Текст книги "Юрій Мушкетик Крапля крові"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Іскри падали в осінні стерні і гасли. Паровоз панахав криком нічну тишу, мчав швидко, неначе втікав від погоні. Далебі, так видавалося Олегові, котрий таки насправді втікав.

Олег прихилився до вікна, мовчки вдивлявся в нічне пустельне поле. На душі в нього було порожньо і холодно. Паровоз мчав його в прийдешній день, у безнадію, в невідомість. Так, Олегові, либонь, вже не втекти від того, що зненацька впало на плечі. Життя закрутило його, немов вихор одірваний листок, і котить, і жбурля по дорозі. А куди приб'є – звідки знати? Ще сьогодні жбурнуло в калюжу.

Поїзд біжить вперед, а думка Олегова розкручується назад, до приспаного дніпровою хвилею заводського міста. Десь там, по закурених вулицях, швендяє Джон. Іде скрадливою, неквапливою ходою нічного хижака, певний в своїй удачі. Звичні до темряви очі націлені в чиюсь безтурботну спину, пазури підтиснеш, готові ввіп'ятися в здобич. Олегові таки гаразд привелося випробувати на собі їх міць. Він ще й зараз відчуває біль під грудьми.

Джон притиснув Олега до чавунної огорожі, великою чіпкою рукою тримав за зжужману на грудях теніску. В ритм своїм глумливим словам шарпав за груди, і хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.

– Рвем кігті, значить… Не лишивши візитної картки? А мене ж на кого?.. Така дружба…

Олег і зараз не пам'ятає, що більше наятрило його. Біль чи оті глумливі, вимовлені в протяг, ніби гумові слова. Мабуть, слова. Його страх перекипів на злість. На люту ненависть. Ненависть до всіх. До Джона, до своїх невдач, до злигоднів останніх днів. Лють стиснула його долоні в кулаки, напружила м'язи. Він завдав Джонові головою в щелепу і вже навздогін – кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на асфальті. Однак схопився швидко, мов кіт. Олег тільки й встиг помітити, як блиснули його очі, він прикрився від удару і тої ж миті хряпнув під огорожу. Джон підбив його під ногу.

Далі Олег лежав долілиць і тільки затуляв голову. Джон бив його розмірене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спині, по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Своїми нещадними ударами він затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрібна лише шабатурка з неї, а він вже сам наповнить її потргоним вмістом. Уже й не страх, а розпука, розпач володіли Олегом. Звестися б, ввіп'ятись в оту мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим – свідомість свого безсилля, дивна млявість у тілі.

Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах долинув до нього гомін, відтак – ще два коротких удари і – схожий на виття викрик.

Олег здригнувся усім тілом, підвів голову. Перше, що він побачив, – вогняну, розтріпану вітром чуприну, сторожкі, недовірливі очі. Олег швидше здогадався, ніж збагнув, що йому прийшла поміч. Хоч і не міг втямити, звідки взялися оці хлопці, їх було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед ним навпочіпки, ще четверо стояли. Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами – мішки на полотняних лямках.

– За що він тебе? – запитав рудоголовий. Олег спробував підвестися, ойкнув, прихилився спиною до огорожі.

– Хотів, щоб я… – хлопець пошукав у кишені хусточку і, не знайшовши, витер кров долонею. – Хотів… хоче – Олег невідривне дивився в кінець вулиці. Там, біля входу в сквер, стояв Джон.

– Що хотів?

– Щоб я з ним… – Далі ніби щось підштовхнуло Олега зсередини, і він почав розповідати. Про Джона, про вступ до інституту, про втечу. Про батька – механіка з заводу, котрий всі свої невдачі ременем переполосував на його спину. Якби він повернувся додому з атестатом, батько, мабуть, забив би до смерті.

Олег сам не відав, як приплелася оця брехня. Але зараз він мало не вірив у неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно було перед цими хлопцями. Зараз, цієї миті, він бачив мізерність свого бунту і не хотів розповідати про нього. Олегові вдалося на хвильку одягнути ватянку, почепити торбу і ступити розтоптаними чобітьми на підлогу професорської київської квартири. Ці, п'ятеро, теж ішли слідом, чули все. І він мерщій повернув назад, повів їх на квартиру до машиністового сина, свого сусіда по парті.

Червоночубий, – він до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, – поправив за спиною клунка, пошкріб п'ятірнею потилицю, далеко на лоба насунувши кашкета.

– Ну, й куди ж ти? – запитав. Олег підібрав з асфальту відірваного з м'ясом гудзика від теніски, сховав до кишені.

– Не знаю…

– Нехай іде до міліції… – порадив хтось з гурту.

– А там що?.. – Хлопцеві було незручно сидіти навпочіпки, тримати за спиною клунка, і він вивільнив з лямок руки. – У кацибірці його заховають? – Він замислився. Смішно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, ніби від перенісся розбігаються маленькі жучки – сонечка.

– Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш?

– В нього ж, він сам казав – у кишенях миші попрогризали дірки, – знову обізвався хлопець, котрий радив іти в міліцію.

– Ох і шкура ти…

– Скільки там…

– Та він же й віддасть. Заробить і віддасть. Правда? – пролунало одразу три голоси.

– Віддам, з першого ж заробітку, – поспішив погодитись Олег, хоч йому ще ніколи не доводилося заробити жодної копійки. Але що там… Йому б тільки звідси.

…Тепер, слухаючи однотонне поклацування коліс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, діткнувся до неї по – справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса цокотіли безугавно, немов лічили оті, ще не зароблені карбованці і гривеники. Що він знав про них? Гроші і вдома не дуже відтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душі. Хоч він і знав, чого вартий в хлоп'ячому товаристві з ними й без них. Деякі його шкільні товариші складали гроші тижнями, щоб потім прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього віку крамницях. А ще було в класі двоє чи троє… В тих завжди шелестіли в кишенях папірці, їхні батьки не посідали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрів. Стояли за прилавками або сиділи по темних складах. Коли хтось з хлопців вичитував у газеті фейлетона про хабарників, він приносив газету до школи, читав фейлетона вголос… А потім, повертаючись додому, тягнувся в темнім завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто – небудь з тих‑таки грошовитих хлопців.

* * *

Перші зароблені гривеники виявилися важчими, ніж гадав Олег. Але були вони не твердішими за перші мозолі.

…Перші мозолі. Перші трудові дні. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навіть думка не приводила його ніколи раніше. В залиту потоками щедрого світла юпітерів у кінофільмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратів, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кінозал через мікрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхітливими розповідями про катастрофи, завали.

Олег ішов останнім, перепустивши всіх попереду. Він довго наміряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, і побіг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врізалася в потилицю, муляла в скроні. Останнім з усіх хлопців, з котрими проходив тижневий техмінімум, вступив і до кліті. Поперед нього до сталевої мокрої скрині втйслося ще четверо незнайомих шахтарів.

Падала кліть, падали за шию холодні лячні краплі, падало серце. Поруч хтось розповідав, як минулого тижня перекосило кліть і хлопці провисіли в залізнім капкані чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут.

Потім вони, сховавшись від пружного, мов натягнена тятива, вітряного потоку за виступ, чекали на когось. І тут Олег почув ще одну розповідь – про якогось Смолку, якому лишилося два місяці до пенсії і котрим оволодів страх. Його мало не силоміць водять до забою, а він те й знай втікає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки і десять місяців розминався чоловік із страхом, та зненацька зіткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж іноді трапляється.

Коли вже зібралися йти, хлопці помітили, що Олегів ліхтар ледве цідить світло. Хтось висловив здогад, що він розгориться, його взяли на глузи закіптюжені вугільною пилюкою шахтарі, що очікували на свою чергу піднятися нагору, їхній сміх, немов рясний холодний дощ на згасаючу жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахті без світла люди. На голос «гей, стажери» він ступив, немов уже поринав у вічний морок. Але в останню мить хтось притримав Олега за лікоть, відібрав ліхтаря.

– На мого. Мені однаково нагору, – сказав шахтар буденно й просто.

Окрайчик світла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним шрамом носом. Але далі Олег вхопився променем за зсутулені спини своїх товаришів попереду, поспішив за ними. Невеликий вогник, але він світив Олегові в душу, доки ходили по шахті. Хлюпала під ногами вода, хлипав у душі страх, але Олег вже не дав йому заволодіти своїм серцем. Маленький, м'який промінець… Людині часом треба зовсім небагато світла, щоб піти по призначеній путі.

І все ж перший робочий день… Він привалив Олегову душу величезним важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши її під собою.

Олегові, Андрієві (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця, котрий першим присів біля збитого з ніг Джоновим кулаком Олега) та ще одному шахтареві дали лопати, звичайні лопати, припоручили зачищати лаву. Лава стара, її вже мали залишити, весь видобуток з неї вписували до плану сусідньої. Звичайно, хлопцям цього ніхто не сказав, вони були певні, що так всюди. Вони згортали вугілля в купки, перекидали ліворуч, під стінку. Лава низенька, хлопці плазували в ній навколішки. Коли Олег направляв промінь униз, по схилу, вогник не добігав до кінця, гинув десь у чорній пащеці лави. Трохи нижче від них, під стіною, – вугільний комбайн, але він лежить нерухомо, мов мертва потвора. Біля нього немає нікого. В лаві тихо і глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця мужність. І вже воно, мов оті розщіплені, зламані стояки. Десь там, угорі, – осінь, цвітуть чорнобривці, яблука гупають на землю, але звідси не почути ані їхнього стукоту, ані шуму листя, навіть яблуневе коріння від нього на такій висоті, що думка безсило в'язне в могутніх пластах над головою, не добувшись до них. Тут він сам. їх троє, але Олег сам у череві землі. Вона, либонь, не любить, коли копошаться в її живому тілі. Тут сподіватись ні на кого. Привалить, ніхто й не згадає… Кожного з цих хлопців десь чекають, над їхніми долями не сплять матері, батьки… А він… А над його долею?..

Він викликає уявою своє колишнє життя і ставить поруч сьогочасне. Від того аж зіщулюється. Ну, як же… Ну, для чого! А хіба?.. Адже ж батько не прожене його. Мабуть, ще й зрадіє. Він таки не хотів йому лиха. Він розумний, але просто відстав од нового дня. Отож покинути все, і – гайда.

Слідом за цією краплинами розжареного олова – інші думки: «Ти заборгував хлопцям. В тебе немає на квиток… Та й… Як же вони? Чому вони?.. Самі простелили собі путь на шахту. Андрій! Він ледве знає, хто такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистачає сили побороти страх. А може, він теж потерпає зі страху? Може. Але ж не виказує його. Олег теж скрутить своє серце. Попрацює тут місяць або два, і тоді поїде».

Ці думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пітьма, кошачий блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорчені стояки перед очима та не оце сухе потріскування. «Трісь, трісь». Олег колись жив у тітки на селі і пам'ятає – отак тріщить хмиз.

Ці думки розбив дзвінкий, безтурботний голос:

– Привіт, каторжани!

Той голос на мить неначе виштовхнув Олега під високе небо.

– Привіт. Хто там? – відгукнувся радо. В світлі лампочки хитнулося веселооке обличчя, помацало його на відповідь білим пучком променів.

– Чого ж каторжани? – до них наблизився Андрій.

– Ну, це так у нас, хто в цій лаві… А тут і справді… Хлопець мовби проковтнув останнє слово. З пітьми виплазував третій Олегів напарник. Тепер вони стояли всі

вчотирьох, вслухалися в сухе потріскування.

– Тут ще… нікого?..

«Трісь, – майже над самим Олеговим вухом. – Трісь».

– Де там нікого. Позавчора – двох…

І знову лячне, фатальне «трісь, трісь». Жах росив холодним потом Олегове чоло. Йому здавалося, що тріщить власне серце. Ще хвилька, ще мить, і він порохом впаде між двома пластами. І чого, чого погодився лізти сюди? Краще куди завгодно, краще…

«Трісь!» Обличчя четвертого з оцим останнім «трісь» страшно перекривилося, очі вибалушилися, готові випасти з орбіт.

– Тікай! – ревнув він щосили.

Той голос всвердлився їм у вуха, в душі, одним ударом вибив останні стояки мужності.

Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники. Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечі, упав у риштак і похурчав у пітьму, майже напівсвідомо те ж саме зробив і Андрій, а за ним і Олег. Олег відчув, як палахкотіла, ніби її всунули в полум'я, права рука, – він обідрав її до крові, – в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не відштовхуючись. Але й страх не відставав. Він мчав холодним вітерцем за коміром, охав по лаві, верещав з темних уступів.

Раптом Олегові здалося, ніби падає в безодню. Він таки справді впав. Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далі загриміло зверху і знизу. Олег борсався й не міг виборсатись. Під ним і далі дудоніло, а зверху спадав дивний спів. Ніби церковний, похоронний. «Алілуя, алілуя, алілу – у-я – а-а». Він таки випростав руки, підвів голову. І тут повітря струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тільки тепер Олег збагнув усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену сіном вагонетку, і шахтарі з співом і реготом котили її по рейках.

Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регіт гримотів з усіх боків, і вони, троє, купалися в його хвилях, немов у холодній воді. Вода крижанила тіла, але радість рятунку гріла душі. А вже незабаром сміялися й самі.

Сміх надколов Олегів страх. Далі він вже почував себе сміливіше. «Якщо з цього можна сміятись, – подумав, – не так вже воно й небезпечно». А коли вийшов під високе небо і теплий вітер лизнув пітні груди, відчув себе, ніби сам, своїми руками викопався з півкілометрової товщі землі.

Його груди сповнила незвична радість, його кортіло розхлюпати її довкола, віддати іншим людям.

І як же він здивувався, коли побачив біля старої, перекинутої догори колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати, здивувався, що ніхто не підійде, не розрає, не витре сліз. Диво, отака черствість! Чергова зміна шахтарів допалювала цигарки, хлопці кидали в калюжу бички, по двоє, по троє йшли до копра. І ніхто не підійшов до дівчини. А один навіть поглузував:

– Ой, хтось промокне під Хуліганчиним дощиком.

«Хуліганка». І прізвисько якесь…

Олег підійшов до дівчини, легенько смикнув її за рукав.

– Ти чого? Може, вломилося що?..

Дівчина різко відкинула на плече крайок косинки, в котрій ховала обличчя, глянула на Олега. Щоки її були вологі, очі затуманені. Та тої ж миті туман розхлюпнувся, крізь нього, немов крізь дощові хмари, прорізалась блискавиця. Вона пронизала його наскрізь.

– А тобі чого? Ану!..

Чорні—чорні брови тріпотіли, немов крила розгніваного птаха. Олег аж кинувся від того окрику. Здивовано знизав плечима, відійшов. «Таки справді Хуліганка», – помстився думкою.

Але ті блискавиці ще довго засвічувались перед його _ зором. Мимоволі зізнався, що вони гарні в грозовій

хмарці.

Після душу, після їдальні Олега опанувала втома, ліни-| вий спокій. Легка замрія цієї осінньої днини оповила все | довкола. Тиша та сон, і лише коли прислухатись пильно, і можна вловити тиху мелодію, котру награє на струнах «бабиного літа» вітер.

Олег сидів на лавочці в молоденькому садочку під гуртожитком, віддавши всього себе сонцю і замрії. Чомусь пригадалось деревце, котре шуміло гіллям під вікном там, у Києві. З ростом того деревця він помічав і свій ріст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вікна, згодом – в середню, а потім вже лише нижні гілки шелестіли по склу. Одну з них пристосували вони з Лілею собі на службу. Олег чіпляв на гілку папірця – листа, палицею підводив гілку аж до горішнього вікна. Ліля брала записку.

Ліля… її не вирвати з серця. Він ще приїде. Дужим, незалежним шахтарем. Візьме за руку отого, що носить її, – його сумочку. Він в страх оберне їхню веселість…

Олегові думки відволікає дратівливе поклацування. Навпроти нього, присівши навпочіпки перед лавочкою, вовтузиться біля фотоапарата довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться, вже й апаратом грюкає по лавці.

«От ще…» – увірвався Олегові терпець.

– Ви ж розіб'єте апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на нього з – під вузьких брів, тицьнув пальцем в затвор.

– Вийміть назад. Ви вже однаково засвітили плівку. Дайте, дайте, – звільна взяв за ремінець. – Я в школі фотогурток вів, – почервонів від власної похвальби.

Хлопець – значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але фотоапарата віддав. Дав і нерозпечатану плівку. Олег скинув піджака, поклав його собі на коліна, засунув у рукав фотоапарат і плівку. Хвилину ворушив там пальцями, відтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.

– Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовірливо заглядав у об'єктив, ніби міг там щось побачити.

– Що фотографувати? Багато чого. А ти, – ще раз проміряв Олега суворими очима, – з нашої шахти, з шостої?

– З вашої… Тобто з цієї.

– Тоді ходімо зі мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету випускаю. А що фотографуватимемо – поки таємниця. Ми маємо зробити фотознімки до сатиричного вікна. Всілякі неподобства, безгосподарність… Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хіба що вплав можна добратись. Ми так і підпишемо.

Отак несподівано, вже першого дня Олега залучили до громадської роботи. До вечора він зробив більше двадцяти знімків: на шахтнім подвір'ї, в їдальні, в гуртожитку, в управлінні. Останні три – на збагачувальній фабриці, на вантаженні. Там на транспортері повернувся ролик, і вугілля сипалось просто на підлогу. І нікому було його поставити назад. В конторці, на столику, біля пульта управління, – дзеркальце, пляшечка одеколону, хусточка, їхня господиня в поспіхові забула прибрати. Віршовий підпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.

* * *

Гуркоче, пливе риштаком чорний вугільний струмок. Олегові він видається довгою, нескінченною змією, котра виповзає з печери. Отак би вимахнув лопатою, рубонув їй голову.

Не відрубаєш. Сьогодні чорний струмок виніс Олега під скелю, на глибінь, і ось – ось заплесне з головою. Олегові вже не стає снаги змагатися з ним. З чорним струмком, з самим собою. Він почуває свої незвичні до праці руки, немовби вони не його. Почуває в плечах, де їх неначе викручують в суглобах, почуває в ліктях, в намозолених долонях. Водянки на долонях схоплюються одна по одній, лопаються, і під ними – живе м'ясо. Сльози закипають вже не в душі, а десь близько, біля самих повік. От – от бризнуть на риштак, на чорне вугілля, на лопату. І він тоді кине її під ноги і втече до шахтного стовбура. Втече, як утік з дому, як утік від Джона.

Тільки ж куди втікатиме тепер?

Рятунок прийшов несподівано. Олег вже кілька хвилин бачив на стіні тінь. Але не оглядався: немовби на злість тій тіні, з одчаєм вганяв у вугілля лопату.

– Ти, хлопче, чого без рукавиць? – тінь схитнулася, наповзла ближче. То, мабуть, вугільна порохнява попала Олегові в горло, стисла, перехопила подих. Бо тільки намагався сказати, що їм, новакам, підсобникам, не дали рукавиць. І чоботи в нього порвані, і штани ледве прикривають коліна. І робота… Робота… Але на слово здобутись не міг.

– Ану, покажи долоні, – сказав шахтар. – О – о! Та як ти…

Олег тільки тепер роздивився того, кому показував руки. Це був той самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обміняв його лампу.

Довгим – довгим поглядом видивився він на Олега, віддав назад лопату.

– Чого ж ти мовчав, не сказав нікому? – запитав. І, не дочекавшись відповіді, казав далі: —А це добре, що маєш характер. Ти вже, хлопче, якось тут зміну добудь. На тобі мої рукавиці. Завтра у вас вихідний, так, здається? Так от, з позавтра підеш до мене в бригаду. Прохідником. У мене зараз троє хлопців у відпустці. Один, либонь, уже чи й вернеться. Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробіток, і місцями ми міняємось.

Бригадир поклав на вугільний уступ рукавиці, зняв з плеча ліхтар.

– Після роботи я буду в нарядній. Або деінде поблизу. Запитаєш Кузьму Сидоровича.

Олег дивився, як оддаляється від нього вогник, і щось тремтіло й кричало в ньому. Він ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься, але почував до цієї людини безмірну вдячність. Йому здалося, неначе зустрів когось рідного, дужого, хто не дасть скривдити.

Сльози підступали до очей і вже не міг стримати їх. Він не плакав у хвилини найбільшої образи, хоч його серце рвалося з відчаю, не плакав у небезпеці і заплакав тепер. «Ох, який ти тонкосльозий, – намагався присоромити себе. – В тебе зовсім немає мужності…»

Тільки – но піднялися нагору, Олег відшукав Андрія, поспішив вилити свою радість, розділити її. Так, розділити, бо він був певен, що той бригадир, якщо Олег розкаже йому про Андрія, забере до себе їх обох. Весело перемовляючись, вони пішли до лазні. Олег з радості так тер Андрієві мочалкою спину, що той аж постогнував.

Андрій радів теж. Але він же й пригасив Олегову радість. Ще й зовсім несподівано.

– А ти таки той… шмиглявіший, ніж я думав, – сказав, поглядаючи на Олега крізь густі водяні струмені.

– Який? – перепитав Олег.

– Ну, пронозливий. З бригадиром… з редактором. Може, хочеш і собі?..

– Ти що? – засоромився Олег, сховався обличчям у дощові струмені.

– Хлопці біля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу у «Вікно»… В'язнув до неї, а вона його проганяла.

– Яку Любу? – Олегові здалося, ніби гаряча вода враз похолоднішала.

– Ну ту, Хуліганку. Вона й не хуліганка, вдача в неї така, буряна. Дівчина вибігла на хвильку, інженер покликав. А цей підсочив. Навмисне ото все…

Коли б Олег сам недавно не спізнав несправедливостей, йому б, мабуть, не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навіть під душем почував, як горять його щоки. Адже фотографував він. Як ото їйг зараз!.. Негайно ж піти вибачитись. А потім відшукати редактора, примусити відклеїти фото.

Сяк – так витершись, поспіхом одягнувшись, забувши навіть розчесати мокрого чуба, вибіг з роздягалки. Він поспішав, боявся, що не застане дівчини. Збігши нагору по металевих сходах, прочинив двері. І – мало не зіткнувся з нею. Дівчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дріт. В тій же вогняній косинці, синьому комбінезоні.

– Я, тобто… Ви пробачте…

Олег, не знати чому, не міг зібрати докупи приготованих слів, заїкався, мов школяр, що не вивчив вірша.

Дівчина поглянула на нього, в її великих, трохи диких очах відбилося здивування.

– Він мені не сказав… Я фотографував… В дівчини ображено смикнулися кутики вуст, брови вигнулися ще крутіше, дугами. Олег подумав, що вона зараз заплаче. Але тої ж миті брови шугнули вгору, а очі бризнули іскрами, аж він відхитнувся. Дівчина рвонула до себе двері, грюкнула по них кулаком з вхідного боку. Далі теж ие казала нічого, закусивши нижню губу, ще раз дужче стукнула кулаком. Олег перевів на двері погляд, прочитав написані білою фарбою на металевій дощечці слова: «Стороннім особам вхід заборонено».