Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Світла і тіні над Загір’ям

Над Загір’ям стояла ясна липнева днина. Повітря пересякле було пахощами розквітлих лип. Липи обсипані були квіттям так, що й змінили барву з зеленої на ясно золоту. Гул бджіл не вгавав. Здавалося, що роботящі комахи всього світу злетіли в город пана Олешича. Стояли тихо липи, ніби боялися ворухнути листком, щоб не сполошити численних гостей, що прилетіли до них на солодкі медові жнива. Мовчав і темний сосновий ліс, що докотився аж до самої огорожі.

Сонце почало вже другу половину своєї денної дороги, коли на подвір’ї заскрипіли колеса візка, що його тягнули два сиві коники.

На цей звук зразу ж вийшла з хати на ґанок старша жінка, рухлива, жива, чистенько вдягнена і, спершися на поруччя, дивилася вниз, поки коні не зупиняться перед сходами.

– Христю, де ти так довго барилася? – спитала, заки та вспіла зійти з візка.

– Я була в Климівці, мамо – відповіла Христя, відкидаючи золоте волосся з-над чола. – Ах, мамо, як там гарно в лісі! Ми збирали ліки. Я в тому лісі була сьогодні перший раз.

– Але так довго, дитинко! Ми ждемо вже й ждемо з обідом, а тебе, як нема, так нема!

– Не гнівайтеся, мамо! Годі було скоріше. І ось я вже є – засміялася, цілуючи маму в руку і в лице. Мама хотіла сердито дивитися на доню, але риски біля кінчиків уст та блиск очей зраджували, що вона зовсім не сердита. Христя знала ті дорогі їй риски біля кінчиків уст і знала вираз очей своєї мами.

– А, повертаючись із Климівки, я ще вступила до Мокрини.

– Як же там із нею?

– Ліпше вже. Вже ходить. Тільки ще кашляє потрохи і скаржиться, що в грудях тисне.

– Лишила їй те, що приготовила?

– Лишила й ліки привезла від добродія. Аж розплакалася старенька, коли мене побачила.

– Бідна стара жінка. Ходи ж, Христю. Батько ждав, ждав на обід і вийшов.

Увійшли з ґанку до великих сіней, де були тінь і холод. Долівка вимощена тут була широкими, плоскими каменями, споєними глиною. Із сіней вели двері праворуч до просторої кухні й челядної, ліворуч до їдальні старого дворища. За цими першими дверми ліворуч була велика кам’яна піч, що огрівала дві кімнати, двері до пивниці, двері до комори, де на печі для вудження м’яса вудилися саме шинки, виповняючи своїм запахом цілі сіни. Кінчилися сіни дверми, що виходили до городу з квітками, до пасіки та на город із зелениною та городиною, що його управляла пані Олешичева на горбку, за зеленою стіною старезних лип.

Христя відчинила двері й увійшла до їдальні з низькою стелею, чисто вибіленими стінами, чистою долівкою, вкритою доморобним сіряком та шкурами звірят. У кімнаті знаходилися широкі лави з липового білого дерева, широкі стільці з вирізуваним опертям, прегарні роги оленя на стіні й образ Богоматері між вікнами. Над входовими дверми грізно насупилася велика ведмежа голова.

Христя перейшла до своєї кімнати, маленької, чистої, з одним вікном на липи і квітник. Швидко перебігла її і ввійшла до кімнати батьків. Але тут батька не застала, тому перейшла дальше до просторої гостинної, з двома вікнами, прикрашеної вишивками й килимами, здебільша її роботи. На стіні від сіней, де не було ні дверей, ні вікон, висіла різнородна зброя пана Олешича, його батька та його предків. Цілий арсенал. У кутку стояв повний панцерний виряд із наручниками, наголінниками та шоломом. Робило це здалека враження, немов би справжній, живий лицар із давніх часів, утомившися дорогою, сперся об стіну, щоб припочити.

На стіні, на великому дорогому перському килимі, висіли по боках два півпанцері, з яких один був гарної, – чистої мілянської роботи. Довгий, тяжкий, обосічний меч, із головнею на обидві руки, висів на середині килима, а поруч нього розмістилися шаблі в багатих піхвах, ятагани, кинджали, лук зі сталі та слонової кости, арбалет, довгі, золотими бляшками викладені турецькі пістолі, пістолі італійської роботи, семип’яденні турецькі самопали, німецькі мушкети, рушниці, вироблювані в Англії, скромні з вигляду, але незрівняні в якості, оздобні роги на порох, сагайдак, повний пернатих стріл та й інша зброя, що губилася між іншими.

В куті, з другого боку тієї ж стіни, на зручно оздобному стільці лежало кованим сріблом прикрашене бойове сідло та багатий виряд на коня. Був це куток батька. Христя шанувала його, а він сам гордився ним, як реліквіями, що свідчили про багату минулість колись можного, тепер зубожілого старинного роду.

Батька й там не було.

Христя пішла в город, заглянула до пасіки, потім стежкою серед лип пустилася аж до лісу, розглядаючись на дорозі й не зустрічаючи нікого.

Знайшла батька тільки по другому боці хати біля стога, де саме складали висушене на сіножаті сіно. Взяла його під руку і обидвоє рушили додому. Коли минули густі кущі черемшини і серед лип побачили білий дім перед собою, Олешич пристанув.

– Кращого кутка, Христю – промовив – як оте наше Загір’я, не легко знайти. Бідне то, ялове, пісок та ліс, але я того не віддав би за жадні панські фортуни. Для чужих, воно, доню, не лакомий кусок, але для мене дорожче, ніж усі чорноземи, що вщерть просякли неповинною кров’ю. Тут у нас немає ні зависти, ні злоби, ні ложі; ми тут усі, як браття, як ближні, як одна велика родина.

Попри два муровані, вибілені стовпи ступили на кам’яні сходи, які вели до ґанку, де вже чекала їх пані Олешичева.

– Мама жде! – всміхнулася Христя.

– Жде і гнівається, що не приходите. Обід стигне. Ходіть уже раз!

Але пан Олешич не спішився. Вийшов поволі сходами на ґанок, прийшов до жінки й обняв її однією рукою.

– Чи бачиш, мамо, скільки бджіл злетіло тут на наші липи? Гудять та гудять! А меду вже в пнях!.. Від долу догори. Все заложено!

– Треба буде нових бочок на мед, бо тамті вже повні.

– Так, тільки хто їх зробить?

– До Світенка дай.

Олешич похитав головою.

– Світенка нема.

– Де ж він?

– Поїхав з іншими.

– Куди?

– У Бар. Олешич присів на ослоні і став пересувати рукою по різьбленах штахетках ґанку. Тільки по хвилині став говорити далі.

– У Бар поїхали. Інші в Житомир. Щось твориться...

Жиди втікають до міст, польська шляхта також, а що нам робити?

Пані Олешичева стала старанно стріпувати неіснуючі порошинки на своєму фартушку.

– Бог милосердний – промовила. – Скільки то воєн було, скільки разів татари нападали, а Загір’я все те минало. Ні тут доріг, ні тут багатств, ні грабувати нема що. По що підуть? Прошумить буря кудись боком і знову стане тихо. Я думаю про Адама. Де він то і що з ним? Жадної вістки не було. Боже, Боже, дай, щоб він цілий вернувся з тієї біди.

– Страшні речі говорять люди – промовив по хвилинці мовчанки Олешич – про Кривоноса й інших отаманів, що тут прийшли з руки Хмельницького. Тепер іще більше занепокоїлись, коли рознеслася вістка, що князь Вишневецький перейшов із Білорусі сюди. Один палить, руйнує, нищить. Другий катує винних і невинних. У Тульчині князя Януша Четвертинського повстанці жорстоко замордували, його жінку, княгиню зі собою забираючи. Немирів уже перед трьома тижнями впав у руки Кривоноса. Кажуть, що всі жиди, які там схоронилися, погинули. А було їх там, кажуть, багато тисяч. Тепер ізнову свіжі вістки: Житомир зайняв князь Вишневецький. Люди говорять, що він хоче йти на Брацлавщину, до тих великих маєтків князів Збаразьких. Князя Збаразького, як знаєш, нема вже кілька років між живими, і його дітьми та маєтком опікувався Вишневецький. Коли так, то хто знає, чи його дорога не піде через Загір’я, бо сюди найзручніше.

Пані Олешичева відвела очі від свого фартушка й піднялася з лавки.

– Ходіть уже їсти. Бог із нами. Бог із Адамом. Бог рішить усе, не ми.

Ніхто з них не сподівався, що це рішення прийде так нагло й неждано.

У Барі

Поволі вставало червоне сонце над димами й згарищами Бару. Дим із передмість, які стояли в огні, мішався з раннім туманом, що підносився з численних ставів довкола твердині й тяжко клався на заніміле місто. По вулицях мертві тіла людей і коней загороджували дорогу. Розбиті вози, гармати, поламана та понівечена зброя, купи сіна, гною від довгого постою кінних частин валялися кругом. Біля брам та мурів міста й замку, там, де йшов найзавзятіший бій, лежали цілі купи людських тіл. Кров обох народів, мішана здавна, змішалася тут докладно. Місцями по обдертих трупах не можна було пізнати, хто він: українець, чи поляк, козак, чи оборонець твердині.

Тяжкий сморід підіймався над цілим містом. По порожніх хатах, без вікон, без дверей, без мешканців, гуляв безкарно вітер, снувалися здичавілі собаки. Страшна мара знищення та смерти взяла в свої обійми недавно ще таке людне й таке багате місто. На ставах, які з трьох боків оточували барську твердиню, плавали ще покинуті, порозбивані сплави та гуляй – городини, при помочі яких повів Нечай приступ на місто. В місцях, де доступу до міста боронила драгунія королевича, труп лежав на трупі – густо. По ставах плавали ще тіла, посинілі, набряклі, вонючі, затруюючи воду й повітря. На всьому лежало жахливе тавро воєнного страхіття.

– “Заки дійду до Паволочі, Бар мусиш узяти!” – казав Хмельницький. І справді. Заки гетьманські війська дійшли до Паволочі, Бар упав. Упав у жорстокій боротьбі, захлистуючись пролитою кров'ю.

По дорозі і в час приготування до наступу на твердиню, приєдналось до брацлавського полку багато повстанських ватаг, що їх Нечай частинно включив до своїх сотень, частинно залишив під отамануванням повстанських отаманів. Вони взяли на себе перший нищівний вогонь оборонців і вони то, не знаючи ні послуху, ні порядку й дисципліни, перші після здобуття міста влаштували погром, що його Нечай намагався уникнути.

В п’ятницю до схід сонця почався наступ. А як сонце заходило, то вже і місто, все у вогні, і кріпкий оборонний замок були в козацьких руках. Воєнна добич була незвичайно велика, бо тут, як до найсильнішої твердині на схід від Кам’янця Подільського схоронилася велика сила шляхти, жидів і міщан з усім рухомим майном. Але найбільше тішився Нечай воєнними спорудами та зброєю. Самих гармат, що їх міг ужити в полі, забрав вісімнадцять, не враховуючи гармат, що були призначені до оборони замку. Олова, пороху, гарматних стрілен було також доволі. Від німецької наємної піхоти, вибитої докраю, припало на користь полку поверх тисяча нових, мало вживаних мушкетів. Крім того в руки Нечаєвого війська дісталися: ввесь виряд королівської драгунії, безліч возів та коней. Полк, який і досі був непогано озброєний, мав тепер подостатком і зброї, і амуніції, і харчів.

Ввечорі у п’ятницю старшини, вкриті кров’ю й потомлені докраю, зійшлися на нараду до замку. Там у пишній кімнаті пана Потоцького говорив Нечай:

– Бар, це ключ до цілого Поділля. Хто має Бар, має Поділля. Тому то поляки так його укріплювали. Бару нам із рук не пустити. Зброї в Барі ми знайшли доволі. Гармат, фальконетів і моздірів більше, як їх було в цілому коронному війську обох коронних гетьманів. Ручної зброї маємо стільки, що й два реґіменти піхоти можна б уформувати... і маю надію, що ми це зробимо. Ти, Зеленський, із пішими сотнями залишишся покищо в Барі. Обсадиш також Немирів, Тульчин, Ярмолинці та інші містечка. До піхоти треба щиро прикластись.

– А що з гарматами? – спитав Байбуза.

– Є вісімнадцять легких гармат, крім фортечних або тяжчих. Легкі гармати я беру з собою. Вони нам придадуться. За все інше потурбується Зеленський. Як там із нашими? Багато втрат?

Заговорив Красносельський:

– Шпаченко ранений. Куля застрягла в стегні. Найбільше впало повстанців, бо вони не слухали приказів і, як сліпі, дерлися в огонь. Габач ранений, кажуть, погано.

– Габач? Шкода. Що з його людьми?

– Ще годі сказати, полковнику – відповів Красносельський.

– Маковський!

– Слухаю, полковнику.

– Твори сотню з них.

– Гаразд, полковнику, – відповів задоволений Маковський. Нечай повів поглядом по всіх присутніх, немов когось шукаючи.

– Не бачили Олешича?

– Ранений у ногу. Либонь кість розтрощена.

– Де він? – спитав неспокійно Нечай.

– Він був із моєю сотнею – відізвався Байбуза. – Я тобі дам скоро вістку, полковнику.

Ще тієї самої ночі на возі, вимощенім сіном, запряженім у добрі, випочаті коні, від’їхав молодий Олешич до Загір’я в товаристві кількох загір’ян, що були в повстанському загоні.

Заграва

Щораз більше тривожних вістей стало долітати до старого дому в Загір’ї. Грізні страхіття воєнної бурі, що розшаліла з усією силою над Україною, добирались й у ту тиху, лісами захищену сторону. Чи то сосна сосні передавала вісті? Чи то їх птахи на крилах несли? Чи то їх вітер перекидав просто із здобутих міст, із спалених сіл? Досить, що ці вісті росли, громадилися, приходили одні страшніші одних, може й перебільшені, як то завжди буває, може не всі правдиві. Але було між ними багато правдивих, неперебільшених.

Полонне впало і скупалося у власній крові. Кривоніс... Кривоніс меч гніву ніс, мечем косив, в огні бродив щораз дальше через Погребище, Махнівку, Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріччя, Острог і багато, багато інших міст і містечок. Настав день суду для поляків, для шляхти, для всіх, хто проливав кров невинного народу. Народ, розпалений гнівом, жадний пімсти, гуртувався біля Кривоноса. І нові слухи:

Із-за болотнистої Прип’яті, через грузьку пинську землю, на підмоклих доріжках, крізь глухі ліси вдерся в Україну князь Ярема, пан на Вишнівці і на Лубнях, “воєвода руський”, запроданець, відступник від віри й народу, запеклий ворог козацтва.

Махнівку, Погребище, Немирів і всі села й міста, що поклалися на його шляху, скривавив жорстокими карами, судами, помстою на ринках міст і на майданах сіл, лісом палів із застромленими на них людськими тілами.

Тисячі відрубаних рук, ніг, незліченні очей позбавлені сліпці залишалися на його шляху. Так проходив країною демон війни, безжалісний, нелюдяний, божевільний.

В Загір’ї тим часом життя плило, як і досі. Було тихо. Не було ні війська, ні повстанців, ні насильства. Ті, що хотіли йти в повстання, пішли і часто перед відходом приходили до Олешича за порадою та з проханням заопікуватись їхніми ріднями. Більшість сиділа на місці, неспокійна, насторожена. Люди збиралися на наради й приносили вістки зі світу в дім Олешичів. В Олешичів також зайшли зміни. Зник давній, спокійний, радісний настрій, що панував там у днях, як далеко Христя могла сягнути пам’яттю. Олешич ходив зажурений, часто подразнений. Нерідко ставав перед своїм малим арсеналом, збирав найближчих сусідів та парубків із дальших околиць, розділював між них мушкети й самопали, оглядав коні, затрачуючи всю охоту до господарських справ, за якими колись залюбки побивався. З обличчя пані Олешичевої сплила давня усмішка щасливої матері. Її волосся посивіло, але вона стала ще рухливішою, перебираючи на себе, в додатку до всіх давніх хатніх зайнять, іще й догляд над жнивами.

Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.

Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.

Всі троє вийшли на ґанок.

– Адаме! – скрикнула нараз пані Олешичева, збігаючи по сходах і припадаючи до воза.

– Мамо! Ой, мамо! – прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.

Адама знесли обережно з воза й понесли додому.

Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.

– Прокопе! – Звернувся до молодого наймита – запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його тут! Скажи, що мій син ранений.

Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.

Адам простяг руку й поклав на батькову.

– Коліно? – спитав батько.

– Коліно.

– Де?

– Під Баром.

– Під Баром? – спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?

– Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.

– Але ти... Але ти не був ранений тоді?

– Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!

– Хто? Хмельницький?

– Хмельницький – так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.

– Що ти там робив? Як це сталось?

– Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.

– Коли це було?

– В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.

Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:

– Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?

– Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.

В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.

– А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?

Син блідо всміхнувся.

– Болить, батьку.

– Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.

Ввійшла пані Олешичева.

– Ти, тату, краще не муч його. Він, бідний, утомлений, потребує спочинку, по пана Климовського післав?

– Післав. Він зараз десь прибуде.

– То йди тепер і поговори з людьми, що привезли Адама. А він нехай відпочиває.

Тим часом до просторих сіней зійшлося багато людей. Були ті, що повернулися з-під Бару, були сусіди, були свояки тих із-під Бару і всі, хто тільки вже вчув новину. В середині гурту стояв Савич, один із тих, що повернулися з-під Бару, і розказував.

Коли побачив Олешича, почав наново:

– Ми були в загоні Габача. Ще в середу ми зустрілися з полковником Нечаєм, що з цілим полком ішов туди. Що за військо! Люди, коби ви бачили! Він нас усіх прилучив до себе. В четвер ми станули під Ба ром. Думали, будемо облягати місто, бо знаєте, що там за мури, який замок і скільки в ньому війська. Але ще вночі прийшов приказ від Нечая, що до світанку сплави мають бути готові. Прийшлось розбирати хати, клуні, плоти, бо де ж стільки дощок набрати? А вістові з полку йшли і йшли.

Інші ладили гуляй-городини, то на колесах, що мали йти по землі, то таки на великих сплавах. Люди!... і те все за одну ніч! Ви розумієте?. . Ціле військо замінилося в столярів, стельмахів, теслів, майстрів. Кажу вам: ціле село пішло на це. Всі хати! Люди стали плакати, так іще на них нагримали. Ще сонце не зійшло, як усе вже було готове на воді. Тоді й почалося! Боже, що то за гук був, що за крик! Скільки вбитих, потоплених, поранених. Але ніхто не нарікав. Кожний знав, за що б’ються. Лізли люди на мури, як та комашня. Раз долізли, ляхи скинули у воду, гуляй-городини потопили, сплави понищили. Другий раз вдерлися і вже не пустили.

– Ото! – не втерпів хтось захоплений із гурту.

– Бар так узяти! Такі мури!

– Я завжди казав, чуєте, що нема, як козацьке військо.

Савич почав ізнову:

– То правда. Нема такого війська, як козацьке. Але, либонь немає й другого такого полковника, як Нечай. Кажуть: він сам характерник, бо люди бачили його при головній брамі, як дерлися на стіни, і в тому самому часі він був із нами на найвищій гуляй – городині. В самій сорочці, шабля при боці, без шапки. Де ступив, валилися ляхи, як ті снопи.

– А що з замком? – запитав Олешич.

– Замок упав зараз уполудне. Якось так дивно це склалося, пане. Коли ми здобули місто й вибили залогу, Нечай зібрав людей і пішов на замок. Так само в сорочці, без шапки, з голою шаблею в руці. За ним пішли й ми. Перед брамою замку ми зупинилися. Кожний сподівався, що ляхи почнуть стріляти. І ось Нечай став, підніс шаблю вгору, зробив якийсь знак і... нагло, вірте або й не вірте, брама відчинилась і з самому замку настала страшна стрілянина. Кажуть, що він там мав уже своїх людей, які тільки чекали на знак. Інші говорили, що він їх так заворожив... Але з замком пішло легше, як із містом.

– Де тепер Нечай?

– Коли ми від’їздили, був іще в Барі. Казав вам, пане, сказати, що буде тут скоро.

Як Климовський приїхав, люди розійшлися. Олешич пішов разом із ним до кімнати хворого, пильно й тривожно приглядаючись до всіх його заходів. Той найперше доторкнувся хребтом руки до лиця Адама, глянув на його розіскрені очі, прислухувався до його віддиху. Потім відкинув накривало і глянув на ногу. Хто його не знав добре, нічого по його виду не збагнув би. Але старий Олешич знав його і його серце стиснулося зо страху. Рана виглядала погано. Ціла червоно-синя, нога спухла. В околиці коліна була велика рана. Хоч обмита вже й перев’язана, виділювала тонким струмочком червоно-брудну рідину. Климовський порався коло рани, говорив стиха сам до себе якісь слова латинською мовою. Олешич підхопив тільки слова “inflammatio humoris”, хоч не розумів, що вони значать. Повище коліна опух ішов далі. На вид цього Климовський іще дужче зморщив чоло і ще раз доторкався хребтом руки обох ніг. Потім добув із кошика свої масті, завинув ноги і звернувся до старого Олешича зо словами:

– Треба мені дощини, довгої на два лікті, на три цалі широкої, що не була б тяжка. І полотна треба на бандажі.

Олешич повернувся, щоб вийти.

– Також вовни овечої, м’якої, праної – додав Климовський.

Коли все було готове й полотно потято на перев’язки, Климовський обклав дощину грубою верствою овечої вовни й об’язав бандажами. Потім підклав дощинку під коліно і став завивати новими пов’язками цілу ногу. Коли скінчив, умістив ногу на подушці й спитав Адама:

– А тепер легше?

– Багато легше – відповів хворий. – Не болить так.

– Не рухати його до завтра. Завтра я буду, щоб перев’язати рану. їсти тобі треба, пане Адаме, і не рухати ногою.

Як вийшов із старим Олешичем до сіней, сам затримався і почав говорити:

– Кість розбита кулею. Чи в самому коліні, чи під коліном, не можу сьогодні сказати. А це дуже важливе. Фебріс є і ціла нога спухла. Через те не можна робити ампутації. Коли б так зараз, як його поранили, найбезпечніше було б відтяти ногу. Тепер – пізно. Пане Олешич, усе в руках Бога. Ми будемо робити, що тільки зможемо.

– Думаєш васць, що аж так небезпечно?

– Думаю. Такі рани в коліно завжди небезпечні, головно, коли задавнені.

– Сказати це дружині?

– Треба. Але обережно. Пан Адам не сміє нічого знати, тому службі краще не казати. Я завтра буду.

Климовський від’їхав.

Олешич сів на ганку і без думки глядів перед себе. Як довго так сидів сам не знав. Очунявся тільки на голос пані Олешичевої.

– Я чула, що казав Климовський. Степане, успокійся. Треба мати віру в Бога. Господь зробить так, щоб було добре.

Олешич не відповів. Сидів тихо, дивлячись перед себе. Пані Олешичева також не говорила. Тільки в’язка великих ключів у її руках дзвонила, перериваючи нічну тишу.

Нараз почули тупіт босих ніг на сходах.

Убігла наймичка Марина і, побачивши своїх панів, скрикнула:

– Кушнірі горять!

Олешич схопився з лавки і вийшов на другий бік хати, звідки видно було Кушнірі, великий присілок Загір’я. Там широко, широко на небо клалася червона заграва. Темне небо ясніло, червоніло.

Заграва більшала.

Олешич стояв, мов приворожений. Це не був пожар однієї хати, чи однієї загороди. Це цілий присілок загорів і зразу з усіх боків.

Почув руку на своїх плечах і голос Христі.

– То Вишневецький, тату?

– А хто ж інший палив би село?

На дорозі від річки почувся тупіт численних кінських ніг.

Зашаруділо коло брами і на подвір’я висипались їздці.

Пан Олешич узяв Христю за руку й подався до кімнат.