Текст книги "Останній гетьман. Погоня"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Лука Хрін – високого зросту, тонкий у стані, довговидий, полюбляє гордовито закидати голову, через що його вважають пихатим, насправді ж він часто тратиться – надто перед жінками та дітьми, – що глибоко приховує.

Химерна трійця: Білокобилка, Миленький і Хрін, усі троє різні, не схожі один на одного, ще й підкепковують один з одного, але легше розтяти на троє камінь під скелями Кичкасу, ніж розлучити їх, вони оддавна злютовані в одне побратимство, і все в них на трьох: і бойовий припас, і мішечок з таранею, і радощі, й небезпеки. До того гурту часто ліпиться й Пукавка, тільки не вгадати, ліпиться щиро, това – риськи, чи через те, що любить позбиткуватися з Миленького та Хріна («злигалися цуценя з чортом»), а може, й через те, що ніколи не має ніякого припасу, йому часом і в карнавку за обід на Січі нічого вкинути, й немає в нього не те що швайки та ремінячки в запас вшити кульбаку, нитки та голки, а й ложки путящої, і всім тим він користується з ласки тих – таки, з кого любить покепкувати. І як усі інші насмішкуваті люди, вельми не любить, коли кепкують з нього, а через те, що Білокобилка частенько садовить його на гарячу пательню, то відходить від того гурту, то прибивається до нього знову, здебільшого те залежить, як йому статкується на той час.

Отож і зараз усі четверо збиралися на полювання: побрали луки – з лука встрелиш птаха нечутно, – сагайдаки з стрілами, мішки на дичину, Білокобилка почепив за спину рушницю – може, трапиться коза або дикий кабан, одначе Пукавка, потоптавшись на місці, понюхавши носом – бурулькою повітря, зваживши щось, знову сів на землю і вдруге заходився перемотувати онучу. Ті ж троє рушили пологим схилом угору, в останню мить, повагавшись, за ними подався Карпо Шквиря. Беручись угору, вимахував довгими, неначе млинові крила, руками, – метлялися за спиною червоно – сині заковраші кунтуша – ті троє в чугах, тільки він у кунтуші – шапка ледве трималася на потилиці. Шквиря – кепський стрілець, але відчаюка й найкращий герцівник козачого війська. Ще не було битви, аби він не вимчав наперед війська на високому бурому бахметі, не вимахнув важкою, з обвитою мідним дротом ручкою шаблею, не свиснув у чотири пальці. Стає він один на один, і навіть супроти двох, а то й кількох герцівників, і отакий, довгорукий, на важкому бахметі, вихрить, як чорт у коноплях, і супроти крилатих гусар, і супроти драгунів у сталевих панцирях, і супроти уланів у кірасах з пір’ям, й… тратиться тільки перед своєю Хвеською, й щоразу ганебно втікає з «браного» поля, кажуть, що й на Січ він утік від Хвеськи та боїться вертатися до неї.

– Дивіться, щоб вас самих не вполював змій! – гукнув навздогін Пукавка й засміявся. – Особливо тебе, Тишку… М’ясце молоденьке, він таке любить. Зав’яжи про всяк випадок матню – втікати легше.

Тишко збився з кроку, оглянувся й одразу ж подався за Білокобилкою.

– Що він таке плете про змія? – знову спіткнувся й ледве не оступився з крутизни. У нього з – під ніг посипалися дрібні камінці.

– Не змія, а полоза, – коротко відказав Білокобилка.

– Вони є? Великі? – допитувався Тишко, намагаючись заглянути Білокобилці в очі. Тишкове обличчя – наївне й просте, на ньому написано все: і його юні літа, й подивування, і захват світом, і недосвідченість, і доброта та безмежна віра у великий добрий світ.

– Як гарна соснина, – відказав Шквиря. – Скрутиться колесом і котиться. Давить телят і людей. Літ сім тому на Вербовій луці пастух з паланки пас вівці, одна вівця занедужала, він поклав її перед куренем і сидів біля неї. Змій підкрався, обвив його. Добре, що в пастуха в руках була швайка – саме латав чоботи, – встиг ширнути швайкою полозу під горло, є в змія під горлом така цятка, біла й блискуча, то смерть його, змій і здох. Тільки так його можна вбити.

– Брехня! – коротко мовив Хрін.

– Про пастуха, мабуть, брехня, але я бачив сам, як полоз зажирав козла, – сказав Білокобилка, ступаючи на плаский білий камінь. – По всіх Дніпрових скелях є полози. Полозів не багато, й бачать їх рідко, вони потайні, виповзають здебільшого вночі.

– Нехай лишень виповзе! – зареготав Тишко й подивився на Білокобилку, біля нього він не боявся нічого. І враз сахнувся. Просто в нього з – під ніг шугнуло щось чорне, блискуче й сховалося в терновому кущі.

– Ану, голий, підніми поли, – засміявся Білокобилка. – Жовтобрюх. Їх тут багато.

Піднімалися неглибокою лощовиною, й справді скрізь попереду на камінні грілися проти сонця жовтобрюхи, півторааршинні, в руку завтовшки, змії, чорні й блискучі, з червоними плямами на голові та під горлом. Декотрі втікали, інші скручувалися в клубки, а були й такі, що шипіли та роззявляли роти. Козаки зупинилися, Хрін виламав довгу лозину й шмагонув найближчого гада, але той тільки звинувся й, скрутившись у клубок, метнувся під ноги козакові. Той відскочив, відступили й інші. Не відступив тільки Білокобилка, він раптом нагнув голову й засвистів тоненько, пронизливо. Змії заворушилися й метнулися під кущі глоду, терновиння, в розщелини. Білокобилка ж свистів і далі, й жовтобрюхи втікали з лощовини. Козаки вийшли на високу скелю, на самий край якої до них вибіг цікавий (бо молодий) дубок і завис над прірвою. Внизу – просто під ногами, плинув та бився ще холодною хвилею о камінь Дніпро, й клекотів піною. Попереду, неначе велетенська брова, – Хортиця, в далині мрів чорний, як градова хмара, дубовий гай, і скрізь понад Дніпром стояли горді мовчазні скелі, вартові води та степу, вартові віків, вічності, ховали в глибоких розщелинах гнів, недоступні людям таємниці.

По той бік Дніпра просто з води зводилися грізні скелі Стовпи, за ними, нижче за течією – похмурі Стоги, Стовпи і Стоги, поставлені за Божим велінням вернигорами – самсонами, а за ними темними хвилями курів у весняному мареві степ, дикий і вільний, і по всьому степу – могили, могили, могили, більші та менші, й зовсім маленькі, насипані тими, хто поспішав до Кичкаської переправи, втікав або доганяв, – позначена кістками дорога людства невідомо куди й до чого; що значніший був войовник, значніша людина, то й могила над ним більша, але те не завжди, дуже часто малі, нікчемні, але запеклі й злі людці облаштовують своє життя так, що над ними насипають найвищі могили – тепер вгадай, під котрою яка лежить людина.

Із степу повівав м’який, настояний на молодих полинах вітер, заспане, якесь затуркане сонце піднялося над налитим вишневою повінню обрієм на висоту козацького ратища, лоскотало промінням забронзовілі обличчя козаків. Козаки дивилися на Дніпро, на побілені пташиним послідом камені, які витикалися з води, на Хортицю, обкипілу з обох боків бистрінню, на мовчазні скелі по той бік ріки, на скелі у воді, поперекидувані догори й хитані Дніпровими хвилями, на вистелене шовком молодих трав зріччя, де мертво лежали ниць струхлі торішні трави і поміж них пробивалося ніжно – рожеве зело нового життя. Весна йшла навально, підминала степ, її несли з – за моря на бистрих крилах дикі гуси, гагари, казарки, журавлі, качки, які ячали, гагали, курликали у високості, і ті погуки будили від сну віковічний степ.

Козаки – люди чулі, м’якосерді, мрійливі; хотілося сісти на нагрітий камінь й самому перетворитися на камінь. Натомість їм судилися втечі та погоні, круте, солоне життя поміж цих скель, чарівних, любих серцю місць – проклятих – від нужі, гнилої болотяної води, голоду й холоду островів Великого Лугу, судилося бути в одвіті за увесь цей край і всю Україну. Козак, неначе дитина, його легко розчулити до сліз піснею й заворожити летом чаїної зграї, але козак і кремінь, його не скурати ні голодом, ні шаблею, ні розпеченим до синього залізом.

З особливим почуттям вдивлявся вдалечінь Білокобилка. Було йому трохи радісно, а трохи сумно, бо ж вдивлявся в Стовпи, Стоги, Дике поле востаннє, нікому про те не казав, а собі поклав: вирвуться з вогняного кола, вернеться він на Січ і на тому скінчить бурлакування; приспіла пора, притисло щось у серці, загніздився там смуток, і його вже не звіяти. Не милі стали січові бубни, змаги та перегони, і всі сто шинків та корчом не веселять ока, а хочеться… хати у віночку соняшників та красолі, хочеться спокою, хочеться притулити до серця не степ, а малжонку, дитини хочеться – хлопчика – білявця, схожого на себе, такого ж одчайдушного і веселого, який би повів сліди далі. Для чого – не знає, але так треба. Хочеться на Паску прийти з церкви, розв’язати білу скатерть і виставити з неї високу білоголову свячену паску, черепочок з крашанками, полумисок з залитими смальцем ковбасами… А самому сісти поважно на покуті, перехреститися до образів… А в будень утікати з хати від жіночої сварки та дитячого лементу, взяти обшмульгану ключку та насмикати з стога лугового сіна овечкам та корові… Та й доки валасатися по світу. Віддав товариству немало, ще більше спило з його серця лихо… Розказати про свої марення братчикам – засміють. Він і не розкаже. А сяде на коня й тихо виїде за ворота Січі. Отож, степ цвіте, Дике поле буяє… але не про нього. Хоч трохи й пощипує на серці, але й те мине.

Він несподівано заклав у рота два пальці, різонув свистом степову тишу, аж вона затрепетала, а чайка над головою прямовисно шугнула вгору, а далі махнув рукою, і вони пішли схилом у східну сторону, де за визубнями невисоких скель ховався мокрий луг – привілля для дичини. Під ногами шелестіла тирса, й шипіла попід руками висока шорстка трава, схожа на болотний різак, суха й пругка. Бризнула з – під ніг зграя куріпок, зашуміла трава, простукотіли копитця – табунець диких кіз втікав по схилу, в них не влучити.

– Полози побігли, – реготнув Тишко.

Йшли черідкою: попереду Білокобилка, за ним Хрін, за Хріном Миленький і в кінці Шквиря. Білокобилка ступав упевнено, хоч майже нічого не було видно попереду – трава стояла в ріст людини, а небо застилало віття старих дубів, які росли по всьому схилу. Старі, гіллясті, дуплисті, вони то спліталися віттям угорі – ставали в кружок, шикувалися батовою, – то, відбігши один від одного, розкошували на просторі, крислаті, росохаті, невисокі й дужі, ще й бубки на них не проклюнулися, а одинока верба у пониззі вже вкрила сивими сережками діл під собою. Під ногами похруськувало перепріле жолуддя. Стояла тиша, задуха, було незатишно, моторошно – можна наступити на гада, а то й наштовхнутись на полоза. Та ось дуби порідшали, були приземкуватіші, й попереду випірнули невисокі зубчасті скелі. Тут мав бути вилом, дірка, через яку можна вийти на луг. Але скелі стояли тісним громаддям, голі, вже нагріті сонцем, від них повівало жаротою.

– Ось тут був хідник, – указав пальцем Білокобилка. – Привалило його. Доведеться обходити аж тією стороною. Ходімо назад.

Але козаки не поспішали йти за ним, вони поприкипали очима до чорних дір – печер у скелях та до глибоких чорних розколин. Просто перед ними чорніли, неначе ніздрі велетня, дві великі діри, в кожну могла пролізти людина, й уява малювала темні звивини та кубла в грудях скелі. Ліворуч від них роззяпила пельку велика тріщина, з неї ріс кущ глоду, який саме зацвів, далі видніло ще кілька дір, майже всі біля підніжжя скельок.

– Отут вони сидять, – прошепотів Тишко.

– Й чигають на тебе, – буркнув Хрін, і звіяв страх з прив’ялих козачих душ. Тишко вхопив чималий уламок каменю й пожбурив у ліву ніздрю велетня, там загуркотіло, а з правої ніздрі вилетіла зграйка горобців. Козаки зареготали, розвеселилися. Й хоч Білокобилка намагався вговтати розшалілого хлопця, той жбурляв і жбурляв каміння, і в чорному череві скель то гриміло, то ойкало, то глухо гахкало. Ще з однієї розколини виполохали рій розлючених ос, втікали.

– Мабуть, ми вчинили дурницю, – мовив Білокобилка, – ходімо мерщій, бо й качки порозлітаються.

* * *

Ми наштовхнулися на скельки, вони нас не пропустили, й ми пішли ліворуч, аби їх обійти. З – за скельок долітало гусяче ґелґотіння, розжохувало мисливську хіть, в небі, просто на сонце, тягли журавлі, й тягнулася за ними душа. В гущавині дуба жирували сойки, шкварчали, неначе навіжені, те шкварчання неприємно дряпало серце, тріщала під ногами суха, неначе костриця, трава, колчан бив мені по лівому боці – обірвався тонкий ремінець поперечної перев’язі.

– Погляньте, хлопці, стовп, – нараз пролунав позаду голос.

Я зупинився, Лука наштовхнувся на мене й прогудів щось не вельми ґречне. Шквиря показував пальцем. На нашому протопті, кроків за сто, справді чорнів якийсь стовп. Диво, що ніхто з нас раніше його не помітив.

– Стовбур ошмалений. Вугіль блищить. В цьому чортовому різаку рідного батька не впізнаєш, – мовив Хрін і, поминувши мене, почвалав уперед.

Ми рушили за ним. Ще якийсь час плуталися ногами в травах, й зненацька мені просто в потилицю вдарив тонкий голос:

– А – а… Он… Чого він?!

Я оглянувся. Позад нас знову чорнів стовп. Тепер він був кроків за двадцять. Стовп гнався за нами. Товстий, чорний, неначе облитий смолою, приплюснутий зверху. Стовп з гадючою головою, яка невідпорно дивилася на нас блискучими чорними очима.

Волосся поп’ялося на моїй голові корчами, і всього мене, з ніг до голови, облило потом. Такого зі мною ще не траплялося ніколи, страх заповз у душу холодною гадюкою, він був важкий, ламкий, сковував тіло. Мені здалося, що я кам’янію. Спробував відвести очі від голови гада й не міг, здавалося, він прикував мене до себе. А може, й прикував насправді. Й було вочевидь – полоз переслідував нас. Велетенський дніпровський полоз, про яких ходило стільки чуток, стільки билиць та небилиць, якого всі бачили й ніхто гаразд не бачив. А мені й далі щось здирало з потилиці шкіру, а там, де живіт, утворилося холодне провалля. Я не бачив козаків, не знав, що творилося з ними, тільки почув поруч чи то крик, чи то скрегіт, й щось схоже на завивання – то верещав Тишко, й враз щось зрушилося, застугоніла земля, затріщало бадилля, загупотіли кроки – прошуміло, неначе поруч пролетів вихор. Козаки втікали, хто куди втрапив, і Тишко, і Хрін, і Шквиря, й то не дивина, бо й мене поривала до втечі дика сила, але ноги неначе вросли в землю, я не міг їх відірвати. Серце налилося кип’ячкою, я розумів, що коли побіжимо всі, полоз неодмінно поженеться за нами, й що бігає він набагато прудкіше за нас; чорна колода з жахними намистинами очей чипіла незрушно, ті очі притягували, втягували, пропікали мозок, на мить мені захотілося піти просто до чорної колоди, ті очі втягували в себе увесь світ, і мене з ним, але борсалося серце, опиралася думка, хоч руки не слухалися мене, бо той погляд сковував, оповивав невидимими путами, а мої очі сльозилися, не могли змагатися з гаспидськими очима гада (віднині я знаю, що таке гадючий погляд).

Одначе жива, текуча сила боролася в мені з силою чорною, світові непідвладною. Так, у велетенському круглому тілі сили було в стократ більше, й була вона всевладніша. Я мимохіть доторкнувся лівицею до вуха, до сережки, і враз заспокоївся. «Стій, тримайся», – прошепотів собі, – й не дивися в очі гадові, – а ще подумав, що з миті на мить гад може кинутися на мене, й, перемагаючи важкість у серці, здійняв з – за плечей рушницю… «Якщо це не диявол… Бо він також полюбляє ці місця».

Мені вдалося відвести очі від очей гада й прицілитись: завмираючи, я натиснув на гачок. Ложа вдарила в плече (від хвилювання не притис її як слід), бурхнув клуб диму, а коли він розвіявся, голови попереду не було, проте на тому місці, де вона щойно чорніла, щось гуркотіло, сичало, тріщало. Відтак затихло. Я спробував набити рушницю й не зміг – розсипав порох. Почепив її за спину й, долаючи дрож у всьому тілі, рушив уперед. Я знав, для чого йду, мене вела якась сила, вона переповнила мене всього, змусила обережно, крок за кроком, ступати вперед. То не була мисливська хода, мисливська хіть, то було щось інше, воно жило в мені оддавна, й штовхало на незбагненні вчинки. Я підійшов до того місця, де допіру чорніла голова гада, й побачив, що воно геть витолочене, трава неначе скошена, поламана, кущик глоду знесений під корінь. Тут бився гад. Але ниньки його вже не було.

Я придивився пильніше й помітив ріденькі крапельки крові на шорстких стеблах трав. Та сама сила, яка кинула мене на це тирло, повела й далі, я ішов сторожко по тропі, яку проклали ми і яку торував полоз. Колись я вже бував на цій поляні, й знав її, але нині вона мовби одмінилася, набрала зловісного вигляду, стемніла, загрозливо хмурилися скелі, дуби темніли німими привидами. Краплини крові спалахували на траві то тут, то там, були вони синьо – рожеві й мовби світилися. Кривава тасьма привела до скельок, до однієї з двох дірок – ніздрів у камені, тут кров рясніла густіше, а може, крові було більше через те, що її не всотував камінь. Полоз лежав десь там, у чорній глибині. Де? Його таки справді розбуркав, а чи роздрочив камінням Тишко, й він погнався за нами – здобиччю. Він тут один, чи в отих дірах сидять інші полози? Й чи полоз це? Враз пригадав давню розповідь: був такий отаман Брова, сміливий і безжурний, козак – вітер. Гуляв у степу, наганяв страху на татар та ляхів, швидкий, відчайний, з малим військом налітав на ворогів, і толочив, і рубав, і брав у бран, а далі розчинявся в травах. Він знав тут кожну сагу, кожен камінь, кожну билинку й був невловний. Та одного разу пішов з джурою на полювання ось у це саме Сагайдачне й не повернувся. Неначе під землю запав. Козаки його шукали, обдивилися кожну скельку, кожного дуба – не знайшли. Пропало тут ще кілька козаків – не тепер, давніше, – те вже забулося.

Мене знову зморозило. Я відступив від печер. А вже далі повернувся й пішов, намагаючись ступати якомога тихіше. Й зауважив, що довкола стоїть густа, заворожена тиша, що вмовкло птаство за скелями і вмовкли сойки в дубовій гущавіні. Тільки спадав з неба ледь чутний журавлиний передзвін, віщий і таємничий, він спадає звідти од сотворіння світу – невеликий ключ – у дев’ять птахів, летів на схід. Важка, невідома раніше туга стисла груди. Мав би радіти, що залишився живий і переміг, – радості не було. Та й чи переміг? Хто це був? Уже давненько відчував Його поруч себе, хоч не бачив жодного разу. Це якесь його знамення? Такі знамення на добро не бувають. Ну що ж… Я живий. Живому про живе… Вдаримо страхом об землю. Поки руки міцні, поки око зірке…

Я дійшов до того місця, де нас зупинив голос Шквирі й звідти ми вдруге, вже вочевидь, побачили полоза, і підібрав два луки й сагайдак. Ще одного лука підібрав у лощовині, а здолати її одразу не зміг, ноги мені підкошувалися й тремтіли. Сів на камінь. Я переконував себе, що вони тремтять від крутизни, але розумів, що то не так. Добре, що затремтіли аж тепер. Таке мені не вперше – страх приходить уже думкою, спомином, а в першу мить я його долаю. Тремтіння поволі втихло. Я підвівся й пішов униз до байраку.

На березі мене зустріло німе подивування, Пукавка аж відступив від мене й перехрестився, витягнувши з – під полотняної сорочки погнутого мідного хрестика.

– Погляньте – живий!

– А мо’ ви, хлопці, набрехали? Налякалися кабана дикого чи вовка?..

– Котрийсь об вербу перечепився…

Одначе невір і жартунів було небагато, козаки розглядали мене, неначе я вернувся з пекла. Пізніше довідався, що перелякані всмерть Хрін, Шквиря та Миленький бігли неначе з пожежі. Тишко навіть ускочив у Дніпро, його звідти тягнули за чуба, та й Шквиря довго нічого не міг оповісти, тільки хрестився та гикав, – урешті вони сказали, що Білокобилку зжер страшний змій, і гнався за ними, але не наздогнав. Вони злякано оглядалися на лощину, й Хрін радив спрямувати туди гармату. Всі троє ще й досі були бліді, цокотіли зубами, а що до часу відправили мене на той світ, я вирішив позбиткуватися з них:

– Там стоїть пень громом ошмалений. На змія схожий.

– Ну, що я казав! – переможно підвів угору носа – пиптя Пукавка. Пукавка – Хома невірний. Нікому й нічому не вірить, усіх має за брехунів. «Бачив білого журавля», – я йому. «Брешеш». – «У Кам’яному затоні впіймали сома в десять пудів». – «Брехня». – «Ти ж сам їв юшку. Оно його хвіст». – «То помело». – «Київські купці привезли гарний крам». – «Який там гарний… Гнилля». А сам як почне розказувати про чорних людей гарапів з собачими головами та риб’ячими хвостами, які живуть за морем у глибоких печерах, про гішпонян, які їздять на конях задом наперед і полюють птахів фазадів з чотирма крильми, то тільки слухай. Ще й сердиться, якщо йому не вірять.

– Свиня рохнула, вони й побігли, – додав Пукавка.

Байрак вибухнув реготом.

– По війні відважних багато, – буркнув Хрін.

– Я… бачив змія… як оце тебе, – проскрипів Шквиря. – Білокобилка лишився сам насупроти змія. Він обхитрував змія. Бо ж…

Тепер усі чомусь дивилися на Хріна та Миленького. У Тишка звело щелепи, Хрін важко дивився в землю. Найздогадливішим виявився Пукавка:

– Треба піти подивитися, чи стоїть пень.

– То й піди, – порадив хтось від гурту гармашів.

Пукавка покрутив головою – охочих довго не знаходилося.

Козак Корній Кривенький – він кривенький справді, – облизав ложку, засунув її в полотняного чохлика на поясі:

– А що… якби ще з кимось… Щоб чоловік кількоро.

Обізвалися з одного гурту, далі ще з одного:

– Чого ж…

– Гуртом і змія добре бити.

– І втікати, – мовив Пукавка, – один пре, а другий ще дужче, – й забув затулити рота. Він дивився вгору, звідки котився рудий клубок. За мить з клубка виткнулися людська голова та кінські ноги, гнідий кінь розкидав ноги широко в боки, з – під копит в увсебіч порскало каміння, козак зяпав ротом, неначе гнаний з чужого города півень у спеку, він був без шапки, – а козак без шапки то й не козак уже, – одначе конем правував спритно, й той стрибав поміж возів, бочок та іншого начиння, неначе заєць, а доскакавши до отаманського намету, козак скочив з коня, не встояв, упав на коліна й з колін вихекнув разом з жовтою слиною:

– Ляхи, батьку!

Невидима гостра коса змигнула над військом.

– Які ляхи, звідки? – запитав осавул Чорноніс.

– Од Базавлука, вже біля Чумакового хутора.

Піт котився по обличчю дозорця, й він не витирав його. І дозорець, і всі інші, хто чув його слова, розуміли, яка пекельна небезпека нависла над охлялим козацьким військом: ворог попереду й позаду, і місце се непридатне до оборони, поляки наляжуть зверху, й витягнуть на скелі гармати… Сісти в човни та податися до Великого Лугу, сховатись у його нетрищах – човнів вистачить лише на третину війська, та й на Січі стоїть польська залога.

Чорноніс і всі інші старшини та козаки дивилися на Бурого. Але той мовчав, важко сопів, посмоктував порожню люльку. В саєтовій, обшитій жовтим шнуром, накинутій на плечі киреї скидався на велетенського грака. Його чорний, важкий, неначе гадюччя, вус ворушив вітер, на лобі навскісно набрякла велика жила. Отаман Бурий, возвеличений козаками у гетьмани, непоспішливий на думку, виповідає рішенець, по тому його не міняє.

Гетьман і далі сопів великим кібцюватим носом, вийняв люльку й почав повільно набивати її. Це заспокоювало: гетьман уже щось надумав, бо коли не надумував, люльки не набивав.

– Іншої ради немає, – врешті сказав: – Перевозитись човнами на Хортицю. Поставити поле на давнім таборищі, поправити старі шанці. Тут ми довго не протримаємося. Щербина! – покликав голосно, грізно.

– Я тут, батьку, – обізвався татаркуватий з вузьким прорізом очей курінний. Супроти важкого, велетенської статури Бурого він видавався сливе хлопчиком, – тонкий у стані, вузький у плечах, роки та бої вкарбувалися в обличчя сіточкою зморщок біля очей та двома шрамами, обидва з лівого боку – один біля вуха, другий на підборідді. Верхній шрам на все життя запікся темним багрянцем.

– Одокиме, бери свій і Красив курені, ставте борону он там, біля двох грушок, – вказав пальцем угору. – Копайте шанці. Там найвужче місце. Приймете супостата на свої груди. Тримайте їх… доки й сили вашої. Всі нижні курені допомагають їм копати шанці. Решта – до човнів.

– Битимемося, батьку, до смертного часу…

– Тю, дурня, одспівуєш себе сам. Живими вертайтеся.

…Спершу налетіли комонники. Підняли хмару кушпелі, обігнали ту хмару, вилетіли з неї – вершники в багатім убранні, блискучі панцирі, кіраси, пістряве пір’я, крила орлів – звитяга й пострах усього, що лягає під кінські копита, – ревисько горлянок, мідні поклики труб й глуха мовчанка синіх убогих кунтушів та свиток за високим земляним валом, зачаєне блимання ґнотів у руках гармашів. Лава не вміщалася в байраці, збивалася на купу, кілька коней перекинулися, решта стовписьком котилася вниз, трощачи квітуючі шипшини та терни, викрісуючи на камінні підковами злі іскри. Запінені кінські морди, білі плями облич з ощиреними дірками ротів, свист тонких сигізмундівок над головами.

…Пожива для картечі була багата. І для куль також, допоки лава докотилася до шанців, ми встигли зробити три випали – друга лінія передавала заправлені рушниці. Далі взялися за ратища. Козацькі ратища довгі, діставали через піщаний рів, ляхи ж гарцювали перед ровом, обвалюючи його, завалюючи трупом, сягнути валу їм не вдавалося, декотрі стріляли з рушниць та мушкетів, ми стояли на валу, і кулі влучали в козаків, але наші булдимки та яничарки стріляли влучніше, іржали коні, ревіли горлянки – від звитяги, страху та болю, ратища змокріли від поту, сонце світило нам просто в обличчя, сліпило блиском панцирів та шабель очі, але потроху того блиску ставало менше, крику також – гусари та улани відступали, декотрі попросту втікали. Байрак зчорнів від трупу, один гусар невідь яким чином завис на карякуватій, густій, наче щетина на їжакові, грушці, кілька накульгували в бік степу. Ми не спускалися в діл, дивилися на втечу, але часто оглядались назад, де, рвучи на руках жили, переправлялися верхні курені та перевозили козацький скарб.

…Польська кіннота спішувалася на горі, ставала в батову. Але батова з комонників малопотужна, шляхтичі не звикли ступати по землі, не почуваються на ній твердо, вона гойдається під ними, випорскує з – під ніг, до того ж майже всі були в панцирях, припікало сонце, морило, спивало силу. Кіннотники стратили бойовий запал, батова плуганилася нога за ногою, поляки оглядалися назад, чекаючи підмоги пішаниць (а ми озираємось на Кичкаську косу, човни пінять воду проти течії, човнярі гребуть щосили, вони поскидали не тільки кунтуші, а й сорочки, либонь, одежа змокріла від поту (козацьке тіло біле – біле, недарма таке ласе до нього вороння), врешті батова зупинилася зовсім, гусари та улани не хочуть іти по трупах, галасують їхні осавули, але також мляво, про полковницьке вухо. Полковники, сотники з коней не зійшли, стримлять за батовою в блискучих, обсипаних сонячним золотом панцирях. З осокорового дупла, що поміж нами та ними, раптом вилетіла сова, – чомусь вона знялася тільки тепер, а не тоді, коли лунала громовиця пострілів, осліплена сонцем, пістрявою ганчіркою заметалася в повітрі, спочатку піднялася високо, а потім почала падати навскісно в тернові хащі. Обидва війська спостерігали за совою. За грудкою пір’я, м’яса, крові та кісточок, яка не мала ніякого стосунку до потуг, злоби, затятості озброєних вогненними жалами людей, котрі втягують усе живе в свою неключиму круговерть.

Спішена батова на приступ шанців таки не пішла. Жовніри почали знову сідати на коней.

– Он бачите отого з совиними крилами на сірій кобилі… – вказав жовтим прокуреним пальцем Пукавка.

– Хіба ж видно, кобила то чи кінь, – мовив Хрін.

– Кобила, – впевнено сказав Пукавка, морщачи проти сонця пиптюватого носа. – Така – точнісінька була в мене. Пам’ятаєш, Семене? – звернувся до Білокобилки.

– А коли це було? – запитав Білокобилка.

– Та… літ двадцять тому. Ох і кобила… Сядеш верхи наохляп, ще й ногою не торкнешся до бока, а вона…

Але доказати не встиг. У степу загуркотіло, то котилися тяжари – важкі, ковані залізом вози, – під’їхали польські гармаші, – возів десять чи й більше – познімали гармати, випхали їх наперед батови, спустили ще трохи вниз і почали встановлювати. Козацькі гармаші запалили ґноти, козаки носили шапками порох та шріт, – але гармати наші маленькі, малопотужні, не всі ядра долітали до польських гармат, майже ніякої шкоди не завдавали. А польські гармати ревнули чавунними черевами, й на шанцях піднялися бурти землі, впало декілька козаків, кількоро поповзло рачки, решта пострибали за вал.

Польські гармати били без угаву, ядрами та картеччю, мали добрий кривавий пожиток з козацьких тіл, розруйновували невисокий сипучий вал. Польські кіннотники, розморені спекою, відійшли трохи назад, декотрі повсідалися в траві, а декотрі, з допомогою підпомічників – служників, які набігли з поля, навіть познімали панцирі, й тоді Щербина, промірявши оком відстань до польських гармат, наказав приготуватись до вилазу. Він першим стрибнув через рів, і побігли ми всі, збадьорені погуком курінного, власним криком та галасом, бігти проти гори було важко, козаки ковзалися, падали, а польські гармати плювали картеччю просто в обличчя, й допоки ми добулися до них, чимало козацьких трупів лягло поміж трупів гусар та уланів, й сягнули ми тільки кількох гармат, які стояли з лівого боку під карякуватими грушками, бо польські кіннотники похапали зброю й стали в лаву, наперли на нас, нам вдалося перекинути кілька гармат, дві з них котилися вниз, чавлячи живих та мертвих, котилися вниз аж до наших шанців, а далі ми втікали. Кілька наших куренян підхопили одну польську гармату, ми хотіли витягти її на наш вал, борсалися в землі. Я не спускав з ока польських гармашів, і перш ніж завищала картеч, устиг крикнути «лягай», і впав сам, і в ту мить заряд вибив у валу над моєю головою чимале дупло. На мій погук упали Лука Хрін та Тишко Миленький, і Сліпченко, й Пукавка, всі попідводилися, й почав повільно осідати Карпо Шквиря, наш найкращий герцівник. Йому пробило груди двома картечинами. Ми підхопили Шквирю під руки й перетягли на той бік валу. Очі його затягло туманом, вуста порожевіли, я знаю той колір, колір смерті. Він сконав у нас на руках.

Козаки утирали піт, поглядали на бойовище й оглядалися назад, де байдуже котив свої води Дніпро і де не було видно жодного човна. Колючий іній страху звів судомою Тишкові губи, вони бриніли, неначе з холоду.

– Як ти вгадав, що вони зараз стрілять і саме сюди? – заїкаючись, запитав він.

– А що йому вгадувать, – мовив Сліпченко. – Він знає все. Йому й смерть не страшна – заговорить будь – яке ядро, будь – яку кулю.

– Не будь – яку, – заперечив Хрін. – Срібну кулю не заворожить.

– Заворожують людей, а не кулі. Я побачив, як вони направляли гармату сюди й ґнота підносили…