Текст книги "На брата брат"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

А після обіду до нього прийшли кутківчани й покликали з хати.

– Йди за нами! – сказав Хома Колотило, і в його голосі шкіргнуло залізо, що дуже здивувало Матвія.

– У мене дитя хворе, – спробував відмогтися, бо кепсько почувався після безсонної ночі.

– У жінки дитя, а не в тебе! – відітнув Хома й повів його на звикле місце, де грачиною зграйкою стовбичили кутківчани. Сонним поглядом Матвій обвів сусідів і побачив, що вони дивляться на нього, як собаки на впольованого вовка. Але гріха за собою не почував («може, пес поколошкав чиї—небудь гуси»), стояв спокійний. З натовпу вихопився Єсько, стрибнув, як заєць, вхопив щось на землі:

– Твоя рукавиця?

– Моя, – знизав плечима Матвій.

Єсько оглянувся переможно.

– Знайшли біля казанів.

– Яких казанів? – запитав Матвій.

– А біля тих двох моїх казанів горілчаних, мідних, які сеї ночі вивернуто і які опинилися на твоєму болоті Терехівщині, в комишах, – пояснив очевидне всім, і – на його погляд, – Матвієві також, – Колотило. Це був старий, але дуже міцний дід, з червоним, як буряк (але не від горілки) обличчям, таким же червоним носом у синюватих прожилках, довгими вусами та широкою бородою, шанований на хуторі й по сусідніх хуторах та селах, козак – дідич з роду – прадіду.

– Та ти що, Хомо К – карповичу, чемериці об'ївся чи з воза впав? – заїкаючись від обурення, вихекнув Колотилові в обличчя Матвій клубок білої пари. – Я що… не зміг би купити собі тих казанів?

– Не знаю, – налився кров'ю Колотило, ображений за чемерицю і воза. – Хто вас знає. Братеник твій, кажуть, чуже шарпає. Рукавиця твоя і казани в твоєму болоті. Учиняю винуватим.

– Вчиняю одказ, – рішуче заявив Матвій, – вину одводжу.

– А рукавиця? А слід як очистиш?

– Й не спробую. Дитина в мене хвора, і ми всі троє – я, Федора і Горпина – очей біля неї не зімкнули. Складемо присягу всі троє… Хоч у церкві. З хати не виходили…

Кутківчани переглядалися. Присяга на хресті та Євангелії – сам по собі одвід поважний.

– А Сидір, а під сусідки твої?

Трохим В'юн, котрий стояв на копі, сказав упевнено:

– У мене ченці мандрівні гостюють, я та Сидір допізна з ними розмовляли, разом спати облягайся, ми в хаті на соломі, Сидір – у комірчині, двері з неї тільки одні – в хату, якби він виходив – почули б. До мене ж рукавицю вчепити не можете, – й одвернувся.

Копа й далі зимно дивилася на Матвія. Зимно було в нього на душі, зимно в лузі. Гойдалися в інеї верболози з примороженими котиками, пускали за вітром пух торішні розтормошені, розшарпані качалочки, осоки зчорніли й вилягли, тільки очерети стояли стійко, руді, палені морозами, шорстко шелестіли на вітрі. Копівчани втоптували під дубом залежаний сніг, сварилися між собою. Згоди дійти не могли, бо й не було її. Капнув з дуба комусь на шапку торішній трухлявий жолудь і мовби поставив крапку.

– Пороблено!

– Хтось наводить на Журавку вину.

На тому стали копівчани, потягли по домівках. Матвій покинув копне місце останнім – аби не склали підозри, що втікає. Ішов і думав, що вже й сюди докотилися вісті про Супруна, либонь, долине чутка й до Чигирина, тоді й сам може втрапити на приціл підозри, не менше долягало – хто хоче підвести його під кару? Тицявся думкою в той бік, у інший… Чомусь випливло, як посилала учора увечері Федора по боброве сало Сидора… Він заспокоював її й погладив по руці. Й інші підозри соталися в клубок. Розум відкидав їх: Сидір зобов'язаний йому всім. А як він линув до нього, Матвія, хлопцем, як пишався ним перед іншими хуторянами! Повсякдень удвох у роботі: Матвій за плугом, Сидір поганяє воли. Удвох у нічному при багатті, вкриті однією киреєю. Матвій розповідав Сидору про війну, той слухав, розкривши рота. Мріяв про козацтво, про Січ, і Матвій обіцяв спорядити його туди з конем та зброєю, вчив стріляти, битися на шаблях, тільки відтягував Сидорів від'їзд на Січ – не вистачало в хазяйстві чоловічих рук, він – у канцелярії, під сусідки найперше пильнують свого.

Зледеніла стежка привела в двір, посеред двору вона розчахувалася на три, перша – у власний дім, друга – у вишняк до Трохима В'юна, третя в калини до Каленика Нишпорки. Пішов у ліву руку до хати Трохима В'юна, власне, його, Журавчиної хати, тієї, першої, яку купив з обійстям. Хата стара, похилилася на один бік, покрівля поросла мохом, димар розтріскався й чорнів, неначе обгорілий пень. Вліті ставитимуть нову. Якщо, звичайно, ніщо не завадить, збиралися будувати ще минулого літа. З минулого літа лежить на попідкладених обаполах ощеп, два дубові сволоки й підвалини.

Зайшов до хати, привітався з замурзаною в сажу Дунькою В'юнихою, яка роздмухувала під комином жар.

– Оце дивлюся… Сього літа безпремінно треба будуватися, – сказав.

В'юниха заторохтіла, показувала затеклі кутки, тріснутий трямок, Журавка покрутив головою, мовби й далі розглядаючи хату, штовхнув двері до кімнати – комірчини, там не було грубки, скільки натече тепла з хати – оте й усе. Влітку в ній спали Трохим з Дунькою, взимку, якщо траплялися гості, підночовували вони. В комірчині лише одне, в півтора лікті заввишки і в лікоть завширшки віконечко. Матвій обдивився підтрухлу раму: гвіздки, які тримали її, повихитувані. Повихитувані недавно чи давно? Може, сам В'юн влітку виймав раму?

Хотів запитати В'юниху – не одважився. По тому може статися… Може статися лихо. Він не бажав його будити. Хотів миру та тиші…

Одначе підозра не полишила його. Ставав нитковим, скрадливим, дратівливим. Стежив за Сидором. Примічав, як дивиться той на Федору, як розмовляє з нею, і підозра його розбухала. Рятувався роботою. Вона чигала на нього, як голодний вовк на зайця. Після відзимків настала теплінь, весна йшла навально, розтали сніги, прибутні води затопили луки, розбурхана Синичка рвала з припону човни, хуторяни розривалися: треба було орати та сіяти, й хотілося не впустити нересту риби; щуку, судака, сома, ляща, котрими кишіли прибережні очерети та лози, били остями, ловили сітями, ятерями, вершами. Кілька разів Матвій також ставив на ніч крильчака, одного разу його не знайшов, шукав довго, намацав у верболозових нетрях, затягнув туди двопудовий сом. На луках галасувало птаство – качки зривалися парами, чайки та крячки кружляли зграями, по садках галасувало інше, дрібніше птаство.

Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя гострі ножі півників, кущиками полізли з землі Федорині півонії, пробудився, викинув сині бубочки барвінок – єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного кореня – відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорно – мурих тягали два важкі плуги: Нишпорка і В'юн орали Холерне – там у кожну руку по двадцять десятин поля і по дванадцять толоки, – Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у мішки в сінях. Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипів, загойдався журавель, – обірвалася і впала на землю колодка, прив'язана для рівноваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.

З сіней бачив, як Федора збирала орачам обід, але перш ніж узятися за корзину з горщиками, двічі заглянула до вмазаного в помащену білком стіну дзеркала й послинила пальця, провела по брові. Гострий цвяшок підозри кольнув у Матвієве серце. Завважив на Федориних плечах і нову шовкову хустку. «Для Каленика та Трохима?» Не помітивши Матвія, Федора з корзиною пішла до перелазу. Матвій стояв, розгублений і стривожений. Либонь, і сам не відаючи для чого, потягнув з полиці великого колимського ножа, запхнув його за пояс Й також рушив до перелазу. Стежка звивалася поміж кущів, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленіло ніжне, як перша усмішка немовляти, листячко, збігала на згірки й падала у видолинки. Цією стежкою Матвій марив у останніх походах – уже купивши хутір, – і в задушливій, пропахлій дьогтем та духом міцного тютюну тиші канцелярії. Вона бігла до його грунтів і до його пасіки, пролягала через луг і діброву і в кожну пору року вела свою пісню. В ту пісню впліталися журкотіння горлиці, щебет синиці, дудоніння водяного бугая, сюрчання коників, хлюпіт води в потічках, шелест вільх і капотіння жолудів. Пам'ятав на ній кожну виїмку, кожен закрут. Вона завжди навівала йому добрий настрій. Тепер стежка бриніла тривогою.

Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бік. Матвієве серце зупинилося: на Пшикове. Сидорові Федора їсти не повинна нести, Сидір має скінчити роботу до обіду, ну, може, трохи перетягне, все одно обідатиме вдома… Матвій зупинився. Далі чорнів лан, посеред якого білів березовий гайок, навіть не гайок, а кущ беріз та ліщини. Там орачі й жниварі перепочивають в обід, там ховають барильце з водою.

Сидір був у другому кінці лану. Побачив Федору й захльоскав батогом – поспішав. Вони обоє наближалися з двох сторін до гайка. Першою добігла Федора й сховалася серед білих стовбурів. За хвилю тпрукнув на коні Сидір – вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези віжки й подався в хащі й собі. Червона каламуть застелила Матвієві очі, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в ріллі, він подався до гайка. Влетів у хащу, аж затріщало гілля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидір сидів на землі… і їв вареники. Федора сиділа поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвія, обоє посхоплювалися на ноги. Матвій вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але ніж зачепився за штани, Журавка шарпав його (мабуть, був смішний, а може, й жалюгідний), врешті вирвав і кинувся на Сидора. Той відскочив, Матвій кинувся знову, Сидір низько пригнувся, пірнув Матвієві під руку, опинився в нього за спиною, і поки Матвій розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче підстьобнув Матвія, він замахнувся, і в ту мить страшний біль оперезав його руку. Ніж полетів у кущі, Матвій завив і вкляк на коліні, обхопивши праву руку лівою. Сидір стояв під кущем ліщини, ощирившись, наче вовк, і спідлоба дивився на Матвія. А тоді пожбурив під ноги обарок, повернувся й зник у хащі. Тільки віття затріщало, та з того боку, куди він пішов, заскрекотала сорока. Зірвалася з місця й побігла Федора.

Матвій перечекав біль, підвівся. Світ спротивів і був немилий, єдине, що ще жило в Журавці, це – лють. Рушив по стежці, але господар, отой одвічний хлібороб, який сидів у ньому, завернув назад: поскидав із стельваг посторонки, позакидав на спини коням і повів їх за собою, покинувши борони на ріллі. Вів коні, а його самого вела тужна думка: який – бо ж він дурний, адже давно запримітив недобре й міг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а він навісив на очі шори, жив оглуплений і обдурений. Ще тоді, як Сидір позначив бортні сосни, він хотів покласти підозру на нього, й тепер також – виломив казани й підкинув Матвієву рукавицю; Сидір хотів згладити його з світу й боявся брати увесь гріх на душу, хотів залишитися вдвох з Федорою. Матвія зморозило, він аж застогнав, аж зупинився, й коні наштовхнулися на нього; ну, чому, чому він заступився за Сидора, чому зараз не показав копівчанам на розхитані цвяхи у віконній рамі В'юнової хати, де той ночував? Телепень несосвітенний. Сидір міг і вбити його.

Й знову скрикнуло серце: від образи, від потоптаної віри, від неймовірної підступності – Сидір, якого підібрав з порохні, якому був за батька, за товариша, за брата, підступно ошукав його. Горе – горе, який же страшний світ. І які страшні люди! Чому вони за добро відплачують злом? Такий закон? А він сам який же нікчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка… Привести людей. Своїм не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розуміють життя зовсім по – різному, що для Сидора немає законів і він знає один закон – сили й нахабства.

Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кімнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, і їх заповнила така туга, така жалість до себе, що сльози виступили йому на очі, він не збирався вбивати Федору, але хотів урізати їй поли, зганьбити її на віки вічні. А що буде далі – не знав: прожене її, піде світ за очі сам… (Куди прожене й куди піде сам? Діти, коні, господарство, – про це здогадувався, й через це було ще образливіше та болючіше.) Побачивши Матвія з ножем, Федора впала навколішки:

– Матвієчку… Я нічого… Тільки так… Жаліла його: сирота…

– Брешеш, гадюко. Я знаю все…

Це її налякало. Що він знає, скільки?…

– Сирота… Приголубила…

– Приголубила!

– Він такий нещасний. Матвійку, пожалій, у мене діти…

– Ти мене пожаліла? – Він знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були приємні її страх, її приниження, вперше на віку став над нею – і чистотою душі, і гнівом, і пострахом, – й грізно сказав:

– Не вдарю. Йди пріч… У старці.

Це налякало її не менше, ніж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неї поміж пальців:

– Куди я піду?… Я загину. Не проганяй мене, Матвієчку.

В цю хвилину до кімнати вбіг Дениско, побачив заплакану матір, кинувся до неї. Відтак повернувся до Матвія, стиснув кулачки:

– Ти за віщо б'єш мамку? Я тобі… Я тобі… – Й заплакав також.

А в самого Матвія сміх і сльози перемішалися в одне, й він, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за двері.

…Прокинувся серед ночі. Другу ніч спав у клуні. Два дні катував себе роботою, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, і все закипіло в ньому, й чорне вістря виткнулося з глибини пам'яті, зсунув з себе кожуха та кирею, побіг до хати. Вхопив Федору за плечі, почав трусити, бити об подушку головою, хрипів крізь спінені губи:

– Ти з ним спала? Признавайся, спала?

Федора звивалася, металася по постелі, а він тормосив її, бив кулаками, хапав за горло:

– Кажи правду! Не скажеш правди – уб'ю.

Вона обхопила його за плечі, обвинулася довкола нього – пругка, гаряча, запашна, – приголошувала й шепотіла:

– Не було нічого, Матвієчку. Нічого… Ніколи.

Й знову тиснулася, її тугі, палаючі перса пропікали йому груди, перетоплювали лють у яру хіть, намагався вирватися з її обіймів, а сам стискав її усе дужче й дужче, до болю, до почамріння, до стогону. А потім кинув її на постіль, брав невситимо й грубо, аж їй було боляче, й згоряв у солодкій пекучій муці. Цур і пек – так гарно йому ще не бувало з Федорою ніколи.

Це повторювалося багато разів, багато ночей, вдень він утікав у роботу, з'їжджав кудись з дому – в поле, на озеро по рибу, на пасіку, а вночі прокидався, й божевільна невідомість мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумів, що правди не дознати, та вона й не потрібна йому, одначе їдь ревнощів катувала й далі. Водночас десь у далекому схроні серця блискотіла іскорка отієї невідомої раніше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч він у тому й не признавався.

Хто зна, скільки б це тривало, але одного квітневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьманської столиці.

XI

Матвій виїхав Зіркою, чалою кобилою з лошам – двоє коней ще потрібні в роботі, а кобилу він пустить у табун на випас, – лоша весь час відставало, кобила тривожно іржала й оглядалася.

Іван Груша, генеральний писар, до якого по приїзді в Чигирин заявився Матвій, сказав, щоб Журавка їхав на Ірклію в гетьманський стан та підмінив там польового писаря Таранця.

– Ти вже обсіявся, нехай і він запорає свою ниву.

– А чого гетьман на Ірклії? – запитав Матвій.

– Тебе не спитався, куди йому їхати, – чомусь сердито відказав Груша.

Матвій забідкався – кобилою з лошам у таку далеч не поїдеш, хороший кінь коштує дорого, ледве вдалося прилаштувати лоша в знайомого козака, в котрого щойно ожеребилася кобила, повозився довгенько – кобила спочатку не підпускала чуже лоша. В дорозі кілька разів здоював кобилу, йшла вона норовисто, тривожилася, іржала, – побивалася за лошам.

Гарно в степу козакові по весні – є де коня попасти, є де самому перепочити; стояла теплінь, трави піднялися враз, рутвяно зеленіли до самого крайогляду, жовтими і білими зірочками поблискували у них жовтець, нечуйвітер, козелець, соромливо виглядали з різнотрав'я синьо – голубі ніжні півники, чаєчка – чурабочка квилила над дорогою – вже тисячу літ – і спускалася низько, трохи не черкаючи крилом Матвієвої шапки, пара дрімлюг чорними ламаними стрілами креслили небо, качки й чаплі бовталися по ще не просохлих долинах – можна набрати качиних яєць хоч повну шапку, мілкі переброди, теплі кучугурища піщуги; їхав понад Дніпром – гарно козакові, коли тихо на серці й думка куняє в теплому гнізді. Матвієві ж думки кружляли вище дрімлюг, вище коршака, котрий облітав свої володіння, пильнуючи згори за вершником, понад самими хмарами, купчасті, посипані зверху борошном, вони пливли в ту сторону, куди їхав і Журавка. Матвій скрушно думав про домівку, про все, що там зчинилося, тривожився й несподіваним від'їздом гетьмана з військом на Ірклію. Чого він там? Готується до потички з татарами, таки вирішив поскоромити Пушкаря – з Ірклієва туди також пряма дорога? Ночував біля чумацького вогнища – валка правувала на Дон за чабаком, він наздогнав її ополудні і їхав з нею до вечора, трохи забарно, зате вигідно – у чумаків куліш з салом, і безпечно з ними – він пригостив їх своїм тютюном; чумаки тривожилися – впіймали чутку, що попереду кочують татарські чамбули, в те мало вірили – чого б вони забилися аж сюди, та й гетьманське військо пішло в той бік?

Матвій виїхав удосвіта і по обіді був на Ірклії. Козачий табір стояв на горбі вже довгенько – козачі табуни ледве манячили на овиді, – луки поблизу витоптані й витирловані до чорноти й попалені кашоварнями, гетьманів намет стояв далеко від води поруч з наметом – церквою, довкола, купами – по сотнях – сіріли катряги козачі, вози поставлені не бойовим строєм, а як попало, на возах – бочки з солониною, смальцем, мішки з борошном та пшоном, кашовари саме ставили тагани, на ковадлах двох похідних кузень видзвонювали, мовби змагаючись поміж собою, молотки. Матвій одразу запримітив і другий табір – татарський, по той бік річки, в долинці, тільки ханський намет – великий і маленький (нужник) – на згірку. Поміж обома таборами мілкий брід, згарцьований кінськими копитами до чорного.

Матвій знайшов Таранця, прийняв від нього похідний справунок, спробував розпитати, чого вони тут стоять, але й Таранець не знав.

– Ми прийшли, а орда вже стояла, хан прибігав і гетьман їздив до хана, ниньки знову ждуть Карач – бея. До якоїсь злуки йдеться, – почухав потилицю. – Може, й собі залишитися до завтра. Обід празниковий буде, і горілку даватимуть.

Матвій не зводив очей з того берега. Не раз і не двічі бачив татар, якось мав ще з Запорожжя з ними потичку, а потім вони ходили союзниками з Хмельницьким, і завше його не полишало почуття остраху. Таємничі люди, таємничого племені, які ставлять своїх богів вище за християнських, а самі їдять сире м'ясо, смердючий сир, п'ють кобиляче молоко й життя своє можуть віддавати за ремінний батіг.

Молоді татари шугали з горба на горб за річкою – вигулювали коні, вигулювалися самі – молода кров, якого б племені вона не була, просить волі та звитяги. На тому березі помітилася товчія, до броду з'їхав високого чину у круглій, отороченій чорними лисицями шапці татарин та троє нукерів охорони. До гетьманського намету підвели тонконогого арабаша, майнула вилога, Виговський легко, без допомоги джури, скочив у сідло, вигинаючи лебедину шию, кінь поніс його назустріч ханові. Вони повіталися, не злазячи з коней, і поїхали в степ; нукери вернулися назад. Хан і гетьман од'їхали з півверстви – було видно, як гетьманів арабаш бокує від татарського бахмета, який поривається до нього, – самі розкульбачили і постриножили коні, – вони одразу пішли попасом в різні боки, – посідали на сідла. Й тоді, неначе по команді, кашовари запалили вогнища. Вибивали днища з бочок не тільки з солониною, смальцем, а й з стерлею, ікрою та баликом, підкочували в задки возів, чопиками назовні, барила з оковитою та пінною, а також бочки з вином – збиралося на велике гульбисько. Хоч той – таки Таранець не втримався й сказав:

– Краще б самої соломахи поїли.

…І вже степ, до останнього видолинка, пропах кулешем та гречаною кашею, вишкварками та вареною бараниною, вже кашовари потомилися, підтримуючи невеличкий, щоб не вичахала каша, вогонь, вже подекуди запахло пригорілим кулешем, вже у козаків пошерхли від довгого очікування багато разів облизувані губи, а гетьман та хан все ще сиділи на згірку та вели розмову. Про що вони бесідували, про що змовлялися, можна було тільки здогадуватися. Розмовляли вони дві дзиґареві години – суддя Зарудний засвідчив це по своєму величезному годиннику з дванадцятьма звіздами, який носив у кишені жупана, – врешті підвелися й, не сідлаючи коней, пішки пішли до козацького табору. Біля гетьманського намету в довгих киреях, понакидуваних на плечі, стояли схожі на сірих граків старшини, гетьман підійшов до них і проголосив, що вони з ханом, за прикладом покійного Хмеля, уклали спілку на взаємний захист і взаємну допомогу, й кожен із спільників піде туди, куди поведе його союзник. З похідної козацької церкви вийшов ієромонах, виніс хрест і розкрите Євангеліє, гетьман підтвердив свою обіцянку, поклавши руку на хрест. Декотрі з козаків у ту мить чомусь поодводили погляди, а Зарудний голосно чхнув і погасив свічу в руках хлопця, ієромонахового помічника. Гетьман поглянув на нього строго.

З того берега приїхало кілька високих татарських старшин – аг, от – аг, тримаючись Карач – бея, вони пішли в намет. У наметі гетьмана і стіл, і скриня, і лави, й ліжко, але їх повідсовували, козацька та татарська старшина сідала просто на килими. Гетьману та ханові попідкладувано подушки. Подавали козацькі страви й баранину з чорним та червоним перцем, курагу, татари пили вино і в кінці трохи повпивалися. Козаки бенкетували просто неба.

Матвій стояв біля намету в гурті гетьманської челяді – напохваті, може, доведеться щось записати чи написати, тримав у шовковому мішечку, почіпленому на шнурочку до пояса, пляшечку з чорним – з дубових бубок – чорнилом, двоє затемперованих пер і пісочницю; одначе нічого записувати не довелося. Вже наприкінці, коли п'яний дух поперло з намету в усі щілини, зазирнув до середини: гетьман сидів біля хана, з лівої руки в нього чипів у незручній для нього татарській позі Немирич, з Немиричем Виговський перемовлявся по – польськи, гомоніли про щось високе (раз по раз з їхніх язиків злітали слова «Облята», «Контумнація», «Конституція», які Матвій чував, але не знав, що вони означають; Немирич, як і всі інші, рвав руками варене м'ясо й сміявся з ханом. Витягнувши довгу борлакувату шию, до їхньої розмови дослухався Джеджалій, в недавньому полковник іркліївський, зсаджений з полковництва при потуранні гетьмана, він один з старшини розумів по – татарськи, бо сам з окозаченого татарського роду, гетьман того не помічав чи вдавав, що не помічає, та й Джеджалій пив за здоров'я хана, ще й виголосив по – східному пишного тоста на його честь. Матвій був неймовірно зворушений: Виговський помітив його й поманив пальцем, а коли Журавка підійшов, власноручно налив у рожковий келих вина й простягнув Матвієві:

– Випий за моє здоров'я і за власне благополуччя.

Матвій випив і в несподіваній рвійності поцілував гетьмана в руку.

Чимало було випито і з'їдено, й трохи спалено пороху – гримнули тричі з гармат. Карач – бея гетьман провів до броду, й той переїхав через Ірклію конем, з ним поїхали генеральний обозний і хорунжий – взяти шерть, татарську присягу.

Тим часом Матвій з челядниками прибирали в наметі: винесли потрави, повитрушували килими, поставили на місце стіл, скриню, лави, ліжко, Матвій повісив над ліжком Божу Матір. Либонь, вона і вберегла гетьмана. Вночі військо спало. На возах, під возами, в наметах, спала й варта, добряче пригощена звечора. Форкали в туманній пітьмі коні, гарчали пси – понабігали невідь – звідки й гризлися за порозкидувані недоїдки та маслаки, й чалилася понад возами скрадлива постать у жупані без пояса, пси на мить розбіглися й знову взялися за кістки, а постать майнула до гетьманового намету. Славний полковник Джеджалій, але як йому, славному, котрий не дав під Берестечком доконечно загинути козацькому війську, котрий корився Богданові, любив його, якось, в п'яному чаду, навіть борюкалися з Хмелем, і Джеджалій поборов, як же йому тюпачити за колишнім писарем і дивитися тому в спину?! І як же гетьман допустив до того, що його зсаджено з полковництва! Ще звечора вимітив, де стоїть гетьманове ліжко, і штурнув зі всієї сили через повсть ратищем, воно затрудило йому в руку, й Джеджалій був упевнений, що влучив, вскочив до свого намету й закричав:

– Лежить собака, що кров козацьку ляхам та татарам продає. Тепер у чорта гроші лічитиме.

Посхоплювалися козаки, повибігали з намету, зчинився лемент – гук, бігли козаки з інших наметів, метушилася гетьманська варта: вона не бачила гетьмана й шаліла. Світив крізь туман місяць у короні, запалало кілька смолоскипів, по той бік річки горіли татарські вогнища, а біля гетьманського намету юрмився люд, і сторожа відпихала його ратищами. Гетьмана в наметі не було, й ніхто не знав, де він. Потягли до світла Джеджалія, він був до ката хмільний, його очі й далі бризкали іскрами, він все ще похвалявся:

– Хотів іти на Полтаву, та відправив я його до рогатого.

Певно, були в нього поплічники, помічники, які мали одразу по гетьмановій смерті підняти шванку й піднести над степом славне ім'я Джеджалія, але тепер, в невідомості, принишкли. Й Джеджалій врешті зрозумів, що гетьмана він не потяв, розгублено і озлоблено оглядався, очі йому погасли. Зненацька знялася сніговиця, обліпила йому обличчя, він утирав шапкою татаркувате, з ріденькими вусиками обличчя. Сніговиця стихла й пішов дощ.

Гетьман об'явився аж удосвіта: ратище вгрузло в ліжко біля його боку, й він, завваживши змову, вирішив за ліпше тихенько скотитися на килим, пробратися в куток і вилізти попід наметом та податися в татарський табір.

Замах на гетьмана зродив хмаровище пересудів і чуток, з яких певною виявилася одна: гетьман з військом і татарами йде на Полтаву. Того ж дня Матвій довідався, що спонукало його до цього: Пушкаря хотів поскоромити Гуляницький з трьома полками – Ніжинським, Прилуцьким та Чернігівським, але був поскоромлений сам, Пушкар погнав його від Лохвиці на Глинськ і далі, й їздив від гетьмана до Москви, до царя Лісницький з чолобиттям, аби цар, згідно з обіцянкою, своїм монаршим указом уговтав Пушкаря, бо настають від нього для України великий розор і запустіння, але цар відмовчувався, грав на дві руки, й ще два гінці – Богун та Бережецький – бралися весняним бездоріжжям до північної столиці, й теж вернулися без нічого. Тим часом до Чигирина приїхав царський посол Апухтін, він умовляв гетьмана не йти на Полтаву, казав, що все вщухне само. А як воно могло вщухнути, коли вогонь вже охопив три полки й розкочувався далі. Два універсали на мир і згоду, послані Виговським у Полтаву, тільки дужче роздрочили Пушкаря: гетьман його боїться, запобігає в нього ласки – не діжде. Пушкар відписав погордливо, гостро, погрозливо.

Гетьман від'їхав на кілька днів у Чигирин, звідки розіслав універсали по полках, зібрав під бунчук всіх козаків, яких міг зібрати, – одначе не всі стали під білий гетьманський бунчук, в Києві, Паволочі налякалися орди, побігли з листами до Бутурліна – як бути? Одні писали за гетьмана, інші – за Пушкаря, – Юрась Хмельницький спочатку провістив славу Пушкареві, далі – Виговському (пушкарівці поплюндрували його власні маєтки), – і жалі висловлювали за того й за того. Але гетьман вже поклав твердий рішенець, і перед Вшестям з полками Переяславським, Канівським, Черкаським, Уманським, Іркліївським, Ніжинським, Прилуцьким рушив на Полтаву. Попереду йшли затяжні полки – їх вів Юрій Немирич, за ними орда, козаки і тяжари – військовий обоз – позаду. Курява стояла до самого сонця, люд утікав і ховався по лісах та байраках.

Гетьман сидів на коні на Мрячній могилі, попід могилою текло військо. Пролетіла орда – як степовий вітер, як вихор, як хмара – одначе в тому вихорі свій порядок: в голові – прапор пророка в стремені еміра, п'ятнадцять от – аг, ханська гвардія – сеймени, зелені значки тисячників; чіпкі, позгинані («собаки на сідалі» – Гуляницький) ординці – стремена в них попідтягувані дуже високо, – трималися строю, хмара пилюки вкрила поле; пройшла козацька піхота – серденята, стопою проїхала кіннота, проскрипіли вози з гарматами. Гетьман ще раз пропустив повз себе військо, щоб упевнитися в його силі, впевнити самого себе.

Перша битва, яку вестиме самостійно. Упевнити в чому? Що правильно вчинив, кинувши себе в цю веремію? А що мав робити? Не брати булави? Хто на таке спроможний? Людину повсякчас спалює честолюбство. Кажуть: непогамоване честолюбство. А його погамувати не можна… Маленьке розростається у велике, воно неначе вогонь, скільки в нього не кинь, з'їсть все. Воно більше за цілий світ… Але він його гасив. Впевнював себе, що можна прожити в тиші та злагоді десь на хуторі. Й лягти під хрестиком… Який зітліє через п'ять років, або його виколупнуть, щоб покласти когось достойнішого.

Обмірював себе мірками, може, й завеликими, але ж таки обмірював. Всі називають його хитрим. Ще як був спудеєм у київській Братській школі, пустили про нього такий поголос. А він просто мудрий. Навчився вивіряти свої кроки, навчився гамувати пристрасті. На вождя не претендував. Для того потрібно великого скаженства, великої сили, одчайності й безпощадності. Майже всім тим володів Хмельницький. Був не чоловік, а клубок пристрастей, буряної сили, відчайності й водночас бистрого, миттєвого розмислу, точної оцінки того, що в полі зору. Стратег і полководець, здатний підняти, збурити кличем тисячі душ й повести їх за собою. Одначе вельми далеко розумом не сягав, кілька разів був обдурений королем і ханом, не бачив, не відав, у що виллється його спілка з Москвою. А він, Виговський, бачив? Не бачив також… Просто йому були ближчі поляки: півжиття прослужив по староствах та підкоморіях, просидів за шляхетськими столами, йому ближчий польський стрій влади, де короля вибирають, де сейм, де має голос кожен депутат, де сеймики місцеві, а на них виборні маршалки… У московитів стрій деспотичний, схожий на стрій багатьох східних деспотій, і таким він залишиться довго, може, й назавжди; польський же стрій трохи нагадує запорозький, тільки на Січі правлять всі козаки, а в Польщі – шляхта. Виговський хотів би запровадити такий, як у Польщі, стрій і на Україні, яку любить палко та хворобливо. Те почуття складне, воно – неначе вишнева кісточка, яка проростає крізь порох, торішнє листя в забур'янілому саду. Ядро тієї кісточки – давнє, українське, а сам паросток били морози й поливала чужа рука, й довкола росли інші зела, не українські. Збудилися, збурилися високі українські патріотичні почуття після Жовтих Вод, проніс їх у переможних походах з Хмельницьким, не розгубив у поразках, кривава народна рана пекла його серце, й не було більшої мрії, як загоїти її. Все українське давно стало рідним і дорогим, одначе й не все польське викликало відразу та презирство, в душу, в пам'ять вросли польські слова, польські строї, й не раз, коли зненацька бачив поруч поляка, щось скидалося в душі й тягнувся до нього. Те, що вростає в душу з юності, залишається в ній навічно. Попри розмисл, накази розуму. Якщо пройшов тисячу миль у одних лавах, а потім перебіг до інших, то ті, перші лави, хоч і будуть потім ворожі, одначе пам'ять вертатиме тебе до них.