Текст книги "Юрій Мушкетик Крапля крові"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три східці. Злість клекотіла йому в грудях, він поспішав, щоб вихлюпнути її, і тоді…

Олег ще не знав, що буде тоді. Вбіжить до себе в кімнату, впаде на ліжко… Ні, він не заплаче. І до кімнати не побіжить. Кресоне батька крижаним поглядом і вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, – у хлопців: велосипеди, м'ячі і навіть цигарки, а в нього – на футбол і цукерки не завжди є гроші. Батьку просто байдуже, як він живе.

Олег зупинився біля дверей, перечекав мить. Він мусить скрижанити батька своїм холодним спокоєм.

– …Здрастуй, батьку…

Йому здавалося, ніби говорить спокійно. Але Холод одразу ж помітив і вишневий багрянець на щоці сина, і нервове здвигування брів, і пал очей.

– Щось сталося? – потривожено звівся з стільця.

– Ні, нічого. Сталося так, як ти хотів. Зрізали…

– Я хотів?

– Зрізали… й мене, й Лілю… Кажуть, не літературна інтонація. – Образа палила Олегові горло, голос його упав до хрипоти. – В Лілі – не літературна інтонація! Та й куди нас – до консерваторії приймають чи до медичного інституту? Знайшли зачіпку…

– Ти щось… Ліля… За Лілю я взагалі нічого.

– А хто ж, хто ж, – вигукнув Олег. Його голос злетів і розбився на найвищій ноті. – Може, не ти дзвонив директорові? Я знаю… Знаю… Весь час мені неправду… І за маму… За все. Ти навіть про війну не так… Не був ти на фронті. Того в тебе й орденів нема. Ти в полоні сидів.

Останні слова боляче вкололи Прокопа Гордійовича в серце. «Хто це йому?» – подумав.

– Сядь… Сюди сядь. Слухай.

Несамохіть скоряючись батьковому голосу, Олег присів на стільця.

– Так… Я був у полоні. І орденів у мене немає. Медаль «За перемогу над Німеччиною». Ну, «Знак Пошани», торік, ти знаєш. Так от… Потрапив я до полону… І навіть не поранений, не контужений… Як у книжках. Бо то – всього лиш мізерні десятки тисяч. А таких, як я, – мільйони.

Він говорив і бачив, що слова його пролітають повз сина, не зачіпають за душу, за серце. Але як йому розказати… Як повести туди, куди навіть думка не хоче вертатися? Хіба Олег збагне… Для нього отой день, 22 червня, – звичайна календарна дата. Історична дата, яку зазубрював у школі серед десятків інших. А він. Холод, колишній військовий лікар, хотів би її забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив Прокіп Гордійович, – сквер, посеред нього – календар з квітів… І те число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висіяним з траурних квітів. Назавжди. І не лише для тих, хто вже не бачив наступних листків календаря.

Для декого, хто й сьогодні стукотить черевиками повз викладені з квітів календарні числа, воно спинилося на тій. їхнє життя – по той бік дати. І посмішка, й цілунок. І пісня. Отой «недальний бой» гримітиме їм до могили. Як розповісти все це синові? Як йому розказати, що таке стотисячний котел, що таке ліс, де людей більше, ніж дерев, а чагарники по узліссі викошені кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма патронів.

Як розказати… Мабуть, це не легше, ніж відповідати на питання отого слідчого: «Чому не застрелився?»

Для нього, Холода, це питання було дивовижним. І не тому, що він особисто не міг цього зробити. Дивним по іншому: що той зважився таке запитувати. Адже – як не розуміє – на таке відповісти неможливо. Холод би спробував відповісти… За всіх. Коли б міг… Коли б міг він, звичайний смертний чоловік, підняти на своїй руці всю планету, покрутити її перед очима слідчого, як глобус. Тільки – живу. Щоб бризнула росою, тьохнула солов'їним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущів. Озвалася всім тим, що не створив він, що лежало поза ним і водночас було живою суттю, частинкою котрої почуває себе. Суттю, за котру тільки мусить боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далі поблискувала росами, щоб їх еє топтав вцвяхований ворожий чобіт. І поки є на це хоч надія, доти існує, живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тоді, коли її існування стає загрозливим для сусідніх.

Ні, всього цього не пояснити, навіть виписавши з усіх книг, – од найдревнішого манускрипта до найновішої, ще з запахом фарби, – наймудріші повчання.

Якби він мав хист і списав свою розповідь в трагічній і хвилюючій повісті, може б, син і збагнув. Але Холод розповідав сухо й коротко.

– Евакуювали ми госпіталь, їхали повз наше місто. Я… Тобто… Мені треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в місті. Пішов у місцевий госпіталь. А там… Там не виявилось жодного лікаря… Всі вони… Два дні ми влаштовували поранених на попутні машини. Траплялися вони рідко, бо госпіталь містився далеко від дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворі – німці. Вони теж побачили мене. Першої миті я скочив назад, защіпнув двері… До речі, я не міг застрелитись, мій пістолет лишився в сусідній кімнаті. Я міг повіситись…

В оцьому другому госпіталі служив санітаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон. Семеро нас втекло з табору під Краковом. З того дня – воювали разом.

Після трьох місяців госпітальної койки став я до хірургічного столу. В тому ж таки госпіталі. Потім мене поранило знову. Я видужував удома. Мене доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася перевірка, як і за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя мама відмовилась од мене, як від непевної людини, вона залишила квартиру і виїхала.

«Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при – поручила тітці Килині, моїй двоюрідній сестрі».

Ти жив у тітки Килини.

Холод вже розповідав не стільки Олегу, як собі. Спомини гострими колючками витикались з серця і, коли ламав, віддавались болем. Але тільки йому.

Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й ні. Старші взагалі часто навіть іграшковий пістолетик називають гарматою. Його власна кривда видавалась не меншою, а більшою.

– І що ж тепер робити мені?

– Працювати. Як інші.

– Помічником до дядька Шаха чи на Київ – Товарний цеглу вантажити?

Прокіп Гордійович відчув, як у його грудях теж загоряється злість. Намагався пригасити її, але кожне синове слово – мов сухий віхоть до вогнища.

– А хоч і вантажником. В наш час, коли нам були потрібні гроші, ми йшли на лісопильню й вантажили колоди. За ці ж гроші купували дівчатам морозиво. І не ховали од них мозолів. Правда, тоді людина взагалі шанувалася по мозолях. Що більші мозолі, то й шана більша. А ви мозолі за ганьбу маєте. Он під парканом – купа сміття, вже два роки перестрибуєте через неї до волейбольного майданчика. І ніхто навіть не спробував взяти ноші й лопату. Як же – сором. А вже підмести вулицю…

Камінь котиться з гори, вибиває десять. Одна думка зрушує іншу.

«Справді, чому наші діти соромляться прибрати сміття? Чому ми почали лякати людину мітлою та лопатою? І чому декотрі міряють людську душу грішми?»

– Ми самі спізнали хугу і кутали вас од морозів. Ми затуляли вас од вітру, не давали порошині впасти над ваші голови. – Розумів, що цього говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. – Отуди б вас усіх. В окопи… Де страх, де воші, де м'ялиця з сухарів. Тоді б спізнали…

Олег підвівся, тремтячими руками відставив стільця.

– Ти так… Ніби в війні ваша заслуга. Неначе ви її розпочали, щоб вигартувати себе в отаких от…

– Ти… ти… – Червона пелена гніву застелила Холодові очі, стиснула пальці в кулаки… – Отак з батьком… Слизняк…

– А ти… Переміщена особа.

Либонь, то не він, то долоня сама вимахнулася в повітрі І вкипіла синові в щоку.

Олег похлипнувся, якось дивно ікнув, вхопився за щоку обома руками. Першої миті хлопець навіть нестямився. Страх, великий, не знаний раніше, паралізував його. Він і далі володів ним, штовхав до дверей. Спиною вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його, пролилася сльозами. Олег повернувся і вибіг а кімнати. Але куди йому було бігти? В дворі, на вулиці – люди. І тут, на сходах, могли здибатись знайомі. Олег зійшов на перший поверх і сховався, мов маленький хлопчик, в куток за двері. Стояв, схлипував, ятрився образою, карався думкою. Нащо подав документи до медінституту? Нехай би Ліля сама. Тоді б такого не сталося. А тепер… Ой, як же вона… Мабуть, зболіла душею…

Ліля така ніжна, така чутлива. Він мусить її знайти. Він їй скаже…

Олег вибіг з парадного. На вулиці вже снувались сутінки, в вікнах будинків горіло світло. Але в Біланів – темінь. Ліля, мабуть, з туги блукає десь в самотині. Вона, звичайно, повертатиметься звідти…

Аілю зустрів біля скверу. Дівчина була не сама. Поруч йшов не знайомий Олегові невисокий чорнявий хлопець, несміливо тримав її під руку, ніс Лілину червоненьку, в білу горошинку сумочку.

Дівчина не бачила Олега.

– Лі… – покликав несміливо.

Він зараз навіть не образився на неї за сумочку. Хоч то – його подарунок. Ліля оглянулась, щось сказала хлопцеві, і той неохоче пішов уперед.

– Ну? – Лілині брівки суворо зкрилені, в зіницях спалахують і гаснуть сині вогники.

– Я… Я нічого… Знаєш…

– Знаю… Ти справді нездатний зробити нічого хорошого.

– Ні ж… Нічого… От слово…

– І там нічого, й тут нічого. Більше не ходи за мною… Коли отакий… земноводний.

Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Він аж відхитнувся, штовхнув спиною прохожого. Вже не чув, як сварився той. Олег ішов навмання: прохідними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово гналося за ним, мов лютий пес. Від нього втекти немога, немога сховатися. Ні, він уже не карався думками. Образа, гнів, – все перегоріло в душі. Тепер там – лише холодний попіл. А те слово – мов присуд. Та ще десь, глибоко – глибоко, на самому дні, тліла жарина: «Вони пошкодують. Вони зрозуміють…»

Олег бачив, як ридає Ліля, як вона притискує у відчаї до грудей червоненьку сумочку. Вона не відходить од вікна, дивиться на вулицю.

І в лад його думкам невідомий голос нашіптував божевільно – розпачливого, красивого вірша:

Ти іще наплачешся в тривозі

І навиглядаєшся вночі.

Олег бачив і батька, котрий схилився над столом, обхопивши в розпуці сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути. Йому нема за чим вертатися. Там, позаду, – друзки розбитого щастя, порожнеча, сум. Олег запитував, що зробив би він, його герой. Мартин Іден. Але відповіді шукати було не треба. Іден давав її своїм вчинком. Він знав, куди прокласти свій останній путь.

І все ж Олег здивувався, коли опинився на річковій пристані. Ще вчора домовлялися вони з Лілею: складуть завтра останній екзамен і прийдуть сюди. Поїдуть кудись далеко – далеко і повернуться аж другого дня. Вони вже зібрали й гроші. Додому подзвонять за кілька хвилин до відходу пароплава. Тільки скажуть і повісять трубку. Нехай потім сварять; один раз можна перетерпіти. Всю ніч сидітимуть на палубі. І там він… Ні, Олег скаже їй все віршем:

Сміються, плачуть солов'ї…

– Вам куди?..

Просто над віконечком каси – табличка розпису руху пароплавів. Олег порахував гроші, назвав пристань. Далі хлопець вже не думав, він просто скорився графіку. Чекав у залі разом з іншими пасажирами, йшов по сходах, відшукував місце. Знову чекав, безмрійно втупившись у білу стіну пристані. Кинувся, аж коли над головою прощально, безнадійно закричав гудок. Той крик знову перекраяв його серце… «Вони сидять… Нічого не знають». Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. І вже не відпускав більше. Олегові чомусь стало шкода і всіх оцих людей: бабусю з плетеним кошиком, дядьків, котрі просто на палубі розпили чвертку і тепер зажурено дивилися кудись угору, на вершечок щогли, дівчат, які вели біля борту літературний диспут. Колись би він неодмінно вхопився за ниточку їхньої розмови, затягнув її у вузол знайомства. Тепер же… «Вони нічого не знають». Ось уже розтанули в сумній, журній далечині вогники міста. З лугу, з пітьми непомітно підкрався, вибурхнув вітер. Прапор над головою вдарив пострілом. Один по одному підводились пасажири, ховалися в теплому череві пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побігли дівчата, притримуючи руками краї квітчастих суконьок. Лишилися тільки дядьки. Позастібали щільніше ватянки, поклали під голови клунки, вклалися на ніч. Олег теж застебнув верхні гудзики теніски, оглянувся на дядьків. Ні, вони йому на заваді не стануть. Обережно переступив через поручні, тримаючись за них, спустився позаду палуби вниз. Там стояла темінь. В бліденькому промені ліхтаря гадючився ланцюг, сіріли якісь ящики, горбився брезент. Олег над силу одривав від помосту ноги. Здавалося, їх притягували знизу невидимі велетенські магніти. Ось і корма. Намацав її руками, зіперся грудьми. Вода плескала поруч. Поміст під ногами тут здригав відчутніше, ніж на палубі. То, мабуть, його тремтіння передалося Олегові. Вчепірившись руками в мокру дошку, з жахом вслухався в моторошний плескіт. Він все наростав, свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець відхилився, у одчаї відступив на крок. І враз… Пронизливе, верескливе жіноче «ой» аж підкинуло його вгору. Лопітли – во зашарудів брезент, щось чорне викучмилось з – під нього.

– Якого тут… – прогудів басовитий, грізний голос. Наляканим котеням, вмах, Олег видряпався нагору. Кількома стрибками перебіг палубу, простукотів по сходах униз і опам'ятався аж у коридорі. Оглянувся, чи ніхто не помітив його переляку, і заспокійливо прихилився до стіни. Тут, внизу, рівне гудіння моторів, дрімотна теплінь, сон. Попід стінами машинного відділення – мішки з картоплею і яблуками, на них сплять колгоспники. Кілька чоловік лежить просто на теплій вичовганій ногами металевій підлозі. Олег спробував відшукати місце й собі. Спустився до третього класу, але й там на всіх поличках – людські тіла, а дух стояв такий, що від нього тенькало в скроні. Хлопець піднявся вище. Олег пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Дніпру, їхали в першім класі, а там скрізь – килими, дзеркала, м'які тапчани, навіть у коридорі. Він тоді бігав і вниз, але чомусь не бачив оцих людей в коридорі і не пам'ятає, тісно чи просторо було в третьому класі. Можна б і зараз піднятись у перший клас, лягти десь на тапчані…

А проженуть? Вже ліпше тут. Врешті, знайшовши в куточку місце, Олег присів навпочіпки. Лягти не зважився, – боявся замарати білу шовкову теніску та нові штани. Але ноги швидко затерпли, тоді хлопець згадав, що в кишені у нього – загорнуті в газету документи. Йому повернули їх в інституті. Розмотав газету, підіслав і вже сів, випроставши ноги. Так почувалося зовсім зручно. Тепло, затишно. Хлипав по кутках сон, заколисаний рівним гудінням машин, хлюпала вода за бортом. Плескіт води нагадав Олегу те, що допіру сталося на кормі. Він ніби ще раз почув верескливе «ой» і басовите «якого тут» і аж осміхнувся. Осміхнувся і сам нестямився з подиву. Що може посміхатися, може хоч на мить прихилитись думкою до чогось іншого. Але так воно було. І хлопець мусив признатися собі в тому. Згоряючи з сорому, признався вже і в іншому: він би ніколи не зважився на оте, страшне, це була, гра з самим собою, з своїм безволлям і безсиллям. Раніше, розмовляючи в думках з вичитаними з книжок героями, почував себе сміливим, сильним. А насправді він ось такий: безвольний, нікчемний, самозакоханий. Він хогін зробити те з помсти. Але й помста теж вигадана. Олег не може, не має сили зненавидіти Лілю, вирвати її з серця. Йому здавалося, вона житиме в ньому довго – довго, може, й усе життя. В його душі Ліля обійметься з тихим смутком, але не з ненавистю. Якщо ж його самого зараз стане на щось, то лише на одне: не вертатися більше назад. Вернутися може лише по колючках – образах, на які ступав, втікаючи сюди. Йому хочеться повернутись. Але не так… Щоб тріщали колючки під ногами… Щоб їх визбирали ті, хто попідкладав.

Щоправда, Олег і зараз не знав, ким і як саме хотів би повернутися.

Раніше, «там», він жив чеканням, сподіванням чогось. З року в рік, з дня на день йому здавалося, – ось – ось має щось статися, це «щось» призначено тільки для нього, тільки йому.

Хлопець не відав, що молодість взагалі прагне «чогось». Осмислені бажання – напівбажання, вони не ховають в собі незвіданості таємниці і солодощів тривоги.

Приїхати б у рідне місто космонавтом, всесвітньовідо – мим вченим, полководцем. Його власна постать двоїться, троїться, розпливається в мареві. Зате він бачить інших. Тих, хто стрічає його. Гримить міднодзвонний марш, дощем падають квіти. Вона стоїть в натовпі, теж тримає букет. Вона боїться звести на нього очі, не осмілюється подати квіти. Його машина порівнялась з нею, він бачить її, бачить сповнені безнадією очі, і… – наказує загальмувати.

Відтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого, глибокого сну.

День Олег протинявся по палубі, ніч знову проспав у кутку, а тим часом пароплав намотав на лопаті відстань, на яку в хлопця вистачило грошей. Олег зійшов на берег пізнього ранку другого дня.

Вночі погода перемінилася. Сонця було не видно, його сховали бруднувато – сизі, сльозливі хмари. Певно, хмари проплакали над цим містом всю минулу ніч. Асфальт був мокрим, тут і там блищали калюжі. Мокре, перемерзле за ніч незнайоме місто щулилось під колючими повівами вітру, погукувало простудженими голосами заводських гудків. Будинки горнулись один до одного, сірі, непривітні. Легко одягнені пасажири – ніхто не сподівався влітку на таку холодінь – розбіглися від пароплава за одну мить. Олег теж не довго розглядався на привокзальній площі, – вітер нецеремонно заліз йому під теніску, шарудів там холодною п'ятірнею, загнав у зал для чекань. Там хлопець просидів увесь день. Шкодував, що так рано зійшов на берег. На пароплаві ніхто не запитував квитків, і можна б було проїхати ще двісті кілометрів. А звідти – палицею докинути до Патютів, села, в якому живе Олегова тітка. Напочатку він не припускав навіть думки заявитися до неї. Але тепер… Ще ранком, вигрібши з кишені мідяки, купив двісті грамів дешевого печива. Печиво розтануло в роті, залишивши солодкувате, дратівливе відчуття, їсти хотілося чимдалі більше. Врешті Олег зважився. Праву кишеню його штанів відтягував ніж. Складаний ніж на шість лез, батьків подарунок. Потерпаючи душею від свого першого комерційного заходу, підійшов до чистильника взуття, похмурого дядька з щіткастими вусами, запитав ламким голосом:

– Ви не купите?

Той мовчки повипробував одне по одному леза, підкинув ножа на долоні.

– Руб.

– Він… чотири карбованці. Чистильник простягнув ножа назад.

– Ну гаразд… Давайте.

Вперше Олег вибирав їжу не до смаку, а щоб було більше і ситнішої. Він пообідав ліверною ковбасою з хлібом. На вечір трохи випогодилося, і хлопець блукав по місту. Ні, до цього міста він би не приріс душею ніколи.

Ніч він прокуняв на лавці в залі чекання. А ранок знову зустрів його сірою безнадією. Хлопець тільки тепер збагнув, якою самотньою може бути в гомінкому світі людина. Десь тут, поруч, і лихі, й добрі серця, душі камінні і ніжні. Але кожне з цих людей живе своїми радощами й турботами. Не вийдеш же, не гукнеш до них: «Поможіть! Пробі! Я втік від батька… В мене немає грошей. В отакого здорового, рукатого, міцного».

Він навіть поглянув на свої руки, мов на дивину.

Сидів на старім дерев'янім містку біля вантажної пристані, довгою лозиною перепиняв листочки, палички, котрі плинули мимо нього. Течія тут була повільна, спокійна, але далі вона наштовхувалась на крутий берег, шаленіла, закручувала воду в тугу лійку. Олегові сплило на думку, що отак і його спокійна життєва течія наштовхнулась на кручу, закипіла, запінилась, помчала. Йому вже ніколи не поплисти проти води, не пристати до рідного берега.

Зненацька, несподівана й дужа, лягла йому на плече рука.

– Клює?

Олег злякано оглянувся. В нього за спиною стояв високий білобровий хлопець в бушлаті річкового матроса, в кашкеті з кокардою – крабом. Хлопець – старший за нього, смаглявий, веселоокий.

Олег підняв лозину.

– Це я так… В мене й вудки немає.

– Я можу дати, – матрос сів поруч. – Хочеш, махнемо разом по рибу, ох і місце знаю.

– Я тут… випадково.

– Та й я ненадовго засів. Я сам з Києва.

– З Києва? – не знати чому зрадів Олег. – І я. На Богуна…

– Майже сусіди. Червоноармійська… Ти ж як тут?

– Та… В гості… А тітка на курорт виїхала… – Олег густо почервонів: він і сам бачив, яка нехитра його брехня. Але, не знати для чого, низав до неї й другу. – Ще обікрали дорогою.

– І таке буває? Мда – а. Влип ти. – Матрос зиркнув на годинника, підвівся. – Треба щось придумати. Ходімо пошамаємо, бо мені за годину на вахту. Тебе, землячок, як звати?

– Я їсти не піду. В мене…

– Юринда. Ходімо. Називай мене Джон… Це так наші моряки…

– Олег.

Обідали в чайній. Поки офіціантка замовляла страви, Джон кудись ходив. Повернувшись, дістав з кишені пляшку, одним невловимим рухом зчиркнув металевого ковпачка. Наливав під столом навпомацки.

– Дми.

– Та… Стільки…

Олег вже знав смак горілки. Кілька разів, на свято, на іменини в своїх однокласників і однокласниць, перш ніж сісти за столи і розлити в склянки ситро, хлопці збиралися у темнім чулані, і пластмасова чарка прудко оббігала тісний круг. Але пили вони більше для того, щоб дихнути горілчаним духом в обличчя комусь з дівчат, викликати в них подив і переляк. Олег же пив ще й тому, щоб не сміялися хлопці. А зараз?.. У чайній, вдень… Але він уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?

Олег перехилив склянку. Збуряковів, на очах проступили сльози, але Джон швиденько налив води, і він погасив вогняний клубок, що застряв у горлі. А потім кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кілька кружалець. В голові снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець, а в Олега ще не було справжнього друга… А ім'я яке в нього – Джон. «Джон – пірат із „Голландця“» – приплелося звідкись з книги. Хмільні слова дружби самі просилися на язик, і він не стримував їх.

– Чого ж… Ти, видать, теж кореш гарний… – відповів Джон. – Ми ось махнемо разом. Я подав капітану бума – женцію, списуюсь з його корита. Остобісів – свиня і бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики – чижики.

Зяблики – чижики, видно, улюблена Джонова примовка.

– Нам би, мені тобто, тільки зараз видряпатись. Бачиш, згорів у мене на роботі електромотор, тепер при рощоті той мопс вирахує з зарплати. Дулю на дорогу в кишеню ткне і тютюнцем присипле.

– Ти ж, мабуть, ненавмисне, – пробивається крізь хміль в Олеговій голові думка. І так йому шкода цього хорошого «кореша». Якби міг чим допомогти…

– Йому що… А не вистачить, може, й зовсім – у рабство. Не відпустить, тобто до відробітку. От коли б ти допоміг…

– Я… Чим?

Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стільцем.

– Єсть один план. Дільце не шухерне і калимне. На пристані. Ми тут ненадовго… День, два, і – фюіть…

Олег дивився в круглі, пташині очі Джона, ловив у них неясну небезпеку для себе, відчував, як кожне Джонове слово зав'язує нового вузлика на якійсь, не видимій йому поки що, сіті, і не знав, як уникнути її. Просто встати і піти?

– Яке дільце? – запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився ще ближче.

– Від пристані вгору – сходи, вони огороджені металевими перилами. Бачив? От. Підходиш з того боку, од складів, береш у якогось піжона чемоданчика й рвеш кігті, тобто жмеш за пакгауз. Поки він гикне, поки перелізе… Ні, ні, чемоданчика береш не ти, – притиснув рукою тремтяче Олегове коліно. – Ти тільки кричатимеш. Неначе в тебе вже стирили чемодана. Та його ж і вкрали насправді? – Джонові очі дивилися непорушне, але в них гойдалися холодні каламутні хвилі. Навіть Олег, який у своєму житті ще не розгадав жодних очей, зрозумів – хвилі ті топлять жорстоко і тихо, без плескоту. – До тебе прибіжить лягаш, а цього від їх тупості й вимагається. Бо він з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну, складе актика… Бачиш, робота в тебе аристократична… Пс – с… – крутнув він білками, бо до них саме підійшла офіціантка.

Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю.

– А шкуру – на двох.

Страх вже майже зовсім остудив Олегові голову, вивіяв хміль. Він стояв під акацією, обривав по одному дрібні жовті листочки, кидав під ноги. Язик йому ніби скам'янів, руки тремтіли.

– Я… не зумію… – врешті здобувся на мову. – Ще ніколи…

– Кричати не зумієш? Го – го! Мабуть же, в шкільному драматичному гуртку грав? Ти й ножика спочатку не вмів продати, а прикрутило…

– Ножик… Мій. – Олег дивився в непорушні круглі Джонові очі, очі нічного птаха, і душа його звивалася в безжальних сталевих кігтях страху. Ще мить, і вони роздавлять її. – Олегові прикро і гидко за свій страх, і нічого не може з собою вдіяти. Врешті, зібравши воєдино всю волю, рвонувся душею.

– Не буду!

Двоє чоловіків, що саме проходили неподалік, подивились на них, зглянулись поміж собою і пішли швидше.

– Пс – с, – прошипів Джон, – чикі—рікі. З крапочкою. Не будеш! А за обід мені заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, – смикнув за теніску.

Олег злякався. Як йому залишитися без теніски? Тоді він не зможе навіть вийти на вулицю.

– Я заплачу. Зароблю десь…

– За одну ніч? Мені на ранок треба гроші. Хіба підеш наймешся до лягаша в поміч! Обгавкуватимеш. Тільки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же – о восьмій ранку. На долар.

Олег не встиг отямитись, як Джон тицьнув йому в долоню металевого карбованця, м'якою, скрадливою ходою почимчикував через площу. Хлопець дивився йому вслід осклянілими очима. Долоню йому пропікав карбованець, страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же стискувало холодне кільце. Він не знав, як скинути його.

«Долара» в цей вечір хлопець на шамовку не потратив. І ще щось давило, пригнічувало Олега. Він не стільки дійшов думкою, скільки відчував, як в оці кілька днів надкололось, надщербилось щось у його душі, тонке, красиве, виліплене, виплекане ним раніше. Він гадав – воно міцне, справдешнє, а воно виявилось крихким, іграшковим.

Всю ніч Олег кидався в примарнім сні, пробуджувався через кожні годину – півтори. Йому наснився міліціонер – велетень, він стояв, розставивши ноги, а поміж них проходили пасажири. Міліціонер тримав на руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: «Хочеш долар? Ну ж, не плач, не плач, а то віддам он йому», – і вказував пучкою на величезне кругле пташине око, котре поблискувало на фронтоні вокзалу на тому місці, де мав висіти годинник. А десь з опівночі сон відлетів геть. Мабуть, він полинув шукати затишнішого місця, ліпшого притулку, де люди не жахатимуться самі й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й тому, що боявся, аби його не пробудила на виковзаній пасажирами лаві фатальна восьма година. Він не збирався зустріти її тут. І коли годинник на стіні хрипко відрахував шість разів, схопився з лави, вибіг з застояного електричного присмерку в холодне, дзвінке передрання. Гнаним підстреленим звіром кружляв по місту: глухими завулками, вуличками, обминаючи широкі проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих голочок, не давав уповільнити ходу. «А що, коли піти на залізничний вокзал? – раптом зблиснуло в його голові. Він аж здивувався, чому не додумався до цього раніше. – Звідти й до тітки можна доїхати. І, мабуть, легше, ніж пароплавом… А ліпше повантажу день – два на вокзалі, зароблю на дорогу».

Зморений страхом, безсонням і холодом, Олег заснув, тільки – но доторкнувся щокою до дубового поручня станційного ослона. Заходили й виходили пасажири, потім їх випроводжали до сусіднього залу, – тут прибирали приміщення, – він не чув того.

Добра тітка з мітлою, поторсавши його за руку, не стала добуджуватись. «Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мій?..» – зітхнула і пішла далі.

…Але від цього штурхана Олег пробудився враз. Потер забите місце, кліпнув повіками і… – відсахнувся. Перед ним м яко розхитувався взад – вперед на кривих ногах Джон. Він не погрожував, не стискував кулаки, але поглядом своїм щільно притиснув хлопця до спинки ослона, нанизав на нього, немов на вила, Олегову душу. Олег тріпнувся, прошепотів у відчаї лише півслова.

– Та!..

– А чого не «ма?» Пішли, зяблики – чижики, поговоримо.

Джон не оглядався. Він був певен, що Олег іде за ним. Ступав м'яко, на п'яти, немов готувався розпочати веселий танок.

* * *

Сплять будинки, немов люди з розплющеними очима, сплять вулиці, вільно розпластавшись поміж горбів, сплять трамваї, дрімає на одній нозі старезний каштан у сквері, безсило зроняючи колючі плоди. Поміж холодних стін – тисячі теплих зітхань. Місто зітхає мільйонпогрудо, марить уві сні. Воно обсноване снами, мов одинока степова груша «бабиним літом»: голубливими, болючими, звабливими. На високих пучках антен, на тонких дротах повисли марення інших міст, їхні музичні зітхання. По замурованих в камінь жилах ледь – ледь пульсує приснула кров.

Десь далеко – тихе гудіння, металевий дзвякіт. В клітини – комори міста люди завозять їжу, місто прокинеться ранком, проковтне її, стурбовано побіжить в гомінливий день.

Прокіп Гордійович ловить себе на отакій лікарській грубості, відходить од вікна. Так, кожна людина – це теж лише клітина одного організму – людства. Але лікар знає: коли болить одна клітина, то треба прослухати весь організм. Все це так. Але це не приносить заспокоєння. Холод стомлено опускається в крісло. Йому не спиться. Думка те й знай вертається туди, до перших синових гонів, бреде полем, обминає засохлі будяки, відшукує зелені обніжки. Чомусь забулося все прикре, лишилося тільки радісне, веселе.

…Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невідомо де позиченим словом. Олежив вовтузиться під рукою, йому тісно, він все не вмоститься. «Посунься, бюрократ».

«Олежку, піди вмийся. Цуня в тьоті й та чистіша за тебе».

«А Цуня, тату, така чиста, як ти?»

«Я тобі сказав – немає часу… Ти, врешті, відчепишся? Стань у куток». – «Бач, полагодити літака часу немає, а поставити в куток Олежика – є».

«Ото твоя мама, хлопичку?

– У мене немає мами.

– А де ж вона?

– Поїхала за море. В мене є тато.

– Ти любиш свого тата?

– Його всі люблять. Він начальник. Ви його теж полюбите».

«А може, й це будяки, – думає Прокіп Гордійович. – Може, ти просто не вмів розпізнати? Ти милувався, ти тішився синовими вигадками і навіть бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство буває тільки раз. Але ж ти не вельми потурав йому? Ти вчив ставати грудьми проти вітру, майже кожного дня нагадував йому, що в світі опріч сонця є й хмари, є лід. І оті злі слова – не його. І все ж ти несправедливий до нього. Ти ніколи не сказав йому всієї правди. А чи мав право сказати її?»

Ця думка стукає в серце, тривожить знову й знову.

«Ти навіть не спромігся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, він поїхав до Килини. Отой хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касі квитка.