Текст книги "На брата брат"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Все одно – порівну…

– І як ти їх розділиш?

– Знайдемо спосіб… – В голосі переконаність і ярість.

Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба.

Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.

Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:

– Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде полегша всім…

– А так, – підтримав Матвій. – Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя…

– Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть…

– Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, – невпопад докинув Драб. – Щоб і борщ з хляками, і карасі в сметані…

– Кажу ж, собі гребуть…

– Чому? – запитав Драб.

– Бо… не вірять у Бога, – сказав Супрун.

– Не вірять у Бога? Що ти кажеш, – вимахнув ложкою Драб.

– Ну… Вірять. Але так… Ніби Бог їх не бачить.

– А Пушкар що, від себе одгрібає? – мовив Матвій.

– Пушкар хоче, щоб для всіх…

– Те ж саме… Потім, як москаль ухоркає… В холопи… У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож – бо…

– Й старі всі при ділі… На тепленьких місцях… – обережно мовив Драб. – У торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних…

– Як же так?

– А хто зна, – знизав плечима Драб.

Блимала в рудому – забивало в осінні негоди, затекло – кутку лампада, стріляли живицею на свічаді – під витяжною трубою – в «бабі» – глиняній грудці з дірками – соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого – чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.

– …А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? – вернувся до попередньої розмови Супрун.

Се була правда, Матвій не знав, що відказати.

– Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…

– Якщо всіх у постоли – нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.

– До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.

– Хто се тобі сказав? – глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.

– Сам чув, – збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо – ти ж знаєш Богуна: „В який, гетьмане, бік хилишся?“ А гетьман йому: „Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну“. „Дивися, не зверни, гетьмане“, – Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».

– Богун, то так… Вітровійний тільки він.

– Ну! Богун вітровійний!..

– Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…

Матвій образився.

– Не шляхтич, а шляхетний.

– І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. – Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. – У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар – дзуськи. Над усіма.

– Дурний ти, – кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. – Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…

– Одні вільні, інші – тричі невільні. А в Москві – порядок. Цар над усіма.

– І в усіх ребра тріщать.

– Добре, що хоч у всіх.

– У панів, у бояр не тріщать.

– Але пострах перед царем мають…

Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.

– Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…

– А в лядський бік дивиться…

– Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі – хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…

– Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.

– Чом би мав за ними тягти руку? – А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.

– Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він – Москві.

Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:

– Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…

– Чужими викрутнями і підступами.

– Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.

– Хміль за правду стояв…

– Стояв… За чию тільки? За свою…

– Стережися! – грізно гукнув Супрун.

– Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…

– Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? – аж розгубився Супрун.

– Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.

– Він дав, інші одібрали.

Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.

Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали – скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:

– Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені – подали б одне одному руку…

– Та ти що?! – аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. – Ніколи у світі! Та ми…

– І ви, і вони, – спокійно провадив Драб, – можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.

Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і печальними очима.

– Вони погинуть перші, – кип'ятився Супрун.

– Може, й так, а може, й інак, – налив у чарки Драб. – Яка різниця? Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна?

– Що Україна? Що? При чому тут…

– Та при тому.

Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість глушила розважливі думки.

Драб безнадійно махнув рукою.

Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки облягайся на розперізаному кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по вінця, й думка була одна на двох, і сон також.

Тепер же на двох було тільки цвіркунове сюрчання з – під печі.

Матвієві снилося: в долині стояв туман, а тут, на горбі, він уже осідав, все військо, москалі й козаки, шістнадцятьма лавами пливли над туманом, з усіх чотирьох боків захистившись возами. Немащені, вони скрипіли на весь світ, і той скрип заглушив інші згуки – брязкіт зброї, іржання коней і навіть мушкетні громи. На возах – увесь припас для людей та коней, і гармати, й порох та ядра. Частину возів тягли коні, частину – москалі й козаки, порятунок був у тому, щоб ворог не розірвав цей возовий оборонний ланцюг. Їх обпадали спереду і ззаду, зліва й справа, налягали кінним і пішим строєм, але москалі та козаки гримали з – за возів з самопалів, мушкетів, смалили з ожиг – щоразу відкидали ворога. У поляків списи довгі, важкі, вони застрявали в катрягах возів, і москалі та козаки перерубували їх шаблями. Один спис широнув Матвія по плечі, пробив кунтуш, Матвій вхопився за нього руками, потягнув на себе, поляк – на себе, він скоцюбився в сідлі, вперся лівою ногою в воза, його очі дивилися озвірчено, дико, а потім озвірченість пропала і в них майнув страх, бо Матвій таки вирвав з його рук ратище, а оголена шабля лежала на возі, під руками, вхопив її й потяв ворога, проте дістав тільки кінчиком, розпанахав мундир і відрубав коневі ліве вухо. Кінь заіржав, звівся цапа, хтось з козаків вистрілив йому в живіт, і кінь завалився на правий бік, придавивши вершника. Коли скінчилася налога, Матвій відчув, що в роті у нього солоно, помацав руками, поводив язиком і зрозумів, що в запалі бою прокусив зубами нижню губу.

Орда трималася оддалік, кілька разів наближалася на постріл з лука – коні стелилися низько, – випускала хмару стріл і мчала пріч, гублячи в стернях мертвих та поранених вершників. Для не бувалих у бою молодиків те було вельми страшно – коли мчала орда, алакаючи та свистячи, аж трави лягали ниць – ощирені пащеки коней, розвихрені гриви, білі плями облич під волохатими шапками, – але досвідчені воїни приймали ту налогу спокійно – возову тарчу коні не візьмуть.

Поляки та орда оточили московське та козацьке військо на старому хуторищі: вбили шпона дозірні команди, означили малу кількість ворожого війська, не побачили орду; отож довелося приймати оборонний бій, а далі відступати. Вже кілька разів поляки намагалися розірвати оборонний ланцюг, але це їм не вдавалося. Московське та козацьке військо посувалося вперед повільно, вперто, спокійно. Власне, це було московське військо, козацьких тільки три полки, інші мали надійти на сполуку в умовлене місце, й тепер ніхто не знав, де вони.

Дорога спускалася в яр, – Матвій подивився, й шапка йому посунула на очі, так круто вона спадала вниз, а потім аж ген – ген в'юнила на той бік яру, там манячив хутірець, у яру дорога звивалася петлею, й поляки вирішили скоротити шлях, обігнати втікачів і вийти наперед та вдарити по оборонцях, але вся їхня кіннота попала в драговиння, й поки вибовтувалися з нього, московсько – козацька валка вибралася нагору. Захопили тільки кінець валки, кілька возів з гарматами, але ту дірку залатали. Якийсь час пливли над хмарами – посувалися по греблі, – хмари лежали у воді, – (й поляки та татари ковтали збиту ними пилюку), й знову вибрели в чисте поле. Стерні жовтіли, як золото, татари збивали шаблями шапки з полукіпків. Матвій ішов у другому ряду, він не стріляв, а тільки набивав та подавав рушниці козакам, які цілилися з – за возів, бачив і крилатих гусар, і строкатих ополченців, побачив навіть польного гетьмана на білому коні, в нього стріляло одразу кілька козаків, але не вцілив ніхто – відстань була надто велика. Ніч упала враз, здавалося, військо накрила велетенська кирея, й наповзла чорно – сиза туча, яка вже з обіду, неначе велетенська скирта, бовваніла на овиді та раз по раз підперізувалася жовтою крайкою блискавиці, й полив дощ, та такий, як у день Страшного суду, гриміла громовиця, стали на перепочинок, збиралися стояти до ранку, але козацькі полковники порадили воєводі рушати далі, – ворог не сподівається, що вони підуть уночі, – й вони рушили, колеса, напоєні дощем, більше не скрипіли, вої посувалися, наче сліпці, тримаючись за вози, підпихаючи їх, Матвій один раз наштовхнувся підборіддям на чийсь мушкет і боляче затявся, він міцно вчепився в полудрабок, боявся впасти, адже тебе перемелють чобітьми й колесами у млинець, його змагали страх і холод, і очі виїдав морок, йому хотілося пити, ловив ротом дощові струмені й не міг напитися. Йшли до схід сонця, й справді поляки не помітили їхнього відходу. Але опівдні вони наздогнали обоз, йти далі не було сили й довелося окопуватися під лісом. Неподалік виднілося якесь містечко, й польські гетьмани та полковники сушилися там, звідти вели налоги. Жовніри підвезли та навели гармати й почали стріляти по табору, й падали, збиті ядрами, рябі боярські намети та голубі козацькі катряги, тріщали вози, москалі та козаки гарматною стрільбою майже не відповідали – пороху було мало, й з того кілька бочок відвільгло. В таборі почався падіж коней, – якщо якийсь сміливець вихилявся по траву, одразу з – за верболозів налітали татари, хапали горепаку арканами й тягнули у свій стан. Матвій нікуди не ходив і ворожих налог не відбивав, – його тіпала пропасниця, він не міг зігрітися, зодягнув поверх жупана каптан, знятий з убитого москаля, й лежав під возом. Хотілося пити, але води не було – поляки перекопали й відвели струмок, який протікав через табір. Спека стояла страшенна, і вже не розпізнати, справжні то вершники гасають навколо табору, чи то струменить, витанцьовує хистке марево.

Так тривало сім днів. Обложенці повитрушували мішки з – під пшона та борошна, порізали та поварили ремінну упряж. А далі не стало в чому варити й той зажиток. У Матвія від спраги потріскалися губи, сочилася з них кров, у вухах стояв дзвін. Здавалося, десь далеко – далеко без угаву курличуть журавлі. Від кінських і людських трупів спирало подих, – за десяток кроків від Матвія лежав бурий кінь, його здуло, й був він, як гора, й рої величезних зелених мух обсіли його, виїли очі, ніздрі, – сухі вершки дубів на узліссі обсіло вороння – чекало свого часу. Декотрі, одважніші, падали з дерев і справляли криваву учту просто в таборі, за кілька кроків від людей. Перед табором на баских конях грали шляхтичі, глумливо викликали на герці козаків. Ніхто на ті герці не їхав, звитяга вмерла, та й не було на чому їхати. По тому знову насунули хмари, пішов дощ. Дрібний, нудний – обложний.

Матвій лежав під возом і потрісканими губами ловив краплі, які падали з підток. За кілька десятків кроків від нього у кареті лежав воєвода, котрий теж слабував. А в дощовій імлі снували якісь привиди, потвори, й коли на Матвія накочувалася млоїста жовта хвиля, він не знав, на якому світі знаходиться: на цьому чи вже на тому. Десь опівдні біля карети з'юрмилося чимало москалів. Вони довго гомоніли, по тому від натовпу відокремилося двоє – стольник і капітан, перелізли через воза й пішли до привидів. Пелена дощу сховала їх. По довгому часові вони вернулися й оголосили, що з поляками та татарами складено домову на замирення: військо залишає обоз, гармати, віддає всі гроші, які має, і йде пішо до Дніпра; першими виходять з табору козаки. Матвій про ту домову довідався пізно, коли козаки вже вирушили з табору. Але ледве вони віддаленіли кроків на сто, як на них хмарою налетіли татари, зазміїли аркани, заіржали коні, почулися зойки та крики. Козаки кинулися назад до табору, але москалі стовпилися в проході, наставили списи, декотрі стріляли по козаках з рушниць. Не знаючи куди податися, козаки побігли попід табором, вилазили на вози, але москалі збивали їх ратищами, віддавали в руки татарам. Віддавали за шматок хліба, жменю солі, навіть за яблуко, одних козаків татари повбивали, інших тягнули до своїх наметів. Се скидалося на жахливе полювання, козакам рятунку не було ніде, ті, що лишилися, збилися в купу й відбивалися шаблями.

– Бийте підлих хлопів, – репетувала шляхта.

Якийсь шляхтич із сизим шрамом на щоці виліз на воза й гукав до жовнірів:

– Через них, через пшекльонтих хлопів, у нас убозтво і злидні. Вернемо Польщі багату й розкішну Україну, і всі ходитимемо в шовках. Ви, вірні діти латинської церкви, не повинні жаліти схизматів, віра дорожча нам за все… Схизма торжествує, святі дари потоптано брудними ногами козаків, і москалів також, розправимося з козаками і візьмемося за москалів.

Й розправлялися, виморені, вимучені козаки падали під ноги татарських і лядських коней. Найдовше відбивалися козаки, які скупчилися на горбочку в терновнику, але і їх скурали.

Матвій бачив усе це, бо, перемагаючи слабість і дрож у ногах, рушив було й собі від возів, відтак, охоплений жахом, вернувся. Москалі ж справді відкупилися: козаками, золотом, гарматами та обозом, і безоружні потягли до Дніпра. З ними, в останньому гурті, дибцяв і Матвій у московському каптані.

…Матвій виборсався зі сну, дихав важко, лежав і думав: «Було – не було, не було – буде – було… Ніби сон, й ніби не сон…»

Супрунові снилося: невелике сільце Чудне, їхній полк знайшов там добрий пошанівок – було на Спаса – міщани не шкодували горілок та вина, гуляла старшина, гуляли козаки, скрипалі обривали струни на скрипках, в бубоністів поклякли руки, тоді їх замінили довбиші й вибивали посеред майдану «Катеринку» на котлах, хоч те супроти військового звичаю, але надто була солодкою варенуха, надто міцною запіканка, всі повпивалися, хотіли танцювати. Сам пан полковник виляскував долонями по халявах чобіт, неначе циган чи волох, а Супрун літав довкола нього, як молодий чорт, якого ні перепити, ні перетанцювати. Зненацька танець обірвався, довбиші на тих самих котлах забили тривогу. До міста підступило московське військо, яке верталося з литовського походу. Містечко хоч і обваловане, й палями обтикане, одначе вал низький, а палісад старий, і гармат у козаків лише дві. А перед ними війська московського хмара з гарматами польовими й осадними… Козаки відчинили ворота. А коли московське військо, – перепочивши день і ніч, взявши запас, пішло геть, приступило до Чудного ще більше польське військо. Й козакам не лишалося нічого іншого, як знову відчинити старі іржаві ворота. То більше, наказний польський гетьман дав слово тверде, що поляки нікого не зачеплять, перебудуть ніч і підуть далі. А тоді ляхи вчинили над козаками люту розправу за те, що ті впустили москалів. Полковника підняли на списах і вкинули до криниці, всіх сотників повішали на в'їзних воротях, простих козаків тяли шаблями посеред майдану.

…Супрун зі скрученими сирицею руками та ногами чекав свого смертного часу під довгою рубленою коморою, і краєм ока бачив, як чорний, з більмом на лівому оці пес лизав кров, яка натекла з довгої дубової колоди: козаків клали на колоду одразу по двоє. На Супрунове щастя, черга до нього не дійшла, раптом з дахів полетіла черепиця, червоним козачим поясом огорнула місто блискавиця, десятигарматним випалом торохнув грім – гроза налетіла зненацька, хвилею, поляки кинулися до будинків, а приречених на смерть козаків усю ніч періщила злива. Вона вимила з Супрунової голови хміль, він заломив під себе руки, скрутився в дугу й гриз слизьку, смердючу сирицю, спльовував гірку слину й гриз знову, з ясен текла кров, сили полишали його, а вже над черепичними та солом'яними дахами бринів умитий грозою світанок, півні горланили на все містечко, й п'яний жовнір вийшов до вітру, хилитався на неслухняних ногах, підозріло поглядав у бік приречених на смерть бранців. Жовнір пустив струмінь просто на Супруна, й той згорнувся в клубок, і раптом розпростався, вдарив жовніра чобітьми по ногах, той хрипко зойкнув, гепнувся в калюжу, й в ту саму мить розірвалася надгризена сириця на Супрунових руках, він на чотирьох, як вовк, кинувся на жовніра, витягнув у нього запоясний ніж і черконув жовніра по горлу. Перерізав реміння на ногах, ще встиг перерізати сирицю на руках та ногах одного козака, але в хаті почувся гомін, там спалахнуло світло, й він порачкував у дикі хащі, а з них у рів. На валу виспівувала зорянка, він сполохав її, переліз через вал і побіг у поле. Йому здавалося, що біжить притьма, але покляклі, задубілі ноги погано слухалися його, й він дибцяв, неначе старезний дід. Але додибцяв до болота на сітанку.

…Супрун не пам'ятав, чи хоч трохи спав, а чи всю ніч спогадував пережите, думав. Снилося, не снилося…

Вранці Драбиха наварила вареників – з сиром і капустою, але Матвій майже не їв, Супрун же навпаки, прискаливши від задоволення ліве око, кутуляв на повен рот, підхвалював, жартував. Вони більше не сперечалися, а коли вийшли з хати й залишилися наодинці, Матвій попросив:

– Не встрявай ти в сю бучу, Супруне. Один їй кінець… Погром… У гетьмана військо…

– Військо, воно може в будь – який бік хитнутися.

– Серби, німці… Пушкареві булави хочеться…

– Ти Пушкаря не чіпай. Він валечний воїн… Не рівня… всіляким писарям, за шапку виміняним.

Супрун пер на сварку. Й Матвій замовк, покусував вуса. Сніг порипував під чобітьми, горобці на гілці яблуні понадувалися на хвищу, Матвій і Супрун майже черкали їх шапками – не спурхували – в мороз гороб'яча кров тече повільно. Матвієві також стало холодно. Й мислі холодні потекли до серця. Несподівано сказав:

– У мене лука згоріла. Всі тридцять вісім стогів. Хтось запалив… У той день, як ти поїхав…

Повів на Супруна оком, але в того на обличчі не тіпнулася жодна жилочка. Худе, неголене, воно кібчилося на тлі високого білого замету.

– Наживеш… Для тебе це абищиця… – Й думав щось своє. – Мені пропонують уряд хорунжого сотенного…

Матвій подумав, що уряд той нікчемний, а все ж він побільшить Супрунову вину перед справжнім, законним гетьманським урядом.

– Що ж… Якщо тобі життя не дороге… І власні діти…

– При чому тут діти! – скипів Супрун. – Пече мені отут, – вдарив кулаком у груди. – Кривда пече… За що гарував, за що щербив шаблю на лядських ребрах?…

Казав так, мовби Матвій був у чомусь винуватий. І він не знав, що відповісти. А поки шукав, Супруна покликали, вони кволо домовилися знову зустрітися увечері у Драба, але Ілля Царгородський не захотів залишатися ще на одну ніч, – ніякого виводу в справі, у якій приїхав, не добився, ні з полковником, ні з суддею йому зустрітися не вдалося – всі полкові урядовці лишилися ті самі, тільки помінялися на гірше, ні за що не відповідали, службу справляли через пень – колоду, та й те, що побачив у Полтаві Царгородський, посунуло у дальній закуток думку про смерть одинокої нещасної жінки, він поспішав, аби виповісти про все побачене й почуте гетьману. Оскільки ж вибралися одними саньми, Матвієві довелося їхати з ним.