Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Небажаний гість

– Милостям вашим чолом б’ю! – впали слова з відкритих дверей. Темно було при дверях, бо світло свічок не доходило так далеко і тільки, як висока і кремезна постать увійшла до кімнати та, скинувши шапку, вклонилася глибоко, пан Олешич пізнав.

– А, то вашмосць, пане Забуський!

– Чолом б’ю вашій милості! – повторив Забуський.

– Який це добрий вітер привів вас у наші сторони? – спитав Олешич, не знаючи, чи радіти, чи ні з появи цього несподіваного гостя.

– Війна, ваша милосте, різні дороги знає. Я Богові дякую за те, що допоміг мені заглянути до вашої гостинної хати. А не можу сказати, щоб до Загір’я мене не тягло.

При останніх словах уклонився в бік Христі.

– Мило нам повітати вашмосць пана в нашому вбогому домі. Ще й у таких часах. Сідай, вашмосць і, заки мої приготують закуску, розказуй, що в світі чувати. До нас тут доходять слухи, що велика tempestas розшалілася по краю. Але, Слава Богу, досі в нас було тихо і спокійно.

Забуський відповів коротким немилим сміхом.

– Аж до сьогодні... ваша милість хотів сказати: доки я не заколотив золотого спокою.

Говорячи, водив очима за Христею, доки вона не вийшла з матір’ю з кімнати. Тоді вмовк.

Мовчанка видалася пану Олешичеві довга й томляча. Він не знав, що думати про Забуського, якого й раніше недолюблював. “З ким він прийшов? По чиєму він боці?” – непокоїли думку питання. Славетний степовий отаман Запоріжжя!... І та заграва над Кушнірами, ніби свіжа рана!...

Тим часом Забуський розсівся вигідно в старосвітськім кріслі, витягнув довгі ноги далеко під стіл, руки поклав на столі і приглядався мовчки до срібного ліхтаря, що стояв перед ним. Думками, видно, блукав далеко. Олешич у збентеженні почав стинати ножем ґноти свічок, хоч ця робота й не була потрібна.

Нараз почув голоси в сінях, притишений дівочий сміх і влесливі розтяглі слова:

– Jak panienke wolac’? Jak imie panienki?

– Ксеня.

Олешичеві стало ясно. Забуський передав себе полякам. Глянув на нього.

Їхні погляди зійшлися, схрестилися, як леза шабель і розійшлися.

Після короткого вагання Забуський, не дивлячись на господаря, почав:

– Як вашмосць пан видить, я тепер на службі його королівської милости, чи то нашої славної Речіпосполитої Польської. Кинув я ту зрадливу компанію всіх панів Хмельницьких, Кривоносів, Нечаїв та Кричевських. (Про Богуна, який, а це він знав, доводився родичем Олешичів, вирішив не згадувати). То не для мене! О, ні! То не для мене! Хто хоче йти слідами Павлюка, Сулими, нехай іде! Я не піду. Вони самі там не знають, чого хочуть! Говорять про вольності козацького війська низового, а підняли цілий нарід, усю чернь, ба й багатьох із шляхти. Людьми досвідченими, заслуженими помітують, бо панові Хмельницькому вигідніше оточуватися такими Кривоносами, Ганжами, або такими молодиками, як Нечай. Усі вони виконують його прикази без вагання. Але для людей із розумом, з експерієнцією там місця нема! Ось чому я тут, ваша милосте! Ось чому я прилучився до князя Яреми Вишневецького.

Олешич слухав поневолі. Забуський говорив далі:

– Коли Хмельницький розділював полковницькі пірначі, то перші йшли отакі люди, як Ганжа, Гиря з поспільства, або загорільці, баніти, що вміли підлеститись. Так, так! Уманським полковником став – хто? Ганжа! Білоцерківським? Гиря! Винницьким – Забуський зам’явся, бо згадав запізно про свою постанову – ...Богун. Ну, Богун – на нього не кажу нічого. Але коли я хотів дістати брацлавський полк, то Хмельницький, наче на наругу мені та на глум, дав – кому? Нечаєві! Тому молодому щеняті! Так, якби не було людей розумніших, із більшим досвідом від нього! А для мене? Ха! Для мене, може, якийсь полк на Лівобережжі, якщо буде!.. Чому? Мовляв, тому, що знаю тамті сторони. Ех! Почекайте ви! Сам я стану полки розділювати, побачимо, чи ви будете пірначі носити! І ваші голови!

Забуський умовк і з розмахом відставив ліхтар, що заслонював йому Олешича. Але не міг мовчати довго. Надто глибоко в’їлися заздрість і досада в його горду душу.

– Так – буде ваша милість бачити. Той вогонь згорить скоро. Сам себе спалить. Кривоніс повалить Хмельницького, чернь Кривоноса і тоді... І тоді, ваша милосте, прийде пора на мене. Тоді я буду могти сказати ще слово всім отим Чорнотам і Нечаям!

Олешич мовчав. Не знав узагалі, що йому казати й пощо Забуський про все це говорить. Бачив, що Забуський відрікся повстання через те, що обминув його полковницький уряд. Відчував також із щораз то більшим неспокоєм, що все це в Забуського тільки вступ до чогось, що він собі вже раніше намітив.

– А знає ваша милість – говорив Забуський далі – чому мені так на тому залежало, щоб дістати брацлавський полк? Я думав собі, що буде можна, чи то у воєнну хуртовину, чи в часі спокою, скочити до Загір'я, відідхнути його чистим повітрям і наситити очі вродою доні вашмосці, панни Христини, яку я згоден узяти собі за дружину. Думав я, думав і таки рішив, що кращої від неї гетьманші не було б. Коли ж пан Хмельницький не схотів мені дати брацлавського полку, не схотів того, щоб Забуський помагав йому, – нехай! Я маю на кім спертися! І князь-воєвода Вишневецький і пан брацлавський воєвода, і пан київський воєвода і навіть пан коронний канцлер знають добре про мене і всі вони, їх милості, однієї думки: гетьманом на Запоріжжі маю бути я! Отже, пане Олешич, мій добродію милостивий, дасте ви свою доньку, панну Христину, за майбутнього гетьмана війська запорізького, низового, Семена Забуського?

Поки приголомлений Олешич зміг відповісти, увійшли до кімнати пані Олешичева і Христя разом із Ксенею, несучи на підносах загір`янську шинку, холодну гуску, печену на власній підливі, на меду печені солодкі тіста і великий глиняний кухоль сиченого старого меду. Цілий стіл покрився вмить різними стравами. Ксеня, якої щоки ввесь час горіли живим вогнем, бігала то сюди, то туди, приносила посуд, чарки на мед, а пан Олешич благословив у дусі всю оту метушню, що дозволила йому обтруситись від запаморочливої несподіванки й зібрати думки.

Коли все було готове, пані Олешичева вклонилась гостеві, припрошуючи до їди. Олешич, який з усіх сил хотів проволокти час відповіді, на яку чекав Забуський, спитав:

– Може у вашмосці є ще які підручні офіцери, яких треба б запросити до спільного стола?

Забуський заперечив головою.

– Ті корогви, що тут зо мною, є під моєю командою. Князь воєвода дозволив мені їх забрати на цю виправу. Є ще, правда, полк райтарії ротмістра Бавера, але Бавер говорить тільки по-німецьки й дуже мало розуміє по-польськи. Не розуміючи мови, він і не любить доброї компанії. Але якщо така добра воля ваших милостей, що славляться на цілу околицю своєю старо-шляхетською гостинністю, то пізніше можна буде його попросити. Одначе тепер я хотів би знати відповідь на мою петицію, яку я моєму панові милостивому предложите осмілився.

Олешич, притиснений до муру, сягнув безрадно до своїх вусів, не відповідаючи.

Тоді Забуський повернувся всім своїм широким корпусом у бік пані Олешичевої. Піднісся із стільця і промовив:

– Війна, милостива пані, має свої права, а я слуга Марса. Тому вибачте, ваші милості, що я так спроста, по-військовому до ваших стіп своє прохання складаю. Віддайте мені вашу дочку, панну Христину, за жінку. От і все! От і чому я тут!

Пані Олешичева, сидячи на краєчку стільця, як звичай велів, обома руками натягала білий фартушок, що звикла робити в прикрих для неї хвилинах. Олешич шукав поглядом очей своєї дружини, щоб збагнути її думки. В тій хвилині несподівано відізвалася сама Христя.

– От, чому вашмосць тут! От, чому й Кушнірі пішли з димом!

Після цих слів із зісуненими бровами вийшла з кімнати.

Забуський потемнів, як небо в бурю. Злі вогні вилітали з його косих очей, наче блискавки. Великою рукою відставив тарілку з надпочатим м’ясивом набік і короткий час мовчав, мов би готовився до скоку, як дикий кіт, що зочив здобич.

Коли промовив, його голос був глухий від давленого гніву.

– Молода. Набере згодом іще розуму. Ваші милості вговорять її. Вашмосць, пане Олешич, не маєш чого надумуватися й обмірковувати, чи згодитися, чи ні. Іншого виходу, пане Олешич, нема! По волі, чи поневолі я її візьму з собою ще сьогодні. Нехай вашмосць знає, що на випадок невдалого сватання я розставив військо кругом. Отже, яка відповідь, вашмосць пане Олешич?

Але Олешич уже не вагався.

– Я своєї доньки силувати не буду. Не хоче, трудно...

І розвів руками, позираючи також розпаленими гнівом очима на Забуського.

– То добре! – всміхнувся злорадно Забуський. – Вашмосць забув, що я тут не сам... – і заплескав сильно в долоні.

Із грюкотом відчинилися двері від сіней і кількох райтарів увійшло в кімнату. Немов чекали на цей знак.

– Того пана взяти до коней! – приказав коротко, вказуючи на Олешича.

– Як то? Що це? – став пручатися, червоніючи з гніву, Олешич.

Але райтари не звертали уваги на спротив. Ухопили його за обидві руки й таки так, простоволосого потягли за собою. Забуський навіть не глянув на них. Холодні, злі очі звернув на паню Олешичеву, втішаючись її тривогою.

– Невже їмосць пані думає, що ми не знаємо, звідки вітер віє? Невже всі ви тут думаєте, що ми не знаємо про всі ті таємні коншахти, наради, куди йти: до Кривоноса, чи до того проклятого Нечая? Ми все знаємо. І про Адама знаємо також. Хто буде перший висіти на гілляці, то саме він, той ваш Адам! А малжонок їмості буде мати в князя воєводи якнайліпшу рекомендацію. Де Адам?

Обличчя пані Олешичевої сильно приблідло, кінчики уст затремтіли, але вона не відповіла нічого.

– Де Адам? – скричав несамовито Забуський.

Пані Олешичева дивилася на нього, але її уста мовчали.

– Не скажеш?... Не скажеш? Я сам знайду. І вб'ю, як собаку!

При тих словах повернувся до дверей спальні.

Але там, ніби той опир, що в білому платті людей полошить, появилася постать. Забуський побачив і зупинився.

– Адам! – вирвався оклик із його уст, повний тривоги, наче справді побачив духа.

Адам, стоячи на одній нозі, спертий рукою на одвірки, в довгій білій сорочці, блідий, як труп, держав у руці пістоль, направлений у груди Забуського.

– Що ж, Забуський? Виходить: прийшов кінець і твоєго підлого життя і твого гетьманства.

– Адаме! Твій батько згине і всі згините, як ти мене вб’єш.

– Ліпше згинути, ніж ще раз тебе бачити. Ти, гаде! – процідив Адам, бліднучи щораз більше і тяжко спираючись на одвірок.

– Клич, щоб батька привели назад! Швидко!

Забуський, який досвідченим оком старого вояка

побачив, що Адам не жартує, запримітив також, що він раз-у-раз хитається та щораз тяжче спирається на двері. Вирішив грати на час.

– Нехай і так. Я батька залишу тут. Ви мені не втечете.

– Ми й не думаємо втікати перед такими, як ти. Таких, як ти, треба бити, мов те гаддя...

Цівка пістоля почала щораз більше хитатися в безсилій руці. Забуський побачив, що його перемога близько. Вже думав, чи не скочити й не вирвати пістоля від того ледве живого молодого чоловіка, коли нараз десь близько, наче за брамою, протяли нічну тишу вистріли: один, другий, ціла сальва, зчинився крик на подвір’ї, розлягся тупіт коней, потім понеслися вистріли з подвір’я і з усіх боків. Забуський без надуми скочив уперед, вирвав із рук Адама пістоля і вдарив його тим же пістолем із цілим розмахом по голові.

Адам повалився, як безвладний сніп на землю. До кімнати влетів, наче вихор, офіцер райтарів із голою рапірою в руці.

– Козаки! До коней! До коней!

Мов божевільний, штовхнув Забуський, перебігаючи, паню Олешичеву в плече так, що вона повалилася аж під другу стіну кімнати. Сам вискочив на ґанок, добуваючи в бігу шаблю. Якісь темні постаті загородили йому на східцях дорогу і він, не надумуючись, рубонув шаблею по першій, що аж клинок заскреготів на черепі. Другого звалив стрілом із пістоля, того самого, що його вирвав із рук Адама, допав коня і крикнув:

– На стежку! Через річку!

Не дбаючи про інших, пустився, наче вихор, стежкою попри густу черемшину. Блиснуло кілька вистрілів, потім обабіч коня бризнула вода з річки, кінь видістався на піскову дорогу й погнався лісом, доки не наздогнав розпорошених в утечі райтарів.

Тоді Забуський обернувся в сідлі, підніс скривавлену шаблю вгору і люто погрозив нею позад себе.

І було в тій погрозі щось грізніше від найгрізніших слів.

Під Брищем

Земля втікала з-під кінських копит. Темні смуги лісу чергувалися з яснішими, розсвітали в місячному світлі малі поляни, вилискувалися тут і там дзеркальні води тихих озерець.

Погоня йшла все дальше й дальше, щоб скоріше, щоб ближче, щоб дігнати. Нарешті увірвався ліс. Стало видніше.

Тільки кущі ялівцю відбігали від лісу, як заблукані вівці від отари. Але й ті щезали. Річка... Через річку!.. Далі, далі!

Край дороги стара хатина. Стара й самітня. Нечай здержав коня. Стати!.. – пішло по сотнях. Нечай вбіг у хату. Пуста. В комору... Нікого. Вибіг надвір. За хлівом балка, кущі. Гукнув:

– Коваль! Гей. Коваль! Миколо!

– Хто там? – відізвався голос із дна балки.

– Свої! Ходи! Ти потрібний.

– Хто кличе?

– Свої! Приходь! З Петром!

Зашаруділо десь глибоко в кущах. І знову тихо. Ні кущ не ворухнувся, ні ходи не було чути. Нечай нетерпеливився. Час утікав. Накінець промовив хтось біля нього.

– То ви, пане Нечаю?

Впізнавав голос, та не був певний.

Нечай повернувся всім тілом до новоприбулого.

– Коваль! Коли ляхи тут були?

– Недавно. Може вспіли проїхати пів-милі. Ми тому й утекли з хати... Петре!

– Куди пішли?

– На Брище. Спішно їм було.

– Були в тебе? Говорили з тобою?

– Якийсь козак та мабуть, якийсь німець. Розпитували дорогу.

– Про що питали?

– Куди на Махнівку. Я сказав, що через Брище. Тоді козак спитав, чи є ще яка інша дорога туди...

– А ти що сказав?

– Що можна через Майдан.

– Це все?

– Ніби все. Спішилися.

– Поїхали на Брище?

– На Брище.

– На Майдан куди тут дорога?

– Там за ліском, що при озерах, є також дорога на Майдан. Тільки я був би чув, коли б їхали туди.

Нечай глипнув на козака, що стояв при ньому.

– Скоч по сотника Красносельського. Тільки швидко!

Під’їхав Красносельський на височенному гнідому коні.

– Бери своїх людей і через Майдан скачи на дорогу на Дубровну. Туди веде дорога на Брище. Там ми їм перетнемо шлях. Тільки поспішай, що можеш, щоб їх не пропустити. Коли доїдете до шляху, беріть назад на Брище. Там ждіть на нас. Петре! Покажеш сотникові дорогу. Знаєш її добре?

– Знаю.

Коли сотня Красносельського вирушила і сховалася в темному лісі, Нечай відізвався до старшин, що були при ньому.

– Є ще одна дорога з Брища. Правда, Миколо?

– На Лунин.

– Бачиш. Я пам'ятаю ще. Коли б ми на них ударили, вони могли б туди втікати. Сотнику Дочило!

Сотник Дочило, сивовусий січовий братчик, підступив ближче.

– Бери, друже, оцього чоловіка, дай йому коня і зброю, як захоче. Він дороги тут знає, як ніхто інший, їдьте лісовими доріжками просто на шлях, що веде з Брища на Лунин. Там ждіть на мене.

Тепер Нечай не поспішав. Він знав, що райтарія Забуського йому не вимкнеться, бо в Брищі вони мусіли переправлятися через річку. Напевно – думав Нечай – будуть напувати коні й будуть думати, що їх стривожив якийсь незначний повстанський загін, який відважився напастувати їх тільки під покровом ночі, та дадуть коням перепочинок. За той час Красносельський матиме доволі часу, щоб забігти дорогу від Дубровни, а Дочило від Лунина.

Нечай глядів на небо. Ніч була ще темна, але на північному сході стало зоріти.

Козаки годували коней. Минав час. У тихих лісах кругом поволі, поволі починало будитися життя. Там і сям відзивалися вже птахи. Озивалися й утихали. Тільки жаби на озерах не вгавали, не втихали, не томилися, не запереставали свого розговору.

Як стало сіріти, сотня була готова. Підвели буланого. Нечай скочив у сідло. За ним рушили довгі ряди його найкращої сотні. В'їхали знову в ліс, але вже не такий великий, як попередній. Часто піскова дорога переходила в калюжі, що ніколи не висихали. На їх берегах виразно відбивалися численні сліди тяжких кінських копит, що їх тільки що залишила райтарія в утечі. Цілі великі смути лісового молоднику чергувалися з старим бором. Переїхали бір. За бором стало видніше. Щораз виразніше було видно кіньми столочену, рідко вживану, травою порослу дорогу. Нечай прискорював похід. Коли розвиднілося, притьмом увірвався молодник і козаки побачили перед собою дорогу, що круто спадала вниз, дальше глибоку балку, що бігла праворуч дороги.

– Брище! – відізвався Нечай до полкового осавула, Кривенка, що їхав поруч нього. – Їдьмо дальше!

З-поза цих дерев ми повинні бачити брід на річці й село.

Сотня зупинилась. Обидва виїхали за вільшину, яка заслоняла їм вид. Коли минули кущі, побачили внизу Брище, як на долоні: кільканадцять хат, млин, цю частину річки, якої не закривали високі вільхи та сосни, і в місці, де кінчалася глибока балка, брід та майдан коло млина.

– Є! – аж скрикнув Кривенко.

– Є! – кивнув головою Нечай і вдоволення відбилося в його голосі.

Уздовж плотів на майдані, при хатах та біля огорожі й повіток довгими рядами стояли поприв’язувані коні, всі однієї гнідої барви.

По майдані між хатами крутилися райтари. Біля самого млина великий гурт вояків скупчився при чомусь, чого ні Нечай, ні Кривенко з віддалі не могли добачити.

Нечай іще раз охопив поглядом Брище й зморщив брови. Тепер, коли побачив околицю, зрозумів, що зробив помилку. І Красносельський, і Дочило мали чекати, поки не вдарить. Тим часом він усвідомив собі тепер, що такий його наступ уздовж вузької дороги був би виставлений увесь час на обстріл із другого боку річки й коштував би його великих жертв у людях.

Дорога була вузька. З одного її боку були стрімкі стіни, з другого густий ліс також не давав змоги сотні розвинутися в наступ. Довелося б користати тільки з дороги, на якій могло найбільше чотирьох їздців поміститися поруч себе та й ті, що проскочили б через мушкетний вогонь, пішли б під райтарські рапіри, заки інші могли б доскочити.

– Павле! – рішив Нечай – пішли чоловіка до Красносельського і другого до Дочила, щоб наступали, не чекаючи на нас.

Минали хвилини дожидання. Сонце викотилося на небо. Наставав теплий, літній день.

Нечай стояв серед кущів і глядів на Брище та на шляхи, що вели на Дібровну і Лунин. З Брища стали доноситися вигуки, крики. Райтари стали вести коні до водопою. Найкращий час, щоб ударити. Нечай почав нетерпеливитися. Але за Брищем усе було тихо, спокійно.

– Вони збираються в дорогу – висловив здогад Кривенко.

– Приведи сотню під ліс. Рушимо самі.

Кривенко стиснув коня й рушив із місця скоком.

Нечай знову кинув зором через Брище й нараз увесь насторожився. Побачив як із синяви лісу від Дубровни висунувся на зелені поля довгий, предовгий вуж і став швидко зближатися до Брища. Можна вже було розрізнити поодинових їздців, що висувалися поза густі ряди.

Численні блискучі іскорки, ясні, як сонце, полискували раз-у-раз у різних місцях понад тією довгою змією. То грали й грілися до сонця гострі леза списів. Нечаєві очі заграли такими самими вогниками, коли охопив оком цілу свою драгунію. Часом заграв наглим світлом панцер, коли на нього впав соняшний промінь. Часом зброя їздця, чи виряд коня замерехтіли яркими вогнями і все те зближалося, росло, могутніло.

Нечай перевів зір наліво. І тут серед кущів чагарників, ялівцю та придорожніх дерев стали світити такі самі іскри, наглі блиски, короткі й ясні. Хоч із цього боку не видно було ні одного їздця, він знав, що Дочило теж уже недалеко.

– Але що Забуський не поставив чат, ані не вислав роз’їздів – дивувався Нечай, який уважав Забуського за доброго вояка.

Над’їхав Кривенко.

– Полковнику, сотня під лісом. Чи ми?...

І не докінчив, коли повів поглядом за очима Нечая.

Тим часом на дорозі до Дубровни, яку куди краще могли бачити, ніж дорогу на Лунин, зближалася щораз більше сотня Красносельського. Одночасно Нечай завважив, що зі змія стала вона перетворюватися в лаву, готову до наступу.

По хвилині, десь від брищанських хат та в кущах наліво, залунали стріли. У Брищі серед райтарів повстав рух. Розлягся крик команди, заграли трубки на алярм. Вояки кинулися до коней, інші вибігали пішки з мушкетами на край села, відай, щоб стримувати ворога, доки цілий відділ не прийде до справи.

А люди Красносельського йшли і йшли. Коні витягалися в бігу, лискучі леза списів, що досі підіймалися понад головами їздців, грізно похилилися до висоти кінських голів.

Райтарія скоро стала в ладі. Не дивно! – подумав Нечай – це ж військова частина князя Яреми! Ротмістр в оточенні офіцерів випровадив відділ за плоти, в чисте поле, видно: рішений собі вдарити на зухвалого напасника. Старий вояк бачив, що численна перевага по його боці і постановив рушити.

Але як тільки відділ висипався за селище, з лунинського шляху висунулася друга козацька сотня, краснянська. Крик соток голосів: “Слава!” потряс повітрям і обидві наступаючі сотні, наїжені лісом списів, кинулися в повному розгоні на райтарію.

Польський відділ обкутався довгими звоями білого диму від сальви пістолів, якою райтарія звикла зустрічати наступ. Одначе сальва не здержала розгону лявіни. Почувся лоскіт зудару і поле зустрічі покрилося і вповилося димами від стрільної зброї та збитою кінськими копитами пилюгою. – Сотня! За мною! – кликнув Нечай, стаючи в стременах, і чвалом пустився в наступ.

Дорога була вільна. Доскочили до броду, якого також ніхто не боронив, і, наче вихор, увірвалися на майдан.

– Шкода, що Забуського так вихваляють за воєнний досвід – подумав Нечай.

Але скоро, на свою велику досаду, переконався, що в своїй оцінці помилився.

На майдані поляків не зустріли. Стояли там тільки вози й залишилося кількох людей із челяді, з якими козаки скоро розправилися. На середині майдану стояли три високі палі з насадженими на них іще живими людьми. На землі побачив Нечай кілька погано змасакрованих трупів. На цей вид козаки брацлавського полку піднесли крик, заки допали ще місця бою.

У слід за тим закипіло скрізь, мов у кітлі. Заблисли клинки, сплили кров’ю. Райтарія князя Вишневецького, на яку вдарено з трьох боків, розсипалась і стала гинути й гинути під шаблями невмолимих козацьких месників. Не було там ані пощади, ні пардону, ні милосердя, ні просьби. Йшла тільки смерть. Райтари вмирали, самі вбиваючи, гинули на очах товаришів, також призначених на смерть. Потворилися окремі групи, що боронилися в німім завзятті, знаючи, що іншого виходу немає, падали, танули, як тане сніг на теплому сонці, як щезає туман під подувом буйного вітру.

Нечай кидався на побойовищі, шукаючи Забуського. Але не знаходив його. Шукав за Олешичем, але і його знайти не міг. Посилав козаків до кожної групи, до хат та до поблизьких кущів, щоб шукали і сам що раз і ще раз перешукував поле бою. Одначе все безуспішно.

В одному місці, переїжджаючи, побачив ротмістра, як цей оточений, хотів перебитися і саме вістрям рапіри повалив завзятого сотника Дочила.

Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :

– Здайся!

Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.

– Де Забуський ?

– Ist nicht da. Нема!

– Де Забуський, кнехте?

– Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.

А Олешич?

– Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.

– На майдан із ним! – крикнув і передав його в козацькі руки.

Під’їхав Красносельський.

– Хто це?

– Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!

– Як то?

– Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!

Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.

Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.

Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.

Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:

– Дочило не живе!

Нечай насупив брови. Зняв шапку. Спитав:

– Де він?

Під’їхали до місця, де лежав між трупами Дочило.

Нечай зіскочив із коня. Глянув у вічі старого козака, колись такі щирі та вірні, тепер скляні.

– Скільки впало наших? – спитав.

– Сорок вісім. Найбільше з моєї сотні – відповів Красносельський.

– Що ви думаєте, панове товариство? Не похоронити б нам їх у Загір’ї, біля церкви в одній братській могилі?

– Я також таке хотів сказати – відізвався один із старих запоріжців.

– Згода! Згода, полковнику – додали інші.

Козаки кинулись за возами. Побитих козаків уклали на сіні, щоб везти до Загір’я.

– Чи втік хто з ляхів? – випитував Нечай.

– Не думаю – сказав Красносельський.

– Скільки ми коней дістали?

– Поверх п’ятсот.

– Нова кінна сотня буде – всміхнувся Нечай, – бо своїм звичаєм у брацлавському полку коні та військовий виряд, коли не оздобні в золото й самоцвіти, ставали власністю полку.

З гурту виступив Щерстюк, сивовусий старий запорожець, друг Нечая.

– А що з Бавером, полковнику?

– Хто це ?

– Той їхній ротмістр, що ти його піймав.

– Ага! Ага!

– Ми випитували людей. Це він наказав ті палі тесати та людей на них насаджувати.

Нечай мимохіть глянув на майдан. Там ще й досі видно було три свіжо тесані палі, з яких козаки вспіли вже зняти жертви. З гострих кінців усіх трьох палів спливала кров.

– Посадіть його там! – рішив коротко, стягаючи брови, Нечай.