Текст книги "Останній гетьман. Погоня"
Автор книги: Юрий Мушкетик
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
(заключний)
Імператором було проголошено Петра ІІІ, сина Анни Петрівни. Царська історіографія, а за нею й совітська, яка завжди й скрізь точно по – вовчи ступала в царські розляписті сліди, зробили все можливе, аби обплювати, затаврувати Петра ІІІ, бо ж його вбила люба їм Катерина, котра проявляла звірячо – собачу запопадливість у нищенні всіх народів імперії, та й в обчухранні простого московітського народу. Надто їм крутили в носі укази Петра ІІІ про повну ліквідацію Таємної канцелярії з її проклятущим тавром «Слово и дело государеве», про монастирі з обмеженням експлуатації монастирських селян, про дозвіл повернутися розкольникам, про торгівлю й про банки. Так само ця історіографія спаплюжила Павла І за його притиск дворянства й полегшення долі селян. Особливо зубоскалили московітські історики над тим, що Петро ІІІ «пиликал на скрипке» – мовляв, справжній імператор не мав тримати в руках скрипку, а тільки канчук та шпіцрутен.
Престол захопила Катерина Цербтська, названа московітами Катериною ІІ. Вона вже давно писала англійському послу: «Я буду царствувати або загину». Захопила з допомогою гвардії, загодованої, розбещеної, розбійницької, недарма Петро ІІІ називав гвардійців яничарами. На верхівці змови стояли бандитуваті, відомі петербурзькі кулачні бійці брати Орлови, й поки старший Орлов, Олексій, вбивав Петра ІІІ, чотирьом іншим Катерина платила натурою в передпокої на купі кожухів (шуб), це був тільки аванс, потім вона заплатить їм маєтками, грішми, чинами, орденами. Підступна, лицемірна до останньої звивини гадючої душі, Катерина якийсь час вдавала, що шанує пам’ять Єлизавети, але брехала скрізь і в усьому, зуміла облестити, обдурити навіть Вольтера і Руссо, яким писала, що селяни імперії живуть як князі, що вони вже не хочуть їсти курятину, віддаючи перевагу індюшатині, хоч насправді вони не завжди мали шмат чорного хліба.
Прикрим у цьому перевороті є те, що до нього доклав зусиль гетьман Кирило Розумовський, яко командир Ізмайлівського гвардійського полку. В час перевороту він був у Петербурзі. По тому був прикликаний з Батурина до Петербурга, й Катерина йому звеліла подати прохання про відставку. Кирило якийсь час опирався, а тоді зрозумів, що так чи інакше позбудеться гетьманства разом з головою, й подав. У найбільшу провину йому завдавалося намагання зробити українське гетьманство спадковим. Він не встиг це зробити за Єлизавети. Гетьманство було скасовано. Незабаром зліквідовано й Запорозьку Січ, яка кілька століть захищала ту ж Московію від турецько – татарської експансії. Останнього кошового, Калнишевського, закинено в камінний мішок на Соловецькому острові, в який за чотириста років його існування не заглянув жоден сонячний промінь. Кошові суддя Головатий і писар Глоба були заслані до Сибіру, їх навіть у церкву двічі на рік на сповідь водили під багнетами. За що ж вони всі так тяжко поплатилися? Як на мене, то за те, що не дозволили запорожцям стріляти в москалів, коли ті прийшли руйнувати Січ. А як на Катерину Цербтську – то з причини її звірячої жорсткості і ненависті до України.
Про Олексія тоді ж був виголошений указ: «Генерал – фельдмаршалу графу Розумовському бути звільненим і вічно вільним від своєї військової і цивільної служби…». Він доживав віку всіма забутий у своєму петербурзькому маєтку. Кирилові ж було заборонено жити в межах імперії, і він тинявся по закордонах, тривалий час жив у Страсбурзі, де навчалися два його сини, Андрій і Петро, тільки в кінці життя йому дозволили повернутися в Батурин; хворий, згнічений сидів у своєму палаці в кріслі, кутався в плед, гріючись проти сонечка. Всі останні сили віддав будівництву церков та господарсько – промисловій діяльності. Його музична бібліотека була найбагатшою нотозбірнею у всій Східній Європі.
А що ж дівчина, яку Кирило Розумовський спровадив до Італії?
Я написав чимало історичних романів. Моїм принципом було якомога наблизитися до зафіксованої історичної правди; навіть там, де сама по собі напрошувалася замашна зваблива фантазія, я віддавав перевагу бодай малозначному історичному факту. Що ж до дітей Олексія та Єлизавети: чимало їхніх сучасників називають тих чи інших дітей – двох доньок, одну доньку, доньку та сина й навіть чотирьох синів, а «в до сих пор еще не изданных мемуарах секретарь французского посольства в Петербурге д’Обиньи насчитывает до восьми детей императрицы» (К. Валишевський), в той самий час, а то здебільшого потім, російська історіографія намагалася спростувати ці повідомлення.
Хіба вони могли погодитись, що імператриця мала дітей від простого козака? І основним аргументом є: «Добродетель Єлизавета выше всякого сомнения» ( К. Валишевський.Єлизавета Петровна. Москва, 1912). Ця «добродетель» надто відома всім: десятки й десятки коханців – від англійського посла та польського графа до кучера і матроса! А от богобоязливість Єлизавети, її релігійність також відома всім, а позашлюбні діти були великим гріхом перед Богом, через те вона могла й вийти заміж за Олексія, інакше їхнє одруження пояснити не можна. Через те дівчина, яка називала себе донькою Єлизавети і Олексія, княжною Таракановою, – варіант вельми можливий. Була вона надзвичайно вродлива, жвава, розумна, називала себе різними іменами, її в Італії спершу оточували польські офіцери, які плекали надію на звільнення від російської гнуздечки, а також закохувалися інші впливові люди Європи. Аж поки за наказом Катерини (Цербтської) Олексій Орлов заманив її з Ліворно на корабель російської ескадри, яка стояла в Середземному морі, й потягнув довкруж Європи до Петербурга. По дорозі Тараканова хотіла викинутись у море біля берегів Англії, але Орлов не дав цього зробити. В Петропавловській фортеці її довго допитували відомими в Росії «люб’язними методами», аж поки вона не віддала Богові душу. Хоч потім не раз зринали там чи там чутки, буцім вона врятувалася й проживала то черницею в якомусь монастирі, то ще десь.
А рід Розумовських розсіявся по світу, є якісь нащадки в Австрії та Бразилії, які ледве пам’ятають про свою батьківщину Україну.
А Україна гинула. Вовчиця – німкеня ще й намагалася догодити московітам своєю злобою до українців. Гетьманство було ліквідовано. Замість нього знову, як за Петра І, – Малоросійська колегія, на чолі якої стояв вірний Катеринин пес Рум’янцев. Посилаючи його на Україну, Катерина написала йому таємний наказ. В ньому вона вказувала, що в Малоросії мають настати великі зміни, а сама вона покладається на «усєрдіє» і вірність Рум’янцева. «Известная каждому пространная сей земли обширность, многолюдство живущего в ней народа, великое его плодородие и по доброте климата различные перед многими империи нашей местами ее преимущества… и также примечаемая в нем внутренняя, против великороссийского, ненависть». І далі по пунктах вказувалося, що треба робити: ліквідувати «привилегии и вольностей узаконение», а також «вредные людям с места на место переходы» (закріпачення), для цього «Прежде всего должны вы знать порученную вам губернию по всем положениям ее околичностей», в першу чергу наказувала наглядати за «священнослужителями, надлежит вам искуссным образом присматривать за ними и их подчиненными, а во свое время на убылия архиерейские и архимандричьи места прямо от себя нам кандидатуры представлять». Селяни ж «сперва наряду с великороссами в подушный оклад положены, а потом следовательно мало – помалу вольностей своих и прав вовсе лишены будут… Необходимо, под каким бы иным званием, кроме подушного, насположить на тамошний народ и получить с него в казну нашу, по долгу и справедливости, нам бесспорно принадлежащие доходы». Знову й знову підкреслює: «Тамошний народ всеми удобовозможными способами привесть к тому, чтобы оные переходы вовсе пресечены были», ще й посилається на те, що скрізь у Європі селяни живуть «всегда на одних местах, хотя некрепостные и некабальные». І далі вона дає вказівки, як добути прибутки з тютюну українського, шерсті овечої, з «поборов и всяких других податей и доходов», і «в рассуждении чинимых там распоряжений, по которым бы казна наша получала надлежащие ей с Малой России доходы, не можем мы оставить без напоминания столь яко важнейший пункт доходов государственных». Не забуто ні млини, ні річки, ні навіть болота – з усього «доход и доход». І треба, щоб скрізь там були «для спокойствия и безопасности надлежащие полицейские учреждения». І «следует еще раз упомянуть в начале сего о сокровенной ненависти тамошнего народа против здешнего, который опять, со своей стороны, привык оказывать непременное к малороссиянам презрение. И та ненависть особенно примечает в старшинах тамошних… В сем рассуждении не оставите вы наблюдать прилежно, но без явного виду и огласки поведение тамошних старшин… Отдаем в руки ваши все те благопристойны способы, коими предписанное вам с женным успехом исполнено». І далі вказує, що коли сам Рум’янцев ще щось придумає, то нехай негайно повідомляє. Усно ж імператриця побажала, що для повного виконання цих настанов Рум’янцеву треба мати вовчі зуби й лисячий хвіст: зуби – рвати все те добре, що є в тому краї, а хвіст – замітати свої сліди. Що Рум’янцев прийняв з гарячим серцем.
З того дня все те добре, що встановилося на Вкраїні за Єлизавети, пішло на хух, селян впрягли в плуга, старшинам врізали всі права, священикам вклали в руки книжки, писані тільки по – московськи. Звичайно, навіть за такого несосвітенного, жахливого тиску проростало древо волі й свободи, саме в ті часи була написана «Історія Русів» – найпатріотичніший твір українця, не склали руки Капністи, Полетики і навіть Безбородьки. Всі вони дбали, щоб сім’я з того древа не згубилося, щоб його знайшли нащадки й пророщували в нових садах і лісах. Але ж покручі—перевертні йдуть не за ними, а за Катериною і Рум’янцевим. І ростуть на наших полях та лісах бузина та вовчі ягоди, й чимало наших земляків забули материнську мову та рідні звичаї, ростуть московськими холуями, покручами, поторочами. Їхні мізки затруєні московським попелом, душі – московською іржею. Вони й помислити не можуть, що над нашими степами гуляла воля, вольні вітри, що в світі є правда та істина. Найбільша їхня мрія – якомога краще та швидше запродатись, вославити чуже й затаврувати своє. Рабські душі, бур’ян на вселенськім полі!
Софія Катерина Анхельт Цербтська до кінця свого паскудного життя скрізь переслідувала вільний дух, дух свободи, тицяла брудними пальцями в колеса Французької революції, гарчала на вільні народи Кавказу і всієї Московії. Більшу ж частину життя проводила в розпусті. Історія не знає розпуснішої жінки. Своїх улюблених гвардійців вона вишиковувала в шеренги, йшла вздовж них, а що в той час панталони були тісні, в обтяжку, відбирала собі для нічних утіх тих, в яких вони найдужче випиналися. Й померла вона… Є три версії… Перша: після її смерті в Санкт – Петербурзі поширювалося в чутках, що вона померла на нічному горщику, офіційна версія свідчила – померла у ванній, і третя – офіційна версія всіх європейських держав – померла під жеребцем. Про це написали до своїх держав усі акредитовані в Петербурзі іноземні посли й посланники.
Нині ж за всі ці «подвиги» і «радіння» дурноголові, тупі й підлі начальники в деяких містах на нашій землі ставлять їй пам’ятники, забувши, однак, вмістити на постаментах жеребця.
Кирило сидів на другому поверсі, на веранді, підпертій знизу стовпами. Ясний бабиного літа день. А осокори вже шумлять по – осінньому, й хмарки ще в чистому небі пливуть нервово, неспокійно. Грушу обнизали пасма бабиного літа, срібного проти західного сонця. Дні летіли круглі й одноманітні, не як весняний дощ, з якого проросте подальше життя, а як осіння мжичка на закінчення циклу життя. На поцятковане осиковим листям плесо річки впав качиний виводок. Мати – качка привела своїх діток на попас. Десь у небі, невидимі звідси, продзвеніли журавлі. А може, то не в небі? Подзвін хоч і тихий, але мелодійний. Кирило обіперся на ціпок, ступив два кроки до билець веранди. Внизу справді стояв чоловік з бандурою. Він зняв потертого солом’яного бриля, вклонився:
– Радий бачити вас живим, пане графе.
– Кумедне твоє привітання, – хрипким голосом мовив Кирило. – Ти звідкілясь мене знаєш?
– Аякже. Я служив у вашої світлості, Северином мене звати.
Кирило схвилювався. Аж випустив ціпка з рук.
– Йди до вітальні. Карпо, Карпо, проведи мене.
Підійшов такий же старий Карпо, взяв під руку. Почовгали до вітальні, й було важко зрозуміти, хто кого веде – сивий немічний камердинер чи такий же сивий і старий граф.
Северин сів не зразу, все оглядався, не зважувався опуститися в оксамитове крісло. Кирило мружив підсліпуваті очі. Перед ним сидів немолодий, теж геть сивий, чоловік, був він худий, з посіченим зморшками і шрамами лицем, темний, схожий на викопаний в’язовий корінь чи корінь глоду.
«Котило ж тебе, чоловіче, носило й тіпало», – майнула думка.
– Де ж ти пробував? І, пробач, як ти вижив? – і вже за спину: – Карпо, скажи, нехай принесуть нам узвару грушевого… А ось Северинові й чогось міцнішого. Та й мені троньки… і закусить чимось.
Северин поставив до ніг дві торбини: в одній якісь убогі пожитки, в другій вгадувалася бандура. Розправив руді, спалені вітрами й жарким сонцем вуса:
– Де я, Кириле Григоровичу, не бував. По тому по всьому, як притримали вас у Петербурзі, а нам сказали, що гетьманщини більше не буде, подався я, попри всі заборони, на Січ. Там вже теж царські наглядачі—конфісканти орудували, але я більше по риболовецьких гардах ховався – тинявся. Весною по протоках, прогноях, озерах, в літі на Дніпрі матулою ловили рибу, жили по островах. Перш ніж отаборитись десь там, треба було вибити гадюк, їх там гибіль. – Випив чарку, втер вуса. Лице вузьке, шрамувате, а волосся довге, спадає аж до шиї. – Отож як цариця – вовчиця, – й поглянув на колишнього гетьмана, як він сприйме таке, пригнічений, упокорений, – як цариця – вовчиця зруйнувала Січ, розлетілись козаченьки, як перепели з скошеного лугу: хто на Кубань, хто в Новосербію служити панам, а трохи нас сіло в байдаки й подалися в край далекий, чужий – за Дунай. Як у пісні: «Світ великий, край далекий, та ніде прожити…». Я краще на бандурі, без неї розучився говорити.
Дістав стареньку темну бандуру, тихо повів по струнах:
Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю…
Вже на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці—запорожці пили та гуляли.
Ой вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає.
Ой із Низу, із лиману вітер повіває,
А вже ж москаль, а вже москаль Січ обступає.
Васюринський козарлюга не п’є, не гуляє
Та вже свого отамана рано пробуджає.
«Та встань, батьку – отамане, кличуть тебе люде,
Ой, як станеш ти на башти, москаля не буде!..»
А запорозькі отамани, як орли, літали
Та свого батька кошового вірненько благали:
«Та позволь, батьку, позволь, батьку, із шаблями стати,
Не одному генералу з пліч голову зняти!
Не позволиш із шаблями, позволь з кулаками,
Ой щоб слава не пропала поміж козаками».
Кобзар притримав струни.
– Така лиха правда. Не дозволив Калниш, похилився, сказав: «Ми не можемо проливати християнську кров», тобто московську. А вони можуть, ллють її як воду, пограбували і церкви січові, й курені попалили. З ікон злото – срібло видирали, рушники знімали, святі дарохранильниці забирали і розклепували, покрови здирали.
– Ти сам склав? – запитав Кирило.
Северин мовчав. Тільки ще раз провів долонею по струнах, мовив словами пісні:
Встає хмара з – за лиману,
А другая з поля,
Зажурилась Україна —
Така її доля.
– Пройшов я її, нашу неньку Україну, з краю в край, скрізь лихо, скрізь неволя, а про волю й чутка запала.
– А чого ж ти Задунай покинув? – відпив узвару Розумовський.
– Бо то таки чужий край, чужа земля, чужа неволя.
– А тобі хочеться своєї.
– Та вже ж хоча б так. А Самійло лишився там.
– Ну, й що ж ти зараз робиш?
Глибоко запалі очі раптом заблищали.
– А що я ще можу робити? Ходжу поміж люди, співаю про нашу колишню славу, про нашу волю. Аж таки западе комусь у серце. Хочу, щоб не забулися справи дідів наших, щоб збереглася звитяга, пішла від батьків до онуків, щоб пробилася в українські душі. – І враз скинув підпаленими, гострими, як шаблі, бровами: – Ви що ж думаєте, що все пропало? Того не може бути, того не допустить Бог. Недарма ці степи политі козацькою кров’ю. Вона пробудиться, й виростуть червоні тюльпани і розумні сміливі онуки, піднімуться на супостата й знищать його. Маємо хоч у піснях зберегти все для них. Я вірю, шалено вірю, що оживе правда, що зашумлять волею ці степи і внуки згадають, чиї вони діти.
– Тобі колись було добре тут, у Батурині?
– З того тільки одна наука: добро на час, добро собі – на шкоду ближнім.
Натяк був вельми прозорий і болючий, гетьман похилив сиву голову, по його зморшкуватих щоках скотилися дві великі сльози.
Конча – Заспа, 2009р.
Погоня
Пpавдива історія, розказана запорозьким козаком Семеном Білокобилою та скомпонована, доповнена й потрактована його побратимом, якого читач розпізнає з оповіді.
Перекипівши на порогах, переклекотівши у Вовчому Горлі, Дніпро нарешті виривався на волю й хоч ще був стиснутий гранітними берегами, вже плинув стрімко та легко, поспішав до Хортиці, Великого Лугу, де міг зітхнути на повні груди, полизати хвилею солодкі піщані Дрімайлівські пересипи, побавитися опущеними у воду зеленими вербовими косами Тягині, й вже тоді спочити в солоному морі. Над водою курів легенький ранковий туманець, і в тому туманцеві, розкинувши на потоці широку кирею, незворушно палили люльки два старі січовики, один зняв шапку, й низовий вітерець ворушив сивого оселедця; козаки пливли за водою, а дим від люльок зависав у повітрі й вився до вершечків високих скель голубими струмінцями. Січові діди, які доживали віку в Кодацькому зимівнику, поспішали в гості до кумів у зимівник Базавлуцький, і на той час окрім гарячого, гаспидськи наперченого борщу та корця запіканки їх ніщо інше не цікавило, через те й не дивилися, чи вдавали, що не дивляться на військо, яке комашилося у Кичкаському байраці.
– Це такі діди, що вперед дивляться, а позаду бачать, – мовив козак Пукавка, перемотуючи онучу на лівій нозі. – Куди це вони так пруть?
– Мать, на храм у Базавлуцький зимівник, – відказав високий, рукатий, з рудими настовбурченими вусами козак Карпо Шквиря, заздро козируючи на характерних дідів, чиї чуби вже мелькали внизу поміж скель. – Гарну горілку шафують базавлучани. – Й прискалив око під круто загнутою, ошмаленою чи то порохом, чи то біля багаття бровою. – Мо’ доженемо їх, Семене? Ке – но кинь і ти на воду кирею.
– Далеко куцому до зайця, – притупнув взутою ногою Пукавка, огурний і незговірливий, про таких кажуть: скрізь рогом зачепиться.
– Брехнув, як пес з буди, – розшукуючи люльку, поталапав руками по кишенях заляпаних баранячим лоєм, попропалюваних біля багать штанів маленький, шрамуватий, зашмалений сонцем, неначе шкураток на вогні, запеклий козацький бандурист і співун Булавка. – Білокобилка й проти води на киреї пожене. Правда, Семене?
– Які тепер характерники, от колись були… – мовив старий, з запалими щоками, тонкими довгими вусами, сумовитими очима схожий на виловленого сома козак Яків Сліпченко. – Щоправда, Семен… теє… трохи може.
Білокобилка й вухом не повів на ту балачку, мовби не про нього й мова. Стояв на річковій ріні, широко розчепіривши міцні ноги в збучавілих чоботях, тримав у жилавих руках довгу тичину, аби подати кінець човнярам, які пливли з правого берега ріки на лівий. Вигляд у нього трохи розбійний, а трохи гультяйський. В очах – синя мжа, лівий вус закушений. У полотняній, розхристаній сорочці, яка відкривала міцні, гейби бронзові груди (кунтуш, чуга і шапка лежали на березі), міцний, наче врослий у землю дубовий корч, крутоплечий, круглоголовий, з лисиною на всю голову, довкруж лисини – густа щітка темно – русого чуперу, на великому лобі, трошки вище міжбрів’я, родима гулька, а ще – гострі, наче ножі, брови, й під ними сірі, пронозливі, трохи хитруваті, трохи небезпечні, темні в зіницях очі, які свідчили – чоловік побачив світа, побував на коні й під конем. У лівому вусі блищала срібна сережка. Скрипіли кочетки («Права табань, ліва греби»), і, помножені скелями, луни злилися в безугавне рипіння; човни доправляли козацьке військо з правого берега на лівий. Воно було втомлене, обличчя – темні, аж корою взялися від довгих переходів та порохового диму, риштунок, припаси кидали куди попало, – одначе піднесене настроєм – одірвалися од ворога, добулися в рідні місця, де за них кожен кущ, кожен видолинок, кожна скеля: сховають, прикриють, оборонять. Тисячолітнє річище пахло їм хмільно, неначе старе вино, а може, й не пахло, а тільки так їм здавалося – ріка пливла крізь них, і вони плинули з нею, щовесни скресали й оновлювалися, вона напувала їх і наснажувала силою, біля неї вони почувалися дужими, нічого не боялися; постоїть козак над водою, прихилиться спиною до скелі й чує, як наливається силою тіло. Отож і почувалися безпечно, вмивалися, пили воду, прудили сорочки, декотрі дрімали.
Три тижні висіла на хвості погоня (увесь вік ми втікаємо), три тижні козаки одгризалися, одбивалися, стріляючи впритул, то осипаючи табір шанцями, копаючи трохи не до самої води – найпевніша зброя нашого брата, козака, не мушкет, не шабля, а лопата, лях бридиться нею, турок і татарин не знають, як її тримати в руках, козаки ж вриваються в землю швидше за кротів, – то шугаючи в лісові нетрі й ставлячи позад себе засіки, то бредучи через болотяні бабла, де з рудих опарів навіть узимку курить туман, – й знову викочуючи на сухе щеплені між собою ланцюгами вози, попихаючи фортецю на дерев’яних колесах з виставленими на всі боки довгими ратищами (тільки у нас вони такі – важкі та довгі), й таки добулися до рідних місць.
Добулася піша партія війська, комонники подалися в інші давні козачі місця – в лісові нетрища поміж Трубежем та Альтою, мали потягнути за собою й ворога, але він знав, що кінних козаків скурати важко, та й за Дніпром – Гетьманщина, обіклав пішаниць.
…Повстання спалахнуло, неначе нежар на сухій луці. Щойно було погромлене одне, й прогуркотіло друге: до живого протерло ляське ярмо шию, не стало більше снаги терпіти наругу, й хоч якими страшними були кари за Шулявчине повстання: з живих козацьких спин знімали криваві паси, вкидали в киплячі казани козацьких дітей, запобігаючи відсічі, по всій Україні в козаків та посполитих було відібрано ножі та сокири – люди краяли хліб пилками – козацька душа вибухнула, неначе порохова міна. Бо ж не погинула Запорозька Січ, а у військовій скарбниці не поіржавіла зброя. Щоденні панщинні роботизни, неключимі податки – подимне, поземельне, млинове, медове, індукта та евекта на купівлю та продаж висотували з посполитого та козака всі соки, та й мало лишилося козаків, реєстрове військо зредуковане всього лиш на чотири тисячі – слабке й легке на перекуп, підкорене польському коронному та польному гетьманам, і по всій Правобережній Україні постої польських хоругв – не підвести голови, не підвести очей на хрест на церковній бані, бо майже всі православні монастирі перебрані в унію, емісари уніатського митрополита наклали руку на всі монастирі, а церкви віддані на відкуп жидам та ксьондзам – у них ключі й мотузки від дзвонів, і вся утвар церковна: потири, дискоси, стихарі, ризи, й щоб відспівати покійника – треба йти до ксьондза або жида кланятися, торгуватися, а ті насміхаються, вони ж визначають, кому скільки пасок пекти: ті, які мають на грудях паперовий клапоть з написом «унія», купують паску вільно, а хто не має – платять данину, ксьондзи рахують християнські паски при освяченні й позначають їх крейдою та вуглем. Не стало життя на Правобережній Україні. Немає його й на Лівобічній, де панує москаль. Розкраяли Україну «добрі сусіди», неначе хижаки молоде тіло, і кожне шарпає до себе. Розкраяли по Дніпру, неначе по жилі кровоносній. Дніпро має пам’ятати, як ледве козаки уклали з московитими домову на те, що московити беруть цілісну Україну під своє крило, захищатимуть її й оборонятимуть, цар потайки уклав з королем угоду на розкроєння України, лишивши одну її половину собі, другу віддавши Польщі. Од наметів, де відбувалися ті переговори, козацьких послів москалі спровадили бердишами, й Хміль був упав у велику песію – та пізно. Має пам’ятати Дніпро й те, як славетний Дорошенко привів під свою булаву всю Україну й поставив перед Москвою вимогу дотримуватися Переяславських статей, і повів на правому березі війну з Польщею, й москалі знову таємно зійшлися з поляками в Андрусові й розрубали Україну – тепер уже навік, лишивши Дорошенка на поталу шляхті. Аби не був такий мудрий, аби не допинався виконання тих статей. І нині Дніпро – пограниччя, й по ньому тече в синє море кров і козаків, і посполитих, які перепливають з одного берега на інший, шукаючи, де ліпше. А ліпше там, де нас нема. Потинають українців і поляки, і москалі, й дурять несосвітенно, а українці вірять, бо… нікуди подітися. А коли вже припече так, що не всидіти, хапаються за шаблі. Ниньки припекли поляки, зчавили українське поспільство дужче, аніж мущир папушу, й мущир тріснув. Вільні духом пішли в козаки, невільні – продаватися.
Немає звитяжнішого воїна за козака, але немає за українця й ревнішого яничара та догідливішого наймита. Він вже як запродасться, то з печінкою, і рідного брата пошаткує на капусту, як лизне в п’яти, то і в голові стане жарко, він вже так плюватиме на все своє, що не одмити. Зібране нашвидкуруч козацьке військо вдарило під Голтвою, налягло під Боровицею, розсіяло шляхетські хоругви під Жашковом, й наштовхнулося під Рашковом на панцирі хоругви Конєцпольського, піхоту Любомирського та ополченців Лендкоронського. Козаки почали відступати, під Бершаддю їх оточили. Козаки оступили табір возами в чотири кільця, викопали глибокий рів та насипали високий вал, об який розбивалися всі налоги ворога. Поляки обмильне запропонували повести переговори – «віддамо все старе забуттю, укладемо нові статті», – козаки, як завше, повірили, склали присягу, й ляхи теж склали присягу, а тоді вночі зненацька напали на козацький табір (ксьондзи присягу їм розгрішили), одначе козакам вдалося налогу відбити, дощової вітряної ночі вдарили на поляків, зробили проломи й вирвалися на волю та почали відступати, – зійшло сонце, палило косим промінням туман у долині, він курів рожево, здавалося, то горить степ, їх переслідували, напирали з усіх боків, але розірвати оборонний ланцюг поляки не змогли.
В люті удушили у Варшаві в мідному бику на повільному вогні козацьких послів, які присягали на перемир’я, пишно вдягнена шляхта сходилась на майдан, аби понасолоджуватися зойками тих, хто вмиратиме в бикові. Нашорошували вуха, приставляли до вух долоні – не почули нічого. Козаки вмерли без стогону.
…Два останні дуби правували до намитої річечкою Кичкас піщаної коси, весла злітали, неначе крила велетенських птахів. Тепер уже все козацьке військо було на лівому березі, в Кичкаській балці. Кичкас – єдине в цих краях місце, де можна переправитись через Дніпро з одного берега на другий. Зі східної сторони в скелі врізалася піщана Кичкаська балка, ще й річечка Кичкас намила довгу вузьку піщану косу, із західної також місце відкрите – Дніпро круто повертає праворуч, творячи гострий ріг, – добрий стрілець кидає з рогу луком стрілу далеко на косу. Кичкаська переправа одвіку не гайнує безлюддям.
Якби викликати з того світу всіх, хто на човнах, плотах, плавом саморуч і на конях перекинувся тут через Дніпро, не вистачило б Дикого поля, аби стати всім: сармати, половці, обри, інші, що згинули в пітьмі віків, не лишивши й імені, кочові народи, турки й татари, козаки та поляки – всі поспішали сюди, аби перехопитися з одного берега на інший, втекти або наздогнати, сховатися або підстерегти, пускали одні одних на дно з човнами й кіньми, й для багатьох Кичкас став останнім берегом життя, останнім спогадом про світ, його принадність і його осоругу, його велич та його нікчемність. Солоний запах крові тут навіки здолав прісний запах води та риби, обидва запахи перемішалися, повсякчас нагадуючи про примарність життя, яке суспіль складається з втечі та погоні. Ниньки святкувала перемогу втеча.
…Семен Білокобилка підтягував до берега човна, а сам спостерігав, як, підгинаючи крила, з небесної височини, з – під білих охлялих хмар до Кичкаського байраку спускалася велика качина зграя, та враз, неначе підкинута невидимою рукою, шугнула вгору (качки помітили військо), окресливши півколо, опустилися за Сагайдачним. І ще одна зграя впала на Сагайдачну луку, і в очах Білокобилки спалахнули мисливські вогники. Ці місця йому добре знакомиті.
Козаки поралися в балці, збирали начиння, військовий риштунок, ставили намети для отаманів, мили в Дніпровій воді казани на куліш та саламаху, Білокобилка ж ще раз поглянув у бік Сагайдачного, одягнув коротку, без рукавів, чугу й неголосно сказав:
– Не вадило б настріляти качок та гусей на обід.
Ті слова підкинули з землі на рівні Тишка Миленького, молодого тонкошийого козачка, у якого ще й вус не вус, а м’який і ласкавий пушок (такий м’яко лоскоче дівочі губи при поцілунку, але Тишко, либонь, ще нікого ним не лоскотав), у якого й сміх, наче дзенькіт підківок, дівоча червінь щік, ще й ямочка на щоці, а волосся густе, текуче, увесь час вибивається з – під шапки. Мабуть, немає наївнішого козака на все Запорозьке військо («Га», «Невже?», «Свят – свят»), його легко одурити, легко розвеселити, Тишко овечим хвостиком всюди метляється за Семеном Білокобилкою, горнеться до нього сирітським серцем, його відданість, його захват сердечні та щирі, й скажи Семен, аби Тишко стрибнув зі скелі в прірву, – стрибне в миг ока.
Почав збиратися й Лука Хрін, затятий мисливець і непомильний стрілець з лука, чоловік мовчакуватий, уразливий, про всі інші достоїнства та ваби його вдачі з певних причин краще промовчати. Деякі козаки таїли до нього недовіру. Лука тривалий час навчався в Львівському єзуїтському колегіумі, звідки випав за якісь проступки, кілька літ тинявся по далеких країнах, ніде не затримуючись подовгу, понюхав науки в Римі, Падуї, славетній Сорбоні, відтак вернувся в Україну та прибився на Запорожжя. У його шкіряній торбі кілька книжок, написаних по – чужоземному, в одних козаків це викликало повагу, в інших насміх. З ним особливо полюбляв погомоніти на самоті Білокобилка.
