Текст книги "На брата брат"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

IX

Після легкої й афектної перемоги Пушкар рушив від Полтави, й дейнеки розполохували залоги маленьких міст та сіл, його військо зростало від дня на день, вже чимало й миргородців, лубенчан і гадячців перебігли під Пушкареву корогву. Ворохобного й незгідливого полковника спробував погамувати новий митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, він погрожував Пушкареві прокляттям, але той відписав, що Виговського гетьманом не визнає і не визнає, доможеться нової – чорної – ради, й порадив єпископові сховати своє прокляття до кишені.

У Москві сидів Барабашів посланець і бив чолом від Барабаша та Пушкаря на Виговського («Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, які вірно тобі служать і готові за тебе живіт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджує тобі, вели скликати нову раду на нашій стороні, на Солониці, за Лубнами, де такі ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й твоїй милості до гробу вірного»).

Пушкар з військом стояв у Лубнах, Виговський – у Миргороді, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тільки продуховина, з якої, неначе з справжньої медвежої барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снігах приїхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний і оружейничий, ржевський намісник. Москва не оповіщала, для чого він їде, й козаки губилися в здогадах: одні казали – мирити Пушкаря з гетьманом, інші – вчинити нову раду на вибори гетьмана. Останнє вельми стурбувало козаків, надто старшину, навіть ті, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в ніс, обурилися: обирати нового гетьмана – стоптати чобітьми вільний козацький вибір, погодитися, що віднині гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всі давнини й саме право козацьке.

Задумалися сивочолі козачі голови. Григорій Лісницький, поміркувавши в сей бік, зрікся своїх претензій на булаву, поїхав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрібно було достеменно вивідати заміри боярина, а також виманити його з Переяслава, де під склепіннями церков і соборів ще висів дух Переяславської угоди, де міщани та козаки підкуплені потвердженим Москвою місту після ради Магдебурзьким правом, звідки близько до натушкованого московським військом Києва. Гетьман послав до Переяслава свого довіреного чоловіка Захара Голубенка.

Боярин з почтом зупинився у грека Івана, Захара Голубенка приймав у світлиці, де всю покутню стіну займали полиці з іконами, Захарові здавалося – святі бачать його наскрізь, відгадують потаємні думки. Хтозна, чи намагалися зробити те святі, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душі; його невпевненість, хисткість, захланність, користолюбність були бояринові вочевидь. В хаті грека пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не міг подолати ті запахи, було жарко – Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тіла дрижаками люті морози, котрі долягали його в дорозі.

Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром і відсвічувало міддю при світлі свічі. Міддю відсвічували й очі боярина, мовби спокійні, байдужі, насправді сторожкі, як дві миші в чужій коморі. Сам боярин – статний, лисий, над очима двома гострими ножами чорніли брови, борода була коротка, але густа, як хащі дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулі вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, – завертав балачкою то в той, то в інший бік – насправді ж відводив думку співрозмовника від небезпечних тем, присипляв її й вертався знову на потрібне йому тирло, але вже з іншого кінця.

– Їхати мені в Чигирин далеко, ломить мені кості і в грудях болить. Вручу я гетьману клейноди тут. Так і його царська милість велів: дати гетьману булаву в Переяславі, там він перейме на себе славу Хмельницького і чин його, переяславськими угодами скріплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово тверде, й моє також. То пусті балачки – про вибори. Навіти… Ти скажи йому, порай, щоб їхав сюди. Гарненько порай… Я бачу, ти чоловік віри гідний. І шани також… – і пильно подивився Голубенкові в очі. Й вичитав те, що хотів вичитати, – письмена були нескладні. Боярин підійшов до шкіряного мішка, вийняв звідти дві соболині шкурки, розстелив на столі й погладив по шерсті. Соболі спалахнули чорним сріблом, аж Захарові різонуло в очах. Боже, яка коштовність, яка краса!

– Сховай… Ось так… – і власною рукою попхнув їх Захарові за пазуху, й там враз затепліло, защипало приємно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в мішок, зачерпнув, скільки зміг захопити, червінців і впустив їх Голубенкові до кишені. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацької кишені.

– Ось так… Голубок… Голубенко? Значить, Голубок… Скажи гетьманові, що я на нього смиренно чекаю, нехай приїжджає. Я вже послав у полки листи.

…Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. Скликав їх туди не гетьман, а Хитрово. Мусив їхати й Виговський і призначати раду. Хоч достеменно не було відомо нічого: прочитає боярин царський указ на схвалення козацького вибору чи розпочне нові вибори. Увечері гетьман сказав у тісному старшинському колі:

– Москаль повертає вибори нанівець, супроти наших звичаїв, супроти наших давніх законів, спочатку призначить, кого сам захоче, а далі присилатиме свого – кацапа. Попустимо раз – попустимо навіки, і втратимо всі наші вольності, отож міркуйте і обирайте, кого самі схочете.

Те, що раду зібрано на нові вибори, розвиднилося всім аж уранці двадцять п'ятого січня: дзвонили дзвони, гриміли литаври, з соборної церкви винесли і поставили стійма в сніг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на стіл привезені від царя булаву та бунчук. Зібрали люд на тому самому майдані, де відбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвів червоними, синіми, зеленими козацькими шликами, сірими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди хвилювались, гомін стояв на все місто. Хитрово чипів супроти Апостольської церкви, спиною до головного входу, за ним – кілька дяків, піддячих, писарів та канцеляристів. Усі в довгих та дорогих кожухах – шубах – малоросійські підданці мали чудуватися на царські багатство та статок, думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний ніс, і він обережно торкав його пальцями – боявся відморозити, нервувався, хоч і не показував того – гетьмана не було. Скрипів під козацькими чобітьми сніг, з ротів валувала пара, зоддалік здавалося, що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кінці майдану стала помітна якась товчія, шемрання, людські голови загойдалися – козаки розступалися, когось пропускаючи. То йшов митрополит Діонісій і духовенство. Тільки вчора він вернувся з Лубен: їздив до Пушкаря, запрошував його на раду. «Нехай вся рада їде сюди до мене в Лубни», – відказав Пушкар.

Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпіл; до столу, де лежали цареві клейноди, йшов чернець Петроній, гетьманів духівник, за ним двоє козаків, один з них ніс щось, зав'язане в хустку. Петроній, високий, наче стовп, з довгою клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол і поклав на засланий килимком столик поверх привезеної Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудів:

– Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що він зрікається булави, вона йому більше ні до чого, в Москві його за гетьмана не вважають, пошанівку йому немає, й у війську від того бродіння, нехай боярин настановляє вам за гетьмана кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звідусіль лихі заходи, тож бажає решту свого віку присвятити Богові в монастирі.

На майдані запала відчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецеві слова, але не могла одразу перетравити їх. Дивилася поперед себе, повитріщавши очі, так бойні козаки дивляться на ядро, яке впало в їхній круг, шипить і димить і ось – ось має вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотів щось сказати, не сказав, забув його закрити, він розгубився не менше за інших. І враз майдан заревів, загудів, застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник і закричав просто в заінеєну бороду Хитрово:

– А бодай того ніхто не діждав, щоб Виговського з булави скинули, ані цареві, ані тобі, боярине, козаки нічого не заподіяли, щоб ви право наше козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволі лядської визволяючи, всі ми з ним умерти й жити готові, вся Україна йому присягнула, і нині ми всі йому присягаємо!

– Правда, правда! – гули козаки.

Полковник Григорій Гуляницький – ставний, підтягнутий, чорновусий, чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловіка, – підняв над головою пернач:

– Ми, боярине, сповнятимемо царські веління, а обрання гетьмана з наших рук не віддамо, за те рани і смерть у битвах приймали й приймаємо, щоб заслужити славу і честь у нашому народі.

Почали гукати й інші козаки та старшини – невідомо, чи були намовлені звечора гетьманом та його підпомічниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою:

– Хіба ж я що?… Коли бажаєте, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашої волі і по ваших звичаях.

А що козаки напирали й далі, закричав:

– Привіз я грамоту царську на підкріплення і утвердження… Ось вона, – й вихопив з – за пазухи скручену в трубочку грамоту.

– Чого ж досі крутійствував! Ану дай… – потягнув до себе грамоту Зарудний. Пробіг по ній очима, вголос прочитав: «…Його царська величність при стародавніх вольностях вас залишити зболить і без будь – якого применшення завжди тримати буде, в тому єсте на нашу царської Величності милість будьте надійні».

У грамоті тільки раз, і то на початку, згадувався Виговський, що йому по смерті Хмельницького всі справи вручені, далі ж грамота була крутійська, її можна було притулити до будь – якого «новообраного» гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорік:

– Утверджено пана Виговського царською грамотою.

– А що я й кажу! – потягнув до себе грамоту Хитрово. – Нехай тільки гетьман заприсягнеться, що не єднатиметься з ворогами царськими, а на поляків, якщо не оберуть царську величність на престол польський, як сейм обіцяв, битиме, і на турків битиме, а тоді нехай їде перед ясні очі його царської величності до стольного граду Москви.

Покляклими від холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силоміць привели старшини, клейноди. Увечері Виговський жартував до старшини:

– Тепер я вже тричі гетьман… Але на четвертий раз не згоджуся нізащо.

Увечері ж Хитрово виказував Виговському при старшині все те, що мав сказати на раді, але не одважився при розварйованому натовпі.

– Великий государ для вашої користі зволив учинити своїх воєвод і ратних людей по значних містах України: Чернігові, Ніжині, Переяславі, і де годиться, так само, як у Києві, щоб вас боронити. Воєводи робитимуть у містах осади й судитимуть та розправу чинитимуть над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, війти й бурмістри по ваших правах. Податки із оренд збиратимуть і даватимуть Запорозькому війську і на ратних людей… – І плутано та витіювато повів мову про те, яка то гетьману і старшині буде з усього того велика користь. – Воєводи оборонять міста і весь люд український, і ви знатимете, що хати ваші цілі, їх воєводи бережуть, і гроші поділені на всіх порівну, й порядку скрізь дотримано.

Він боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по українських містах стояли московські залоги, та ще й податки з українців правили, але старшина, одігрівшись з морозу й розімлівши від грітого з перцем угорського вина, мовчки слухала ті боярські слова, всім вони були не до вподоби, але ніхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без підписів і печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки – воєводам чи своїм державцям, либонь, краще таки воєводам, так буде один податок, одна міра, ніхто понад неї чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все місто і всі інші міста та села, а те – супроти них, не на їхню користь. Одначе Виговський не хотів приймати тих накидів з німою покорою, хмуро крутив вуса, а далі сказав:

– Але в яких містах сидітимуть воєводи, я скажу царській величності…

А сам знову думав: «Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось». Вимог і пунктів боярин привіз цілий міх: другою вимогою було, щоб гетьман вивів козаків з Старого Бихова та Чаусів, відкликав своїх полковників, а всіх, хто там записався в козаки, з реєстрів виписав. Москва вважала Велике Князівство Литовське своїм, завойованим краєм, понаставляла там своїх воєвод і збирачів податків. Старшини переглядалися, деякі то й зовсім невдоволено – ущемлено їхню звитягу, саму честь, – ті землі завоювали козаки, а тепер їх проганяли звідти втришия, неначе потурмаків, і не в одній голові зродилася думка: поки що геть козаків з Оршанщини та Могилівщини, а далі й з власного краю.

Ще боярин вимагав, аби не приймали кріпаків із повітів Брянського, Карачаївського, Путивельського, Рильського, бо вони не тільки втікають від своїх державців, дідичів, а іноді вертаються та чинять помсту – убивають своїх колишніх панів, замикають їх по хатах і або спалюють, або засипають ті хати землею, й пани помирають голодною смертю.

Старшини обіцяли втікачів не приймати.

– Ти перш, ніж щось зробити, порадься з государем, – повчав Виговського Хитрово, тицяючи йому пальцем у груди.

– Та ж до нього далеко…

– А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться – шли гінця до Бутурліна. Він тебе настановить…

У Виговського сіпався лівий кутик рота. Це була ознака, що він дратується. Чорний гнів піднімався з дна серця, одначе мали силу вихованість, шляхетність, проте, врешті, терпець йому увірвався:

– Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не гожий і того не дозволю.

Запала важка мовчанка. Аби її розбити, хтось із полковників запропонував випити за здоров'я гостя, але не всі підняли келихи. Гуляницький випив і закашлявся. Богун торохнув його кулаком по спині.

– Не в те горло пито.

Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповісти всі невдоволення на гетьмана і він боявся, що хтось донесе, казав далі:

– Великому государеві відомо, що до Запорозького війська приїжджав чернець Данило, француз, а служить він шведському королеві…

– Ми раніше ніяких пліток не слухали й тепер слухати не будемо, – обрізав Виговський.

Й знову перебирав у думці Переяславські статті, укладені Хмелем, не було там пунктів, які б забороняли козакам зносини з іншими державами, отже, з царевого веління боярин чухрав ті статті, як молоденьке деревце. Швидко ж москалі забули про свої обіцянки, швидко пробігли відстань від одного Переяслава до другого. А Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали від шведського короля замирення з Москвою, а якщо той відмовиться, послали йому оповістку на війну. В кінці Хитрово сказав:

– Небіжчик, сам великий гетьман Хмельницький, підписувався до царя «вічним підданцем його царської величності», ти ж, Іване, на своїх листах кладеш підпис «вільний підданець». «Вічним підданцем царської величності» маєш підписуватися і в листах до всіх інших державців. І час вже тобі стати перед пресвітлі царські очі.

Виговський усміхнувся й схитнув головою:

– Мрію ще раз побачити опівнічну столицю, – і спохмурнів. – А піддані ми справді вільні. Та й… треба шанувати себе хоч трохи. Інакше нас ніхто не пошанує. – А сам подумав, що в Москву не поїде нізащо, тут він може торгуватися з Москвою, а там доведеться підписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо гірше, там цар і бояри обчухрають Хмелеву вербичку до білого дерева, змусять гетьмана клястися на хресті та Євангелії або й позбавлять життя.

І боярин, і Виговський грали гру зі зціпленими зубами: Хитрово обвішав гетьмана соболями (безмірна, завойована царськими ратниками Сибір постачала їх в достатку) і вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та діамантами й напував такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах – угорських і румейських, – вмів піднести келиха, вмів і слово мовити: розкутурхав царського посла, аж розтанув у його очах мідний блиск, і розправилися на великому, що зливався з лисиною, лобі брижі—зморшки, закружеляв, загуляв боярин, заговорив людською мовою і в кінці, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й вельми йому смакували козацькі страви – холодці та ковбаси, вареники та ковбики, гречані та пшеничні галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина і пундики. Проте клопітними, важкими для Хитрово і всього московського посольства були ночі: боялися самі спати, в ногах та головах у кожного куняло по козакові при зброї, а який то сон, коли всю ніч хтось кашляє та чхає в тебе над головою. Настирився всім боярин – і старшині, й козакам: зупиняв козаків просто на вулиці й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигирині та Корсуні, тицявся зі своїми порадами, навіть архієреєві зауважив у церкві, що той не так править літургію.

Гетьман хилив кубки такі самі, як і боярин, і сидів за столом до третьої свічі, одначе справжні його мислі не спливали наверх румейських і угорських вин, міцний горішок був гетьман, і звитяги, й зачаєності набрався од покійного гетьмана, ще й усі щілини в душі позаливав сургучем та позапечатував печатками. Суворий і підтягнутий, незворушний, ледь усміхнений, а що там, у душі, ніхто не знає. Пив з польськими та московськими послами – з польськими по – польськи, по – шляхетському, з московськими по – московському, пив з старшиною, пив з козаками й вдавав з себе простого козака, а то не за ката – чиєсь пильне око одразу помітить найменшу фальш. Не помічали! Бо, вдаючи з себе простого козака, водночас давав відчути, що він – таки гетьман, він – такий, як вони, але долею поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й нечасто він гуляв у козацькому крузі. Що менше ти на людях – більше таємниці й шани!

Матвій підполуднував у корчмі при дорозі між Безпальчим і Білоусівкою й розмірковував: заночує він у Білоусівці чи, може, до ночі доїде до Круподерівки. Йому хотілося швидше добутися до Синичок; поки гетьман кружлятиме з боярином варенуху та вернеться в Чигирин, він погостює вдома. Кутуляв галушки з салом – сало посмажене великими кришениками, галушки плавають у жирі, наштрикував їх на шпичака, ковтав, майже не пережовуючи. Вже мовби й наївся, й шкода було лишати півмакітри галушок.

Заіржав за вікном кінь, почулися тпрукання та тупотіння, одутлий, з налитим червінню обличчям корчмар – либонь, сам вельми часто цілується з шийкою пляшки, – побіг надвір. Матвій подивився у вікно, але нічого не побачив: хоч надворі й відлига, але воно геть у намерзлях, кимось прохукана тільки малесенька дірочка. По хвилі затупотіло в сінях, до корчми ввалилося троє козаків, скидали важкі киреї, знімали зброю і валили все це в кутку просто на долівку й одразу, похукавши та потерши руки, полізли за стіл.

– Гей, корчмарю!

Повільний і огурний корчмар зачовгав ногами швидше, корчмарка дістала рогачем з печі горщика – на такий саме припадок – з гарячим борщем. Козаки замолотили ложками. Всі вони були незнайомі Матвієві, й не міг визначити з одягу, якого полку. Сьорбали борщ, сьорбали пиво з глиняних кухлів, гомоніли. Матвій спочатку не дослухався до їхньої гутірки, але щось змусило його відволіктися від власних думок про домівку, щось насторожило, якісь слова ввіткнулися в вуха й застряли там.

– …Ще й поперевдягалися…

– Якби не Микола…

– Я коня за гнуздечку, а він – нагайкою по руці…

– Запеклий…

– Той, дзьобастий, з розсіченою бровою, запекліший. В'яжемо, а він кусається.

– Жилавий. Худий, а дужий. Пушкарик. Листа доносного в шапку зашив.

– Тепер з них смальцю натоплять.

– Той, з бровою розсіченою, гукав, що з Хмельницьким ходив у походи…

– І що з того, що ходив? Однак на дубі висітиме. Мало, що листа доносного боярину доправляв, то ще й гетьмана ганив невшетечними словами.

Матвій сидів змертвілий. З розмови зрозумів, що дозорці впіймали двох Пушкаревих вивідців, які везли бояринові в Переяслав наклепницького листа, й страшна підозра заворушилася в його голові. Проклюнувся здогад, та вже не здогад, а майже впевненість, хто той дзьобоносий козак з розсіченою бровою. Та й хто ще є в Полтаві відчайдушніший, сміливіший і… дурніший. Тільки Супрун. Під серцем засмоктало, кольнуло тонко й уразливо. Він поблід, стиснув губи й боявся поворухнутися, аби козаки не звернули на нього уваги.

– А де шапка? – раптом кинувся білий, ніби сметаною облитий, козак. – Не згубили?

– Та ось вона, – дістав з – за пазухи дорогу, з кабарги шапку пласколиций, схожий на карася козак і знову засунув її назад за пазуху.

Матвій стиснув зуби – то була шапка, подарована ним Супрунові. Груди стисло, стало важко дихати. Перечекавши хвилю, вийшов з хати, вдав, мовби йде по нужді, – шапку і рукавиці залишив на лаві, наїдок – на столі. Переступив сінешній поріг і пішов під повітку до коня. Повітка була біля самої корчми. На розгородженому подвір'ї – корчма занепадала – ще стояли старий лісяний хлів, комора та саж. Комора геть роз'їхалася, кілька плах випало, й там зяяли чорні діри, саж, також рублений, зацілів, але вріс у землю, двері осіли, їх підкопували, аби відчинялися. Свиней там вже не тримали, туди, вочевидь, закинули пушкарівців – двері сажу підпирав спиною козак з рушницею.

Матвій не одважився підійти до вартового, підклав коневі сіна, неслухняними ногами почовгав до корчми. Йшов, і тужив душею, і проклинав усе на світі. Перший страх минув, натомість наплинули досада, й розпач, і гіркота, аж печія стояла в горлі. Й знову хитавиця – колись підпарубчаками вони отако гойдалися на високій лозовій гойдалці над прірвою. Матвій тільки декілька разів ставав на ту дощечку з зарубнями – випробовував себе. Хить – земля, хить – небо. А де ниньки земля й де небо? Де обов'язок і де любов? І який його, Матвіїв, обов'язок? Відносно кого він? Відносно гетьмана чи брата? Один обов'язок потинає другий. Безвихідь і страх. І печія в грудях. Братерство – це таки не любов, а обов'язок, ноша, яку не можна покинути… Й чомусь випливло з білої піняви: «А вода по каменю, а вода по білому…» Натягнений, як струна, мотузок, і двоє життів з кінців. Й раптом скипіла ярість: чим, чим я винуватий, які віщі сили перехрещують мою путь з Супруновою, розпоряджаються моєю долею, крутять і ламають, не дають жити! Мушу до кінця життя платити за той мотузок… А чи за те, що обох нас родила одна мати? Який же несправедливий світ, він сповнений зла, злоби, нещадимості, добра ж у ньому, як олії в борщі бідняка у Великий піст. Він, Матвій, хотів жити у своєму гнізді тихо та мирно, зростити дітей, забувши все – війну, злидні дитинства… й брата також…

Ні, забути Супруна, звіяти його з думок, з душі не міг. Та й брат сам ось вже вкотре тяжко нагадував про себе. Не слухався Матвієвих порад, робив усе наперекір. Маючи такого брата, хіба проживеш по – людськи! Хто йому винуватий! Відхреститися раз і назавжди… Запрягти коня і втікати геть… І тоді не спати ночами. Щодень, щогодини ятрити душу каяттям… Поганий Супрун, добрий, справедливий, несправедливий – він йому зараз тільки брат. І винуватий у чомусь чи не винуватий, те – на його совісті. Брат! Посланий Богом на щастя, щоб не тинявся по світу сам – самотою.

І ще одна думка – як виблиск ножа – це ж гетьман і всі довідаються, що його, Матвіїв рідний брат, – пушкарський вивідач… З канцелярії декретують… Бог з нею, з канцелярією. Гетьман може зажадати, щоб повернув грамоту на маєтності… Поставлять на суд… Ні. Судити його ні за що…

І все ж було б найліпше, якби Супруна не побачили в Переяславі. Але як він може тому зашкодити!.. Тільки… повбивавши сторожу. Сторожу й корчмаря… і корчмарку… Інших свідків немає. Й розумів, що та думка – дурна, невідь – звідки. Звісно, було б добре, якби так сталося. Але він цього не зробить. На таке не здатен. Це – понад міру його гріха, його душі. А що він зробить? Матвій відав: що б він не зробив, як би не вчинив, шкодуватиме довіку. Життя загнало його в пастку. Зробить – шкодуватиме, не зробить – шкодуватиме… Матвія аж струсило, й він пристояв у сінях, перечекав, поки вляжеться дрож. Зайшов і сів на своє місце до столу. Козаки довечерювали, гомоніли про те, що не кепсько б випити по чарці, так грошей катма.

Ще нічого не думаючи, нічого не вирішивши, Матвій показав корчмареві на карафу горілки на полиці по той бік шинквасу. Той запитав:

– Скільки?

– Кварту. – Підсунув до себе відкорковану пляшку, підморгнув: – Може, хлопці, по одній, з дороги?

Зраділі несподіваній гостинності, козаки поприсовувалися ближче до нього. Він поналивав у порожні пивні кухлі. Козакам горілка пішла легко, Матвій свою ледве проковтнув. Чорна думка стриміла в ньому, наче приламаний ніж. Одразу ж налив по другій. Але сам тільки вдавав, що п'є. Вже аж за третьою квартою білобровий козак схопився:

– Піди, Микито, підміни Гордія. Він досі закляк.

– А чого я… – запротестував Микита, але під твердими дулами очей підосавул встав і пішов за двері. На його місце сів молодий, гарний, з чепурними вусиками, козак, Матвій налляв йому майже повен кухоль: шинкар подав четверту кварту.

Матвій хотів розпитати, де дозорці захопили пушкарівських вивідників, проте не одважився, вирішив не насторожувати дозорців. А вони хилили, наче за себе лили, й вихваляли щедрого козака. Матвій їм сказав, що в нього радість, дружина народила сина, уконтентував їх дуже швидко. За сина осушили по дві чарки. Молодий чорнявий козак, дарма, що розпочав пізніше всіх, впився перший, кілька разів зривався на пісняка: «Ой п'є козак, п'є», але чи то пісня була надто п'яна, чи то козак забув подальші слова, обривав і затягував знову.

Козаки посоловіли, почали клювати носами, один заснув просто за столом, поклавши на руки голову, двоє інших якийсь час боролися зі сном, а тоді так – сяк порозправляли на долівці киреї й повдягалися на них, забувши про вартового біля сажу. Покльовував носом і шинкар за шинквасом – Матвій пригостив і його. Зачекавши ще трохи, вилив рештки з кварти в кухоль і вийшов з хати. Вартовий козак сидів на кулях околоту під звислою майже до землі стріхою сажу, вткнувшись носом у коліна.

– На, підкропи душу, – навмисне голосно, щоб чули його ті, що в сажі, сказав вартовому. – Хлопці вже погуляли, добре погуляли. Сплять! А може, тобі годі, ти вже й так носом клюєш?

– Дай! – простягнув руку козак. Він похлинувся на останніх ковтках, довго кашляв, спльовував на сніг. – Тьху, гидка.

– Гидка, – погодився Матвій, – а душу веселить. Ну, бувай, дай я тобі розстелю солому, – виявив турботу, боявся, що козак замерзне на снігу.

Більше Матвій не робив нічого. Навіть не вийняв з прибоя кілочка, яким було защіпнуто саж. Поклався на долю, він пам'ятав не раз мовлені Супруном слова: «Якщо справжній козак, то визволиться й з пекла». Матвій не вчинив злочину, його душа чиста, а що пригостив козаків, то кому яке діло! Нехай не п'ють! Запріг коня й, хоч заходило на ніч, виїхав на дорогу, сподіваючись до повної темряви доїхати до Білоусівки. Рушницю та два пістолі – від вовків та й од двоногого звіра, – підсипавши свіжого пороху, поклав у передку на соломі.