Текст книги "Bella Figura"

Автор книги: Ясміна Реза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

ІВОННА: На мене накинувся фальшивий каліка! Ром. А я тримала в руках м’яку сумочку! Абсолютно безглузда модель...

БОРИС: Дай мені «Седаміл».

ІВОННА: Коли я її розстібала, все вивалювалось...

ЕРІК: Це ліки для чого?

АНДРЕА: Запаморочення, параноїдальні стани, депресія...

ЕРІК: Те, що треба.

Андреа роздає піґулки.

Пауза. Всі неначе кам’яніють. Кумкають жаби.

ІВОННА: Що бісить мене у смерті, так це те, що люди і далі живуть так, ніби нічого не сталося. Коли я помру, ви будете спокійно пліткувати, як і раніше.

ЕРІК: Та ну...

ІВОННА: Або влаштуєте драму. Особисто мене драми не турбують. Навпаки – це як розвага.

ЕРІК: Мамо...

ІВОННА: Охоронець у нашому будинку – такий милий португалець – одного дня вирішив прибратись у своїй комірчині. Вичистив усе. А за два тижні помер.

ФРАНСУАЗА: Може, змінимо тему?

ІВОННА: Доню, Франсуазо, я тебе дуже люблю.

ФРАНСУАЗА: Івонно, я вас також... Тепер час для розваг!

АНДРЕА: Авжеж, розваги!.. Справді, що нам заважає розважатися?.. Зараз літо, вдягнені ми по-літньому... А у вас голос дивно змінився – треба ж, щоб він лунав весело, радісно!.. Ми на природі, ми молоді... У Межані, де нидіє моя мати, людям не дозволяють навіть вікно відчинити – дозволу треба просити навіть про ковток повітря... (До Бориса). Перш ніж кидатись до Ґаронни – якщо вже ти так вирішив, любий, – то міг би вже у свій останній вечір піти ва-банк, як справжній гравець! А мені бракує цигарки...

Загальне зніяковіння.

ФРАНСУАЗА: Ходімо, повертаємося до столу.

ЕРІК: Мамо, ходімо!

Франсуаза і Ерік допомагають Івонні вибратися з канапи і тягнуть її у бік зали ресторану.

ФРАНСУАЗА: Борисе... Ви повинні боротися... Ще нічого не визначено... І... не думайте про Ґаронну... (До Андреа). Прощавайте.

ЕРІК: Краще б нам познайомитися за інших обставин... Що ж, успіхів! Франсуаза має рацію – ніколи не знаєш, яке рішення дійсно правильне... Пляшку залишаємо вам!

ІВОННА: Куди ми йдемо?

ЕРІК: Вечеряти, мамо. Попрощайся з ними...

ІВОННА: До побачення...

БОРИС: До побачення, мадам.

АНДРЕА: Прощавайте, Івонно...

ЕРІК: Будьте обережні на дорозі!

Вони вже майже виходять, аж раптом Івонна обертається.

ІВОННА: А у мене сьогодні день народження!

АНДРЕА: Точно...

Вони виходять.

Андреа і Борис залишаються самі.

БОРИС: Треба сказати, ти їх заохотила...

Андреа, опустивши плечі, ніби вся стискається. За якусь мить вона виймає свій телефон і набирає номер.

АНДРЕА: Малюська моя... Моя Со... Звичайно... Аякже!.. Чудова ідея!.. Висох уже?.. Ти їла пюре з цвітної капусти?.. Смачно? От бачиш! А ти не вірила мамі. З твердим сиром і бешамелем – іще смачніше!.. Де я? Не знаю... Але скоро повернуся!.. Тепер спатки... Що робить Віолетта? Скажи їй, хай іде в ліжко... Гаразд... (Посилає поцілунки у телефон).

Борис крутить в руках книжечку Івонни, забуту на канапі.

БОРИС: Вона двічі написала твоє ім’я: Андреа... ще раз Андреа...

АНДРЕА: Слід їй її повернути.

БОРИС: «Любий сон... так регоче... ”Пронтал” і ”Екс...” хтозна-що, я забула: можна...» (Гортає сторінки книжечки).

АНДРЕА: Припини! Закрий книжечку!

БОРИС: «Жовтий чохол для поїздок... фісташки (знак питання)... де я (знак питання)...»

АНДРЕА: Годі!.. (намагається вирвати книжечку з його рук).

БОРИС: «Червоний поцілунок... вочевидь, я ніде...»

Віддає їй книжечку.

АНДРЕА: Як ти смієш? Як ти смієш таке робити?!

БОРИС: А вона таки трохи схиблена!..

АНДРЕА: Ти мені огидний.

БОРИС: І при цьому – вона найкраща з них трьох.

Мовчанка.

Заходять Ерік і стривожена Івонна.

АНДРЕА (миттю простягає книжечку Ерікові): Ось вона! Не хвилюйтесь, ось!

ЕРІК: Бачиш, книжечка тут! Не треба так перейматись!

ІВОННА: О, дякую! Від усього серця дякую вам, мадам!..

АНДРЕА: Вона не губилась.

ІВОННА: Знаєте, це ж британська шкіра! Шкіра британського страуса...

АНДРЕА: Дуже цікаво.

ІВОННА: Мій покійний чоловік казав, що британці – покидьки, та я не згодна.

ЕРІК: Мамо, ходімо. Франсуаза там зовсім сама.

ІВОННА: Час від часу він навідується до мене – з лопаток у нього стирчать крильця... Він пурхає по моїй кімнаті...

АНДРЕА (регоче): Пурхає! Це ж просто перл!

ІВОННА: Авжеж! Він у своїй бежевій піжамі з попліну, яку завжди відмовлявся надягати.

ЕРІК: Підозрюю, що авто таки сильно її зачепило...

БОРИС: Ви так гадаєте?.. Бо в неї б мала боліти голова... Як ви?.. Гаразд?..

ІВОННА: Чудово почуваюся!

АНДРЕА: Не паморочиться?

ІВОННА: А мало б?

Івонна обережно кладе книжечку в сумочку і намагається застібнути її. Потім виходить під руку з сином.

Мовчанка.

Андреа силкується натягнути туфлі...

6

Ніч.

Паркінґ.

Борис і Андреа самі.

Він у машині на місці водія, дверцята широко відчинені.

Вона стоїть недалеко босоніж.

Радіо випльовує какофонію – Борис весь час змінює станції.

АНДРЕА: Подивись, будь ласка, у бардачку – чи немає там цигарки?

БОРИС: Немає.

АНДРЕА: Подивись...

БОРИС: У цій машині ніколи не буває цигарок.

АНДРЕА: Ніколи не можна знати напевно...

БОРИС (відчиняє і відразу зачиняє бардачок): Немає.

Пауза.

АНДРЕА: В одному репортажі про безхатьків я бачила жінку, що сказала: палю, бо це нагадує мені про нормальне життя... бо я курила вдома... І я миттю уявила брезент і попільничку, зроблену з бляшанки...

БОРИС: Не розумію, я жодного слова твого не розумію!..

АНДРЕА: Чекай! Залиш оце! Люблю цю мелодію!

Борис одразу вимикає радіо.

АНДРЕА: Коли я навідую матір, часом розглядаю предмети в її кімнаті – так, ніби її там немає... У неї теж є намисто у багато ниток. Її перлини – несправжні.

БОРИС: І як тобі вдається бути такою надокучливою!

АНДРЕА: То вшивайся!

БОРИС: Жодне таксі не приїде сюди о цій порі. Уявляю вирази обличчя Блюмів, коли ти попросиш їх підкинути тебе додому!

АНДРЕА: Оце там – це ж Полярна зірка? Чому вона під Великою Ведмедицею? Як думаєш, це Полярна зірка?

БОРИС: Не знаю! Чхати хотів!

АНДРЕА: Які у вас плани на літо?

БОРИС: Плани на літо?!

АНДРЕА: На відпустку.

БОРИС: Ти це навмисне робиш?!

Вона регоче.

АНДРЕА: Щороку ця клята відпустка, то пляжі Іспанії, то Апулія... авжеж, якось ви поїхали до Апулії, ти повернувся дуже задоволений... дітям дуже сподобалось, ви, мов першопрохідці, роз’їжджали тією Апулією...

БОРИС: Годі вже... Досить!

АНДРЕА: Дуже мило з твого боку було запросити мене сьогодні до недешевого ресторану...

БОРИС: Ти так і не скористалася запрошенням.

АНДРЕА: Вийшло так по-дурному...

БОРИС: Атож.

АНДРЕА: Тобі сумно?

БОРИС: Ні. Мені ніяк. Бо я ніхто.

АНДРЕА: Маєш сходити до ворожки.

БОРИС: Це що, аптечна порада?

АНДРЕА: А сам як вважаєш?

БОРИС: Я так не думаю.

АНДРЕА: Я помітила, що всі мої колишні коханці – у тому числі батько Софії – хотіли цілувати мене у вуста. Пнули свої шиї, цілилися своїми дзьобами мені у губи, щоб, не дай Боже, не промахнутися...

БОРИС: Закінчиться все тим, що ти годуватимеш голубів разом зі своєю новою подружкою, матір’ю...

АНДРЕА: Неприємно це визнавати, але, напевно, вони мають рацію. Не можна взяти й отак пустити все за димом...

БОРИС: Андреа, кохана, поїхали вже звідсіля!..

АНДРЕА: Їдь.

БОРИС: Будь ласка!

АНДРЕА: Мені огидний твій тон!

БОРИС: Я дам тобі ляпаса!

АНДРЕА: Мене це вже давно не лякає.

БОРИС: Та що таке ти прийняла? На чому ти вічно сидиш?!

Кидається до її сумочки.

АНДРЕА: Це цукерки!

БОРИС: Брехня!

АНДРЕА: Лакричні льодяники!

БОРИС: Покажи!

АНДРЕА: Кажу ж тобі – лакричні льодяники!.. Чого ти лізеш?!

БОРИС: Бо мені набридло спостерігати за тим, як ти ковтаєш усяку мерзоту!

АНДРЕА: Я смокчу цукерку! (Широко роззявляє рота). Треба ж з’їсти хоч щось, аби не здохнути з голоду!

БОРИС: Ти втрачаєш вроду. Твоє обличчя стає простим.

АНДРЕА: А я і є простачка.

БОРИС: Простачка і вередуха!

АНДРЕА: Слухай, кажу ж: дай мені спокій!

Борис намагається силою запхати її до авта. Вона опирається і колошматить його.

За мить Борис осідає на землю. Андреа притуляється до нього й обіймає, ніби накриває собою.

Так вони якийсь момент сидять мовчки. Вона робить рух, щоб підвестися...

БОРИС: Залишся зі мною...

АНДРЕА: У цій спідниці я напівгола... (Нарешті, хоч і з зусиллям, підводиться). Донечка має рацію... Ця Івонна мені дуже подобається. Я за неї хвилююсь... Вона сказала, що слід користуватися ногами, поки не пізно... Що вона мала на увазі? Показувати їх, виставляти?.. Моє життя минає за прилавком... Борисе?.. Чуєш, Борисе! У мене гарні ноги? Коліна не надто товсті?

БОРИС: Ні, не товсті.

АНДРЕА: Можливо, ця катастрофа – шанс для тебе.

БОРИС: Та невже?!

Пауза.

АНДРЕА: Мені буде нудно без тебе... Принаймні на початку... Та коли станеш справжнім злиднем, можеш розраховувати на мене. Можливо, я так і чекатиму тебе далі, бо нудитимуся з іншими...

БОРИС: Думаєш, я стану злиднем?

АНДРЕА: Ні... Я так не думаю...

БОРИС: Думаєш, викручуся?

Пауза.

АНДРЕА: Мені що до того...

З ресторану чути сміх.

На паркінґ виходять Івонна, Ерік і Франсуаза – вони щасливо регочуть.

ФРАНСУАЗА (через сміх її слова складно розібрати): Копай? Ти сказав: копай?

ЕРІК (так само): Треба ж і садом зайнятися!

ФРАНСУАЗА: Ви ще тут?! Дивіться, вони ще тут!

Варто їм побачити Бориса й Андреа, як їхні веселощі посилюються.

ЕРІК: Зламалися?

ІВОННА (рада знову бачити Андреа): Ми поховали праліне у садку!

ЕРІК: Шматки праліне! Не цілком!

ФРАНСУАЗА (говорять усі водночас): Вони помилково принесли праліне разом із тацею з морепродуктами...

ЕРІК: Заявили, що складно було встежити за нашим темпом...

ФРАНСУАЗА: А їсти вже не хотілося...

ЕРІК: А вони ж готували праліне спеціально для нас... і я сказав дівчатам, що не можна не скуштувати хоча б шматочок...

ФРАНСУАЗА: Він не хотів їх ображати!

ЕРІК: Тоді вона взяла ложку – і до клумби!

ІВОННА: А він шепотів: вони все бачать, вони все бачать!

ФРАНСУАЗА: Копай!

ІВОННА: Я надто багато сміялася, мені паморочиться в голові...

ЕРІК: Сядь, будь ласка, посидь...

Вони саджають Івонну на капот машини Бориса.

ІВОННА: Довелося попотіти з цим... кущем...

ФРАНСУАЗА: З азалією.

ЕРІК: Піду по нашу машину.

ІВОННА: Ні, не треба. Я нікуди не кваплюсь.

ФРАНСУАЗА: Де ми взагалі?

ЕРІК: З іншого боку ресторану. Я й не знав, що тут можна паркуватися.

ІВОННА: Ми так сміялися!

АНДРЕА: А я бачила, як зірка впала...

ІВОННА: Де?

АНДРЕА: Вже не видно.

ЕРІК: Загадали бажання?

АНДРЕА: Загадала.

ЕРІК: А ви знаєте, що означає, коли падає зірка? Це душа, що вирвалась із чистилища і шукає тіло, щоб прийти на світ.

БОРИС: Це метеорит.

ФРАНСУАЗА: Ходімо? Вже пізно...

ІВОННА: Чому пізно? Нам же весело! Не треба про щось думати! Мене лякають ці зірки, що падають...

ЕРІК: Так, годі! Спати!.. Всім – спати!

БОРИС: Правда ваша...

Івонна все ще сидить на капоті, Борис тим часом відчиняє дверцята.

ЕРІК: Мамо, він зараз поїде...

Він допомагає Івонні злізти. Вона робить кілька кроків по парковці, стискаючи сумочку.

ІВОННА: Добре відсвяткували...

ЕРІК: Авжеж! Чудово!

ІВОННА: А що мені подарували?

ФРАНСУАЗА: Новий халат. І нову лампу, щоб читати у ліжку.

ІВОННА: О...

ФРАНСУАЗА: Атож! Отой м’якенький симпатичний пеньюар, який ти сама вибрала.

ІВОННА: І правда...

ЕРІК: Що ж, прощавайте... цього разу, мабуть, уже остаточно...

ФРАНСУАЗА: Ми залишаємо вас... У вас усе гаразд?

АНДРЕА: Так, звичайно.

ФРАНСУАЗА: Що ж, тоді...

Вони зникають у ночі – там, звідки з’явились. Удалині знову чути їхній сміх.

Мовчанка.

АНДРЕА: Треба було запитати його, чому Полярна зірка сяє під Великою Ведмедицею...

БОРИС: Бачу, ти потребуєш наукового коментаря...

Пауза.

БОРИС: І що ти загадала?

АНДРЕА: Бажання.

БОРИС: Що ми тепер будемо робити?

АНДРЕА: Не знаю... Гайда на море?

БОРИС: Але ж це не близький світ...

АНДРЕА: От бачиш.

БОРИС: А що ти зробила зі своїм взуттям?

АНДРЕА: Туфлі у сумці... Світ завойовують із наплічником! Усі думають, що військо жене вперед, та насправді ми в’янемо непорушно...