Текст книги "Останній гетьман. Погоня"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Пане графе, волочуся я по світу, по степах і нетрях, а за що? За волю України. Адже ж не вмерла надія, що колись московське ярмо поламаємо. Шляхта про це думає і Крим. Коли б прихильності вашої. Щоб всім укупі.

– З ким це вкупі, з ляхами? А що ми мали від них? І що має народ на Правобережжі? Чого люди йдуть в гайдамаки? З лиха. А татари… Вони нам друзями ніколи не будуть. У нас он, чував, у козацькій землі панщину скасували і москалів спровадили.

– Чи надовго?

– Того ніхто не знає. А живемо днем сьогоднішнім.

– А треба завтрашнім. І робити все для своєї вітчизни. То неправда, що гайдамаки – бандити. Нам болить власна земля.

– А я й роблю.

Гомоніли довго. Вже двічі перегоріли дрова в багатті, а тоді Кирило сказав:

– Ні, на зраду мене не схилите. Я склав присягу й буду їй вірний. – А сам подумав: «Але й гайдамаків видавати та ловити не буду».

На тому й розійшлись. Гайдамаки їх відпустили, нічого не заподіявши, ще й показали дорогу. А гетьман їхав і думав: як же туго змотується клубок, де та ниточка, потягнувши за яку можна все розплутати. Не знайдеш, не розплутаєш. Попереду, як на оцій дорозі, не видно нічого. Коли б знав… Та й що б зробив? Стрибнув у полум’я з жінкою, з дітьми, зі всіма родичами. А запорукою що? Нічого. Багато хто думає про Україну, але діють не в одне. В цьому найбільше лихо.

Кирилові одразу розповіли про промову Скоропадського. Старшини бігли один поперед одного, аж поки він наказав нікого не пускати. Думки розбіглися, як череда у перший день на пастівнику. Підступ? Ні, Скоропадський так думає. І що з того? Може бути щось недобре. Треба доповісти в Петербург? Одразу ж відкинув і цю думку: там і так дивляться з недовірою на гетьманство, а тоді й поготів. Подумають: усі там такі. Та ще й він, Розумовський, допустив до таких думок. І лишати так не можна. Ті ж таки старшини донесуть. Узяв папір, перо, почав писати:

«Пане Скоропадський! Із багатьох моїх спостережень я дійшов висновку, що ви, бувши справді, згідно з найвищою волею Її Імператорської Величності, людиною мені підвладною, наважуєтеся виявляти проти мене сваволю і зовсім мало поваги маєте до моїх ордерів; цим ви себе возвеличуєте серед народу малоросійського, а моєю владою якось нехтуєте. Хоча я давно із багатьох ваших учинків те помітив, усе ж поблажливістю своєю чи, швидше, мовчанням намагався вас привести до посади вашої. Та й ви не раз помічали, що багато чого не по – вашому від мене визначалося, а на власний мій розсуд. Ви ж, як я бачу, намагаєтеся під іменем блага народного докоряти мені в багатьох повеліннях своїм непослухом або ж такою поведінкою, яка більше схожа на заперечення мені. Це я сам угледів у поданнях мені, де військова канцелярія, що залишилася у Глухові, певно, під вашим керівництвом, показує мені зухвало й безпричинно, як то в час мого гетьманства через мої домашні потреби увесь народ малоросійський до руйнації й до крайнього зубожіння доведений і немовби вже зі всього малоросійського народу мало хто вдома залишається, там хитро мені закидається, що я лише половину народу брав на працю, бо вже багато його втекло або в слобідські полки, або за кордон. А з цього вже у тих поданнях додані подальші перебільшення і непотрібні наслідки. Все те приписуєте моїй економічній канцелярії, яка, однак, нічого без мого повеління до цього часу не робила. Такі подання вигадані для підбурення народу проти мене… Ви надаєте своїй персоні голос немовби цілого народу проти мене. Тому я не маю до вас більше ніякої довіри і усуваю вас від усіх малоросійських справ, а крім того, наказую бути вам у Глухові, ні в якому разі не виїжджаючи навіть на короткий час із міста без мого дозволу. А якщо щось супроти цього іще вчините, то я знайду інші способи примусити вас поважати владу над вами від наймилостиві шої нашої самодержиці.

Гетьман Розумовський».

Перечитав. Залишився задоволений. Він усував генерального підскарбія не за якісь антидержавні підступи, не за політичне підбурювання, а з особистого невдоволення працею підлеглого і за його підступи проти себе. Не кидав його в глибокий діл, але й не залишав на пагорбі. І якщо хтось донесе в Петербург (не донесе, він зробив усе дуже швидко), то він вже вчинив розправу на своєму рівні. А потім запросив тих двох, які не прибігли з доносами: Апостола і Джеджалія. Не закликав їх виповідати те, що чули від Скоропадського, а тільки запитав, що вони з цього приводу думають.

– Сказав – то він правду, – мовив Апостол і дістав срібну табакерку. Дивився прямо і щиро. – А тільки…

– Що тільки?

– Ну, що з того можна мати, що зробити?

– А що робити?

– Укріпляти Україну треба, – блиснув очима Джеджалій. – Тільки в інший спосіб.

– У який?

– Ну хоча б… Хоча б досягти спадкового гетьманства. Монархії. Тоді її не можна буде посунути.

– Але треба, щоб це було одностайно. Щоб уся старшина. А є такі, які самі на булаві очі солодять.

– Треба їх впевнити, переконати, – Апостол.

– А хто це робитиме?

– Та ми ж, – відказали в два голоси. – Знаємо, дехто до того схильний сьогодні. А інших уговтаємо. Хоч це й непроста справа.

Вони звідкілясь знали про потаємні думки гетьмана. Але не знали про справи.

А йому все частіше й частіше згадувався Мазепа. Щось він не додумав. Довгий час вміло таївся, й це правильно. Але й… перетаївся. Коли вже було треба заявити на весь голос, покликати всіх до зброї, він мовчав. Чи був тоді готовий народ повстати? І який він нині, цей народ? Григорій Орлик, Пилипів син, у Парижі гадає, що народ український на порі до визволення. Проте не всі такі. Декого задовольняє їхнє нинішнє становище. Це Кирило з Олексієм добилися указу «о скорейшем освобождении» українців з кріпосної неволі, вийшов спеціальний сенатський наказ «дабы никто ни под каким видом малороссиян не укреплял». І є в Сенаті проект зрівняння української старшини у рангах з російськими чинами. Отже, багатьох це влаштовує. Але Кирило розуміє: це до часу. Помре Єлизавета, і все зміниться. І промацує подальший путь оком розуму. Він знає, що король Франції Людовік XV пильно приглядається до Московії. Григорій Орлик, граф і фельдмаршал Франції, не дає йому про неї забути. Він кидається на всі боки, веде перетрактації з турками і поляками і намагається втягнути в свої заміри Розумовського. «Козацька нація, – казав він, – знає, що гетьман є єдина змога її вільного існування, з гетьманом вона є свідома своєї сили. Хоча сучасний гетьман і не є людина великого духу, але один факт, що він тепер стоїть на чолі України, може спонукати його на енергійний захист прав козацької нації».

Так, Кирило розумів, що його покликання є більшим, ніж те, як він живе. Так, він жив розкішно. В дерев’яному палаці – великі дзеркала, мармурові столи, позолочені стільці, статуї. Щоденно під час обіду грає оркестр. І бали, феєрверки, в палаці велика бібліотека. Гості прогулюються липовими алеями великого парку. Оркестр грає французькі та італійські арії. На самоті ж гетьман слухає «Їхав козак за Дунай» та Мазепину «Ой горе тій чаєчці». Мазепа взагалі не сходив йому з думки. І страх проймав його, але й справа, за яку той поклав життя, ятрила душу. І коли маршал Франції Ульріх Фредерік Вольдемар Льовендаль, приятель Григорія Орлика, запропонував гетьману обмінятися думками, той, згнітивши серце, погодився й відпровадив у Ряшев двох своїх посланців. Один з них, капітан Розенталь, у розмові з маршалом сказав, що гетьман бажає опіки Його Християнської Величності Людовіка XV, що цариця стара й після її смерті настане крах.

Звідтоді Кирило через московських аташе, українців, у Відні та Лондоні почав листування, водночас благаючи про обережність і секретність перемов. Григорій Орлик вів листування з земляками також через старого мазепинця Федора Мировича, який сидів у Бахчисараї і в свою чергу писав до запорожців.

Гетьман потерпав, гетьман роздумував, виважував свої вчинки. Одначе продовження ці перетрактації не мали.

Не відомо, чи в Петербурзі щось запідозрили, але Кирила надовго відкликали до царського двору, таким чином усунувши від старшинського оточення, з яким почав налагоджувати тісні контакти. Відтак помирає союзник мазепинців турецький султан, розпочинається Семилітня війна, скінчив своє життя Мирович, а невдовзі помирає від ран і Григорій Орлик.

Усі контакти «засохли», гетьман же активно демонструє свою відданість Московії. Хоч у його душі й ясніє мазепинський жар, та він присипає його попелом. І розвіює свою нудьгу в бенкетах, грищах, полюваннях.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Кирило покликав у вікно:

– Григорію Миколайовичу, зайдіть, є свіжий білужин балик і чечуга до пива.

Теплов зайшов. Рудий, як попова собака; Кирило знав, що в нього й на грудях рудий заріст, і на ногах, і на руках руді плями. Ще як Теплов супроводжував наставником його за кордон, він звик ставитися до нього з послухом і пошаною, тепер той був радником при ньому, а більше «оком» Петербурга, наглядачем, одначе Кирило давно дав йому зрозуміти, хто тут старший, а за порадами майже не звертався. Знав і те, що Теплов про все доносить у Сенат, але не брав того до уваги. Одначе йому кортіло якось викликати Теплова на довірчу розмову, може, вдасться щось випитати в нього.

– Чудовий баличок, і чечуга також, її стає дедалі менше.

– Чечуга? – І почав розглядати: – Так це ж стерлядь.

– По – вашому. А по – нашому – чечуга.

– Все у вас не так, все у вас по – своєму.

– А що в тому поганого? – Кирило краяв балик на тонкі скибки.

– Має бути однаково. Все однаково.

– Все в світі?

– Ні, в світі – ні. А в нас… Одне государство, одне військо, одна мова.

– А коли вона не однакова? Склалося так оддавна. З віків.

Очі в Теплова маленькі й бігали, як миші.

– Не повинно так бути. Ще Петро Великий указав.

«Чи знає він щось? Про щось здогадується? Здається, ні».

– Петро Великий наказав усім бороди зголити, німецькі штани _ носити… А тепер носять французькі. Гаразд, то все пусте. Їжте балик, надзвичайно смачний, запорожці прислали. У них все доладне.

– Хіба що балик, – микульнув очима Теплов. – Ніякої користі з них. Одна обуза.

– Не було б цієї обузи, не було б і нас. Були б під турками.

– Ну, то колись… А тепер он – є лінія, є російські війська на границі, запорожців не треба.

Кирило усміхнувся в думці.

– Так що ж їх, у Дніпрі втопити?

– Зачєм. Обернуть у крестьян, у крепостних.

– У нас і селяни не всі кріпаки.

– Це неправильно. Має бути як у Великоросії. Тільки трохи гірше. Одно насєлєніє. Один кнут на всіх. Тільки для малоросів трохи більший, привчити їх до порядку.

– Мені здається, імператриця так не думає.

– То братєц ваш вбив їй такі думки в голову.

– Імператриця любить малоросійський народ. Вона повернула чимало наших законів. І далі дбає…

– Це я знаю. Вона б згодна й монархічне правління… надати Малоросії, спадкове гетьманство. Це для вас шанс. Подавайте клопотання.

Кирило насторожився. Щось тут було негаразд. Отже, Теплов знає про наміри старшини. І під’юджує. Це неспроста.

– Вам би це підказати їй.

– Моя справа – сторона, – посміхнувся лисячою посмішкою. – Я тут ні до чого, – витер серветкою масні губи. Пив пиво великими ковтками, й борлак з рудуватою щетиною підскакував, як горобець у чужому просі.

А все ж спробував посіяти сумніви в Кирилові.

– Тільки як житиме самостійна Малоросія?

– А так, як інші. Як Польща, як Пруссія, як Австрія. У нас є вихід до моря, трохи натиснемо й проженемо з Криму татар. І все у нас є. Земля в нас багата.

– Це, мабуть, правда. «Багата і обільна», але порядку… – процитував літопис.

– Порядок наведемо. Вже наводимо. Військо своє у нас завжди було. Гарне військо.

Про військо думав останнім часом багато. У Мазепи з Карлом разом було сорок тисяч – це мало. У Петра – сто п’ятдесят. Отже, треба військо ладувати, навчати на новий лад. Навіщо? Ще до кінця не знав.

У відчинене вікно разом з передосіннім вітерцем, що ніс запахи стиглих яблук, гниючих грушок, долітав глухий стукіт ціпів – по клунях і на розчищених точках в кінці городів молотили збіжжя. Молотили здебільшого убогі господарі, заможні своє молотитимуть по клунях зимою. На городах віяли намолочене за день: розстилалися попони, рядна, з плетених коробок, піднятих на руках угору, сипали збіжжя, вітер відносив полову, і вона лягала сіро – жовтими заметами.

– Люди молотять хліб, – сказав Кирило. – В ньому багатство і сила Малоросії. Без цього Великоросія великий нуль. – Посмоктав шматочок балика й додав: – Треба шанувати і оберігати її.

Увечері Теплов, покусуючи кінчик гусячого пера, писав дрібними косими літерами: «…і сепаратистські настрої старшини. Їх поділяє сам гетьман, він не любить Великоросію, хоч і служить їй. Як не люблять всі малоросіяни. Виношує мрію зробити гетьманство спадковим, а свою державу самостійною. Його треба прибрати».

Кирило пив вишневу горілку, сидів у концертній залі свого палацу сам. Сцена тонула в померках. Оркестр грав вступ до опери Монтеверді «Орфей». Грав раз, удруге, втретє. Щойно оркестр закінчував грати, граф в’яло махав рукою, і мелодія зринала знову. На душі було тоскно. Щось складалося не так, як хотів. Не було вірних помічників, однодумців. І сам почувався непевно. Згадались запорожці, які іноді приїздили. Вільні, незашорені. Таким би бути й собі. Та де там.

Щоб якось розвіятись, наказав їхати на полювання, хоч був не ранній час. Виїхали. Вороний під ним щулив вуха, йшов нерівно. Вдарив гарапником по голові. В кущах верболозу на лузі собаки взяли слід вовка. Погнали по сліду. Слід вів до лісу. В лісі дорога понад довгим озером. Вовк біг по ній. Собаки вже скавучали, та враз збилися в купу, закрутилися на місці – втратили слід. Либонь, вовк був старий, відчув погоню й збив їх зі сліду. З гавкотом підбігли до озера. Над ним сидів великий – великий, просто велетенський бобер. У його хутрі поблискували білі іскри.

Собаки підскакували до нього, він поводив головою, і вони кидалися геть. Чомусь не ліз у воду, мабуть, був хворий. Собаки галасували, але не наважувались напасти: цей мирний звір мав такі щелепи, що одним доторком міг перекусити собаці ногу. До Кирила під’їхав єгер з рогатиною, але гетьман похитав головою: не чіпайте, нехай живе. Чомусь його розчулила ця звірина старість.

Дорога вивела до монастиря, біля якого стояло кілька підвід. Погоничі сказали, що везуть товар. Але чого вони зупинилися біля монастиря? Кирилові це видалося підозрілим. «Треба послати Самійла».

Верталися, вполювавши одного, що зарано – ще не було снігу – опушився в біле, зайця. Недалеко від домівки, біля кошари, єгер нагнувся над прибитою інеєм травою й показав:

– Ми там ганяємось, а вовк тут пройшов.

– Не один.

– Як це не один?

– Подивися, ступали слід у слід.

«Скрізь вовки, – думав Кирило. – Підступають до самої хати».

Тривала війна з Пруссією. Проти Пруссії воювала коаліція: Московія, Австро – Угорщина і Франція. Визнаний у Європі полководець Фрідріх ІІ зазнав кількох поразок, одначе казав: «Я повинен тут діяти, поки не примушу цих лютих звірів зайти за Ландеберг». Одначе примусити не міг. Єлизавета ж рішуче вирішила продовжувати війну, незважаючи на те, що їй, можливо, «доведеться пожертвувати останнім солдатом і останнім рублем». У Франції та Австро – Угорщині панувала втома від війни. Й точилися безплідні переговори, складні дипломатичні зиґзаґи щодо того, щоб віддати Східну Пруссію Польщі, а натомість приєднати до Московії Правобережну Україну. Відбулося ще кілька незначних битв, а потім війська Фрідріха були розгромлені під Кунерсдорфом. Під королем було вбито двоє коней, його мундир був прострелений в кількох місцях. Король показував дірки від куль на плащі і мундирі, мовби те могло виправдати погибельні, ведені ним атаки. Московське військо пішло в наступ і навіть побувало в Берліні, одначе облишило його через три дні.

Держави коаліції заплутались в переговорах щодо миру і поділу шкури пораненого ведмедя. Єлизавета була рішуче спрямована продовжувати війну. Фрідріха, Пруссію чекав повний розгром. Одначе Бог розсудив інакше.

Ще на початку попереднього року здоров’я імператриці викликало тривогу. Турботи, війна, інтриги двох партій – за війну і проти, незрозуміла, іноді скандальна поведінка великої княгині – все це забирало останні сили. А тут ще панічний страх перед смертю. Не гоїлися рани на ногах – яке вже не прикладали зілля, які лікарі й знахарі не оглядали їх, болі, кровотечі – все свідчило про недалекий кінець. З Парижа приїхав новий французький лікар Пуассоньє, але придворні лікарі зустріли його не краще, ніж гренадери ворожих солдатів на полі бою. Всі вони були полковники, підполковники, капітани й не могли допустити до цариці лікаря без чину.

Єлизавета майже не з’являлася на людях. Лежачи в ліжку, приймала генералів, які радилися щодо війни, Воронцова й ще двох – трьох людей. Та ще слухала спів і жарти тенора Компаньї, блазня з італійської трупи, коли ж заходив Олексій, випроводжала всіх. Він сідав біля ліжка, брав її руку, прикладав до вуст і погладжував, погладжував. Це її заспокоювало. Подовгу розглядала матерію, вигадуючи і комбінуючи убори. Іноді казала, що їде в театр або на бал. Починалися довгі примірки строїв, одягання, ось вже й королівська зачіска зроблена, остання троянда вставлена в неї, вона робила кілька кроків, кидала погляд у дзеркало й верталася. Не бачила в дзеркалі тієї колишньої красуні, яка всіх засліплювала блиском, не бачила переможного – перед яким тріпотіли всі чоловіки – блиску в очах, не бачила пружної, стрункої ходи, за якою вгадувалися всі чари й ваби тіла, не бачила квітучої вишеньки посеред лужка, над якою гудуть джмелі та бджоли, пурхають метелики, а бачила гіркі одцвітини, коли пелюстки безвільно летять за вітром і встилають землю. Одцвітини! Наказувала роздягати. Занурювалась у тугу. Це була туга жінки, яка бачила сенс життя в підкоренні чоловіків, раїні кохання, отриманні насолод. Мабуть же, думала, є злостивці, а особливо злостивиці, які видивляються кожну зморшку на її обличчі, кожен обважнілий крок, кожен невдалий порух. Не діждете. Імператриці на балу не буде!..

…Трагічний знак був рік тому. Бувши в Царському Селі, Єлизавета вийшла з церкви і впала посеред дороги, й не подавала жодних ознак життя. Всі розгубилися, не знали, що робити. Були певні, що вона мертва. Принесли ширмочки, огородили її від сторонніх очей. Проте тоді вона підвелася. Тепер же трагічні думки термосували її. Обідала здебільшого сама або в оточенні двох – трьох найближчих людей. Їла зовсім мало, випивала кілька крапель угорського. Але по тому прикладалася до чарки, пила міцні напої і багато, в надії розвіяти тужний настрій.

Сімнадцятого листопада її тріпонуло особливо сильно, але прийшов Олексій, прийшов новий лікар, і їй покращало. Вирішила прогнати меланхолію та тугу і взялася до справ. Але всі вони невеселі. Фрідріх і далі тримався, а всі її полководці, включаючи останнього, Бутурліна, були дурніші один за одного. Сподівалася, що її трохи розвеселить фаворит, Шувалов, а той на її запитання: «Як справи?» – заторохтів:

– Накази не виконуються, вища влада не користується повагою, правосуддя продажне, люди старцівсько бідні.

– І ти… ти не знайшов сказати мені чогось світлішого? Ти дурний як пень. А палац мій новий? – Усе своє царювання мріяла збудувати камінний палац, вона панічно боялася пожеж, не раз їй снилося, що вона згорає в своїх покоях.

– Растреллі для закінчення вимагає триста вісімдесят тисяч рублів.

Єлизавета наказала знайти такі гроші. Але в цей час в пожежі на Малій Неві згоріли всі склади коноплі та льону, для торгівців цим та іншим товаром наставав повний крах, а це ж припинення постачання флоту та армії, й імператриця, заплакавши нишком, наказала віддати ці гроші на погашення лиха.

Всі чекали миру. Відбувалися напружені переговори між державами коаліції, Франція наполягала на мирі, Австро – Угорщина та Польща до неї приєднувалися.

В Петербурзі перед Двірцевою площею 1 січня 1761 року споруджували феєрверк: на купі прусської зброї, штандартів та прапорів стояв крилатий юнак в лавровому вінку з пальмовою гілкою в руках, який символізував мир. Коли спалахнув феєрверк, Єлизавета підійшла до вікна, осудливо подивилася й наказала затулити вікно шторою. Вона не схвалювала миру.

Вже не вставала з постелі, дуже кашляла й харкала кров’ю. Двадцять третього грудня Єлизаветі стало зовсім зле. Їй пустили кров, але це не допомогло, хоч на якийсь час і настало полегшення. Вона ще підписала іменний указ на звільнення ув’язнених і на зменшення надто важкого для населення податку на сіль. Це був останній її указ. Після того вона висповідалась й прийняла причастя. По тому знепритомніла, на якийсь час прийшла до пам’яті й знепритомніла знову. Їй чулися якісь голоси, якийсь щебет, лунав голосний сміх, і бачилися їй привільні лемешівські луки та обсипана сонячним світлом баня церквиці.

О четвертій годині по обіді двері імператорської опочивальні відчинилися і в приймальний покій, де зібралися всі вищі чиновники імперії, вийшов старший сенатор Микита Трубецький. Всі зрозуміли, що це означало, він ще не розтулив рота, щоб оголосити фатальну звістку, як залунали голосні плачі.

За вікном гойдалися зледенілі віти високої стрункої берези, вона чекала весни, щоб скинути льодову намерзь, зазеленіти ніжним – ніжним листям, повісити довгі сережки, ніби підкреслюючи тим невмолимість смерті.

Темний лицем, пониклий сидів біля смертної постелі Олексій. Він розумів, що для нього все скінчилося. Високо, на немріяну височінь знесла його фортуна, зазнав він її ласки, тепер же лишалося одне – падіння в діл. Яким воно буде, ще невідомо. Але буде. Треба зустріти його в спокої, покорі Божим помислам.

Імператриця померла після довгої агонії. Покійній було п’ятдесят два роки.

Дівчинці не спалося. Десь під полом торохтіла миша – перекочувала волоський горіх, тоскно, тонко цвіркотів цвіркун. Обидві черниці, з якими жила, спали міцним сном. Вийшла надвір. Над деревами висіло червонясте, схоже на перерізаний навпіл недозрілий кавун, кружало місяця. Зорі були дрібні, як розсипане пшоно, й трусилися, мабуть, на дощ. Сіла в саду на лавочці. Пахло яблуками, прілістю грибів. Від дерев прослалися хисткі тіні. Враз вона побачила, що від пекарні ковзнули дві короткі тіні, згинці перебігли до вікна келії. Один став на чотири, другий виліз на нього і, приклавши дашком до скла руку, заглядав у вікно. Нахилявся то в той, то в інший бік. Зліз, підійшов до дверей, тихо відчинив, зник за ними. По якомусь часі вибіг, зашепотів щось до другого. Обоє подалися в інший кінець саду.

Дівчинка посиділа незрушно якийсь час, побігла до довгої одноповерхової будівлі, в келію, у якій жило близько двох десятків послушниць. Там, примостившись на краєчку полу, додрімала до ранку, відтак пішла до ігумені й розповіла про нічних відвідувачів. Ігуменя розповіла Кирилу Розумовському.

Кирило сидів у своєму кабінеті навпроти дівчинки, сливе вже дівочки, розмовляв з нею, видивлявся. Намагався вловити в ній риси брата, Олексія. Не вловлював. Чорноока, чорнокоса, ніжноброва… В розкриллі брів, у точеному підборідді було щось від Єлизавети.

Він помістив її в своєму будинку, приставив сторожу – вірних собі молодих козаків Самійла і Северина.

Думав. Якщо напали на слід, не вбереже він її тут. Винюхають, знайдуть. В ці дні споряджав значкового товариша

Василя Ханенка, який трохи раніше вчився в Токаї і Лейпцигу, до Італії по артистів для Батуринської опери. В Італії в опері в Кирила був свій чоловік, відданий йому, до нього написав листа, доклав гроші й спорядив дівчину. Їхати мали через Правобережну Україну, через Польщу, де в нього також був свій чоловік, через Австрію й до Мілана. На тілі мала тафтяну торбинку з паперами, в яких не одкривалося, хто вона, а тільки свідчилося, що роду знатного, графського, вона не мала нікому ці папери показувати, а можливо, скористатися колись у майбутньому, коли випаде для цього нагальна потреба.