Текст книги "Юрій Мушкетик Крапля крові"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Євген побачив ці каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвідомо будує свій, одмінний, сталевий.

– Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед?

Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу іншу стрічу, інші суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалічену душею і тілом. Хоч зі всього було видно, що ще недавно то був міцний чоловік. Звали його Жоржі. Негр Жоржі – один з революційних вождів чорного континенту. Він захворів у поїзді, його зняли в Києві і поклали до Прокопа Гордійовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революційного багаття. На тому кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і гасла, а відтак, в невміло роздмуханім полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі. В порожнє дупло вселилися зневіра, прокляття і зненависть.

Прокіп Гордійович навідував свого пацієнта щодня. Бо тут доводилося лікувати не лише хвору нирку, а й покалічену душу. Душа ж у негра велика, й зневіра в ній вмістилася теж величезна. Зневіра до всього світу. Він ненавидів усіх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає його, схожі на промови, розповіді.

«Люди безсилі. Вони нібито зробили страшенно багато, але насправді – мізерно мало. Вони все ще не можуть зміркувати, як поділити порівну шматок хліба на всіх. Вони не можуть спільно користати безмежний зелений простір. Не можуть і не зможуть, бо ділити треба доброту і підлоту, хитрість і щирість, а це неможливо. Не хочуть навіть зрозуміти – чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумні, але наївні люди – утопісти гадали – будівництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонізатори були переконані: основа добробуту й порядку – тюрма. Тюрма і місіонерська школа. Остання мусить прищепити зколонізованим людям чужі звички і мову. Вони добре знають, що чужа мова на рідній землі – це весільна музика на похороні. Насправді ж у світі все значно простіше. Людям потрібне житло. Хата, в яку ніхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згодні?»

Холод не згоджувався, хоч і розумів, що йому ні в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив іншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги. Щоб кипів злістю, щоб повернувся до боротьби, а значить, і до життя.

Жоржі приїхав до нас, він побачить наші небуденні в буденності дні, і вони одволожать його душу. Він знає багато, але далеко не все. Під кінець лікування негр вже не тільки охоче вступав до розмови з професором, а навіть намагався жартувати. А нещодавно надіслав розважливого листа.

Холод ставить в думці поруч африканця і Євгена, ловить у них велику спільність. «Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі», – подумав. Йому й шкода Євгена і трішки гірко за нього. Євген фарбує чорно від власного невдоволення. Він ладен звинуватити в своїх невдачах весь світ. Отак воно часто трапляється в житті… Ми бачимо плями в душах інших, але дуже мало клопочемось власною досконалістю.

І все ж у Євгенові є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей.

їхню суперечку обірвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку.

– Ну ж бо – по першій.

Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і просто почувається в Шаха. І він знає – чому. Тимофій не сковував його принизливою шанобою, запобігливою гостинністю:

«Не погребуйте… Ми люди прості», як декотрі, вже не так‑то й прості знайомі.

– За ваше здоров'я, – перехилив чарку Шах.

– За моє здоров'я вже випито стільки горілки, – перехилив за ним і Холод. – Як воно й тримається?

– Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені страшно, – мовив далі без усякого зв'язку Шах. – І весь люд зараз чи то порозумнішав, чи то налякався. Куди не підеш, скрізь про ракети, супутники, якісь розумні машини.

– Роботи, – підказав Євген.

– Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?

– Поки що ні, – посміхнувся Євген. – Хіба не вистачає?

– Ні. А тільки чого горілка погіршала?

– Рецептура не та, або вхідний продукт…

– Хіба… Забули що?

– А чого, як ви гадаєте? – запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.

– Ну… На горілці важче… Я на чомусь іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені колись на селі кравець. Після того він щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: «Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу».

Холод весело сміявся на ту розповідь. Своїм прикладом Шах обійняв усю стандартизацію життя. В Шаховій голові заховано в десять разів більше, ніж написано на простакуватім обличчі.

В легкій жартівливій бесіді непомітно сплинув час. Старенький годинник на стіні прохрипів десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще раніше пішов до своєї комірчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у двері.

– Мазур, – покликав він. І коли той прочинив двері: – Переступіть поріг, а то посваримось. Я ось що хотів вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге відділення. З директором лікарні я поговорю сам.

– Може, ви думаєте, що я облишу свої досліди?

– Тоді б я помилився в вас.

* * *

Прохолодна осіння ніч наслала студений ранок. Холод ішов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечі. Довкола Прокопа Гордійовича – живий вир. З кошиками, клунками, сітками поспішали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. І мідний передзвін прибитого морозом листя над головою, і гудіння перемерзлих за ніч стовпів теж не відлякували його думок. Гамір будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалі найліпше думалось у ході, а працювалося в свята, в неділі. Коли на вулиці – гомін, коли за стіною – музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собі.

Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив і його, повернув думки до сьогоднішнього дня, до роботи. Він саме порівнявся з ворітьми базару. І тут зупинився. Так, ще сьогодні ранком нагадував собі – не забути зайти сюди. Вчора ввечері востаннє оглянув Ігорь‑ка. Сьогодні хлопчик має виписатись. «Прижилося паця. До кабінету, як у власну кімнату». Але професорові чомусь сумно.

Він ходив по базару, шукав міцних, червонобоких яблук. Таких, щоб хрумтіли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко – п'янко. Щоб… запам'яталися. Здається, оце вони.

– Що коштують ваші яблука?

Недоказане питання вмерло на губах. Прокіп Гордійович дивився на продавця, і в його очах загорівся неспокій. Дядько стояв, обіпершись животом на базарняний стіл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя його – немов розрізане яблуко, на цій неприродній блідості, неначе причеплені, – вуса. Лівою рукою тримався за груди.

Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той кліпнув повіками, в його очах ледь засвітилось здивування.

– Ви… що це? Я зараз… на ваги…

– Сім, вісім, дев'ять… – рахував у думці Прокіп Гордійович. – Чоловіче, чому це ви виїхали на базар?

– Жінка казала – не їдь, – видавив дядько винувату посмішку. – А я думав – пройде. Завсігди минало. Коли б сісти… Може б, і ниньки…

– Вам треба до лікарні. І – не гаючись.

Прокіп Гордійович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мішок яблука, покликавши покупця, котрий саме підійшов до сусіднього столика.

– Допоможіть занести в камеру схорони яблука і здати ваги. Людина захворіла.

Дядько ледве заперечував, – було видно, що йому байдуже все.

За хвилину Прокіп Гордійович вів його під руку до зупинки таксі.

– Маєте клопіт… Даремно ви, – шелестів хворий. – Вже мені не бришкати… Я це знав. Жінці не казав… Щоб не лякати. Минулого літа я в себе в районі лежав. Три місяці. Кажуть, один тільки у Києві прохвесор вміє такі операції… Та й то коли як випаде.

– А я вас і веду до того професора, – сказав Прокіп Гордійович.

Приїхавши в лікарню, він припоручив хворого лікарям з прийомного відділення, а сам пішов нагору. Хотів тільки роздягтися, віддати необхідні розпорядження і вернутися назад.

Але повернутися довелось не скоро.

Біля дверей кабінету його зустрів помічник завідуючого, найстаріший у відділенні, глухуватий лікар, прошепотів на саме вухо, але так, що чули й на сходах:

– У нас комісія. Вас чекають.

Завідуюча відділенням Варвара Іванівна сиділа перед головою комісії, на всю свою силу вдавала байдужість. Але тільки вдавала. Відчувала, як всю її пронизують невидимі струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть, отак почувають себе люди на отім страшнім електричнім стільці. Ой, ліпше вже, коли б під нею був отой стілець. Вона б сама ввімкнула струм. Одна мить – і кінець мукам.

– Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який він?..

Вона вже не чула, що допитували далі.

«Який він?.. Який він?..»

Коли б ви знали, який він… Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає його. Кохає багато літ. Ох, як це тяжко – любити в безнадії. Коли б хоч раз глянув на неї так, як просить її серце. Один—єдиний раз… Нехай би стиснув, щоб вона криком ввійшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною мелодією, спогадом, біллю.

А він…

Ні, він лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце. Ласкавий зі всіма і холодний з нею. Він для всіх, тільки не для неї.

То нехай же… Нехай і йому від неї мука. Нехай спізнає хоч краплю того, що спізнала вона.

– Так, я мушу розказати правду.

Говорила, обпікалася власними словами. Жаль звивався на серці, страх рвав душу. Розуміла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кінця, їй було гидко себе, було страшно.

– …Нещодавно покрив самостріла. Так, так, не дивуйте – самостріла. Чи саморуба. До нас приходять і такі. Він не встиг за відпустку перебудувати хату, а щоб виписатись на бюлетень – відрубав собі пальця. Кінчика, останню фалангу… Почалося нагноєння… Холод три дні тримав його в лікарні, а тоді відправив на завод, на роботу. Але нічого не написав туди. І в історії хвороби записав – випадкове поранення. Перевірте самі. Професор взагалі самоуправствує. Приймає людей, які йому до вподоби. Приводить їх навіть з вулиці. Он і сьогодні привів якогось дядька. Земляка, мабуть, або родича. Без документів, без довідок… Він ні з ким не рахується… Він… Камінна, егоїстична людина, здатна… здатна…

Варвара Іванівна заплакала. Члени комісії похитували головами, переглядалися. Отак стероризувати людину, досвідченого, спокійного лікаря! Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомічне дівча!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Тяжко проростає дерево на новім грунті. Та ще коли має мілке коріння, незвичне пробивати камінні товщі, та ще коли вітри розхитують стовбур. Гаразд, якщо стає для коріння простору, а поруч цього дерева брунькуються інші, напинають вітри в свої крони.

Люди – не дерева, мусять самі зчіплюватись кронами.

У бригаді в Кузьми Сидоровича двадцять вісім чоловік. Працюють вони в чотири зміни. Весь заробіток приносять в одному кашкеті, ділять на двадцять вісім часток. Ніхто тут ні за ким не наглядає, не відмірює шнурками і тоннами чужої роботи. Ті метри і тонни на всіх. Але хіба зважиться хтось сісти сам на перепочинок – перекласти частку своєї ваги на інші плечі? Хіба піде, не підготувавши місце до праці своєму товаришеві, котрий завтра чи позавтра готуватиме місце йому? Май душу черствішу за кварцовий пласт, і її пробуравить совість. Колись незрозумілий, казенний, як видавалось Олегові, лозунг колективної праці відчутно постукав йому в серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самі, але в перші дні хлопці намагалися відтиснути Олега до легшої роботи. Його і Андрія. Та обоє воліли б за ліпше розсипатись порохом, ніж погодитись на таке.

В Олеговій голові ніби переплуталось все. Дивився на товаришів і дивувався, як красиво, як просто перепліталися вони в один ланцюг працею, мріями, дружбою. Він був певен, що це добрий випадок зібрав докупи оцих людей, злютував у один пласт. Навіть уявою не міг змалювати цей пласт помережаним розколинами, пощерблений лизунами, – цих людей – сердитими, знервованими. Він би не повірив, коли б хтось йому сказав, що колись вони брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що єднало їх одне – чарка. Але коли б так, то стримати їх міг тільки міцний ретязь, а натягати його – міцна рука. Їхній бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав маленьку, теплу, – здоровкаючись, він ледве потискував Олегові пальці, – і сам був комплекції непоказної. Хоч, переповідали, в молодості славився борцівською силою: по дві години без віддиху буравив електросвердлом породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кілограми вагою. Та то – колись. Бо потім вирвався на волю лютий вибуховий пломінь, підім'яв його під себе, кинув і нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тім стоякові залишив свою силу. Вибух пожер її. Більше року пролежав у палаті хірургічного відділення і вже не спромігся зібрати докупи й половини її. Він зараз харчувався тільки дієтичними стравами, часто кволився. Але, мабуть, мав Кузьма Сидорович іншу силу. Силу налитого добротою серця. Хлопці в його бригаді – молоді, майже кожен переступив якусь невдачу. Називав їх синочками, а лаяв горобцями. Він ніколи не сварив за недоладно виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, – інструмент промовляв за нього. Він вчив хлопців іншої науки: як відрізнити несправжню покрівлю від справжньої, як розпізнати загрозливий кумпол, як визначити без газоміра концентрацію газу, як швидше вибрати вугілля. Хлопці зважали на всі поради бригадира. Опріч одної – поради щодо безпеки. А може, то час підтискував їх так прикро до неї. Він добувся й сюди, під землю, лунко бив у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрі втікали від них, мов марева в пустелі. Ледве підривник скінчував обвалення, вони вже кидалися в розжарені газові вихри, в порох, в спеку. Та все те, либонь, знав і Кузьма Сидорович. Він і сам не чекав, коли до кінця вляжеться під водяним струменем вихор.

В оцих вихрах, в робочому гуркоті й гартувалась Олегова душа. Поволі звикав до різночасового сну, до гуртожитку, до товариства. І вже йому колишнє життя здавалося примарним і ніби аж несправжнім. Справжні в ньому тільки Ліля, батько. Кілька разів сідав писати Лілі листа і шматував, шматував папір, шматував свої чуття. Він все частіше бачив, як вертається в місто, як пройде повз Біланів палісадник, повз неї, пройде незалежним, дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, і його праця набувала свого змісту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити. І все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лілю. Отут, далеко – далеко від Лілі, йому ніби відкрилося щось у ній. Пересівав сказані нею слова і бачив, які вони легкі. Ліля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим жмутиком. Вона навіть тут, в спомині, втікала від нього. А він… Він не міг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч і небезпечної іграшки. Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фінка. її привіз з Італії Олегові в подарунок один батьків знайомий. Красива, з різьбленою, слонової кості колодочкою, блискуча, гостра.

Нею приємно бавитись, хоч і небезпечно. Легко можна порізатись.

Але до чого тут фінка? Він аж посміхнувся такому спів – ставленню.

Від споминів про батька думка його втікала сама. І тільки втомлена, збагнувши марність втечі, побитим псом верталась до батькового порога і влягалася там.

Закрайками душі Олег ловив якусь невизначеність, якусь провину перед батьком і ховався від неї. Він знав, що Андрій – єдино кому признався про батька – написав у Київ листа, але вдав, ніби не знає нічого.

А в його життя йшли інші люди, інші турботи.

Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав бригадира на бульварі. Кузьма Сидорович ішов неквапливо, далеко вбік відставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрічкою пакунком.

– О, ти! – радо потеребив він вуса, побачивши Олега. – Додому? Завези оцього пакунка. – Він знову скубнув вуса, але тепер ніби ніяково. – Припоручила мені дочка. Щось їй тут перешивали… А мені ще в клуб, на збори… Мій дім за гуртожитком, на Привітній, сьомий номер…

Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тоді Олег радо завдав би його собі на плечі. Його він вніс до трамвая на долоні, над людські голови, щоб не зім'яли. За всю дорогу навіть не відважився помацати за ріжок. Хоч кортіло. Трамвай весело мчав повз осінні садки на околицю. Там, за двома рядами гуртожитків, – старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза. Привітна – нова вулиця, вибудувана вже після війни. Стандартні будиночки, маленькі хлівці, високі огорожі. Майже в кожнім дворі на ланцюзі пес. Гавкіт супроводжує перехожого вздовж всієї вулиці, сигналізує про чужинця. В цьому дворі пса не було. Та був інший сторож. Великий білий гусак низько пригнув голову, потупотів з шипінням навперейми хлопцеві. Олег бокаса, щоб таки не вчепився в холошу, відступив до сіней і, обкрутившись, шарпнув двері. І враз… Далі він ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього падало щось біле, велике, разів у десять більше за гусака. Воно боляче дзьобнуло його по лобі, накрило з головою, повалило на коліна. Олег борсався на землі, задкував до воріт, волочачи на собі якусь потвору. Врешті, те біле спало йому з очей, Олегові провиднілось. Він побачив, що волочить драбину, що ногами топче простирадло і що під призьбою стрибає на одній нозі, вхопившись руками за другу, дівчина. Олег дивився на неї, – йому минав перший переляк і напливав другий. Більший за перший. Ця дівчина була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хуліганка. В наступну мить вона, все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, підсмикнула спідничку і кинулась підбирати розкидану на порозі білизну. Олег все ще стояв, розставивши руки, з драбиною на шиї.

– Я… От їй – богу ж… Пробачте.

Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дівчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгіт.

– Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину і забула прищепнути двері.

– Я не за це… Отоді… Я нічого не знав… На Любине обличчя набігла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.

– Що це у тебе? – хоч вже майже здогадалася.

– Кузьма Сидорович прохав передати.

– Ти – в батьковій бригаді? – повісила на перечку драбини білизну, прочинила двері. – Заходь.

Будиночок – невеличкий, всього лиш на дві кімнати. Люба завела його до світлиці, просторої, гарно прибраної.

З лежанки стрибнув кіт, замурликав, потерся дівчині об ногу. їй, мабуть, стало лоскітно, вона відштовхнула кота, потерла ногу долонею.

– Йди геть… такий балуваний, – поскаржилась. – Але розумний, мов людина. Захворіє хто з наших, сяде біля ліжка й сидить. Навіть не Їсть нічого. А ви любите котів.

– Я?.. Не знаю. У нас у Києві… – і похлипнувся на слові.

– Ви з Києва?

– Народився там… А тоді в селі жив… А ви, мабуть, з села недавно? – вказав на стіну. Там, на дешевім килимку, висіла рушниця.

Дівчина похитала головою. І не то посмутніла, не то посерйознішала.

– Батько колись, за молодості, лісникував. Увесь вік мріяв виїхати. Кудись на хутір, у ліс. І – як бачиш. А може, там йому було б краще…

Олег трохи призвичаївся і вже сміливіше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дівчина не лишалась весь час однаковою. Очі, брови, обличчя – все мінилося в ній. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душі, манило й застерігало. В очах – така глибочінь, що, далебі, можна втопитися. Він і потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Він не міг відгадати, що сховано в тій глибині. Тільки відчував, – щось таке, що рве найміцніші заклепки на серці. І водночас почував себе просто, невимушене, – ще ніколи раніше не було йому так. Дівчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. І йому від цього ставало солодко й соромно.

Олег теж подобався Любі. А чим – не знала й сама. Соромливістю, вразливістю, несхожістю з висілковими хлопцями. Ой, ці хлопці. Скільки їх вже познайомилось з її міцним кулачком. Залишившись з дівчиною наодинці, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дівчина… І щось у ньому… Він щось ховає від неї і від усіх. їй дуже хотілося знати що.

– Ти завтра їдеш на озеро? – запитала вже зовсім приязно.

Олег пригадав, що хлопці з бригади говорили, – в неділю всі їдуть за місто. Запрошували й його. Але він страшенно натомився за минулий тиждень і збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же…

– А там весело? – запитав, хоч думав про інше.

– Веселим – весело, – засміялась, підсунула до себе пакунка. – Ну, йди, я намірятиму, – нецеремонно підштовхнула хлопця до дверей.

…Відтоді, як Олег вибіг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радістю. День і справді ясний, погожий, золотаво – жовтий. Один з прощальних теплих осінніх днів. Вони виїхали всі разом в одному, заздалегідь замовленому автобусі. З дітьми, з зятями, тещами. На низькорослім, але міцнім, ще зеленім в'язі над озером загойдалися три майстровані бригадними теслями колиски. Стіл, чи, певніше, скатертина – одна на всіх, спільна. Олегові було нічого на неї викласти з кишень, але коли б він хоч натякнув на це, не сів, хлопці просто вкинули б його в озеро. Сьогодні, біля оцієї скатертини, Олег відчув, що його введено до нової сім'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Ті, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало – вміти не заважати іншим.

Жарти і дотепи за обідом, може, не дуже гострі, зате безпретензійні і зрозумілі всім. Критерії і оцінки нескладні, але й не стандартні. І точні. Бо приміряні до робочого дня і до кілограма хліба.

Звичайно, всього оцього Олег не оббігав думкою. Але ловив те серцем, втішався душею. Він уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зіжмакана в долоні пачка грошей, прудконога норма, гострослова дівчина… Все круте, прудке, міцне. І добре, коли він ітиме крізь нього не сам.

По обіді ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкішне, як придніпрянські. Воно тільки марило очеретами та кучерявими лозами, а хлюпало в затоптаних, сухих берегах. І вже холодне. Але їм не було на ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула сама. Стрибнула, коли човен уже відпливав.

Олегові не зрівнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло його хисту. Олег, коли б скласти всі віддалі, пройдені на човні по Дніпру, либонь, доплив би до Гібралтару.

Вів він човна легко, рівно. І вітер мчав над ним пісню про бригантини, котрі полинуть на гребенях пін, і про чорняву дівчину, яку доведеться покинути морякові.

Мабуть, дівчина й заслуговувала на те… Бо була свавільна й примхлива. Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звідки їй махало руками двоє хлопців. І не просто хлопців, а хлопців на «Москвичі», одягнутих вишукано, по моді. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними. Бо один знову сів до руля, а другий прочинив дверці, показував кудись рукою. Коли Олег підійшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати його: різко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись, чи просто думками був біля іншого, бо навіть не схитнувся. І цим сподобався сам собі. Вперше за останні місяці. Він неквапно повернувся і пішов до човна.

А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сіла в машину і вискочила, тільки – но «Москвич» зрушив з місця.

Потім човна в них забрали інші, а вони стояли під в'язом, розмовляли. Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинці з Любою? Мабуть, ні. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних схованках, шукати самому. Хоч доводилось і остерігатись: міг натрапити в схованці на присипану піском шпильку. Але й тут він уже відчув: ті шпильки не дуже тверді. Вони ніби молоденькі колючечкк на каштана Нерозлуїценого каштана треба брати сміливо, тоді не поколеш руку. А висаджений в грунт, він неодмінно розів'ється в пагінець.

Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький кучерявий шахтар Климко.

– Ви що, приглядаєтесь, чи е вільна гілка, – підійшов він од гурту, де грали в м'яча, і погойднув колиску. – Не клопочіться, вистачить.

Олег і Люба почервоніли, розійшлися в різні боки.

Климко весело сміявся власному дотепові.

* * *

Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча – ра об вкинуту в неї льодову скалку. Цей і багато, багато днів.

Все починається з дрібниці. Але одна біда завжди чіпляється за іншу.

На сусідній ділянці завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал. Поспішали, адже їхня робота не рахувалася в план виробітку, їх ніхто не неволив до цієї роботи, ніхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили, щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першість в змаганні по тресту. Два загаяні дні нависали над нею загрозою. Олег знав це. І йому теж не все зрозуміло. «А може, тут якась хитрість», – заспокоював себе. Він вельми вболівав за першість. Вона в його думках зливалася з тим, з омріяним: з почесним шахтарем, відзнакою, портретом в газеті. Ой, як йому хотілося, щоб Ліля, щоб батько довідались про нього саме так.

Він‑таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрість, а тільки про змагання.

Кузьма Сидорович, мабуть, відчував, що стояло за тим запитанням.

– Кажеш, втрачаємо першість у змаганні? Може… Так, так. Змагання… А чи знаєш, хлопче, що таке змагання? – Бригадир говорив задумливо і навіть трішки сумовито. – Змагання – прекрасно. Але змагаються обов'язково з кимось. Хтось переміг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той, хто переміг. Йому все: премія, пошана, нагороди, тобто оті, як їх – лаври. Ми приймаємо те. І іноді забуваємо про того, хто переможений. І тим топчемо його під ноги. А це ж – друга половина люду. Та де половина! Скільки разів був я й переможеним, і переможцем. Коли б уболівав, як декотрі… – Він посмоктав бичка, сплюнув під ноги. В маленькій, спеціально нашитій кишеньці завжди носив кілька недокурків. Вже навіть нагорі іноді вдовольнявся тим. – Одинадцять літ з Івановичем разом дірки вертіли. Ото він з хлопцями з того боку йде нам назустріч… Якби сточити в одне, навірчене разом, виглянули б на той бік землі, в Америку. З ним я змагаюся. Зрозумів тепер?..

– Зрозумів… Тобто…

– Ну, тоді піди підтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвіркун над нами поселився.

Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Він не чув цвірчання, не почув, як раптом увірвалося воно.

– Тікай!

Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грізний тріск. Він заметався, не знаючи, куди втікати. І тої ж миті дужий штурхан вижбурнув його з дірки. Олег спіткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись коліном. Все це сталося так швидко, що він навіть не встиг злякатись. Навіть не знав, від чого рятувався, тільки пам'ятав, що його виштовхнули чиїсь руки.

– Кузьма Сидорович… Він там.

Це гукнув Андрій. Але Олега той крик підвів на ноги. Хлопець рвонувся, в темряві, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.

– З дороги… Присвічуйте попереду.

По стіні побіг сполоханий промінь. Ще хтось посвітив збоку.

Троє хлопців тримали на руках Кузьму Сидоровича.

Вони так і несли його на руках до кліті. Бригадир не стогнав, не скаржився. Рясний піт збігав йому з чола, заливав глибоко запалі очі. Біль видавали й руки – він міцно притискував їх до живота.

Олегові не привелося нести бригадира. Він біг позаду, схлипував тихо, щоб не почув Кузьма Сидорович. Навіть забув про те, що міг і сам залишитись під коржем. Власний страх розтанув у страхові за іншу людину. За людину, котра стільки зробила. для нього! Все добре, що зустрілося йому на останнім відтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. І Олегові здавалося – зійде з нього Кузьма Сидорович, розтане і все те.

І що йому робити тепер?

А може… Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?

Але ж, мабуть, ні. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всередині старі рубці. Що буде, що буде?

Кузьму Сидоровича забрали до травматологічної лікарні.

Другого дня три зміни бригади зібралися на лікарняному подвір'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрієм. Ще тільки поминув хвірточку, побачив Любу. Вона сиділа на кам'яній приступці ганку, підібгавши коліна, маленька, сіренька, мов покалічена пташка. Жаль гострими кігтями увіп'явся Олегові в серце. Йому хотілося підійти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що він скаже, чим розрадить?

До Кузьми Сидоровича не пустили нікого, не взяли й передачі.

Розходились шахтарі в скорботнім мовчанні. Несли в серцях тривогу, відчуття власного безсилля. Олегові воно ще й ніби якимсь докором. Яким, сказати не міг, але думка бігла туди, до колишнього життя, до батька, до його праці. Батько – він не відчуває безсилля. Ніколи й ні в чому. От коли б батько був тут. Він би, напевно, щось порадив.

Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть… Нічим…

Хоч…

Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича… Нехай навіть крапля спокою… Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.

…Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру «200». Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.

Перехідний прапор і далі залишився в них.