Текст книги "На брата брат"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– …Є й інші достойні.

– І багато їх? – з глузом.

– Та з півдесятка набереться!

– А хто ж перед веде?

– А хоч би й полковник мій.

Матвій також вибив попіл з люльки, більше люльку не напаковував:

– Я не кажу, що пан Мартин Пушкар не достойний…

– Ще б пак… Хто одважиться шемряти проти нього. Всю війну під Хмелевою корогвою… В усіх битвах… Де найжаркіше, де проріха – там і він. Тілом власним затуляв проломи…

– Валечний козак. Але й Виговський… Ти його і знаєш, і не знаєш. Найдовіреніший чоловік Хмеля… Золотий розум. За віру християнську живота покладе… Товариство кричало на гетьмана його.

– Десять горлянок старшинських.

– Неправда!

Той день стояв перед його очима.

Була остання неділя серпня тисяча шістсот п'ятдесят сьомого року, літо догоряло, черепичні дахи будинків пашіли спекою, і все місто, обваловане, обнесене високою стіною, здавалося однією великою пательнею, і на тій пательні, на широкому, чисто заметеному, посиланому пісочком гетьманському дворі смажилися в святкових жупанах, опушених хутром кунтушах люди – здебільшого старшина, – утиралися шапками, шовковими хустками, рукавами, декілька челядників розносили в цебрах холодняк, козаки черпали його корцями, пили, розливаючи воду на жупани та на жаркий квіт святешних сорочок. В повітрі стояв міцний пах шкіри, кінського поту, а також айстр і груш та яблук. В очах козаків це подвір'я ще поставало в іншому строї, чорному, жалобному, здавалося, ще вчора винесли звідси тіло валечного гетьмана й повезли до останнього вічного прихистку в Суботів, тисячі людей тоді товпилися тут, на подвір'ї, і на вулицях, тисячі й тисячі тягнули вузькою курною дорогою з Чигирина на Суботів – з долини на гору, з гори на долину – безкінечна жалобна стрічка (з тяжкого минулого України в не менш тяжке її майбутнє), без дзвонів і без гарматної та рушничної стрільби, так заповів гетьман, – й майже всі ті люди гірко плакали, водночас людей вже змагали інші пристрасті, колотили ними, поривали до запальних розмов і сварок. Кажуть, що спокій вічний, крутіж минущий, але тоді було навпаки – про вічне забули, крутіж втягнув у своє коло майже всіх.

І нині багато люду юрмилося на вулиці, вони не поспішали до гетьманського двору, бо бачили, яка там стоїть духота, тут, попід стріхами хлівів та клунь, під яблуневим віттям все – таки тримався якийсь холодок, але коли на ґанок гетьманського дому вийшов Юрась Хмельницький з булавою в руках, козаки лусом повалили в ворота. За кілька хвилин їх нашевкалося по зав'язку, у дворі сталося стовписько («Куди прете, подушимося», «Гей, замкніть ворота»), й тоді кілька дужих челядників, либонь, за чиєюсь командою, вхопилися за обидві половинки велетенських дубових воріт і поволокли їх та з грюкотом, одпихаючи тих, хто ліз до двору, зачинили, засунули великим залізним засувом, та ще й заложили в скоби дубового дрюка. Загупотіли по дубині кулаки, хтось кресонув лайкою, але челядники, німі, похмурі, стояли вряд, підперши ворота спинами, одхекувалися.

Гетьманич – гетьман і не гетьман: перед смертю гетьмана Богдана – Зиновія старшина ось у цьому самому домі на бажання самого Хмельницького просила його благословити на найвищий уряд сина, й він вволив її (свою) волю, благословив і благословила старшина, але остаточне слово мала сказати козацька рада, – озирався приголомшено й злякано: він і справді боявся цих дужих дядьків, боявся відвічальності, котра звалилася на нього, боявся самого себе. Довгошиїй, чубатий, мало схожий на батька, справляв враження спудея з вертепу. Не сказати, що він зовсім не прагнув булави, за недорослістю був геть позбавлений честолюбства – навпаки, молодість здебільшого буває надто честолюбна, надто самовпевнена й нерозважлива, він просто розгубився; приголомшений батьковою смертю, не знав, що йому чинити, які повеління віддавати, та й як їх віддавати, а ще ж, може, доведеться вести козаків у похід, на війну, того боявся зовсім, почував, що не має в душі твердості, що душа в нього хистка й крихка, й трохи з жалем, а трохи й з полегшенням розлучався з булавою. Нараз струснув головою, немов відбиваючись від якоїсь примари, видрібця збіг з – під бунчуків, якими його вкривали осавули, з ґанку, аж зачепив малинову корогву, що її тримав перед його обличчям генеральний хорунжий, і Христос, здавалося, невдоволено повів бровою, поклав на застеленого килимком столика булаву, вклонився й сказав:

– Панове рада, щиро дякую за гетьманський уряд, що ви мені дали, шануючи вітця мого, тільки ж через свої молоді літа, через свій недосвід не можу його тримати. Обирайте за гетьмана іншого, старшого за мене, заслуженого та достойного.

З жалем ще раз поглянув на булаву, й рот йому розтулився, й так само швидко, зашпортуючись, задріботів жовтими сап'яновими чобітьми по сходах.

Тепер з сіней посунула генеральна старшина. Першим вийшов Виговський, ішов розміреним кроком, ступаючи не широко й не вузько, також подякував за честь, поклав срібний каламар, оправлений золотом, повагом пішов назад, по тому поруч з каламарем ліг пірнач обозного, печатка судді, бунчужний прихилив до ґанку гетьманський бунчук і також зник у хаті. Прості козаки з того дива пороззявляли роти. Старшина багатозначно перезиралася. Полковники і старші урядовці стояли попереду, біля самого столика. Булава бризкала сонячними іскрами у всі боки. Самоцвіти горіли, переливалися, обкладена слоновою кісткою ручка поблискувала таємниче, вабливо, погрозливо. Нікчемний прах, золото та каміння – вона чаїла в собі неймовірну силу. І в цю хвилю здавалася нічиєю, та й насправді цієї миті була нічиєю, марилося – простягни руку, вхопи, і ти враз заволодієш найбагатшим у світі краєм, величезним, досвідченим військом, селами та хуторами, людськими душами, дівчатами – красунями, солодкими медами, а основне – найсолодшим для людини у світі скарбом – владою. Бо все під сонцем минуще, все пробувається – вина та наливки вкисають, меди гіркнуть, красуні старіють, і їхні поцілунки стають прісні, тільки влада лишається вічно молодою, хижою й ненаситною, тільки її п'є і не може напитися серце. Візьми в руки булаву, і вже ти не такий, як усі, – вищий, мудріший, достойніший. Мало хто, прагнучи її, беручи її до рук, знає, що вона – найхижіша сила у світі: її іменем убивають, проганяють людей з насаджених місць, роблять їх нещасними, що влада – це підступ, науст, недовіра, вічні обман і брехня, влада робить людину підозріливою, злою, вона вичавлює з серця любов і вливає туди погорду та жорстокість. Вони несумісні – любов і влада, вічно змагаються між собою, любов коротка, як спалах зірниці, а влада – довгий холодний дощ.

Золоті іскорки, ламаючись на самоцвітах, грали в очах старшини. Звідси, від ридванного хліва, ставши на пеньок для підкладання під колесо, коли його знімають з вісі, Матвій бачив усіх. Козаки припечатали його плечима до дверей, підпирали головами, а біля самого Матвієвого обличчя звисла гілка груші—дулівки з великими, наче глеки, грушами, вже стиглими, на деяких яріли цукристим соком золоті порепи, з котрих пили сік тонкостанні оси. Матвій знав, кому те самоцвітне проміння ятрить душу, будить надію – в декотрих більшу, в інших – меншу, ще в інших – маленьку – маленьку, а якщо й немає надії, то є сподівання на випадок, фортуну, примхи й заскоки якої ніколи не відгадати. Он відводить очі й не може відвести миргородський полковник Григорій Лісницький, чоловік честолюбивий і ворохобний, покійний Хміль вже з смертного одра послав його в похід на татар наказним, вернувшись з походу, Лісницький не віддав булаву наказного й сподівався, що вона стане булавою виборного; переяславський полковник Павло Тетеря – грамотій і книжник, вважав, що мудрішого за нього серед цього люду чоловіка немає, отже, булава мала б належати йому; генеральний обозний Тимофій Носач – щодо грамоти – темний, як чобіт, але хитрий, пронозливий, дошпетний, він також на щось сподівається; прилуцький полковник Петро Дорошенко – муж достойний, воїн мужній, безстрашний, війську та Україні відданий, не відмовиться у віддяку за ту відданість отримати булаву, нервово крутить вуса, почісує лівою рукою кучеряву борідку; славетний Іван Богун, полковник Паволоцький, простий і нелукавий, але хто більше за нього вистинав ворогів України, хто більше важив життям, гнівався в душі, що його не мають за мужа державного розмислу, а тільки за рубаку. Брати Виговського в других Костянтин, Федір та Данило, котрий до того ж ще й тримав дочку покійного гетьмана, і дядько їхній Василь, полковник Овруцький, всі вони погамували власні афекти, прагнули втиснути булаву в руки Івана. Генеральний суддя Богданович – Зарудний, тілистий чоловік, непоспішливий у діях та розмислах, – вихователь Юрасів, хіба вже тим заслужив на найвищу відзнаку, як і другий вихователь, осавул Ковалевський; уманський полковник Михайло Ханенко, вдачею непостійний, енергійний, одним оком зорить на польського короля, другим на запорожців, сподіваючись на поміч звідти і звідти; ще інші полковники: лубенський – Швець, чернігівський – Силич, подільський – Гоголь, подністрянський – Зеленський – кожен сам собі на мислі, їх підпирають приятелі, родичі, родичі родичів зі значних родів українських – Сулим, Северинів, Лобід, Сомків, Головацьких; всі вони разом і кожен зокрема йшли стежками покійного гетьмана, який на останку життя важко передумував свою, вже один раз звершену, думу про те, що було б чи не найкраще огородитися власним тином, лишивши перелаз до Польщі та укріпивши на перелазі федеральну корогву. І гетьман, і вся старшина вельми були невдоволені й налякані кінцем війни з поляками вже після Переяславської угоди, а саме тим, що московити, супроти Переяславських пактів, уклали з погромленими поляками під Вільно мир, не пустивши в посольський намет козацьку депутацію, хоч козацькі полки під рукою Івана Золотаренка здобули не менше міст, ніж московські, а сам Золотаренко здобув собі кулю з польського карабіна, від якої й помер. Хворий гетьман шукав спілки з Карлом X, який сягнув своїм військом Познані і заволодів усією Великою Польщею, й знайшов її, московити ж, уклавши угоду з поляками, штовхали українців проти шведів. Але хворий гетьман спілки з Карлом не розривав, ще й намагався стулити спілку більшу – між Україною, Семигородом, Литвою та Швецією, перетрактації Хмельницького та Карла тривали, а тим часом Україна й Семигород розпочали війну з Польщею (Швеція застрягла у війні з Данією і мусила вивести з Польщі війська), семигородців вів князь Ракочій, українців – посланий Хмельницьким полковник Антон Жданович, разом розбили під Замостям гетьмана Потоцького, захопили Краків, Берестя, а потім і Варшаву, українська та польська шляхта Пінщини та Волині сама попросилася під руку Хмельницького. Козакам здавалося – дістали неба. Одначе воно само швидко обвалилося на них. Відступив Карл X, на поміч Польщі вислала військо Австрія, Москва ж, яка пильно стежила за успіхами козаків, лютилася на них, вимагала, аби Жданович вернувся на Україну, а українці розірвали спілку зі шведами та Ракочієм, а що не могла того досягти наказами та погрозами, надолужила підступом – у військо Ждановича були послані великою лічбою хитрі та підступні вар'яти під нитковим проводом дворянина Желябузького, котрі почали підбурювати козаків проти Ракочія, лякати царським гнівом, зваблювати обіцянками, й врешті втомлене військо вирушило додому, ще й захопило з собою висланих Їм у поміч з – під Корсуня козаків під командою Юрія Хмельницького. Звістка про відступ Ждановича й поклала гетьмана на смертну постіль. Ще одна велика прикрість долягала сих старшин – майже в одночасся з Хмельницьким помер київський митрополит Сильвестр Косів, на вибори з'їхалися українські православні єпископи, аби вольними голосами обрати нового митрополита, одначе були зупинені через Бутурліна суворою забороною московського царя, який велів київській митрополії: «…Итти в послушание к святейшему патриарху московскому». Навіть коли б деякі українські єпископи погодилися на те, то куди було подітися єпископам Луцькому, Перемишльському та Львівському, які лишалися під владою польського короля й не могли того вчинити, коли б навіть хотіли; Українська риза тим царським велінням розпанахувалася надвоє. Стоячи біля гетьманської труни, Виговський отримав від Бутурліна суворий наказ не допускати єпископів до виборів митрополита, гнати їх під руку Никона, патріарха московського, одначе Виговський одказав, що се супроти всіх прав і законів, супроти людського серця й що єпископи нехай обирають митрополитом кого схочуть.

Найдужче ж тих старшин і самого Хмеля в останній час турбувало, що цар і бояри почали вимагати, аби були скасовані українські давнини; щоби всіляких урядовців – старост, бурмістрів, полковників, отаманів – не обирала людність, а настановляли московські воєводи, які вже обсілися в Києві (й накидали оком далі), уґрунтували тут фортецю, поставили своє військо й правили на свій розсуд, зневажаючи поради та накази гетьмана, вони дивилися на Україну як на новий прибуток, хапалися за кожну можливість, аби прибрати українське поспільство до своїх рук. Одначе було немало й інших старшин, тих, які вже отримали від царя грамоти на маєтності в Україні (поки що боялися показувати ті грамоти, тримали їх у скринях), сподівалися на нові, та й надто живі були в людській пам'яті польські кривди, свавілля польської шляхти, її бундючність, гонор, захланність.

І ті й ті посилалися на поспільство, всі звитяжці, як і всі можновладні лиходії, посилаються на нього, навертають, хилять, женуть його до себе й вихваляють його чесноти та мудрість, а поспільство витріщає очі й здебільшого бреде за тими, хто дужче зареве з поставленої на майдані бочки, та ще й націдить їм з тієї бочки хмільної браги.

Свого часу те поспільство грюкало кулаками у ворота, те ж, яке втовпилося на подвір'я, непевно озиралося. Від ґанку, розчахуючи плечима товпу, в неї вбуравлювалися осавули, гукаючи:

– Кого волієте настановити гетьманом?

– Хмельниченко нехай панує, – зринало в кількох місцях, але несміливо.

Осавули перепитували вдруге, втретє, й голоси набирали сили, гриміли:

– Хмельниченка, Хмельниченка!

І тільки два чи три несміливі голоси вимовили ім'я Пушкаря, та один – Лісницького. Матвій пошукав очима Пушкаря й не знайшов його, чи він лишився за ворітьми, чи зовсім не прийшов нараду. Розглядаючись, Матвій оступився з пенька просто на ногу маленького невиразного чоловічка в плескатій шапці та козацькім жупані, й той зненацька зойкнув по – московському: «Ах, отдавил», злякався, замикуляв очима. То був московський вивідця, але козаки не мали звичаю проганяти будь – кого з ради, та й були захоплені пильною, важливою справою, на вивідцю махнули рукою.

Юрій Хмельницький, який стояв у світлиці біля вікна, чув те й змушений був вийти на подвір'я.

– Панове козаки, я ще молодий та недосвідчений, не маю сили кермувати народом, – прорік мовби не з свого голосу, завчено, і враз похитнувся, притис до грудей руки, мовив щиро: – Сум та журба мене гнуть по вітцеві моєму, не маю я сили…

Козаки дивилися на Юрія з ласкою та співчуттям. Матвієві аж сльоза защипала під оком – гетьманича знав особисто, не раз гомонів з ним, шкода його. Потягнувся думкою за гетьманичем… а випірнув біля Виговського. Той мудріший, надійніший і поціновує його, Матвія, вельми. Не міг остаточно зупинитися мислю ні на тому, ні на тому, спека розтоплювала мізки, по жолобку спини повз струмінець поту, і всі інші чемріли від спеки, воліли швидше звершити вибори.

– Хмельниченка! Юрася!

На другу приступку ґанку ступив сотник особистої охорони Хмельницького Лук'ян Зірниця, звернувся до козаків дзвінким голосом:

– Хмельниченка – гетьманом. Нехай у нас буде слава такая, що й за гетьмана Хмельницького. Поки молодий, навчатимуть його добрі люди, а дійде літ, сам правитиме. Нехай і Виговський, і Носач, і всі лишаються на своїх урядах, як за небіжчика Хмельницького було.

Юрій на крок відступив від столика:

– Не можу я…

– Не пустимо Хмельниченка з уряду гетьманського! – лунало біля воріт.

– Не пустимо! – відгукнулися біля конюшні.

– Вчитися мені треба.

– Ну то й вчися, – знову сказав Зірниця. – Булава й бунчук нехай будуть при тобі, а поки дійдеш літ, військом правитиме Виговський і булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повернувшись, знову тобі до рук оддаватиме.

Се вельми сподобалося раді, люди люблять, коли за них мислять інші, та ще коли й сіно ціле, й вівці ситі.

Але Виговський ще якийсь час відмовлявся, правдиво чи удавано, клав хрестом руки на грудях, й що дужче він відмагався, то дужче наполягала рада.

– Дайте часу подумати, – врешті попросив він.

Рада дала три дні. Двадцять сьомого серпня вона знову зібралася на гетьманському подвір'ї, тепер ворота не встигли зачинити, й прості козаки порушили спокій та лад, голосно гомоніли, кидали вгору шапки, декотрі поривалися в покої, але їх перепиняли мовчазні дужі челядники. З покоїв вийшли Юрась та Виговський, на ґанку пошепотілися, зійшли вниз. Цього разу справу зладнали швидко, хоч знову відмагалися і Хмельниченко, і Виговський, але рада, як старшина, так і прості козаки, наполягали, й що дужче ті відмагалися, то дужче ці наполягали. Така регула, такий звичай! Виговський пропонував пошукати людей удатніших за нього: читав людську душу, як нехитрого листа, прості козаки за запорозькими звичаями вже почали лаятися, погрожували генеральному писареві потовкти ребра, й під тим тиском, який накликав сам, мовби нехотя, скорившись козацькій волі, Виговський сказав:

– Нехай буде по – вашому. – Помовчав, удав глибоку задуму й простелив її в свою мову, просячи в громади собі поради: – З волі блаженної пам'яті батька молодому гетьману треба дати освіту, він навчатиметься в школі й через те не зможе підписуватися на листах та універсалах. Коли клейноди будуть у мене, мушу підписуватись я. Як велите мені підписуватися?

Козаки розгубилися. Декотрі потяглися п'ятірнями до потилиць, де в козака лежить найзаповітніша думка, але й звідти не вигребли нічого, інші шукали рішення на кінчиках власних чобіт, ще інші в очах у сусідів.

Ось тоді, трохи лякаючись власної сміливості, трохи ніяковіючи, виступив Матвій, який пристояв близенько, за другим рядом:

– Нехай пан Виговський підписується так: «Іван Виговський, гетьман на той час війська Запорозького», бо на той час, коли в нього будуть клейноди, справжнім гетьманом буде він.

Матвій не сам прийшов до такого рішення, не сам важився на нього. Всі ці дні генеральна канцелярія тільки й гомоніла про день двадцять сьомого серпня, у світлицях і шинках, удома і в пивних коморах сіяла й пересівала, віяла й шеретувала те зерно, саме писарі доміркувалися до сеї поради й настановили виповісти Матвієві – простому писареві, простому козакові, який ніколи не виривався наперед, але й не ховався за чужі спини, чесно працював і шаблею й пером – на полі бойному й на полі паперовому; можливо, сю думку підказав котромусь писареві й хтось інший, сього Матвій не знав, самому йому вона сподобалася вельми й, поносивши в голові два дні, мав уже за власну.

Він сказав і враз злякався – а може, в'їхав не туди, – підвів очі й зустрів ласкавий, приязний погляд Виговського.

– Згода, злагода! – гукали козаки. – Мудрого писаря маєш, гетьмане. Служи, гетьмане, вірою війську Запорозькому та чини нам добрий порядок.

– І цареві служи вірою, – гукнув хтось від ґанку.

Виговський уклонився, взяв булаву, гарячу од одного спомину про грізного Хмеля, який тримав її в руках, і од сонячного проміння, мовив схвильовано, розчулено:

– Ся булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати у війську я нікому не буду, коли ви мене на гетьмана обрали; військо Запорозьке без страху бути не може!

Бемкнув дзвін на дзвіниці соборної церкви – хтось пильнував, подав знак, гримнули гармати в фортеці. Козаки цілувалися, неначе на Великдень. Дзвони й гармати вістували про те, що вмерла, ледве розпочавшись, українська династичність, адже старий гетьман таки заповідав булаву Юркові, й старшина те гаряче схвалила. Нині одні про те забули, інші легко відреклися від своїх клятв: Юрко – молодий, хворобливий, нерішучий, безвольний і, як побачили, просто нікчемний, як він зможе кермувати Україною, не бажали вони, щоб він повелівав і ними самими. Найперше зламав заповіт Хмельницького сам Виговський, найближчий його прибічник, його товариш, котрий жив з ним в одній духовній і національній господі, допомагав творити українську державність, витворювати козацький стан, який би захистив її, і котрий, присягаючи гетьманові на Юрка, вже тоді інтригував проти дідичності, династичності, чи то щиро не приймаючи її, чи то сподіваючись на булаву. Хто про те може знати?

Не всі козаки відали про те, не всі тямкувалися в тому, Матвій також, і хоч вибори стояли перед його очима, неначе відбулися вчора, не захотів розповідати про них Супрунові, бо той і так знає все, адже звістка про вибори гетьмана облетіла всі полки, всі сотні й переповідали її в усій повноті. Либонь, тільки про оте, хто саме порадив раді, аби Виговський підписувався «Гетьман на той час», Супрун не знав, інакше б виказав жартом чи клином, а Матвій чомусь промовчав. Хоч і кортіло йому похвалитися, хоч і вертілися ті слова на кінчику язика. Він уже побачив, що згоди у поглядах на гетьмана вони не доходять, через те продовжувати неприємну балачку не хотів. Подивився на ясний зореграй угорі, позіхнув зумисне широко, з протягом.

– Втомився я, – мовив. – Mo' будемо спати?

На обрії мляво намигувала бровою мигавиця, й він подумав, аби не намиготіла до ранку дощу. Супрун повів його до клуні; Мокрина постелила Матвієві на возі, який стояв на току, Супрунові – під возом, на розперезаному кулі соломи. Матвій запротестував, але Супрун одвів протест жартом:

– Ти ж бо в вищих рангах…

– Супруне!

– Ну… оце б я клав гостя нижче себе…

Полягали, але обоє не спали, розмова сама сукалася од тієї ниточки, яку розмотували на колоді під тином. У клуні пахло збіжжям – лежало в засторонках, прілістю, дьогтем від коліс воза, та й мазниця висіла на підтоці.

– Хто ж там був, на раді? Які полки?

– Лубенський, Чернігівський, Ніжинський…

– Тільки старшина, та й та куцопола. Вчора ще були гольтіпаки, як і всі ми грішні, а це повилазили, дорвалися до урядів й тягнуть під себе, й кирпи гнуть. Де ж пак – козаки значні, товариші бунчукові… А по чиїх ребрах списи лядські черкали?…

Матвій не заперечував, аби не роздрочувати дужче брата. А заперечити було що… Супрун вихрив проти родової шляхти й проти старшини, яка стала нею за Хмельниччини. Майже всі ті, проти кого вар'ював Супрун, понатирали мозолі шабельними руків'ями, проте комусь пощастило, комусь, як Супрунові, не пощастило, й що тепер вдієш! Звичайно, вони не хочуть з тим примиритися; на Матвієву думку, ті козаки мають отримати за пролиту кров, за свою доблесть і пошанівок і добра, й шляхетство. Але те від нього не залежить.

– Може, – мовив обережно, – ще отримаєте запомогу… угіддя…

– Дулю з хріном. Були чорняками, чорняками й лишимось. Хоч проливали таку саму кров – червону… – Супрун одхаркнув горлом, харкотинням не сплюнув. Може, там і не було харкотиння, може, дряпало йому в горлі, але виробилася в нього така звичка, він одхаркував навіть за столом, і Матвій бридився, йому було це вельми неприємно. Уявив Супруна в поважній компанії, за святковим убрусом, де сидить старшина, їхні дружини та дочки, і убрус біліший за лебедине крило, де шовкові хусточки, срібний посуд… Треба б сказати братові, щоб облишив цю звичку, але як скажеш? Образиться.

– Гомонять, посол польський у світлицях гетьманських ошивався…

– І польський, і шведський, і інші… Так ведеться.

– Московського не було!

– У Москву гетьман послав листа одразу по виборах…

– Що ж він там написав?

– Не знаю, не я листа перебіловував. Звідомив про вибори, виказав цареві шану…

– Бач, польський посол кутки гетьманські обтирав, а московського не було, – вперто провадив Супрун.

– Польського посла гетьман тримав яко на волі і яко не на волі. При варті. Московського царя мостять на польське королівство… І він сам того хоче.

– Брешеш. Яким це побитом? – недовірливо запитав Супрун, і солома під ним зашелестіла. – Тулиш горбатого до стіни:

– Може, й горбатого, але тулю не я, – вперше гостро відказав Матвій. – Як почав побивати Карло поляків, повоював міста їхні, то вони й удалися до Москви, аби та прихистила їх під своєю рукою. Сейм таку постанову виніс, і у Віленських пактах це записано. А ще записано там – віддати Польщі всі краї, які Хміль привів до визвілку. Я сам був при тому, як вернулися наші посланці з Романом Гапоненком з – під Вільно… Гетьман лежав у ліжку, вони попадали на коліна, почали хапати його за ноги й плакали та кричали: «Згинуло військо Запорозьке… Домовлялися ми в Переяславі разом проти ляха стояти, а з нами не те що не радилися, не те що в посольський намет не впустили, а гнали від намета, наче псів від церкви, і вже від чужих людей краєм вуха почули, що нас знову під ляха оддають». Гетьман тоді неначе збожеволів – він взагалі у хворості став лютим і немилосердним, до нього боялися підступитися, закричав: «Діти, не горюйте! Я знаю, що робити. Пішов той цар під три чорти, без нього проживемо, підемо туди, куди вкаже Всевишній, під бусурманського царя…» Й тоді Виговський теж ухопив його за ноги й почав просити, щоб не гарячкував, щоб розузнали спочатку, які ті статті, а вже по тому думали, що робити. Одначе достеменно й сьогодні невідомо, про що москалі з ляхами за нашою спиною домовилися. Статей нам не показують. Литву ми цареві привоювали, а тепер цар хоче стати королем Польщі. Певно одне: якщо збудуться ті Віденські статті, опинимось під шляхтою з волі царя московського пшекльонтими хлопами.

Підітнув Супруна, аж тому на якийсь час заціпило. Умисне не сказав, що то тільки в скрутну, смертельну годину шляхта хилитнулася під руку царя московського, аби прихистив її, лишивши в автономії, при всіх правах, а щойно небезпека минула, й думати про те забула, почала помишляти, як би відтрутити Україну від Москви, й нині веде перемови з турками, татарами, збирає сили до нової війни. Польщі вдалося нацькувати Москву на шведа, шляхта сподівається, що й ті й ті поламають одне одному ребра, стратять сили, а вона погріє біля того вогню руки. Щойно поляки довідалися про Переяславську угоду, то панікували й шкодували вельми, й згодні були на величезні уступки козакам, закидали до Хмеля гаки, й він розпочав таємні торги. Але сього Матвій не сказав Супрунові, бо не був у всьому тому до кінця певний, та й не вирішив остаточно для себе, чи правильно чинив покійний гетьман, шукаючи згоди з ляхами. Знав лише одне: немає добра козакові ніде, і там пече, й там гаряче.

– Й коли ж то та угода буде укладена? – недовірливо мовив Супрун.

– Що ти мене запитуєш? Хто я такий? Писар простий – підписок. У царя запитай або в короля.

Супрун зашарудів соломою, мабуть, звівся на лікті:

– Не вірю. Старшина крутійствує… Кулі ллє…

– Не віриш, не треба, яке мені до того діло. Та й, Супруне, од нас все те не залежить, – сказав примирливо. – Нам – свою нитку прясти, дітей ростити, хазяйства доглядати.

– Якщо воно є, те хазяйство, – буркнув з – під воза Супрун. – Ти сам читав ті Віленські статті? Сказав же, що козаків туди не допустили. Звідки ж відомо?

Матвій мовчав. Засопів, удав, що спить. Але заснути не міг довго. Вовтузилися в стропі горобці, ще двічі виходив курити Супрун, кашляв, одхаркувався; брехав десь неподалік пес, брехав без злості, але безугавно. Й через прорвані стрілки разом з приблудною зіркою залітала до клуні дівоча пісня, вже достоту втомлена, манлива, будила щось приспане, солодке, щемке, що звіялося, неначе сон, вже не вернеться, з чим людина примиряється й не може примиритися. В тій пісні стільки обіцянки, стільки надії…

Сидір також слухав ту пісню. Ще тоді, як Матвій намагався присолодити калиновою медовухою терпкі Супрунові словесні кислиці, Сидір, нашвидкуруч перекусивши хлібом з ковбасою, запалив на призьбі люльку, але був змушений відкласти її й пуститися на лови: по вулиці бігала роздрочена, нашмагана лозиною телиця, не хотіла йти, чи не втрапляла, – у власний двір, і врешті влетіла на Журавчине подвір'я, розполохавши курей, котрі настороженою вервечкою чалилися до дверей хлівця, аби позлітати на сідала. Телиця майнула по двору, довгий, вивезькании у глеї та кізяках налигач волочився за нею, вона на нього раз по раз наступала й спотикалася, за телицею бігла дівчина чи молодиця й розпачливо гукала: «А бодай би тебе вовки з'їли! А щоб ти була здохла до вечора!», на що Сидір зауважив: «Уже вечір», і заробив: «І ти разом з нею, поміг би краще». Телиця саме крутнулася біля Сидора, й він хапонув її за хвоста, й вона на мить уклякла, стояла, розчепіривши ноги та вибалушивши очі. Й поки отямилася, Сидір перехопив її за невеликі роги, вивернув убік голову. Телиця висолопила язика, з якого павутиною потекла слина.

– Голову скрутиш, убійнику…

– Просила ж, щоб перейняв…

– Не так же…

Сидір підібрав налигача, потягнув телицю за собою. Вона пішла не опираючись. Сидір перевів її через вулицю, завів у двір і прив'язав до ясел. Подивився на руки, які були геть у грязюці та гнояці, далі глипнув на хазяйку телиці, мовляв, через тебе це. Глипнув ще раз: що за потороча? Невисокого зросту, з міцними литками (спідниця підкасана), на самі очі з'їхала ряба хустка, ще й якась темна пасмуга через обидві щоки.

І враз – один помах рук – і пасмуга витерта рукавом, хустка зсунута на місце, тільки густе русяве пасмо лишилося на чолі, й неначе з – під хмари засяяло кругле сонечко – рум'янощоке дівоче обличчя з ніяково розсміяними очима. Ще й дві ямочки на щоках. Тепер вже Сидір лупав баньками, таким несподіваним було це перетворення. Дівчина подивилася на Сидорові руки і, кинувши: «Я зараз», зникла в сінях, а по хвилі вибігла звідти з цеберкою води та корцем. Сидір мив руки, а сам зацікавлено й трохи нервово косував на дівчину… така вона була ладненька, кругленька, така туга. Трішки нітилася, трішки червоніла, але не вельми: мала сміливі барвінкові очі й тонкі, які не пасували до круглого, наче соняшник, обличчя, чутливі губи. Ті губи дратували Сидора.

– Як дременула по городах, – виправдовувалася дівчина. – Трохи не з ополудня ганяюся… Через неї до колодки спізнилася.

– А де… у вас вечорниці?

– Он там, за Паращенками… Це наші дівчата виводять, – і в самої голос медянистий, співучий.