Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Поламані крила

Хмельницький на коні стояв на пригірку, з якого видно було цілу балку. Бій пригасав. Тільки тут і там боронилися ще незначні купи розбитих польських частин. Лунали ще поодинокі вистріли й передсмертні крики повалених. Ціла долина вкрилася людьми, людськими й кінськими тілами, потрощеними й повивертаними возами, гарматами, поламаною зброєю і всім добром, що його військові табори тягнуть за собою. По долині метушились і вганялись козаки й татари, виловлювали прихованих у кущах ворогів, здирали добич із живих та вбитих, уставляли полонених у колони й відводили попри гетьманський почет до коша.

Гурт старшин оточив гетьмана. Був тут і Тугай-бей із мурзами. Але гетьман наче не помічував нікого. Білий кінь під ним дер неспокійними копитами землю, рвав нетерпляче вудилами, а гетьман глядів непорушно на те грізне бойовище, де виростала його майбутня доля, його невмируща слава. І в тому часі, коли очі Тугай-бея блищали радістю на вид такої прецінної добичі й такого пребагатого ясиру, він навіть, здавалося, не глянув на це. Перед його очима відкривалося бойовище, покрите здобутими спорудами, зброєю, що мала його покорити; перед його очима лежав сам грізний ворог у крові, в болоті, в грязюці. Біля його ніг лежала ціла Річпосполита Польська, хоч він сам собі ще цього не усвідомлював.

Частини, які переводили до коша полонених і переносили добич, переходячи попри нього, підносили радісні, переможні оклики. Довгі ряди полонених, одні в подертих одягах, із понищеною зброєю, інші роздягнені майже до нага, або прислонені дрантивим, скривавленим лахміттям, пересувались тисячами біля гетьманської свити. Вкриті кров’ю та соромом, ступали вони по дорозі назустріч своїй новій, невідомій долі.

Нараз оклики залунали голосніше. Крик подужчав і гетьман глянув туди, звідки він виходив. Побачив, як козаки вели під гору карету, запряжену в шестірню прегарних білих арабів. Від відділу, що проводжав карету, відірвався їздець і поскакав у напрямку до гетьмана так скоро, що вильоти його кунтуша неслися за ним, ніби крила.

– Ганжа! Ганжа! – залунали оклики в гетьманському гурті.

Був це справді уманський полковник, старовинний козак, відомий із своєї відваги Ганжа.

– Пане гетьмане – скрикнув, здержуючи коня на місці залізною рукою. – Потоцького ведуть!

– Потоцького? Гетьмана?

Світ захитався перед козацьким гетьманом, від несподіваної дійсности.

Хто він тепер? Що сталося? Немає вже ні мостів, ні вороття! Доведений докраю, вдарив. Але як ударив! Ні, ні! Польща не простить йому ніколи! Ні польські маґнати, ні король. Рубікон! Рубікон за ним!

Тим часом відділ кінноти прочистив дорогу. За ним вкотилася важка, золочена карета, за нею товпа. Гайдуки, що ще й тепер сиділи позаду, зіскочили бліді й перелякані, спустили східці й відчинили двері карети. На подушках лежав великий коронний польський гетьман, головний вождь усієї польської збройної сили, Микола Потоцький, краківський каштелян. Червоне, набрякле обличчя, обпухлі сині губи, тяжкий свистячий віддих.

– Що він! Конає? Ранений? – занепокоївся Хмельницький.

Ганжа широко заперечив головою.

– П’яний – кинув слово, повне холодної погорди.

Тугай-бей, який знав уже, що це його бранець, відвернувся від п’яного вождя з презирством. Хмельницький і старшина вмовкли, наче зніяковіли. Тільки товпа давала голосний вираз своїм почуванням.

– Що з Калиновським? – спитав наприкінці гетьман у Ганжі.

– Не знаю. Коли не впав, то приведуть.

– Ніхто не втік?

– Із лісу вирвався князь Корецький із значним відділом кінноти. З балки – ніхто. Нечай не дав.

Тим часом нові й нові купи польських полонених переходили попри Хмельницького. Нові й нові оклики “Слава!” вітали переможного гетьмана.

Нагло біля карети Потоцького повстав рух.

Колона полонених спинилася, заколихалася. Засвистали татарські нагайки зі сирівцю.

Хмельницький зморщив брови.

– Ганжо! – сказав – іди й поглянь, що там.

Скочив Ганжа конем, із якого вудил біла піна ще не злетіла, крикнув щось гостро, рукою вказав і так само скоро повернувся.

– Покойовий паж пана Потоцького хотів його вбити.

– Що?

– Кинджалом кинув у польського гетьмана, але не попав.

– Що з пажем?

– На сирівці поволікли татари.

– Пішли чоловіка, щоб хлопця відібрав і до мене привів.

Поскочили нові вершники за товпою полонених і привели молоде хлоп'я, бліде, скривавлене.

– За що ти руку підніс на свого пана? – грізно запитав козацький гетьман.

Але, видно, щось більше від страху було в серці хлопчини. Він язиком змочив спечені уста, підняв руку, вказав на бойовище, потім звернув її на довгі ряди полонених.

– За те. За них, за себе. Шкода, що не вбив.

– Як ти називаєшся?

Хлопець випростався, ніби виріс.

– Я Гербурт. Януш Гербурт із Добромиля.

Хмельницький повів довгим поглядом по цілій постаті хлопця, потім оглянувся взад.

– Іванцю! – кликнув на свого джуру, Брюховецького. Заведи хлопця до мене, нагодуй, умий і одягни. І кривди не дай зробити.

А до хлопця:

– Підеш до мене. В ясир тебе не віддам.

– Піду в ясир, як усі – вперто відповів хлопець.

Гетьман глянув на Брюховецького.

– Роби, як я сказав. – Потім перевів погляд на дно балки. На долині гамір слабшав, затихав. Ущухали останні постріли. Громади полонених проходили далі. І враз десь близько перед гетьманом зірвався грімкий оклик:

– Слава! Слава! Славааа!

Хмельницький бистро підвів голову.

– А що там знову?

Ганжа щось відповів, але гетьман не вчув, за новими голосними вигуками.

– Славааа!

Рух зробився між козацтвом. Серед збитого гурту повстала вільна дорога і під голосні вигуки появився на ній Нечай із Кривоносом та іншими старшинами.

Нечай під’їхав до гетьмана. Спинив коня, радісним рухом із розіскреними очима схопив шапку з голови та кинув її під ноги гетьманського коня.

– З перемогою, пане гетьмане! І ви, товариство!

Окликам, здавалося, не було кінця. Кожний знав, хто такий Нечай. Кожний знав, скільки він причинився до сьогоднішньої перемоги.

Гетьман звернувся до Нечая:

– Цю перемогу дав нам Господь за твоєю справою, Нечаю.

Радість, як вино, вдарила в обличчя Нечая. Став у стременах, підніс руку вгору та кликнув із вогнем в очах:

– Нехай живе наш гетьман, пан Хмельницький! Нехай веде нас від перемоги до перемоги! З ним жити, для нього вмирати!

– Слава! Слава!

А бранці йшли та йшли. Тисячі і тисячі їх було, але ніхто їх тепер і не лічив. Гнали їх обдертих у татарський кіш, бо така була умова.

Привели й пільного коронного гетьмана, пана Калиновського, другого в цій нещасній команді, скривавленого, пораненого, заболоченого, обдертого. Хитався на ногах, язиком змочував спечені уста. Два гусари, також обдерті, вели його під руки.

Хмельницький відправив його до карети Потоцького.

Перемога була така велика, така блискуча, що перевищала всі найкращі сподівання. Адже перед цим військом, що його тепер гнали в татарський кіш, дрижала ще вчора вся Україна!

Над Корсунем западало сонце. Одначе бойовище все ще не вспокоїлося. Гамір, що втихав уже на долині, ожив ізнову. Лунали знову голосні крики, зойки, гомін, сварки, вистріли з пістолів.

То козаки й татари починали спір за добич.

Далекий спогад

– Де полковник?

– Спить.

– Тут?

Нечай, що вже пробудився, схопився з постелі, коли почув знайомий голос.

– Дрозде!

– Я, полковнику.

В кімнату ввійшов Дрозд.

Очі Нечая заясніли радістю.

– Ти старий, тут? Уже розшукав мене! Я про тебе доволі натурбувався.

– І я про тебе, полковнику. Як почув, що тебе піймали, хотів вирушити на вируку, але гетьман Хмельницький не дав.

Нечай засміявся.

– То ти вже й до батька дістався?

– Я ж там у нього й був. Але коли ти повернувся, не хочу вже.

– Що ти там робив?

– Що робив? Бився. А Жовті Води, а Корсунь! Стільки люда, два гетьмани, тисяч двадцять шляхти в неволі, як не більше. Ага!

Нечай глядів на нього, сміючись. Він радий був, що Дрозд, із яким зжився здавна, який уважав за свій обов’язок дбати про нього, повернувся.

– Войовничий ти став, Дрозде. Правда, видно, що війна родить вояків.

– На те війна, полковнику. Але я маю й новину.

– Добру?

– Почуєш. Ти знаєш Діденка?

– Знаю. Так що?

– Отож, може знаєш, він має побратима серед татар. Якогось старшого мурзу, відай.

...?

– Отже, цей мурза завів його в татарський кіш. На тому великому оболонні поруч своєго коша вони зігнали всіх полонених ляхів. І знаєш, кого там Діденко зустрів?

– Кажи.

– Олешича.

Нечай зірвався на рівні ноги.

– Олешича. Пана Олешича із Загір’я?

– Молодшого. Сина.

Нечай повів рукою по волоссі. Далекий спогад прилинув, ніби перший подув весни. Перед очима Нечая виринув образ старого дворища.

Просторий, тихий дім. Кам’яні сходи до нього. Старезні липи. Довкола великий огород. Пасіка, сад, липовий мед, сосновий ліс аж до самої брами. Піскові дороги, запах живиці, мала, лінива річка на леваді. Давні роки, щасливі хвилини. Тихі люди й тиха сторона. Сріблистий сміх Христі... Боже святий, коли це було? Роки проминули вже. Ще перед походом до Франції. Що з ними? Що з Христею? Вона вже десь виросла, велика. Тоді ще пустунка була, підліток. Може вже й заміж вийшла? – подумав – і чомусь стало йому прикро на саму думку про це.

– Дрозде! – Нечай хвилинку продумував. – Де Діденко?

– Він десь у винницькім полку.

– Богуна? Гаразд. Давай, з’їмо щось і поїдемо. Або ні. Їдьмо вже.

Богуна не застали на квартирі. Дрозд пішов по Діденка, а Нечай ждав на них у квартирі Богуна. З Богуном в’язало його довге побратимство, побратимство зброї, що так часто в’яже людей більше, як родинні зв’язки. Багато походів вони відбули разом. Крім того саме завдяки йому, Богунові, він пізнав родину Олешичів і заприязнився з нею. Богун доводився родичем Олешичеві і з ним заїхав був раз Нечай до Загір’я. Потім відвідував не раз цей старий гостинний дім. Заїжджав туди, як до близької рідні. Воєнні походи, пригоди, далекі країни, здавалося, затерли пам'ять про Загір’я та його мешканців. Але тепер одна вістка, що молодий Олешич у татарському полоні, відновило в Нечая спогад, що завжди був йому дорогий.

– Христя! Боже святий, та ж вона вже десь доросла дівчина.

Нечай чув її голос, її сміх.

Дрозд привів Діденка, що, видно, був недалеко Богунової квартири. Діденко, був це старий козарлюга, з довгим сивим вусом, бундючно закрученим аж за вуха, з великим вірлиним носом і гордим поглядом старого запоріжця.

Він теж приятелював із Нечаєм і раз був із ним у домі Олешичів. Нечай довго не бачив Діденка, тому щиро зрадів тепер, побачивши. У старого козака аж сльози стали в очах.

– Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була для мене, коли твоє ім’я було на устах усього нашого війська! Вір мені, що коли б це був не ти, а я сам, не радів би більше і не був би більше гордий. Але ось мені вже здоров'я не дописує. Не те вже, Даниле, що було. Не те! Казала мені стара Мелашка – ти її знаєш, вона то хвороби зашіптує – що все має свій кінець.

– Що, Охріме? Хворіти задумав?

– Ніби й не хворий – Діденко відкашляв – але здоров’я немає. Бігти, – вже не побіжу, йти – тяжкувато; у грудях щось сидить і ніби за серце стискає. От, старість надходить та й усе.

– Але під Корсунем іще двох ляхів скинув із коней, мов снопи – почувся голос від дверей. Появився в них козак високий, дужий, чорноволосий, чорновусий. Був це полковник Богун.

– Не говори так, Охріме, бо бачиш, що й у мене вже срібні нитки біля вух показуються. Не той старий, хто старий але той, хто почувається старим.

– Ти, Іване, ще геть молодий, хоч уже й полковник. Адже ти й небагато старший від Данила. А Данила я на руках носив. Але годі! Ти, Даниле, хотів знати про пана Олешича.

– Олешича? – спитав здивований Богун.

– Олешич. Молодий Олешич – Нечай звернувся до Богуна – в татарському коші. Полонений.

– Адам?

– Адам. Ось я хочу його відтам видобути.

– Вибачай, Даниле, але це мої свояки і це – мій обов'язок. Тільки я з Тугай-беєм трохи стерся перед корсунською справою, а він любить пам'ятати.

Нечай здійняв із пальця дорогоцінний перстінь.

– Охріме, їдь із Дроздом до коша і знайди свого мурзу. Дай йому оцей перстень. Жид у Києві давав мені за нього тисячу червінців. Як привезеш мені Олешича, дістанеш іще п'ятсот червінців. Знаю, що за одного шляхтича вони хочуть до тисячі червінців. Не кажи, що я його беру, або Богун, бо піднесуть ціну. Вони гірш від жидів. То твій власний інтерес. Або найкраще, припровадь цього мурзу до мене.

– Так буде найліпше – притакнув Богун. – Ідіть і справтеся як слід. Ти вже снідав, Даниле?

– Ні. Радо щось з'їв би.

– То добре. З'їмо обидва й поговоримо.

Богун закликав джуру і за хвилину молода, усміхнена молодиця принесла вареників, сира, молока, хліба, масла тощо. Чистою скатертю застелила скриню, що була біля вікна, поставила все те, і так само усміхаючись, відійшла.

– Ти, Іване, завжди знаєш де стати на квартирі.

Богун засміявся, але не сказав нічого. Обидва були голодні і їли завзято. Коли заспокоїли перший голод, Нечай спитав:

– Що з Олешичами? Знаєш?

– Тепер не знаю. Був там іще минулої осени. Вони ж мої свояки, як знаєш. Питали про тебе.

– А Христя?

– Виросла. – Богун засміявся. – Не впізнав би ти її тепер, Даниле. Не та вже пустунка, що колись була. Де, де!

– Гарна, як була?

– Тепер? Де, де, Даниле! Краса. З'їжджали там різні зблизька і здалека. Пани, і шляхта, і козаки. Але мені здається, що вона на когось жде. Тітка Євгенія журилася, скаржилась, що не знає, що з нею.

– З Христею ти не балакав?

– Як же ні? Тішилася мною цілий день (я там тільки один день був усього). Були ми разом, ходили по саду, по лісі і вона раз-у-раз згадувала тебе. Тут ти те зробив, там знову таке. На шиї носить коралі, бо вони від тебе. Навчилася стріляти з пістолів, бо ти їх їй дав. А як Забуський приїхав і став хвалитися, що на шаблю ще ніхто його не переміг, то просто спитала: “Але з Данилом Нечаєм ви ще не мірялися, правда?” Забуський, як то він завжди понурий, що й не знаєш, що в ньому сидить, тільки – як чув я – почервонів із досади і відповів, що, може, ще прийде час, що ви обидва поміряєтеся. Потім скоро від'їхав. Але тепер я боюся, щоб їм там кривди якої не було, Боже борони. Кривоніс із своєю черню вже вирушив, а від його людей усього можна сподіватись. І татари вже розбрилися. Всякі загони тепер потворяться, бо коронних військ уже немає. Поляки також будуть мотатися. Не дай, Боже, якого нещастя.

– Коби ми тільки вже найскорше рушили в поле! – заговорив Нечай, перестаючи їсти. – Чого нам власне тут чекати? Чого гетьман хоче?

Богун відповів щойно по хвилині.

– Гетьман іще сам не очунявся. Він – людина, що любить порядок. Хоче йти наміченим шляхом. Але тут він той шлях, який собі сам намітив, відразу перескочив і тепер знайшовся на бездоріжжі. Він хотів пактувати, а тепер пактувати нема з ким. Торгуватись теж немає з ким. Він же тепер сам, єдиний пан і самодержець. А він до цього ще не привик, не зжився ще з цим. Кожному треба б було на те часу, навіть Хмельницькому.

– За той час Польща збере нові сили...

– Але й ми. Ми з цих людей, що до нас прийшли, або прийдуть, зробимо військо і тоді...

– Тоді буде, що Бог дасть.

Нечай замовк, бо думками повернувся знову до Загір'я, до старого дому Олешичів, до Христі. Одначе якось несподівано між ним та образом золотої Христі, виринала понура зловісна тінь.

Нагло Нечай зрозумів те, що досі було йому неясне.

– Ага! Забуський. Він!..

Вже добре після полудня, як Нечай кінчив розділювати здобуті коні по сотнях, повернувся Дрозд із Діденком і Адамом Олешичем. Дрозд заметушився біля Олешича, що прийшов обдертий, брудний, виснажений голодом. За той час Діденко розповідав Нечаєві, як вони полагодили в татарському коші:

– Ти знаєш, полковнику, що татар із нами було мало. Коли ж вони дістали всіх полонених, то там тепер на одного татарина припадає кілька ляхів. Їх там тьма-тьменна. Ціле оболоння, – яке воно широке, – люди й люди. То ходять, то лежать, то сидять цілими громадами. Ніхто не сподівався такої кількости полонених, то ж із харчами там дуже круто. Купують там ляхи харчі то в татар, то в міщан, як іще мають за що, бо обдерті всі, трохи не голі. Але те все – то крапля в морі. Татари збираються на Крим чим швидше, бо бранці добрі тільки живі. За вмерлого не заплатить ніхто ні шага.

– То добре – відізвався Нечай – зійдуть скоріше з України.

Діденко завагався.

– Ляхи вони – не ляхи, полковнику, але все таки хрищені люди. Як гетьман міг віддати їх усіх татарам?

Нечай підвівся з лави, глянув на Олешича, що саме тепер умитий, поголений та одягнений сів до столу, де ждав на нього його обід, і став говорити радше до Олешича, ніж до Діденка:

– Я думаю, що то було єдине, що гетьман міг зробити. Перша річ, не забувайте, що за поміч, яка вона там і не була б, татарам треба було заплатити. Друга річ, подумайте: коли б тут сьогодні татар не було, що ми робили б із бранцями? Не забувайте, що татари з бранців, із полонених живуть, тому вони мають досвід у тому. Я певний, що вони будуть пильно дбати про життя коленого полоненого, бо, як ти сам сказав, Охріме, тільки живий бранець щось вартий. Інша добич, як коні, гармати, вози, зброя тощо попалася нам і те нам передусім потрібне. Зате бранці безпечніші, мені здається, будуть на Криму.

– Доки їх не викуплять.

– Правда, доки їх не викуплять... Як там, Охріме, ти мав які труднощі, що так довго прийшлося на тебе чекати?

– Ні, полковнику, але...

– Але?

– Але мій мурза дізнався, що ми від тебе.

– І що?

– І просив, щоб ти прийняв пана Олешича й вибачив, як бранцеві, яка кривда в неволі сталася, бо то в таких випадках звичайна річ. Ось твій перстень назад і гроші.

– Чекай, Охріме. Адже я навіть твоєго мурзи не знаю.

– Він так і казав. Але він мудрий. Він сказав, що коли б не ти, вони ніколи не мали б стільки бранців. А втім бранці бранцям не рівні. Продати чоловіка до Стамбулу на роботу, чи пустити бранця за викупом – то різниця. Збагатіє Крим цього року!

Ще Діденко не виїхав за ворота Нечаєвої квартири, як на подвір’ї повстав рух. Двері відчинилися і в кімнату ввійшов Богун, за ним Виговський, Байбуза, Красносельський, Ганжа і ще дехто, так, що в кімнаті нараз стало тісно, гамірно й темно, бо Виговський заслонив ціле невеличке вікно своїми широкими плечима. На столі появилися мед і закуска. Голоси ставали щораз гучніші, вибухи сміху частіші. В одному куті Богун говорив з Адамом, приголомшеним усім тим гомоном. Нечай почув із їх розмови лише кілька слів, із яких зрозумів, що молодий Олешич не знає, куди йому повернутися та на яку ногу стати. Чув трохи гнівний голос Богуна, який старався захопити його своїм запалом.

Але тут до Нечая підійшов Кричевський разом із іншими!

– Ти, Даниле, як та дика рись – говорив Кричевський. Небезпечний не тільки в скоку, але й коли тебе повалити. Ліпше були б для себе зробили, коли б тебе не займали і в полон не брали.

Нечай стиснув руку Кричевського.

– Знаю, як ти турбувався мною. Ти і Виговський. Спаси-біг, панове! З такими людьми, як ви добре жити і вмирати. По чарці!

– На здоров’я!

– На славу!

– На погибель Польщі!

– Ей, ей! Панове! Хто тут п’є, а мене в компанію не просить – почувся голос із сіней. У кімнату ввійшов із цілим почотом гетьман Хмельницький. Високий був, поставний, повний у тілі, з підстриженим любом, довгим вусом, у червоному кунтуші, при дорогій шаблі.

Розмови перервались і всі, хто сидів, підвелися з місця.

– П’ємо, товариство, за здоров’я нашого Данила, хто наливає?

Нечай рішуче заперечив:

– Ні, пане гетьмане. Першу чарку вип’ємо всі за твоє здоров’я та за твою й нашу славу. Слава нашому гетьманові!

– Слава! Слава! Слава!

В Гощі

В тому часі, коли козацький гетьман розпайовував багату добич між військо та поволі посувався під Білу Церкву, заметушилися в Україні польські й непольські пани. Надія на приборкання козацтва розвіялась. Зависло грізне мариво народньої розплати. Буря, що, як грізна туча, збиралася від Диких Піль, стала вогненними язиками охоплювати цілу Україну. Ширилася страшна пожежа і не було їй уже ні стриму, ні запори. Жах охопив поляків і їх українських васалів. Коронне військо перестало нараз існувати, ніби вражене громом. Не була це програна, не була це невдача, не був це відступ; це був погром, найстрашніший, який колинебудь стрінув війська Польщі. Не було вже ні сили, ні війська більше, ні вождів, ні голови. Валилося все.

Actum est Reipublicae – було на устах у кожного поляка. Шляхи заповнились валками втікачів. Утікала шляхта, навантаживши на цілі ряди возів усе своє рухоме добро, збройно, зі слугами; втікали маґнати, оточені придворними полками, що їх ряди тепер прорідились, бо кожний, хто почував себе українцем, покидав воєнні табори; втікали міщани-католики, різні підпанки та посіпаки; втікали громадами польські ксьондзи та монахи, а з ними, перед ними й за ними втікали жиди, залишаючи інтратні оренди, посесії, шинки, млини та інші золотодайні джерела.

Щораз жахливіші вісті з теренів, обнятих повстанням, спонукували до щораз спішнішої втечі. Загорілися Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, не кажучи вже про Запоріжжя, звідкіль доходили тільки глухі, непевні, але тривожні вістки. Ці вістки, зразу неперевірені, стали потверджуватися.

Князь Ярема Вишневецький, на якого ще багато шляхти покладало надію, не важився вже переступити Дніпра, покинув своє лубенське володіння і попрямував із своїм корпусом та шляхтою, що схоронилася під його крила, через чернигівські ліси десь аж на Білорусь і в далеку Литву.

На цю вістку впали серця найвідважніших. До того всього в додатку прийшла нова, несподівана вістка, яку з острахом стала повторяти шляхта:

– Король помер!

Бо стало відомим уже, що далеко, серед литовських лісів помер несподівано король Володислав IV. На нього, як на останню карту, покладали ще пани надії, бо знали, що король тішився прихильністю серед козацтва.

Прийшло безкоролів’я. Кермування державою перейшло в руки ґнезненського арцибіскупа, немічного та схорованого старця. Не було вже кому боронити Польщі та її слуг в Україні. Брацлавський воєвода Адам Кисіль, що перебував у тому часі в Гощі, не хотів вірити страшним вісткам, що сипалися на нього, як удари кия. І хоч сам він іще недавно говорив про periculum maximum від Хмельницького, не хотів тепер думати про те, що йому також, може, треба буде покинути раз на завжди і Кобизгу, і Козаргород, і носівське староство, і Васильків, Брусилів, і той теплий та затишний куток у Києві, і Новосілки, а, може, і Гощу. Невже тоді марно пішла праця всього його життя?

Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів.

Теплі дощі змивали куряву з дороги.

Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни.

Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський.

– Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? – було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи.

Кисіль здвигнув нервово раменами.

– Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди?

– Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати.

Кисіль заходив по кімнаті.

– Під Житомиром? А в Новгороді?

– Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову.

– Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores [3]3
  proditores – зрадники.


[Закрыть]на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

– Ми вже своє покинули! – захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

– Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

– А що ваша милість написав до Хмельницького?

– Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

– І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

– Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

– Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

– Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

– Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

– Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

– Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

– Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.

– Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив?

– Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя?

– Хто?

– Нечай!

– Нечай? – спитав збентежений Кисіль.

– Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро.

– І князь воєвода повірив?

– Повірив і не повірив. Як добрий вояк хотів перевірити. Здержався з походом, чого саме Нечай і хотів, вислав роз’їзди, а коли дізнався, що це неправда, вже було запізно! Вже справдилося. За той час не стало вже ні гетьмана, ні коронного війська. Той самий Нечай із зребелізованими драгунами й іншими свавільниками знищив також усі порони на ріці і таким чином загородив шлях, куди гетьмани відступали. І все пропало! За те він тепер у козаків у великій славі ходить. Ось такий то цей пан Нечай!

Кисіль витягнув руки з-за пояса.

– Що правда, то я завжди в голову заходив, чому князь із Лубень не злучився з паном краківським, привату тому приписуючи. Правда, що він образився на короля, що не дістав булави по Конецпольськім; не долюблює він також пана краківського, але все таки він мусів хіба знати, що як ребелія буде горою, то не сидіти йому на Задніпров’ї. Але що він дав себе спіймати на козацьку пастку? Но, но! Такий то цей Нечай! Що він тепер робить?

– Він – полковник брацлавський.

– Звідки вашмосць знає?

Березовський завагався.

– Маю там одного конфідента. Чоловіка славного і Хмельницькому неприхильного. То великої фантазії кавалір.

– Які вісті вашмосць має?

– Хмельницький із головним корпусом відступив із-під Білої Церкви під Чигирин, лише кількох полковників на волость висилаючи, між ними якогось Кривоноса, що всюди чернь підносить.

– Кривоноса?

– Кривоноса. Так його козаки назвали. Сам він майор шотляндського реґіменту князя на Лубнях, якого покинув ще рік тому. Той підіймає всю чернь по цьому боці Дніпра, всю голоту; палить, нищить міста і президії, руйнує і йде вперед. Хто попаде в його руки, гине серед страшних мук. Тепер, як я чув, пішов на Вінницю, але чи це правда, не знаю, бо інші говорять, що він іде на Волинь, сюди.

– Ох, Мати Божа! Мати Божа! – молилися налякані вкрай шляхтянки.

Новий тупіт коней і скрип возів звернув увагу всіх на приїзд нових утікачів. Залунали голоси. Відчинились двері і в них став покритий курявою здоровенний шляхтич.

– Вельможне панство! Час у дорогу! Кривоніс в Острозі!