки на сухій колоді лежав вуж, млів проти сонця, ще далі на березі ворони однімали в чайок дохлу рибину, там вихрив справжній бій, над головою пролетів джміль, в дубовому гаю на Сагайдачному доспівували пізні солов’ї, низовий вітер доносив аж сюди пахощі щедро заправленої смаженим салом кулеші – у поляків свято Божого тіла, вони п’ють горілку, їдять ковбаси, козаки поснідали розмоченими у Дніпровій воді сухарями з таранею й, роздратовані гемонськими запахами, ладні кинутися на польський табір голіруч. До Білокобилки підійшов гурт запорожців, усідалися на днищах човнів, Семен поморщився – перебивали йому риболовлю.

– Цей Білокобилка і з шила патоки зварить, – поглянувши на окунів, сказав Пукавка.

– Сутуж і ти, – сказав Хрін.

– Сутуж? – знизав гострими плечима Пукавка. – Увесь вік сутуж. А нащо?

– Як то нащо? Сутуж козаком – станеш осавулом.

– А нащо?

– Щоб стати сотником.

– А нащо?

– Щоб стати полковником.

– А нащо?

– Ну… щоб стати гетьманом.

– А нащо?

– Як то нащо? Щоб померти.

– Та хоч би й померти… То щоб поховали в оббитій оксамитом труні, вели коня за труною…

– Хіба не однаково? Та й немає в мене талану на те. Мені ворожка наворожила: будеш, чоловіче, сім літ бідувати.

– А по тому?

– А по тому, каже, звикнеш.

Козаки засміялися.

– Шквирю гарно поховали, – заздро мовив Пукавка. – До самого пришестя буде горілку нюхати, – й поворушив чорними дірками – дулами схожого на огірка – жовтячка носа.

– Тебе, Терешку, поховають у бочці з – під оселедців.

– А чого ж, – не образився Пукавка. – Якби з – під гарних оселедців… Я їх, гарних, ніколи й не скуштував. Усе якісь іржаві… По шинках жидівських.

– Шкодував грошей?

– А де їх взяти?

– Попроси в Семена.

– Семен сам голий.

– А гроші за пазухою.

– В голого?

– Еге ж. Він може добути їх скільки захоче.

– Гарячих?

– Так. Чортових.

Пукавка насмішкувато прискалив кругле, в обідках, неначе в півня, око:

– Якби Семен умів, то не тулявся б по очеретах та прогноях, а накопав би собі червінців та й панував десь на хуторі. І нам би вділив хоч по жмені.

– А може, він не хоче! – заперечив Тишко.

– Нема таких. Просто їх не кожен візьме.

– Це правда, – сказав Лука Хрін.

– Гроші – велика біда, і коли вони є, і коли їх немає, – задумливо мовив Білокобилка. – Біда значно більша – коли їх немає. – І усміхнувся білозубою, під щіточкою чорних шорстких вусів усмішкою. – Гроші не дають спати. Без них ліпше. Тільки через те в мене їх і немає.

З польського табору долинула весела музика.

– Дідько б тобі на гробі заграв! – сплюнув під ноги Пукавка.

– А ви, дядьку Терешку, бачили коли – небудь ті гроші? Чортові? – несміливо запитав Тишко.

– А чого ж, і бачив, і в кишені тримав.

– Як те було? – У Тишка очі, неначе два розжохані вітром вогники.

Пукавка понюхав табаки – заклав цілу пучку в одну ніздрю, далі в другу, чхнув, і табака полетіла на воду.

– Ішов якось з храму від кума мимо Капшукового болота… Ніч була місячна, і дорогу я бачив добре… Біля болота зустрілися мені два панки… Миршаві такі, але вбрані багато. Почали запрошувати в гості. Я спочатку відмагався, а вони так припрошують, так припрошують. Ну, пішов я з ними. І прийшли ми до палацу. А там зала, свічі, музика грає. Грали щось не наше, а як я увійшов, один панок подав знак, і музики вшкварили жидівського «Триндика». Ну… і я вшкварив. А тоді ще танцював «Гопака», «Горлицю», натанцювався донесхочу. Танцював сам і в парі. Така ладна панянка в соболиному капелюшку зі мною крутилась, підківками дзвякала. А тоді враз усі свічки погасли, я тримаю її руку в своїй і чую – рука волохата. Мене затрусило, та в ту мить знову спалахнуло світло, дивлюся – панна як панна. Прибандюрилося… Паничі припрошували гуляти ще, та я втомився й сказав, що йду додому. «На ж тобі за те, що нас вшанував, капелюха, – кажуть панки, – і грошей сто талярів». Капелюха я одягнув – гарний такий капелюх, з пір’ям, панський, – а гроші згріб з таці й порозпихав по кишенях. Прийшов удосвіта додому, а жінка з порога: «Де це ти, волоцюго, був?» – «У панів, – кажу, – бенкетував, дали ось капелюха і грошей сто талярів». – «А чого це ти, чоловіче, вершу на голову напер?» – вона мені. Я хвать, потягнув – справді верша… До кишень, а там замість червінців кізяки кінські. А були ж червінці. Отаке – то нечисті творять з християнськими душами.

– А ви… мацали ті червінці? – прошепотів Тишко.

– Кажу ж тобі, своїми руками брав з таці і клав до кишень.

– Ти, Тишку, краще запитай у Терешка, скільки він того вечора випив, – сказав Білокобилка.

Козаки реготалися. Найдужче – Тишко, він зняв шапку, його шовкове волосся розлетілося на всі боки, обличчя розчервонілося, як у дівчини, й пашіло. Пукавка кліпав ріденькими повіками, вдавав ображеного. Лука Хрін набивав люльку, Пукавка теж поталапав руками по кишенях, ніби там могла завалятися якась тютюнина, воднораз зазирав до Хрінового кисета, й той дозволив йому набити муругу носогрійку.

В цю мить за скелями на лівій стороні дзвінко заіржав кінь, і з степового марева почувся відгук. Козаки повернули в той бік голови, але нічого не побачили. Може, то відгукнувся заблуканий козацький кінь, а може, сарматський чи кімерійський, степ вічно старий і вічно молодий, у могилах, у яких поховані сарматські царі, поховані й козацькі отамани, а спашені губами коней древніх кочівників трави зголені вдруге (втисячне) губами козацьких бахметів. А там, звідки щойно пролунало на відгук кінське іржання, крутив вихор, піднімав угору весняний наплав, суху траву, він підлетів до самої води – вони й народжуються тут, на Дніпрових кручах, а тоді біжать у степ, – вони бояться грому, блискавиць, а також бояться ножа, шаблі, гострої коси, перерізавши вихор, можна перерізати біса, він у шерсті, з кігтями, тільки без живота, з гострими пазурами і довгим хвостом.

Козаки перехрестилися на вихор, не перехрестився тільки Білокобилка, він хмурив гострі острішкуваті брови – козаки перебили йому риболовлю, теревенили.

– Як була в мене колись сіра кобила… – почав Пукавка.

– Коли це? – поцікавився Тишко.

– Ну… літ двадцять тому. Було накладу на воза мішків тридцять…

– Якщо ви всі не підете зараз до чорта, ми залишимося без юшки, – сказав Семен.

Лука Хрін ощирив великі білі зуби:

– А де він є?

– Он там, у скелі.

Лука й далі насмішкувато кривив рота.

– А як же ми туди дійдемо?

– Отако прямо, – Біколобилка дивився в очі козакові. – По льоду, він міцний, витримає.

– По льоду? – прогудів Лука. – А й справді… Я зараз піду по льоду.

Він ступив кілька кроків просто у воду, та враз стрепенувся й вискочив на берег, неначе опечений. Він замочив ноги вище колін.

– Хай тобі… Сказитися, – лаявся й з острахом поглядав на Білокобилку. З холош штанів текла вода. Ніхто не сміявся. У Луки позеленіли очі, але волі гніву давати боявся, з планетником краще не зв’язуватися, поробить – і одіж порветься, й нитки розлізуться, й шабля затупиться, і рушниця не вистрілить, і кінь окривіє… Мало що йому збандюриться.

Білокобилка ж і вухом не вів, вийшов на сухе, сів на колоду, дістав кисет – до нього потяглося кілька рук. Дивина, але в Білокобилки завжди кисет повний (де тільки дістає тютюн), і пригощає всіх, і в його очах – жодної іскри жадібності, шкодування, саме оця легкість, з якою ділиться тим, що в нього є, – може оддати останню дрібку тютюну, а сам лишиться без нічого – викликають і повагу, й заздрість. Завжди веселий, завжди всім задоволений і нікому не заздрить. Одначе не встиг Білокобилка як слід розцмакати люльку, як його покликали: з гори біг осавулець Красій – мелькали чоботи – один сірий, збучавілий, другий – жовтий, махав руками, неначе вітряк крилами: «Іди, кличе суддя».

Білокобилка передав павучка Тишку й подряпався вгору – просто у мідну вирву сонця, яке сліпило очі.

Під густою, неначе щітка, грушею біля гетьманського намета сиділа старшина: гетьман (на килимкові), суддя, обозний, осавули, курінні. Білокобилка подивував: чому це його кличе суддя, коли є гетьман, але звик не забігати наперед коня, мовчки сів за спинами курінних, по – татарськи підібгавши ноги. В грушовій гущині чикала якась птаха, неначе передражнювала гетьмана, котрий, бликнувши з – під волохатих гусениць – брів очима, густим басом, монотонно, неначе стомлений дяк у церкві, казав:

– …куль до гаківниць вісім бочок, до шмагівниць – шість, куль залізних до гармат – одинадцять бочок, олов’яних дві тисячі сімсот шістдесят вісім штук, бочок пороху тридцять вісім, олова штук одинадцять, шроту залізного до гармат чотири бочки і ядер п’ятсот сімдесят два. Цього нам вистачить тижнів на три. Припасу харчового трохи на довше. Ляхи, як я вже казав, не одступляться, дотиратимуть нас до ручки. Звідси нам не вийти…

Білокобилці в правий чобіт натекло води, й тепер він тихенько перевзувався й слухав, що гомоніла старшина, а гомоніли вони про те, що опинилися в скруті, а як з неї вийти, ніхто не знає, одні раяли вдарити на ворога на острові й перекинути його (але коли б навіть те вдалося, що робити далі, з острова їх не випустять), інші – сісти вночі на човни й веслувати в плавні («попливемо, а більше половини товариства покинемо на смерть?!»), і не доходили згоди.

– Без Недайводи (кіннота за Трубежем) нам звідси не вийти.

– Де той Недайвода…

– Було б його не відпускати, – до гетьмана.

– І що б ми робили вкупі? Возами коні не загородиш.

На скелі заманячили польські вершники, загарцювали, пускали насмішкуваті гласи. На них не звертали уваги.

– Треба посилати когось по Недайводу, – твердо сказав суддя Шкандалій і вибив люльку об закаблук чобота. Неначе печатку приліпив. – Нехай ударять ляхам у спину.

– Як ти до того Недайводи добудешся? Хто піде? Хто зможе пройти?

– Білокобилка. Він знайде способу.

– В птаха перекинеться? Або в рибу?

– А хоч би і в рибу…

Від скель повівав вітер, видував червоні порошини з гетьманової люльки.

Аж тепер Білокобилка збагнув, для чого його покликав суддя. Здогадуватися почав трохи раніше, але далеко здогаду не пускав. На серці засмоктало, хвилювання огорнуло козака. Надто через те, що вже рішуче надумав попрощатися з братчиками, від’їхавши з Січі, вже йому нова путь клалася під ноги, а тепер вона віддалялася, якщо не перетиналася зовсім. Дорога, яку йому стелили, не просто небезпечна, а майже смертельна. Навіть якщо вислизне за оце сталеве кільце, попереду чигають тисячі небезпек. Він мовчав.

Усі погляди звернулися до нього. Гетьман дивився понуро, недовірливо, Семен знав, що Бурий його недолюблює, і то невідь за віщо, чи ж за те таки характерництво, про яке гомонять козаки, чи за один—єдиний давній кпин, коли ще той був простим козаком, і гостювали вони на слободі під Мерефою, й подала на Бурого позов одна перестигла дівка, буцімто він позбавив її панянства, Бурий одвівся на Євангелії, сказавши, що «тільки помацав її за живіт», і Білокобилка по тому кілька разів перепитав: «Так м’який живіт у Параски, чи ні?», ще й розказав козакам.

Бурий жартів не любив і не розумів. Білокобилка не пам’ятав, щоб у гетьманових очах коли – небудь затріпотів крильцями сміх, в них завжди висіла якась сіра іржа, та й що інше могло бути в тих очах, не бачили вони ніколи ні дитячих личок, ні втішної мордочки котеняти, не чули скрипу колиски й не смикали його руки за її вервечки, не спочивали на павичах розмальованого комина, не пестили чорної коси на білій подушці, а бачили тільки сірі очерети, гарматні виплески, випалений татарами степ, і хіба що зрідка – чорне нутро січової корчми над протокою. Шкіра йому продубіла від порохового диму та комариних жал, душа остуділа й спеклася у важкий корж (сумний приклад Білокобилці, від якого й намагався втекти). Од малечку на Січі, відданий товариству, чесно сповняв січовий закон, обкрутився в незчисленних січах, потопав на морі, не знав іншої постелі, окрім твердих дощок у курені, не знав іншого посуду, опріч казана й кінвів, інших трунків, опріч пінної. Важкі думи круками довбуть йому голову: як зарятувати товариство, як не дати потоптати козацький звичай, як перемогти ворога, звідки взятися ласці, веселощам, дотепові? Білокобилка не гнівався на нього. Хоч сам не міг прожити без дотепу й дня, й заносило його у всі боки, і міг учварити щось таке, об чім і сам потім шкодував.

– Опріч Семена, ніхто до Недайводи не дійде…

Всі чекали на відповідь Білокобилки, розглядали його, неначе ніколи раніше не бачили, хто з надією, хто без оної, а дехто і в прижмур очей, з недовірою чи й кпином.

Семен почухав густу чуприну на потилиці, де в кожного козака, навіть найрозумнішого, лежить найпевніша думка, мовив:

– Спробувати можна…

– Спробувати чи пройти? – запитав курінний Медведівського куреня Саливон Тхір.

– Пройти!

Білокобилка зітхнув. Перед ним встала путь, зіткана з таких петель, таких небезпек, що він понурив голову.

– Чого ж похнюпився? – мовив Тхір.

– Не на весілля ж іти.

– Маєш тільки три тижні, – в очах Бурого і надія, й недовіра.

– Сьогодні вночі попливу…

– Як ми дознаємо, чи ти перейшов ворожі лінії? – запитав суддя.

Білокобилка замислився.

– У зимівнику в Дударика вже стоять кілька стіжків. Рано накосив. Одного підпалю… Може, через одну ніч, а може, й через дві.

Старшини намагалися випитати у Білокобилки, як він збирається пройти крізь ворожий табір, давали поради, але він твердо відказав:

– Я – сам!

Хоч, либонь, ще не знав достеменно, як пройде через ворожий табір.

– Ти пам’ятаєш, що маєш три тижні, – сказав наостанок гетьман, і сказав так, що Білокобилці це вельми не сподобалося.

– На подушках у дядини не залежуся.

Ще й через це не любив Білокобилку Бурий – той завжди казав останнє слово. Хоч сто скаже гетьман – він усе одно – останнє.

По дорозі до своїх куренян Білокобилка зайшов у намет до цилуриків провідати Булавку. Але бандурист його не впізнав, метався в гарячці, кликав до бою – вів за собою піснею козаків, називав на імена, а всі ті козаки були мертві. Булавка вів за собою тіні. Білокобилка знав, що вже ніколи не побачить бандуриста, не заспівають удвох на могилі, не повеселять братчиків, відстібнув від пояса невелику фляжку на срібному ланцюжку, подав цилурику:

– Такий козак помирає!.. У найвище дерево грім б’є… Якщо Булавка прийде до тями, нехай вип’є. Та дивися, не вижлукти сам, – погрозив. – Я дознаю!

Цилурик образився, закліпав об’їденими якоюсь хворобою повіками:

– Я чоловік чесний, учений…

– Учений, але мало товчений, – суворо сказав Білокобилка.

– Не вип’ю… Оддам Булавці. От хресті—бог, – чомусь скулився й перехрестився цилурик.

Білокобилка востаннє подивився на татаркувате обличчя бандуриста – такий козак був, у походах міг прожити на самій воді та на корінцях дикого часнику, останній сухар розділить між козаками, а сам і ріски не візьме в рота, шабля його не брала, кулі обминали, і ось, пукнув якийсь ляшок зі скелі, й немає Булавки, здавалося, що він з кременю, з криці, а він з гарячої плоті, але якби не здавалося так, то й інші були б слабкіші. Ти сповнив Божу волю на землі, козаче, наклав головою за свою, християнську, козацьку землю, я згадуватиму тебе. Допоки? Не знаю. І те залежить не від нас. А від того, чи заколише нас доля на шовкових травах, чи пожене зламаним кураєм по полю. А може, завтра спогад про Булавку навіки засне в Білокобильчиній голові… Не мусить заснути. Бо тоді він засне і в головах трьох тисяч нині ще живих козаків.

День конав у скісних променях зеленого сонця.

Козацьке сонце сходить у москалів, а заходить у турків, і щоб не загубилося, турки приковують його до шпилів мінаретів, але воно знову одривається і втікає в козацький край. Біля ніжного, неначе щойно викуваного серпика – два круги, ясний і темний, ясний щез опівночі, а темний тримався, і скелі стояли темні, похмурі, й чорна вода з похлипом котилася поміж них до моря, й сонно перегукувалися похриплими голосами дозорці: «Вартуй!» – «Вартую!» Натомлено кліпали в небі зірки – душі померлих, – яскраві – праведні душі, тьмяні, маленькі – грішні, завтра, позавтра побільшає над Хортицею тих і тих.

Угорі нічну імлу перемелювали тисячі невидимих качиних крил, лунав пересвист куликів і ґелґіт диких гусей.

В Савутину балку Білокобилку провели Хрін, Миленький і Пукавка. З ними ув’язався незугарний золотушний козачок Ремінь – п’яничка («встає з курми, а ляже з свиньми»), неподалік від річки Ремінь притримав Білокобилку за руку, прошепотів у вухо:

– Ти йдеш… Чи й побачимось. А мене долягає Скриньченко. Не люблю я його. То – ворог мій. Пошли на нього порчу. Тобі ж нічого не варто. Пошли. Ось таляр…

І втиснув Семенові в руку битий таляр… Білокобилка пожбурив таляр, той блиснув сріблом, упав у воду, і там завирувало, либонь, його проковтнула величезна щука. Білокобилка сплюнув під ноги, в його очах змигнули лихі вогники, він так подивився на Ременя, що того враз скорчило, Ремінь ухопився за живіт і, стогнучи та пускаючи гласи другим кінцем, порачкував від берега. Білокобилка запечалився: чому ніхто не просить ближньому добра, а тільки зла, – майнуло в голові, – може, через те ми й нещасні, через те й потинають нас вороги…

Семен роздягнувся й стоптав у шкіряний татарський міх – шерстю досередини – одяг, міцно затягнув шнура, почепив міх собі на спину. На шию почепив тугого, також татарського, лука, в зуби взяв стрілу. Лише одну. Так чи так: друга вже не знадобиться. Майнула в повітрі хрестата тінь кажана, десь у плавнях заплакала нічниця. Берег, до якого мав плисти Білокобилка, ледве мрів у сірій мряці, за ним, далеко на сході, невиразною цяткою прокльовувався світанок.

– Дай я тебе перехрещу, – прошепотів Пукавка, – щоб русалка не залоскотала.

– Я голих дівок не боюся, – відказав Білокобилка. Він уже стояв по коліна у воді. Біліло козаче тіло, біліла лисина, погойдувався за спиною шкіряний мішок. Поталапав рукою у воді:

– Не страшно топитися, страшно води холодної. – І зайшов попідруки.

…А далі козаки побачили, як у воді майнула довга, велетенська рибина, крутнулася на місці й біля самої поверхні попливла до протилежного берега.

* * *

Синій, з червоними відворотами жупан надвірного рейтара був на мене трохи задовгий, довелося попідкачувати рукава, сам рейтар мандрував у темних Дніпрових хвилях до моря, стріла влучила йому в горло, і він звалився з кручі без стогону.

Стояла хвора передранкова тиша, тицявся, неначе сліпе цуценя, в хмари місяць, ніч і день ще грали в переваги – ваги, але ранок наступав навально, про це оповіщала зорянка, прокльовувала тонким співом зорю, вона співала в осокорах, які зібралися на свою нічну раду й не встигли розійтися по своїх місцях, стояли купою, де їх застав світанок. За моєю спиною десь зовсім недалеко заіржав кінь, на його поклик обізвався другий, хрипкий голос гарикнув на коня. Я затовк назад до шкіряного мішка одіж, прихоплену на випадок, коли б мені не трапився польський дозорець і довелося пробиратися берегом, а далі поза табором луками, як раптом над моєю головою почулося тупотіння, голосне сякання й добірна польська лайка. Я кахикнув – не тихо й не голосно, – на крутому відкосі хилитнулося дві постаті, клацнув зведений курок.

– Ти хто?

Дві рушничні цівки промацували мій живіт. Я приклав до вуст палець.

– Тихо! Геть звідси. Бачите ж – беруся до козаків у вивід, – і потягнув із мішка козацького кунтуша, по тому почав стягувати з себе мундир надвірного рейтара. – Пріч!

Вони з пошанівком, задки, відступили від берега й віддаленіли.

Я кинув мішок у воду, знову запоясався, заглянув у водяне плесо – який у мене вигляд: чи не видає мене одіж і пика моя! На мене глянуло з води щось крутолобе, з перекошеною щелепою (гойднулася вода), вогняно блиснула сережка у лівому вусі. Вона дісталася мені від галерника Корсака, – передав перед смертю, не золота, не срібна, але блискуча, сяйна, на ній якісь таємничі знаки – півмісяці, ніколи й ніде не бачені звізди, турки хотіли забрати її в Корсака, а тоді чомусь жахнулися й більше не чіпали, і козаки її не люблять, не люблять навіть дивитися на неї, а мені вона до душі, й не просто до душі, коли наляже на серце туга або коли потраплю в скруту, помацаю сережку, і туга відлітає, й прибуває сили. Отож я й зараз доторкнувся до сережки та вибрався на берег.

Ранок упав на степ, неначе біла свита з молодого плеча. Дискантував будильний півень на возі—драбиняку, луськало дерево під сокирами кашоварів, шкірготіли (неначе по душі) залізні істики, якими вишкрібали з казанів учорашній підгар учорашньої кулеші, поспішали вмиватися до річки жовніри – військо встає рано, аби доточити собі часу для побиття супротивників, а іноді й для власної смерті. Посеред наметового містечка височів найбільший – шовковий, голубий, прип’ятий до землі жовтими шнурами, аби не злетів і собі в голубе небо, намет, либонь, коронного або польного гетьмана, а за півсотні кроків – трохи менший, смугастий, – регіментаря, а може, верховного комісара. Довкола великого намету обсілася поважна тиша – його господар ще спав, варта дрімала стоячи, – а біля меншого телесувався біля новенької конов’язі молодий служка, не міг упоратися з норовистим конем. Я йшов через табір, це найбезпечніший шлях, вдавав із себе заклопотаного, ніхто не звертав на мене жодної уваги, табір пробуджувався, комашився, жив своїм звичним військовим життям. Найважче буде вийти з табору, для того потрібна якась видима всім причина. Я ще не мав її. Йшов через ворожий табір, через віки приязні, а далі недовіри і жадоби, які зробили нас ворогами, бо ж одні прагнули панувати й примусити інших орати степ. Я орати комусь степ не хотів. Із смугастого намету вийшов чоловік у натільній сорочці, в чоботях з срібними бляхами, розвів руки, широко позіхнув, підставив кошлаті груди турчаку, який тягнув знизу. Позіхнув ще раз, обізвався до козака: