Текст книги "Юрій Мушкетик Крапля крові"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

От ти вже й боїшся, що твій син загубиться в широкім світі. Не загубиться, не пропаде. Ще й прокладе свою, власну борозну, якщо він справжня людина».

Прокіп Гордійович ніколи не намагався нав'язати синові свою волю. Хоч і був радий, коли синові бажання збігалися з його. Він підводив його до рішень. Олегові самому доведеться будувати життя. Краще або гірше, ніж він. Тільки не так само. Бо це – неможливо. Він, батько, сподіватиметься на краще. Бо кращає саме життя.

«А може, Олег купував квитка в інший кінець? – несподівано зринає новий здогад. – Може, він поїхав до матері? Адже ж казав: „І про маму ти мені не так…“ Туди теж можна добутися пароплавом.

Завтра напишу і Килині, і своїй колишній дружині».

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Поїзд вже підбігав до станції. Білан дістав з полиці саквояж, попрощався з сусідкою. Знайомство їхнє короткочасне, вагонне, а йому чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна… приступна. Здавалося б, звичайні дорожні послуги, але в неї вони сповнені тонкої інтимності, невимушеності. Якщо напроситися на домашній чай, жінка, мабуть, не відмовить.

Олександр Кіндратович ловить себе на такій думці і рішуче береться за ручку саквояжа. Його кортить переступити межу вагонного знайомства і водночас стримує щось. Страх? Так. Ще дізнається хто. Порядність? Либонь. Він любить дружину. Його завше ставлять у приклад молодим подружжям. І гордиться тим. Звичайно, він не винуватий, що на світі стільки струнких ніг і вабливих вуст.

«Отак помреш, відаючи лише одні», – кепкує над собою. Щоправда, Олександр Кіндратович знав і інші. Ще до одруження. І одні – пізніше, в війну. Але то – не легковажне знайомство. Олександр Кіндратович працював тоді хірургом головного партизанського госпіталю. Його перевели туди за власним клопотанням з хірургічної клініки. Він ішов назустріч небезпеці, назустріч труднощам. Він не лицемір. Знав і те, скільки важитимуть потім у його житті вписані в біографію два слова «партизанський хірург». Двічі літав за лінію фронту. Так, він боявся. Боявся, що випадковий шматочок металу може перетнути всі його надії, всі зусилля – життя. Але він мав силу здолати страх. За другим разом вивіз з чернігівських лісів поранену медичну сестру. Потім вона стала операційною сестрою.

Олександр Кіндратович не знав, де його дружина. До нього докотилася чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили під Бахмачем. Вже аж в кінці війни його знайшов Тонин лист. Вони зустрілися з Тонею в Києві, але ще довго Білан слав у Москву листи. Аж поки випадок не вклав один з них в руки Тоні. «Так, я приховав, я не хотів завдавати тобі болю», – сказав тоді. Вона не жбурляла йому в розпуці образ, не плакала, не пішла від нього. Але з того часу щось надломилося в їхньому житті. Олександр Кіндратович не зізнається навіть собі – він ніби трішки – трішки боїться Тоні. Ні, він не скаржиться на неї. Він їй завдячує й домашнім спокоєм, розрадою, і навіть… не одним службовим кроком. Тоня – не промінь, не прожектор, вона – м'яка кімнатна люстра. Але хіба не в затишному світлі люстри визрівають справжні думки! З Тонею прожив щасно.

Згадка про дружину сповнює Олександра Кіндратовича приємною бентегою. І то, мабуть, треба мати не зміліле серце – бентежити все життя. Вона, напевно, чекає; він подзвонив їй учора, одразу ж по закритті конгресу. Заїде додому, а потім – в клініку.

А може, спочатку в клініку, щоб не розчахувати навпіл дня? Мабуть, так.

– Ну, як тут? – запитав після звичних вітань, коли залишилися в кабінеті вдвох з завідуючим відділенням. Хоч по очах вже прочитав: нічого не сталося. – Ех, не вдалося мені з вами відкрити полювання. З пухом, пером вернулися? Дітки як? Стрибають?

Завідуючий відповів одразу на всі запитання. Легко йому і вільно почувається з Біланом. Адже професор завжди поцікавиться здоров'ям дітей, розрадить; і в роботі з ним не потерпаєш з страху: на такий авторитет можна зіпертися.

– Хворих їде багато. Здебільшого хронічний порок. Куди ж їх усіх…

– Я не сторукий… На цьому тижні прооперуємо вчителя і оту дівчинку. То – цікавий випадок, можна сказати, не відомий раніше. Готуйте.

– Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку. Каже, її треба лікувати терапією.

Олександр Кіндратович замислено дивився в вікно, розв'язував і зав'язував шнурок вишиваної сорочки.

– Гудов… Гарбузова каша… – туго затягнув вузлика. – Я попрошу, щоб замінили консультанта. А поки що проконсультує Скачок. Дівчинка нехай напише… Два рядки. Тільки, – насварився пальцем, – ви там – делікатно, з тактом.

Завідуючий підвів голову, несміливо поглянув на професора. В його очах метнувся вогник змішаного з страхом здивування.

– Вона… Неповнолітня, – опустив погляд.

– Хіба на нас менша відповідальність за неповнолітніх? – Білан хвилину помовчав, відтак, без будь – якого зв'язку: —Холод не приходив?

Олександр Кіндратович просто не признавався собі – ця думка в'язалася прикро з усім, про що говорили допіру. Вона повисла над іншими, підім'яла їх під себе. «Либонь, Прокіп просто хотів насторожити мене. Не буде ж він…»

– Я й не пустив би його без вас, – чомусь ображено відповів завідуючий.

– Як це не пустили? Ви навіть не маєте права… – розсердився професор. – У вас усе?

– Збори сьогодні… Про Сича… Ви не залишитесь?

– Що ви, для чого? Самі вже… – На його чоло болісно набігли зморшки. Білан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити їх. – Самі… Я, ви знаєте… Не люблю такого. Але ж, щоб… Ми не повинні забувати: Сич член нашого колективу. Людяність, людяність… Може, його в районну?

Він уникав таких справ. Всілякі, як їх називають, організаційні висновки про підлеглих били по його нервах. Він завше, коли це було можна, намагався уникнути їх.

Завідуючий не відповів. Він мулявся ще одною новиною, але поки що не знав, приємною чи неприємною буде вона для професора. Він умисне залишив її на кінець, щоб – коли вже поговорять про все.

– В нас тут… Як би: сенсація, чи що. Світили ви свічку в Москві, а гріш знайдено тут. Мазур його в кулаці тримає. Правда, в наш вік таких грошей знаходили немало. А потім розглядали вдень, і виявлялося, що вони не золоті, а мідні. Алхімією чи знахарством мені це нове відкриття пахне. Розпитував я Мазура – не каже нічого. А може…

В Олександра Кіндратовича щось тенькнуло під серцем. Аспірант Євген Мазур – його асистент по лабораторії. Вів планову роботу, вона була частиною в комплексі дослідів, задуманих професором. Говорили, немов Мазур морокує ще над чимось. Так, Білан пригадує. Мазур має й свої піддослідні кролі та морські свинки. Здається, купив на власні гроші. Його й прозивають в лабораторії знахарем. Мабуть, це вигадка, – буцім Мазурова мати знахарює десь на селі. В ньому самому – ані крихти знахарської таємничості чи забобону. Скоріше, навпаки. Світ і людину він складає і розкладає, мов металевий конструктор. Але ж… Якщо він щось відкрив, то тільки те, що шукали разом.

– Ну й що він?

Завідуючий вловив легку, негірку іронію.

– Якусь сироватку… – відповів улад. – Чудодійний бальзам. А в нас, знаєте, чутки поширюються швидше, ніж вісті по радіо. Хворі валом валять, хоч вартового на воротях станови. Та й то… Він усім мов Ісус Христос: по каламарчику, по четвертинці…

Олександр Кіндратович і далі прикривався безтурботністю, але хробачок неспокою смоктав його. Професор вже знав: він не заспокоїться доти, доки не впевниться сам. Це ніби остюк за коміром: дряпатиме, поки не викинеш. Спуститься собі вниз? Ні, так не можна. Та й не поговорить він там.

– Нехай Мазур підійде сюди. Ні, ліпше в двір, до машини. Я зараз їду.

Але йому не привелося поїхати одразу. До кабінету, в халаті наопашки, зайшов високий, повний чоловік, з прим'ятою рідкою чуприною, втомленим, сердитим обличчям. Як йому вдалося обминути чергового лікаря, де він роздобув халата – невідомо. Мабуть, взяв за двадцять – тридцять копійок у тимчасове користування в якоїсь санітарки.

– Консультаційний день у мене завтра, – спробував зупинити його Білан. Але чоловік не зважив на його слова.

– Брехали – немає, – гукнув він ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей… – Доки нас по задвірках ганятимуть. Ось я вже два тижні, за вісімсот кілометрів приїхав…

– Не можемо ж ми всіх одразу… – Олександрові Кіндратовичу й шкода цього чоловіка, й досада на нього. – Чого ж поспішили…

– Хіба я сам… Прочитав у газеті, написав, а мені ось цього папірця. Це ж ваша закарлюка?

Закарлюка та не Біланова. Підписав папірця хтось з асистентів. Але хто ж сподівався на таке. Відписували всім, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє…

– Звільниться місце, обстежимо…

– В мене вже… На готель немає.

Олександр Кіндратович потер щоку, поморщився. Він навіть поголитися забув сьогодні. Зараз би оце – в ванну, пірнути в м'яку піжаму…

– Зачекайте ще днів зо три. А це ось… – Дістав з кишені два новенькі шелестливі папірці, поклав на край столу, швидко вийшов з кабінету.

Євген Мазур вже чекав у дворі, сперечався про щось з шофером біля піднятого капота.

«Коли б можна видивитись душу, як мотор, – подумав Олександр Кіндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрібну. – Нащо він мені?..»

Але всупереч цим думкам прочинив дверці, кинув під заднє скло капелюха.

– Сідайте. – І вже коли машина м'яко зашурхотіла шинами вниз: – Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довідатись, які козирі викладали на конгреський стіл наші колеги.

Мазур примружив вузькі, монгольського прорізу очі, покрутив ручку скла.

– Немає там козирів. Ті ж шістки та вісімки, що й десять років тому.

Чорний, гостроокий, міцний, він вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справді в далекій давнині промчав з синьоокою українкою в сідлі Диким полем татарин? А потім, темної полохливої ночі, втікала вона з турецької неволі, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.

Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Він вже наперед перебіг думкою розмову і тепер сидів спокійний, навіть байдужий.

Мазур таки ніколи не вірив, що їхня лабораторія може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого… Знайшов би він, професор Олександр Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацію. Та й вже. Білан призначив усім їм обсмоктувати кістки курки, яку називають наукою, їхні теми – часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тільки в них.

– Ви що, не вірите в людей… В людський геній?..

– Людський геній діє за найелементарнішим принципом: розумна голова, та дурневі попалася, – голос у Євгена вільний, незалежний, як незалежні і його думки. – Люди самі множать хвороби. Інтенсивність радіоактивності зросла шалено, а відповідно і більшає хворих. Я сам перевіряв її на дощових опадах.

– Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак – природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер – через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші… Але якщо навіть так, – мовив по паузі, – ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?

Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.

Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю…

– Які елементи ви замінили в кільці? – голос його дзвякнув рішучістю.

– Я?.. – Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. – Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь… Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне… Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак – теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.

– Які ж?..

Це питання мало вирішити все.

– Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.

Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж… Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч – ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!

– Приїхали. То вас не цікавлять і матеріали конгресу?

– Чому ж. Був би вельми вдячний…

– Зайдімо, я відберу.

Їх зустрічало одразу дві господині: старша й молодша.

– Знайомтесь… Це мій колега з лабораторії.

– Ліля.

Дівчина прикусила в посмішці губку. Вони вже були знайомі. Цей хлопець колись проводив її від інституту. Вона пам'ятає – він ще глузував з її «зозулястої» сумочки. Хлопець – гарний на взір, тільки трохи низький. Причепливий, але не нахабний.

– Мазур, Євген!

Аж тепер в очах дівчини спалахнули вогники цікавості. Це прізвище в останні дні влітало їй у вуха з десяток разів. В лікарні воно зараз на вустах у всіх: від професора до сторожа. «Чи справдешнє його відкриття? – ще раз пильно поглянула на хлопця дівчина. – Якщо так, тоді цей хлопець підніметься над всіма, мов хмарочос над хатками». Під тим поглядом Євген опустив очі, потягнув за короткий кінець галстука. «А вона тоді не сказала, хто її батько», – подумав чомусь радісно.

Коли вони з Біланом неквапливо піднімалися по сходах, Євген твердо поклав собі: взяти папери і мерщій податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачіпки й не знаходив.

– Ви тільки з ним обережно. А то цей чоловік може вас налякати, що й не заснете, – несамохіть прийшов на поміч професор, жартівливо відрекомендовуючи його матері й дочці. – Це наш новітній вчений, синтетичного складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні музики – нічого. Він взагалі каже, що людина – це дерев'яна лялька, а світ – шворка, котра його смика.

– Як це? – засміялась Ліля. – Ви сідайте.

– Олександр Кіндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз він сказав дуже влучно. Людина й справді гадає, ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спіраль, круг. І хочемо ними пояснити світ; світ безкінечно малий і безкінечно великий. Але всі наші закони – умовні, середні, ми їх вигадали самі. – Євген бачив, що його слухають з цікавістю, до того ж це давало йому можливість довше залишатись у цій квартирі, і він гарячково розвивав свою теорію. – Ми сприймаємо тепло і холод, а не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не третє чи четверте, не відоме нам. Евклід бачив плоскою землю і винайшов площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто світ не такий, як ми його бачимо на певних відтинках, він розвивається за зовсім іншими законами. А ми хочемо пояснити його з відтинків, з наших середніх законів, придатних лише для практичних потреб.

Євген знав майже всі новітні відкриття. Він і сам спробував осягнути мисленим зором світ, проникнути, по – своєму розшифрувати деякі його таємниці. І те, що осягнув, злякало його. Світ! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землі, нікчемна грудка під ногами пішохода, а вона всесильна. Деякі люди гадають, ніби ця грудка мертва, ніби вони підкорили її. А вона просто не відчуває їх на собі. Людство – часточка великого, нескінченного цілого. Як колись писав Омар Хайям:

Сіяли зорі людям – споконвік, Текли дугою зорі – споконвік,

У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.

Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?

– Хіба не людина зробила ракету? – заохочує Ліля.

– Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес – дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета… Але ж і бомба… Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель…

Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І… нехай… Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки…

– В природі все прагне свого первісного стану… Так говорить другий, основний закон термодинаміки, – Євген трохи перекручував, але хіба Ліля знає ті закони. – Сонце і всі тіла – віддати свою енергію, дерево – вирости й зотліти… Тобто організована матерія прагне стати неорганізованою. Тільки людина йде наперекір йому: вибирає шматочки радію і кує бомбу, копає пісок та глину і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первісного стану.

Білан відібрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папці. Відтак підвівся. Розумів: Олександр Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз тут зайвий.

– Тату, ви йдете куди – небудь з мамою? – запитала в цю хвилину Ліля.

– А що хіба?

– Тут два квитки на концерт до філармонії, їх ще вчора прислали.

– Мабуть, ні…

– Пропали квитки… – зітхнула Ліля. – А концерт хороший. Симфонічний оркестр… Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте? – звела на Євгена очі.

Пропозиція несподівана, але щира.

– Я… Якщо Олександр Кіндратович… Симфонічну музику страшенно…

– Тоді зачекайте хвильку, я тільки одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках, вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала, буцім не бачить материного осудливого погляду.

– Ви любите симфонію? – запитала дівчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах відповідь і казала далі:

– Я, признатися, не дуже.

– Я від неї повільно глухну.

Обоє реготали, аж прохожі здивовано оглядалися на них.

– А ви граєте самі на чому – небудь?

– Колись давно грав на гребені. Ви не знаєте, що це таке? Один з інструментів прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусідська дівчина Надя. А потім вона підросла, і їй більше подобалась гармонія. На ній грав мій двоюрідний брат. Я ж не захотів перекваліфіковуватись. Тоді ж майже інтуїтивно зрозумів, що всяке мистецтво – пристосування до людських смаків. А пізніше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо інакще воно було б непотрібним.

– Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, – зі сміхом відказала Ліля.

Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами – очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.

– Ви справді отак про все думаєте? – У Лілі в очах – лукаві пломінці. – Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина – це… Ви ж знаєте, як у Горького.

– А хто вчив – люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись… Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б'тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина…

– Амеби теж плавають парами? – зненацька примружилась Ліля, і Євген, спантеличений, опустив погляд. Ліля раптом засміялася, вхопила його за руку. – Побігли на качелі. Я навіть не пам'ятаю, коли гойдалася…

Євген напружувався, аж ноги здригали в колінах. Вітер бив Лілиним волоссям, мов чайчиним крилом, тріпотів суконькою, оголюючи круглі, тугі коліна. Мазур чекав, що Ліля ось – ось крикне, запроситься. Але вона міцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.

І човен – вітровій злітає вище, вище, Євген на мить заплющує очі, і йому здається, ніби вони вже одірвались од землі, кружляють, обійнявшись, самі на весь світ.

Хлопець стріпує чубом, проганяє видіння. Човен уповільнив свій плин, лине до не відомого їм обом берега. Ліля розчепила пальчики, поправляла зачіску. Зненацька не втрималась, підковзнулась, впала просто на нього. Євген – дротини попід лікті – притримав її, упіймав Лілину руку, притиснув до грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі, пухнаті, немов припорошені на кінцях сніжинками, повіки здригнули, опустились на очі. Та вона одразу ж вивільнилась, насварилась пальчиком.

– Чи не багато дозволяє собі організована матерія!

Човен зупинився.

В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси – довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: «Нерестилище». Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. – Давайте станемо в чергу.

Цього разу довелося здивуватись йому.

– Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.

Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна – коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно – смутна хмара. «Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, – подумав він. – Олександр Кондратович, Ліля… Що буде далі?»

Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав синіми тінями старезні горби, і вони враз стали не суворими, задуманими, а ніжними, музичними, дрімали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юність. Євген тримав Лілю під руку, і вони йшли та йшли, – крутими узгір ями, темними алеями, вузьким містком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей.

* * *

– Дожилися, вже з хати дочку ведуть, – Олександр Кіндратович вийшов з ванної кімнати червоний, розімлілий. На його чолі, на лисині густо поблискували росинки поту.

– Ти сам його привів.

Антоніна Михайлівна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловіка брови, як він пощипує верхню губу, і вже здогадувалась – якась неприємність перебігла тінню Олександрові сьогоднішній день.

Лілин вчинок – то лише дрібний камінчик під ногами. Але вона не поспішала розпитувати, знала гаразд, приспіє час, і Олександр розкаже сам. Він не вміє ховати в собі власні невдачі. І коли приходить радість – теж намагається розділити її. Мабуть, це найбільше єднає їх. Ні, вона взагалі не може поскаржитись на нечуйність чоловіка. Він вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахті, їй трохи незручно, але встати за подушкою ліньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, підклада під боки. Дехто називає таких чоловіків жіночими догідниками. Але кому з жінок чоловіча увага не лестить самолюбства? Антоніна Михайлівна давно уяснила собі: любити – це давати насолоди іншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якій вони призначені, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радість і в тому, щоб допомогти їй по хатній роботі і часом, коли вдома немає нікого, навіть зварити обід. Його кортить здивувати всіх своєю вправністю кулінара, і деякі страви він готує смачніше, ніж вона сама. От тільки її робота… Антоніна Михайлівна працює в технікумі, читає студентам біологію… Олександр говорить, що йому з дитинства були відворотні всілякі жучки та метелики. Мабуть, тому він ніколи й не запитує її про технікум. До того ж власний великий клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради.

Дітям Олександр потурає вельми, більше любить малого Костика, зате частіше й осмикує його віжками батьківської суворості. «Я хочу, щоб козаком ріс», – каже знайомим.

Син у його мрії мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.

Зараз син живе на селі, в баби. Олександр наполіг, щоб віддати його туди на літо. «Нехай набирається сільської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та й побігати босими ногами по землі йому теж хороше».

– Що тут, вдома? – запитав Олександр Кіндратович, ааходячи до себе в кабінет. – Мене ніхто не шукав?

Запитання звичне, він знає – його шукають щодня. Адже він в десяти, якщо не більше, комісіях, комітетах.

– З редакцій кілька разів дзвонили. І з обкому. А ще приходила жінка. З Білого Броду. Ота, що весною…

– Яка жінка? – Олександр Кіндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить прохачів… І в клініці, й тут.

– Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допоміг… Ось вона справки залишила. Білан знає: справа це дрібна, місцевого масштабу.

– Я не начальник собезу.

Антоніна Михайлівна заперечувала тихо, м'яко. «Мабуть, з наради виніс якесь невдоволення».

– Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка. Розказувала, як ви колись разом корів пасли, телицю загубили…

– То це Наталя!

Його пам'ять вихоплює з далеких літ високу двогорбу могилу, широкий луг – Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях – Наталочку, з котрою ніхто з хлопців не міг збігти наввипередки. А далі пам'ять прудко перескакує одразу через кілька літ. Вона підсовує йому під руку зв'язані ремінцем книжки, виводить на зарічанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отією стежкою вдвох. Виходили до річечки, сідали під вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лісі по той бік лугу намисто зозуля. Вона низала його спільно для них обох.

Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко і що потім можна відшукати лише окремі намистини.

Але скільки Білан не брижив зморшками чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в чиїй хаті пив воду три роки тому. Він приїхав до свого села на зустріч з виборцями, разом з школярами садовили топольки під школою, вона теж вийшла з відром, поливала деревця. Кожної весни він збирається поїхати туди, але робота, всілякі справи заступають від нього село. Костика відвозить Тоня або Ліля.

– Вона казала, якісь топольки виросли, – чомусь тихо мовила Антоніна Михайлівна.

«Треба їй допомогти. Подзвоню в райком, у виконком…» Олександр Кіндратович підсовує до себе стосик конвертів, бере той, що зверху. Все це – скарги виборців. В того відрізали кілька метрів городу, тому виплатили за контрактоване теля на десять карбованців менше, ніж обіцяли, тому не дають квартири… Дрібні, малозначні справи. Хіба над ними сушити депутатові голову? Однак всі листи доводиться прочитувати, на кожен відповідати. Минулого й позаминулого року він наймав собі секретаря. Студент юрист розсортовував листи, віддруковував на машинці відповіді, розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, виїхав на практику.

– Треба знайти іншого студента, – поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного.

– А може… Ти сам…

Олександр Кіндратович повів плечима, немов йому за комір кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жінку. Не те щоб він подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докірливий.

І, мабуть, вперше він відповів різко:

– Ти б краще своє… Сипала обідати. Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна бачила – їсти чоловікові теж не хочеться. Він би давно побував на кухні, заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть, не виповість їй і тієї своєї турботи, а ранком піде на роботу знервований, зім'ятий. Завтра в нього операційний день…

Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерігши такий товаришів настрій, той завше втягне його в суперечку, і в оцій змазі Олександр, камінчик по камінчику, викидає весь тягар, котрий наліг йому на душу. Антоніна Михайлівна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тоді, коли за дверима Олександрового кабінету гуркоче басовитий Прокопів голос і поскрипують під дужою ходою дощечки паркету. Вона вірить в Холода. Вірить в людину, серцеві й талантові якої Олександр може віддати всі свої сумніви і вагання.

– Прокіп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообідаєте вдвох? – мовила, забираючи з чоловікового плеча рушника.

– Що йому?.. Хіба не знає, де я? – в голосі Олександра Кіндратовича Антоніна Михайлівна вловила дратівливе невдоволення, не знайому раніше вкрадливість. Вона здивовано глянула на чоловіка, пішла на кухню.