Текст книги "Мої Дікамерони"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Електрик

У кінці кожного семестру був обхід і художня рада тяглася по всіх майстернях і виставляла нам оцінки.

Щоб ми презентували свої роботи, нам виділяли рулон цупкого обгорткового паперу.

Ми його смугами вивішували на стінах і на ньому монтували живопис, рисунок і композицію. Ну а на підлозі, теж на обгортковому папері, викладали начерки, ескізи. У кого що і скільки було.

Рисунки ми робили при штучному освітленні, а живопис був лише при денному. На першому курсі ми ще не малювали оголеної жіночої натури. Але я малював. Нам виділялось на кожного студента певна кількість годин на підготовчі малюнки для композицій. Начерки я робив дуже швидко й точнісінько до затвердженої композиції. За короткий час у мене була ціла купа малюнків. Так я себе підстраховував. Далі домовлявся з якоюсь не дуже тріпливою натурницею. Малював її дві години, а табель, по якому їй виплачували гроші, заповнював, як малюнок одягненої натури, за 5 годин.

Узагалі, наш Дядін (він підбирав натуру й завідував реквізитом) умів забезпечити всіх нас найширшим діапазоном моделей. Від древньої тьоті Паші й атлетичного Саші Малухи до аристократичної Лілі й акселераток – білявої Лєни та брюнетки Іри.

Цим кралечкам, здається, було щось по п’ятнадцять і шістнадцять років. Тепер таких «тьолок» сексапільних, хоч греблю гати. А тоді це був штучний товар, як казав один старий енкаведист…

Я й кажу, що всю цю натурну армію вербував і нею кермував Георгій Леонідович Дядін. Казали люди, що в славні часи непу він виступав у Пітері чи то в «Англетері», чи то в «Асторії». Грав на мандоліні й співав куплети власного виробництва. Але сталась у Пітері епохальна подія. Коротко її оспівали в одному куплеті: «Ах огурчікі, помідорчікі, Сталін Кірова убіл в корідорчікє!»

І наш славний Георгій Леонідович чкурнув якомога далі від «прохладних бєрєгов Нєви». Виглядав він солідно. Високий, окостуватий. Довгасте худе обличчя з великими, просто кінськими зубами. Ретельно виголений та завжди в чорному сатиновому халаті. Дядін був узагалі важливою ланкою в нашому навчанні, бо якщо він підбирав добру натуру, дисципліновану, то ніяких збоїв не було – своєчасно й успішно закінчували чи то рисунок, чи то живопис.

А що він здавався нам людиною, яка сидить тут одвіку, то могли й пожартувати з нього. Пам’ятаю один новорічний «капусник». Один зі старших хлопців, здається, архітектор, сидить на сцені в чорному халаті за столом і щось пише, пише. А навколо нього вішалки з жупанами, шинелями, шаблями та дерев’яними рушницями. Тут на сцену вибігає чорний пудель і сідає біля столу. «Дядін», не підводячи голови від папірців, каже: «Роздягайтесь!..»

При Дядіні в нас бували й дівчата з вищою освітою. Не раз допомагали нашим невігласам здавати «тисячі» з іноземних мов та готувати реферати там всякі.

У мене з Дядіним склались рівні, ділові стосунки. І не було випадку, щоб мої табелі на натурниць він не закрив і їм би не виплатили гроші.

Та повернімося до нашої майстерні. Коли з неї виповзли наші метри й посунули до іншої майстерні, ми зразу кинулись до своїх робіт. Хто радіє оцінкам – буде стипендія.

Хто пику скривив, бо не поцінували його неймовірний талант, може й стипендії позбутися. Зайшли до нас і першокурсники, адже перед радою ми нікого не впускали.

Тут я й побачив того чоловічка. Білявенький, кругле, якесь бабське личко з ріденькими вусиками. Якісь дивні, раптом темні брови над бляклими світло-світло-сірими очицями. Штанці ретельно випрасувані, з гострою стрілкою. Піджачок кургузий, якась темно-вишнева краватка. Туди, сюди він подався, наче щось шукав. А потім задер голову, намагаючися роздивитись акварель з нашої постійної моделі Лєни, пергидролевої білявки.

Найкращі роботи забирали до методичного кабінету й архіву.

І наші капризні таланти, яких недооцінили, і таланти, яких відзначили доброю оцінкою, ураз якось з’єднались у бажанні піти в «Зелений Змій» до Жори й випити по склянці «чорнила». Там, де зараз стоїть якась кіоскоподібна церква (склепана за проектом пані Скорички), тоді стояв зелений дерев’яний сарай. Його господар, кульгавий Жора, цідив і майбутнім нашим алкашам, і вже патентованим – «чорнило», тобто дешеве червоне молдавське вино.

Уже наші спраглі почали за ширмою згрібати свої копійки, як тут притяглася Галя. Здоровенна дівка, чи то Мотовилівки, чи з Боярки. Шкрябала великими кирзаками по підлозі, пальто на голе тіло. В одній руці авоська, з якої стирчали хвости морожених хеків. У другій – рогозовий кошик. Вона і каже нашим спраглим, мовляв, для чого витрачати студентські копійки, коли є самогон і сало! Ну братія страшенно зраділа й поставила перед подіумом ще одну ширму.

Я збираю свої начерки, бо після канівського «містка» ні в яких «заходах» із нашими пацанами участі не беру.

А той чоловічок у червоній краватці туди й сюди рипається по майстерні. Роздивляється ті постановки, які ніхто ні собі не забрав, ні до кабінету не потрапили.

За ширмою дзенькають гранчаки і хтось, здається, Ігорьок, по-панському запрошує Галю перехилити її ж самогонку.

– Хлопчики, я б з радістю, так я оце бігом до скульпторів. Ніззя мені постановку зривать.

Вискакує з-за ширми й мерщій в коридор. Ігорьок з повним ротом виголошує:

– Ну й жлобиха! Пальто на голе тіло, хіба не можна халатик вдягти?

– Ну що ти хочеш – чортиха.

Що вони там далі про Галю гуторять, не доберу, бо чоловічок підходить до мене й питає:

– Оті аркуші, що на підлозі, – і він показує на кілька малюнків оголеної натури, – уже не потрібні?

– Нікому вони не потрібні. Так, макулатура.

– Ага. Пойняв.

Він швиденько піднімає кілька аркушів, скручує їх в рурочку і вилітає з майстерні. Я запам’ятав його дії, але особливої уваги на це не звернув. Бо мене зачепила тоді розмова про Гальку. Галька знаходилась на самому низу натурницького кодла. Ну, все ж, може, вище вічної тьоті Паші. Здорова, опасиста. Із великим червоним лицем і великими червоними руками, у яких завжди тягала якісь авоськи, торби чи кошики.

Позувала старанно. Намагалася на свій розсуд якось догодити хлопцям, бо в нас тоді в майстернях було не більше однієї чи двох студенток.

Може, я й забув би ті дурниці, бо чого тільки не наслухався від своїх однокашників. Так от кілька років тому зустрів нашого циркача-аматора Вовчика Гома. Він розповів мені, що той наш великий, завжди іронічний талант Ігорьок тепер десь на Нивках на базарі пиріжками торгує. Спитав я у Вовчика й про Міню, того, хто називав Галю чортихою. Вовчик нічого не знав про Міню. Ну а наш гітарист Славко, велика надія викладачів, допився до «бєлочки» й стрибнув у вічність із сьомого поверха. Я не сказав, що там за ширмою був ще Сірьога. Міг півлітри самогону взяти на груди та ще й співати, не збиваючись ні на ноті, ні на слові. Самородок! Але дозазирався в пляшку до того, що гарненьку дружиноньку його «колеги» по черзі трахали. Кинула його. Жив, кажуть, десь на Поволжі і втрачав зір. Більше про нього нічого не знаю… Ще там було чоловіка чотири, крім моїх однокашників. Бойова була компанія, весела й навіть, я сказав би, трохи аристократична, бо знали, хто жлоб і чорт, а хто правильний чувак чи пацан.

А з тим рожевощоким чоловічком я зітнувся десь зразу після канікулів. Він знову приперся до нашої майстерні, коли прийшли натурниці й чекали викладача. Той мав відібрати когось на постановку.

Чоловічок, як і першого разу, був у випрасуваних штанцях і при червоній краватці. До всього він тримав новенький чорний чемоданчик.

Я до нього уважніше придивився й побачив. І брівки біляві, й руденькі-ріденькі вусики підведені по тілу вугільним олівцем. «Ну-ну, – подумав я собі, – що це воно за диво? Чи не педераст часом?» Тут проходить-пропливає зі своїм журналом у руках наша рубенсівська лаборантка – Галина Пилипівна. Питаю її, що то за один з чорним чемоданчиком?

– Та це ще один електрик, новенький. Його попередника Микола Семенович вигнав за п’янку.

Микола Семенович – зам нашого ректора із госпадмінчастини. Колишній начальник Подільського управління міліції. Ходив Микола Семенович, як ото чекіст із московських кінобойовиків. Чорне шкіряне пальто й шкіряний картуз. Добре, справді добре, знав господарчі справи. І добре все про всіх знав. Не одного ректора пересидів.

І от із початком другого семестру якось так траплялося, що, коли ставили нову модель, з’являвся цей мізерний чоловічок.

Ходить по майстерні, проводку оглядає, розетки і штепселі перевіряє. Оглядає софіти й рефлектори. Ще він ні-ні та й зупиниться і зазирне до наших мольбертів. Коли ж ставили чоловічу натуру, новий електрик не з’являвся. Хоча саме тоді ми вмикали софіти. Тут нас перевели на інший поверх. Дали нам дві суміжних кімнати через один вихід до коридору.

Сиджу якось на великій перерві в другій кімнаті. Уся братія поперла до інститутської їдальні. А я кайфую – жую бабусині бутерброди та запиваю чаєм із термоса. І чую – хтось зайшов і походжає в першій кімнаті й мольбертів наче торкається. З чашкою чаю виходжу туди. А там походжає наш електрик і приглядається до акварелей з нашої пишнотілої Лєни.

– Що, подобається? – питаю.

– Га?! – Аж підстрибує чоловік від несподіванки. – Я, я… а я тут, бо мені казали, що у вас кип’ятильник, а це не дозволено…

– Немає у нас ні електрочайників, ні кип’ятильників.

– А от ви ж гарячий чай п’єте…

– Термос, чоловіче, термос. Хороший китайський термос.

– А… То, значить, у вас нічого немає?

– Немає, немає!

Чоловічок ще раз зиркає на пишне тіло нашої натурниці й швидко та тихо вислизає в коридор…

Якось мене через всякі коридори, сходи вниз і вгору, через всілякі переходи, занесло під самий дах до столярної майстерні.

Спускаюсь я назад. І назустріч мені в напівтемряві піднімається полотно з оголеною натурою. Полотно темне, коричнево-вохристе. Чи то запилене, чи пожухле. Носія полотна я не бачу, мені оголена натурниця його закриває.

Бачу лише ручки, що вчепились у підрамник.

Якось розминаюсь на сходах із цим живописом. Озираюсь і бачу – та то ж наш недомірок-електрик.

Що я подумав тоді? А от що: «Цей недомірок не педераст… Чи не поцупив він у тітоньки Варі це старе полотно?»

Тітонька Варя мала свою майстерню-миєчну у правому крилі в глибокому вогкому підвалі. Там вона відмивала гарячою водою та якимись розчинами непотрібні живописні роботи.

Перетягувала відмите полотно по-новому на підрамник, проклеювала й ґрунтувала під нову роботу. Якось я в неї там пробув із півгодини… Жах! Парке повітря з густим смородом столярного клею, терпентини, розмоченої крейди та ще різних лаків і оліфи. Там тих підрамників було стільки, що вони й перед майстернею штабелями стояли.

Подумав, спускаючись на свій поверх, що треба було б спитати в тітоньки Варі, чи не брав у неї електрик не помите полотно. Але так і не спитав, бо закрутився зі своїми гравюрами.

Електрик продовжував вигулькувати в тих майстернях, де ставили постановки з оголеною жіночою натурою. Тож мені стало ясно, що цей чоловічок із підмальованими бровами не педераст і нічого не збирається поцупити в хлопців. Як я це зрозумів, то мене вже більше він не цікавив.

Та коли кінчався опалювальний сезон, а значить, і постановки оголеної натури, сталась халепа з тим електриком.

Галина Пилипівна розповідала й сміялась. Виявляється, що наш електрик підвалював до дівчат і жінок. Відрекомендовувався як завкафедрою натури. І запрошував їх на співбесіду, щоб узяти натурницею.

Свою майстерню після свого попередника він вичистив, відрихтував і обвішав малюнками-акварелями й олійними полотнами. Десь і ширму дістав. Знаходилися ті, що приходили до нього на співбесіди. Він їх роздягав і довго оглядав у різних позах: мовляв, станьте так, як на тому малюнку, потім – на тому, і ще – на ось цьому. І так далі… Записував їхні дані в «журнал». І просив прийти негайно, як тільки він їх сповістить про постановку.

Звичайно ж, він нікого не сповіщав. А нові претендентки все приходили й приходили. Поки не натрапив на одну дамочку. Як і всі, вона чекала й чекала. А потім їй урвався терпець і вона з’явилася в інституті. І почала вимагати, щоб її взяли натурницею. Дамочці сказали, що вони не можуть її взяти, бо вона не підходить. Та страшенно обурилась і, як усякий совок, поперлася до парткому. Там все й виклала в деталях. І заявила, що ще піде в райком.

Наш залізний ректор Олександр Софронович страшенно обурився. А що перед тим він облажався у Москві на зборах в Академії мистецтв, то шаленів від найменшого натяку на скандал у своїй вотчині. І наказав Миколі Семеновичу провести розслідування. Що й було чітко й швидко виконано. Електрика-«золотаря» враз виперли. Майстерню від усіх «раритетів» вичистили, і знов у ній стало брудно, як у будь-якій робочій майстерні.

А от у самого Миколи Семеновича теж була халепа з натурницею. Справжньою, а не пацієнткою Павловської.

Жив Микола Семенович у самому інституті, як казали, на чорному дворі. Туди можна було потрапити через усякі переходи й сходи із головного корпусу і ззовні, обійшовши весь здоровенний будинок. Чи він мешкав в одній чи у двох кімнатах, не знаю, бо я в нього в гостях не бував. Мав Микола Семенович жінку й доньку. Не свою. Чи вона була жінчина дитина, чи взяли з дитбудинку. Не знаю, не цікавився особливо. Усі казали, що в його жінки діти від нього не в’язались. Та був він чоловік у добрій формі й постійно перчив одну натурницю. Як і наша Лєна, була вона пухкенька та з вибіленим волоссям. І звали її теж Лєною. Довго вони з нею злягалися, аж поки Лєна почала скиглити, щоб він кинув жінку й одружився з нею.

Микола Семенович шворив її, шворив, а кинути жінку та доньку й не збирався.

Вона оголосила, що вагітна. Але на Миколу Семеновича це не подіяло. Тоді вона, як і годилось обдуреній жінці, подалась до парткому. І чого тільки не понаписувала. Це стало зразу ж відомо тодішньому шефові – Сергію Олексійовичу Григор’єву. А всі ректори цінували ділові якості Миколи Семеновича. Покликав Сергій Олексійович до себе Миколу Семеновича й каже йому, що скарга в партком надійшла. Треба терміново владнати діло.

На другий день Микола Семенович приніс медичну довідку з двома печатками. Довідка свідчила, що Микола Семенович в результаті дорожньої аварії у віці 15 років пошкодив прутня і, взагалі, не здатен злягатися із жінками.

Білявку Лєну моментально виперли. І кого далі пестив наш «інвалід» – не знаю.

Але ця історія з Лєною скінчилась лише тоді, як Сергій Олексійович потрапив у немилість до вищої влади й змушений був передати всі справи. Коли він витяг із сейфу свої папери, в очі його впала саме та медична довідка, яка врятувала Миколу Семеновича від скандалу. Довідка лягла догори ногами, і Сергій Олексійович прочитав текст печаток. Одна печатка була районної автоінспекції, а друга – міської автоінспекції.

Отакі бували в нас історії з натурницями.

Літо 63

Кілька років тому зайшов до однієї «іноземної» контори. І зразу впала мені в очі дуже детальна карта Подніпров’я. На ній по дніпрових берегах сповзали жовті плями. Радіація. Мені наче під дих ужучило, коли я зауважив найбільшу соплю в Каневі. Таки й мій улюблений Канів засрано, припорошено отруйним пилом… Той Канів, щедрий і яскравий, у якому мені було так добре, так весело, а часом і не дуже…

От хоча б практика 1963 року… Під самий кінець дня треба підписати папірці в канцелярії. Стою в прохолодному вестибюлі, і так мені не хочеться на розпечений асфальт виходити, бо тоді червень у Києві був такий спекотний, як і цього року. Усе, що могло, на городах попеклося від шаленого сонця, і знали всі – неврожай. А чи буде голодуха – то час покаже.

Коли ось у повній тиші величезного будинку гучно рипнули двері, і вгорі на сходах постав ректор. У кремовому чесучевому костюмі та капроновому легенькому капелюсі. Дзеркально виголене обличчя. Пронизливий погляд з-за круглих скелець. Лише на переніссі сяє (і то завжди) тонка золота смужка… Умів себе виставляти на людях. Справжній був гвардієць із номенклатурної кошари.

– Де у вас практика?

– Та в Каневі…

– Знов у Канів потягло?.. Дивіться мені там.

– Та я тихо сидітиму. Знайду собі якусь дівчину, і ніякої самодіяльності.

– Е-е-е… Знайдіть краще молодицю. І вам легше, і мені не буде зайвих клопотів.

Я, здається, аж очі вирячив від прагматичної мудрості ректора. А він вже поважно поніс повз мене свою рівну напружену поставу до дверей… Владний був чоловік. Але, дивна річ, до мене ставився наче з якоюсь зацікавленістю та незрозумілою симпатією. Це тим більше дивно, бо через мене він мав клопіт. Це тоді, коли я в 60 році влаштував «відкриття» місточка через неглибокий ярок під нашою канівською базою. Відкриття пройшло на кшталт відкриття пісуару у французькому фільмі «Скандал у Клошмерлі»… Потім через рік в одній інститутській майстерні через недопалок сталась пожежа. І ректор виключив, здається, двох студентів за куріння в майстернях. І всім було суворо заборонено курити в інституті. Крім туалету…! І треба ж – десь через тиждень застукав мене ректор зі смердючою кубинською сигарою в зубах під дверима бібліотеки. І тільки насварив: «Що ви весь час прикидаєтесь?! Ви ж розумна людина… Ідіть!»

І от саме того вечора, коли я на палубі пароплава «Іван Котляревський» споглядав Дніпрові кручі, мій ректор урізав дуба. Перед телевізором. Від хвилювання й радості, що кияни роздовбали під горіх якусь знамениту московську команду.

Отже, сонце ще й не витнулось з-за лівого низького берега, як «Котляревський» запустив гудка стоголосою луною межи золотими кручами, розвернувся проти течії. Ще трохи гучним ляпанням побурив жовтаву воду й притерся до почавленого боку дебаркадера.

Разом із галасливим натовпом «іногородніх турістов» я пройшов повз здоровенну чергу похмурих сірих людей. Це мешканці славного присілка Бессарабії. Вони чекали, коли буфетниця з «Котляревського» почне продавати хліб. Хто спізнився, той підходив і питав: «Хто крайній?», йому без усмішки відповідали: «Шевченко. Ставайте».

Я вірю в перший раз. Так було й того дня. Кинув я речі у своїх хазяїв, схопив альбома й униз, до рибальського стану, бо ще з «Котляревського» побачив, як у затоку втягуються одна за одною гостроносі смолені довбанки. Це рибалки поверталися після нічного лову.

І як ото завівся з першого ранку бігати скрізь і малювати, так і до останнього вечора гасав по всіх кутках Бессарабії та навколишніх горах і яругах.

А особливо вдалим було 23 червня. Ще на зорі написав два етюди, потім робив начерки з дівчаток-купальниць. А тоді ще й Гриць Салюк перевіз мене через затоку, і я з піщаної, розпеченої нищівним сонцем коси малював панораму правого берега з усіма його кручами, купами дерев і знаменитою Лисою горою.

Ще й обіду не було, як я уже скінчив малюнок і дерся крутими стежками до свого житла. Тільки відкупорив пляшку мінеральної, щоб хоч трохи збити згагу, коли чую, як з-за дерев, з-під нашої бази задзвеніли струни бандури. Однією рукою за пляшку, другою за торбу з причандаллям – і мерщій до бази.

За рогом у блакитній мерехтливій тіні від тонколистої верби сидить бандурист. Навколо нього примостились першокурсники й шкрябають, хто олівцем, хто сангіною, хто вугіллям по великих аркушах.

І я приєднуюся до них. Тільки в мене аркушики паперу менші за учнівський зошит, а теслярський олівець заточено лопаткою.

Першокурсники-салаги, хоч деякі з них і старші за мене, скривились, як я підкотився до гурту.

Яких-небудь три роки в різниці набору, а вже в них немає ніякого бажання навчитися, набратися чогось у старших. Зовсім не те, що мої однокашники. Ми завжди намагалися наблизитись до старших і щось у них підгледіти. Вусатий бандурист скоса й невдоволено оглянув мене та більше й не зиркав.

Міцними засмаглими пальцями торсав струни й співав, промовляв наче не до слухачів, а до своєї бандури. Малюнок олівцем теслярським зробив миттю і мерщій схопився за пензель і туш.

Тут бандурист перервав гру, прокашлявся й ще раз неприязно позирнув на мою персону.

Я тоді носив вузенькі штанці сірі із декоративними, чорною та білою, латками на колінах, бриль-сомбреро, на шиї строката хустка та ще й на пальцях срібні перстені. Воно, як для 63, року не зовсім звично і не «по-нашому». Тут цей пишновусий дід у дешевенькому, але дуже охайному піджачку й питає:

– А щоб ви, хлопці, ще хотіли послухати?

Поки хтось додумав і заїкнувся, я й вихопився:

– Та про Саву Чалого. Га?

Бандурист пожвавішав лицем і глипнув на мене з якоюсь чи то недовірою, чи то насмішкою.

– А нагадай мені, які там перші слова…

 
– Ой був на Січі старий козак
на прізвище Чалий…
Та викохав сина Саву козакам на славу…
 

І не встиг я доспівати останнє слово, як старий вдарив по струнах і повів далі знамениту пісню про одного з наших славних запроданців. Тепер уже бандурист перезирався зо мною, посміхався до мене.

Одна мелодія дзвеніла за другою. І гурт усе збільшувався, бо наближався час обіду.

І раптом з-за високого цегляного цоколю вискочила темна постать.

– Что здесь происходит? Здесь нельзя! Уходите, уходите…

Отак з’явився Юлій Миколайович Ятченко – один з керівників літньої практики.

Що він чогось перелякався, дуже нервує, я зразу побачив по його червоному обличчю. Цей охайненький блондин нічого не міг із собою вдіяти – коли він потрапляв у щось неприємне, то червонів, як рак. Я його знав ще по художній школі, але він там довго не втримався. Характеру не вистачило. Хоч мав за собою підтримку найсильнішого на той час клану Сергія Григор’єва. Із Юліком (так завжди й усі його називали) панькалися дуже довго. Він і позував для «позитивних» героїв в епохальних полотнах Сергія Олексійовича, і був зразковим студентом, сталінським стипендіатом. Але чомусь великих надій свого «ґодфазера» не виправдав. Увесь його талант так і сховався в студентських постановках.

Хоч і невдоволено щось мурмотіли салаги, але почали розповзатись. Ось тоді мене й угледів Юлік.

– Это вы устроили?.. Это вы его привели?.. Сейчас же уходите! И больше не смейте и ногой ступать на базу. Иначе я сообщу в Киев!..

Я мовчки пішов до тітоньки Варвари обідати. Сьорбаючи борщик, розповів їй про сьогоднішню халепу.

– Та то ж Никін Прудкий. Він наш, канівський. Я ще молода була, а він вже грав. Йому більше сімдесяти… Той Никін такий, що завжди щось вигадає. Ото Никін робив на пристані у Черкасах. А я тоді до брата їздила. Приходимо на вокзал річковий, а пароплав якраз відвалив від пристані. Коли тут Никін. «Вам у Канів?» – «Ага. Тільки вже пароплав…» Він тоді як закричить капітанові: «Гей! Бочку з гасом не взяли! Та й рано відчалили! Приставай!» Пристав пароплав до бону. Не біля пристані. Чоловік мене штовхає: «Побігли!..» Ми на пароплав ускочили. А капітан кричить: «Де там гас?» – «Та он той гас – він же канівський, і ті, що сіли – канівські!» – боцман йому кричить. Посміявся капітан, відчалили й поїхали… Ти його, як випаде, спитай, як він «Комунар» рятував…

Нагода трапилась того ж дня, і я попрохав бандуриста розповісти, як він «Комунара» рятував.

– О! То була ціла катастрохва. Пробився той «Комунар» біля Ставища. Геть тобі одним бортом сів у воду. Я бачу – на тій стороні – уже геть у воді. Я кинув роботу – і в човна-довбанку, і до них. А вони, уся команда, видохлися, бо цукор з трюмів носили. Капітан до мене: «Тільки ви нас можете врятувати! Зробіть колодязі…» Бо як поставити колодязі, розумієш, на пробоїни, він дійде й до порту в Києві. А коли викличуть рятувальний катер, то вони всі підуть під суд… Я кажу їм: «Давайте дерево. Зроблю». – «Нема в нас ні дерева, ні грошей». Я виклав свої. Поїхав. Закупив дерева. На носу поставив колодязь. А на кормі повно води – по пояс. А тут ніч – годин одинадцять. Я кажу: «Не можу колодязя робити, поки не викачали воду». – «Ми, – кажуть, – не можемо. Сил вже нема». Я тоді переїхав у Ставище. А ніч. Вітер, дощ. Як крикну: «Горить! Пожежа!» Повискакували чоловік з дванадцять з від рами: «Де?!! Що?» – «Он, – кажу, – “Комунар” аварію терпить!» А там вогник блимає… А так би не повискакували… До берега дійшли. Кричати – на тій стороні не почують. Кажу: «Підождіть – зараз у Канів пароплав ітиме». Схопив я дошку з млина перевозного – замахав пароплаву: «На рятунок “Комунара” везіть!!!» Одвезли. Викачали воду. Зробив колодязь. Повернули мої 10 карбованців, що на дерево витратив. Спасибі та й годі… Але, правда, брехати не буду, завжди на тому пароплаві без квитка їздив.

Отакий фартовий був для мене спекотний день 23 червня 63 року. І малюнки добрі зробив, і з дивним чоловіком запізнався.

А йому того дня не дуже таланило. Від Могили якийсь місцевий мент-манкурт зігнав, щоб він бува чого-такого не заспівав.

Та Никін Прудкий не сумував. Сказав мені:

– Хіба мені вперше, що ганяють? Недавно, місяців десь два, задумав піти в те село, де я за німців грав на бандурі. Довідатися, чи хто живий. І дати там концерт, і подякувати тим людям, що мене спасли. Але голова сільради, жінка, не дозволила грати…