Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Брацлавський полк

Хоча й уступив Хмельницький із-під Білої Церкви під Чигирин, але зрушена ним хвиля плила нестримно на захід. Виряджені з-під Білої Церкви полковники: Кривоніс, Ганжа, Морозенко запалили пожар повстання по цілій Уманщині, Брацлавщині, Київщині, Волині й по цілому Поділлі. Підіймався нарід, як стихія. Великими кроками ступав на чорноземі і значив ці свої кроки вогнем і кров’ю. Місто за містом падало в руки повстанців. З жалем кидала шляхта домашні вогнища, рятуючись утечею, або гинула, обороняючись на мурах замків, дворищ, твердинь та президій. Виростали багатотисячні повстанські загони, зливалися разом, громили панські фортеці, руйнували замки, двори й міста. Ніби з-під землі появлялися все нові й нові ватаги; виринала нова сила; з нею йшли новий пострах і нові, незнані досі загонщики – отамани. Були між ними такі, яких прізвища відомі були досі тільки на Січі, були такі, яких недоля й тяжкий гніт вигнали з-під курних хат, були також такі, що носили шляхетські герби. Оживали: стародавнє право, віча й ради, яким ці отамани мусіли підкорятися, бо рука козацького гетьмана ще сюди не сягала. Будилася Україна по тяжкій неволі і мечем змітала зо своїх піль та осель останки ворожого насилля. В Чигирині серед козацтва й старшини кипіло, як у казані.

– Ми хочемо на ляхів! – кричало військо.

– Веди нас на Польщу! – домагалися старшини. Цієї думки був і Нечай. Недосипляв і недоїдав. Щоб заглушити неспокій, щоб не думати про Загір'я, ввесь час був при полку. Завів лад, строгий послух, Полк поділив на сотні. Вибрано сотників, осавулів та іншу старшину старим запорізьким звичаєм. Величезна добич з-над Жовтих Вод і з-під Корсуня дала можливість узброїти і неозброєних. Неначе добрий хазяїн, був він усюди. Усюди вглянув, усе знав, усьому вмів зарадити. Були в нього сотні кінні й піші. Між кінними була одна панцерна і дві з драгунським вирядом. Коней і зброї було доволі.

В цілому війську стали звертати увагу на вигляд і форму брацлавського полку. Невсипущий труд Нечая давав плоди, як дає плоди невсипуща праця хазяїна на полі. Хмельницький, який не зважаючи на безліч справ, не тратив нічого з своїх очей, часто переглядав усі недалеко розложені полки й бачив незвичайні успіхи Нечаєвої роботи. Але Нечай сам уникав зустрічі з гетьманом, немов боявся її.

Аж одного ранку прискакав на квартиру Нечая військовий осавул Демко Лисовець із повідомленням, що гетьман приїде цього дня на перегляд полку. Привіз також приказ бути готовим до походу. Заметушилися наперед у полковій канцелярії, а згодом у цілому полку.

На широке оболоння, обрамоване темною стіною зеленого лісу, стали виїздити сотні за сотнею. Ясні промені сонця грали мільйонами блисків на панцерах та зброї. Лопотіли на вітрі численні сотенні корогви й велика полкова. Ціле оболоння виглядало, як левада, покрита пістрявим, різнобарвим квіттям. Випочаті, добре годовані коні не хотіли ждати. Рвали вудила, дерли землю, кусалися, виривалися вперед. Вістка про похід піднесла серця всіх. Тут і там по сотнях гомоніли пісні. Врешті після довгого очікування на дорозі від Чигирина появився гурт їздців. Передній на білому коні під бунчуком.

– Гетьман! Гетьман їде! – пішло по рядах і лави лучилися разом, справлялися. Нечай на буланому, ніби золотому оґирі, що його дістав від Хмельницько го, на чолі полкової старшини пустився назустріч. Як доїхав перед гетьмана, здержав на місці коня, блиснув голою шаблею і кликнув:

– Пане гетьмане! Твій полк!

Хмельницький, маючи при боці Нечая, рушив далі, а за ним і цілий гетьманський почет. Були там: генеральний обозний Чорнота, генеральний осавул Лисовець, генеральний писар Виговський із Петрашенком; із полковників були: Вешняк, Богун, Кричевський, Воронченко, Савич, Мозира, Небаба, старий Лобода, Джеджалій і Бурлай.

Гетьман їхав мовчки. Нечай також не відзивався. Як під’їхали ближче, залунала голосна команда: “Шаблі геть!” і ліс клинків заблис до сонця. Виструнчились рівно довгі лави. Похилилися корогви. Вдарили бубни і літаври. Гетьман виїхав перед полк. Задержав коня, підніс самоцвітну булаву і кликнув:

– Гаразд, панове товариство!

– Славааа! – громом залунало з тисяч грудей. Гетьман повів поглядом по глибоких лавах.

– Пора вам, браття, на Україну. Пора постояти за свої права. Покажіть, що ваш новий полк, брацлавський полк, справді передовий. У пень ворогів рубайте, щоб і сліду по них не осталося.

За вольності козацькі, за віру нашу православну, за народ!

І знову замерехтіла світлами гетьманська булава, і залунало гучне: “Славааа!”

Вдарили бубни та літаври. Гетьман переїздив від сотні до сотні. Перегляд кінчився. Коротким чвалом пересувалися тепер сотня за сотнею перед очима гетьмана та старшини й щезали серед лісової дороги, залишаючи за собою тільки довгу смугу куряви.

В міру того, як сотні переїздили, Нечай пояснював:

– Це брацлавська від’їхала. Тепер тростянська йде.

– Хто сотник?

– Гавритинський.

– А ця?

– Тульчинська з Кривенком, якому ще рани після Корсуня не погоїлися. А ось Красносельський із драгунами. Це переважно люди з його полку драгунів, що перейшли під Корсунем. Із ними було найменше труду, бо все було готове: і коні, і виряд.

– А та друга драгунська?

– Байбузи, що його тут Степком прозвали. Це дарунок від князя Вишневецького.

Хмельницький засміявся. За ним інші. Чорнота спитав:

– Подякував ти йому за них?

– Ще ні – відповів Нечай. Але хочу. Ось м’ястківська з Зеленським.

– Зеленський – добрий вояк – завважив Хмельницький.

За цими таким же коротким чвалом проскакали й інші сотні: краснянська, райгородська, браїлівська, вільшанська, мурахівська, чечельницька, шаргородська, ямпільська, станиславівська, яланецька. За ними глибокими рядами рушили зі співом на устах піші сотні. Росли серця на вид цієї живої сили, що, здавалося, здібна була рознести кожну запору, зламати кожний спротив.

Старшини висловлювали подив та признання Нечаєві, тільки гетьман не говорив нічого.

Полк перейшов. Курява, наче мряка, стелилась низько обабіч дороги. Опустіло оболоння. Здалека доходив гомін пісень піших частин, що одна за одною ховалися серед зеленої діброви. Гетьман глядів за ними й думав.

Вкінці глянув на Нечая.

– Коли час позволить, то твій полк буде передовим полком, може, в цілому війську. Не треба забувати, панове, – говорив далі – що чигиринський, корсунський та інші придніпрянські полки існують не від сьогодні. Тож і не дивниця, що в них і лад і склад. Але оцей новий тільки що народився. І ти тут – звернувся до Нечая – зумів із тих людей у такому короткому часі зробити військо. Зібрати гурт людей, панове, і дати їм зброю, – це ще не значить мати військо. Таких гуртів, різних загонів маємо тепер доволі по всій Україні, але нам потрібне військо. Сьогодні ми мали приклад, як твориться військова сила. З нею буде можна не одного діла доконати. Оце моя відповідь, Даниле, не лише тобі, але й Богунові, Чорноті і всім, що напирали на мене, щоб їх провадити зараз на Варшаву. Так, ви всі полетіли б туди, але хто з вас повернувся б назад?

– А Кривоніс? – не втерпів палкий Чорнота.

– Кривоніс – перебив йому нетерпляче Хмельницький – прислав сьогодні гінця з листом, що Ярема Вишневецький перейшов Білу Русь, переправився під Мозирем через Прип'ять і пішов на Погребище. Отже, просить Кривоніс помочі, бо з повстанцями, хоча скільки він їх там має, не сподіється дати доброї відсічі військам Вишневецького. Ось воно як! Так, Кривоніс зробить свою роботу, прочистить нам шлях, але з Польщею боротись прийдеться таки нам.

– То Вишневецький уже під Полонним, батьку? – спитав Нечай, відчуваючи знову свою нижчість перед великим гетьманом.

– Так. Пише Кривоніс, що нечувані речі виправляє князь Ярема: людей четвертує, зо шкури лупить, руки обтинає, ноги, свердлами очі видовбує, на палі саджає. Не щадить нікого: ні старця, ні жінки, ні дитини. Церкви Божі руйнує...

Полковники слухали, тріскаючи шаблями.

– Час уже рушати! – не втерпів Небаба.

– Час! Час! – відізвались інші.

Сердитий гетьман

У слід за першим прибіг другий посланець від Кривоноса. Ждав на гетьмана, як той повернувся з перегляду брацлавського полку. Кривоніс просив про негайну поміч. Доносив, що вислано на Україну відділ королівської Гвардії під проводом полковника Осінського і полки князя Домініка Заславського під Корицьким і Суходольським та що вони імовірно злучаться з військами Яреми Вишневецького. Лист знову був виповнений описами несамовитих звірств жорстокого князя.

Коли гетьман прочитав листа вголос, між полковниками повстав рух і гамір. Вешняк забрав слово:

– Королівська Гвардія, то яких п’ять тисяч люда, і то найліпшого, бо наємного війська. У князя Заславського також майже самі наємники, головно німці. Їх буде теж коло п’ять тисяч.

– Це все разом із тим, що мають Вишневецький і Тишкевич, зробить двадцять тисяч, не враховуючи служби, – докинув Виговський. – Усе це ветерани з німецької та чеської війни.

Але Хмельницький, прочитавши листа, довгий час не міг успокоїтися.

– То так! – сердився. – Отакі то вони, ці ляхи! Однією рукою гладять, усе обіцяючи, все прощаючи, щоб їх тільки не займати, а другою мордують і нових наємників на нас насилають! З одного боку солодкі слова Кисіля, з другого вчинки цього князика! Чекайте, такі сини! Доволі мені вже цього! Знайду я цього князя хоч би й у Варшаві! Чорнота! На завтра проголосити загальний похід!

– Слухаю, батьку!

Шум пішов по світлиці і тріскання шабель.

– Задніпровські полки вже рушили. Їм назначено шлях на Паволоч. Підемо туди й ми! Не хочуть миру, будуть мати війну! Не хочуть згоди, будуть мати меч. Виговський! Вишли до Кривоноса письмо, що поміч надходить. Нехай стримує князя, доки зможе.

– Гаразд, гетьмане!

– Польща! Польща! Яка тут Польща?.. І цей князь, що так наших братів катує, тільки що в ляшка перевернувся. Та й той старий лис із Гощі, що мирити хоче, також ляцьким салом обріс! Чекайте, ви! Почуєте нашу козацьку руку!.. Ага! Є ще той ігумен Ласко в нас?

– Жде на відповідь, гетьмане – відповів Виговський.

– Жде на відповідь? – гримнув гетьман. – Тим часом між усім військом нишпорить, усюди свого носа пхає, скрито таємничі наради проводить!.. Жде на відповідь? Добре! Виписати йому листа на голій шкурі, але такого, щоб довіз до свого пана Кисіля! Джеджалію!

– Слухаю, батьку.

– Займешся тим! Двадцять п’ять нагаїв, але таких, щоб і за місяць Кисіль їх прочитати міг! – Пам’ятай! Він думає, що, як він чернець та ігумен, то все йому вільно! Все вільно, але зраджувати рідний край – ні!

– Все ж таки він чернець та ігумен – відізвався хтось із гурту.

– Забуський!.. – У голосі гетьмана чути було нестримний гнів. – Забуський! Це перша нагорода за зраду. Затям це!

Забуський умовк.

...Дороги вбирає палями, катівні по майданах заводить. Очі вертить!.. Даниле! – звернувся до Нечая.

– Рушаєш завтра вдосвіта! Шляхом на Умань, Немирів, Бар. Заки ми дійдемо до Паволочі, Бар мусиш узяти.

– Заки до Паволочі дійдеш, батьку, Бар буде наш.

– Бар сильна твердиня – завважив дивним голосом Забуський.

Гетьман удруге змірив його очима.

– Тому я Нечая там посилаю, не тебе. Отже, Даниле, заки до Паволочі дійдемо, Бар мусиш узяти.

– Слухаю, батьку.

– ...Золота свобода! Шляхетська сваволя! Привата! Фортуни! Дам я вам ваші фортуни! Дам я вам ваші панства! Лисовець! Пхни посланця до Білої Церкви, до Гирі, щоб, на нас не чекаючи, вже рушив на поміч Кривоносові.

Розсерджений гетьман в одній хвилині порушив цілу Україну, підняв на ноги сотні тисяч, щоб повести їх у нищівний похід.

Вешняк, чигиринський полковник, що любувався в книжках, наблизився до Нечая і промовив шепотом:

– Зевес з Олімпу громи шле...

Гетьман скінчив видавати прикази. Полковники та інші старшини стали збиратися до відходу.

Але гетьман затримав їх.

– Ще одна справа, панове товариство.

Очима шукав по світлиці, поки не спинився на Забуськім.

– Забуський. Які в тебе були справи до Ласка? – Питання вдарило, наче ляскіт батога.

Забуському, хоч який він був і бутний, кров сплила з обличчя.

Після короткої перерви відповів:

– То моя справа.

– Лободо! Склади на сьогодні вечір генеральний суд. Забуський до суду під арештом! Чорното, це твоє діло.

– Слухаю, батьку!

– Але я не слухаю – гукнув, опритомнівши, Забуський. – Я – вільний козак і можу говорити, з ким хочу. – І заки інші вспіли рушитися, він з очима, запаленими гнівом, знайшовся вже біля дверей.

– Тям це, Чорното! – крикнув і повернувся до виходу.

Але вихід не був вільний. Перед ним стояв Нечай. Високий, грізний, з холодним блиском сірих очей. Як молодий орел, що стає до смертельної боротьби.

– Ей же, Забуський! Хочеш уже відійти? Пожди ще хвилину. Може й я маю дещо запитати? Забуський, де є Корнієнко? Ти не знаєш? А, може, не знаєш також, хто насилав горлорізів на мене?

– Уступись, щенюку! – крикнув Забуський, ухопивши за головню шаблі.

Але заки добув її, тяжкий п’ястук Нечая спав, ніби грім, на його голову. Раз і другий. Як підтятий дуб, повалився Забуський на землю під ноги полковників і гетьмана.

Увечері генеральний суд присудив Забуського на смерть за зраду. Присуд мав бути виконаний наступного дня зранку. Вночі Забуський безслідно зник.

Чорнокнижник

Був на Заріччі старий дім, Климівкою званий. Із півдня глибокий бір, що простягався Бог зна, куди, заходив до самих дверей. Від півночі подвір’я переходило зараз же в трясовиння підмоклої долини, де ліниво ворушилась річка Рудавка. На південь, на схід і на захід шумів безкраїй бір. За рікою знову простягався сосновий ліс, серед якого тут і там тулилися вбогі хутори Калин, Лугової та Кушнірів – присілків Загір’я. Через річку, якої береги вкриті були густо шуварами, лучив Климівку з людськими оселями – брід. Довгий, грузький, небезпечний. Від півдня крізь бір не було дороги. Вилися в ньому тільки вузькі стежини, що їх витоптали дикі звірі, заходячи до річки пити воду.

В диких вертепах, серед непрохідних гущавин і зрадливих боліт, стада диких свиней мали свої леговища й криївки. Серед зворів, скель та яруг ведмедиці виводили своїх молодят. На гладких гілляках товстелезних буків безшелесно, скрито підсувалася рись, хитрих підступів повна, чатуючи на лякливі серни.

Бувало взимку, коли голодні вовки збивалися в тічки, небезпечно було виходити з хати. Не раз такі ватаги голодних хижаків уладжували справжні облоги. Тоді з низьких вікон, заслонених віконницями, вилітала іноді стріла з напнятої тятиви, або просувалася цівка старосвітського аркебуза, даючи знак, що в хаті є ще люди, здібні до оборони.

Зате влітку вовки кудись щезали. Тільки дики товкли й толочили жита при вбогих нивках і струнконогі серни випасали зелені збіжжя.

Тому то скрізь, де лише плуг серед лісових гущавин виборов місце, горіли ночами вогні й чергувалися люди, відганяючи шкідників від посіяних хлібів.

Біля самої Климівки не було посівної ріллі. Не родилося тут ні жито, ні жадне інше збіжжя. Тільки між хатою і плотом, що був від річки, звивався вгору на кострубатих тичках зелений хміль. Високий бур’ян укривав подвір’я, бур’ян підходив до чорних стін хати, підходив до самого спорохнявілого порога. На жердці над домом, таким же курним, як і інші, висів забитий орел з опущеними безсило вділ величезними крильми.

Хата не була порожня.

Перед десятьма роками повернувся з довгої мандрівки її власник, Лука Климовський. Повернувся не сам. Приїхав із ним разом старий його слуга Семен. Молодим хлопцем виїхав він із своїм паном Климовським у світ, а повернувся слабосилим, зламаним, дихавичним калікою з дерев’яною кулею замість правої ноги. Де і як утратив Семен ногу, ніхто не знав і не смів питати. З собою привезли вони на двох великих возах безліч різних речей, незнаних нікому, невиданих. Скоро люди пізнали Климовського як знахаря, як людину дивну, нерозгадану, таємничу, що вміла усунути навіть найтяжчу неміч, але що вміла також, як слухи ходили, перемінити хрищеного чоловіка у вовкулаку. З великим тремтінням тільки, зо страхом, що дрібними мурашками бігав поза спиною, зверталися люди до нього за порадою.

Ті, що входили до його хати, різні дива розповідали. Розказували, що бачили там у нього на довгих полицях, розміщених уздовж стін, дивні речі: якісь кості, дивних невиданих звірят, якісь камені, що світили і грали красками райдуги, слої, наповнені зелами, порошками, водами, ящірками, гадюками, різнородне приладдя, товсті, товстенні книги, яких і в церкві не видно. Розказували, що на столі серед дивовижних рурок стояли скла, виповнені живим сріблом; що серед ваг і реторт знаходилась куля з повирізуваними на ній дивоглядними звірами й якимись таємничими, незрозумілими фігурами – знаряддям порозуміння з нечистими силами самого пекла.

Хто не мусів, не приходив сюди ніколи; обминав Климівку далекими дорогами, відмовляючи молитви від нечистої сили.

Тому то, крім одного, тяжко доступного броду, жадна доріжка й жадна стежка не лучила відлюдної Климівки та її відлюдних мешканців із мешканцями Загір’я. Один тільки гість заходив часто до житла цих двох відлюдків, чорнокнижника та його кульгавого слуги, і одну тільки гостю вони радо вітали.

Тією гостею була Христя Олешичівна.

Зі старого, ще либонь боярського, дворища Олешичів, що в самому Загір’ї приховалось недалеко церкви під захист старих лип і кленів, узяла вона під свою опіку отих двох старих відлюдків із Загір’я. Без тієї опіки тяжко було б їм прожити на їхньому безлюдді, бо приноси від хворих і тих, що потребували поради, були дуже скупі.

Коли Христі було років сім, чи вісім, гралась вона раз близько соснового лісу, що доходив аж до брам дворища. Біля неї її батько, пан на Загір’ї та на Заріччі, Олешич приглядався, як вибирають мед із високих липових пнів. Який же жах обхопив батька, коли побачив, що його маленька доня зближається до гадюки, яка висувалася поволі з куща.

– Хрис... – і крик завмер у його горлі. Побачив тільки швидкий рух гадюки, побачив, як вона зачепилася за ногу дівчинки й відпала.

Дівчинка була при конанні, як він привіз Климовського. Климовський тоді тількищо повернувся був із світу. Цілу добу сидів старий при Христі, не відступаючи її, давав ліки, спускав кров, варив усяке зілля й гаддя і давав їй пити, аж нарешті після довгої, довгої, непевної ночі, повної тривоги й страху, заявив на свій власний, нерозгаданий лад:

– Антидотум і вино. Антимон ні до чого! Якщо вдруге вкусить, то й хворіти дуже не буде.

Минуло десять років. Христя і її батьки не забули Климовському цього. Часто-часто довгим, болотнистим бродом на візку, запряженім у пару малих сивих коників, приїздила Христя до Климівки: Христя мала ще дитина, згодом Христя підліток і по роках Христя – в цілому блиску своєї ясної, незвичайної, золотої вроди. Старі пустельники завжди раділи нею. Радів і неначе прояснювався й сам темний дім, у який вона вносила і сміх і світло.

Семен, якого звала вона підкоморієм, чим він дуже гордився, зносив із візка те, що вона привезла, та постукуючи кулею, розміщував харчі в коморі. А вона ходила по цілому домі, робила порядки, ганила, розпоряджалась, як сама хотіла, ба навіть не вагалась господарити серед кістяків, слоїв, звірят, каміння, зел, порошків, ліків, приладдя, книг і всього того, що переймало таким забобонним страхом забобонних мешканців села. Привикла до старих, грубезних книг чорнокнижника, оправлених у дерево, оббитих бляхами, зішитих шкурою. Не раз перечитувала зо своїм учителем сторінки “De gradibus” славного Парацельзія, знала про Ґалена, про Діоскоріда, якого славна “Materia medica” перетривала півтора тисячі літ.

В міру того, як Христя розвивалася, почала в іншому світлі бачити світ старого чорнокнижника. Чародійні сили, що лякали й заразом приманювали малу Христю, ставали щораз блідші, меркли, щезали. їхнє місце зайняло пізнавання природи. Годинами слухала вона, як старий Климовський розказував про життя і працю студентів у далекій Празі, у ще дальшій Падуї, в Інґольштадті та Парижі. Старий умів і мав про що розказувати. Були це речі про які вона ніколи не чула. Було це на заранні розвитку природничих наук, на самому несміливому початку, коли ще із секцією людських тіл треба було критися глибоко в катакомбах, коли то адептів лікарських і природничих наук переслідувало суворе, ще середньовіччям надихане право.

Найбільше зацікавлення виявила вона до рослинного світу, до тих зел, що їх стрічала на кожному кроці, не помічаючи навіть. Дізналася, що з трійливої вовчої ягоди можна дістати лік, белядону, ту саму, що закапана в око, поширює зіницю. Климовський говорив їй, що гарні пані багатої Венеції залюбки вживали її, щоб причарувати молодих панів і дожів вродою. А як дивувалася вона, коли він розказував їй про властивості отого звичайного зеленого зав’язку маку. Інше зілля, наперсник, що звикло цвісти що другий рік, піднесло стару Мокрину, коли то їй ноги обпухли, ніби колоди, губи посиніли, а віддих був тяжкий, як у загнаної на смерть серни.

– Світ, що нас оточує, доню – говорив не раз старий Климовський – великий, прекрасний, але нам, людям, іще зовсім незнаний. Може, як проминуть віки, стане розкриватися він перед людьми, як ота розложена книга. Може, всі ті таємничі речі не будуть уже таємничі. Може між тими зелами є більше таких белядон, лявданумів, чи наперсників; може десь і є оте ядро знання, за яким недаром шукають усі альхеміки. Може. Хто знає? Тепер мене люди вважають за чорнокнижника, що має зв’язок із нечистими силами. Може згодом не будуть так думати. Що є, доню, природа, як не частина самого великого Бога?

Коли Христя поверталася після таких відвідин додому пісковою доріжкою попри річку, часто роздумувала над словами старого чорнокнижника. Коли доїжджала до високих кам’яних стовпів, що стояли обабіч брами, і гляділа на свій древній родинний дім, на кам’яні сходи до нього, на липи довкола, на спокій і на батьків у тому дорогому їй домі, відчувала глибоко, що все те також – частина великого єдиного Бога.